[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3700-3713.]

Попередня     Головна     Наступна





«Червона Армія», щоденник, орган політ. управління Укр. Військ. Округи; виходив 1919 — 25 рос. мовою у Києві, 1925 — 34 у Харкові укр. мовою і до січня 1938 знову в Києві. «Ч. А.» появлялася з додатками: «Красная Звезда» (1921 — 22), «Військор» (1927 — 33) та ін.


«Червона Газета», укр.-мовний орган Півн.-Кавказького крайкому ВКП(б), виходила 1926 — 32 в Ростові над Доном два рази на тиждень; ред. Чапала. 1931 — 32 при «Ч. Г.» виходила «Червона Газета для малописьменних».


Червона ґвардія, парамілітарні пробольш. формації, які по березневій революції постали по всій Рос. Імперії. Основу їх становили робітники. На Україні Ч. ґ. творилися на Донбасі і Катеринославщині; найбільші (по 3 000 чл.) у Києві, Харкові та Одесі. З кін. 1917 червоноґвардійців на Україні нараховувано до 25 000. В кін. 1917 Ч. ґ. здійснила низку збройних повстань; найбільше 11. 12. 1917 у Києві, яке було придушене укр. збройними силами. Небезпечніші були загони рос. Ч. ґ., що становили основу рос. больш. армії, яка в кін. 1917 під командуванням В. Антонова-Овсієнка наступала на Україну.

Після витиснення сов. війська нім. й укр. арміями Ч. ґ. на Україні перестала існувати. Наприкін. квітня 1918 сов. влада ліквідувала Ч. ґ., і її загони стали основною силою Червоної армії.


«Червона Калина», вид. кооперативе, заснована 1921 у Львові кол. вояками УСС та УГА з метою збирати й видавати матеріяли, документи, спогади з укр. визвольних змагань та періоду укр. державности. Надзірну Раду вид-ва очолював С. Шухевич, гол. дир. був О. Навроцький, чл. управи: М. Матчак, П. Постолюк, І. Тиктор, Л. Лепкий. Ч. чл. в-ва 1921 — 103, 1939 — понад 1 000. «Ч. К.» видавала щорічні «Іст. Календарі-Альманахи Ч. К.» (1921 — 39 — 18; ред. Л. Лепкий і О. Навроцький, а 1937 І. Іванець) і місячний журн. «Літопис Ч. К.» (1929 — 1939), присвячений дослідженню укр. воєнної історії, перев. 1914 — 21 pp. з цінною бібліографією. Окрему групу становили матеріяли з історії княжих і коз. часів (автори: М. Андрусяк, М. Антонович, М. Голубець, Т. Коструба, І. Крип’якевич, І. Лоський, В. Січинський та ін.). За 18 pp. «Ч. К.» видала бл. 80 книг, у тому ч. і белетристичні твори з воєнною тематикою, серед ін. О. Бабія («Гуцульський курінь»), А. Вільшенка («Життя й пригоди Цяпки Скоропада»), Ф. Дудка (трилогія «В заґраві»), P. Купчинського (трилогія «Заметіль»), М. Брилинського, Б. Лепкого, В. Софронова-Левицького, В. Лопушанського, М. Матієва-Мельника, Ю. Шкрумеляка; романізовані біографії І. Борщака («Мазепа», «Григор Орлик», «Наполеон і Україна») та ін.; «Ч. К.» видавала також багато спогадів: М. Галагана, В. Петрова, С. Шухевича, Д. Дорошенка, К. Левицького («Великий зрив»), Г. Коха («Договір з Денікіном»), І. Максимчука, Є. Чикаленка, В. Юрченка («Шляхами на Соловки», «Пекло на землі»), А. Крезуба («Партизани»), О. Степанівни («Напередодні великих подій») та ін.; монографії — «Берестейський мир» і «Золоті Ворота» (ред. обидвох І. Кедрин-Рудницький), «Історія Леґіону УСС 1914 — 1918» О. Думіна і його ж (під псевд. А. Крезуб) «Нарис історії укр.-поль. війни», «Листопадові дні 1918 р.» О. Кузьми та ін.; добре документовані з багатим фотоматеріялом альбоми «Укр. Січові Стрільці 1914 — 1920» (ред. Б. Гнатевич), і «Пам’яті Вождя» (присвячений ген. М. Тарнавському; ред. В. Ласовський). З муз. творчости укр. вояцтва вийшли у с-ві співаник «Сурма» і «Великий співаник Ч. К.» (ред. З. Лисько).

Вид. «Ч. К.» мали велике значення для закріплення традицій укр. визвольної боротьби та державницьких ідеалів серед укр. громадськости. В-во «Ч. К.» ліквідоване з приходом большевиків 1939, відновлено заходами П. Постолюка в Нью-Йорку (1949). За нью-йоркського періоду у в-ві «Ч. К.» вийшли: «Третя Залізна Дивізія» О. Удовиченка, «Батерія смерти» В. Галана, перевидано «Галичина у pp. 1918 — 1920» М. Лозинського, «Листопадові дні» О. Кузьми, «Григор Орлик» І. Борщака, «Альбом УСС» та ін.

Література: Шанковський Л. Нарис укр. воєнної історіографії, в ж. «Укр. Історик», Нью-Йорк — Мюнхен, чч. 39 — 46, 1973 — 75.

О. Навроцький, І. Кедрин-Рудницький


«Червона Калина», курінь старших пластунів, заснований 1927, як спадкоємець пластової сотні, що в листопаді 1918 співдіяла у встановленні укр. влади в Стрию й околиці й згодом прийняла участь у Визвольних Змаганнях. Крім виховання молоді, курінь опікувався цвинтарем на Маківці й визначився у рев. боротьбі, зокрема в рядах УПА (згинуло 18 чл.). В екзилі переформувався на 5 курінь пластового Сеньйорату та утворив з 23 куренем старших пластунів «Загін Ч. К.», утримуючи назву і емблему як символ збройної дії. Видатніші чл.: С. Бандера, О. Гасин-Лицар, Е. Козак, С. Охримович, Я. Падох, Є. Пеленський, Я. Рак, Б. Чехут. Неперіодичні вид.: «Дружне посланіє», «Косар», нариси «Рідними плаями» Б. Чехута.


«Червона Преса», орган Відділу друку ЦК КП(б)У та Центр. Бюра і Харківської Секції Роб. Преси, спершу місячник, з 1930 двотижневик; виходив у Харкові 1925 — 34 (174 чч.). Журн. містив матеріяли з питань друку, бібліотекарства й бібліографії; 1934 його об’єднано з журн. «Робселькор».


Червона Русь, іст. назва Галичини, вживана в писемних джерелах, перев. поль., у 16 — 18 вв. для визначення кол. Гал. князівства (за адміністративним поділом у 15 — 18 вв. — Руське і Белзьке воєводства); інколи цю назву поширювано і на сх. укр. землі. Після 1772 для Ч. Р. офіц. була вживана назва — Галичина й Лодомерія, подеколи (в науці і публіцистиці) вживалася й далі назва Ч. Р. З 1920 поль. влада дала Галичині штучну назву «Малопольська Всходня»; деякі поль. публіцисти вживали назву Червенська земля.


Червона степова худоба, породи великої рогатої худоби (див. Рогата худоба) молочного напряму, створена на Україні у 19 в. схрещуванням кращих місц. порід з молочною худобою, привезеною з Німеччини. Масть червона, жива вага корів 450 — 550 кг, бугаїв — 700 — 1000 кг.


Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА), офіц. назва Української Галицької Армії (УГА) після її примусового об’єднання з Червоною армією у лютому 1920 на підставі договору Ревкому Начальної Команди УГА з Реввійськрадою 12 сов. армії про злиття УГА з Червоною армією, укладеного 12. 2. 1920. Тоді УГА, що нараховувала приблизно 5 000 здорових старшин і бійців, стояла на території сх. Поділля й півн.-зах. Херсонщини (трикутник: Чечельник — Бершадь — Тираспіль); понад. 15 000 старшин і вояків, хворих на тиф та на ін. хвороби, залишилося в шпиталях Вінниці й околиць, які вже були зайняті Червоною армією. Завдяки жахливій епідемії тифу й ін. хвороб, на які перехворіла УГА у жовтні — листопаді 1919, УГА цілковито втратила свою боєздатність, навіть здатність пересування. У таких умовах для УГА не було ін. виходу, як приєднатися до Червоної армії, що тоді розгромила на Правобережжі Добровольчу армію ген. Денікіна і наближалася щораз більше до місця розташування гал. бриґад.

