[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 240-259.]

Попередня     Головна     Наступна





Ф


Фасоля, квасоля (Phaseolus), однорічна трав’яниста рослина родини бобових. Стебло в’юнке, або кущисте, розгалужене, 30-80 см заввишки. Листки довгочеренкові, трійчасті. Квітки зібрані в китиці білого, рожевого або лілового кольору. Квітує в червні-серпні. Плід — біб.

Ф. походить з Півд. або Центр. Америки (в Перу знайдено насіння серед пам’яток доінкеської культури). В Европу завезена після відкриття Америки Колюмбом, в Україну потрапила в 17 в., її вирощують на всій території, особливо в Лісостепу і Поліссі як харч. рослину.

Насіння (зерно) дуже поживне, в ньому є білок (20-30%), вуглеводи (50-60%), жири (до 3,6%), клітковина, вітаміни групи B, аскорбінова кислота, калій, фосфор, мідь, цинк тощо. Поживну цінність її знали наші пращури і широко використовували в їжі (варили борщ, пекли пироги, вживали варену Ф. в різних холодних стравах). Широкого вжитку набула Ф. в сьогоденні.

Лушпиння (пожовклі стиглі оплодні) використовують в нар. медицині для лікування дерматозів, запалень нирок, легких форм цукрового діябету.

Страви з насіння Ф. (особливо пюре) корисно вживати при гіпацидних гастритах, атеросклерозі й порушеннях ритму серцевої діяльности.

Ф. використовується на плантаціях буряка. В минулі pp. в Україні нею захищали бурякові гектари від лугового метелика. Ця цікава традиція зараз забута.

На Україні найбільш поширена Ф. звичайна (Phaseolus vulgaris); зернові сорти Ф.: Білонасінна фрунзенська, Дніпровська бомба, Дніпровська 8, Дніпровська 10, Красноградська 244, Харківська 4 та ін., у зах. Україні вирощують як зернову продовольчу культуру багатоквіткову білу (Phaseolus multiflorus var. alba); овочеві: Ювілейна 287, Масляна сама рання 273, Олтин. Ф. вирощують також як декоративну рослину: багатоквіткову вогняно-червону або королів цвіт.

Література: Грушко М. Овочеві горох і квасоля. К. 1963; Юрійчук І., Козицький І. Високі врожаї квасолі. Ужгород 1966.

І. Єрмоленко


Федерація Українських Професіоналістів і Підприємців, первісна назва сьогоднішнього Об’єднання Укр. Кан. Професіоналістів, централя проф. клюбів у Канаді, заснована делеґатами 12 клюбів при Конґресі Українців Канади (КУК) у жовтні 1965. Федерація захищає інтереси укр. спільноти серед заг. кан. проф. і урядових кіл і відограє важливу ролю у житті українців Канади. Значіння її зросло з заснуванням осв.-наук. установ: Кан. Ін-т Укр. Студій (КІУС), Кан. Фундація Укр. Студій та катедра укр. студій при Торонтському Ун-ті. Сьогодні Федерація об’єднує понад 20 чл.-клюбів у Торонто, Вінніпеґу, Реджайні, Саскатуні, Едмонтоні, Ванкувері, Гамільтоні, Калґарі. Федерація видавала „Ukrainian Canadian Review“ (з 1966) та „Panorama“ (1972 — 78). Серед її гол. були: В. Свистун, С. Радчук, С. Фролик, М. Лупул, І. Карасевич, Ґ. Данилів, І. Слоґан, Б. Шулякевич, П. Закаров, П. Ортинський, Е. Залуцький.


Фізкультура й спорт, у заг. значенні фіз. виховання й розвиток фіз. здібностей людини. Ф. укр. народу має глибоке коріння, сягаючи сивої давнини. Вже за часів Київ. Руси 9 — 13 вв. Ф. посідала істотне місце в житті тогочасної людини і була пов’язана з усіма сторонами її існування. Цінності Ф. глибоко вкорінились в її свідомості, що яскраво відобразилося в тогочасній мові і в давньоруському епосі, насамперед у билинах Київ. циклу. Писемні джерела свідчать, що на Русі були певні відомості про Ф. античного та середньовічного світу і, зокрема, про Олімпійські ігрища, їх програму та значення.

Виключно фіз. праця, що забезпечувала всі виробничі процеси, необхідність підтримання високої військ.-фіз. підготови для вирішення актуальних військ. завдань, що було особливо характерно для середньовіччя, вимагали належного рівня фіз. виховання молоді. Цьому сприяли різноманітні ігри, змагання, розваги, що широко побутували серед тогочасного населення. Розмаїтість кінних видів вправ, стрільба з лука, боротьба та бій навкулачки, біг, підняття та метання ваги, стрибки, плавання та пірнання, веслування, зимові розваги — все це складало певну систему давньоруських змагань.

Новий етап розвитку Ф. укр. народу, 15 — 17 вв., пов’язаний, насамперед, з його передовою верствою, що виникла в той час, — козацтвом. Використовуючи здобутки попередників, козацтво створило самобутню систему військ.-фіз. підготови. Це дозволяло коз. респ. впродовж великого іст. періоду мати вправне військо. Поруч з традиційними змагальними видами Ф. (кінні вправи, стрільба, одноборства, біг, стрибки, метання, плавання тощо) козацтву належить винайдення гопака своєрідного середньовічного бойового мистецтва українців. Взагалі, на Запор. Січі був реалізований принцип гармонійного виховання людини, де багато уваги приділялося психофіз. вдосконаленню майбутніх козаків.

З втратою наприкін. 18 в. останніх атрибутів незалежности у вигляді політ. автономії, Україна протягом 19 в. скотилася в трясовину провінціялізму. Культ. процеси на її терені йшли у межах тогочасних культ. процесів у Рос. Імперії і про якийсь суттєвий розвиток Ф. укр. народу важко говорити, хоча в нар. середовищі, в побуті селян і городян зберіглося багато з того, що було накопичено на ниві фіз. виховання.

Перші офіц. фізкульт. та спорт. орг-ції почали створюватися в Україні у другій пол. 19 в. До них належали тенісні гуртки, яхт-клюби (Київ — 1869), атлетичні гуртки (Київ — 1895, Одеса, Полтава — 1897). На поч. 1890-их pp. на зах.-укр. землях почав поширюватися сокільський рух і в лютому 1894 відбулися перші заг. збори чл. т-ва „Сокіл“ у Львові, яке мало фізкульт.-протипожежну спрямованість. Перший спорт. гурток (Укр. Спорт. Клюб) у цьому реґіоні засновано у Львові 1906, а 1911 там же засновано спорт. т-во „Україна“. На території України, що входила до складу Рос. Імперії, перед першою світовою війною налічувалося б. двохсот спорт. клюбів, спілок, гуртків. Велику популярність отримали спорт. ігри, зокрема футбол. Перші ігри футболістів на Україні відбулися в Одесі в 1870-их pp., а на поч. 20 в. футбольні команди виникають вже по всій Україні. Футбольна команда Одеси була чемпіоном Рос. Імперії 1913. В цей же час на Україні з’явилися спортсмени високої кляси (борець І. Піддубний, фехтувальник П. Заковорот та ін.), які з успіхом виступали на міжнар. арені, спостерігається підвищення впливу на гром. життя ідей зміцнення здоров’я за допомогою фіз. вправ та активної руханкової діяльности. З цими ідеями виступали педагоги О. Анохін, В. Крамаренко, І. Боберський; з ім’ям останнього пов’язаний розвиток Ф. на Зах. Україні перед першою світовою війною, коли майже щотретє село в Галичині мало свій фізкульт. осередок і де проводилися великі змагання в нац. традиціях (Запор. ігрища 1911, Шевченківський здвиг — змагання, пов’язані з шевченківським ювілеєм 1914). Були організовані двомісячні курси для підготови спеціялістів фіз. виховання (Київ, 1912). Після невдалого виступу дружини Рос. Імперії на Олімпійських ігрищах 1912, наступного р. обрано Київ як місце першої Всерос. олімпіяди. Певний розвиток фізкульт.-спорт. руху в Україні позначився як першими спорт. періодичними вид. — „Спорт“ (1897 — 98), „Красота и Сила“ (1910-13), „Спорт и Игры“ (1912 — 13), що видавалися у Києві, щорічник „Сокільський Календар“, „Сокільські Вісті“, „Вісті з Запорожа“, що видавалися у Львові, починаючи з 20 в., так і багатьма окремими вид. на фізкульт.-спорт. тематику.

Перша світова війна, а згодом революція і визвольна боротьба загальмували розвиток Ф. на Україні. Після включення наприкін. 1922 її до складу СССР всі галузі культури опинилися під жорстким партійно-держ. диктатом, а Ф. стала одним із засобів впливу на населення з боку сов. соц. держави. 1923 з метою координації і об’єднання зусиль різних орг-цій і відомств, що дбали про фіз. виховання, постановою ВУЦВК створено Вищу Раду Фіз. Культури України. 16.2.1926 ЦК КП(б)У разом з ЦК ЛКСМУ прийняли постанову „Про посилення роботи з фіз. культури“. Такі, в основному декляративні, постанови були своєрідним стилем керування Ф. і періодично видавалися ЦК КПСС (найбільш відомі — постанови 1948, 1966, 1981), а згодом „перевидавалися“ ЦК КПУ відносно України. На поч. 1929 в Україні було 1 950 фізкульт. гуртків, що об’єднували бл. 300 тис. меш. міст і сіл. Серед перших чемпіонів СССР були укр. спортсмени В. Фурманюк (плавання), В. Калина (легка атлетика). Збірна футбольна команда Харкова 1924 перемогла у першому чемпіонатові СССР серед міст і союзних респ. На Всесоюзній спартакіяді 1928 збірна команда УССР посіла друге місце, а в деяких видах С. була першою. Робилися спроби активізувати розвиток Ф. на селі. 1930 у Києві відбулася перша Всеукр. сіль. спартакіяда, фіналу якої передувало 300 районних і 25 окружних спарта-кіяд.

Засобом орг-ції і масової Ф. в Україні стало, починаючи з 1931, запровадження комплекса „Готовий до праці й оборони СССР“ (ГПО). Для школярів молодших кляс 1934 як підготовчий етап ГПО запроваджено комплекс „Будь готовий до праці Й оборони“ (БГПО). Норми і вимоги комплексів лягли в основу програм з фіз. виховання шкіл і вищих навчальних закладів, заклали тогочасну систему масових спорт. орг-цій.

З 1930 починається створення мережі спеціяльних навчальних закладів: Держ. Ін-т Фіз. Культури України в Харкові (нині — Київ. Ін-т Фіз. Культури), технікумів Ф. в Києві, Одесі, Дніпропетровському.

