[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3586-3597.]

Попередня     Головна     Наступна





Хенцинський Чеслав (1851 — 1916), патолого-анатом родом з Варшави; лікар в Одесі (1877 — 92). Праці в галузі заг. патології, мікробіології та епідеміології, зокрема чуми й малярії.

[Хенцинський Чеслав, м. б. Віктор (Чеслав) († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Херескул (Herescu) Доситей (1709 — 89), сп. у Радівцях (з 1750), з 1782 — єп. Буковини з осідком у Чернівцях. Завдяки інтервенції Х. 1783 австр. уряд дозволив перенести мощі св. Івана, патрона Буковини, з Жовкви до Сучави. За його єпископства 1782 створено з кол. манастирських маєтків фонд (понад 200 000 га землі), призначений для фінансування потреб бук. епархії. Х. (румун з походження) прихильно ставився до культ.-рел. потреб укр. населення Буковини.


Херсон (VII — 13), обл. м. в Півд. Україні, положене на правому високому березі Дніпра, за 15 км від Дніпровського лиману, великі морський і річковий порти; аеропорт; 329 000 меш. (1981). Заснований 1778 як м. з фортецею і суднобудівною верф’ю (адміралтейством) для створення Чорноморської фльоти на місці рос. укріплення Олександер-Шанець, яке існувало з 1737. Названо на честь античного Херсонесу Таврійського. Будову реалізовано за недовгий час силами тис. зігнаних солдатів і кріпаків-селян; будівництвом спершу керував ген. У. Ганнібал. 1783 в Х. відбувся спуск на воду першого військ. судна рос. Чорноморської фльоти. 1783 Х. став пов. м., з 1803 — центром Херсонської губ. Однак верф за 8 років стала непридатною, і її перенесено до Миколаєва. Гол. значення в Х. мала торгівля і транспорт, зокрема з кін. 19 в. після поглиблення річища Дніпра і Дніпрового лиману та будови Дніпровського каналу. Х. став великим портом (зокрема вивіз пшениці і вовни). Натомість пром-сть (харч., мех. і чавуноливарний та ін. зав.) мала другорядне значення. Населення Х. збільшилося до 59 000, на 1913 до 81 000.

За сов. влади Х. став великим пром. м. (попри занепад у роки війни 1941 — 44). Провідні галузі пром-сти м.: металообробна і машинобудів., зокрема суднобудування і с.-г. машинобудування, харч. і текстильна. Найважливіші підприємства машино-будів. і металообробної пром-сти: Херсонський комбайновий зав. ім Г. Петровського, суднобудів. і судноремонтний зав. ім. Комінтерну, судноремонтний зав. ім. В. Куйбишева, електромашинобудів. зав., зав. карданних валів. З підприємств харч. пром-сти найбільшими є Херсонський консервний комбінат, хлібний, м’ясний, рибний комбінати, млинокомбінат, молочний, виноробний зав., макаронна фабрика. Легка пром-сть представлена одним з найбільших в СССР Херсонським бавовняним комбінатом, шкіряно-взуттевим комбінатом, взуттєвою і швейною фабриками. Працюють нафтоперегінний зав. (нафту перевозять водним шляхом з Кавказу), великий склотарний зав., зав. залізобетонних виробів тощо. Пром. підприємства виробляють морські вантажні судна, танкери, сейнери, теплоходи, тракторні причепи тощо. Херсонський морський порт провадить великі експортно-імпортні операції з багатьма країнами світу.

Населення Х. швидко зростає (у тис): 1926 — 58, 1939 — 97, 1959 — 158, 1981 — 329. Нац. склад населення у 1926 і 1959 pp. (приблизно) у % був такий: українці — 36 і 63, росіяни — 36 і 29, жиди — 25 і 6, ін. З і 2.

Х. значний наук. й культ. центр: пед. та с.-г. ін-ти, 12 сер. спеціяльних училищ і технікумів (м. ін. судномех., машинобуд., гідро-метеорологічний, мед., 2 морехідні); 2 театри — обл. муз.-драматичний і ляльковий, філармонія; Херсонський Краєзнавчий Музей; Укр. наук.-досл. ін-т зрошуваного хліборобства. Пам’ятки архітектури: залишки валів і воріт фортеці (18 в.), Чорноморський госпіталь (1803 — 10, архітект А. Захаров), адміралтійський арсенал (кін. 18 в.), Спаський собор (1781) та ін.

Література: Барабашов Ю. Херсон. К. 1964; Херсон за 50 pp. радянської влади. 1917 — 1967. Одеса 1967; Сергеева Г., Архипов Е. Херсон. К. 1968; Херсон. Путеводитель. Симферополь 1977.

В. К.


Херсонес Таврійський (грец., за середньовіччя Херсон, у слов’янських джерелах Корсунь). Старогрец. м.-держава в півд.-зах. частині Криму (бл. теперішнього Севастополя). Х. Т. був заснований 422 — 21 до Хр. грец. вихідцями з Гераклії як грец. м. на півд. узбережжі Чорного м. і за античної доби став важливим торг., ремісничим і політ. центром півд.-зах. побережжя Криму. Екон. і політ. розквіт Х. Т. припадав на 4 — 2 вв. до Хр. Він був демократичною державою, мав власні гроші; основою його економіки було виноградарство, рибний промисел, ремесла і торгівля (збіжжям, а також худобою та рибою) з ін. грец. м., скитами й таврами. У 1 в. до Хр. Х. Т. прийняв зверхність боспорського царя Мітрідата VI, а згодом Риму; з кін. 4 в. по Хр. увійшов до складу Візантійської Імперії. З 5 по 11 в. Х. Т. був найбільшим м. на півн. березі Чорного м. і важливим центром візант. культури. Наприкін. 10 в. на короткий час Х. Т. оволодів київ. кн. Володимир В. З того часу (частково вже раніше) культ. впливи Візантії на Київ. Русь йшли переважно через Х. Т. (Корсунь). З поч. 13 в. (від захоплення Константинополя хрестоносцями) Х. Т. опинився в залежності від Трапезундської Імперії. У другій пол. 13 в., коли торгівлю на Чорному м. монополізували ґенуезці, Х. Т. швидко занепав і був знищений татарами (1299 нападом Ногая, а в кін. 14 в. — Едіґея). Дослідження руїн кол. Х. Т. розпочато з 1827, а систематичні розкопи з 1876 (Р. Ленер, К. Гриневич, Г. Бєлов, П. Якобсон та ін.). При розкопах виявлено залишки грец., рим. і візант. оборонних мурів, житлових кварталів, домів з басейнами на дощову воду, лазничками й ін. устаткуваннями, госп. і ремісничих споруд; понад 50 христ. церков, термів, театру (на 3 000 осіб) тощо. За мурами м. розкопано чимало поховань а багатим інвентарем. На території Х. міститься Херсонеський Історико-Археологічний Музей-Заповідник.

