[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3745-3759.]
Попередня
Головна
Наступна
Чечвянський (справжнє прізвище Губенко) Василь (1888 — 1938), письм.-гуморист родом з Полтавщини, брат О. Вишні, довголітній співр. і секретар журн. «Червоний Перець»; чл. літ. орг-цій «Плуг» і ВУСПП; друкуватися почав на поч. 1920-их pp. Зб. гуморесок «Царі природи», «Ех, товариші...» (1928), «Кадило», «Між іншим», «Оздоровлення апарату», «Оскудєніє», «Переливання крови», «Фактор» (1930), «Не вам кажучи», «Пародії», «Республіканці» (1930), «Нещасні» (1933), «Утилю — путьовку!» (1934). За єжовщини розстріляний. В 1950-их pp. реабілітований. По реабілітації вийшли зб. «Вибрані гуморески» і «М’який характер» (1959).
Чечель Дмитро († 1708), «дворянин» гетьмана І. Мазепи зі старої укр. шляхти на Брацлавщині, полк. охочекомонний (сердюцький; 1696 — 1708). Брав участь у Півн. війні (1700 — 1704). Оборонець Батурина, під час облоги якого Мєншиковим Ч. був поранений і потрапив у полон до росіян. Був страчений (колесований) у Глухові.
Чечель Микола (1891 — 193?), політ. діяч, за фахом інж.; чл. ЦК УПСР (після її 4 з’їзду належав до «центр. течії»), чл. і секретар Укр. Центр. Ради, чл. Малої Ради; співр. М. Грушевського. На еміґрації у Відні (1920 — 24), чл. закордонної делеґації УПСР та співред. ж. «Борітеся — Поборете». 1924 повернувся на Україну, працював у Харкові в Укр. Наук. Техн. Т-ві (1927 — 31) та Укр. Держпляні; арештований в 1930-их pp., дальша доля не відома.
[Чечель Микола. Заарештований 1931 у справі зфабрикованого Укр. Нац. Центру (УНЦ). У 1932 засуджений до позбавлення волі на 6 p., a 1937 попоєно засуджений на 5 p., які відбував у Суздальській в’язниці. Однак 9.9.1937 трійка НКВД приймає рішення його розстріляти за минулу „контррев. діяльність“. — Виправлення. Т. 11.]
Чечельник (V — 10), с. м. т. на Сх. Поділлі, положене над р. Савранкою, р. ц. Вінницької обл.; 5 200 меш. Харч. пром-сть, зокрема цукроварня (заснована 1875).
Чечітка (Acanthis L.), рід птахів з родини в’юркових (за деякими авторами з роду щиглик); довж. 12 — 16 см, вага — 10 — 22 гр. На Україні — 4 види: коноплянка (Carduelis cannabina L.), Ч. гірська (A. flavirostris L.), Ч. звичайна (A. flammea L.), Ч. біла або тундрова (A. hornemanni L.).
Чечот Віктор (1846 — 1917), муз. критик, піяніст і композитор родом з Могилева; муз. освіту здобув у Петербурзі. 1883 — 1907 учитель музики в Києві і співр. різних вид., у яких писав і про укр. музику. У Києві створив другу симфонію, муз. картину «Степ», струнний квартет та ін.
[Чечот (Чечотт) Віктор († Петроград). — Виправлення. Т. 11.]
Чечот Олександер (1863 — ?), правник, архівознавець, співр. Київ. Центр. Архіву давніх актів, у 1920-их pp. чл. Комісії для вивчення укр. звичаєвого права. Заарештований 1934, помер в ув’язненні.
Чечот (Czeczot) Ян (1797 — 1847), поль. і білор. поет і фолкльорист родом з Білорусі; приятель А. Міцкевіча. Співзасновник студентського т-ва фільоматів, Збирав білор. і укр. нар. пісні, які видав у 6 кн. (1837 — 46). Бл. 100 укр. пісень в кн. „Piosenki wiesniacze z nad Niemna, Dniepra і Dniestra“ (1845).
Чечуга, див. Осятер.
Чешек Севастіян († бл. 1612), львівський скульптор родом з Кракова; з 1573 жив і працював у Львові, з 1582 був чл. малярського цеху і його старшиною. Надгробки в пізньоренесансовому стилі (зберігся надгробок Катерини Рамултової в Дрогобичі, 1573).
Чивчинські гори, гірська група в півд.-сх. частині Укр. Карпат, центр. частина Мармаросько-Буковинського масиву; становить виразний хребет, що простягається на довж. бл. 50 км з півн. зах. (гора Стіг 1 653 м) на півд. сх. (гора Гнітяса, 1 769 м), між долиною Чорного Черемоша на півн. сх. і Вазера на півд. зах. Ч. г. збудовані з кристалічних лупаків і пісковиків, хребет лагідний і масивний; найвищий вершок становить базальтова копула Чивчина (1 769 м); на узбіччі виступають подекуди вапнякові скелі. Ч. г. не заселені, вкриті шпильковими лісами і полонинами (на сх. перев. жерапом). Ч. г. становлять кордон між Україною й Румунією.
Чигирин (IV — 13), м. на Придніпровській височині, р. ц. Черкаської обл ; 10 000 меш. (1970). Ч. відомий з першої пол. 16 в. як укріплений коз. зимівник, у другій пол. 16 в. — центр Чигиринського староства, 1592 дістав маґдебурзьке право і відтоді постійно зростав; 1638 — 47 чигиринським старостою був Б. Хмельницький. 1648 — 57 Ч. був резиденцією Б. Хмельницького і столицею гетьманської держави, але після знищення турками (1678) і перенесення столиці до Батурина занепав. Палац Хмельницького, ратуша і спаська церква (обидві з другої чверти 17 в.) не збереглися; лише на замковій (Богдановій) горі лишилися рештки фортифікацій. З 1797 Ч. був пов. м. Київ. губ. Б. Ч. існував з 1627 Троїцький манастир, спершу як чоловічий, з 1735 — жін. (ліквідований сов. владою). У Ч. незначна пром-сть: харч., шкіряно-ґалянтерійна, хутрова, мебльова фабрика, цегельня, фурнітурний зав. та ін. Іст.-краєзнавчий музей. 1843 і 1845 в Ч. побував Т. Шевченко.
Чигирин Віталій (1908 — 41), письм. і журналіст, чл. Всеукр. Спілки Пролет. Письм. З кін. 1930-их pp. на засланні, там і помер. Зб. оп. «Фраґменти доби» (1932), «Повість про хорошу дівчину» (1934), роман «Квітень» (1937) та ін.
[Чигирин Віталій (1908, Боровиця, Київщина — 1937). 22.4.1937 заарештований і 15.11. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]
Чигиринська змова 1877, спроба сел. повстання, підготованого гуртком рев.-народників «Таємна Дружина» в Чигиринському пов. Київ. губ. Організатором Ч. з. був Я. Стефанович, який використав фальшиві грамоти, що в них нібито цар закликав селян повстати проти панів; він також закликав малозем. селян не сплачувати податків і домагатися розподілу панських земель. Сел. рух охоплював 40 сіл; його осередком було с. Шабельники. Повстання було призначене на жовтень 1877, але змова була розкрита і бл. 1 000 селян притягнено до слідства. Суд у Києві (червень 1879) засудив активістів Ч. з. на заслання, а кількох на каторгу.
Чигиринські походи (1677 — 78), спроба Османської Порти завоювати Україну, після зайняття Поділля 1672. У 1677 Порта мала на меті опанувати стратегічно важливе м. Чигирин на Правобережжі й поставити там Ю. Хмельницького (див.) як васаля Порти з титулом гетьмана Війська Запор. й кн. Сарматії (України). Перший наступ почався влітку 1677, коли потужне османське військо (бл. 100 — 120 000 вояків під проводом Ібрагіма Паші) обложило Чигирин, що його боронили гетьман І. Самойлович з 20 — 25 000 козаків і рос. воєвода Г. Ромодановський з 32 000 рос. війська.
Завдяки завзятій обороні козаків і росіян та сильним укріпленням м., турки змушені були відступити. Улітку 1678 турки ще раз намагалися опанувати Чигирин. Цього разу вони наступали з військом бл. 200 000 вояків під проводом везіра Кара-Мустафи; коз.-рос. військо збільшилося до бл. 120 000. Після місяця завзятої боротьби, турки захопили Чигирин, з якого залишилися самі руїни, але виснажені боротьбою і частими наскоками запорожців під проводом І. Сірка, вони також покинули зруйнований Чигирин, підписавши з Росією Бахчесарайський мир 1681. Османська Порта припинила свої експансіоністичні походи на Україну.