Захопивши УГА в свої руки, большевики почали негайно її реорганізувати. Для цього ЦК КП(б)У призначив видатного укр. комуніста В. Затонського. Вже 10. 2. заарештовано останнього начального коменданта УГА ген. О. Микитку й начальника штабу ген. Ґ. Ціріца, яких вивезено до Москви, де їх у липні 1920 розстріляно. 27. 7. до осідку Начальної Команди УГА у Балті приїхав з групою співр. В. Затонський і провів реорг-цію Начальної Команди. Її скасовано, а на її місце створено Польовий Штаб ЧУГА з осідком у м. Балті, на чолі з гал. комуністом (цивільною особою) В. Порайком. До політ. відділу призначено ін. гал. комуніста М. Михайлика, а для ведення штабних справ рос. старшин — П. Солодуба й М. Іванова. Створено також Рев. трибунал на чолі з Пучком, а згодом кубанцем Кириченком, та Особий відділ, що його очолював молодий гал. комуніст В. Сірко. Утворено Збірну станицю старшин у Балті, до якої мали відійти всі старшини УГА, що в новій реорг-ції не здобули військ. призначень, а також усі польові духовники УГА. Дотодішні корпуси УГА реорганізовано на бриґади.

У березні, після переформування, у харчовому стані ЧУГА було 1 485 старшин і 16 688 вояків, у тому ч. у бойовому стані — 663 старшин і 3 820 багнетів, 558 шабель, 66 гармат і 27 кулеметів. До цього стану не враховано стану збірних станиць ЧУГА, які існували у Києві, Одесі, Балті й Вінниці.

Після зформування бриґад ЧУГА їх приділено до різних дивізій 12 і 14 сов. армій, чим роз’єднано цілість ЧУГА. 1 бриґаду приділено до 44 Таращанської стрілецької дивізії, 2 — до 45 стрілецької дивізії 12 сов. армії, 3 — до 41 стрілецької дивізії 14 армії. Командантами бриґад були призначені: 1 — підполк. А. Бізанц (начальник штабу полк. А. Шаманек), 2 — сотн. Ю. Головінський (начальник штабу отаман Ф. Льонер), 3 — сотник О. Станимір (начальник штабу отаман В. Льобковіц).

У реорганізаційній роботі в ЧУГА В. Затонський гол. увагу приділяв пропаґанді клясової боротьби та поборюванню укр. нац. почувань. Однак всі його заклики до погрому старшин як буржуїв і контрреволюціонерів не мали найменшого успіху (за весь час існування ЧУГА не було жадного випадку виступу вояків проти своїх старшин), а заборона політ. комісарів в ЧУГА співати гімн, уживати нац. прапор, герб і військ. відзнаки, ненависна пропаґанда комісарів проти старшин і польових свящ. викликали серед вояцтва опір проти червоних союзників. Протибольш. настрої в ЧУГА були ґрунтом, на якому виник розрив ЧУГА з Червоною армією. Першим покинув ЧУГА вже 6. 4. 3-й кінний полк ЧУГА (командант отаман Е. Шепарович) із Запасним куренем (сотн. І. Козак), далі Техн. курінь у Балті (командант поручник К. Кізюк) і врешті в ніч на 24. 4., 2 і 3 бриґади ЧУГА на фронті. Кіннота отамана Шепаровича й техн. курінь Кізюка у Балті мали змогу перейти до дійової Армії УНР, натомість 2 і 3 бриґади ЧУГА опинилися в оточенні поль. війська і попали у полон. Тільки 1 бриґада ЧУГА далі боролася у складі 44 Таращанської дивізії проти поль. армії, але разом з нею була розбита під Махнівкою і в більшій частині потрапила також у поль. полон. Поляки звільнили стрільців, але старшин і значну кількість підстаршин загнали до табору у Тухолі на Помор’ї. Виступ 2 і З бриґад ЧУГА на фронті мав трагічні наслідки для численних старшин і вояків УГА в запіллі. Їх заарештовано й багато з них загинуло у підвалах ЧК чи в таборі полонених старшин УГА в Кожухові б. Москви.

Література: Гірняк Н. Останній акт трагедії УГА. Нью-Йорк 1959.

Л. Шанковський


«Червоная Русь», гром.-політ. москвофільська газ., виходила три рази на тиждень у Львові 1888 — 91 як продовження газ. «Новий Пролом». «Ч. Р.» субвенціонував рос. уряд, її часто конфісковано. З 1891 «Ч. Р.» змінила назву на «Галицкая Русь». Гол. ред. О. Марков і І. Пелех.


Червоне (I — 15, до 1957 — Єсмань), с. м. т. Глухівського р-ну Сумської обл.; 2 900 меш. (1970). Зав.: цукровий, спиртовий.


Червоне (IV — 9), с. м. т. Андрушівського р-ну Житомирської обл., 4 500 меш. (1966). Харч. пром-сть: цукроварня, спиртовий, сироробний зав.


Червоне козацтво України, єдина сов. військ. формація, яка частково мала укр. характер (гол. за нац. складом). Перший полк Ч. к. У. виник у Харкові 28. 12. 1917 (10. 1. 1918), на противагу Вільному козацтву. Командиром полку був В. Примаков. Ч. к. У. брало участь у першому наступі рос. сов. сил на Україну, воюючи на Лівобережжі і під Києвом проти військ Центр. Ради. Після підписання Берестейського миру нім.-укр. війська змусили Ч. к. У. відступити на Донбас. У червні 1918 Ч. к. У. перетворено на 1 катеринославський повстанчий загін, який діяв у «невтральній зоні» між РСФСР і Україною. У грудні 1918 — лютому 1919 Ч. к. У. брало участь у сов. наступі проти війська Директорії. Невдовзі його включено до т. зв. першої, а згодом другої укр. сов. дивізій. У березні — квітні 1919 Ч. к. У. почало застосовувати партизанську тактику рейдів у запіллі укр. військ. У травні 1919 воно брало участь у поборенні повстання отамана Григорієва, у липні — вересні у боях проти Денікіна на Донбасі. У серпні 1919 полк перетворено на бриґаду, у жовтні — на її базі, (разом з 14 кубанською кавалерійською бриґадою і латиським кавалерійським полком) зформовано Восьму кавалерійську дивізію Ч. к. У. й пристосовано її виключно до партизанських рейдів у запіллі армії Денікіна. У листопаді 1919 — лютому 1920 Ч. к. У. брало участь у новому больш. наступі проти Денікіна, перейшло Донбас і дійшло до крим. перешийку. У січні 1920 до 8 дивізії приєднано перший моск. полк і включено її до 13, з травня до 14 сов. армії. У квітні 1920 Ч. к. У. брало участь у боях проти ген. Вранґеля в півд. Таврії, а після Варшавської угоди Директорії з Польщею (квітень 1920), у квітні 1920, Ч. к. У. спрямовано проти поль.-укр. війська. У серпні воно брало участь у рейдах і у боях під Проскуровом, Старокостянтиновом, перейшло Збруч, дійшло аж до Стрия. При відступі Ч. к. У. було оточене й частково знищене над Збручем отаманом Тютюнником. Після поль.-сов. перемир’я у жовтні 1920, залишки 8 кавалерійської дивізії Ч. к. У. злито з 17 кавалерійською дивізією (в складі якої були гол. кубанці й башкирці) й створено перший кінний корпус Ч. к. У. У 1921 — 22 Ч. к. У. брало участь у боях проти укр. повстанців.

Примакова і майже весь командний склад Ч. к. У. репресовано й ліквідовано за сталінського терору у другій пол. 30-их pp., навіть згадка про ролю Ч. к. У. під час гром. війни була заборонена. Напередодні другої світової війни з першого кінного корпусу Ч. к. У. створено мотомеханізований корпус, а Примакова й ін. реабілітовано б другій пол. 1950-их pp.