Література: Шестаков С. Очерки по истории Херсонеса в VI — X веках по Р. Х. М. 1908; Белов Г. Херсонес Таврический. П. 1948; Якобсон А. Средневековый Херсонес XII — XIV вв. П. 1950; Пятишева Н. Ювелирные изделия Херсонеса. М. 1956; Кадеев В. Очерки истории экономики Херсонеса Таврического в І — IV вв. нашей эры. Х. 1970.

М. Лабунька


Херсонеський Історико-Археологічний Музей-Заповідник у Севастополі, відкритий 1892 на базі археологічних знахідок з розкопів старогрец. м. Херсонесу Таврійського, приміщений у кол. манастирі на території розкопів, спершу мав назву «склад місц. старожитностей», з 1980 під сучасною назвою. У фондах музею бл. 200 000 експонатів з 5 в. до Хр. до 15 в. (понад 5 000 в експозиції): археологічні, епіграфічні (серед них присяги херсонесців з 3 в. до Хр., декрети на честь Діофанта, 2 в. до Хр. тощо), нумізматичні колекції, поліхромні розписні стелі (4 — 3 вв. до Хр.), мозаїки, керамічний посуд. Дві експозиції відображають античну і середньовічну історію м, Херсонесу з залишками оборонних споруд, вулиць, площ, будинків, термів, міськ. водосховища, монетного двору тощо. Музей видавав «Херсонесский сборник» (1926 — 59), з 1960 «Сообщения Херсонесского музея».


Херсонська епархія (Х. і Одеська, спочатку Х. і Тавричеська) існує з 1837, з катедрою в Одесі. У Х. є. діє один чоловічий манастир (перед 1 світовою війною були 2 чоловічі і 3 жін.) і єдина на укр. землях духовна семінарія.


Херсонська область, обл. у півд. частині УССР, у межах Причорноморської низовини, 28 500 км², 1 179 000 меш., у т. ч. 698 000 міськ. 481 000 сіль. (1981). Нац. склад За переписом 1970: українців — 78,4%, росіян — 18,3%, білорусів — 1,0%, жидів — 1,0%, ін. — 1,3%. 8 м., 30 с. м. т., 18 районів, 216 сіль. рад.


Херсонський бавовняний комбінат, одне з найбільших текстильних підприємств СССР. Будівництво розпочато 1952. Першу чергу комбінату введено в експлуатацію 1961, другу — 1964. У складі комбінату 3 прядильно-ткацькі й обробна фабрики. Випускає мебльово-декоративні, костюмно-платтяні, сорочечні, білизняні, хусткові, ворсові тканини і вироби з махрової тканини. За сировину править бавовна і штучне віскозно-штапельне волокно. Комбінат виробляє 388 000 т прядива і 194,3 млн погонних м тканини на рік (1976). Об’єм реалізованої продукції — 387 млн крб. (1976). Тканини комбінату експортуються до багатьох країн.


Херсонський Краєзнавчий Музей, постав 1963 на базі Херсонського Археологічного Музею Старожитностей (з 1907 Херсонський Міськ. Музей Старожитностей і Мистецтва, з 1911 Херсонський губ. іст. музей), основаного 1860 В. Гошкевичом з його власних знахідок при розкопах на Херсонщині, доповнених знахідками Р. Скадовського (з о. Березані), І. Стемпковського (з Подніпров’я) та ін., і з прилученого до нього 1963 Херсонського Природознавчого Музею, створеного Ю. Пачоським (1899). У фондах Музею понад 70 000 експонатів (в експозиції 10 000). Музей має 3 відділи: природи, дорев. минулого (археологічні знахідки бронзової доби, скитські пам’ятки, матеріяли з Ольвії, слов’янських поселень 9 — 11 ст.) і сов. історії. Х. К. М. має філії в Кахівці, Генічеську, в Новій Кахівці і в Цюрупинську. Музей видавав «Летопись Музея» (9 ч., 1909 — 1929).


Хижинський Леонид (* 1896) графік, послідовник Ю. Нарбута, родом з с. М’ястківки на Вінниччині; мист. освіту здобув у Київ. Художній школі (1918), у Ю. Нарбута (1920) та в Вищому Держ. Художньо-техн. Ін-ті в Ленінграді (1927). Працював перев. в книжковій графіці: оформлення кн. М. Рильського («Де сходяться дороги», 1929), М. Бажана («Поезії, 1930); ілюстрації до творів Г. Келлера, К. Ґольдоні, П. Меріме та ін.; обкладинки, фронтиспіси, заставки, фірмові знаки; зокрема багато нового Х. вніс у мистецтво екслібрису. Твори Х. експонувалися на виставках АНУМ у Львові (1932 і 1933 — 34). З 1930-их pp. Х. працював у Ленінграді.


Хижняк Антон (* 1907), письм. родом з с. Зачепилівки на Харківщині. Закінчив Харківський Пед. Ін-т; працював журналістом, 1950 — 60 — ред. «Літ. Газети». Автор зб. оп. «Львівські оповідання» (1948), «Килимок» (1961), «Краса життя» (1962); п’єси «На Велику землю» (1949); повістей «Тамара» (1959), «Невгамовна» (1961), «Онуки спитають» (1963), «Нільська леґенда» (1965), «Київська прелюдія» (1977); роману «Данило Галицький» (1951). Крім того, нариси, публіцистика тощо.