Чигрин Іван (1880 — 1919), революціонер-большевик родом з Миколаєва; брав участь у підпільній роботі на півд. Україні; після революції 1917 — сов. діяч. Страчений денікінцями.
Чиж Ярослав (1894 — 1958), військ. та гром. діяч родом з Дублян б. Львова; один з організаторів Січових Стрільців (серед ін. 1919 політ. референт при штабі Осадного корпусу СС, деякий час ред. «Стрілецької Думки»). 1921 чл. проводу УВО; згодом еміґрував до Праги, де закінчив філос. фак. Кардового Ун-ту (1922). У ЗДА деякий час ред. газ. «Народна Воля», 1942 чл., пізніше (з 1952) співдир. пресово-інформаційного аґентства The Common Councis for American Unity, дорадник амер. уряду в справах національностей; 1956 співорганізатор, згодом екзекутивний дир. Committee of the President’s People-to-people Program.
[Чиж Ярослав († Елмгерст, Іллінойс), [співдир.] The Common Council for American Unity. — Виправлення. Т. 11.]
Чиж, чижик (Spinus spinus або Carduelis spinus), птах родини в’юркових; довж. 11 — 13 см, вага 12 — 14 гр. На Україні гніздиться в Карпатах і Криму, під час осінніх і весняних мандрівок — по всій території.
Чижевський Дмитро (5. 4. 1894 — 18. 4. 1977), визначний славіст, дослідник укр. і слов. літератур, історії культури, філософії, рел. думки й слов. духовости, родом з Олександрії на Херсонщині. Студіював у Петербурзькому (1911 — 13) і Київ. ун-тах (закінчив 1918). Брав участь в революції 1917 (чл. Укр. Центр. Ради), 1921 виїхав до Німеччини, де в Гайдельберзі і Франкфурті поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеґґера, Гуссерля й ін. 1924 — 32 викладав в Укр. Вільному Ун-ті та в Пед. Ін-ті ім. М. Драгоманова в Празі. Згодом знову в Німеччині викладав в ун-ті в Галле (1932 — 45), зосереджуючися на філософії; зокрема досліджує вплив Геґеля на слов. науку і нім. філософії на рос. літературу. При дослідах над нім. містикою віднайшов в архівах численні рукописи чес. філософа і педагога Коменського і сам зацікавився містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського. По війні чинний як проф.-гість у Марбурзі (1945 — 51), Гарвардському Ун-ті (ЗДА, 1951 — 56) і знову в Гайдельберзі (з 1956); д. чл. Гейдельберзької Академії (з 1962) і почесний проф. (з 1968) і одночасно поч. проф. (з 1970) у Кельні. На своїх постах у Галле, Марбурґу і Гайдельберзі заснував і розбудував славіст. ін-ти.
У багатогранній наук. діяльності Ч. виявив велику ерудицію і зробив значний вклад у дослідження історії літератури, У критику, філологію, естетику й філософію (рос., укр. словацьку, чес., поль. й нім.).
Ч. перший відкрив слов. і зокрема укр. барокко, а історію укр. літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв’язок з візант. культ. сферою, вказує на співзвучну зміну стилів з зах. впливами (з 16 ст.).
Гол. праці Ч.: «Логіка» (1924), „Dostoievsky Studien“ (1931), „Hegel bei den Slavem“ (1934), „Štúrova filozofda života“ (1941), „Geschichte der altrussischen Literatur: Kiever Epoche“ (1948 і 1960), „Outline of Comparative Slavic Literatures“ (1952), „On Romanticism in Slavic Literatures“ (1957), Das heilige Russland“ (1959), „Russland zwischen Ost und West“ (1961), „Russische Literaturgeschichte des 19 Jahrhunderts“ (1964), „Comparative History of Slavic Literatures“ (1971); з україністики: «Філософія на Україні» (1926), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931), «Укр. літ. барок. Нариси», I — III (1941 — 44), «Історія укр. літератури від початків до доби реалізму» (1956), „Skovoroda, Dichter, Denker, Mystiker“ (1974), „A History of Ukrainian Literature“ (1975). Ювілейні зб. на. його пошану вийшли 1954 і 1966. Помер у Гайдельберзі.
Ю. Луцький
Чижевський Павло (1860 — 1925), гром. і політ. діяч родом з Полтавщини, студіював фізику в Київ. Ун-ті, згодом у Швайцарії (1884). Ще студентом був за політ. діяльність засланий на Сибір. Земський діяч, чл. Укр. Радикально-Дем. Партії і ТУП. Посол і чл. укр. фракції в 1 і 2 Держ. Думах. Чл. Укр. Центр. Ради від Полтавської губ., чл. ЦК УПСФ. З 1918 гол. укр. торг. делеґації у Швайцарії, гол. закордонного бюра УПСФ у Відні, чл. екзильного уряду УНР в Тарнові.
[Чижевський Павло (* Полтава — † Женева). — Виправлення. Т. 11.]
Чиженко Іван (* 1916), вчений у галузі електротехніки родом з Київщини, чл.-кор. АН УРСР (з 1972), проф. Київ. Політехн. Ін-ту. Запропонував, дослідив і застосував у пром-сті компенсаційні перетворювачі електричного струму.
Чижович Володимир (* 1937), визначний укр. футболіст і тренер у ЗДА, брат Євгена Ч.; фізкультурник, чл. футбольної збірної ЗДА та її тренер, змагун кількох укр. дружин у ЗДА і Канаді, заанґажований у проф. футболі; винахідник формату змагань у закритих аренах, автор кількох книжок з ділянки футболу.
Чижович Євген (* 1935), спортсмен родом з с. Лютовиська б. Старого Самбора, педагог фіз. виховання. Учасник кількох укр. футбольних дружин ЗДА й Канади; 1973 тренер олімпійської дружини ЗДА, відзначений Амер. Проф. Ліґою як «тренер року» (1966).
Чикаленко Євген (9. 12. 1861 — 20. 6. 1929), визначний гром. діяч і публіцист родом з с. Перешори на Херсонщині, меценат укр. культури, видавець і аґроном, землевласник. Освіту здобув у Харківському Ун-ті (природничий відділ), де був діяльним в укр. студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 pp. під наглядом поліції в с. Перешорах. Управляючи родинним маєтком, Ч. написав і видав практичні поради для сіль. госп-ва «Розмови про сельське хозяйство», у 5 кн. (О. 1897, пізніше у Петербурзі), що появилися півмільйоновим накладом і становили своєрідну с.-г. популярну енциклопедію. У 1894 Ч. переїхав до Одеси, а з 1900 до Києва, де включився в укр. гром. життя. Ч. був меценатом різних культ. починів: на. його гроші видано «Русско-укр. словарь» Уманця-Комарова (Л. 1893 — 98), він допомагав ж. «Киевская Старина», фундуючи нагороду (1000 карб.) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за укр. твори красного письменства, друковані в «КСт.»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги укр. письм., фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став гол. фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 карб.), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова. Ч. був активним чл. «Старої Громади» (з 1900), Заг. Безпартійної Дем. Орг-ції, Укр. Дем. Партії (з 1904), Укр. Дем.-Радикальної Партії (з 1905); 1908 був ініціятором заснування Т-ва Укр. Поступовців і його фактичним, неофіц. гол.
Найбільше до поширення нац. свідомости спричинився Ч. фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних укр. щоденників на Наддніпрянщині — «Гром. Думка» (1906) і «Рада» (1906 — 14). Під час війни 1914 — 17 Ч. ховався від переслідування рос. поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з поч. революції 1917 повернувся до Києва, але через свої консервативні погляди участи в політ. діяльності не брав. У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки). З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія). З 1925 гол. Термінологічної Комісії при Укр. Госп. Академії в Подєбрадах.
Ч. автор «Спогадів» (I — II, Л. 1925 — 26) та «Щоденника 1917 — 19» (Л. 1931), які дають багатий матеріял до історії укр. руху 19 і поч. 20 вв.
[Чикаленко Євген († Прага). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Дорошенко Д. Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність. Прага 1934.
А. Жуковський
Чикаленко Левко (1888 — 1965), гром.-політ. діяч й археолог (учень Ф. Вовка, разом з яким збирав археологічні й етногр. матеріяли), родом з с. Перешори на Херсонщині, син Євгена Ч. (див.); д. чл. НТШ (з 1932) й Укр. Вільної Академії Наук (з 1945). Діяч УСДРП, чл. Укр. Центр. Ради (її секретар) і Малої Ради; з 1920 на еміґрації в Польщі, Празі, Франції, Німеччині й ЗДА (з 1948). З 1909 Ч. брав участь в археологічних дослідах під керівництвом Ф. Вовка на Волині і стоянки б, Мізина на Чернігівщині та ін. У Празі вивчав неолітичні культури території Чехо-Словаччини, орнаменти моравської мальованої кераміки, встановивши їхні зв’язки з неолітичною мальованою керамікою трипільської культури на Україні. Праці: «Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби» (1923); «Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ» (1925); «Нарис розвитку укр. неолітичної мальовничої кераміки — Більче Золоте» (1926) та ін.