Література: Дубинський І., Шевчук Г. Червоне козацтво. К. 1963; Гур’янов П. Червоне козацтво в боротьбі за радянську владу на Україні. Укр. Іст. Журнал 1963, ч. 2.

І. Мигул


Червоненко Степан (* 1915), сов. партійний і держ. діяч, дипломат родом з с. Окіп Полтавської обл.; закінчив Київ. Ун-т (1936). 1937 — 41 і 1944 — 48 на пед. роботі, згодом в апараті ЦК КПУ (1949 — 56), секретар ЦК КПУ (1957 — 59), депутат Верховної Ради УССР і СССР. Посол у Китаї (1959 — 65), пізніше в Чехо-Словаччині (1965 — 73, за т. зв. «нормалізації). 1973 — 82 посол у Франції.


«Червоне Право», двотижневик Наркомату Юстиції УРСР, виходив у Харкові 1926 — 30; (2 перші чч. п. н. «Червоний Юрист»); 1931 об’єднався з ж. «Вісник Радянської Юстиції» і виходив п. н. «Революційне Право». Вийшло 114 чч.


«Червоне Село», популярний місячник для сіль. активу, виходив у Харкові 1925 — 28 як вид. ВУЦВК; нім. („Das rote Dorf“), болг. («Червене Село»). 1933 «Ч. С.» об’єдналося з газ. «Комуніст».


«Червоний Боєць», військ.-політ. та літ.-мист. двотижневих, орган Політ. управління Укр. Військ. Округи, виходив у Харкові 1931 — 35.


Червоний Дінець (IV — 17), с. м. т. Балакліївського р-ну Харківської обл., положене над р. Дінцем. 4 000 меш. (1966). Поблизу Шебелинське газове родовище.


«Червоний екскаватор», машинобудів. зав. у Києві, заснований 1848 як невеликий зав. для виробництва сівалок. 1918 його об’єднано з невеликим зав. чавунного литва, тодішня назва «Червоний плугатар», випускав с.-г. машини. 1934 на зав. було виготовлено перший багатоковшовий кар’єрний екскаватор МК-1. 1935 перейменовано на «Червоний екскаватор». Під час другої світової війни евакуйований, по війні відновлений і поширений. З 1955 спеціялізується на гідравлічних екскаваторах. З 1955 — гол. підприємство виробничого об’єднання, до якого входять екскаваторні зав. ін. обл. і республік. Випускає багатоковшові екскаватори, бетонозмішувачі, навантажувачі, трейлери та ін. техніку.


[Червоний золотий. — Доповнення. Т. 11.]


«Червоний Перець», сатирично-гумористичний ілюстрований двотижневик, виходив 1927 — 34 у Харкові, як вид. «Вістей ВУЦВК», ред. В. Чечвявський. Гол. співр.; О. Вишня, Ю. Вухналь (І. Ковтун), Ю. Ґедзь (О. Ясний), Антоша Ко (А. Гак), Б. Сіманців, К. Котко (М. Любченко) та ін.; ілюстратори: О. Хвостенко-Хвостов, О. Довженко, А. Петрицький, К. Агніт, О. Козюренко, А. Каплан та ін. Крім політ. сатири (завжди з сов. офіц. позицій), «Ч. П.» присвячував увагу боротьбі зі спекуляцією, безпорадністю адміністрації, бюрократизмом й ін., також побутовим справам. У висліді репресій проти більшости співр. «Ч. П.» перестав виходити. Поновлений 1941 п. н. «Перець», виходить у Києві.


«Червоний Шлях», гром.-політ. і літ.-наук. місячник, заснований 1923 в Харкові, виходив до лютого 1936. Першими ред. ж. були видатні держ.-партійні діячі того часу: Г. Гринько, якого, у зв’язку з його переходом на роботу до Москви, з сер. 1923 змінив О. Шумський, усунений від обов’язків ред. 1926 разом зі звільненням від обов’язків нар. комісара освіти УССР за «ухили» в нац. питанні. Відтоді короткочасно ред. «Ч. Ш.» стали М. Яловий та М. Хвильовий, невдовзі усунені за націоналістичні «збочення», і з 1927 ред. журн. очолив В. Затонський. До ред. «Ч. Ш.» в різний час належали такі видатні діячі, як В. Коряк, І. Кулик“, С. Пилипенко, М. Скрипник, П. Тичина, А. Хвиля, В. Юринець та ін. Протягом 1920-их pp. у «Ч. Ш.» друкувалися визначніші представники всіх течій і напрямів з ділянок літератури, мистецтва, публіцистики, історії, економіки тощо, і він був найрепрезентативнішим журн., відбиваючи на своїх сторінках силу і слабість процесів укр. відродження тієї доби. Ліквідація «Ч. Ш.» була одним з останніх актів ліквідації плюралізму в ділянці культури в широкому значенні цього слова. Його наступник — «Літературний Журнал» став речником єдиної методи соціялістичного реалізму.

І. К.


«Червоний Юнак», двотижневик Школи Червоних Старшин ім. ВУЦВК, виходив у Харкові 1928 — 34; ред. І. Богомолець.


[Червоні Вікни, с. м. т.. — Доповнення. Т. 11.]


«Червоні Квіти», ілюстрований двотижневик для дітей шкільного віку, виходив з 1923 у Харкові і (з 1930) у Києві; ред. О. Громов, ілюстратор А. Старчевський. 1931 на базі «Ч. К.» і ж. «Большевиченята» (1924 — 31) створено новий ж. «Піонерія».


«Червоноармієць», тижневик Політ. Управління Укр. Військ. Округи і Всеукр. Ради Т-в Допомоги Обороні — Авіяхему України; виходив у Харкові 1925 — 28 з додатком серії кн. «Бібліотека Червоноармійця». Продовженням «Ч.» була рос.-мовна газ. «Оборона» (1928 — 33).


Червоноармійське, м. Запор. обл., кол. Софіївка, 1935 — 66 назва Червоноармійське, 1966 перейменоване на м. Вільнянське.


Червоноармійське (III — 9; до 1935 — Пулини), с. м. т. на Волині, р. ц. Житомирської обл. Харч. пром-сть, цегельня, іст.-краєзнавчий музей.


Червоноармійське (до 1939 — Радзивилів; III — 6), м. на зах. Волині, р. ц. Рівенської обл.; 5 400 меш. (1970). Харч, пром-сть, мебльова фабрика, У другій пол. 19 в. і на поч. 20 в. (до 1914) Ч., завдяки транзитній торгівлі через сусідній рос.-австр. кордон, було значним торг. центром (1910 — 14 600 меш.).


Червоноград (до 1953 — Кристинопіль; III — 5), м. обл, підпорядкування Львівської обл., положене в Надбужанській котловині над р. Бугом; 62 000 меш. (1983). Заснований 1692 поль. маґнатом Щенсним Казіміром Потоцьким, внук якого Франц Салезій Потоцький побудував палац й уфундував (1763) манастир Василіян (бароккова церква св. Юра). До 1946 відпустове місце з чудотворною іконою Матері Божої. У К. зберігався в 19 в. Христинопільський апостол і відома хроніка з 1763 — 79, кілька разів перевидана друком. З 1951 м., що швидко розбудувалося, стало одним з центрів новопосталого Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. Зростання меш. (у тис): 1939 — бл. 3, 1959 — 12, 1970 — 44, 1977 — 53. Видобуток вугілля, зав. залізобетонних виробів, деревообробний комбінат, молочарня, швейна і панчішна фабрики. Філія Львівського Політехн. Ін-ту, гірничий технікум.


Червоногригорівка (VI — 15), с. м. т. Никопільського р-ну Дніпропетровської обл. на березі Кахівського водосховища; харч. пром-сть,


Червоноґвардійське (II — 5 на бічній карті Донбасу), с. м. т. Ворошиловградської обл., підпорядковане Кіровській міськраді; 5 400 меш. (1970). Кам’яновугльна шахта, винарня.


Червонозаводське (III — 14), м. (З 1977) Лохвицького р-ну Полтавської обл., над р. Сулою; 8 300 меш. (1970), Засноване 1928 у зв’язку з будівництвом цукрового комбінату. Харч. пром-сть, цукровий і спиртовий комбінати. Технікум харч. пром-сти.


