[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3605-3612.]

Попередня     Головна     Наступна





Хмельницький Борис (1885 — 1959), лікар-фтізіятр та діяч охорони здоров’я на Україні, родом з Катеринослава; закінчив мед. фак. Харківського Ун-ту (1910), оборонив докторську дисертацію «Змішана інфекція при легеневому туберкульозі» (1927); ординатор шпитальної терапевтичної клініки в Харківському Ун-ті (1910 — 14); військ. лікар (1915 — 17), гол. Харківської губ. туберкульозної ради, завідувач заснованого ним Харківського центр. протитуберкульозного диспансера (1918 — 20); один з гол. засновників Укр. туберкульозного ін-ту в Харкові (1920), в якому завідував клінікою для дорослих (1920 — 39), потім дир. цього ін-ту (1940 — 50), проф. катедри туберкульози Харківського Мед. Ін-ту (1931 — 59), начальник спеціялізованого військ. шпиталя (1941 — 45); засновник двох туберкульозних санаторій. Був чл. міжнар. мед. т-в, Вченої Ради Мін-ва охорони здоров’я УССР тощо. Автор понад 50 наук. праць, у т. ч. кількох монографій.


Хмельницький Михайло († жовтень 1620), батько Богдана Х., шляхтич, правдоподібно родом з с. Хмельника на Перемищині, чигиринський підстароста. На поч. 17 в. жив у Жовкві на Львівщині при дворі коронного гетьмана С. Жолкєвського, згодом у корсунсько-чигиринського старости Я. Даниловича. На Чигиринщині осадив низку нових поселень, придбав собі хутір у Суботові, згодом став чигиринським підстаростою. Х. був у близьких стосунках з запор. козаками. За поль.-тур. війни разом з гетьманом С. Жолкевським Х. як ватажок загону добровільцю з Чигиринщини брав участь у поході на Молдавію; під час відступу Х. загинув у бою з татарами під Цецорою.


Хмельницький Олександер (* 1924), маляр родом з Харкова; мист. освіту здобув у Харківському Художньому Ін-ті (1953); станкове і монументальне малярство пропаґандивного характеру: «Навіки разом» (1953), «Перемога» (1958 — 61), співавтор розпису «Жовтнева революція» у Центр. павільйоні Виставки нар. госп-ва УРСР.


Хмельницький Тиміш, також Хмельниченко (1632 — 15. 9. 1653), старший син Богдана Х. (див.) полководець, учасник воєнних подій 1648 — 53. У лютому-березні 1648, під час переговорів з крим. ханом Іслям-Ґіреєм, Богдан Х. залишив свого сина як закладника. Згодом він був чигиринським сотн. і разом з батьком брав участь у походах проти Польщі у 1648 — 52, під час яких виявив себе здібним полководцем. 1650 і 1652 Х. на чолі значного коз. війська, при співучасті тат, загонів, взяв участь у походах на Молдавію і примусив молд. господаря В. Лупула припинити молд.-поль. співпрацю й укласти молд.-укр. союз. Для зміцнення цього союзу В. Лупул віддав свою молодшу дочку Розанду (див. Лупулівна Р.) за Тимоша Х. Цей союз викликав занепокоєння у сусідів Молдавії, що привело до волосько-семигородсько-поль.-молд. коаліції. Вона почала війну з Лупулом, якому двічі на допомогу приходив з коз. військом Х. Т. У травні 1653, після перемог під Ясами і Фокшанами над р. Теляженом, Х. Т. зазнав поразки (17. 5. 1653) під Фінтою. Вдруге прибув Х. того ж року на допомогу тестеві, який отаборився у Сучаві, але 12. 9. був смертельно поранений! за кілька днів помер у Сучаві. Тіло Х. поховано 22. 12. 1653 у Чигирині.

Література: Венгрженовский С. Свадьба Тимоша Хмельницького. Эпизод из истории малорусско-молдавских отношений. КСт. 1887, кн. 3 і 5; Грушевський М. Вінець і кінець Тимоша Хмельниченка. Історія України-Руси. Т. 9, кн. І. К. 1928; Горбач А. Г. Тиміш Хмельницький в рум. історіографії та літературі. Мюнхен 1969.