[Чикаленко Левко († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]
Чикаленко-Келлер Ганна (1884 — 1964), журналістка, жін. діячка, бібліотекарка родом з с. Перешори на Херсонщині, дочка Є. Чикаленка, дружина нім. філолога Ґеорґа К. Студіювала в Одесі, Льозанні, Едінбурзі й Женеві. Дописувала перед першою світовою війною до «Ради» і «ЛНВ». 1918 — 20 перебувала а укр. дипломатичною місією в Швайцарії; брала участь у багатьох міжнар. жін. конґресах. Перекладала з чужих мов на укр. й з укр. на франц. З 1931 працювала в університетській бібліотеці в Тюбінґені (Німеччина), де знайшла один з двох відомих першодруків праці Ю. Дрогобицького «Преностикон».
[Чикаленко-Келлер Ганна († Тюбінґен). — Виправлення. Т. 11.]
Чилігідер, р. на Причорноморській низовині, притока р. Когильника. Довж. 57 км, сточище — 334 км²; пересічна шир. річища в сер. течії 5 м. Влітку маліє, а то й пересихає.
Чина (Lathyrus L.), рід однорічних і багаторічних трав’янистих рослин родини стручкових; відомо до 180 видів, у тому ч. на Україні — 27, з них у культурі 2: Ч. посівна (L. sativus L.) — цінна зерностручкова рослина, і Ч. запашна (L. odoratus L.) — декоративна рослина.
Чинадаєве (V — 3), с. м. т. Мукачівського р-ну Закарп. обл., положене на схилах Вулканічних Карпат у долині р. Ляториці; 4 600 меш. (1969). Знахідки неоліту і бронзової доби; за середньовіччя осідок домінії. Деревообробна пром-сть, до 1950-их pp. сірникова фабрика; експериментальна колодочно-каблучна фабрика. Замок і костьол з 14 — 15 вв.; в околиці санаторії «Синяк» і «Карпати».
Чинбарство, обробка шкір тварин, галузь кустарної пром-сти; на Україні існує від найдавніших часів. Згодом з Ч. виділилися окремі промисли кушнірство і лимарство. Див. також Шкіряна пром-сть.
Чинка Онуфрій (1862 — 1922), пасічник родом з Галичини, конструктор рамкового вулика (який носить його ім’я); підручник пасічництва Ч. перекладений на поль. мову („Pszczelnictwo...“ В. 1933).
Чиншові селяни, верства селян, що за пізнього середньовіччя й аж, до кін. 19 в. одержували панські чи держ. землі для безреченцевого користування і за це платили чинш у формі натурального оброку або грошової ренти. Селяни-чиншовики могли передавати цю землю у спадкове користування, накладати на неї сервітути тощо, але титул власности залишався за первісним власником. Взаємини між власником і чиншовиком нормувалися законом або звичаєвим правом. Крім устійненої оплати грішми (або й замість неї), часто Ч. с. віддавали частину врожаю гол. власникові чи виконували на його користь ін. повинності.
Інститут Ч. с. поширився на Україну з Зах. через Польщу. Вже у 14 в. на землях під поль. володінням є сліди чиншового землекористування, а згодом воно стало відоме і під Литвою. Зокрема воно поширилося на укр. землях з поселенням на них поль. і нім. колоністів. Але вже з 16 в., особливо після волочного переміру 1557, система чиншового землекористування почала занепадати. Вона перетворилася на панщину, а кол. чиншовики ставали держ. селянами, а то й кріпаками. З другої пол. 17 в. при наявності великих зем. посілостей, які потребували обробки, гол. на Правобережжі, знову зросла кількість Ч. с. Чиншові правовідносини Речі Посполитої тривали далі на укр. і білор. землях у Рос. Імперії. Селяни віддавали перевагу чиншовим взаєминам над панщизняними, хоч чиншові оплати були високі і становили поважний тягар для землекористувачів. Тому критика поступових кіл і вимоги суспільно-екон. реформ у 19 в. були однаково звернені проти кріпацтва і чиншового землекористування. Після скасування кріпацтва чиншові взаємини не припинилися, що не сприяло бажаному звільненню селян від тягарів та підвищенню сіль. госп-ва. Тому рос. уряд ухвалив протягом трьох pp. (1886 — 89) ліквідувати залежність Ч. с. через викуп чиншовиками землі або через її перехід на оренду. Залишилися тимчасово в силі тільки чиншові взаємини міського населення (на землю, будинки). Остаточно вони зникли з вибухом революції 1917.
В. Маркусь
Чирвинський Володимир (1883 — 1942), геолог, син Миколи Ч., вихованець Київ. Ун-ту (1907); з 1911 викладав геологію й мінералогію у високих школах у Києві; одночасно брав участь у роботах Укр. Геол. Комітету і працював в Ін-ті Геол. Наук АН УССР. Ч. автор понад 100 наук. праць, присвячених різним питанням мінералогії, кристалографії, петрографії, вивченню гірських порід та корисних копалин України, зокрема бурого вугілля, у т. ч. капітальних монографій: «Фосфорити України», К. 1918; «Гол. корисні копалини України у зв’язку з її геологічною минувшиною», К. 1919; «Материалы к познанию буроугольных местонахождений УССР», ч. 2 — 3. Х. 1939 та ін. Ч. провадив геол. зйомки території України та склав геол. опис терену м. Києва та його околиць.
[Чирвинський Володимир (* Москва — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Чирвинський Микола (1848 — 1920), зоотехнік родом з Чернігова, один з основоположників зоотехн. науки, в Рос. Імперії. 1882 — 94 — проф. Петровської рільничої і ліс. академії, 1898 — 1919 — проф. Київ. Політехн. Ін-ту (1905 — 16 — перший виборний ректор), в якому організував катедру тваринництва. Основні праці Ч. стосуються питань годівлі, росту і розвитку с.-г. тварин, вівчарства, вовнознавста та смушкознавства. Праці опубліковані в кн. «Избранные сочинения» у 2 тт. (М. 1949 — 51).
Чирвинський Петро (1880 — 1955), мінералог і петрограф, син Миколи Ч. (див.) родом з Росії; закінчив Київ. Ун-т, з 1909 проф. Донського Політехн. Ін-ту в Новочеркаську, а 1943 — проф. у Пермі. Праці Ч. стосуються мінералогії, петрографії, кристалографії, геохемії, гідрології тощо. Ч. вивчав мінерали України, зокрема Криму і Донбасу; обчислив сер. хем. склад земної кулі. На честь Ч. названо гору в Красноярському краю та описаний ним мінерал (чирвинськіт).
Чир’єв Сергій (1850 — 1915), фізіолог родом з м. Самари; у 1884 — 1909 проф. Київ. Ун-ту. Праці присвячені вивченню серцевого ритму внутрішньосудинного тиску, питанням електрофізіології тощо.
Чирко Пилип (1859 — 1928), маляр родом з Києва; учився в Київ. малярській школі М. Мурашка, згодом закінчив петербурзьку Академію Мистецтв (1892); з 1898 експонувався на виставках Т-ва передвижників. Працював у побутовому («Мати й дочка», «Носій»), іст. («Смерть Мазепи в Бендерах») і пейзажному (серія пейзажів України) жанрах: Твори Ч., які зберігалися у Чернігівському музеї, загинули в 1941 — 43 pp.
[Чирко Пилип († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]
Чировський Микола (* 1919), історик й економіст родом з Галичини, суспільний діяч у ЗДА. З 1949 викладав, згодом став проф. екон. наук в Ун-ті Сетон-Голл (Ньюарк); д. чл. НТШ. У 1967 — 74 був заступником голови НТШ у ЗДА, а в 1974 — 80 його наук. секретарем. Ч. опублікував низку праць англ. мовою з іст. України та Сх. Европи: „Old Ukraine“ (1963), „An Introduction to Russian History“ (1976), „Ukraine and the European Turmoil“ (у співавторстві з М. Стаховим і П. Стерчом, 2 тт., 1973), „Introduction to Ukrainian History“ (1981) та ін.
Чирський Микола (1903 — 42), поет і драматург родом з Кам’янця Подільського. У лавах Армії УНР Ч. перейшов Збруч і був інтернований у Каліші; з 1922 жив на еміґрації в Подєбрадах, потім у Празі й Ужгороді. 1941 появилася його єдина зб. «Емаль» (Прага). Крім поезій, Ч. писав драми («Отаман Пісня», «П’яний рейд», «Андрій Корибут»).