Червонопартизанське (V — 20), м. Ворошиловградської обл., підпорядковане Свердловській міськраді, 25 000 меш. (1974). Видобуток кам’яного вугілля і збагачувальна фабрика. Краєзнавчий музей. Засноване 1947.


Червонохутірський могильник, могильник пізнього періоду трипільської культури кін. III-тисячоліття до Хр.; розташований б. передмістя Києва Червоний Хутір на лівому березі Дніпра. Розкопуваний з 1950; відкрито 260 поховань з трупоспаленням в урнах, і ямах; знайдено орнаментований глиняний посуд, зброю, прикраси, знаряддя праці. Наявність багатої зброї (кинджали, наконечники стріл і списів) доводить, що в околицях жило войовничо-скотарське населення. Ч. м. досліджували В. Даниленко і М. Макаревич.


Червонюк Євген (1924 — 82), оперовий співак-бас родом з с. Брусилова на Житомирщині, закінчив Київ. Консерваторію (1950), лавреат міжнар. конкурсу вокалістів у Празі (1950). З того ж р. соліст Київ., з 1952 Харківського театрів опери та балету; гол. партії: Тарас, Виборний («Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Максим Кривоніс («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Кочубей («Мазепа» П. Чайковського), Мефістофель («Фавст» Ш. Ґуно), Борис Ґодунов (однойменна опера М. Мусорґського). З 1969 викладач, з 1977 проф. Харківського Ін-ту Мистецтв.


[Чергування звуків. — Доповнення. Т. 11.]


Чередіїв Володимир (1885 — 1961), вчений аґроном, 1918 — 19 подільський земський аґроном, 1919 — 20 дир. Мін-ва нар. госп-ва УНР, на еміґрації проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах та Укр. Пед. Ін-ту в Празі.


Чередниченко Варвара (1896 — 1949), письм. і педагог родом з Києва. Закінчила Іст.-філол: фак. Вищих жін. Курсів у Києві і по революції працювала на пед. роботі в Полтаві (1917 — 23); 1928 — 38 жила в Осетії, потім повернулася до Києва. Почала друкуватися 1912, була чл. літ. орг-ції «Плуг». Зб. оп. «З життя укр. вчительства» (1919), «Весела компанія» (1928), «Весняний дріб’язок» (1929), «Жужіль» (1930), «Осетинські оповідання» (1931). Крім того, низка оп., друкованих окремо і в пресі; пед. порадник «Дитяча хата» (1921). З поч. 1930-их pp. перестала друкуватися.


Чередниченко Іван (1898 — 1968), мовознавець родом зі станиці Калузької на Кубанщині. По закінченні Краснодарського Пед. Ін-ту й аспірантури в Ленінграді викладач у Полтавському Пед. Ін-ті (з 1944), далі в Ужгородському, Львівському і (з 1955) Чернівецькому ун-тах. Ст. з синтакси новітньої укр. мови, зокрема в творах І. Франка, ст. з діялектології Зах. України. Гол. праця «Нариси з заг. стилістики сучасної укр. мови» (1962). Також праці з рос. мовознавства й методики викладання мови.


Черемош, р. в Сх. Карпатах (на Гуцульщині) і на Передкарпатті, права притока Прута; довж. — 80 км, сточище — 2 560 км²; утворюється злиттям Чорного (довж. 87 км, сточище — 856 км²) і Білого (80 км і 606 км²) Ч. Білий і Чорний Ч. та Ч. у верхній течії мають гірський характер (мальовничий пролом через Гуцульські Бескиди), у межах Передкарпаття Ч. пливе широкою долиною. Живлення мішане з перевагою дощового. Сер. витрата води нижче злиття Чорного і Білого Ч. 26,6 м³/сек. Сплавні ріки. Над Ч. м.: Вижниця, Вашківці, Кути; над Чорним Ч. — Верховина (кол. Жаб’є). Білий Ч. і Ч. пливуть на межі Галичини і Буковини; вони становили віками держ. кордони між Польщею і Молдавією (Туреччиною).


Черемха звичайна, черемуха (Padus racemosa), дерево 2 — 10 м заввишки. Ч. з. розводять як декоративну, плодову і лікарську рослину. В садах і парках розводять також Ч. пізню (P. serotina), Ч. віргінську (P. virginiana) та ін.


Черемшина Марко (справжнє ім’я і прізвище — Іван Семанюк, 1874 — 1927), письм. і гром. діяч родом з с. Кобаки Косівського пов. (Галичина). Закінчив Віденський Ун-т (1906) і працював адвокатським помічником у Делятині, а з 1912 адвокатом у Снятині. Перше оп. «Керманич» надрукував 1896 у газ. «Буковина». Низка оп. першого періоду творчости Ч., що увійшла в зб. «Карби» (1901): «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Раз мати родила», «Зведениця», «Більмо» та ін. (разом 15), — присвячена зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Після «Карбів» у творчості Ч. залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з’являтися його оп., присвячені руїні гал. с., спустошеного подіями першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» та ін. Третій тематичний цикл становлять оп. Ч., писані про життя селянства під гнітом поль. влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та ін. Сучасна йому критика відзначала високу майстерність письм. і багатство нар., часто ритмізованої мови. Зважаючи на спільне їм усім селянське походження і тематику творчости та дружні особисті зв’язки, в іст. літератури Ч., В. Стефаника й Л. Мартовича часто об’єднують під назвою «покутської трійці».

У Львові до другої світової війни окремими вид. після «Карбів» вийшла зб. оп. Ч.: «Вибрані твори» (1929), «Твори. Повне видання», т. I — III (1937), «Вибрані твори» (1938). Перше вид. в УССР «Село вигибає» зі вступною ст. М. Зерова вийшло 1925. Після того вибрані твори Ч. видавано багато разів.

[Черемшина Марко († Снятин, Галичина). „Твори“, т. I — II (1974). Дод. до Літератури: Засенко О. Марко Черемшина. Життя і творчість. К. 1974. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грушевський М. Новини нашої літератури. Іван Семанюк. ЛНВ, IX. Л. 1902; Зеров М. Марко Черемшина і галицька проза. Передмова до зб. М. Черемшини «Село вигибає». Х. 1925; Музичка А. Марко Черемшина. «Червоний Шлях», ч. 6. Х. 1927; його ж Марко Черемшина. Х. 1928: Крушельницький А. Про життя і творчість Івана Семанюка — Марка Черемшини. Передмова до зб. М. Черемшини «Вибрані твори. Л. 1929; Гуменюк М., Кравченко Є. Марко Черемшина. 1874 — 1927. Короткий бібліографічний покажчик. Л. 1955.


Черепинське поселення, багатошарове ранньослов. поселення 1 — 4 в. по Хр. б. с. Черепина Пустомитівського р-ну на Львівщині. Досліди велися у 1950. — 60-их pp. Виявлено пам’ятки, які зараховують поселення до раннього залізного віку — липицької і черняхівської культур. Відкрито залишки напівземлянкових і землянкових жител, велику кількість глиняного посуду, залізні ножі, бронзові прикраси, знаряддя тощо.


Черешня (Cerasus avium), рослина роду вишня родини розових; дико росте серед ін. на Україні, в Молдавії, на Кавказі. Культивують Ч. у всіх частинах світу; на Україні найбільше поширена в півд. і центр. частині і на Степу та в півд.-зах. частині Лісостепу. Особливо поширені Ч. на піщаних ґрунтах Мелітопільщини. Плоди Ч. мають до 17% цукру та до 1,1% органічних кислот. На Україні розповсюджені сорти: Скороспілка, Гедельфінгер, Біґаро Дайбера, Одеська чорна, Наполеон рожева та ін.


Черешньовський Михайло (* 1911), скульптор-монументаліст і різьбар родом з с. Стежниці на Лемківщині; закінчив Школу пластичного мистецтва в Кракові (1939); там таки був чл. мист. гуртка «Зарево»; по війні на еміґрації в Німеччині й ЗДА. З 1973 гол. «Об’єднання мистців-українців в Америці» (ОМУА). Ч. працює в декоративній різьбі на дереві (рел. фігури й іконостаси для укр. церков у ЗДА) та в портретній скульптурі: голови та погруддя укр. діячів і мистців: Т. Чупринки, С. Бандери, Д. Донцова, О. Ольжича, Й. Гірняка, В. Переяславця, Р. Богачевської та ін. Ч. створив ряд пам’ятників у бронзі, зокрема «Пам’ятник Героям» (на оселі Спілки Укр. Молоді в Елленвіллі, Н.-Й.) та пам’ятники Лесі Українки в Парку Народів у Клівленді, в Гай Парку в Торонто (Канада, 1976) і на укр. оселі в Кергонксон (Н.-Й,). Для творчости Ч. характеристична клясична чистота й монументальність стилю.