А. Жуковський


Хмельницький Юрій (1641 — 85), молодший син Богдана Х., гетьман України (1657, 1659 — 63) і Правобережжя (1677 — 81, 1685). Волею свого батька намічений на гетьмана й обраний Коз. радою у Чигирині 27. 8. 1657, але через молодість тимчасово передав владу у руки козацтва, яке обрало на гетьмана І. Виговського (1657 — 59). Після відходу І. Виговського на Коз. раді в Германівці на Київщині (11. 9. 1659) гетьманом України обрано Х. Його кандидатуру підтримувала промоск. група. Скориставшися зі скрутного становища України, моск. уряд і його уповноважений кн. О. Трубецкой примусили Х. укласти т. зв. Переяславські статті, 17. 10. 1659, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у 5 м. України. Цей договір викликав заг. обурення, і коли в 1660 моск. військо, по боці якого мусіли воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Х. перейшов на поль. бік, і моск. військо було змушене до капітуляції під Чудновом. Х. уклав 27. 10. 1660 з Польщею т. зв. Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, касував Переяславські ст., відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов’язувалася воювати спільно з поль. військом проти Москви. Проти цього трактату (апробованого Коз. радою в Корсуні) за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки, а Х., відчуваючи неспроможність опанувати ситуацію, на поч. 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім’ям Гедеона. Орієнтації то на Польщу, то на Москву допровадили 1663 до поділу Коз. Держави на Правобережну і Лівобережну Україну. 1664 поль. уряд звинуватив Х. в зраді й ув’язнив його у. Марієнбурзькій фортеці. Після звільнення (1667) він жив в Уманському манастирі, де його 1670 (за ін. джерелами 1673) захопили крим. татари і відправили до Константинополя. Після ув’язнення в Едичкульській в’язниці Х. був архимандритом в одному з грец. манастирів. За посередництвом франц. посла (маркіза де Ноантель), тур. уряд пробував використати Х. для закріплення свого володіння на Правобережній Україні. 1677 Х. прибув на Україну й у зверненні до народу“ титулував себе «Князем Малої Росії-України і вождем Війська Запорозького»; її столицею був Немирів. 1678 — 79 він пробував за допомогою тур. і тат. війська приєднати Лівобережжя. Однак йому не вдалося створити міцної влади, а деякими заходами він відштовхував від себе навіть близьких співр. Півд. Правобережжя щораз більше обезлюднювалося, і люди втікали за Дніпро. Після цих невдач і замирення між Москвою, Туреччиною і Кримом (Бахчесарайський мир) 1681 Х. позбавлено гетьманства. 1685 Туреччина призначила Х. «Гетьманом України», але через півроку за непослух тур. урядові його страчено в Кам’янці Подільському.

X, був слабою, незрівноваженою людиною, яка своєю діяльністю немало спричинилася до того, що цю добу в історії України названо «руїною».

Література: Антонович В. — Бец В. Исторические деятели Юго-Западной России. К. 1884; Костомаров М. Гетьманування Виговського й Юрія Хмельницького. Руська Іст. Бібліотека, т. XIII. Тернопіль, 1892; Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький. ЗНТШ. т. LIX — LX. 1904; Rawita-Gawroński F. Ostatni Chmielniczenko. Познань 1919; Borschak E. A Littleknown French Biography of Yuras Khmelnytsky, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. III, 1 (7), 1953.

А. Жуковський


Хмельницький Український Музично-Драматичний Театр, постав 1935 на базі пересувного роб.-колгоспного театру в Новочеркаську (з 1931) і Вінниці (а 1933), перейменованого 1935 на Вінницький Обл. Роб.-Сел. Театр, з 1938 Кам’янець-Подільський Обл. Театр, від 1954 в м. Хмельницькому, з 1958 під сучасною назвою. Під час війни (1941 — 44) театр обслуговував Далекосх. і Півн. фронти, по війні обслуговує міста й села обл. Довгі pp. театр діяв під шефством Київ. Театру ім. І. Франка, який допомагав йому режисерами і акторами (Г. Юра, К. Кошевський, А. Бучма, Ю. Шумський). У репертуарі початково переважала укр. клясика, з 1940-их pp. поряд з нею — п’єси рос. і сов., а з 1950-их pp. і зах. драматургів — К. Ґольдоні, Б. Брехт, Ф. Ґ. Льорка, В. Шекспір.


Хмельниччина, традиційна іст. назва укр. нац.-визвольної революції 17 в. (1648 — 1657), за якої під проводом Б. Хмельницького визволилася значна частина укр. земель з-під влади Речі Посполитої Поль. і дійшло до утворення коз.-гетьманської держави — «Війська Запор.» (згодом «Малоросії»), що існувала до 1780-их pp. Х. чимало змінила міжнар.-політ. систему Сх. Европи, а також внесла певні зміни в соц.-екон. структуру Коз.-Гетьманської України, створила нову провідну верству — коз. старшину, що згодом, у 18 в., перетворилася на укр. шляхту, а в 19 в. — на укр. дворянство. Х. відновила держ. розвиток укр. земель, продовжила традицію старої укр.-руської державности й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (нац.-визвольна революція 1917 й утворення модерної укр. держави 1917 — 20 pp.).