[Чирський Микола († Кам’янець Подільський). — Виправлення. Т. 11.]
Числівник, у давньоукр. мові був семантичною (назви чисел), а не граматичною категорією. Граматично слова одинъ, дъва, три й четыре були прикметниками, що відмінялися в роді й відмінку (а одинъ також у числі) і сполучалися з іменником у однині (одинъ), двоїні (дъва, також оба) або множині (три, четыре). Дальші назви були іменниками, що відмінялися лише у відмінках і керували родовим відмінком іменника (пять слугъ, пяти слугъ, пятью слугъ). У наслідок занепаду двоїни, з 15 — 16 ст. форми множини стали вживатися також при числівнику два (але, звичайно, зі старим наголосом двоїни; два брати), а під впливом конструкцій з два — чотири узгодження поширилося також на вищі назви чисел, але тільки тоді, коли назва Ч. була в непрямому відмінку (сучасне п’ять слуг, але п’яти слугам). Це викликало також морфологічне вирівнювання і поруч форм давального-місцевого-родового типу п’яти за зразком трьом-двом тощо постали форми типу п’ятьом, п’ятьох (з 16 в.). В орудному відмінку нова форма типу п’ятьма (замість старої пятью) стала єдино можливою. У наслідку цих змін, властивих тільки назвам чисел, витворилася для таких слів окрема система відмінювання і синтаксичних зв’язків, що дає можливість говорити про Ч. як окрему частину мови. Але ці процеси не закінчені, і такі слова, як тисяча або мільйон і далі зберігають властивості іменника. Збірні Ч. втратили окрему відміну (двоє — родовий двох і т. д.). Т. зв. порядкові Ч. не відрізняються від прикметників (перший, третій...).
Ю. Ш.
Чистович Іларіон (1828 — 93), рос. історик Церкви родом з Калузької губ., проф. Петербурзької Духовної Академії. У низці праць Ч. торкався історії укр. Церкви: «Арсений Мациевич» (1861 — 62), «Неизданные проповеди С. Яворского» (1867), «Ф. Прокопович и его время» (1868), «Очерк истории западно-русской Церкви» (1882 — 84), «Состояніе Уніатской Церкви въ царствованіе имп. Николая I-го», («Православное ОбозрЂніе», ч. 5 — 6, 8, 1879).
Чистотіл звичайний (Chelidonium majus L.), багаторічна рослина з родини макових; висота стебла до 80 см. Росте як бур’ян і в садах; отруйна рослина. Використовується в нар. медицині й у фармацевтичній пром-сті.
Чистяков Борис (1914 — 80), дириґент, нар. у Петербурзі; по закінченні Київ. Консерваторії (1937) дириґент Київ. Театру Опери та Балету ім. Т. Шевченка. Оперні й балетні вистави під диригуванням Ч., зокрема з укр. репертуару: «Утоплена» і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Маруся Богуславка» А. Свєчнікова, «Лілея» К. Данькевича, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Тіні забутих предків» В. Кирейка та ін.
[Чистяков Борис († Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Чистякова Валентина (* 1900), драматична акторка різноманітного пляну, дружина Л. Курбаса, нар. у Петербурзі. Дебютувала на сцені «Молодого Театру» в Києві (1918), згодом у театрах ім. Т. Шевченка, Кийдраме (Біла Церква — Умань, 1920 — 22), «Березолі» (1922 — 33) і харківському Театрі ім. Т. Шевченка (1934 — 59); з 1959 викладач Харківського Ін-ту Мистецтв. Гол. ролі: Оксана («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Дочка мільярдера («Газ» Г. Кайзера), Ізабелла («Жакерія» за П. Меріме), Дора («Пролог» за О. Поповським), Любуня («Народній Малахій» М. Куліша), Параня («Диктатура» І. Микитенка) та ін. Ч. з однаковою майстерністю виконувала ролі від мелодраматичних: Одарка («Дай серцю волю...» М. Кропивницького) до глибоко психологічних: Лучицька («Талан» М. Старицького), Катерина («Гроза» О. Островського), «Леді Мільфорд («Підступ і кохання» Ф. Шіллера), заголовна роля в «Євгенії Ґранде» за О. Бальзаком).
[Чистякова Валентина (1900 — 1984, Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Кисельов Й. Разом з життям. К. 1972.
Чистякове, кол. (до 1964) назва м. Торез Донецької обл.
Чичиклія, р. на Причорноморській низовині, права притока р. Бога; 156 км, сточище — 2 120 км². Основне живлення снігове (весняний стік становить 75% річного). Пересихає на 7 — 8 місяців на рік.
Чичкан Леонид (1911 — 77), маляр родом з Катеринодару; мист. освіту здобув У Харківському і Київ. художніх ін-тах; з 1941 викладач, з 1971 проф. Київ. Художнього Ін-ту. Карпатські краєвиди, натюрморти, портрети і жанрові картини (перев. з життя гуцулів).
[Чичкан Леонид († Київ). Картини „Весна“ (1968), серія пейзажів „Верховино, рідний краю“ (1968 — 70). — Виправлення. Т. 11.]
Чичорський Ростислав (1871 — 1927), актор на комічних і характерних ролях, родом з Херсонщини. З 1898 в трупі П. Саксаганського. 1918 в Держ. Нар. Театрі, 1922 в Театрі ім. М. Заньковецької. Гол. ролі: Роман, Демид («Сто тисяч», «Суєта» І. Карпенка-Карого), Гордій, писар Скубко («Доки сонце зійде...», «По ревізії» М. Кропивницького) та ін.
Чишко Олесь (1895 — 1976), композитор, співак (тенор) і педагог родом з с. Дворічний Кут бл. Харкова. Учився в Харківській Консерваторії (1914 — 18) і Муз.-Драматичному Ін-ті (1924) та Ленінградській Консерваторії (1937), в якій викладав (1944 — 45 і 1948 — 65). Соліст оперних театрів Харкова, Києва, Одеси (1926 — 31), Малого оперного театру і філармонії в Ленінграді. Виконавець партій: Кобзаря («Тарас Бульба» М. Лисенка), Максима Беркута («Золотий обруч» Б. Лятошинського), Годуна («Розлом» В. Фемеліді), Матюшенка («Броненосець Потьомкін») та ін. Твори: опери: «Юдит» (1923), «Яблуневий полон» (1931), «Броненосець Потьомкін» (1937, 2 ред. 1955), «Донька Каспія» (1942), «Леся Вересай» («Шахтарі», 1949) та ін. Для симфонічної оркестри «Укр. сюїта на теми нар. пісень» (1944), 2 увертюри, укр. рапсодія, музика до «Назара Стодолі» Т. Шевченка, сольоспіви (50) на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини та ін. З збірки обробок укр. нар. пісень (75); музика до спектаклів.
[Чишко Олесь († Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]
Чишкун звичайний, мушмула (Mespilus germanica L.), дерево або кущ з родини розуватих, 3 — 4 м заввишки. Дико росте в півд. Криму, там таки Ч. вирощують по садах. Плоди її споживають свіжими й солять, з них виготовляють пастилу й вино.
Чікаґо, м. в стейті Ілліной, положене над Мічіґанським оз.; друге за величиною в ЗДА, важливий пром., торг. і культ. центр Сер. Заходу; 3 млн населення в самому м., 7,1 млн в метрополії Ч. Українці почали поселюватися з 1880-их pp., спершу з Закарпаття, пізніше з Галичини. 1892 поселився в Ч. лікар В. Сіменович, перший організатор укр. життя. Першу гр.-кат. парафію Пресв. Богородиці, що складалася у більшості з закарпатців, засновано 1902.
Українці поселювалися недалеко місць праці, гол. при різнях, зал. транспорті, згодом при сталеварнях у півд. частині Ч. й поступово посувалися на півн. Довший час основним укр. скупченням був Весттавн, який ще й в 1980-их pp. називається «укр. дільницею». У 1950 — 60-их pp. українці почали розселюватися на зах. і півн. зах., до передмість Овк Парк, Рівер Форест, Парк Рідж, Палатайн та ін. За обрахунками В. Сіменовича, українців у Ч. було 1910 бл. 25 — 30 000; це ч. значно збільшилося по 1945 і на 1980 становить бл. 60 000. Екон.-соц. профіль укр. еміґрантів повільно диференціювався; у 1930-их pp. було в Ч. понад 100 малих укр. підприємств і торг. закладів, після 1950 збільшилося ч. українців у різних фахах і вільних професіях: є чимало лікарів, інженерів, адвокатів, педагогів тощо, є 5 — 6 великих підприємств.