Ф. і с. в Україні між двома світовими війнами мали яскраво виявлений військ. ухил. Масові воєнізовані кроси, велика популярність стрілецького С., перебудова комплексу ГПО в зв’язку із завданнями військ. підготови були частиною великої оборонної роботи, що в той час проводилася в Україні. 1940 у воєнізованих весняних і осінніх легкоатлетичних кросах в Україні брало участь бл. мільйона осіб. У довоєнні часи значних успіхів на міжнар. і всесоюзній аренах досягли укр. спортсмени : М. Дмитрієв, Є. Бокова, Т. Демиденко (гімнастика), Г. Раєвський, М. Підгаєцький, З. Синицька (легка атлетика), Г. Попов, Г. Новак, Я. Куценко, М. Касьяник (важка атлетика), А. Ялтирян, І. Михайловський (клясична боротьба).

Ф. на зах.-укр. землях розвивалася в умовах їх приналежности до Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії. У 1920-30-их pp. там існувало багато фізкульт.-спорт. об’єднань. Діяли гімнастичні т-ва „Сокола“, спорт. т-во „Україна“ (Львів), „Довбуш“, „Мазепа“ (Чернівці) та ін. Орг-ції „Сокола“ були і на Закарпатті. На противагу спорт. орг-ціям, які несли ідею відродження України та її Ф. на державницьких та нац. традиціях, створювалися пролетарські спорт. орг-ції, які здебільшого очолювали комуністи, що пропаґували досягнення Ф. в СССР. Приєднання зах. обл. до УССР 1939 завдало відчутного удару фізкульт.-спорт. інфраструктурі, що там існувала.

Після другої світової війни, яка завдала великої шкоди фізкульт. орг-ціям України, довоєнного рівня розвиток Ф. й с. сягнув лише наприкін. 1940-их pp. Серед перших виробничих колективів, у яких поєднувався принцип масового розвитку Ф. і підготови спортсменів високої кляси, були трудові колективи „Запоріжсталі“, Дніпропетровського метал. зав. та ін. 1950 було створене респ. добровільне т-во „Колгоспник“ (нині — „Колос“), що об’єднувало фізкультурників та спортсменів села. За офіц. статистикою вже 1951 „Колгоспник“ налічував бл. мільйона осіб.

У 1960-их pp. в Україні організовано фізкульт. роботу за місцем проживання. Досвід Нової Кахівки та Сіверськодонецького, які почали спорт. роботу на масивах житлових мікрорайонів, став прикладом для ін. м. Фізкульт. орг-ції Харкова і Львова виступили ініціяторами створення підліткових спорт. клюбів при об’єднаннях будинків.

Перекіс держ. політики у сфері Ф. й с. на користь С. великих досягнень, який склався після виходу СССР на світову і олімпійську спорт. арени, увесь час поглиблювався. І хоча нові ініціятиви укр. фізкульт. орг-цій у масовому фізкульт. русі („цехи здоров’я“ у підприємствах, „зони здоров’я“ в місцях відпочинку населення, поширення досвіду Нової Кахівки та Сіверськодонецького у Дніпродзержинському, Кривому Розі, Бердянському та деяких ін. м., запровадження нового комплекса ГПО дозволяли до певної міри поліпшити стан масової Ф., основні зусилля все ж були спрямовані на виховання чемпіонів, на що була зорієнтована добре налагоджена система підготови вищих спорт. кадрів: і функціонерів, і спортсменів. Напр., в 1971 — 75 в Україні збудовано 52 стадіони, 54 криті плавальні басейни, 2 940 спорт.-гімнастичних залів. 1975 у комплексних і спеціялізованих ДЮСШ респ. підготовлено 9 285 спортсменів-першорозрядників і 2 246 кандидатів у майстри спорту, а збірна команда України перемогла на XII всесоюзній спартакіяді школярів. За таких умов не могли не прийти успіхи на всесоюзній і міжнар. аренах. Укр. атлети успішно виступали у фіналах Спартакіяд народів СССР, де їхні медалі числилися сотнями. Напр., у фіналах VII (1979) і VIII (1983) Спартакіяд спортсмени України здобули 573 медалі (179 золотих, 201 срібну, 193 бронзові). У 1971 — 75 спортсмени України встановили 643 рекорди респ., 122 — СССР, 24 — Европи, 53 — світу, 822 з них стали переможцями всесоюзних, евр. та світових чемпіонатів. Видатних перемог досягли футболісти київ. „Динамо“, які двічі (1975 і 1986) виграли Кубок володарів кубків евр. країн. Україна дедалі частіше ставала ареною великих міжнар. змагань (чемпіонати Европи з кінного спорту, 1973 — 75, Київ; фінал Кубка Европи з легкої атлетики, 1975, Київ; футбольний турнір за олімпійською програмою, 1980, Київ; матч СССР-ЗДА з боксу, 1982, Донецьке; легкоатлетичний матч СССР-ЗДА, Київ та ін.).

У 1980-их pp. дальшого розвитку набула спорт. робота в найбільших спорт. клюбах пром. підприємств, таких як „Метеор“, „Монтажник“ (Дніпропетровське), „Трубник“ (Нікопіль), „Кочегарка“ (Горлівка), „Зоря“ (Луганське), „Азовець“ (Маріюпіль) та ін., оскільки курс на сполучення підвищення спорт. майстерности з розвитком форм масової Ф. не припинявся. З’явилися деякі нові форми оздоровчої роботи за місцем проживання. Поруч із традиційними формами роботи (підліткові клюби, змагання „Шкіряний м’яч“, „Диво-шашки“ та ін.) в окремих реґіонах (Одеса, Чернігів, Закарпаття) проводились змагання „Спорт. сім’я“. Як приклад доброї орг-ції спорт.-оздоровчої роботи за місцем проживання можна навести Севастопіль, де вона спрямовувалася єдиним центром.

В сер. 1980-их pp. Україна мала досить значну матеріяльну базу для розвитку С: 963 стадіони, 419 плавальних басейнів, 14 900 спорт. заль, 121 тис. спорт. майданчиків і полів. До найвизначніших спорт. споруд України належать Респ. Стадіон у Києві на 100 тис. глядачів, Київ. Палац Спорту на 12 тис. глядачів, Льодовий Стадіон у Києві, льодові палаци в Одесі і Донецькому, палаци С. „Трудові резерви“ (Львів), „Юність“ (Запоріжжя), спорт. комплекс Київ. Політехн. Ін-ту та ін. Заняттями в цей час керували 60 тис. штатних тренерів і інструкторів. Спеціялістів з фіз. виховання і С. готували ін-ти фіз. культури у Києві, Львові, Дніпропетровському, 14 фак. фіз. виховання пед. ін-тів, технікуми фіз. виховання у Дніпродзержинському, Івано-Франківському, Донецькому. Держ. бюджетні витрати на охорону здоров’я та Ф. (саме так це було прийнято в офіц. статистиці) в 1970-80-их pp. становили бл. 1/10 заг. видатків, але зростаючи абсолютно, вони зменшувались у відносному вирахуванні: 1970 — 1 610 млн карб. (12,0%), 1975 — 1 943 (10,6%), 1980 — 2 443 (10,1%), 1987 — 3 144 (8,9%).

Оскільки в часі формування світового олімпійського руху в кін. 19 — на поч. 20 в. Україна в силу певних обставин не була державою, а також те, що сучасний С. основа олімпійського руху — тільки зароджувався на Україні, вихід її посланців на світову олімпійську арену зміг відбутися лише в сер. 20 в. і лише в складі збірної команди СССР. Слід зазначити, що в Зах. Україні 1920-і й особливо 1930-і pp. характеризувалися підвищеним інтересом до олімпійського руху. Напередодні Олімпійських ігрищ 1936 українці добивалися права вислати представників спорт. орг-цій на ігрища в Берліні (літні) та Ґарміш-Партенкірхені (зимові).

Хоча за останні десятиліття в Україні створено шир. мережу спорт. орг-цій для підготови спортсменів-олімпійців: ДЮСШ (дитячо-юнацькі спорт. школи), ШВСМ (школи вищої спорт. майстерности), немає підстав для твердження, що в Україні сформувався шир., ефективно функціонуючий олімпійський рух, що охоплює шир. верстви населення. Олімпійський рух України, як і олімпійський рух всієї кол. сов. держави, характеризувався блиском олімпійських медалів і занедбаним масовим С.