[Черешньовський Михайло (1911 — 1994, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Черінь (псевдо) Ганна (* 1924), поетка на еміґрації, з 1949 живе в ЗДА. Зб. поезій «Крещендо» (1949), «Чорнозем» (1962), «Травневі мрії» (1970), оп. у віршах «Слова» (1980). Крім того, твори для дітей, подорожні нариси тощо.


Черінько Іван (1908 — 48), маляр і педагог родом з Черкащини; закінчив Київ. Художній Ін-т, з 1933 жив в Ашхабаді (Туркменська ССР); з 1939 очолював Спілку художників Туркменістану. Іст. і жанрові картини, портрети («Старий туркмен», портрет дружини, «Продаж вдови»), ліричні краєвиди («Весна в Багірі»), перев. присвячені Туркменії, зберігаються в Туркменському Держ. Музеї Образотворчого Мистецтва.


Черкавський Михайло (1879 — 1929), гром. діяч на Волині, педагог і публіцист. 1918 дир. Учительської семінарії в Дермані; комісар освіти за укр. влади на Волині. 1922 — 26 — сенатор поль. сенату і гол. Укр. Парляментарної Репрезентації; один з засновників Укр. Нац. Дем. Об’єднання і заступник гол.; активний чл. всіх укр. орг-цій на Волині, зокрема в Крем’янці.


Черкасенко Спиридон (1876 — 1940), письм., драматург і педагог родом з Нового Бугу на Херсонщині. З 1895 учителював перев. на Донеччині (1899 — 1908). На замовлення Мін-ва Освіти УНР (1917 — 18) складав читанки і букварі для укр. шкіл. З 1919 на еміґрації у Відні редаґував шкільні підручники. З 1929 жив б. Праги. В літературі Ч. дебютував віршами в ЛНВ (1904). Далі друкувався (поезії, проза, драматичні твори) майже в усіх укр. газ. і журн. на Зах. Укр. Землях і на еміґрації. Окремо вийшли зб. оп. «На шахті» (1909), «Вони перемогли» (1917) та ін. Поезії Ч. до 1920 вийшли в трьох тт. («Твори», 1920 — 22) у Відні. Найбільший успіх у театрі мала драма «Казка старого млина» (1916). Його твори пройняті прагненням до нац. визволення і позначені модерністичною манерою, гол. символізмом.

[Черкасенко Спиридон († Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Черкаси, черкаські люди, офіц. назва в актах і документах Моск. Держави для укр. козаків і укр. людности взагалі від другої пол. 16 до 17 в. Згодом цю назву росіяни замінили на «малорос. козаки». Існують дві теорії щодо походження Ч.: від м. Черкаси, в околицях якого було за згаданий час багато коз. осель; дехто з рос. істориків виводить назву Ч. від кавказьких черкесів, пов’язуючи укр. козаччину з чорними клобуками для підтвердження поглядів про чуже походження укр. козаків.


Черкаси (IV — 13), м. на півд. Київщини, положене на правому березі Кременчуцького водоймища; зал. вузол, річковий порт, аеродром; 267 000 меш. (1984). Ч. вперше згадуються 1384 як укріплене м. Київ. удільного князівства, підвладного Литві; з кін. 15 в. важливий опірний пункт проти наскоків татар (1532 Ч. витримали 30-денну облогу військ крим. хана Сеадет-Ґірея). З поч. 16 в. центр Черкаського староства. Після Люблінської унії (1569) Ч. увійшли до складу Польщі. Більшість населення Ч. становили козаки, тому Ч. відограли чималу ролю в коз. повстаннях проти Польщі. З 1648 Ч. — полкове м. (до 1686); за Андрусівським договором (1667) знову належали до Польщі. З 1793 Ч. увійшли до складу Рос. Імперії; з 1797 пов. м. Київ. губ. У другій пол. 19 в., зокрема після побудови залізниці, в Ч. розвинулася пром-сть: цукроварня (1854), тютюнова фабрика (1878) та ін. Кількість меш. (у тис): 1897 — 29,6, 1910 — 39,6. За сов. влади Ч. були 1923 — 30 центром Черкаської, з 1927 — Шевченківської округи. 1926 на 39 500 меш. українці становили 61,9%, жиди — 27,6%, росіяни — 8,6%. За перших п’ятирічок почалася розбудова пром-сти, зокрема харч. й легкої, з кін. 1950-их pp. — хем. З 1954 Ч. — центр Черкаської обл. Це вплинуло на швидке зростання населення (у тис): 1939 — 51,6, 1959 — 85 (у тому ч. 70% українців, 22% росіян, 6% жидів), 1970 — 158, 1977 — 229.

Тепер Ч. є важливим екон. і культ.-осв. центром. Гол. галузі пром-сти: хем. (хем. комбінат з 1964, зав. хем. волокна і ниток — 1958, хем. реактивів), легка (шовковий комбінат — з 1965, фабрики: трикотажна, швейна, гігроскопічної вати, шкіряної ґалянтерії), машино-будів. (устаткування для харч. пром-сти, авторемонтний зав.); харч. (цукрово-рафінадний і молочний зав., броварня, консервний, з 1936 — один з найбільших на Україні, і м’ясний комбінати); будів. (залізобетонних виробів, силікатної цегли); ін. фабрики: тютюнова (з 1878), мист. виробів, домобудів. комбінат тощо.

Ч. — значний культ.-осв. центр: Пед. Ін-т, заг. техн. фак. Київ. Інженерно-Будів. Ін-ту; технікуми: електрифікації і с-г. будівництва, фінансовий, сов. торгівлі, кооперації, муз.-драматичний і ляльковий театри, філармонія, плянетарій; краєзнавчий музей (з 1918). Видається обл. газ. «Черкаська Правда».

Ч. є реґулярно і модерно забудованим м. завдяки кількакратним ген. плянам забудови: 1826 архітекта В. Геста, 1932, 1950 і 1962 — 65 Київ. Дніпроміста. Іст. пам’яток архітектури Ч. не мають.

На півд. околицях Ч. розташований в сосновому лісі над Дніпром кліматичний курорт Соснівка; показання: туберкульоза легень, кісткова туберкульоза.

Література: Ткаченко О., Найден С. Черкаси. К. 1956; Кілессо С. Черкаси. К. 1966; Ястребова Л. Пам’ятні місця Черкас. Дніпропетровське 1971; Історія міст і сіл Укр. РСР. Черкаська область. К. 1972.


Черкаська область, обл. у центр. частині УССР, обабіч Дніпра; охоплює частини Придніпровської низовини (лівобережна частина); 20 800 км², 1 540 000 меш., у тому ч. 708 000 міськ. і 832 000 сіль. (1981). Нац. склад за переписом 1970: українців 92,8%, росіян — 5,7%, ін. 1,5%. 15 м., 19 с. м. т.; 20 р-нів, 412 сіль. ради.


Черкаське (V — 18), с. м. т. Слов’янського р-ну Донецької обл., 5 300 меш. (1970). Крейдяно-вапняковий зав ; консервна пром-сть.


Черкаське родовище бентонітових глин, розташоване в Звенигородському р-ні Черкаської обл., одне з найбільших в СССР. Геол. запаси бл. 10 млрд т; глини залягають на глибині 10 — 40 м, заг. площа бл. 120 км². Відкрите 1954, розробляється з 1960.


Черкаський Абрам (1886 — 1968), маляр і педагог родом з Білої Церкви; мист. освіту здобув у Київ. художній школі О Мурашка (1901 — 09) і в Петербурзькій академії мистецтв (1909 — 17). З 1917 жив у Вінниці, чл. АРМУ; 1926 — 37 викладач і (з 1935) проф. Київ. Художнього Ін-ту, (1937 — 40 засланий до Караганди), 1940 — 60 проф. мист. Школи в Алма-Аті, де її помер. Твори Ч. — портрети, натюрморти, краєвиди — зберігаються перев в Казахстанській картинній ґалерії ім. Т. Шевченка в Алма-Аті.


