[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3759-3772.]

Попередня     Головна     Наступна





Чорне море. Положення. Ч. м. — внутр. континентальне м. Атлантійського океану (пов’язане з ним через чорноморські протоки, Егейське та Середземне м.), положене між масивом Сх. Европи на півн., Малою Азією на півд., Кавказом на сх. і Балканським піво. на зах. Береги Ч. м. (і Озівського) є природними межами укр. земель на півд. Тепер Ч. м. омиває береги Укр. ССР, РСФСР, Грузинської ССР, Туреччини, Болгарії і Румунії.

Ч. м. є природною границею України з півд., одночасно воно пов’язує її зі світом. Цим шляхом від поч. її історії проходили з півд. екон., політ. і культ. впливи; завдяки рікам, що течуть до Ч. м. (Дунай, Дністер, Бог і насамперед Дніпро, а на сх. межах України Дін), вони могли легко сягати в глибину укр. земель. Дніпро і Варязький шлях були гол. артеріями Київ. держави, що сполучали Ч. і Балтицьке м.; над Дніпром і його притоками лежить більшість стародавніх м. Київ. держави.

На півн. побережжі Ч. м. перехрещувалися впродовж віків три напрями експансії. Народи, що жили на Україні (в 9 в. Київ. держава), хотіли дійти до Ч. м.; середземноморські народи (греки, візантійці, італійці) хотіли опанувати найбільше на півн. висунену частину Ч. м. Але на Півн. Причорномор’я (у степ. смугу) споконвіку приходили орди кочовиків з Азії і намагалися відсунути від Ч. м. народи, які жили на Причорномор’ї, і знищили колонії середземноморських народів. Так виникали конфлікти за володіння півн. берегами Ч. (також Озівського) м., які тривали століттями. Це й було причиною, що укр. народ здобув Ч. м. як свою тривалу межу пізно: остаточно тільки в кін. 18 в.

Сучасну (етнічну) межу укр. народу над Ч. м. можна поділити на 4 відтинки: від гирла Дунаю до Криму, Крим (аж до Керчинської протоки, що в’яже Ч. з Озівським ім.), Кубанський до Джубґи — в межах РСФСР і від Джубґи до Ґаґр, куди доходить мішана рос.-укр. етнічна територія (мабуть, уже зрусифікована). Ч. м. мало в минулому різні назви. Стародавні греки називали його деякий час „Pontos Axeinos“ — Негостинне м. (завдяки бурхливости й браку островів), але після успішної колонізації берегів Ч. м. — морем гостинним „Pontos Euxeinos“. Араб. подорожники і письм. називали Ч. м. Руським м, Київ. літопис — Понтійським (або Понетським) м. З часом прищепилася у різних народів сучасна назва Чорне море (по-тур. Караденіс), може, через чорний колір води на значній глибині, може, також завдяки його бурхливості).

Площа Ч. м. Воно має приблизно овальну форму, рівнобіжникова вісь якої простягається на 1 150 км, полуденникова (північ — південь) 580 км (найкоротша 265 км). Водна поверхня Ч. м. має 420 300 км², сер. глибина — 1 300 м, найбільша — 2 211 м, об’єм — 547 000 км³.

Геол. історія. Ч. м. вважають за басейн, що залишився по кол. середньоевр. морю Тетіді (Тетіс), яке існувало від кін. палеозойської ери до сер. третинного періоду. У висліді альпійських горотвірних рухів, що відбувалися в треторяді, море Тетіди поділилося на низку басейнів. Одним з них був Понтус, що простягався від Молдавії на зах. до Аральського м. на сх. У кін. третинного періоду він відокремився від Каспійського м. і скоротився до обсягу теперішнього Ч. м.