Генеза коз. держави «коз. панства» була значно старша за Х. На думку деяких істориків (І. Крип’якевич, Н. Полонська-Василенко, Л. Окіншевич та ін.), укр. коз. держава з’явилася ще в 16 в. (Запор. Січ). В. Липинський вважав, що Козаччина «ставала поволі в нац. чужій Речі Посполитій державою в державі». Але то були тільки зародки коз. державности, яка в 17 в. піднеслася до ідеї «Козацького Панства» на старих коз. теренах Наддніпрянщини (включно з Києвом) і на землях нової укр. колонізації на Лівобережнії (зокрема на півдні його), які козацтво вважало за набуток своєї шаблі й свого плуга. Ця ідея виросла на традиціях старої укр.-руської державности, що жили на Україні й за часів Лит.-Руської Держави та поль. панування після Люблінської Унії 1569. Ці традиції були живі й у колах укр. правос. шляхти та вищого духовенства (Києво-Могилянський гурток 1620 — 30-их pp.; протестація правос. духовенства на соймі, 1620 — 21). Від часів гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного ці традиції входять в ідеологічний арсенал Козаччини. Про це добре знали в Польщі і в Зах. Европі, зокрема у Швеції й у Семигороді, і вважали, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему Річ Посполиту... якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціятора» (слова семигородського кн. Бетлен-Габора 1628). Такий вождь і з’явився в особі Б. Хмельницького.

Вже перші вістки про повстання Б. Хмельницького та його союз з Туреччиною й Кримом показали поль. урядові, що це поч. нац.-визвольної революції. Про те, що козаки „absolutnie chcą w Ukrainie dominować“ і що Хмельницький „novus formatur... ducatus“, писали й коронний гетьман Микола Потоцький (березень 1648), і знавець українських справ Адам Кисіль, воєвода брацлавський (травень 1648).

В укр. політ. колах того часу були різні концепції нового держ. устрою України. Серед правос. шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двоєвладдя: митр. київ. й гетьмана Війська Запор., відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбурґу (Пруссії). Але військ. перемоги Хмельницького 1648 — 49 і тріюмфальний прийом гетьмана в Києві 1648, де його всі вітали, як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької... пресвітлого володаря й кн. Руси», були рішучою перемогою «козацького панства». Під час переговорів з поль. посольством на чолі з А. Киселем у Переяславі (лютий 1649) Хмельницький сказав, що він «єдиновладний самодержець руський» і «досить має сил на Україні, Поділлі і Волині... в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». Для поль. послів стало ясно, що Хмельницький «Україну і всю Русь виповів ляхам». Виленський панегірик 1650 — 51 на честь Хмельницького ствердив:

«Когда король Казімір єсть в Польще Іоан, — в Русі єсть гетман Хмельницький Богдан».

Свідомість божественного походження своєї влади з’являється в Хмельницького ще раніше. В листі до моск. воєводи 29. 7. 1648 він титулує себе так: «Богдан Хмельницький, Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Ця формула відтоді повторюється в усіх офіц. коз. документах того часу: «Божією милостію Великого Государя нашего, пана Богдана Хмельницького, Пана Гетьмана всего Войска Запорозького» (лист глухівського сотн. Сахна Вейчика до Севського воєводи кн. Т. Щербатова 22. 4. 1651). У зверненнях чужинці Хмельницького титулували: „Illustrissimus Princeps“ (або: „Dux“). Грец. митр., що були на Україні 1650, поминали його під час служби Божої, як «Государя і Гетьмана Великої Росії». Кн. і монархом титулував Хмельницького тур. султан, «світлішим князем» („Illustrissimus dux“) називали його інші чужоземні володарі.

Переяславська угода 1654 не змінила держ. статусу України, титулу і влади її гетьмана. «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою, «Руською державою» («Государство Російське», як називав її Б: Хмельницький в листі до моск. царя 17. 2. 1654; «Малоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві), з власним головою держави — гетьманом Війська Запорозького, обираним довічно; навіть з виразними тенденціями спадковости та династичности його титулу та влади, з власним урядом, власним військом, власною зовн. політикою (обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було запроваджене в життя), власним суспільним та екон. устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов’язок доходи з міст передавати в «государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті, з власним церк.-культ. життям. Єдиною ознакою, скорше символом зверхности моск. царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский й Черниговский») і наявність моск. залоги в Києві.

У руках Б. Хмельницького залишилася вся повнота держ. влади і щодо внутр. справ країни і щодо її зовн. політики, яку він провадив самостійно й незалежно. Гетьман і далі був «государем і гетьманом» укр. держави, «зверхнійшим владцею і государем отчизни нашої», як його називають офіц. укр. документи, «нашей земли начальником і повелителем» (митр. С. Косів, 1654) «господарем усієї Руської землі» (сам Б. Хмельницький, 1655), „Clementia divina Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium“ (лист до господаря Валахії К. Шербана, 1657). «Як цар у своїй землі цар, так гетьман в своїм краю князь або король» (слова гетьманського писаря І. Виговського семигородському послові 1657). Держ. статус України за Хмельниччини здобув собі міжнар. визнання. Корсунський союзний договір зі Швецією 6. 10. 1657 визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий» („pro libera gente et nulli subjecta“).