[Хижняк Антон (1907 — 1993, Київ), 1950 — 61 гол ред. „Літ. Газети“. Став в обороні укр. мови — „Любімо, шануймо рідну мову!“ („Літ. Газета“, 20.5.1958). Роман „Крізь століття“ (1982), зб. нарисів „Шведські враження“ (1956), „Київська унікальна“ (1962), „Слово сучасника“ (1974). Твори у двох тт. (1977). — Виправлення. Т. 11.]


Хижняк Володимир (* 1925), прозаїк і перекладач з м. Черкас. Закінчив Київ. Ун-т (1949), працює викладачем англ. мови. Автор зб. повістей та оп. «Любар» (1972), «Дивовижне перо» (1974); переклади з Джона Болла, Аґати Крісті.


Хиляк Володимир (1843 — 93), письм., фейлетоніст і збирач етногр. матеріялів, гр. кат. свящ. родом з с. Верхомля В. на Лемківщині; друкувався в газ. «Слово» (1870 — 87), «Русский Сіонъ», «Страхопудъ», «Новый Проломъ», «БесЂда» та ін. (псевд. Ієронім Анонім, Лемко-Семко, Я-сам, Нелях та ін.). Х. автор розвідки «Свадебные звычаи у лемковъ» у «Литературномъ Сборнике» (1872), реалістично-побутових повістей та оп. і гуморесок, писаних язичієм. Твори Х. вийшли зібраним вид. у 3 тт. (1882) п. н. «ПовЂсти и розсказы Іеронима Анонима»; 4 т. з нарисом біографії Х. (І. Левицького) вийшов 1887. Найпопулярніший твір Х. — повість «Шибеничний верх», двічі перевиданий укр. літ. мовою.

[Хиляк Володимир († Літиня, Дрогобиччина). — Виправлення. Т. 11.]


Хилько Раїса (* 1950), балерина родом з Дніпропетровського; закінчила Київ. хореографічне училище (1968), солістка Київ. опери. Партії: Раймонда (одноіменний балет О. Глазунова), Аврора й Оділія-Одетта («Спляча красуня» та «Лебедине озеро» П. Чайковського), Егіна («Спартак» А. Хачатуряна) та ін. Виступала в Японії, Португалії та в сателітних країнах; лавреат Міжнар. конкурсу артистів балету в Варні (1978).


Химич Юрій (* 1928), архітект і маляр-аквареліст родом з Кам’янця-Подільського; закінчив Київ. Інженерно-Будівельний Ін-т (1954) й аспірантуру Академії Архітектури УРСР (1958). Цикл акварельних етюдів з архітектурних пам’яток України (1954 — 72), зокрема старих м. — Києва, Львова, Чернігова та ін.


Химій Єронім Ісидор (* 1919), єп., укр. кат. діяч-василіянин, родом з Канади (Редвей, Альберта), студіював у Римі; чл. протоігуменату ради провінції Чину Василіян (1958 — 1960), секретар і чл. ген. курії Чину в Римі (1961 — 74); ректор Папської Колеґії св. Йосафата (1966 — 74); дорадник Сх. Конґреґації у Ватикані; 1974 призначений єп. новоутвореної укр. кат. епархії з осідком у Вестмінстері, Брітійська Колюмбія, Канада.


Хирів (IV — 3), м. на Передкарпатті над р. Стрвяжем, р. ц. Львівської обл.; зал. вузол, 3 500 меш. (1970). До 1939 у Х. діяла єзуїтська школа. Укр.-поль. бої взимку 1918 — 19.


Хирівка, с. Кіровоградської обл.; городище кіммерійського часу на березі р. Чорноліски, обведене 3 паралельними рядами валів і ровів, з 250 пізнішими могилами між другим і третім рядом. Існувало далі й за скитської доби.


Хитрик Свирид (* 1895), вчений в галузі металюрґії, проф. Дніпропетровського металюрґійного ін-ту. Праці стосуються металюрґії сталі й феросплавів.

[Хитрик Свирид (1895, Летківка, Подільська губ. — 1980, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Хитриков Василь (* 1922), маляр родом з Катеринослава; мист. освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті; тематичні картини, серія портретів «Наш сучасник» (1968 — 69) тощо.


Хитько Володимир (* 1914), різьбар на дереві родом з Миргорода на Полтавщині; вчився в студії образотворчого мистецтва при Моск. Спілці Художників (1930 — 32) і у підготовних клясах малярського фак. Всерос. АН у Ленінграді (1934 — 36); барельєф «Богдан Хмельницький» (1954), панно «Слава Донеччині» (1960), декоративні тарілки й ін.


Хінкулов Леонид (* 1912), літературознавець і критик родом з Києва. По закінченні Київ. Ун-ту (1933) працював журналістом і викладачем літератури й мови, проф. Автор розвідок з іст. літератури сов. періоду: «Словник укр. літератури. Письм. Радянської України» (1948), «Шляхи боротьби за радянську літературу на Україні» (1948); низка праць з шевченкознавства: «Тарас Шевченко» (1960), «Тарас Шевченко і його сучасники» (1962); з іст. рос. літератури: «Максим Ґорький» (1947), «Олександер Сергійович Пушкін» (1937); рос. мовою: «Тарас Григорьевич Шевченко» (1957), «Горький и Украина» (1961), «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» (1969), «Літературные маршруты. Экскурсии по Киеву» (1969) та ін.

[Хінкулов Леонид (1912 — 1986, Київ). „Літ. зустрічі“ (1980), „Письменник жив у Києві“ (1982). — Виправлення. Т. 11.]