Черкаський Іринарх (1869 — ?), історик права, чл. Комісії для вивчення історії зах.-руського і укр. права, гол. Празничої термінологічної комісії при ВУАН, співред. «Рос.-укр. словника правничої мови» (1926); керував працями над «Словником укр. юридичної старовини», які заборонено на поч. 1930-их pp. Ряд праць про суд і судочинство гром. і коз. судів: «Громадський (копний) суд на Україні-Русі 16 — 18 вв.» (1928), «Суд реформи гетьмана Г. К. Розумовського» й ін. Заарештований у 1934 і вдруге 1941. Дальша доля невідома.


Черкаський Теофан (* 1892 — ?), політ. діяч, інж.-економіст родом з с. Росоші на сх. Поділлі. Належав до Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів. 1919 за уряду Б. Мартоса — мін. нар. госп-ва, згодом в уряді І. Мазепи мін. преси і пропаґанди. Залишився під большевиками, засуджений на 25 pp. заслання. Дальша доля невідома.


Черкаський завод хемічного волокна, підприємство хем. пром-сти, розташоване в Черкасах. Будівництво зав. розпочалося 1956; продукцію почали випускати 1961. Зав. виробляє білий матований та фарбований віскозний шовк.


Черкаський Краєзнавчий Музей, створений 1918, має 8 відділів: природи, історії, найновішої історії, охорони пам’яток та ін. Бл. 30 000 експонатів.


Черкашин Роман (* 1906), актор, режисер і педагог, навчався в Муз.-драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка в Києві (з 1925), з 1928 працював у «Березолі». По усуненні Л. Курбаса — режисер у Харківському Театрі ім. Т. Шевченка. Ставив з М. Крушельницьким «Дай серцю волю...» М. Кропивницького (1935), «Євгенія Ґранде» за О. де Бальзаком (1940), «Приїздіть у Дзвонкове» (1946), «Макар Діброва» О. Корнійчука (1948) та ін. Викладав у Харківському Ін-ті Мистецтв.


Черкес Олександер (* 1894 — ?), фармаколог і токсиколог родом з Харкова, д. чл. Акад. Мед. Наук СССР (з 1960), закінчив мед. фак. Харківського Ун-ту (1917), проф. Харківського з 1944 і Київ. мед. ін-тів. Праці Ч. присвячені, питанням експериментальної фармакології і токсикології. Разом зі співр. Ч. запропонував і ввів у практику нові гіпотенсивні препарати: бензогексоній та пірилен, а також антидот миш’яку — унітол. Автор низки підручників і монографій.

[Черкес Олександер (1894 — 1974, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


[Черкеськ. — Доповнення. Т. 11.]


Черн, Чорне місто, староруське м., положене в Прутсько-Дністровському межиріччі. За одними дослідниками, залишками Ч. є городище поблизу с. Алчедара (Резинський р-н Молд. ССР) на правому березі Дністра, поселення тиверців 9 — 11 вв.; за другими — городище в с. Ленківцях б. Чернівців на лівому березі Прута з 12 до сер. 13 в.


Чернай Олександер (1821 — 98), зоолог родом з Петербурґу; 1848 — 73 проф. Харківського Ун-ту. Праці про фавну Харківської губ. та суміжних р-нів, в яких вперше дано аналізу фавни ссавців і птахів усієї України; Ч. вивчав комах-шкідників, очолював Т-во дослідників природи при Харківському Ун-ті.


Чернелиця (IV — 6), с. м. т. на гал. Покутті, Городенківського пов. Івано-Франківської обл. Харч, пром-сть. Залишки фортеці 17 в.


Черненко Костянтин (1911 — 85), сов. політ. діяч родом з Сибіру, з 1984 ген. секретар ЦК КПСС і гол. Президії Верховної Ради СССР. Працював у апараті комсомолу і партії: 1948 — 56 у відділі пропаґанди ЦК КП Молдавії як співр. Л. Брежнєва, який 1956 висунув його до центр. апарату в Москві; з 1960 Ч. став шефом апарату Президії Верховної Ради СССР, згодом керівником особистого секретаріяту Брежнєва. У 1971 Ч. обрано чл. ЦК КПСС, 1978 — чл. Політбюра. По смерті Ю. Андропова (9. 2. 1984) Ч. став ген. секретарем ЦК КПСС. Ч. не згадує свого укр. походження і протягом своєї кар’єри не мав стосунку до укр. справ.


Черненко Олександер (1864 — 1921), один з основоположників кооп. руху на Україні, родом з Уманщини; за фахом учитель. Організатор кредитових і споживчих кооператив на Київщині, виховник укр. кооперативних кадрів.


Черненко Олександра (* 1923), поетка і літературознавець, нар. у Польщі, з 1948 у Канаді. Поема «Людина» (1960), монографія «Михайло Коцюбинський — імпресіоніст» (1977). Крім того, поезії й літ.-критичні ст. в пресі.


Чернецтво, частина (т. зв. чорного) духовенства, складається з ченців, черниць або монахів, монашок, монахинь (грец. монахос — самітник). Це особи, які, відмовившись від світського життя, перебувають у спеціяльних гуртожитках, манастирях, скитах-лаврах або в цілковитому усамітненні. Вони посвячуються на службу Богові, прагнучи до досконалости життя і віддаючися молитві та покаянню, а ради нього також служінню ближнім, виконуючи діла милосердя (сиротинці, школи, шпиталі й взагалі опіка над хворими, доми для старших осіб, душпастирське служіння тих ченців, які приймають свячення). Ч. зрікається родинного життя і перебуває у безженстві (т. зв. обіт-приречення чистоти), приймаючи невибагливе і вбоге життя (обіт убозтва). Однак, не всі ченці, зокрема на Сх., складали формальне приречення-присягу на згадані вище «обіти». Побут ченців (ч.) і зобов’язання реґулюються чернечим уставом, на Україні звич. студитським і василіянським. Залежно від чину ч. носять спеціяльний, перев. чорний одяг. При постриженні (посвяченні), що має три ступні, ч. дістає, звич., нове ім’я, що підкреслює зміну попереднього життя, хоч це тепер, зокрема в Кат. Церкві, не обов’язкове. Світські особи, що готуються стати ч., звуться послушниками, вони живуть у манастирях, де виконують різні послуги («послушання») при богослужбах, у госп-ві, на манастирських підприємствах. Частина ч. (у Кат. Церкві більшість) залишається в контакті з світом: працюють активно в душпастирстві, очолюють парафії, обслуговують шпиталі, школи, притулки, працюють науково тощо.

Чернечий стан сам собою не включає жадних свячень, і давніше, зокрема на Сх., свячення приймало тільки невелике число: ті, що були потрібні до духовної обслуги в самих манастирях і їхніх церквах. Такі ч. із свяченням (диякони, ієреї, єпископи) творять т. зв. «чорне» духовенство. Загал ч. перебуває у манастирях, де вони отримують усе потрібне, а свою працю віддають на користь манастиря. У деяких манастирях на Сх., зокрема не кат., частина ч. сама дбає про свої щоденні потреби, збираючися разом тільки на спільні моління, й тому зберігає свої добра і ними адмініструє. Ті й ті ч. працюють у рільництві, обслуговують майстерні, школи, шпиталі, беруть жваву участь не тільки в богослужбах, але й у душпастирстві. Довгий час вони були єдиними носіями освіти й культури, мистецтва та книжности.

На Україні давніше існувала й нечисленна група мандрівних ч., що, шукаючи або вдосконалення, або кращих умов життя, не жили в одному манастирі, а мандрували з одного до ін.

Ч. (манастирська «братія») підлягають ігуменові (гр. «зверхник»), якого вони обирають; виборні бували також ін. чернечі пости. Великі манастирі очолювали звич. архимандрити, що їх у давнину обирали з участю світських, а пізніше їх здебільша призначали тільки світськими (правом подавання) та вищою духовною владою. На Сх., усі манастирі були незалежні один від одного й підпорядковувалися місц. єп.; федерації, еґземпції та ставропігії прийшли значно пізніше.