Організоване життя початково купчилося навколо церков. Довший час основним осередком була гр.-кат. церква св. Миколая (заснована 1905; сучасний храм збудовано 1913 — 15 у стилі коз. псевдобарокко). 1930 записано при ній 800 родин, 1960 — 2 700. 1961 вона стала катедрою, а Ч. осідком укр. кат. епархії св. Миколая (єп. Ярослав Ґабро, † 1980; з 1981 — Інокентій Лотоцький). У Ч. є 6 укр. кат. парафій, з яких деякі мають нові великі церкви: собор св. Володимира й Ольги (1973), церква св. Йосифа (1978); є ще дві гр.-кат. церкви закарпатців і одна карпаторуська правос.
Правос. церков у Ч. — 5 укр. і 1 карпатоукраїнська. Першу (св. Трійці) засновано 1915 з кол. гр.-католиків як Нар. незалежну церкву, яка згодом стала основою укр. правос. руху в ЗДА. При ній жив 1925 — 30 архиєп. Укр. Правос. Церкви Іоан Теодорович та виходив 1922 — 25 часопис «Дніпро». Свято-Троїцька церква 1945 була перенесена до нинішньої укр. дільниці та з зміненою назвою (св. Володимира) стала катедральним храмом; єп.: Генадій Шиприкевич, Олександер Новицький і Костянтин Баґан. Церква св. Покрови є осідком Соборноправної УАПЦ, очоленої митр. Григорієм Огійчуком. З 1915 діє укр. баптистська церква, є також громада українців-п’ятидесятників.
Світські орг-ції спершу також поставали здебільша при парафіях. Першим відомим укр. т-вом було Братство св. Миколая, засноване В. Сіменовичем і адвокатом С. Яновичем. Активним гром. організатором був свящ. К. Струтинський (молодіжні т-ва «Січ», щаднича спілка «Дніпро»). По першій світовій війні активні були січ. т-ва гетьманського напряму. Деякий час Ч. було центром гетьманського руху в Америці, тут виходив їх орган «Січ» (1924 — 34); гол. діячі: О. Шаповал, О. Назарук, О. Тарнавський, С. Гриневецький, М. Сіменс-Сіменович. У 1930 постала під впливом ОУН Орг-ція Держ. Відродження України (організатор С. Куропась). Деяка частина українців була під впливом лівих соц. міжнар. груп і створила відділи просов. Союзу Укр. Роб. Орг-цій. У 1933 з нагоди світової виставки відбулися в Ч. орг. з’їзди Ліґи укр. молоді Півн. Америки та Т-ва укр. професіоналістів. У 1920 — 30-их pp. набув популярности Укр. нац. хор (дириґент Ю. Бенецький), що здобув першість на кількох амер. муз. фестивалях. 1940 засновано Ліґу американців укр. походження (довголітній гол. І. Дужанський), що стала місц. відділом УККА.
Нова повоєнна еміґрація розбудувала мережу політ., суспільних, культ. і проф. орг-цій, яких на 1980 було бл. 120. Активний, гол. в антисов. виступах, відділ Орг-ції Оборони Чотирьох Свобід України. 4 страхові братські союзи мають у Ч. понад 40 відділів. З 1981 тут міститься централя Укр. Нар. Помочі. У Ч. є 8 відділів Союзу Українок Америки, ряд комбатантських т-в, Централя Укр. Кооператив Америки, гол. управа Об’єднання Укр. Ветер. Лікарів і Укр. Лікарського Т-ва Півн. Америки (бл. 150 чл. у Ч.), крайові управи Т-ва укр. бібліотекарів, Союзу укр. купців і підприємців, центр Укр. Вільного Козацтва, кілька орг-цій молоді (з двома оселями в стейті Вісконсін: Пласт у Вестфільді, СУМА — в Барабу), осередок ОДУМ з муз. ансамблем. Спортові т-ва існували вже у 1930-их pp., з 1950 — найактивніше з них «Леви», кількакратний чемпіон амер. футбольних ліґ.
З установ важливі кредитові й ощадностеві спілки: «Самопоміч» і банк «Певність» (до 1970 діяв укр. банк «Тризуб»), споживча кооператива «Самодопомога», що утримує відпочинкову оселю над оз. Равнд Лейк, будинок укр. сеньйора, Укр. Ін-т модерного мистецтва з постійною ґалерією, Укр. нац. музей, філія Укр. Кат. Ун-ту та ін.
Першу школу укр. грамоти засновано 1905 при церкві св. Миколая (1922 — 300 учнів); 1936 з неї утворилася цілоденна укр. кат. школа. У 1950 — 60-их pp. діяла ще цілоденна парафіяльна школа при церкві Різдва Богоматері. 1980 було 5 суботніх шкіл українознавства, з яких найбільша «Рідної Школи» (колись Учительської громади, з бл. 700 учнями в 1960-их pp.). В 1966 — 83 діяли дворічні пед. курси для учителів українознавства (з 1978 при філії Укр. Кат. Ун-ту).
У Ч. виходили (або існують і далі) періодичні вид.: «Україна» (1917 — 20, 1930 — 32, ред. В. Сіменович), двотижневик «Січ» (1924 — 34) і низка по другій світовій війні: тижневик «Укр. Життя» (з 1955), «Нова Зоря» (з 1965), двотижневик «Церк. Вісник» (з 1968), ж. «Самостійна Україна» (з 1948), «Овид» (1957 — 76), «Мирянин» (1967 — 79), «Вільне козацтво» (1964 — 80), ілюстрований «Екран», правос. «Церква і Життя», «Інформативний листок» Об’єднення ветеринарів, квартальник «Гуцулія», Деякий час тут виходив «Лікарський Вісник» та ін.
У 1950 — 60-их рр. в Ч. діяв театр «Нова Сцена» та хори «Сурма» (дириґенти О. Плешкевич, І. Трухлий), пізніше «Прометей» (Р. Андрушків), є ряд танцювальних і муз. ансамблів, здебільша при орг-ціях молоді (ансамбль СУМА «Україна» та ін.). Студенти організовані у клюбах при ун-тах і в студентській громаді. В Іллінойському Ун-ті у 1970-их pp. впроваджено програми з укр. мови і літератури. У високих школах Ч. вчиться понад 450 укр. студентів (1980) та працює бл. 15 викладачів-українців, Ч. — значний центр літ.-мист. життя, тут в останні десятиліття зосередилося значне ч. письм. О. Бабій, Т. Курпіта, Р. Завадович, Ганна Черінь, Б. Рубчак, Ю. Коломієць; малярів: А. Коваленко, М. Дачишин-Гарасовська, А. Коломиєць, Л. Кочман-Дяченко; скульпторів: К. Мілонадіс, М. Урбан та ін.; музик: М. Малько (дириґент Чікаґської симфонічної оркестри), композитор і піяніст І. Білогруд (має власну муз. школу), солістка Ія Мацюк-Грицай та ін.
В амер. політ. житті українці також беруть участь: І. Гімка, Ю. Куляс — у дем. партії, І. Задорожний та М. Куропась — у респ. (останній за адміністрації Дж. Форда був дорадником у Білому Домі з етнічних питань). До Іллінойської палати репрезентантів у 1970-их pp. були обрані Б. Антонович (респ.) та М. Куляс (дем.). До стейтового сенату 1984 В. Дудич. У 1940-их pp. дир. бюра Злученого Укр.-Амер. Допомогового Комітету в Мюнхені був адвокат з Ч. Р. Смук.
Література: Козій С. Екон. розвиток. До історії українців у Чікаґо. Укр. Життя, чч. 1 — 5, 1962; Семчишин М. Дещо з історії Чікаґо і його укр. поселення. Нар. Воля, Скрентон, серпень — вересень, 1981; Kuropas М. Ukrainian Chicago. Ethnic Chicago, ed. by P. d’Ajones et M. J. Holli. Чікаґо 1981.
Д. Маркусь
Чікаґська епархія св. Миколая, укр. кат. епархія, заснована 1961 з зах. частини Філядельфійської архиепархії; перший єп. Ярослав Ґабро (з грудня 1961), другий Інокентій Лотоцький (з квітня 1981). Ч. е. нараховувала 1984 32 парафії і 4 місійні станиці, 53 свящ., 14 монахинь; 3 укр. кат. початкові школи і 1 сер. Епархіяльний тижневик (з 1982 двотижневик) «Нова Зоря».
Чіп (Aspro), рід риб родини окуневих, ряду окунеподібних, поширених у ріках Европи. На Україні — 2 види: Ч. звичайний (A. zingel), довж. до 50 см, вага до 1 кг, і Ч. малий (A. streber), довж. до 18 см.