Хіра Олександер (1897 — 1983), церк.-культ. діяч, свящ. на Закарпатті; проф. і ректор духовної семінарії в Ужгороді (1934 — 39); в нац.-культ. праці бл. співр. о. А. Волошина. З 1947 керував Мукачівською епархією як таємно висвячений 1945 єп. Арештований 1949, двічі суджений, не міг вернутися на Закарпаття. З 1962 жив у Казахстані, де 1978 сов. органи зареєстрували його як кат. свящ., що обслуговував німців, литовців і поляків та неофіц. українців. Помер на засланні в Караґанді.

[Хіра Олександер (* Вільхівці, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Хлисти, секта, початково пов’язана з рухом рос. старообрядців (сер. 17 в.). Зазнавши суворих переслідувань у Росії, Х. рятувалися на укр. землях, де їхні громади («кораблі») перетривали на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Харківщині, Кубані й ін. землях до другої світової війни. На Україні Х. називали шалапутами; самі ж вони називали себе «Божими людьми». Гол. пункти вчення Х. охоплені 12 «заповідями», в яких зокрема стверджується, що божество може втілюватись у людині, яка на це заслуговує побожним життям; одночасно може бути кілька «христів» і «богородиць», євангельська наука не обов’язкова, бо наступні покоління після Христа мали своїх христів; життєві проступки ведуть до вічної згуби душі. Треба поборювати забаганки тіла, не належить шанувати природних батьків і не треба мати дітей. Одначе позашлюбні зносини допускалися, як вияв духа, особливо на зібраннях («радениях»). Популярности на Україні Х. не здобули. З укр. авторів уперше згадує про них Димитрій Туптало у «Розыску». Див. також Секти.


Хлібопекарна промисловість, одна з найбільших галузей харчової промисловости, підприємства якої виробляють різні види хлібопекарних виробів з продовольчого борошна (хліб та булки різних сортів, пиріжки, борошнисті кондиторські печива тощо). До поч. 1920-их pp. на Україні Х. п. властиво не існувала. Потреби маси населення у хлібопекарних виробах задовольнялося перев. домашнім виготовленням їх. Пекарні, що діяли гол. чином у великих та сер. м були дрібні, основані на ручній праці кустарні підприємства. Потужна високомеханізована Х. п. постала за перших п’ятирічок. Перший великий хлібозав. збудовано в Одесі 1930. Пізніше введено в дію хлібозав. в Києві, Харкові, майже в усіх містах Донбасу та ін. пром. центрах УССР. 1940 на Україні пром. випікання хлібопекарних виробів на душу населення становило понад 100 кг (1913 — 2 кг). Х. п. була другою щодо значення галуззю харч. пром-сти і становила 1940 17,5% її продукції; згодом її частка зменшилася, хоч виробництво збільшилося. Всього на Україні 1970 налічувалося 1 701 підприємство Х. п., у т. ч. в системі М-ва харч. пром-сти УССР — 534, Укоопспілки — 1 067, ін. орг-цій і відомств — 100. На Україні 1970 було виготовлено 6 691 тис. т. хліба і хлібопекарних виробів (1940 — 4 099). Рівень механізації в Х. п. становить бл. 80%.


«Хлібороб», популярний двотижневик, орган Радикальної Партії, виходив з квітня 1891 до вересня 1895 у Львові й Коломиї; ред. І. Франко (1891), М. Павлик і С. Данилович. «Х.» порушував гром.-політ. й екон. проблеми села, містив публіцистичні ст. (М. Драгоманова, І. Герасимовича, В. Стефаника, Л. Мартовича й ін.); також літ. твори І. Франка, Л. Мартовича, В. Короленка тощо.


«Хлібороб», популярний госп. двотижневик, орган Ради культури краєвої для воєводства Буковини, виходив у Чернівцях 1904 — 13; ред. С. Смаль-Стоцький.


«Хлібороб», сел. тижневик, перша на підрос. Україні газ. укр. мовою; виходила «явочним порядком» (без офіц. дозволу) в Лубнях у листопаді — грудні 1905 коштом і заходами Лубенської Укр. Громади; ред. В. Шемет. Наклад — 5 000. Після появи 5 ч. заборонена владою.


«Хлібороб», місячник, присвячений справам кооперації і сіль. госп-ва, виходив у Харкові 1907 — 18, укр. і рос. мовами; вид. Харківського сіль.-госп. т-ва.

«Хлібороб», газ. націоналістичного напряму в Бразілії, виходив як тижневик у Курітібі в 1938 — 73 (з перервою 1941 — 47), з 1974 — як місячний бюлетень. «Х.» є продовженням тижневика «Укр. Хлібороб», заснованого 1924 П. Карманським у м. Порто Уніоні і 1935 перенесеного до Курітіби. 1931 «У. Х.» мав португальськомовний додаток «Укр. Життя» («Vida Ukraina»), у 1938 — 40 — гумористичний місячник «Батіжок». «У. Х.» і «Х.» були органами Укр. Союзу, перетвореного 1938 на Хліборобсько-Освітній Союз; найбільший наклад сягав 1 200 примірників. Визначніші ред. до 1940: П. Карманський, В. Куц, І. Палятинський та І. Горачук; з 1948: М. Гец, С. Плахтин і О. Ващенко.


[Хліборобство. — Доповнення. Т. 11.]


«Хліборобська Молодь», навчально-виховний місячник, орган гол. секції хліборобського вишколу молоді, т-ва «Сільський Господар». Виходив 1934 — 39 у Львові; ред. Є. Храпливий.


«Хліборобська Правда» (1923 «Хлібороб»), політ. тижневик, появлявся (нереґулярно) 1924 — 38 у Чернівцях. До 1930 орган Нац. Хліборобської (рум.) Партії, згодом Укр. Хліборобської Партії; стояла на послугах рум. політики, поборювала Укр. Нац. Партію. Видавець і ред. К. Кракалія; співр.: Г. Андріящук, С. Никорович-Гнідий (ред. «Літ.-наук. додатку» і стор. «Жіночі справи» 1935), О. Ковальський, І. Бордейний.