У грудні 1990 був створений Нац. Олімпійський Комітет України. До того часу посланці України відогравали неабияку ролю на Олімпійських ігрищах в складі СССР. На ігрищах 1952 (Гельсінкі) першими олімпійськими чемпіонами стали В. Чукарін, Д. Леонкін, М. Гороховська, Н. Бочарова (спорт. гімнастика), Я. Пункін (клясична боротьба). Згодом були чемпіонські виступи укр. спортсменів на ігрищах 1956 (Мельбурн) — В. Чукарін, Ю. Тітов, Б. Шахлін, Л. Латиніна, П. Астахова (спорт. гімнастика), І. Дерюгін (сучасне п’ятиборство), І. Рибак (важка атлетика), В. Романенко (стрільба); 1960 (Рим) — Б. Шахлін, П. Астахова, Л. Латиніна, М. Ніколаєва (спорт. гімнастика), І. Богдан (клясична боротьба), В. Крепкіна, Л. Лисенко, В. Голубничий, В. Цибуленко (легка атлетика); 1964 (Токіо) — Б. Шахлін, Л. Латиніна, П. Астахова (спорт. гімнастика), Ю. Венгеровський, Г. Мондзолевський, Ю. Поярков, Е. Сібіряков (волейбол), Л. Жаботинський (важка атлетика), Г. Крис (фехтування), Г. Прозуменщикова (плавання), А. Химич (веслування); 1968 (Мехіко) — В. Белаєв, В. Іванов, Є. Латиський, В. Матушевас, В. Михальчук, Ю. Поярков, Б. Терещук (волейбол), В. Голубничий (легка атлетика), Б. Гуревич (вільна боротьба), Л. Жаботинський (важка атлетика), В. Манкін (вітрило), В. Сидяк (фехтування), В. Морозов, О. Шапаренко (веслування); 1972 (Мюнхен) — К. Курилко, В. Морозов, Ю. Рябчинська, Ю. Стеценко, Ю. Філатов, О. Шапаренко (веслування), М. Авілов, А. Бондарчук, В. Борзов (легка атлетика), В. Дирдира, В. Манкін (вітрило), Я. Железняк (стрільба), П. Ледньов, Б. Онищенко (сучасне п’ятиборство), А. Поливода (баскетбол), В. Семенець, І. Целовальников (велоспорт); 1976 (Монтреаль) — Л. Бобрусь, Т. Глущенко, Г. Захарова, М. Іщенко, Л. Карлова, С. Кушнірюк, Ю. Лагутін, М. Літошенко, Н. Лобода, Л. Панчук, О. Резанов, З. Турчина, Н. Шерстюк (гандбол), Н. Климова, Л. Курвякова (баскетбол), О. Колчинський (клясична боротьба), П. Король (важка атлетика), С. Нагірний, С. Петренко, Ю. Філатов, С. Чухрай (веслування), С. Новіков (дзюдо), П. Пінігін (вільна боротьба), Ю. Сєдих (легка атлетика), А. Чуканов (велоспорт); 1980 (Москва) — А. Бєлоглазов, С. Бєлоглазов, І. Мате (вільна боротьба), О. Колчинський (клясична боротьба), В. Мовчан (велоспорт), О. Баркалов (водне поло), В. Кривов, Ф. Лащенков, Ю. Панченко (волейбол), М. Іщенко, Н. Тимошкіна, Л. Карлова, І. Пальчикова, З. Турчина, Т. Кочергіна, Л. Порадник, О. Зубарєва, В. Лутаєва, Л. Одинокова, Н. Лук’яненко (гандбол), Б. Макуц, С. Захарова (спорт. гімнастика), С. Чухрай, С. Пострєхін (веслування), В. Мисевич, В. Погановський (кінний спорт), В. Бураков, В. Кисельов, Ю. Сєдик, Н. Олізаренко, Т. Пророченко, Н. Зюськова, Н. Ткаченко (легка атлетика), В. Манкін (вітрило), С. Фесенко, С. Красюк, Ю. Присєкін, О. Сидоренко (плавання), П. Ледньов (сучасне п’ятиборство), С. Рахманов (важка атлетика), В. Смирнов (фехтування); 1988 (Сеул) — Г. Авдєєнко, B. Бризгін, О. Бризгіна, Л. Джигалова, М. Пінігіна, Т. Самоленко (легка атлетика), C. Бєлоглазов (вільна боротьба), О. Білостінний, О. Волков (баскетбол), Л. Дорошенко (гандбол), О. Кириченко (велоспорт), В. Лютий, О. Михайличенко, В. Тищенко, О. Чередник (футбол), О. Стражева (спорт. гімнастика), Д. Монаков (стрільба), О. Шкурнова (волейбол). 1992 на XXV літніх Олімпійських ігрищах укр. спортсмени останній раз виступали у складі збірних команд — в об’єднаній команді СНД. Вперше на честь олімпійських чемпіонів з України лунав гімн і піднімався держ. прапор України. Чемпіонами в Барселоні стали: Т. Гуцу, Т. Лисенко, Г. Мисютін, І. Коробчинський, Р. Шаріпов (спорт. гімнастика), О. Кучеренко перший атлет, на честь якого піднявся на Олімпійських ігрищах держ. прапор України (греко-рим. боротьба), Г. Погосов, В. Гутцайт (фехтування), О. Жирко (баскетбол), Ю. Гаврилов, С. Бебешко (гандбол), Л. Джигалова, О. Бризгша (легка атлетика), О. Тимошенко (художня гімнастика). Загалом, за період 1952 — 92 у літніх Олімпійських ігрищах узяли участь 628 укр. спортсменів, які одержали 439 медалів (193 золотих, 127 срібних, 119 бронзових). Можна стверджувати, що укр. спортсмени зазнавали певної дискримінації при доборі до збірних команд з різних видів С. Лише той укр. спортсмен, який напевне ґарантував здобуток у вигляді медалі, включався до олімпійської команди, адже відсоток спортсменів, які брали участь в Олімпійських ігрищах і отримали медалю для України, набагато вищий (за період 1952 — 76 — 74%), ніж для Росії (за той же період — 52%). Особливо це виявилося під час добору на ігрища 1992, коли вже від незалежної України до об’єднаної команди СНД потрапили 82 спортсмени, або 16% кількости чл. об’єднаної команди. Це найнижчий відсоток для України від 1968. З цих же причин Україна була майже не представлена на зимових Олімпійських ігрищах 1992. Лише поодинокі представники України могли потрапити до збірних команд СНД із зимових видів С. Першим олімпійським чемпіоном незалежної України став В. Петренко (1992, фігурне катання). Вже 1994 Україна взяла участь у зимових ігрищах у Ліллегамері окремою нац. командою як повноправний чл. Міжнар. Олімпійського Комітету. Олімпійською чемпіонкою тоді стала О. Баюл (фігурне катання). Нині майже всі нац. федерації України з різних видів О., які проводять свої нац. чемпіонати, визнані міжнар. спорт. т-вом і є чл. відповідних евр. та світових федерацій.

Сьогодні спостерігається зміна держ. політики щодо Ф. й с., яку проводить створене на базі кол. Держкомспорту УРСР Мін-во у справах молоді і С. України на чолі з олімпійським чемпіоном В. Борзовим. Враховуючи складну екон. ситуацію в Україні, а також курс на зменшення держ. допомоги С. витрати на охорону здоров’я та Ф. у 1992 — 93 зменшені до приблизно 2% видаткової частини держ. бюджету. В бюджеті, поданому Кабінетом Мін. і затвердженому Верховною Радою України на 1993 вперше окремо зазначено витрати на Ф. та молодіжні орг-ції, в тому ч. на цільову підготову укр. спортсменів до Олімпійських ігрищ 1994 і 1996.

В. Старков


Фізкультури Інститути, вищі навчальні школи, підпорядковані Комітетові фіз. культури й спорту при Раді Мін. УРСР, з 1992 України. До Ф. І. приймають з закінченою сер. освітою за вступними іспитами. На Україні діють три Ф. І.: у Києві, Львові і Дніпропетровському.

Київ. Ф. І. — спадкоємець Харківського Ф. І. (з 1930-их pp.), постав 1944 на базі Київ. технікуму фізкультури. Має 5 фак.: масових видів спорту, спорт. єдиноборств, зимових і прикладних видів спорту, пед. і заочний. Спорт. фак. діє також у Харкові. В Ін-ті є 22 катедри, ведуться лябораторні дослідження з питань впливу високого фіз. навантаження на організм спортсменів. Ф. І. готують кваліфікованих викладачів фіз. виховання і викладачів-тренерів з різних видів спорту в спорт. школах, спорт. секціях колективної фіз. культури. Ін-т має аспірантуру.

Львівський і Дніпропетровський Ф. І., як і Київ., діють у системі Комітету фіз. культури й спорту при Раді Мін. УРСР. Мають по 3 фак.: спорт., пед. і заочний, готують кадри викладачів фіз. виховання і викладачів-тренерів різних видів спорту.

Навчання в усіх Ф. І. триває 4 pp., на заочному 5 pp. З абсольвентів Ф. І. вийшло чимало чемпіонів та призерів Олімпійських ігрищ, Ігрищ світу, Европи та СССР під маркою якого Україна, попри всі намагання усамостійнитися, виступала до 1992.

Вишкіл учителів і викладачів фіз. виховання в сер. навчальних закладах можна здобути на фак. пед. ін-тів у віданні Мін-ва Освіти України: у Вінниці, Луганському, Запоріжжі, Кам’янці-Подільському, Кіровофаді, Луцькому, Миколаєві, Одесі, Сумах, Тернополі, Харкові, Черкасах, Чернігові та Симферопільському Ун-ті (див. ще Фізкультура й спорт).

Е. Жарський


Фізкультури освіта, див. Руханка, Фізкультура й спорт, Фізкультури Інститути.


Фінанси, система екон. (грошових) відносин, що виникають в процесі утворення, розподілу й використання грошових фондів. Ця система грошових відносин знаходить свій прояв на держ., місц. рівнях та на мікро-рівні (підприємств та громадян). Відповідно до цього і фінансова система України складається з таких ланок, як держ. бюджет, місц. Ф., Ф. підприємств (держ. і приватних). Кожна ланка являє собою сукупність фінансових елементів, органічно пов’язаних між собою і спрямованих в кінцевому рахунку на здійснення фінансової політики держави.

У княжій добі. У давнину в Україні власне Ф. як такі ще не існували. У Київ. Русі (9 — поч. 12 вв.) фінансові відносини знаходили свій прояв у найпростішій, зародковій формі — повинності селян чи смердів, що певний час працювали в госп-ві боярина чи кн., або ж віддавали їм частину продуктів.

Казна кн. чи ін. правителя була разом з тим і казною князівства. Для утримання війська кн. обкладали населення даниною, яка збиралася під час полюддя або кругового об’їзду. Якщо не вистачало коштів або доходу для потреб князівства (помістя) тоді кн. чи ін. правителі зверталися до своїх підлеглих, які збирали борошно, хутра, мед, тощо. Отже у фінансуванні своєї діяльности кн. залежали гол. чином від данини. В міру розвитку грошових відносин для задоволення княжих потреб впроваджувалися різноманітні податки (маєтковий, подушний), грошові платежі, мита, тощо.

У 12 — 14 вв., зокрема в період завоювання земель України монгольськими і крим. ордами, поль. і лит. наїздниками на їх користь збиралися з населення такі види данини і податків, як поплужне, корм, тамга (торгове мито), відбувалася ізвозна повинність (ям), тощо. На Київщині, напр., селяни з с.-г. ґрунтів виплачували податок на „дим“ (подимне). В різні часи і в різних місцях існували ін. форми грошової данини, такі як „половинщина“, „воловщина“, „болкуновщина“, соха. До ін. джерел княжих доходів належала плата за судочинство і штрафи, оскільки смертна страта чи ув’язнення могли бути заміщені сплатою грошей.

У півд.-руських землях держ. податним збором були „татарщина“, „серебщина“. Ці види податку в кін. 13 в. збиралися з населення також на Волині. „Десятина“ сплачувалася церкві. В Галичині селяни сплачували землевласникові „плат рочний“. З міськ. людности стягувалися держ. податки — шос.

Починаючи з сер. 15 в., на укр. землях, що знаходилися під володінням Польщі і Литви, всі податки і штрафи стягувалися перев. грошима. Деякі громади давали данину медом, лисицями, куницями, а якщо не могли дати в натурі („шерстю“), то відкупляли „тридцятьма грошима“. Для збільшення коштів казни правителі часто-густо продавали посади суддів, військ. та ін. чини.

З 16 в. держ. казна в значній мірі поповнювалася за рахунок прибутків, що сплачувалися за виробництво горілки та ін. хмільних напоїв. На користь казни за продаж „питей“ стягувався податок під назвою „капщизна“ („корчемний плат“). „Капщизна“ складала понад пол. доходів, що надходили з держ. земель — старости. Одночасно зростали і суми держ. податків, що стягувалися з продажу горілки в шинках. З 1622 київ. воєвода одержав „капщизни“ з місц. шинкарів на суму 2 тис. „червоних золотих“.