Впродовж льодовикової доби плейстоценської епохи рівень Ч. м. піднявся і мав кілька разів зв’язок з Середземним і Каспійським м. Однак, за польодовикового часу площа Ч. м. скоротилася, воно опріснилося й обнизилося нижче рівня океану. 6 — 8 тис. pp. тому утворилася Боспорська протока. Солоні води Середземного м. влилися до Ч. м. й виповнили його басейн. Вони знищили прісноводну фавну Ч. м., і на її місці виникла солоноводна фавна Середземного м. У висліді підвищення морського рівня вода затопила нижчі частини річкових долин й утворила лимани.

Морфологія. Дно Ч. м. складається з трьох неправильних співосередніх смуг: континентальної мілини (шельфу), континентального узбіччя і дна морського басейну.

Континентальна мілина — це зовн. прибережна смуга до менше ніж 200 м глибини, лагідно похилена вбік м. і прикрита третинними відкладами. Вона охоплює приблизно одну чверть морського дна, і найширша на півн. зах. і при Керчинській затоці. Континентальне узбіччя — це посередня смуга між континентальною мілиною і дном басейну. Воно прикметне стрімким нахилом, який коливається перев. в межах від 5 до 8°. На глибині приблизно 2 000 м нахил континентального узбіччя раптово зменшується і переходить у дно морського басейну. Поверхня узбіччя звич. дуже нерівна; вона вкрита верствою глини, чорною зверху і ясно-сірою всередині. Колір походить від сірчану заліза, відкладеного у формі дуже дрібних зерен або тоненьких шпильок.

Дно морського басейну охоплює бл. третини морської площі. Це пласка й одноманітна рівнина, що непомітно обнижується до своєї найнижчої точки 2 211 м глибини. Дно збудоване з передкембрійських порід, перекладених верствами базальтів і ґранітів, покритих тонкою верствою дуже дрібного мулу.

Чорне м. має ледве кілька дрібних островців: Довгий, Березань проти лиману Дніпра і Змієвий (Зміїний) проти дельти Дунаю.

Узбережжя Ч. м. вирівняне. Єдиний виняток — це Крим. піво., що висувається далеко на півд., ділячи м. на зах. і сх. частини. Півн.-зах. берег Криму і півд. берег континенту замикають єдину велику Каркинітську затоку. Ін. затоки: Каламітська на півд.-зах. і Теодосійська на півд.-сх. березі Криму.

Півн.-зах. узбережжя Ч. м. низьке й перетяте ріками, найбільші з яких Дунай, Дністер, Бог і Дніпро. Дельта Дунаю низька і болотиста. На півн. від неї аж до гирла Дніпра простягається стрімкий кліфовий берег Причорноморської низовини, порізаний балками і лиманами. Більші лимани (Дністра, Бога, Дніпра) сполучені з морем гирлами; менші, що тратять воду в наслідок сильного випарування, кінчаються в замкнених солоних водоймищах. На сх. від лиману Дніпра кліф поступово сплощується у лагідно похилі піскові пляжі; на цьому відтинку узбережжя лежать найбільші коси на Ч. м. (Джарилгач, Тендер й ін.), що замикають більші чи менші затоки. Півн.-зах. узбережжя Криму низьке й багате на озера й лаґуни. Півд.-зах. — пролягає прямовисно до гірських хребтів, воно частково затоплене і творить мальовничий ріясовий берег. Півд.-сх. берег пролягає рівнобіжно з горами, які круто спадають до моря; між горами і морем простягається вузька береговина, дещо розширена при гирлах гірських річок. Сх. узбережжя Ч. м. починається на півн. низьким і пласким берегом Таманського піво.; далі на півд. воно гористе.