«Хліборобська Україна», ідеологічний орган Укр. Союзу Хліборобів Державників, неперіодичний зб., 8 ч. якого появилося у Відні 1920 — 25, ред. В. Липинський. У «Х. У.» друкувався основний політ. трактат В. Липинського «Листи до братів хліборобів» та його полемічні ст. «Покликання варягів», «Організація Хліборобів» та ін. Спробу аналізи подій 1918 на Україні, зокрема закордонної політики Укр. Держави, опублікував Д. Дорошенко, теоретичні ст. («Історія і політика», «Влада і культура») містив С. Томашівський; про екон. перспективи України і ролю жидів у її госп. писав М. Тимофіїв. Питанням історії присвячені ст. І. Борщака («Орликіяна»), Д. Олянчина, О. Скорописа-Йолтуховського; історії Укр. Дем.-Хліб. Партії та діяльності гетьманської орг-ції на еміґрації — ст. С. Шемета. Крім того, уривки споминів П. Скоропадського. По самоліквідації Укр. Союзу Хліборобів поява «Х. У.» припинилася. Її поновлено вже як зб. Братства Укр. Клясократів-Монархістів Гетьманців у Празі (вийшли два зб. 1931 і 1933).


«Хліборобська Україна», популярний наук.-виробничий місячник, орган Мін-ва сіль. госп-ва УРСР, виходить з 1963 у Києві; присвячений питанням, що стосуються культури хліборобства, містить практичні поради і консультації на виробничі теми.


Хліборобський Вишкіл Молоді (ХВМ), орг-ція хліборобської молоді при т-ві «Сільський Господар», яка діяла з метою творити при кружках «Сіль. Господаря» окремі гуртки ХВМ, що мали заміняти госп. школи по с. Галичини. Ініціятором ХВМ був Є. Храпливий, який з допомогою ін. аґрономів-суспільників опрацював програму праці ХВМ, яка повністю відповідала потребам розвитку укр. хліборобства в Галичині. Ця програма була видрукувана кн.-підручником п. н. «Як працювати в Хліборобському Вишколі Молоді» (3 вид.). У праці над ХВМ допомагали Храпливому: В. Томашівський, Г. Еліяшевський, В. Дмитренко, Р. Голод, П. Зелений і ін. Для здійснення теоретичного і практичного навчання молодь організувалася у гуртки, окремі для хлопців і дівчат або мішані, віком 12 — 18. Наука тривала 4 pp. — восени-взимку теоретичне навчання, а на веснівлітку практичне (т. зв. конкурси або змагання). Гол. завданням ХВМ було виховати зразкових хліборобів, свідомих своїх гром. і нац. обов’язків. Органом ХВМ був місячник «Хліборобська Молодь». У 1938 діяло 1 180 гуртків у 550 с., об’єднуючи 13 080 хлопців і 840 дівчат. Працею ХВМ в окремих с. керували інструктори ХВМ, а в повітах пов. аґрономи. За першої сов. окупації ХВМ не міг працювати, за німців (1941 — 44) відновив свою діяльність; 1944 він припинив остаточно існування.


«Хліборобський Шлях», місячник і двотижневик (з 1933), орган «хліборобів-державників» (гетьманців) виходив у Львові 1932 — 35, опісля об’єднався з газ. «Батьківщина»; вид. і ред. І. Гладилович.


Хліборобсько-Освітній Союз (ХОС) у Бразілії, з осідком у м. Курітібі, діє о 1938 як продовження Укр. Союзу (заснованого з ініціятиви П. Карманського 1922), що мав бути заг.-гром., культ.-осв. і госп. орг-цією українців у Бразілії. У висліді розходжень між Карманським і оо. Василіянами останні відійшли від Укр. Союзу (з ними і більшість організованих поселень), залишилися при ньому ліберальні елементи, скріплені у 1930-их pp. прихильниками УАПЦ і націоналістами. Укр. Союз організував серед ін. вид. газ. «Укр. Хлібороб» (1924), сер. школу-колеґію ім. П. Могили (1925 — 29), кілька кооператив. На поч. націоналізації в Бразілії (1938) Укр. Союз змінив свій статут і назву на ХОС, обмежуючи діяльність госп. допомогою й освітою укр. поселенців. За другої світової війни припинив і цю діяльність, відновивши її 1948. У 1970-их pp. ХОС охоплював бл. 15 укр. поселень і міськ. осередків у Парані (на всіх бл. 60 у Бразілії); пресовий орган «Хлібороб». При ХОС існує в Курітібі на окремому статуті Укр.-Браз. Клюб, який веде культ.-осв. й інформативну працю. Видатніші діячі Укр. Союзу і ХОС: П. Карманський (до 1928), П. Мазуришин, В. Куц, С. Кобилянський, І. Горачук, С. Плахтин.


Хлопоманство, народницько-культ. течія укр. інтеліґенції на Правобережній Україні 50 — 60 pp. 19 в., яка прагнула зближення з народом. Хлопомани (х.) — поль. термін на означення прихильників селянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти «любови до простого укр. народу». Цей рух під впливом соц.-рев. ідей Зах. народився спочатку серед студентів Київ. Ун-ту, які походили зі спольщених шляхетських родин. Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», вони покинули поль. студентські орг-ції і заснували укр. громаду. Х. знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й ін. м. Серед основоположників, Х. були: В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житецький, П. Чубинський. Ідеологом Х. був В. Антонович, який накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з поль. боку в зраді і ренеґатстві, В. Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя...» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народности, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом. Обороняючися перед закидами, що українці співпрацюють з рос. революціонерами («Молодая Россия»), Х. опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Киева» (у моск. «Современной летописи», XI, 1862). У цій заяві автори відкидали рев. засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за нар. освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо Х. не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготованого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичности випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережности перед владою. Тому Х. діяли леґально, щоб не наразитися на закиди у рев. діяльності.