У Коз.-Гетьманській державі. Коз. держава мала можливість збирати та витрачати кошти самостійно, не дозволяючи втручатися в цю сферу будь-якому урядові. Гетьман Д. Апостол заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Ген. Скарб гетьманської держави 17 — 18 в. вважався довгий час частиною приватного гетьманського майна, і згодом виникла потреба відокремити фіск від особистого майна гетьманів.

Гетьманщина потребувала значних коштів для того, щоб підтримувати „порядок“ — внутр. і зовн. Для цього створювалися особливі фонди, які знаходилися в доменах. За їх допомогою верховна влада задовольняла свої потреби з джерел, „однорідних з приватними особами“. Домени — єдине, що було в розпорядженні публічної влади Гетьманщини. Рос. царі всіляко намагалися переполовинювати „бюджети“ гетьманів. Цариця Єлисавета указом 7.9.1754 вимагала дати відомості про збирані в Малоросії доходи, в тому ч. й про індукт, скільки їх з червня 1750 досі по pp. є у прибутках і куди йдуть видатки. Цариця вимагала від гетьмана присилати щомісячні рапорти про прибутки і витрати.

Спроби рос. царів встановити контроль над Ф. коз. України полягали зокрема в тому, що, як це передбачалося царським наказом 15.7.1754, скасовувалися індукти та евекти, тобто торг. мито, яке збиралося до гетьманського скарбу; від цього скасування скарб втрачав приблизно 50 тис. карб. щороку. В той же час жодної компенсації за цю втрату не було. У наказі ще раз підкреслено вимогу надсилати щомісячні відомості про всі прибутки та видатки укр. скарбу.

Ще в 1709 Петро I писав гетьманові І. Скоропадському, що потрібно невдовзі визначити доходи, необхідні як для платні компанійським полкам, так і на ін. видатки й потреби війська.

Між 1709 та 1722 Україна повинна була утримувати 10 рос. полків, розміщених на її території. Петро I запровадив, в тому ч. і в Малоросії, такий податок як подушне, при чому це подушне повинна була сплачувати вся громада разом, з порукою один за другого. Цар вимагав від Скоропадського прислати відомості про податки, що стягалися на Гетьманщині. 1722 Малоросійська Колеґія, діставши свободу дій, впроваджує пряме оподаткування. Розміри податків підвищилися на 600% порівняно з попередніми, що стягалися раніше з Гетьманщини царським урядом.

У першій пол. 17 в. особливого значення набула діяльність сер. та дрібних купців. За даними 1571 у Києві налічувалося 49 перекупщиків, які сплачували в залежності від спеціялізації торгівлі податок різного розміру — від 8 до 12 грошей. Податки стягалися також з крамарів, тобто тих, що забезпечували населення різноманітними товарами. В 17 в. в Україні стягалися податки від „двору“, до того селяни сплачували зем. податок. Влада прагнула до того, щоб ділитися з власниками їх приватними доходами, на які дивилися, як на джерело своїх доходів. З мукомолень стягався „побережний даток“, „поколювщина“ в різних розмірах, бралися „військ. мірочки“, тощо. Ретовські мельники під Королевцем писали в 1729: „сиділи ми при тих млинах на мельницькій частині й на гетьманів усіх давали дві частини й за те були вільні від козацтва та селянства“. Сплатою цих податків покривалися всі претенсії як укр. держави, так і моск. уряду. Коли, напр., ніженський райця А. Кочановський порушив перед укр. урядом клопотання про зменшення „датков“, які з нього стягалися, в Москві на те не погодилися.

У Рос. Імперії. Після зруйнування Запор. Січі всю землю Війська Запор., степи, ліси та луги, було прибрано до рос. казни. Багато запор. земель подарували своїм придворним вельможам Катерина II та Павло I.

Тоді як у 17 в. переважали натуральні „внески“, необхідні для споживання на місці, в р-ні розташування полків, у 18 в. численні повинності й податки були переведені на гроші. У публічному госп-ві була запроваджена звітність, з’явилися контрольні органи. Приходно-витратні установи в Україні були поставлені під нагляд рос. установ, спочатку заведених у самій Гетьманщині, а з часом вони були перенесені в Москву з тим, щоб там розчинитися серед заг.-імперських установ.

1875 був встановлений поземельний податок на всі землі, крім держ. Цей податок розкладався на кожний пов. України. Пов. сплачували здебільшого бл. 17 коп. з десятини. 1902 всього поземельного податку було взято з 8 губ. України на суму 1 535,6 тис. карб.

З розвитком м. і збільшенням у них меш. 1863 починає стягатися з міщан податок на нерухому власність — на будинки, фабрики та ін. 1907 в Україні було зібрано цього податку на суму 5,3 млн карб. Бл. цієї суми було внесено в розпис і на 1908 — 09. Згідно з законом 1863 — 65 купці також повинні сплачувати патентний (ґільдєйський) податок, крім того — процентний з чистого доходу. З ремісників стягався податок залежно від ч. працюючих в їх майстернях.

1898 був запроваджений, а 1906 дещо „вдосконалений“ держ. пром. податок. 1903 із заг. суми 67,5 млн карб. одержаного в Рос. Імперії цього податку, Україна дала 10,68 млн карб. Більше всього стягнено цього податку з Київщини (3 104,8 тис. карб.), з Херсонщини (2 376,1 тис. карб.), з Харківщини (1 394,8 тис. карб.).

1893 було запроваджено квартирний податок, що стягався в містах. Цей податок сплачувався з ціни помешкання. Напр., 1907 з заг. суми 53 млн карб. стягненого квартирного податку в Рос. Імперії Україна дала 1,4 млн карб.

З розвитком капіталістичних відносин виник податок на грошовий (позичковий) капітал (акції, облігації, ін. цінні папери). Як пише Д. Сіромаха, „кожен банк, каса та ін., виплачуючи капіталістові процент на капітал чи купонний дохід, не додає 5% цього доходу і одсилає ці 5% до держ. банку“. Цього доходу в Рос. Імперії було зібрано в 1903 17 736 тис. карб., в тому ч. Україна своїми 8 губ. дала 1 739,6 тис. карб.

Крім прямих податків, існували й посередні (перекладні) податки. Посередні податки перекладалися купцями та промисловцями на покупців. Ці податки становили більше пол. усіх держ. доходів. До посередніх податків належали податок горілчаний (монополія), податок митний, податок на цукор, на тютюн, гербові та ін. збори з документів та заяв, податок на нафту, на сірники, на страхування та ін. В Україні, напр., податок на горілку та спирт (монополія) був запроваджений 1896. Монополія розкладалася на душі. На кожну ревізьку душу лічилося одне відро горілки і кожний поміщик мусів вносити цей податок за кількістю своїх кріпаків.

Існував також митний податок, який сплачувався при завезенні товарів із-за кордону.

В часи рос. імперської присутности в Україні існувало місц. фінансове госп-во. Місц. Ф. обслуговували лише інтереси, спільні для людей, скажімо, пов., волости, міста, тощо. Коли взяти 5 земських укр. губ. — Харківську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську і Херсонську, то місц. бюджет у них зріс з 1868 по 1880 відповідно з 7 769,5 тис. карб. до 20 527,1 тис. карб.

Відповідно зростали і земські витрати на одного меш. цих губ. Так, 1868 в Катеринославській губ. припадало на одного меш. 34,4 коп., в ін. 4-ох губ. витрати коливалися від 20,1 до 263 коп. 1903 витрати на мешкання в цих губ. вже коливалися в межах 138 — 174 коп.

Більшу частину свого місц. бюджету земства України витрачали на мед. опіку, просвіту, шляхи, допомогу екон., гром. опіку. Що ж до доходів, то земства здобували їх гол. чином від податків на землю і на ліси, від платежів з фабрик, торг. і пром. підприємств, зборів з житлових приміщень і т. д.

У містах місц. бюджети більше всього фінансували адміністративну владу, суд, з них виплачувалося платню поліції, фінансувалося медично-санітарні справи тощо. Царська Росія здійснювала фінансову експлуатацію України. Про це свідчить становище України в держ. бюджеті Росії в другій пол. 19 — на поч. 20 в. Про доходи і витрати, які робив царський уряд в Україні, можна судити з таких даних: з 1868 по 1891 всі держ. доходи в Україні становили 2 713 354 тис. карб., а витрати — 1 602 166 тис. карб. Отже, більше пол. (58,9%) зібраних з України грошей до неї не поверталося, а йшло на потреби рос. держави. На поч. 20 в. з України також значно більше збирається доходів, ніж робиться в ній витрат на потреби її людности. Так, у період 1898 — 1906 з заг. суми доходів (3 595 млн карб.), зібраних в Україні, на її потреби було витрачено лише 52,3%. Навіть Ленін 1914 у своїй промові у Швайцарії твердив, що Україна стала для Росії тим, чим для Англії була Ірляндія, яка нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого натомість.

Більше всього фінансовий тягар падав на селянство. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, вони були змушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу, на горшку. Під кін. 19 в. урядова комісія доповідала, що селяни сплачували в 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушного (1886) та компенсаційних виплат (1905) більшу частину мізерного бюджету сел. сім’ї з’їдали непрямі податки.

В укр. державі 1917 — 20. За часів укр. держави 1917 — 20 існувало Мін-во Ф., яке очолювали досвідчені економісти: за Укр. Центр. Ради — Х. Барановський, М. Туган-Барановський, В. Мазуренко, за Гетьманату — А. Ржепецький, за Директорії — П. Чижевський, Б. Мартос; однак трудні політ. обставини, часті урядові зміни і звуження території не дали можливости нормально і продовжено роз, впнутися Ф. України.

Вже в грудні 1917 УНР випустила укр. грошові знаки — карб., а 1.3.1918 Укр. Центр. Рада ухвалила закон про гривню як грошову одиницю УНР (2 гривні = 1 карб.). Стабільніший гетьманський уряд, який перебрав службовий апарат (В. Мазуренко, Х. Лебідь-Юрчук, Й. Руденко) з часів Укр. Центр. Ради, старався створити власну грошову систему, охороняв держ. скарб від марнотратства і надужиття. Гол. основою укр. валюти були природні багатства, насамперед цукор, який підтверджено як держ. монополію. 10.8.1918 було відкрито Укр. Держ. Банк. Важливим завданням Мін-ва Ф. в Укр. Державі було складання держ. бюджету; при Мін-ві Ф. була створена бюджетова комісія, яка закінчила свою працю при кін. грудня 1918 вже за Директорії УНР, і цей бюджет був затверджений 24.1.1919. Держ. прибутки становили 3 180 млн, а видатки 5 347 млн карб. Дефіцит мав би бути покритий кредитовими операціями. Важкі політ. і воєнні умови в 1919 не дозволили урядам Директорії УНР реалізувати згаданий бюджет і запевнити Ф. укр. держави.