У висліді Хмельниччини була не тільки утворена нова держ. формація «Войска Запорожского Украйна» (як її називали в Москві); а й відновлена стара «Руська Держава» («Государство Російское» — в розумінні України: лист Б. Хмельницького до моск. царя 17. 2. 1654). У всіх переговорах зі Швецією й Семигородом Хмельницький вимагав визнання прав коз. держави «на всю стару Україну, або Русь (Роксолянію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Вислу».

У зв’язку з цим в укр. політиці щораз більше активізувалася білор. проблема. Вона цікавила Козаччину ще в 16 в. (походи Лободи й Наливайка), Хмельницький віддавав їй увагу з самого поч. революції. Він підтримував коз. рух на Сх. Білоруса під проводом К. Поклонського. 1655 — 57 існував Білор. полк під владою Війська Запорозького. Білор. полк. гетьман призначав своїх свояків І. Золотаренка, «гетьмана Сіверського» (1655), І. Нечая («полк. Білоруський, Могилівський, Гомельський і Чауський», 1656). Д. Виговського («полк. Биховський», 1655).

1656 Хмельницький прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, яке належало кн. Б. Радзівілові, а 1657 Старий Бихов, якому він видав універсал на вільний торг з Україною; 28. 6. (8. 7.)

1657 на прохання пинської шляхти прийняв під свій, своїх наступників і Війська Запор. протекторат Пинський, Мозирський і Туровський пов.

Ці акції викликали велике занепокоєння Москви, яка розпочала «боротьбу двох Русей за Русь третю» (В. Липинський). Хоч смерть Хмельницького припинила дальшу експансію України на білор. землі, але традиція «Руської Держави» збереглася в укр. політиці за І. Виговського, а відгуки її знаходимо й пізніше.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси. тт. VIII, IX, ч. 1 — 2. К. 1907 — 1931. Нове вид. Нью-Йорк 1954 — 57; Z dziejów Ukrainy. Кр. 1912, 2 вид. Липинський В. Твори, т. 2. Філядельфія 1980; Kubala L. Szkice historyczne: Wojna moskiewska. В 1910; Wojna szwedska. Л. 1913; Wojna brandenburska i najazd Rakoczego. Л. 1917; Липинський В. Україна на переломі. Відень 1920. II вид. Нью-Йорк 1954; Крип’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. ЗНТШ, тт. 139 — 140, 144 — 145, 147, 151. Л. 1926 — 27, 1931; Петровський М. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії 1648 — 1654 pp. K. 1940; Vernadsky G. Bohdan hetman of Ukraine. Нью Гейвен 1941; Крупницький Б. (ред.) В 300-ліття Хмельниччини (1648 — 1948). Зб. ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Pritsak O. Das erste türkisch-ukrainische Bündnis (1648), Oriens, 6, 2, 1953; Оглоблин О. Українсько-Московська угода 1654 p. Нью-Йорк — Торонто 1954. Англ. вид. Treaty of Perejaslav. Торонто — Нью-Йорк 1954; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький, К. 1954; Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Нью-Йорк 1954; Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк 1957; Крип’якевич І. Соціяльно-політичні погляди Богдана Хмельницького, Укр. Іст. ж. 1. 1957; Шевченко Ф. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. К. 1959; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 — 1654 г.г. К. 1962; Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. Мюнхен — Нью-Йорк 1960; Крип’якевич І. Адміністративний поділ України 1648 — 1654 pp. — «Історичні джерела та їх використання», вип. 2. К. 1966; Wójcik Z. Dzikie pola w ogniu. III вид. Варшава 1968; Шевченко Ф. Історичне минуле в оцінці Б. Хмельницького. Укр. Іст. ж. XII. К. 1970; Zlepko D. Der grosse Kosakenaufstand 1648 gegen die polnische Herrschaft. Вісбаден 1980; Загоровский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII века. М. 1981.

О. Оглоблин


Хмілевський Прокоп (1600 — 64), церк. діяч-василіянин, єп. перемиський; нар. на Мазовші (Польща). 1639 ректор духовної школи у Володимирі і архимандрит манастиря св. Спаса в Дубному. 1651 єп.-помічник гр.-кат. єп. Атанасія Крупецького в Перемишлі, з 1652 єп. перемиський, самбірський і сяноцький. Вів боротьбу з перемиським правос. єп. Антоном Винницьким. 1655 не прийняв уряду київ. митрополита. Помер в Дерманському манастирі.


Хміль, див. Хмелярство.


Хмільник (IV — 8), м. в півд.-сх. частині Поділля, розташоване над р. Богам, р. ц. Вінницької обл., 20 000 меш. (1974); вперше згадується в 14 в. З 1434 (до 1793 — з малими перервами) Х. входив до складу Речі Посполитої, 1443 дістав маґдебурзьке право, відограв ролю в коз. повстаннях проти Польщі, 1648 — 67 входив до складу коз.-гетьманської держави, з 1793 належав до Рос. Імперії і був заштатним м-ком Подільської губ. Більшість населення Х. становили жиди (1926 — 56%, українці — 41%; 1959 відповідні числа — 2% і 92%). З 1923 Х. р. ц., місц. (машино-авторемонтна, мебльова, швейна) і харч. пром-сть. Залишки фортеці 16 — 17 в. Х. — бальнеологічний курорт, основні засоби лікування: радіоактивні, вуглекислі, гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-натрієві мінеральні води, торфові грязі. Показання: захворювання крови, органів руху, нервової системи, жін. хвороби.