З 1859 Х. працювали у Київ. Громаді; допомагали закладати недільні школи, співпрацювали з ред. «Основи». Під час літніх вакацій Х. організували мандрівки по Україні («ходження в народ»), щоб пізнати край і його людність.

Культ.-осв. діяльність Х. викликала обвинувачення з боку рос. публіцистів у політ. зв’язках з поль. повстанням 1863, хоч Х. вважали його чужою справою. У висліді репресій рос. влади («Валуєвський циркуляр») Х. припинили свою діяльність, але брали участь у діяльності Київ. Громади та в ін. гром. заходах, але без орг. оформлення.

Література: Антонович В. Моя исповедь. Основа, кн. І. 1862; Драгоманов М. До історії укр. хлопоманів у 1860 pp. Житє і слово, кн. III. 1895; Антонович В. Автобіографічні записки. ЛНВ, кн. VII — IХ. Л. 1908; Познанський Б. Воспоминания. Укр. Жизнь, ч. 8 — 10. 1914; Мицюк О. Укр. хлопомани. Чернівці 1933; Żachowski R. Do ideologji chłopomanów ukraińskich. Biułetyń Polsko-Ukraiński, Nr. 100. B. 1935; Суспільно-політ. рух на Україні в 1863 — 1864 pp. Матеріяли і документи. К. 1964.

А. Жуковський


«Хлопська Правда», популярний двотижневик для народу у Коломиї і Львові 1903 і 1909; видавці і ред. К. Трильовський та І. Макух.


Хмара, укр. отаман-повстанець. 1920 діяв проти сов. влади у Гайсинському й Уманському пов., маючи у своєму загоні 300 кінноти і 300 піхоти; 1921 разом з Н. Махном перейшов до Румунії, відтак до Польщі. Згодом повернувся на Україну і продовжував повстанську діяльність. 1926 Х. схопили большевики і розстріляли.


Хмара Леонид (* 1915), актор мист. слова; освіту здобув у Харківському Муз.-Драматичному Ін-ті (1936); працював актором; з 1941 диктор Центр. Студії Документальних фільмів. Документальні фільми: «Берлін» (1945), «Суд народів» (1946), «Покорителі моря» (1959), «Люди голубого вогню» і «Перший рейс до зірок» (1961), «Дороги п’ятого континенту» (1964); мист. фільми: «Нормандія — Німан» (1960) та ін.


Хмелівський Володимир (1900 — 59), акушер-гінеколог родом з Київщини. Закінчив Київ. мед. ін-т 1925, з 1931 — співр. Київ. Ін-ту Удосконалення Лікарів (з 1947 — проф.). Праці Х. присвячені гематомам і травмам жін. статевих органів під час вагітности і пологів.


Хмелюк Василь (* 1903), маляр-постімпресіоніст і поет, родом з с. Чернятина на Волині; мист. освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв і в Укр. Студії Пластичного Мистецтва в Празі. З 1928 в Парижі. Творчістю Х. зацікавилися визначні колекціонери: А. Волляр, С. Шукін та ін., що вможливило йому виставляти твори у відомих паризьких ґалеріях: 1933 — 36 у Вольмана, А. Пуає; крім того, в Англії, Італії й Швайцарії; 1942 Х. мав велику виставку в залях Ін-ту Тіссен, а з 1943 постійно виставляв у ґалерії Дюран-Рюеля, яка організувала йому виставки в Парижі, Нью-Йорку й ін. м. Твори Х.: квіти, натюрморти, краєвиди, портрети в яскравих контрастних кольорах. Твори Х. зберігаються в музеях Лондону, Стокгольму, Львова, Люцерни, в ґалерії Оксфордського ун-ту і в приватних колекціонерів. Х. видав три зб. поезій: «Гін» (1926), «Осіннє сонце» і «Поезії 1923 — 26 і 1928»(1928), всі в Празі.

[Хмелюк Василь (31.7.1903 — 2.11.1986, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Хмелярство, галузь рослинництва, яка вирощує хміль (H. Humulus) для одержання шишок, що є сировиною для пивоварної пром-сти (у минулому хміль був також потрібний для хлібопечення, поки його не замінили дріжджі). Хміль почали плекати на Україні в 1870-их pp., гол. на Волині й Київщині (під впливом чес. колоністів). За площею під хмелем Україна стоїть на першому місці в СССР; 1913 і 1940 бл. 6 000 га, 1970 — 6 800 га.

На Україні поширений вид хмелю звичайний (Н. Humulus), Укр. сортосуміш, Клюн 18, Житомирський 8.


Хмелько Михайло (* 1919), маляр родом з Києва; закінчив Одеський Художній Технікум (1940) і Київ. Художній Ін-т (1946), в якому викладав з 1948, з 1962 проф. Х. автор багатофігурних композицій пропаґандивного характеру: «Навіки з Москвою», «Шахтарське весілля», «На вірність партії» тощо. Його твори зберігаються в київ., львівському, моск. та ін. музеях.


Хмельник, див. Хмільник.


Хмельницька область (до 1954 — Кам’янець-Подільська), обл. на Правобережній Україні в межах сх. Поділля; 20 600 км², 1 551 000 меш. (1981). Нац. склад за переписом 1970: українців — 90,8%, росіян — 4,3%, поляків — 3,3%, жидів — 0,6%, білорусів — 0,2%, ін. — 0,4%; 11 м. і 26 с. м. т.; 20 р-нів, 465 сільрад.


Хмельницький (до 1954 — Проскурів; IV — 7), м. на сх. Поділлі, положене над гор. Богом, центр Хмельницької обл.; 198 000 меш. (1897 — 22 900, 1936 — 32 000, 1959 — 84 800). Відомий з кін. 15 в. як оборонний пункт (п. н. Проскирів). Населення брало участь у коз.-поль. війнах і гайдамацькому русі. 1780 перейменоване на Проскурів. З 1793 увійшло до складу Рос. Імперії і було пов. м. (з 1797 — Подільської губ.). Екон. характер: торг.-кустарно-адміністративний. Більшість населення становили жиди, далі — українці, поляки, росіяни. 1918 — 20 П. належав перев. до УНР, згодом до УССР; з 1920 гол. м. Проскурівської округи, з 1941 — Кам’янець-Подільської, з 1954 Хмельницької обл. У зв’язку з воєнними подіями відбулися зміни нац. складу населення (у % 1926 і 1959): українці — 39 і 53, росіяни — 7 і 21, жиди — 42 і 10, поляки — 10 і 7.