Сов. період. Після захоплення влади Совєтами большевики запровадили на території всієї кол. Рос. Імперії політику т. зв. „воєнного комунізму“. Фінансові аспекти цієї політики зводяться до того, що больш. уряд, будучи неспроможним вилучати на користь держави (утримання Червоної армії, партійно-чиновницького апарату, політ. поліції, органів розвідки, тощо) цінності нар. госп-ва через грошово-фінансову систему, вдався до безпосереднього насильницького привласнення цінностей в їх натуральній формі. У пром-сті вся продукція забиралася безкоштовно, в селі продовольча розверстка викачувала з сел. госп-ва усі ресурси, за винятком напівголодного мінімуму для сім’ї. Отже, виникло таке явище, як натуралізація держ. доходів.

Застосувавши продовольчу розверстку, трудову й гужову повинність, відбираючи за допомогою брутальної сили в селян хліб та ін. с.-г. продукти, коні, домашні тварини й птицю, большевики тим самим зруйнували продуктивні сили нар. госп-ва, підірвали сіль. госп-во, намагаючися перетворити народ у безправну і слухняну масу.

Проголошена 1921 Нова Екон. Політика (НЕП) замінила продовольчу розверстку натуральним податком (продовольчим податком). Селянинові було надане право всі лишки своєї продукції, після сплати продовольчого податку, продавати на ринку. Натуральний податок за довоєнними цінами мав дати сов. державі дохід у сумі 370 млн карб.

За часів НЕП промчіть була переведена на „госп. розрахунок“. У державі було відновлено податкову систему. Поряд з прямими податками вилучалися посередні в формі акцизів і митних зборів. Акцизи стягалися з виноградних вин, тютюнових виробів і сірників, з спирту, солі, нафтових продуктів, пива, цукру, чаю й кави, дріжджів і свічок. Були запроваджені два прямі податки — заг.-цивільний та грошовий, замість трудової та гужової повинности, які були до того. Взагалі 1922 діяли 25 видів податків, з яких 5 прямих, 13 посередніх, 7 видів зборів. Виділити Ф. України з заг. системи Ф. того періоду немає ніякої можливости, оскільки Україна не мала навіть формально свого бюджету.

Після створення СССР керівництво Ф. в Україні здійснював Нар. Комісаріят Ф. УССР, який 1946 був перейменований в Мін-во Ф. України. Основою всієї фінансової системи України, яка формально, вважалася респ., були Ф. підприємств, об’єднань та галузей госп-ва. Джерелом фінансування ресурсів об’єднань (підприємств) виступав чистий дохід, який створювався безпосередньо в сфері матеріяльного виробництва. З прибутку, що його одержували підприємства та орг-ції, вони поповнювали власні оборотні кошти, фінансували капітальні вкладення, виплачували проценти банку за кредит, перечислювали частину прибутку респ. пром. об’єднанням для формування централізованих фондів. З прибутку, що його отримували госп. розрахункові підприємства та орг-ції, вони вносили в бюджет плату за виробничі основні фонди і оборотні кошти, робили ін. фіксовані платежі.

Заг.-респ. Ф. УССР включали держ. бюджет, держ. соц. страхування, держ. майно і особисте страхування, держ. кредит. Формально держ. бюджет УССР становив зведений фінансовий плян республіки, який відображав утворення, розподіл і використання централізованого фонду фінансових ресурсів республіки.

Структуру доходної і видаткової частини бюджету кожна бачити на прикладі Держ. бюджету УССР в 1990.


Держ. бюджет УССР в 1990 (в млн карб.)

Доходи — 45120

у тому ч.:

податок з обороту — 12 686

платежі держ. підприємств та орг-цій з прибутку — 10 922

держ. податки з населення — 4 043

Із заг. суми доходів надійшло від держ. і кооп. підприємств та орг-цій — 40 303

Видатки — 43776

у тому ч.:

на нар. госп-во — 21 590

на соц.-культ. заходи і науку — 20 312

на управління — 686


Складовою частиною бюджетової системи України є місц. бюджети, які формувалися в межах адміністративно-територіяльних одиниць (обл., р-нів, м., с. тощо). На Україні в 1985 налічувалося 10 480 місц. бюджетів, в тому ч. 25 обл., 421 міськ., 600 районних, 9 434 сіль. і селищних. За їх рахунок забезпечувався розвиток місц. пром-сти, комунального госп-ва, культури і побуту місц. населення.

Місц. бюджети включалися в держ. бюджет УССР.

Бюджет кожної обл. в Україні, в свою чергу, підрозділявся на обл. бюджет, який фінансував підприємства, установи, орг-ції, а також заходи обл. значення і бюджети р-нів, м. та ін. адміністративно-територіяльних одиниць, що входяли до складу обл. Те ж саме стосувалося, напр., бюджету р-ну чи м. — з районним поділом.

Доходи місц. бюджету формувалися за рахунок доходів від місц. підприємств та від майна, а саме відрахування від прибутку, орендні доходи від комунальних, с.-г. та ін. підприємств та орг-цій місц, підпорядкування, а також за рахунок місц. податків та зборів. З місц. бюджетів, у свою чергу, фінансувалися пром., комунальні, транспортні та ін. підприємства та орг-ції місц. підпорядкування, школи, дитячі садки та ін. заходи.

Важливим структурним компонентом Ф. кол. УССР була система держ. соц. страхування. Воно становило собою ґарантовану державою систему матеріяльного забезпечення робітників, службовців, колгоспників під час хвороби, втрати працездатности і в старшому віці. Здійснювалося за рахунок особливих фондів, що утворювалися зі страхових внесків підприємств, орг-цій, установ, колгоспів та дотацій з респ. бюджету.

В укр. державі з 1991. Гол. ланкою фінансової системи в Україні є держ. бюджет — найбільший централізований грошовий фонд, що є в розпорядженні уряду. З його допомогою уряд концентрує в своїх руках перев. частину валового нац. продукту (ВНП) і нац. доходу. Згідно з експертними оцінками, в 1993 через бюджет має бути перерозподілено майже 61% ВНП (1992 цей показник становив 47%).

Високий рівень вертикального перерозподілу ВНП через бюджетовий механізм і відповідно незначна роля горизонтальних фінансових взаємин між суб’єктами господарювання є наслідком глибоких пережитків в економіці України централізованих основ, притаманних соціялістичній системі.

Доходи держ. бюджету формуються за рахунок надходження податків, акцизних зборів, доходів від зовн.-екон. діяльности та ін. надходжень; видатки бюджету спрямовуються на нар. госп-во, соц.-культ. заходи, утримання й розвиток науки, оборону, тощо.

Виконання бюджетів України за 1 півріччя 1992 (за даними місячної звітности) ДОХОДИ — Надійшло (млн карб.)

Надходження з податку з обороту по перерахунках за 1991 — 2 860

Податок на доходи — 67 331

Податок на добавлену вартість — 116 188

Акцизний збір — 13 337

Податок на прибуток кооператив та гром. орг-цій — 3 278

Доходи від зовнішньоекон. діяльности — 358

Надходження від переоцінки залишків товарів — 173

Надходження податку з продажів по перерахунках за 1991 — 1 555

Надходження відрахувань різниці між нормою внесків на соц. страхування за 1991 — 1 352

Внески підприємств та госп. орг-цій до Фонду для здійснення заходів з метою ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соц. захисту населення — 27 892

Держ. податки з населення — 31 888

Держ. мито, місц. податки — 588

Надходження коштів Комітету матеріяльних резервів — 10 568

Збори та ін. неподаткові доходи — 21 659

Залишки бюджетних коштів на поч. року, спрямовані на покриття витрат — 1 537

Разом доходів — 300 564

ВИТРАТИ — Виконано (млн карб.)

Нар. госп-во — 136 009

Разом на соц.-культ. заходи

-всього — 122 560

з них:

освіта і культура — 73 135

охорона здоров’я і фіз. культура — 37 859

держ. допомога одиноким матерям та малозабезпеченим сім’ям — 1 088

соц. забезпечення — 10 478

Видатки на науку — 6 921

Видатки на управління, суди, правоохоронні органи — 12 191

Видатки на оборону — 26 874

Відшкодування видатків на виплату компенсації населенню в зв’язку з підвищенням роздрібних цін — 6 359

Видатки, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи — 17 893

Видатки, пов’язані з поверненням депортованих народів — 1 193

Ін. заходи — 13 153

Всього видатків — 343 153

Перевищення видатків над надходженням коштів — 42 589

Доходна і видаткова частини держ. бюджету реґулюються відповідною законодавчою процедурою, бюджетовим процесом. Він включає: складання бюджету, його обговорення і наступне затвердження вищою законодавчою владою України — Верховною Радою. Після затвердження держ. бюджету він набирає чинности Закону, який підлягає виконанню.

Місц. Ф., або Ф. місц. органів управління, є важливою ланкою фінансової системи України. На частку місц. Ф. припадає значна частина сукупних (консолідованих) фінансових ресурсів. До місц. бюджетів відносяться бюджети обл., міські бюджети Києва і Севастополя, бюджети сіль. р-нів, бюджети міст обл. підпорядкування, бюджети внутр.-міських р-нів, бюджети міст районного підпорядкування, бюджети селищних рад, бюджети сіль. рад.

За місц. бюджетами закріплено 12 видів податків і доходів, надано право запроваджувати місц. податки, збори і платежі, встановлено 5 видів заг.-респ. податків і доходів, відрахування від яких здійснюються в місц. бюджети за нормативами, затвердженими Верховною Радою України.

В законодавчому порядку місц. ради самостійно розробляють свої бюджети, і втручання рад вищих рівнів у бюджетовий процес відповідного місц. органу не допускається. Місц. ради самостійно можуть збільшувати в межах наявних коштів норми витрат на утримання соц.-культ. сфери.

Зведений фінансовий балянс, розроблений на відповідному рівні держави чи окремої її адміністративно визначеної території, дає можливість визначити оптимальний варіянт фінансових відносин як у заг.-держ., так і в реґіональному аспектах. Одночасно балянс служитиме мірилом ефективности економіки як на макрорівні, так і на реґіональному рівні.

Істотну частку доходів місц. бюджетів мають становити прямі податки з населення, включаючи податок на майно.

їв. важливим джерелом є непрямі податки у формі акцизів та податку на добавлену вартість. Доходи місц. бюджетів формуються в значній мірі також від доходів (прибутку) госп. орг-цій місц. підпорядкування, включаючи податки на промисел, тощо.