Хмільницький літопис, пам’ятка укр. історіографії й літератури першої пол. 17 в., належить до числа т. зв. місц. літописів. Складений невідомою особою, що походила, імовірно, з м. Хмільника на Вінничині. Автор літопису реєстрував іст. події на Правобережжі, зокрема в Хмільнику, 1636 — 50 pp., а також факти поточного життя; описав у хронологічному порядку коз. повстання 1636 — 38 під проводом П. Павлюка й К. Скидана, перші роки війни Б. Хмельницького: битви під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, поразки поль. війська на Поділлі, перемоги М. Кривоноса б. Немирова, Махнівки, Животова, Бердичева, Тульчина; спустошення Поділля від тат.-тур. навали тощо. Х. л. виданий у кн. «Летопись Самовидца...», (К. 1878), дослідили О. Левицький і В. Іконніков.


Хмурий (справжнє прізвище Бутенко) Василь (1896 — ?), журналіст, мист. і театральний критик родом з с. Рашівці на Полтавщині; вчився у Велико-Сорочинській учительській семінарії; у 1920 — 30-их pp. працював у ж. «Нове Мистецтво», в-ві «Рух» у Харкові, друкувався в газ. «Вісті ВУЦВК» і в тижневому додатку «Культура і Побут», ж. «Червоний Шлях», «Сільський Театр» та ін. Ст. з питань театру, кіна й мистецтва. Кн. «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» (1930), монографії «Йосип Гірняк», «Мар’ян Крушельницький» (1931), текст до вид. А. Петрицького «Театральні строї» (1929). 1937 заарештований, дальша доля невідома.


Хованець Олександер (* 1935), майстер різьблення й випалювання на дереві родом з с. Тилича на Лемківщині; закінчив Косівську школу прикладного мистецтва (1963); стилізовані композиції: «Бокораші», «Аркан», «У трембітоньку заграю», «На веселій полонині», «Нар. гуляння»; горельєф «Леся Українка» та ін.


Ховрах (Citellus) тварини з роду гризунів родини білячих; довж. тіла 18 — 22 см, вага до 300 г; населюють лісостеп і степ. На Україні 3 види: Х. крапчастий (C. suslicus Güld.), Х. евр. (C. citellus L.) і Х. сірий (C. pygmaeus Pall.). Х. — шкідник; об’єкт хутрового промислу.


Ходзько (Chodzko) Олександер (1804 — 91), дипломат і філолог поль. роду. Студіював у Відні (1820 — 23) й Петербурзі (1831) сх. мови. 1857 — 83 проф. Колеж де Франс у Парижі. Серед ін. праць переклад на франц. мову укр. іст. пісень: „Les chants historiques de l’Ukraine et les chansons Latyches des Bords de la Dvina occidentale. Périodes païennes normande, tatare, polonaise et cosaque“ (1879).


Ходика (Кобизевич) Федір (бл. 1550 — 1625), радник Київ. маґістрату (1592 — 1613), київ. війт (1613 — 18, 1621 — 25); вів прополь. політику, гнобив укр. населення Києва. Сприяв гр.-католикам захоплювати правос. церкви в Києві, але 1624 допомагав втримати Софійський собор і Видубицький манастир у Києві. Проти його насильств повстали міщани і відділ козаків й втопили Х. у Дніпрі (січень 1625).


Ходін Андрій (1847 — 1905), офтальмолог родом з м. Новочеркаська, з 1881 проф. Київ. Ун-ту. Праці Х. присвячені питанням рефракції ока, світловідчування, фізіології очних м’язів, клініки очних хвороб.


«Ходіння в народ», програма і рух рос. народництва 1860 — 70-их pp., метою якого була осв. робота серед селян, а згодом і робітників та ширення рев. антисамодерж. свідомости. Ця діяльність охопила інтеліґенцію, гол. студентів, які йшли в народ з вірою в його спроможність повалити царат. Уряд переслідував народників, а сел. маси їх не підтримали; тоді радикальніші їх представники вдалися до терору як гол. засобу боротьби з царатом. «X. в н.» було поширене й на Україні, але, як і народництво взагалі, тут набрало трохи ін. форм. Одночасний укр. рух «хлопоманів» та українофілів ставив собі за мету культ. розвиток укр. народу та пробудження його нац. свідомости.


Ходкєвич (Chodkiewicz) Ян Кароль (1560 — 1621), визначний поль. військ. і політ. діяч лит. походження, В. гетьман лит. (1605 — 21). Х. брав участь у поборенні повстання С. Наливайка (1594 — 96), разом з Я. Замойським брав участь у поході проти Волощини (1600), успішно воював проти шведів (1601 — 05). На чолі поль.-лит. війська Х. разом з королевичем Володиславом і окремим коз. відділом взяв участь у поході на Москву (1617 — 18). У поль.-тур. війні 1621 командував поль. військом і загинув у битві під Хотином. Був протектором майбутнього митр. П. Могили (1620 — 21).