До 1920 у Проскурові була напівкустарна пром-сть (харч.), нині Х. є пром. центром. Провідні галузі пром-сти: машино-будів., металообробна (зав. трансформаторних підстанцій, теплопластавтоматів, тракторних аґреґатів, ковальсько-пресового обладнання та ін.), харч. (масло-сироробна, цукрова, м’ясна), легка (взуттєва, швейна, трикотажна, шкіро-ґалянтерійна й ін. фабрики), хем.; виробництво будів. матеріялів (зав. санітарно-техн., цементних, цегляних і залізобетонових виробів). Технологічний ін-т побутового обслуговування; технікуми: автоелектромех., сов. торгівлі, кооп.; муз., пед., мед. училища. Краєзнавчий музей. Обл. укр. муз.-драматичний театр ім. Г. Петровського, обл. театр ляльок, філармонія.


Хмельницький Богдан (Федір) Зіновій Михайлович (бл. 1595 — 1657), гетьман Війська Запор. (1648 — 57), вождь Укр. Нац.-визвольної революції 17 в. й засновник Козі.-Гетьманської Держави 17 — 18 в. (1648 — 1782). Походив з укр. дрібношляхетського роду (гербу «Масальський», а потім «Абданк»). Спроби деяких дослідників (І. Каманін, М. Возняк) приписати Х. міщанське походження (з Києва, де був тоді міщанський рід Хмелів) не були прийняті наукою, бо суперечили всім документальним даним, свідченням сучасників (укр., поль. і чужоземних та й самого Х.), які одностайно вважали Х. за шляхтича. Батько Х. — Михайло Хмельницький був на службі у коронного гетьмана Станислава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Його дружина, мати Богдана (за деякими відомостями козачка), згодом одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» В. Ставецьким, який пережив її й під час Хмельниччини служив у поль. війську на Білорусі; син його Григорій, брат (по матері) Х., був козаком на Лівобережжі й писався Хмельницьким.

Місце народження Х. докладно не відоме. Є сучасна звістка (П. Алепського), що він нар. в Черкасах, але вона непевна. В наук. літературі висловлювано різні думки про місце нар. Х.; називали м. Жовкву (С. Тароня, Н. Полонська-Василенко та ін.), Суботів або Чигирин (І. Крип’якевич), Переяслав (М. Петровський), з яким життя Х. особливо тісно пов’язане, тощо. Про освіту Х. знаємо мало. Спочатку батько віддав його до укр. школи («в наученіє рускоє»). Далі Х. студіював в Єзуїтській Колеґії, можливо, в Ярославі, а певніше у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письм. і проповідника. Х. був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало володів поль. мовою, а згодом навчився ще тур. і тат. мов і знав франц. Шкільна наука Х. закінчилася перед 1620 р. Того ж року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув його батько, Х. попав у тур. полон і був два роки в Царгороді. Викуплений з неволі своєю маткою (Пасторій), повернувся на Україну.

Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Х. Всі пізніші оп. про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632 — 34) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Х. зв’язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військ. походах козаків проти татар і поляків. Десь бл. 1625 — 27 pp. Х. одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому по батькові хуторі Суботові, б. Чигирина. 1637 бачимо Х. серед вищої коз. старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24. 12. 1637. Восени 1638 Х. був чл. коз. посольства до короля Володислава IV. Є підстави думати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запор. з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Поль. ординація 1638 скасувала автономію Війська Запор. й поставила Козаччину в безпосередню залежність від поль. військ. влади на Україні. Х. втратив військ. писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотн. Чигиринського полку.

Наступні роки Х. присвятив гол. своєму госп-ву на Чигиринщині (Суботів, слобода Новосельці й суміжні землі). Але самого госп-ва було замало для нього. 1645 він, разом з коз. загоном на 2 чи 2½ тис. був на службі франц. уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим коз. ватажком, що Володислав IV, готуючи військ. коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та ін. держав), вдався до нього по допомогу Війська Запор. Х. був одним з коз. делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646, пляни майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в Польщі і за кордоном і створило йому широкі військ. й політ. знайомства та зв’язки. Можна думати, що десь у другій пол. 1640-их pp. він нав’язав ближчий контакт з автономістичними колами укр. шляхти й вищого правос. духовенства. Вже віддавна поль. можновладці на Україні, політ. противники короля Володислава, дивилися на Х. кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станислав і його син, коронний хорунжий Олександер. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті порахунки з Х., вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «наїзд» на Суботів (хоч Х. мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Х., а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Х. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Х., а в кін. того ж року О. Конєцпольський наказав ув’язнити й стратити Х., якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полк. С. М. Кричевського, кума й однодумця Х. В кін. грудня 1647 Х. з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, там його було обрано за гетьмана, звідти на низ Дніпра. Це був поч. нового коз. повстання, яке незабаром перетворилося на велику нац.-визвольну революцію, очолену Х. (див. Хмельниччина).

Конфлікт з Конєцпольським і напади його аґентури на майно і родину Х. були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Новіші досліди доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були жодного несподіванкою ні для укр. кіл, ні для поль. уряду та його адміністрації на Україні. Дуже важливе, що, починаючи війну з Польщею, Х. заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політ. і військ. допомогу. Саме тому перемоги Х. 1648 під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенар. повстання укр. людности проти поль. адміністрації й поль. шляхти та її аґентури на Україні. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року:

«Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта..., навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».

Тріюмфальний в’їзд Х. в Київ і зустріч його на Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що поч. нової коз.-гетьманської держави, власне держави Х. був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі евр. держав. Усе дальше життя Х. було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової укр. держави, Х. виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним держ. діячем.