Чічка-Андрієнко Клим (1888 — 1967), співак-тенор і педагог родом з Копичинець (Галичина); співу учився у Відні. 1922 — 27 провідний тенор Львівської опери (під псевд. Клеменс Квятковскі). 3 1927 концертував і вів пед. діяльність у Німеччині й займався теоретичною стор. вокальної педагогіки. Під псевд. К. Федорович написав брошуру «Укр. школи в Галичині в світлі законів і практики» (1924 сконфіскована поль. владою).
[Чічка-Андрієнко Клим (1885 — 1967), співу учився в Італії. — Виправлення. Т. 11.]
Членова Лариса (* 1927), мистецтвознавець родом з Києва, закінчила Моск. Ун-т. Праці: «Федір Григорович Кричевський» (1969), «Укр. художники передвижники» (1959), «Искусство Украинской ССР» (1964), «Іван Сидорович Їжакевич» (альбом, 1964), каталоги виставок Ф. Кричевського (1960 і 1968) та А. Мурашка (1966). Співавтор вид. «Русско-украинские связи в изобразительном искусстве» (1956), «Шевченко-художник» (1963).
Чмельов Сергій (1896 — 1941), письменник-гуморист родом з Нової Водолаги на Харківщині. Закінчив юридичний фак. Харківського Ун-ту і працював нар. суддею в м. Валках на Харківщині. Друкуватися почав 1925, був ч. літ. орг-ції «Плуг». Зб. сатири і гумору «Горохом об стіну», «Пальцем у небо» (1929), «А ви кажете», «Кіно-ідеологія», «Ваші знайомі» (1930), «Свиняча справа», «Мертві душі», «Собі дорожче» (1931), «Перекваліфікація» (1933), «Навіть дивно!» (1934). Посмертне вид. «Клаптик історії» (1902).
[Чмельов Сергій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Чмола Іван (1892 — 1939?), військ. та пед. діяч у Галичині; до 1914 один з основоположників Пласту та стрілецького руху; з 1914 старшина УСС, згодом організатор і полк. СС у Києві, 1919 комендант куреня, а потім коша Січ. Стрільців. По війні гімназійний учитель у Галичині (в Яворові й Дрогобичі). 1939 вивезений большевиками, дальша доля невідома.
[Чмола Іван (* Солотвина, Надвірнянський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
Чмутіна Наталія (* 1912), архітект родом з Києва; закінчила архітектурний фак. Київ. Інж.-Будів. Ін-ту (1937). Працює в проєктних установах Києва; співавтор проєктів забудови урядової площі в Києві, будинків Верховної Ради УРСР, Укоопспілки в Києві; готелів «Тарасова Гора» в Каневі, «Дніпро» і «Либідь» у Києві та ін. Викладає в Київ. Художньому Ін-ті.
Чокрацьке озеро, солоне оз. на Керчинському півострові в Криму, відокремлене від Озівського м. широким пересипом. Довж. 3,5 км, шир. 2,5 км, площа — 8,5 км². Мул на дні Ч. о. має лікувальні властивості; видобуток соли.
Чоловський-Сас Александер (1865 — 1944), поль. історик, родом з Перемищини; з 1891 керівник архіву м. Львова, 1906 — 39 — дир. міських музеїв. Дослідник історії Львова (видав «Pomniki dziejowe Lwowa», 1 — 4 тт., 1891 — 1921), автор праць про пам’ятки архітектури міст Гал.-Волинського князівства, про історію воєн Польщі з Туреччиною й Молдавією («Bitwa pod Obertynem») тощо.
Чоп (V — 3), м. Закарп. обл., положене на Потиській низовині, на угор.-чехословацько-сов. кордоні, важливий прикордонний зал. вузол; 6 300 (1969) меш., гол. угорців і українців. Підприємства для обслуговування зал. транспорту, цегельно-черепичний зав., швейний цех. У листопаді 1944 одномісячні бої за Ч. між нім. і сов. військам.
Чопей Василь (Csopey László; 1856 — 1935), педагог родом з с. Ромочевиці на Мукачівщині, учитель гімназії в Будапешті, упорядник підручників для нар. шкіл Закарпаття (1881 — 90), серед них укр. читанки. Ч. уклав і видав «Русько-мадярський словарь» («Rutén-magyar szótár», 1883), побудований на березькій говірці з додатком багатьох укр. слів, уживаних в Галичині, а також деяких рос. Словник був ніби відповіддю на «Русско-мадярский словарь» О. Митрака (1881), що в гол. базувався на рос. мові. У великій передмові до словника Ч. доводив незалежність укр. мови. У мовних дискусіях на Закарпатті в 1920 — 30-их pp. укр. «партія» спиралася на традиціях Ч., тоді як русофіли використовували Митрака.
[Чопей Василь (Csopey Lászlo; 1856 — 1934). — Виправлення. Т. 11.]
Ю. Ш.
Чопівський Іван, див. Фещенко-Чопівський Іван.
Чоповичі (III — 9), с. м. т. на Житомирському Поліссі, Малинського р-ну Житомирської обл. 3 800 меш. Мебльова і швейна фабрики, молочарня.
Чорна кам’яниця, житловий будинок ч. 4 на площі Ринку у Львові, архітектурна пам’ятка; збудована 1577 П. Красовським у стилі ренесансу. 1875 — 77 відновлено аттіку і портали, 1884 надбудовано 4 поверх. Фасада і наріжні пілястри вкриті тесаним каменем, який почорнів під впливом часу (звідси назва). Фасада оздоблена орнаментами і сюжетною різьбою. У Ч. к. тепер міститься іст. музей.
Чорна металюрґія, одна з найважливіших галузей важкої пром-сти на Україні, яка охоплює виробництво чорних металів та спорідненої сировини і півфабрикатів. До Ч. м. входить видобуток всіх видів чорних металів та виробництво з них, тобто чавун, прокат чорних металів, сталь, феросплави, як також вторинні виробництва: сталеві і чавунні труби, порошки чорних металів та металеві вироби індустріяльного призначення. До обсягу Ч. м. належать також галузі, що видобувають і переробляють флюсові вапняки, кокс, вогнетриви й ін. продукти, які служать сировиною для виробництва чорних металів. Історія розвитку Ч. м. пов’язана з розвитком залізорудної, манґанової та коксо-хем. пром-сти, як також феросплавів.
Ч. м. до 1913. Початки виробництва заліза сягають на Україні 5 — 4 вв. до Хр.; за доби Київ Руси й у 14 — 18 вв. воно мало кустарний характер і було поширене на Поліссі, в Галичині, також на Полтавщині й Харківщині. 1830 на Україні нараховувано 153 кустарні підприємства, які витоплювали чавун з місц. болотяних руд на деревному вугіллі.
Намагання розвинути Ч. м. з кін. 18 в. на Донбасі на місц. рудах і антрацитах не дали бажаних наслідків, хоч збудовано ряд металюрґійних зав., напр., Луганський (1795 — 96), Петровський (1858 — 61), Лисичанський (1869 — 70) та ін. Розвиток Ч. м. на Донбасі стримували технологічні труднощі витопу чавуну на антрациті, а також заг. госп. відсталість, брак робітничих кадрів тощо. По реформі 1861 змінилися умови розвитку Ч. м. на Україні й актуальною стала справа створення Ч. м. на коксівному вугіллі. Металюрґія Уралу з її відсталою технікою не задовольняла тоді існуючих госп. потреб Рос. Імперії, тому розпочато розбудову Ч. м. на півдні, зокрема на Україні. 1872 збудовано великі зав. Ч. м. в Юзівці й Суліні. На цих зав. ще використовували місц. руди Донбасу. При кін. 1870-их pp. виявлено великі поклади високоякісних залізних руд на Криворіжжі, згодом побудовано залізниці, що сполучали Донбас з Криворіжжям, Никополем та портами Чорного й Озівського морів. Разом з цим на Україні почала швидко розвиватися Ч. м.; збудовано нові зав.: Олександрівський у Катеринославі (1887), Дніпровський у Кам’янському. (1889), Петровський у Єнакієвому (1897) трубопрокатні у Катеринославі (1896), Маріюполі (1897), Макіївці (1899) та ін. 1900 на Україні вже нараховувалося 15 більших зав. з річною продукцією бл. 1,5 млн т металу. Ч. м. України швидко розвивалася: 1870 давала 2,4% заг. продукції Рос. Імперії, 1890 — 27,3%, 1900 — 47,8%. Перші металюрґійні зав. будовано на Донбасі, тобто поблизу покладів кам’яного вугілля, пізніше, коли техніка витопу чавуну стала досконаліша, перев. у р-нах родовищ залізної руди (на Криворіжжі) і на шляху між Криворізьким і Донецьким басейнами: у Катеринославі, Олександрівському, Никополі та ін.