Ходорів (IV — 5), м. Жидачівського р-ну Львівської обл., положене на зах. окраїнах Поділля над р. Лугом (сточище Дністра); 10 200 меш. (1971). Вперше згадується 1394 п. н. Ходорів-став, Ходоростав; за Австрії м-ко в Бобрецькому пов., з 1890-их pp. зал. вузол. 1918 — 19 постій Начальної Команди УГА у війні з поляками. У Х. Ходорівський цукрорафінадний комбінат (заснований 1913, 1970 видобуток 38 600 т цукру-піску, 98 400 т цукру рафінаду, 196 500 т — спирту-ректифікату), зав. поліграфічних машин, мебльова фабрика.


Ходоровський-Мороз Григорій (1859 — 1927), піяніст, композитор і педагог родом з Черкащини; муз. освіту здобув у Ляйпціґській (1865 — 69) і Петербурзькій (1870 — 72) консерваторіях, далі один сезон хормайстер у Ваймарі під наглядом Ф. Ліста. Згодом у Києві викладач муз. школи (1875 — 94) і проф. консерваторії (з 1913); по революції в Севастополі, де організував нар. консерваторію. Твори для фортепіяна: «Укр. рапсодія», обробки укр. нар. пісень під псевд. Константинов. Учнями Х. були серед ін. К. Квітка і Л. Ревуцький.

[Ходоровський-Мороз Григорій, м. б. Ходоровський (справжнє прізвище Мороз-Ходоровський) Григорій (1853, Кохнівка, Золотоніський пов. — 1927, Севастополь). — Виправлення. Т. 11.]


Ходченко Павло (1880 — 1967), письм. родом з Миколаївщини. До революції 1917 вчителював на Одещині, по революції був гол. Варварівського та Новоодеського райвиконкомів, комуніст, з 1933 в Харкові. По другій світовій війні уповноважений у справах Правос. Церкви при уряді УССР. Кн. оп. і нариси: «В боротьбі за колгоспи» (1931), «Радгосп на вибалках» (1932), «Шляхами перемог» (1934), «Перегорнуті сторінки», та ін.; повісті «Сорочинська трагедія» (1940), «На визволеній землі» (1950), «Степові спалахи» (1960); роман «Зростання» (1956); п’єси і спогади «Випробовування зрілости» (1958), «Досвітні заґрави» (1965).

[Ходченко Павло (* Лук’янівка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хозари, напівкочовий тюркомовний народ, що появився в Півд.-Сх. Европі після відходу гунів (4 в.) і проіснував до 11 в.; сх. сусіди сх.-слов. племен, пізніше Київ. Руси. Про походження Х. існують різні припущення; вони самі себе вважали близькими до болгар, огузів, аварів. Основна територія, заселена Х., — Хозарія, охоплювала прикаспійські степи між р. Сулаком і пониззям Дону. Гол. заняттям Х. було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, — хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, араб. халіфатом, Візантією, пізніше Руссю.

У другій пол. 6 в. Х. підпали під владу Зах.-тюркського каганату, під яким були одне століття. Після розпаду Тюркського каганату в сер. 7 в. підкорили собі частину болгар й ін. кавказькі й слов. племена та створили Хозарський каганат (Х. к.), першу держ. формацію на Сх. Европи. Верховним володарем Х. к. був каган, як рел. зверхник, його заступником і фактичним правителем був цар-намісник. Спершу столицею Х. к. було м. Семендер в Півн. Дагестані, а з сер. 8 в. Ітіль над Волгою, недалеко сучасної Астрахані; Ітіль стала важливим центром міжнар. торгівлі між Сх. і Зах., у ній були й окремі слов. квартали. 835 при допомозі візант. майстрів на Дону збудовано укріплене м. Саркел, де було багато руських, хозарських, грец., іранських і середньоазійських купців. Крім торг. шляху між Европою й Азією, через Хозарію проходив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат зі Скандінавією. Найбільшого розвитку Х. к. зазнав у 8 в., коли він оволодів Півн. Кавказом, Приозів’ям, більшою частиною Сх. Европи по Дніпро. Тоді у залежність Х. підпали племена сіверян і полян, які платили їм данину. Х. к. воював як проти арабів, так і проти Візантії. Особливу ролю відограли Х., становлячи собою забороло проти араб. експансії.