Ф. підприємства (держ. чи приватного). Розвиток в Україні недерж. форм власности і відповідно виникнення приватних, товариських (кооп.), акціонерних та ін. видів комерційних підприємств викликали потребу докорінної перебудови орг-ції і управління їх фінансовою діяльністю. І якщо в держ. підприємствах України цей процес ще ледь лише розпочався, то приватні підприємства і форми вже завершують формування нової системи своїх Ф., адекватної ринковій економіці.

Ф. приватного підприємства в Україні становлять собою систему грошових відносин, що виникають у процесі комерційної діяльности та виступають у вигляді формування певних фондів та наступного цільового їх використання.

Кожна фірма з метою обліку, аналізи та контролю над своєю комерційною діяльністю користується різними формами бухгальтерії та фінансової звітности. Найбільш поширеним та узагальнюючим з них є бухгалтерський балянс, рахунок доходів та збитків („рахунок результатів“), та звіт про зміни, що відбулися в акціонерній власності.

Гол. з зазначених вище форм фінансової звітности є бухгалтерський балянс, який складається за типовою формою. Він відображає собою фінансовий стан фірми на певну дату, як правило, на останній день фінансового року, який може не збігатися з календарним роком.

На відміну від країн з розвиненою ринковою економікою, особисті Ф. громадян України не існують. За соц. ладу більшість чл. суспільства отримувала таку незначну платню, якої лише вистачало на життя за правилом „від зарплатні до зарплатні“. Принцип зрівняльного підходу до розподілу нац. доходу виключав можливість більш-менш значних заощаджувань населення в Ощадному банку України, а відсутність ринкового госп-ва, а отже ринкової інфраструктури та відповідних ринкових інституцій (приватних банків, приватних фондів, акціонерних компаній, акцій, облігацій, бонів, сертифікатів, та ін. видів цінних паперів) виключало саме існування приватних Ф. і як реальної ланки фінансової системи і як наук. категорії.

Ф. України в усіх їх ланках — держ. бюджет, бюджет Республіки Крим, обл., міські, районні та ін. бюджети нині перебувають у стані глибокої кризи. Держ. Ф. фактично повністю зруйновані, вони стали некеровані й неконтрольовані. Держ. бюджет України має величезний дефіцит. Дефіцит консолідованого бюджету, тобто усіх видів бюджетів України перевищив у 1992 17% ВНП. З метою оздоровлення фінансової системи уряд розробляє заходи для реформування як держ., так і ін. її ланок.

Після проголошення незалежности України і здійснення перших, ще незначних кроків на шляху розбудови ринкової економіки та адекватного їй плюралізму власности почали формуватися приватні Ф. Проте, оскільки ще не набув розвитку держ., реґіональний та місц. кредит і не розпочали випуску своїх боргових зобов’язань окремі підприємства, то приватні Ф. громадян України обмежуються гол. чином заощадженнями в Ощадному банку України. Там, де вже створено акціонерну власність, частина акцій перейшла до рук чл. трудового колективу. Що ж до ринку цінних паперів у його звич. вигляді, то він в Україні ще лише формується.

На кін. 1991 в установах держ. спеціялізованого комерційного Ощадного банку України налічувалося 57,3 млн вкладів населення, в тому ч. у містах 43,4 млн, а в сіль. місцевості 13,9 млн. Сума вкладів на той же період становила 116,3 млн карб., в тому ч. у містах 82,5 млн, у сіль. місцевості 33,8 млн. Сер. розмір вкладу — 2 031 карб., у тому ч. у містах — 1 901 карб., у сіль. місцевості — 2 434 карб.

У 1992 рештки вкладів населення в установах Ощадного банку зросли на 115 млрд укр. карб. і становили 231 млрд, а сер. розмір вкладу досяг 3 959 укр. карб.

Література: Яснопольский Н. О географическом распределении государственных доходов и расходов России. К. 1891 — 97; Сіромаха Д. Про фінансову науку. К. 1909; Слабченко М. Госп-во Гетьманщини 1718 ст. Т. I — IV. О. 1922 — 28; Мілітіно М. Елементи фінансової науки. К. 1926; Масленіків М. Бібліографічний покажчик літератури з публічного і держ. контролю. Зб. Соц.-Екон. Відділу УВАН, ч. 21. К. 1929; Ґловінський Є. Фінанси УССР. В. 1939; Соловій Д. Україна в системі сов. колоніялізму. Мюнхен 1959; Bergson A. The Real National Income of Soviet Russia since 1928. Кембрідж 1961; Нестеренко О. (ред.) Нац. доход Укр. РСР в період розгорнутого будівництва комунізму. К. 1963; Melnyk Z. Soviet Capital Formation in Ukraine. 1928/29 — 1932. Мюнхен 1965; Фінанси і кредит СРСР. Л. 1974; Глущенко Н. Государственный бюджет Украинской ССР. М. 1978; Савенко Л. Джерело нашого багатства. Виробництво, розподіл і використання нац. доходу. К. 1982.

В. Степаненко


Фонд Допомоги Українців Канади, створений 1945 Союзом Укр. Кан. Вояків і Комітетом (сьогодні Конґрес) Українців Канади (КУК) для допомоги укр. біженцям в Европі після другої світової війни. У 1945 — 47 Фонд зібрав бл. 200 тис. долярів. У Европі Фонд був репрезентований Укр. Допомоговою Місією (Б. Панчук, А. Яремович) і у бріт. зоні Німеччини за посередництвом Кан. Червоного Хреста і ІРО організував укр. школи, противився примусовій репатріяції, сприяючи поселенню в Канаді, допомагаючи у відшуканні і згуртуванні родин.

Спочатку Фонд був зв’язаний з Центр. Укр. Допомоговим Бюром, а з 1948 продовжував свою діяльність самостійно аж до 1962, коли він був перетворений в Суспільну Службу Українців Канади.


Фосфорно-добривна промисловість, пром. добування фосфоритів і виробництво фосфорних добрив бере свій поч. на Поділлі з 1880-90-их pp. Є відомості В. Червинського (1919), що кількість добутих фосфоритів в Україні в 1892 і 1900 досягла 1,4 млн пудів і на такому ж рівні залишалась в 1905 — 08. Натуральні і розмелені фосфорити експортували перев. в Польщу і Австрію. 1912 стали до ладу Вінницький і Могилівський суперфосфатні зав., які в середньому щороку переробляли 200-250 тис. пудів фосфоритів. До другої світової війни відбувалось поступове нарощування пром. потенціялу для випуску фосфорних добрив, але найбільш інтенсивно пішов цей процес у 1950 — 60-их pp. Зараз відомі такі гіганти хем. пром-сти, як Сумське та Придніпровське об’єднання „Хімпром“, Рівенське „Азот“, Кримське „Титан“, Костянтинівський та Одеський суперфосфатні зав. Виробництво фосфорних добрив в Україні забезпечувало власні потреби і давало можливість для вивезення в ін. республіки кол. Союзу. Фосфорні добрива, які випускала хем. пром-сть України, мали широкий асортимент: суперфосфат простий, ґранульований, подвійний, знефторені фосфати, комплексні добрива — нітрофос, нітроамофос, нітроамофоска, рідкі комплексні добрива та ін.

Проте з другій пол. 1980-их pp. почався спад у виробництві фосфорних добрив: якщо в 1987 в Україні вироблено 1,72 млн т, то в 1990 — 1,65 млн т, в 1991 — 1,11 млн т діючої речовини P2O5. Недовантаженість пром. потужностей складала 50% і більше, а зараз знизилась до катастрофічного рівня — в 1993 виробництво фосфорних добрив не перевищить 246 тис. т. Все це пов’язане з тим, що майже вся Ф.-д. п. була зорієнтована на привізну сировину з Рос. Федерації і Казахстану. Завозили апатитовий концентрат, фосфорити на електрохемію і аґльомерацію, фосфоритне борошно та ін.

В той же час потреба у фосфорних добривах в Україні становить бл. 2 — 2,2 млн т P2O5 щороку. Для придбання фосфатної сировини за межами України річні витрати перевищують 80 млн амер. долярів. Однак за новітніми даними Мін-ва Геології прогнозні ресурси укр. фосфоритів становлять бл. З млрд т в перерахунку на 100% P2O5. Поширені вже відомі корінні і вторинні фосфорити, а також нещодавно відкрито родовища зернистих фосфоритів, що охоплюють величезний реґіон Волині і Поділля. Виявлено фосфатну сировину також в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Харківській, Донецькій, Київ. та Черкаській обл. Характерною особливістю укр. фосфоритів є досить низький вміст фосфору (3 — 5% P2O5), та високий карбонатів і ґлявконіту (до 20 — 30% і вище). Проте більшість із них піддається збагаченню, в зв’язку з чим передбачається створення гірсько-збагачувальних комбінатів.

Е. Дегодюк











X


Хліборобство, збірне поняття, що стосується вирощування злаків за участю орної техніки. Зараз в Україні більш поширене штучне слово „землеробство“ (від рос. — „землю делать“), що витіснило за сов. часів традиційну укр. назву.

В сучасному розумінні X. — галузь с.-г. виробництва для вирощування потрібних для людини рослин. Х. передбачає продуктивне використання землі з відновлюваною родючістю і збереженням екологічної рівноваги в аґроляндшафтах для одержання високих і стабільних врожаїв с.-г. культур. Основна маса їх є сировиною для різних галузей пром-сти, продовольчою продукцією і кормами для тваринництва.

Х. на терені України сягає глибокої давнини. З історії (4 в. до Хр. — 4 в. по Хр.) відомі племена скитів-орачів і скитів-хліборобів, які вирощували збіжжя для власних потреб та для торгівлі з еллінським світом. Раннє X. було пов’язане із змішаними формами господарювання, успадкованого від епохи збиральництва, мисливства та кочового тваринництва, а в подальшому — з осілим способом життя. Продуктивність Х. визначалася знаряддям праці: спочатку воно мало мотичний характер із застосуванням для розпушування грунту палиці, пізніше мотики з рогів чи каменю, а потім стало орним, обумовлене появою рала, що приводилось у дію без перевертання скиби ґрунту, спершу людськими зусиллями, а згодом із залученням тяглової сили великої рогатої худоби і коней. Орне землеробство проіснувало тисячі pp. — зберігати в окремих реґіонах свій первісний вигляд до поч. 20 в. Справжню революцію в X. справило винайдення в 9 в. в Київ. Русі асиметричного плуга з перевертанням скиби грунту, яке належить хліборобам Лісостеп. зони сер. Подніпров’я, що логічно підготовлене всім попереднім розвитком X. на території України. Перехід на механізовану тягу і більш продуктивні знаряддя праці в 20 в. різко інтенсифікували вирощування с.-г. культур, але практично залишили без змін надбання тисячоліть — безплужний і плужний обробіток ґрунту.