Після швидкого піднесення у 1890-их pp. Ч. м. України на поч. 20 в. почала частково занепадати. У висліді світової екон. кризи в 1900 — 03 pp. багато підприємств збанкрутувало, припинився до деякої міри і приплив чужоземних капіталів, які доти майже повністю фінансували Ч. м. України. На поч. 20 в. помітний наростаючий процес концентрації капіталу; тоді виник великий пром. синдикат «Продамет», що об’єднував 12 найбільших підприємств Ч. м. та зосереджував майже 80% продажу металу. Однак, не зважаючи на деяке сповільнення розвитку і повторні екон. кризи, Ч. м. України й далі розвивалася; розбудовано ще кращі залізничі сполучення між Донбасом і Кривбасом; швидким темпом розвивалася також сировинна база, збільшувалася експлуатація покладів залізних руд у Криворіжжі, коксівного вугілля на Донбасі, манґанової руди у Никополі, вапняків і доломітів на Донбасі та Придніпров’ї. 1913 продукція Ч. м. становила бл. 70% виробництва Рос. Імперії, у т. ч. 2,9 млн т чавуну або 68% заг.-рос. виробництва, 58% виробництва сталі і 57% прокату. На Україні працювали тоді 21 великий металюрґійний зав., 42 доменні печі і бл. 70 прокатних і трубних станів.
1913 — 40-і pp. За першої світової війни більшість підприємств Ч. м. на Україні зруйновано, і з 1920 вироблялося порівняно з 1917 тільки 0,5% чавуну, 1,7% сталі та 1,8% прокату. Передвоєнного рівня досягнуто щойно у 1928 — 29 pp.
З введенням п’ятирічок сов. влада надавала великого значення розвиткові Ч. м. як основної бази для всієї пром-сти. Держплян СССР вважав обов’язковим якнайскоріше розвинути металюрґійну базу на Сході СССР (Магнітогорський і Кузнецький комплекси) коштом розвитку Ч. м. України. Проти таких настанов протестував укр. Держплян і деякі укр. економісти (зокрема Діменштейн та ін.). Дискусія закінчилася деяким компромісом: вирішено підсилити розвиток Ч. м. України, але одночасно ще швидше розбудовувати рос. осередки.
За цим пляном за першої п’ятирічки розпочато будову ряду великих підприємств, напр., «Запоріжсталь» у Запоріжжі, «Азовсталь» у Жданові, «Криворіжсталь» та ін., що їх введено в експлуатацію на поч. другої п’ятирічки. Реконструйовано й вже існуючі зав.: Дніпровський, Макіївський та ін., збудовано Харцизький і Никопільський трубні зав. З 1928 до 1940 введено в дію 28 доменних і 42 мартенівські печі, 12 електропечей, 6 конверторів та 32 трубопрокатні стани. 1940 Україна давала 64,7% чавуну, 48,6% сталі та 49,6% прокату СССР і затруднювала 153 000 робітників.
З 1941. За другої світової війни Ч. м. України була в значній мірі зруйнована. Велику частину устаткування вивезено на Схід, решту знищили сов. і нім. війська. Відбудова Ч. м. по війні на Україні відбувалася повільно, і тільки 1950 частково досягнено передвоєнного рівня. За перших повоєнних п’ятирічок Ч. м. України користувалася досить значними капіталовкладеннями, що уможливило деяку реконструкцію давніших підприємств на новій технічній базі та будову нових зав. Так, у 1945 — 50 pp. введено в дію 10 потужних доменних печей, 27 мартенівських печей, на зміну 30 — 40-тонним прийшли нові, потужністю 150 — 200, а навіть 300-тонні. За 1950 — 70-і pp. приблизно 30% всесоюзних капіталовкладень одержувала укр. Ч. м.; за цей час введено в дію 32 доменні печі (у тому ч. 4 об’ємом 2 000 м³ та по одній 2 300 м³ і 2 700 м³), 36 мартенівських печей (у т. ч. 11 місткістю 650 і 900 т), 18 кисневих конверторів, 53 прокатних станів, 17 нових станів на трубопрокатних зав. тощо. У. прокатних цехах на станах всіх типів значно збільшено продуктивність шляхом удосконалення нагрівання металу, збільшення ваги і габаритів зливків та скорочення циклу прокату. Значно сконцентровано виробництво. Питома вага України у заг.-союзному виробництві становила 48% чавуну, 40% сталі, 41% готового прокату і 36% сталевих труб. Виробництво основних видів продукції Ч. м. УССР таке (в млн т):
|
чавун |
сталь |
прокат |
сталеві труби |
1913 |
2,0 |
2,4 |
2,1 |
0,07 |
1928 |
2,4 |
2,4 |
2,0 |
0,11 |
1940 |
9,6 |
8,9 |
6,5 |
0,56 |
1950 |
9,2 |
8,3 |
6,9 |
0,92 |
1960 |
24,2 |
26,2 |
21,1 |
2,22 |
1970 |
41,4 |
46,6 |
37,4 |
4,49 |
1978 |
38,0 |
56,7 |
37,6 |
4,00 |
Не зважаючи на кількісне збільшення виробництва в абсолютних числах питома вага Ч. м. України у заг.-союзному виробництві зменшується.
Починаючи з 1970-их pp. ці тенденції виразно посилюються. Ч. м. України відсунено на дальший плян; продукція чавуну й сталі навіть зменшується. Не зважаючи на факт, що на Україні збудовано за попередні роки ряд великих
зав. чи скорше — комплексів виробництва (найбільший Криворізький металюрґійний комплекс ім. Леніна, друге за величиною підприємство Ч. м. в СССР після Магнітогорського металюрґійного комбінату), устаткування більшости підприємств Ч. м. застаріле, собівартість палива та сировини вища, ніж у сх. осередках, видайність праці зменшується.
Почавши з 1979, Статистичне Управління УРСР не публікує повних даних про Ч. м. на Україні (їх подається тільки для всього СССР). 1971 — 75 виробництво прокату збільшилося всього на 0,4%, за 1976 — 80 — на 0,2%, сталевих труб на 0,4% і 0,1%.
Щоб піднести продуктивність праці Ч. м. України, з поч. 1970-их pp. почато застосовувати киснево-конверторний спосіб витопу сталі, згодом (у 80-их pp.) його поширено на бл. 40% всіх зав. На запорізькому зав. «Дніпроспецсталь» розпочато електро-магнетне перемішування сталі в електропечах, що згодом поширилося на ін. підприємства. Дещо розширено і виробничий профіль прокату, зокрема холодногнутих форм. До деякої міри поліпшилася також утилізація відходів виробництва, використання 94% доменних і 37% сталеплавильних шлаків. В 11 п’ятирічці (1981 — 85) капіталовкладення зростуть, порівняно з попереднім п’ятиріччям, приблизно на 30%, при чому бл. 37% їх піде на розвиток сировинної бази. У 1980-их pp. розпочато також ґрунтовну реконструкцію техн. застарілих прокатних станів по деяких більших підприємствах України (на Дніпропетровському зав. ім. Дзержинського, Макіївському «Криворіжсталь» та ін.), а також на зав. трубних аґреґатів і цехів. У зв’язку з недостачею пального розпочато виробництво формованого металюрґійного коксу з слабоспікливого вугілля та збільшено будівництво і реконструкцію аґреґатів для витопу конверторної сталі й електросталі. За останні роки погіршився на Україні показник витрати заліза у доменному виробництві: у сер. він становив 1025 кг на 1 т переробленого чавуну порівняно з 989 кг на зав. «Азовсталь» та ін. більших підприємствах Сходу СССР.
Не зважаючи на чималі труднощі у Ч. м. України, на 1983 УРСР є й далі однією з основних металюрґійних баз СССР, даючи кожну третю тону готового прокату, бл. 25% сталевих труб і 50% видобутку залізної руди. Бл. 60% заг. виробництва Ч. м. України вивозиться за її межі, гол. до РСФСР та сателітних країн.