На поч. 8 в. серед Х. (півн. Дагестан) поселилися жиди з Ірану та Візантії, і під їх впливом частина Х. перейшла на юдаїзм, однак щойно на поч. 9 в. каган Обадія проголосив юдейську віру без талмуда держ. релігією. Бл. 735 араби з халіфату напали на Х. к. і примушували провідну верству перейти на іслям. Зі свого боку Візантія пробувала насадити в Хозарії християнство; місійну подорож серед Х. відбув у 860 — 61 Кирило-Константин. При допомозі візант. місіонерів у Х. к. створено митрополію і 7 епархій. На території Х. к. мирно співіснували юдаїзм (провідна верства), іслям і християнство, як також і поганство, поширене і серед слов. племен. Х. відограли ролю в поширенні християнства на Україні ще до Володимирового хрищення.

У кін. 9 в. у причорноморські степи, контрольовані Х. прийшли печеніги, які значно ослабили Х. к. З сер. 9 в. сильним суперником для Х. стала Руська (Київська) держава, військ. дружини якої часто проходили територією Х. до Каспійського м. У 9 — 10 в. вся політика і економіка (торгівля) Сх. Европи зосереджувалася в трикутнику Візантія — Х. к. — Русь. Рівновага між цими державами була порушена з проґресивним ослабленням Х. к. і зростанням Київ. Руси. За літописним оп., 862 варязьке військо під проводом Аскольда і Дира звільнило Київ від хозарської влади. 883 — 85 кн. Олег визволив і племена полян і сіверян з-під залежности Х. За кн. Ігоря руське військо двічі (913 — 4 і 943 — 4) переходило через Хозарію на Каспійське побережжя, де захопило чималу здобич. У поході проти Візантії (941) кн. Ігор користувався підтримкою Х. к., серед його дружинників були і Х. христ. віровизнання. Похід кн. Святослава Ігоревича 964 — 65 на Х. к. завдав йому, після 300-річного існування остаточного удару; були розгромлені м. Ітіль і Семендер, а Саркел, разом з півн.-зах. частиною (Тмутороканське князівство) приєднано до Київ. держави. Однак знищення Х. к. не дало для неї добрих наслідків, бо вона стала жертвою постійних нападів кочових народів зі Сходу. Після перемоги Святослава Х. підпали під зверхність Хорезми і стали мусулманами. 985 кн. Володимир В. пішов походом на болгар та Х. і після перемоги примусив платити данину. Остання літописна згадка про Х. датується 1079, про їх участь у змові проти кн. Олега Святославича, якого схопили в Тмуторокані й відправили у Візантію. 1083 кн. Олег, повернувшися в Тмуторокань, стратив Х. — змовників. Після упадку Х. к. Х. поступово змішувалися з тюрксько-половецьким оточенням, і згодом цілковито зникнули.

Література: Рыбаков Б. К вопросу о роли Хазарского каганата в истории Руси. Советская Археология, XVIII. М. 1953; Pritsak O. Das Karaimische. Philologiae Turcicae Fundamenta. Вісбаден 1959; Артамонов М. История хазар, П. 1962; Dunlop D. The History of the Jewish Khazars. Нью-Йорк 1967; Pritsak O. The Khazar Kingdom’s Conversion to Judaism. Harvard Ukr. Studies, t. 2. 1972; в кн. Hunowie europejscy, Protobułgarzy, Chazarowie, Pieczyngowie. Вроцлав, В., Кр., Ґданськ. 1975; Плетнева С. Хазары. М. 1976.

А. Жуковський


Хойнацький Андрій (1836 — 88), церк. і пед. діяч, протоієрей, історик укр. правос. Церкви. Закінчив Київ. Духовну Академію, учитель Волинської Духовної Семінарії в Крем’янці, викладав богословіє у Ніженському Іст.-Філол. Ін-ті. Дослідник минулого Волині, зокрема Почаївської Лаври, нар. обрядів і вірування. Ст. в журн. і окремо: «Западнорусская церковная уния в ее богослужении и обрядах» (1871), «Очерки из истории православной церкви и древнего благочестия на Волыни» (1878), «Православие и Уния в лице двух своих защитников, преп. Іова Почаевского и Іосафата Кунцевича» (1882), «Лавра Почаевская» (1880 — 83; поправлене вид. 1897), «Православие на западе России в своих ближайших представителях» (1888).


Холевчук Михайло (* 1885), аґроном, ветер. лікар і зоотехнік у Галичині; дир. Т-ва «Сіль. Господар» у Львові (з 1928); 1934 — 39 — дир. Хліборобського Ліцею в Черниці, згодом проф. Держ. Госп. Курсів у Дублянах б. Львова; за сов. часів працював у фахових наук. ін-тах. Х. автор ряду праць з зоотехніки, зокрема про проблеми племінної праці.

[Холевчук Михайло, дир. Хліборобського Ліцею в Чернелиці. — Виправлення. Т. 11.]