Клімат Ч. м. у зв’язку з середньоконтинентальним його положенням перев. континентальний. Лише півд. узбережжя Криму і півд.-зах. Кавказу захищені горами від холодних вітрів з півн. і під впливом лагідних вітрів з Ч. м. мають м’який середземноморський клімат. Великий вплив на клімат Ч. м. має Атлантійський океан. Взимку над ним панують перев. півн.-сх. вітри, що знижують температуру і спричиняють часті бурі; на півн.-сх. узбережжі, в околицях Новоросійська, дмуть холодні й бурхливі гірські вітри, т. зв. бора. Півн. частина Ч. м. має пересічну температуру січня бл. — 3°Ц. (вона винятково може обнижуватися і до — 30°). Прибережні води Ч. м. замерзають на місяць і довше, плиткі затоки, гирла рік і лимани — від 2 до 3 місяців. Півд. узбережжя Криму і півд.-зах. Кавказу, закриті горами від півн. вітрів, зберігають свої температури зимою понад 0° Ц. (до 6 — 8°). Пересічна температура липня становить на півн. 22 — 23° Ц., на півдні до 24°. Найменша сума річних опадів припадає на півн.-зах. побережжя — 300 мм, найбільша на узбіччях Кавказу — до 1 500 мм.

Морська вода. Пересічний об’єм води Ч. м. становить 547 000 км³. На нього впливають такі складові елементи: опади — 230 000 км³, стік з континентальних вод — 310 000 км³, приплив з Озівського м. — 25 000 км³, витрата через випаровування з поверхні — 357 000 км³, витік через Босфор — 208 000 км³.

З уваги на відносно молодий геол. вік Ч. м. і завдяки великому допливові прісних вод, що їх приносять ріки, як також опріснених вод з Озівського м., солоність води Ч. м. є майже на 50% нижча від океану. Вона найнижча (13‰) на півн. зах. і збільшується до 17 — 18‰ в ін. частинах моря; солоність змінюється також з глибиною моря; вона найменша у верхній верстві і зростає до приблизно 22‰ на глибині 730 м; глибше залишається майже така сама до дна.

Температура ділить води Ч. м. на дві нерівні верстви: верхню — до глибини приблизно 60 — 80 м і нижчу — від 80 м до дна, яка зберігає майже незмінну температуру — бл. 9° Ц. Взимку температура води верхньої верстви зростає від поверхні до глибини 500 м, влітку вона обнижується. Вертикальні зміни температури нерівномірні. На поверхні вона найнижча в лютому: від — 0,5° Ц. на півн. (тут прибережні води покриваються кригою, що сягає 10 — 20 км від берега, а навіть більше), до 5 — 8° Ц. на півдні. Найвищу температуру має вода в серпні: від 20° на півн. до 25° Ц. і вище на півдні. Вода в Озівському м. нагрівається до 26 — 27° Ц., у лиманах навіть до 30° Ц.

Густота морської води залежить від її солоности і температури. Вона найменша при гирлах рік і б. Керчинської затоки (пересічно 1 010 — 1 014 гр./л. і зростає в бік відкритого моря і вниз (на глибині бл. 80 м — 1 020 гр./л.), далі залишається майже така сама до дна.

З різних газів морської води найважливіший є кисень, який підтримує органічне життя. Його кількість у верхній верстві води сягає 4 — 7 см³/л. води; зі зростанням глибини швидко зменшується до 0,5 см³, на глибині бл. 200 м. Така кількість не вистачає для підтримки органічного життя; воно заникає, за винятком кількох бактерій ((мікроспора естуарії). Другу перешкоду для розвитку організмів нижче 200 м глибини становить висока кількість сірководню (H2S), яка зростає до 6 — 7 см³ на літр води на глибині 2 000 м.

Прозорість води Ч. м. доходить пересічно 16 — 22 м глибини. Вона є низька в прибережних районах (2 — 3 м) і висока в центр. частинах моря (20 — 27 м).

Рухи морської води. Поверхня води Ч. м. перев. спокійна. Хвилі виникають за вітряної погоди, особливо взимку. Під час бур вони можуть зростати до висоти 15 м і більше та загрожувати малим суднам. Припливи і відпливи майже непомітні, бо сягають ледве 10 см висоти.