Розміщення Ч. м. на Україні пов’язане з розміщенням вугілля і залізної та манґанової руд. На Україні є три р-ни Ч. м.: Дніпровський, Донецький та Приозівський; два перші — основні, вони постали за останні десятиліття 19 в., Приозівський виник в кін. 19 в. Нині найважливішим є Придніпровський р-н (див. Дніпровський пром. р-н); його підставою є величезні родовища руд — залізної у Кривому Розі і манґанової у Никополі, відносно недалека відстань від коксівного вугілля Донбасу та вигідне положення на перехресті шляхів Дніпрового і Донбас — Кривий Ріг. Найважливішим вузлом Дніпровського р-ну є Дніпропетровський вузол, який включає три осередки: Дніпропетровське (найбільше пром. м. України; найбільші зав.: Дніпропетровський металюрґійний зав. ім. Петровського — один з найбільших зав. на Україні, Дніпропетровський металюрґійний зав. ім. Леніна та ін.), Дніпродзержинське (найбільший зав. — Дніпровський металюрґійний зав. ім. Ф. Дзержинського, один з найбільших металюрґійних зав. СССР, закладений 1887 — 89) і Новомосковське. Запорізький металюрґійний вузол використовує, крім донецького вугілля і Криворізької залізної руди, електроенерґію Дніпрогесу; найбільші зав.: «Запоріжсталь», електроплавильний «Дніпроспецсталь» та феросплавний.
Криворізький металюрґійний вузол постав у р-ні розробки залізної руди (див. Криворізький залізнорудний басейн), розпочатої 1881, яка посіла з кін. 19 в. перше місце в Рос. Імперії. Територія експлуатації залізної руди постійно збільшувалася; з часом щораз більше переходили до експлуатації вбогих руд, а у зв’язку з цим творено рудозбагачувальні комбінати. Видобудок товарної залізної руди на Криворіжжі становив 1913 6,4 млн т, тобто 94% всієї УССР і 70% Рос. Імперії. Довший час залізорудна пром-сть була єдиною галуззю пром-сти на Криворіжжі, щойно 1930 постав металюрґійний комбінат на базі вбогих руд і донецького вугілля. Тепер Криворіжжя є після Донбасу і Дніпропетровського пром. р-ну третім на Україні осередком Ч. м.; характеристичні великі комплекси підприємств. Найбільші зав.: Криворізький металюрґійний зав. ім. Леніна («Криворіжсталь»), Криворізький коксохем. зав., зав. гірничого устаткування «Комуніст».
На півд. сх. від Криворіжжя простягається Никопільський манґановий басейн з найбільшими запасами манґанової руди в СССР. Експлуатація манґанової руди зростала до сер. 1970-их pp., згодом не зазнавала змін; виробництво у тис. т: 1928 — 531, 1940 — 893, 1950 — 903, 1960 — 3 725, 1970 — 5 202, 1975 — 6 537, 1980 — 7 031. Гол. зав. (всі у Никополі): півд.-трубний, кранобудів. і феросплавів.
Продовженням Криворізького залізорудного басейну є Кременчуцький залізорудний басейн, руду якого розробляють щойно з 1970, зав.: Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат, зав. нафтопереробний, техн. вугілля тощо.
Донецький металюрґійний центр базується на привізній залізній руді з Кривого Рогу, манґановій руді з Никополя, на власному паливі (коксівне вугілля) та на вапняках. Металюрґійна продукція Донбасу виробляє бл. пол. чавуну і бл. 1/3 всієї продукції металюрґії УССР (перше місце посідає Придніпров’я). Поч. Ч. м. на Донбасі датується 1870-ми рр (див. Донецький басейн). Зав. виявляють велику концентрацію продукції (число зав. зменшилося, натомість значно зросла їх продукція). Виробництво Ч. м. на Донбасі з сер. 1970-их pp. не зростає. Центрами Ч. м. є Донецьке (найбільший зав. ім. Леніна), Макіївка (Макіївський металюрґійний зав.), Єникієве (Єнакіївський металюрґійний зав. ім. С. Кірова), Комунарське (Комунарський металюрґійний зав.) і менші у Костянтинівці, Краматорському, Ворошиловграді, Харцизьку.
Третім, меншим р-ном Ч. м. є Приозівський, до складу якого входять Керчинський залізорудний басейн на Керчинському піво. та м. Жданов на півн. побережжі Озівського м. Базою Ч. м. є руди заліза (також довожені з Кривого Рогу) і коксівне вугілля з сусіднього Донбасу та високоякісні вапняки. Поч. експлуатації керчинських руд припадає на кін. 19 в. 1913 видобуто 270 000 т (3,9% продукції УССР), у 1956 — 4,3 млн т 8,8%).
Керчинську руду збагачують на сусідньому Комиш-Буринському залізорудному комбінаті. Осередком Ч. м. є м. Жданов (зав. «Озівсталь» або Азовсталь, один з потужніших зав. Ч. м. на Україні, а навіть в СССР; Жданівський металюрґійний зав. ім. Ілліча та ін.) і Керч (гол. зав. Комиш-Буринський залізорудний комбінат). (Див. карта стор. 3758).
Література: Бакулев Г. Черная металлургия Юга России. М. 1953; Струмилин С. История черной металлургии СССР. К. 1954; Середенко М. Черная металлургия Украины 1917 — 57. К. 1957; Вернацкий И. и Терещенко Н. Развитие черной металлургии Украинской ССР. К. 1963; Терещенко Н. Черная металлургия Украинской ССР за 50 лет Сов. власти. К. 1967; Уваров В. Економічні проблеми розвитку чорної металургії УРСР. 1970; Галкін Д. Технічне переозброєння і підвищення ефективности підприємств чорної металургії Укр. РСР. ж. Економіка Радянської України, ч. 9, К. 1983.
В. Винар, В. Кубійович, Р. М.
Металюрґійна промисловість
A — Металюрґійні заводи повного циклу, B — Металюрґійні заводи неповного циклу; C — Заводи трубного виробництва: D — Коксохемічна пром-сть; E — Залізорудна пром-сть; F — Манґанова пром-сть; G — Добувна пром-сть нерудної сировини (флюсів); H — Пром-сть вогнетривів; I — Залізосплавна пром-сть; J — Виробництво металевих виробів; K — Переробка вторинної сировини чорних металів; L — Кольорова металюрґія
1. Верхнєдніпровське, 2. Дніпродзержинське, 3. Орджонікідзе, 4. Марганець, 5. Дніпрорудне, 6. Красноармійське, 7. Сіверське, 8. Часів Яр, 9. Карло-Лібкнехтівське, 10. Артемівське, 11. Краматорське, 12. Дружківка, 13. Костянтинівна, 14. Дзержинське, 15. Горлівка, 16. Авдіївка, 17. Ясинувата, 18. Макіївка, 19. Єнакієве, 20. Харцизьке, 21. Донецьке, 22. Красногорівка, 23. Новотроїцьке, 24. Докучаївське, 25. Ворошиловград, 26. Вільхівка
Чорна могила, давньоруська могила в Чернігові з 10 в.; за переказами, місце поховання леґендарного кн. Чорного, засновника Чернігова. Висота 11 м, обвід 125 м. Ч. м. досліджував С. Самоквасов у 1870-их pp. Знайдено поховальне кострище і кості двох знатних воїнів і рабині, зброю, знаряддя праці, побутові предмети, посуд, окраси, монети та ін. У верхній частині насипу, приблизно на 7 м висоти виявлено залишки тризни: шоломи, кольчуги, залізний котел з кістками. Після тризни могилу ще досипано.
Чорна Рада, термін на означення коз. ради в якій, крім старшини, брало участь велике число рядових козаків. Слово «чорна» виводиться від «чернь» — термін, що ним старшина окреслювала рядових козаків, а також нижчі стани суспільства. Найвідоміша Ч. Р. відбулася 17 — 18. 6. 1663 б. Ніжена, де старшина і тис. рядових козаків, запорожців і «некоз. добровільців» (селяни і міська біднота) зібралися на вибір нового гетьмана Лівобережної України. Тут виявилася велика прірва між інтересами старшини і «черні». Кандидатами старшини були наказний гетьман Я. Сомко і ніженський полк. В. Золотаренко, кандидатом черні — кошовий Запор. Січі І. Брюховецький, який демагогічно обіцяв зменшити побори. Його підтримував і царський уряд, який розраховував на допомогу Брюховецького в поширенні своїх впливів на Україні. Перемогла чернь, і гетьманом обрано Брюховецького, а згодом скарано на смерть Сомка, Золотаренка й ін. старшин.
Чорна Русь, середньовічна назва земель на півн.-зах. Білорусі, положених у сточищі гор. Німана; з 10 в. входила до складу Київ. Русі. У 13 в. Гал.-Волинське князівство і В.-Лит. князівство вели боротьбу за Ч. Р. У 1240-их pp. Литва опанувала Ч. P., хоч там у 1255 — 58 правив син Данила Гал. Роман Данилович (він визнавав зверхність лит. кн. Мендовга). У 1270-их pp. Ч. Р. остаточно підпала під владу Литви.
Чорна Тиса, див. Тиса.