На Україні Ч. появилося з поч. християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував манастир уже у 10 в. та що 1017 згорів Софійський манастир. З 1062 у Києві існувала велика громада ч. у Печерському манастирі, а у 12 в. в Києві вже було 17 манастирів. За княжих часів усі митр. та єп. в Укр. Церкві традиційно були з-поміж Ч. і мали вплив на світські справи. У 16 — 17 вв., з поширенням права подавання, на манастир мали великий вплив світські особи. Призначення ігуменів та архимандритів відбувалося тоді часто поза церк. зверхністю, і сторонні особи використовували майно манастирів, збіднювали ч. та вносили заколот у їхнє життя. Суперництво, напади, сутички знижували духовний рівень Ч., хоч і тоді окремі ч. і чернечі громади були центрами рел. і культ. життя. У манастирях працювали визначні богослови і письм. (Мелетій Смотрицький), а у ч. постригалися чл. княжих й ін. визначних родів; так, у кін. 16 в. стали ч.: кн. Димитрій Зубровицький, Олександер Санґушко, Іван Тишкевич; у манастирі перебувала мати гетьмана І. Мазепи. Укр. ч. прислужилися освіті сусідніх країн, зокрема у першій пол. 18 в. — Росії, напр., ієрархи С. Яворський чи Т. Прокопович, що залишили слід у літературі й богословії. Чернечі громади ставали центрами культури вже з самого поч. заснування Києво-Печерської Лаври, Почагвської Лаври, Дерманського манастиря. У 17 в. заснувалися такі чернечі громади, як Манявський скит (1611), манастирі Густинський (1612), Богоявленський у Києві (1615), Мгарський у Лубнях (1619).

У 19 в., коли укр. Ч. у межах Рос. Імперії було русифіковане, нац.-культ. діяльність провадили у Галичині і на Закарпатті гр.-кат. ч., і деякі з їхніх манастирів (у Жовкві й Мукачеві) стали визначними культ.-осв. і рел. центрами. У манастирях у Лаврові, Дрогобичі і в Бучачі ч. мали школи. У манастирі св. Онуфрія у Львові зберігалася бібліотека з цінними рукописами, василіянський архів та картинна ґалерія.

Перед революцією 1917 на укр. землях у межах тодішньої Рос. Імперії було 129 чернечих громад (чоловічих 81 і жін. 48), які об’єднували бл. 17 000 ч. (10 000 жінок і 7 000 чоловіків).

У 1918 — 29 pp. більшість манастирів у СССР була ліквідована. За другої світової війни 1941 — 44 на центр. і сх. укр. землях були чинними 16 манастирів. У 1946 в усьому СССР діяли 104 манастирі; у 1949 було 4 886 ч.; це ч. зменшилося 1959 до 47 манастирів (за Рос. Імперії їх було 910) з 2 836 ч. У 1960-их pp. почалося знову переслідування Ч., 1963 закрито Києво-Печерську Лавру. На поч. 1970-их pp. в СССР залишилося тільки 16 манастирів з 1 273 ч., у тому ч. 75% жінок. На Україні 1970 було 9 манастирів (7 жін., і 2 чоловічих) з 840 ч., у тому ч. 600 монахинь. Більшість ч. — це старші віком особи (понад 65 pp.) з початковою освітою, рідко з сер., і тільки 4 були кандидатами богословія. Перешкоди на поповнення молодих кандидатів у ч. робить сама моск. патріярхія; вона заборонила приймати у ч. осіб, молодших від 30 років. 1964 за антисов. діяльність видалено з Почаївської Лаври багато ч.

Ч. в Укр. Кат. Церкві набрало дещо відмінної структури і розвинуло багатогранну церк.-культ. діяльність. Поза Україною тепер діє 6 чоловічих і 5 жін. чинів-згромаджень та один інститут катехиток, до них зближений.

Титул «чин» мають василіяни, студити, сх. вітки бенедиктинців та францісканців й сестри василіянки. Всі ін., які постали за останнє ст., звуться згромадженнями. І чини і згромадження централізовані на зразок зах. Ч.: всі вони включені також до активного душпастирського життя поза манастирями, за винятком суто замкненого манастиря сестер василіянок у Півн. Америці, в Асторії. Ті, що поширилися на більше країн, поділені на провінції, які підлягають провінційним настоятелям (протоігуменам тощо), а всім чином-згромадженням керує гол. настоятель (протоархимандрит, архимандрит, генеральний тощо). Разом з радою їх обирають на різний час. З минулого ст. нема вже доживотних архимандритів-настоятелів одного манастиря. До Ч. допускаються ті, що відбули першу пробу-новіціят, який триває 2-3 роки, і то з 18-літнього віку. Друга проба-школа триває звич. 6 pp., по яких кандидат може бути допущений до остаточних приречень, т. зв. вічних обітів, а в чинах — до т. зв. професії тих обітів; тільки після них можна приймати будь-які свячення. До минулого ст. лише з ч. обирали єп. Укр. Кат. Церкви.

1939 в УКЦ було бл. 70 чоловічих чернечих осідків і понад 1 000 ченців та понад 200 жін. манастирів з понад 1 400 сестер-черниць. Тепер поза Україною є 53 чоловічі чернечі доми; всіх ченців 725, у тому ч. бл. 300 на Україні та 218 жін. манастирів і бл. 2 400 всіх черниць, у тому ч. бл. 800 на Україні. Близький до них посвятою і працею Ін-т катехиток у Бразілії має 6 осідків і понад 100 членів. Сучасний стан Ч. в діяспорі й на Україні (приблизні числа): Василіяни — найстарший чин, централізований 1617, який у 18 в. нараховував 178 манастирів і 1 225 ч., у тому ч. 944 свящ. Перед 1939 мав 49 манастирів і 686 ч., тепер — 39 чернечих осідків і бл. 500 ченців, у тому ч. бл. 200 на Україні; Студити були відновлені на поч. 20 в., 1939 мали 10 чернечих осідків і 225 ч., тепер 2 доми і бл. 20 ч. у діяспорі та бл. 100 на Україні; Редемптористи — сх. вітка, яку 1913 заснував митр. А. Шептицький з гол. метою — місії для народу. 1939 вони мали 9 домів з 151 ч., тепер — 6 чернечих осідків і бл. 60 ч. та бл. 100 на Україні. Салезіяни — це сх. вітка, існує з 1930. Мають тепер один осідок і бл. 20 ч.; Франціскани — сх. вітка, існує з 1945. Мають 1 дім і бл. 10 ч.; Бенедиктини, сх. вітка, заснована в Пітсбурзькій епархії з 1948. Мають 1 манастир і бл. 15 ч.; Сестри Василіянки мають гол. завдання — виховання молоді. Перед війною мали 26 домів і бл. 300 черниць;, тепер 65 домів і бл. 800 сестер, у тому ч. бл. 350 на Україні; Сестри Служебниці, діють з 1892, опікуються вихованням дітей (сиротинці, школи тощо) та хворими. 1939 мали 124 осідки і 711 сестер; тепер — 125 чернечих домів та понад 1 000 сестер, у тому ч. понад 300 на Україні; Сестри св. Анни, діють з 1930 в Бразілії, завдання — виховання молоді і діла милосердя. Мають 11 чернечих домів і бл. 80 сестер; Сестри місіонерки Божої Матері діють з 1944 у ділянці виховання молоді і поширення доброї преси. Мають З доми і бл. 20 сестер; Йосифітки, існують з 1894 для опіки над хворими і старшими. 1939 мали 25 домів і бл. 100 сестер, тепер — 14 осідків і бл. 60 черниць; Йосафатки діють з 1911. 1939 мали 10 домів і бл. 40 сестер; Студитки існують з 1921. 1939 мали 7 домів і 71 сестру; Мироносиці існують з 1910 для опіки над хворими й адорації Найсвятіших Тайн. 1939 мали 3 доми і 94 сестри; Сестри св. Родини існують з 1912 для опіки над хворими і церквами. 1939 мали 8 чернечих осідків і бл. 50 сестер; сестри св. Вінкентія, сх. вітка зах. згромадження, працюють у шпиталях. 1939 мали 3 осідки і 80 сестер; Катехитки Серця Христового існують з 1940 в Бразілії для поширення світського апостоляту між народом. Вони не є черницями, але посвятою і працею дуже до них зближені. Мають 6 домів і понад 100 членів.