Разом з техн. проґресом відбувалися зміни систем Х. Найдавнішою слід вважати вирубно-вогневищну (неоліт. епоха бронзи і міді, спорадично до 19 в.). Пропалювання ділянки зваленого лісу узгоджувалось із часом висіву зерна в ще теплий попіл, щоб не розгубити цінне добриво. В наступні тисячоліття до 9 в., а спорадично в Україні до кін. 19 в., панувала перелогова система, що передбачала обробіток ґрунту і посів зернових впродовж 4-6 pp., a після виснаження ділянки — запуск її під пасовище або сіножаті. За Київ. Руси і до поч. 20 в. існувала двопільна, згодом трипільна парова система Х. (одне поле під пар, решта озимі і ярі зернові культури). В залежності від ґрунтово-кліматичних умов і з плином часу практикувалось введення в трипільну багаторічних трав, льону та ін. техн. культур. Ця система передбачала застосування органічних добрив, що й практикувалось на території України з часів Київ. Руси. На заміну трипільній прийшла плодозмінна система, елементи якої випливають з паро-зернової. Цей процес став можливим при культивуванні у сівозміні просапних та зернобобових культур, заміні чистих парів зайнятими. Найбільш успішно в дорев. Росії цю систему освоїли в Україні та Прибалтиці.

З розвитком інтенсифікації в рільництві, що пов’язано з високою механізацією технологічних процесів, хемізацією і меліорацією, виникла просапна система Х. Впровадження 7 — 10 пільних польових кормових і ін. спеціялізованих сівозмін на відміну від простої плодозміни має науково обґрунтоване чергування і повернення на одне і теж поле вирощування. Зерно-просапні сівозміни, як правило, інтенсивного типу передбачають диференційований обробіток ґрунту, систему удобрення і систему захисту рослин, підбір високоврожайних районованих сортів і гібридів високої продуктивности. Укр. аґрарна наука вигідно відрізнялась в умовах кол. Союзу від ін. республік чітким відпрацюванням аґротехніки, сортотворення, розвитком ґрунтознавства і аґрохемії. Відставання в зростанні продуктивности Х. відбувалось не з її вини. Воно витікає з природи знеосібки і відчуження людини від землі сов. системою. Надбанням укр. науки є раритетна для світової практики і науки розробка контурно-меліоративного землеробства, що гармонізує відношення людини з природою, забезпечує стійке функціонування аґроляндшафтів.

Література: Павлюк С. Традиційне хліборобство України: агрономічний аспект. К. 1991.

Е. Дегодюк











Ч


Чаполоч пахуча (Hierochloë odorata), під рослин родини злакових, багаторічна трава з волотистим суцвіттям і золотистими колосками, досягає 50 — 80 см заввишки. Рослина містить ангідрид оксикоричної кислоти кумарин — C9H6O2 у вигляді глюкозиду, що викликає духм’яні пахощі зубрівки. В Україні поширена перев. в степ. зоні та на узліссях. Її використовують в лікеро-горілчаному виробництві для виготовлення ароматичних настойок „зубрівки“.


Червоний золотий, так називали в Україні дукати та фльорини.

Дукат (італ. ducato від duca — герцоґ, бо вперше він почав карбуватися в 6 в. за велінням ферарського герцоґа) — золота монета, яка карбувалася у Венеції, починаючи з 1284. За зразком дуката в 14 — 18 вв. золоті монети випускалися в багатьох країнах Европи.

Фльорин (італ. fiorino від fiore — квітка) — золота монета, карбування якої почалося у Фльоренції у 1252. На монеті була зображена квітка лілії — герб міста, від чого й пішла її назва. Незабаром фльорини почали випускати й ін. евр. країни.

На укр. землях не було потреби розрізняти фльорин і дукат, бо за вагою (3,53 г) та розміром (бл. 2 см) вони були тотожні.

Ч. з. поширилися в грошовому обігу України у 15 — 18 вв., що підтверджується письмовими джерелами та скарбами цього періоду. З 15 в. золотий використовувався на укр. землях і як лічильна одиниця, а протягом першої пол. 16 в. повністю витіснив з ужитку ін. лічильну одиницю гривню. На зах.-укр. землях віддавали перевагу дійсній назві фльорина і у 16 — 18 вв. називали так і золоту монету, і лічильну одиницю.

Література: Спасский И. Русская монетная система П. 1970; Kotlar M. Znaleziska monet z 14 — 17 w. na obszarze Ukrainskiej SRR. Вроцлав-В.-Кр.-Ґданськ 1975; Котляр М. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні 14 — 18 ст. К. 1981.

О. Бєлая


Червоні Вікни (Красні Окни), с. м. т. Одеської обл. на р. Мокрий Ягорлик за 20 км від зал. станції Чубівка. 5 600 меш. (1986). Ч. В. засновано в останній чверті 18 в.


Чергування звуків в укр. мові успадковані з різних часів. Є Ч. ще індоевр. давности (напр., беру : забираю : брати), ін. праслов. (напр., рука : руці), ще ін. постали вже в добу окремого існування укр. мови, напр., характеристичне саме для укр. мови Ч. о, е: і (дзвін : дзвона, сім : семи), зародилося в 12 в., а сучасне фонетичне оформлення дістало в сер. 17 в. Чергуватися можуть голосний з голосним, приголосний з приголосним (див. приклади вище), голосний з приголосним (напр., і: й, як от у сполучнику: кінь і собака : собака й кінь), голосний або приголосний з нулем звука (напр., пес : пса, радість : радісний). Велика частина Ч. має реліктовий характер і тримається традиційно в поодиноких словах (напр., о : и в таких словах, як кров : кривавий, або е : о в таких словах, як семи: сьомий); ін. цілком або частково морфологізовані, напр., о : і в односкладових іменниках чоловічого роду виявляється як тенденція мати і в називному відмінку однини проти о в ін. відмінках (кіт : кота). Звичайно в таких випадках Ч. виступає як додатковий (редундантний) фонетичний сиґнал зміни морфологічного статусу слова/морфеми. У нашому прикладі відмінок іменника кіт був би ясний і без Ч. о : і з самого закінчення слова (нульового). Тому в словах новішого походження (після 17 в.) це Ч. здебільша вже не застосовується (напр., віз: воза, але паровоз : паровоза, численні чужі слова типу бот, том). Так само в приголосних Ч. к : ч або г : ж виступає в утворенні прикметника від іменника або ін. прикметника суфіксом -н- або -к-, напр., рука : ручний, невеликий : невеличкий, вага : важкий. Оскільки і тут функція цього Ч. у сучасній мові додаткова, а не основна — сиґналізація зміни частини мови тощо, в окремих випадках, перев. в відносно новопосталих словах воно може не виступати, напр., пруг-: пругкий, пропускати: пропускний. Таких Ч., які зберігають свою первісну фонетичну мотивацію в сучасній мові, і, отже, є продуктивні й обов’язкові, — небагато. Такі є Ч. е та и з проміжним голосним між обома (е/и) (отже, розрізнення цих двох голосних знімається), зумовлене перенесенням наголосу на ін. склад: п(е/и)-редній : попер(е/и)ду, або в приголосних Ч. асимілятивного характеру, як от глухий приголосний: відповідний дзвінкий перед ін. дзвінким приголосним (боротися : боро(дь)ба пишеться боротьба). (Див. Асиміляція в мові).

Найповніший опис Ч. в сучасній укр. мові подали Ю. Шевельов (у кн. Юрій Шерех „Нарис сучасної укр. літ. мови“, Мюнхен 1951, §§ 74 і 76) і П. Коструба (в кн. „Сучасна укр. літ. мова. Вступ, фонетика“. Ред. І. Білодід. К. 1969, розділ III).

Ю. Шевельов


Черкеськ (1825 — 1931 — станиця Баталпашинська, 1931 — 37 — м. Баталпашинськ, IX — 23), м., центр Карачаївсько-Черкеської Автономної Обл. Ставропільського краю, на правому березі р. Кубані; 93 тис. меш. (1983). Засноване 1804. Пром. та культ. центр. За переписом 1926, на 19 355 меш. було 9%, а в р-ні 57,4% (23 885) українців.


Чернігово-Сіверська земля, іст.-геогр. край княжої доби, складова частина Київ. держави з 9 в. У різний час Ч.-С. з. об’єднувала різні території у басейні Десни і верхів’ях Оки. Формально проіснувала до поч. 17 в., коли 1635 було утворене Чернігівське воєводство у складі Польщі. Межі Ч.-С. з. найбільше розширилися після перемоги Мстислава Володимировича над Ярославом Мудрим 1024 під Лиственом, коли він посів Чернігівський і Тмутороканський княжий стіл (див. Чернігівське князівство, Тмутороканське князівство). На цей час Ч.-С. з. займає фактично все Лівобережжя, виключаючи Переяславське князівство. Ч.-С. з. на зах. обмежувалася Дніпром, на півд. та півд. сх. Півн. Кавказом, на півн. Ростово-Суздальською землею, а на півн. сх. володіннями мордви та болгар. Основне населення Ч. С. з. становили сіверяни, частину території населяли радимичі (по р. Сож), в’ятичі (по р. Ока) та ін. неслов. народи. У певні часові періоди до Ч.-С. з. належали землі полян та дреговичів.

Ч.-С. з. відогравала значну ролю в соц.-екон. розвитку Руської держави. Гол. місце в економіці посідало сіль. госп-во, добре розвинуте було рільництво, рибальство, полювання. Високий рівень розвитку ремесла дозволив Ч.-С. з. мати міцні торг. зв’язки з півн. (Новгород, Смоленськ), сх. (верхів’я Волги, Оки) та півд. країнами. Цьому сприяло також вигідне геогр. положення Ч.-С. з. Найбільшими м. були Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Муром, Вщиж, Сновськ, Курськ, Трубчевськ, Путивль, Глухів, Гомель, Стародуб.

Князівські міжусобиці та боротьба за княжий стіл у Києві призвели до виділення зі складу Ч.-С. з. низки окремих князівств. У 12 в. на території Ч.-С. з. існували: Чернігівське, Новгород-Сіверське та Муромське князівства. Останнє стало основою формування моск. народности. Ч.-С. з. була досить сильним держ. утворенням й успішно конкурувала з ін. князівствами за Київ. стіл.