Холера (Cholera asiatica від грец. Chole — жовч і rheo — течу), кишкова хвороба людини, яка протікає з великою інтоксикацією та обезводненням організму. При несприятливих умовах швидко набирає характеру епідемії або навіть пандемії (П.), тобто охоплює багато країн, а часом досягає світового розповсюдження. Збудник Х. — холерний вібріон, відкритий нім. бактеріологом Р. Кохом 1883. Джерелом інфекції є людина, хвора на Х. та бацилоносії. Х. розповсюджується через безпосередній контакт з хворими, через воду та харч. продукти. В її розповсюдженні велику ролю відограють мухи. Інкубаційний період триває від 1 до 6 діб. При тяжких епідеміях протягом перших 2 днів захворювання помирає бл. 2/3 хворих. Тепер постійним вогнищем Х. є Індія (Бенгалія), де вона була відома з найдавніших часів. Лікування Х. спрямоване на відновлення водно-солевого балянсу, введення антибіотиків, сульфоніламідів, вітамінів, глюкози та ін. препаратів. Профілактика зводиться до шпиталізації хворих у лікарнях, ізоляції підозрілих бацилоносіїв і контактних осіб, охоронних щеплень, сан. контролю за очищенням і водопостачанням населених місць, дезинфекції, сан. охорони кордонів, встановлення карантен, посилення гігієнічного нагляду за харч. продуктами, диспансеризації осіб, які перехворіли на Х., боротьбу з мухами тощо.

До 1817 — 23 рр в Европі Х. була мало відома, бо рідко виходила з свого іст.-природного джерела до найближчих сусідніх країн. Лише у висліді англ. колоніяльної війни в Індії (1757 — 1817) та розвитку міжнар. зв язків, вона почала розповсюджуватися далеко поза межі основного джерела — на Україні, як і в Рос. Імперії та в Европі, з 1820-их pp. На Україні і в Рос. Імперії було 6 П. Х. тривала з 1817 до 1823 pp., але щойно у 1823 були занесені на Україну лише поодинокі випадки захворювань. За другої П. (1826 — 37) Х. була занесена на Україну 1830. Розповсюдженню Х. сприяла рос.-тур. війна, особливо коли військо поверталося з фронтів. Х. виникла також серед рос. війська, надісланого для придушення поль. повстання (листопад 1830); свого апогею вона досягла на Україні 1831. Точних даних про захворювання та смертність нема, але відомо, напр., що в невеликому с. Подосах на Бердичівщині, від Х. щоденно вмирало бл. 8 осіб. Третя П. (1846 — 61) досягла 1847 берегів Чорного та Озівського м. і захопила спочатку Одесу, а потім всю Україну і Польщу. 1848 — 49 рос. армія, що оперувала в Галичині, втратила від Х. 7 400 осіб (1849). У 1853 — 55 Х. особливо лютувала в Криму за часів крим. війни; франц. армія втратила 11 200 осіб, а перехворіло Х. понад 20 000 осіб; англійці втратили 4 500, а перехворіло 7 600. Четверта П. (1883 — 75) поширилась у серпні 1865 з Константинополя спочатку в Одесі, а 1866 майже у всіх евр. країнах. 1869 — 70 захворювання на Х. в Европі припинилося, за винятком України і Росії. П’ята П. (1881 — 95) наприкінці 1885 досягла Австрії, 1886 — Угорщини й Німеччини, звідки вона знов перекинулася до Галичини, Центр. і Сх. земель та Росії; відомо, що в Галичині та на Буковині від Х. померло 1892 — 1894 2 300 осіб. Під час вищезазначених епідемій Х. на Україні і на території кол. Рос. Імперії смертність від Х. коливалася від 36,8 до 44,9% всіх захворювань. Шоста П. Х. (1902 — 26) була перенесена до Рос. Імперії, на Україні споч. були поодинокі випадки захворювань. Щойно 1907 пошесть поширилася в басейнах Дніпра, Дону та Волги. Вона охопила майже всю Рос. Імперію, досягла вершка 1910 (230 000 захворювань і 11 000 померлих). Згодом епідемія значно послабла (1912 в Одесі та в Астрахані було лише 9 випадків захворювань), але 1913 стався новий вибух Х., гол. в Подільській губ. (1 600 захворювань). З поч. першої світової війни (1914) Х. поширилася в рос. армії, гол. на півд.-зах. фронті: 7 700 захворювань, серед цивільного населення до 1 800. 1915 було 11 400 випадків в армії й десятки тисяч серед цивільного населення. У наступні 2 pp. епідемія значно зменшилася, але 1918, у зв’язку з рухом біженців, демобілізованих та військово-полонених, а потім у зв’язку з громадянською війною стався новий великий вибух Х., вона поширилася на всю Україну та сер. Росію. Смертність від Х. була дуже висока; напр., в Одесі 1918 — 55,8%, 1919 — 47,2%, 1920 — 65,0%, 1921 — 48,8%. Найбільша смертність була серед молодих та найстарших груп хворих. Після закінчення громадянської війни і введення НЕП-у розпочато енерґійну боротьбу проти Х., і вона на 1926 по всій території СССР була остаточно ліквідована. Офіційно вважається, що з того часу Х. не відновлювалася, хоч поодинокі випадки (типу Ель-Тор) були зареєстровані й 1970 в Одесі.

Г. Шульц










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.