Як полководець Х. був блискучий стратег і тактик, знаменитий військ. організатор, мужній і хоробрий вояк. Він створив понад 300-тисячне укр. військо, яке було першорядною збройною силою в тогочасній Европі й основою, на якій будувалася нова українська держава. Але для утримання й розбудови держави, яка виникла рев. шляхом, потрібне було ще міжнар. визнання й військ. допомога сусідніх держав. Досвід боротьби з Польщею в умовах поль.-шляхетського ладу й маґнатської сваволі на кресах Речі Посполитої переконав Х. та його однодумців, що повний й сталий успіх коз., а тим паче нац. укр. змагань без цих передумов і відповідної міжнар.-політичної коньюнктури неможливий. І тут виявився надзвичайний дипломатичний хист Х. У своїй тривалій і не завжди переможній боротьбі проти Речі Посполитої Х. створив, одну за однією; три могутні коаліції. Першою — була укр.-крим.-тур. коаліція, утворена в 1647 — 48 pp. Вона паралізувала небезпеку з боку поль.-моск. союзу А. Киселя 1647 й допомогла Україні здобути великі мілітарні успіхи, завершені Зборівською угодою (1649). Але, в наслідок трикратної зради крим. хана (Зборів 1649, Берестечко 1651, Жванець 1653) й пасивности Туреччини, Х. не вдалося повністю використати успіхи й здобути остаточну перемогу над Польщею. Друга коаліція укр.-моск., укладена в Переяславі 1654 (див. Переяславська угода 1654) й скерована також проти Польщі, не з вини Хмельницького не принесла Україні всіх тих воєнних і політ. успіхів, задля яких її було створено. Якщо перші дві коаліції мали на меті завдати Польщі військ.-політ. поразки й забезпечити та ґарантувати цілість і незалежність коз. держави, то третя антиполь. коаліція (1656 — 1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та ін. державами (Бранденбурґ, Молдавія, Валахія), — за пляном Х., мала не лише створити велику й незалежну Руську державу (в межах цілої етногр. території України та Білорусі) під владою гетьмана й Війська Запор., але й цілковито ліквідувати поль. державу («снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), що дуже збентежило моск. уряд, який доклав і своїх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції (Віленська угода 1656 Москви з Польщею без участи України, й війна Москви зі Швецією, союзником України). Вона зазнала невдачі не з вини Х. й прискорила його смерть.

Найбільшим досягненням Х. у процесі нац.-визвольної революції було утворення й формування Коз.-Гетьманської Держави — Війська Запор. (1648 — 1782, див. Хмельниччина). У всіх галузях держ. будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як держ. діяч великого формату. Це виявилося в орг-ції верховної влади нової укр. держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запор. й під владою його гетьмана об’єднала всі стани укр. людности. Х. створив не тільки держ. апарат і виховав цілий гурт бойових військ. і цивільних керівників як з. коз. старшини, так і з укр. шляхти (І Виговський, П. Тетеря, Д. й І. Нечаї, І. Богун, Г. Гуляницький, С. Мрозовицький-Морозенко та ін.), але й цілу провідну верству Козацько-Гетьманської Держави, яка, попри всі труднощі і поразки, зуміла свої завоювання зберегти і вдержати, супроти навали Москви і поль.-тур. зазіхань, майже до кін. 18 в.

Богдан Хмельницький був одружений тричі. Перша дружина його Ганна Сомківна — мати всіх його дітей, померла передчасно. Другий шлюб (на поч. 1649) зв’язав його з кол. жінкою його ворога Чаплинського — Мотроною, яка брала участь у змові проти гетьмана, і вчинила подружню зраду, за що син Х. — Тиміш у відсутності батька, який був у поході — наказав її стратити (1651). Влітку того ж року Х. одружився з Ганною Золотаренківною, козачкою з Корсуня, вдовою полк. Пилипа (Пилипця). Вірна подруга й дорадниця Х., вона надовго пережила його, і в 1671 стала черницею (з ім’ям Анастасії) Києво-Печерського жін. манастиря.

Х. мав двох синів і чотирьох дочок. Старший син Тимофій (Тиміш), нар. 1632, був одружений (1652) з донькою молдавського господаря В. Лупула — Розандою (Роксандою). Його Х. вважав своїм спадкоємцем, але Тиміш загинув 15. 9. 1653, смертельно поранений під час облоги молд. фортеці Сучави, яку він боронив зі своїм коз. військом. Він залишив двоє дітей (здається, близнят), доля яких невідома.

Молодший син Х. — Юрій (Юрась) нар. бл. 1641, вчився в Києво-Могилянській Колеґії, і 1657, ще за життя батька, був обраний гетьманом-наступником, при реґенті І. Виговському, який ще того ж року перебрав булаву. Згодом Юрась ще двічі був гетьманом (див. Х. Юрій).

Донька Х. — Катерина (Олена) була одружена з Д. Виговським, і після його смерти в моск. полоні стала дружиною (другою) гетьмана П. Тетері. Друга донька — Степанида була дружиною І. Нечая, який загинув на моск. засланні, а вона стала черницею Києво-Михайлівського жін. манастиря. Імена двох ін. доньок гетьмана — одна з них була за корсунським сотн. Глизьком (чи Улезком?), який загинув у війні а Польщею 1655, а друга вийшла за новгород-сіверського козака Л. Мовчана (1654), — лишилися невідомими.

Гетьманський рід Х. згас у кін. 17 в. Пізніші Хмельницькі, яких чимало було на Лівобережній Україні і в Росії у 18 — 19 вв., були ін. походження.

Б. Хмельницький був людиною міцного здоров’я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27. 7. (6. 8. за н. ст.) 1657 в Чигирині і 25. 8. похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував.

[Хмельницький Богдан (Федір) Зіновій Михайлович (бл 1595-96 — 1657). — Виправлення. Т. 11.]

Література: див. Хмельниччина.

О. Оглоблин










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.