У 12 — 13 в. тривав процес дроблення Ч. С. з. Причинами його були як внутр. міжусобна боротьба кн., так і зовн. чинники, насамперед монголо-тат. навала. На території Ч.-С. з. виник ряд удільних князівств з різним рівнем військ., екон. та політ. розвитку і впливу на заг.-руські справи. Поряд з Чернігівським князівством тут існували: Курське, Глухівське, Путивльське, Трубчівське, Стародубське, Липецьке, Козелецьке, Любецьке, Брянське, Сосницьке, Бахмацьке та ін. (див. окремі статті про деякі з названих князівств). По-різному склалася їхня історія. Більшість з них населяла укр. народність, що була органічним продовженням сіверян, полян, дреговичів та ін. давніх етнічних груп Руської держави. Радимичі, що населяли півн. зах. Ч.-С. з., утворили разом з кривичами та полочанами білор. народність, а в’ятичі змішавшися з угро-фінськими племенами, утворили згодом моск. народність.

У другій пол. 14 в. В. кн. лит. Ольґерд Ґедимінович підкорив значну частину Ч. С. з. і встановив в удільних князівствах владу своїх синів і братаничів. Фактично з цього часу Ч.-С. з. як певне держ.-політ. поняття перестає існувати. За володіння Ч.-С. з. на поч. 16 в. починається боротьба між Моск. державою і Литвою (пізніше Річчю Посполитою), що призвело до утворення в першій пол. 17 в. нової системи адміністративних одиниць на території Ч.-С. з.

Див. також Чернігівське князівство, Чернігівщина, Сіверське князівство.

Література: Чернігів і Півн. Лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріяли. Іст. Секція УАН (ред. М. Грушевський). К. 1928; Чернигов и его округа в IX — XIII вв. К. 1988.

М. Железняк


Чех (сєвський чех), грошова одиниця, що карбувалася на сєвському (нині м. Сєвськ Брянської обл. Рос. Федерації) монетному дворі у Моск. державі в 1686 — 87. Ч. на Україні називали поль. монети — півтораки, вартістю в півтора гроша. Назву Ч. дехто пояснює тим, що в сер. вв. широко були розповсюджені на Україні празькі гроші; в першій пол. 14 в. були в обігу півгроші — чеські, а далі поль. срібні монети.

Потреба у карбуванні цієї монети виникла через необхідність роздачі платні армії та ведення торгівлі Московщини з Україною. Ще за часів Олексія Михайловича, приблизно у 1664, міркували карбувати гроші у Путивлі й назвати їх Ч., на що царський уряд дозволив 1675. Однак з невідомих причин випуск грошей тоді не відбувся. Намір був здійснений 1686 на влаштованому у Сєвську монетному дворі. Для вирізування штемпелів запросили з України Я. Гранковського, який до того займався подібною справою на монетному дворі у Львові, а потім (1669 — 73) був на службі у гетьмана П. Дорошенка.

На сєвських Ч. з лицьового боку було зображення царського двоголового орла під трьома коронами і надпис з титулами і іменами Івана і Петра Олексійовичів. Він передавався латинськими початковими буквами всіх слів. На зворотному боці позначалися рік і місце карбування — Сєвськ.

Література: Брянский краевед. Сборник статей. Брянськ 1957; Зварич В. Нумізматичний словник. Л. 1973.

О. Песчаний


Чорнобривець Іванна, літ. псевд. Олександри Блохиної (1902 — 90), зі священичої родини Сулимів на Харківщині. Закінчила Пед. Ін-т у Харкові; згодом дир. Робітфаку при Харківському Ін-ті Інж. Транспорту.

На еміґрації з 1944 у Мюнхені; чл. президії СФУЖО, гол. ОУЖ у Німеччині (учасниця міжнар. жін. конґресів). З 1974 проф. УВУ, чл. об’єднання укр. письм. на еміґрації „Слово“; зб. поезій „З блакиті неба і скорботи душі“ (1959), „Ескізи“ (1976); зб. оп. „З потоку життя“ (1963); розвідки „Квітка і Куліш основоположники укр. новелі“ (1969), „Перша зб. поезій Олеся“, „Критична аналіза новель П. Куліша“, „Мовно-стилістичні особливості Квітчаної прози“.


Чужих мов інститути, Київ. Пед. Ін-т Іноземних Мов, єдина спеціяльна вища школа цього типу в системі Мін-ва Освіти УССР, заснований 1948,1980 мав 6 фак.: англ., нім., франц., есп., рос. мов і літератур та фак. підвищення кваліфікації викладачів чужих мов у вищих навчальних закладах. 1978 відкрито відділи підготовного та заочного навчання. Навчання на всіх фак. триває 6 pp. Ін-т має аспірантуру. 1980 ін-т мав 19 катедр, 290 викладачів, навчалося бл. 2 100 студентів; до 1980 закінчило ін-т 10 тис, осіб. Ін-т має фонокабінети і кінокляси; бібліотека нараховує 400 000 одиниць.

Крім К. П. І. І. М. чужі мови на Україні вивчають на філол. фак. іноземних мов в ун-тах та пед. ін-тах. Філол. фак. з групи романо-германської філології (англ., франц., нім. мови й літератури) мають ун-ти в Дніпропетровському, Донецькому, Запоріжжі, Києві, Львові, Одесі, Симферополі, Ужгороді, Харкові і Чернівцях. Крім названих, Київ. Ун-т має ще фак. есп. і слов. мов і літератур (поль., чес., сербохорв., болг.), а Львівський слов. і клясичної філології (латинська та грец. мови, антична література). До іноземних мов не зараховують фак. рос. (на всіх ун-тах), молд. (Чернівецькому) та угор. (Ужгородському) філології.

Ун-ти мають аспірантуру. На фак. є відділи перекладачів (Київ, Харків). Термін навчання на фак. 4 pp., на заочному і вечірньому 5 pp. Абсольвенти фак. іноземних мов здобувають кваліфікації фахівців відповідних мов, право викладання в сер. школах, ведення н.-д. праці в наук. установах, на перекладництво, ред. роботу.

Чужі мови та літератури вивчають також на філол. фак. Пед. Ін-тів: англ. і нім. у Горлівському, Житомирському, Івано-Франківському, Ізмаїльському, Кіровоградському, Луганському, Луцькому, Ніженському, Сумському, Херсонському, Черкаському. Англ. та нім. і англ. та франц. у Вінницькому; англ. та нім. і франц. та нім. в Дрогобицькому і Запорізькому; рос. у 20 пед. ін-тах. Пед. ін-ти готують викладачів чужих мов і літератур в сер. школах. Термін навчання 5 pp.












Ш


Шеллінґіянство, філос. система Ф. Шеллінґа (1775 — 1854). В Україні найбільший вплив мала його натурфілософія, яка в суперечностях добачала джерело розвитку в природі.

Першим промотором Ш. в Україні був Й. Шад, проф. філософії Харківського Ун-ту (1805 — 16). Його студенти свобідно черпали ідеї з творів Шеллінґа, а його колеґи, проф. медицини, Ґ. Корітарі та Я. Ґромов покликувались на ідеї Шеллінґа в своїх викладах. Наступник Шада на катедрі філософії, А. Дудрович (1818 — 30) підкреслював містичні, замість раціоналістичних аспектів Ш. Н. Бєлоусов, вихованець Харківського Ун-ту, викладав філософію в дусі Шада в Ніженському Ліцеї (1825 — 30). Ш. підсилило зацікавлення фолкльором і мало стимулюючий вплив на чл. Харківського Романтичного Кружка, а пізніше можливо й на О. Потебню.

Кількох проф. Рішельєвського Ліцею в Одесі були прихильниками Ш. Н. Курляндцев (математика і фізика, 1826 — 35) зробив перший рос. переклад твору Шеллінґа про натурфілософію (1834). К. Зелененький (рос. література, 1837 — 58) написав розвідки про логіку, основи знання та історію, змішуючи ідеї Шеллінґа і Канта. О. Михневич (філософія, 1839 — 49) написав популярний нарис філософії Шеллінґа (1850).

У Києві П. Арсенєв, проф. Духовної Академії (1836 — 50) і ун-ту (1838 — 44), був прихильником христ. світогляду насиченого Ш. і поширював ідеї шеллінґіянської школи психології. Через В. Білозерського, М. Гулака і О. Маркевича він може й вплинув на романтичну христ. ідеологію Кирило-Методіївського Братства. Ш. сильно позначилося на ранніх природознавчих і пізніших етногр. творах М. Максимовича, першого ректора Київ. Ун-ту.

Перший шеллінґіянець укр. походження, Д. Веланський працював у Петербурзі, але його твори розходилися по Україні. Його студент Ц. Екеблад написав розвідку про людську душу (1872) і був дир. Ніженського Ліцею (1835 — 60).

Вплив Шеллінґа в Україні був різноманітний і часто суперечний. Його ідеї підсилювали зацікавлення природничими науками, а рівночасно заохочували нехтування наук. методою. Прославляючи розум, він зваблював науковців до романтичного мрійництва.

Література: Шпет Г. Очерк развития русской философии. П. 1922; Каменский Э. Русская философия начала 19 в. и Шеллинг. М. 1980.

Т. Закидальський


Шляхи, див. Шосейні шляхи.











Ю


Юрій св., див. Юр’їв день.








Я


Якимович (Йоакимович, Іоакимович) Авксентій (? — 1695), ігумен (1665 — 95) Густинського Троїцького монастиря. Після пожежі манастиря в 1671, Я. збудував кам’яний у 1674 — 76. За час його ігуменства Густинський манастир виріс у цілий комплекс: на кошти гетьмана І. Самойловича споруджено Троїцьку церкву (1672 — 76), зведено надбрамну Миколаївську (1693) та Катеринівську церкви, розпочато будівництво Петропавлівської та Воскресенської церков (1695). Заходами Я., з його благословіння ієромонахом Густинського манастиря М. Лосицьким у 1670 переписано Густинський літопис 1623 — 27 pp. під назвою „Кройника“ (Густинская летопись, „Полное собрание русских летописей“, Т. 2, Петербурґ, 1845). Цей літопис містив виклад історії України з часу Київ. Руси до 1597. Свою бібліотеку ігумен Я. заповів манастирю. Див. також „Библиотека императорского общества истории и древностей российских“ (Москва, 1845), В. Иконников „Опыт русской историографии“, Т. II, кн. 2 (Київ, 1904).


Ящун Василь (* 1915), філолог, поет родом з Шнирова, пов. Броди, Галичина. Абсольвент Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові (1938), згодом закінчив філол. студії в ун-ті в Ґрацу (Австрія, 1948). З 1949 у ЗДА, де викладав слов. мови і літератури в ун-ті в Пітсбурзі (1965 — 81), чл. сенату цього ж ун-ту; д. чл. НТШ. Серед його праць: „A Dictionary of Russian Idioms and Colloquialisms“ (1967), „Говір Брідщини“ (1972); досліджував культ св. Миколая в Україні. Зб. праць „Вибране із славістики“ творить 216 т. ЗНТШ (1991). Автор зб. поезій „Дійсне і мрійне“ (1981), „З нив і доріг життя“ (1986), „До світла“ (1988).



А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.