На Укр. землях по другій світовій війні були закриті всі укр. кат. чернечі осідки, а ченців і черниць розігнано. Багато з них ще залишилося в живих, і в рамках можливостей далі продовжують свою діяльність, маючи також і молодих, які їм допомагають. Див. також Манастирі.

Література: Косак М. Шематизм Провінції св. Спасителя ЧСВВ в Галиції... і короткий погляд на монастир і монашество руске. Л. 1867; Терновский Ф. Излишние малороссийские монахи конца 18 ст. КСт., 1882; Goetz Z. Das Kiever Hohlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands. Пассау 1904; Денисов Л. Православные монастыри Российской империи. М. 1908; Войнар М. Василіяни в укр. народі. Нью-Йорк 1955; Smolytsch I. Russische Mönchtum. Entstehung, Entwicklung und Wesen. 988 — 1717. Вюрцбурґ 1958; Цьорох С. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіянок. Рим 1964; Великий А. Нарис історії Згромадження СС Служебниць П. Н. Д. М. Рим 1968; Oriente Cattolico. Cenni e statistiche. Citta del Vaticano. 1974; Blażejovskyj D. Byzantine Kyivan Rite Metropolitanes, Eparchies a. Exarchates. Nomenclature a. statistics. Рим 1980; Ваврик М. Нарис розвитку й стану Василіянського Чину 17 — 20 ст. Рим 1980; Каталог Сестер Чину св. Василія Великого. Рим 1983; Catalogue Ordinis Basiliani S. Josaphat. Рим 1983.

I. Коровицький, о. І. Патрило


Чернець Олексій (* 1924), графік родом з Києва, закінчив Харківський Художній Ін-т, працює в галузі станкової і книжкової графіки. Серія автолітографій «У них немає дитинства»; ілюстрації до кн. О. Андреєва «Розсудіть нас, люди», плякати («Люди сучасної ери»).


Чернецький Антін (1887 — 1965), гал. гром.-політ. і профспілковий діяч родом з Бережан, видатний чл. УСДП, журналіст. Реалізатор автономії укр. робітників у австр. центр. орг-ціях і відокремлення їх у поодинокі секції з окремим секретаріятом, який він очолював, організатор укр. залізничників. Чл. Укр. Нац. Ради і держ. секретар праці та суспільної опіки ЗУНР. 1924 гол. Союзу Укр. Приватних Службовців (СУПРУГА). 1925 — 28 дир. Пенсійного Ін-ту Приватних Службовців у Львові. Ред. й співред. органів УСДП: «Земля й Воля» (1908), тижневика (1911) і щоденника (1919) «Вперед» та «Проф. Вісника», співр. численних журн. і газ., зокрема соц. напряму. На еміґрації в Німеччині і Швайцарії. Ст. і брошури з історії укр. роб. і проф. руху тощо. «Спомини з мого життя» (1964).

[Чернецький Антін (1887 — 1963, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]


Чернецький Сава (1874 — 1934), культ. діяч і письм. у ЗДА, родом з Галичини, за фахом учитель; прибув до Канади 1899, згодом переїхав до ЗДА. Співр. «Свободи» та ін. видань. 1902 — 03 ред. гумористичного двотижневика — «Оса» в Оліфанті. Автор віршів, гуморесок, оп. з життя еміґрантів. Відомий під псевд. «Чалий».


«Черниговскій листокъ», рос.-укр. тижнева газ., що виходила з ініціятиви гуртка укр. літ. діячів у Чернігові з липня 1861 до серпня 1863 (61 чч.); видавець і ред. Л. Глібов. Крім літ. творів (Л. Глібова, О. Кониського, П. Куліша, П. Кузьменка, П. Єфименка, М. Вербицького, С. Овечка), в «Ч. Л.» друкувалися матеріяли з життя Чернігівщини та фолкльорно-етногр. (С. Носа, М. Номиса), ст., рецензії тощо. З наступом урядової реакції «Ч. л.» заборонено. Після припинення появи журн. «Основа» (жовтень 1862) «Ч. л.» був єдиним періодичним вид. у Рос. Імперії, що містило деякі матеріяли укр. мовою.


Черников Володимир (* 1918), маляр і графік родом з Лисичанського; закінчив Київ. Художній Ін-т. Тематичні картини з шахтарського життя («Донецькі шахтарі», «В рудниках Криворіжжя»); з шевченківської тематики: «Т. Г. Шевченко на допиті в Орській каторжній в’язниці» (1961), «Шлях на заслання Т. Г. Шевченка» (1963 — 64); графіка: серія «Київ колись і тепер» (вугіль, пастеля), «Ранок», «Рибалки» (ліноґравюра, аквареля), «Верби над озером», «Теплий вечір» (кольорові ліноґравюри).


Черников Сергій (* 1912), математик рос. роду, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). З 1965 на Україні в Ін-ті Математики АН УРСР. Праці стосуються теорії груп, лінійних нерівностей і лінійного програмування.

[Черников (Черніков) Сергій (1912, Сергієв Посад [тепер Заґорськ], тепер Моск. обл. — 1987, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Черниш Олександер (* 1918), археолог родом з Чернігівщини, співр. Ін-ту Суспільних Наук АН УРСР у Львові. Досліджував ряд палеолітичних стоянок на території України; праці присвячені історії населення часів кам’яної доби на Україні: «Володимирська палеолітична стоянка» (1953), «Карта палеоліту УРСР» (1954), «Дослідження поселень мустьєрської доби на Дністрі» (1963 — 64) та. ін.


Чернишевський Микола (1828 — 89), рос. публіцист і письм. родом з Саратова, ідеолог рев. настроєної інтеліґенції. Співробітничав у ж. «Современные Записки», а згодом став ідейним надхненником ж. «Современник», гол. трибуни рос. опозиційного руху. Засуджений за участь у підпільній орг-ції «Земля і Воля» на каторгу і заслання, пробув майже 20 pp. на Сибіру (1864 — 83). Автор низки творів з політ. економії, філософії і літ. критики. Критикував капіталізм й екон. лібералізм, а щодо бажаного суспільно-екон. ладу був утопійним соціялістом; у філос. поглядах був матеріяліст, але не марксист, де в чому близький до народників, противник слов’янофілів, один з представників рос. західників; у літ. критиці — послідовний реаліст. Його роман «Что делать» (1863) став програмовим твором рос. рев. інтеліґенції.

У рухах поневолених народів Ч. бачив позитивне явище і відстоював право українців творити власну культуру рідною мовою. Позитивно оцінював творчість Т. Шевченка та ін. укр. письм. і гостро виступав проти львівського ж. «Слово» за його пророс. наставлення (ст. «Нац. бестактность»). Популяризували Ч. І. Франко і М. Павлик. Сов. історіографія переоцінює впливи Ч. на цілий ряд укр. письм. (Т. Шевченка, П. Мирного, І. Франка, П. Грабовського, Лесю Українку), доводячи тезу про «постійний благотворний вплив рос. рев. демократів» на укр. діячів 19 в. П. Тичина в цьому дусі написав поему «Ч. і Шевченко».

П. Петренко


Чернишов Борис (1888 — 1950), геолог і палеонтолог родом з Кубані, д. чл. АН УРСР (з 1939; 1939 — 44 її віцепрез.). З 1923 проф. Дніпропетровського, з 1930 Ленінградського, з 1939 Київ. ун-тів Провадив досліди на Уралі й Донбасі. Вивчав гол. пелециподи, брахіоподи, та ракоподібні, особливо мезозойських та палеозойських відкладів Донбасу.


Чернишов Борис (* 1907), театральний декоратор родом з Харкова; мист. освіту здобув у Харківському Художньому Ін-ті (1929). У 1930 — 60-их pp. оформлював вистави в харківських театрах: Роб. молоді, Рос. драм. театрі ім. О. Пушкіна, Театрі муз. комедії (1964) та в Київ. Театрі ім. І. Франка («Лимерівна» П. Мирного, 1967).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.