На Ч. м. є два роди морських течій: поверхневі, спричинені циклонним типом вітрів, і подвійні течії в Боспорській та Керчинській протоках, спричинені обміном вод різної густоти між двома суміжними морськими басейнами. Поверхневі течії творять два замкнені кільця. Ширина зах. кільця проти дельти Дунаю сягає бл. 100 км; воно звужується на південь; швидкість бл. 0,5 км на год. Ширина сх. кільця замкнена в межах 50 — 100 км, швидкість течії до 1 км на год.

Подвійна течія в Боспорській протоці — це обмін вод між Ч. і Мармуровим м. Менше солона й легша вода Ч. м. пливе як верхня течія до Мармурового м. зі швидкістю 1 — 2 м на секунду. Взамін, солоніша і густіша вода Мармурового м. тече нижньою течією на глибині 50 — 120 м до Ч. м. зі швидкістю 4 — 6 м/сек. Друга подвійна течія — це течія між Ч. м. і Озівським: солоніша вода Ч. м. переливається нижньою течією до Озівського м., а опріснена — верхньою течією з Озівського до Ч. м.

Крім горизонтальних течій існують вертикальні рухи, але вони обмежені верхньою верствою води — приблизно 80 м.

Рослинний і тваринний світ. Найособливішою характеристикою Ч. м. є відсутність органічного життя у водах на глибині нижче 150 — 200 м, за винятком кількох анаеробних бактерій. Життя зосереджене гол. в мілких водах континентального шельфу і в річкових гирлах півн.-зах. частини м.

Рослинний світ представлений фітопланктоном, що складається приблизно з 350 видів одноклітинних організмів, 280 видів донних макрофітів, кількох видів трав і морських зел. Пром. значення має морське зело філофора рубенс, що покриває понад 15 000 км² морського дна і нагромаджується до понад 5 млн т. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте морська трава зостера, багата на рибу.

Тваринний світ Ч. м. бідний на види порівняно з середземноморською фавною (2 — 6 тис. видів). Він нараховує бл. 350 видів найпростіших тварин, 650 видів ракових, понад 200 видів м’якунів, бл. 160 видів риб і 4 ссавців: тюлень і три види дельфінів. Ссавці і риби мають пром. значення. Рибальство дає великі улови осетрових, скумбрії, сарделі, оселедців, шпротів, хамси й ін.

Історія. Зв’язки Півн. Причорномор’я з Півднем відомі з праіст. часів, ще з доби егейської культури. Вже в 2 тисячолітті тут оперували грецькі пірати й купці, які згодом створили на півн. берегах Ч. м. купецькі факторії, що перетворилися у 6 — 5 вв. до Хр. на міста-держави. Важливіші: Тіра, Ольвія, Керкінітіда (Евпаторія), Херсонес, Фанаґорія, Танаїс та ін. Півн. Причорномор’я тоді заселювали скити, що їх згодом замінили сармати. Підставою нар. госп-ва грец. м. на Причорномор’ї була торгівля с.-г. продуктами, гол. пшеницею, яку експортовано до Греції, а імпортовано вино, олію і предмети розкоші для скитської верхівки (вироби мист. промислу, тканини тощо). Впливи високорозвиненої грец. культури сягали за посередництвом грец. м. у глибину сх.-евр. материка. З грец. м. і міських поселень обабіч Керчинської протоки в 6 — 5 вв. постало Боспорське царство з столицею в Пантікапеї. У 2 — 1 в. до Хр. воно стало частиною Понтійського царства, а з 1 в. Рим. імперії. На той час припадає другий період екон. і культ. розвитку Півн. Причорномор’я.

Наскок ґотів у 3 в., які увійшли в Причорномор’я й знищили більшість грец. м., а з 4 в. велике переселення тюрко-монгольських народів з Азії в причорноморські степи і далі на зах. та занепад Рим. Імперії спричинили упадок майже всіх грец. м.; найбільших втрат завдав їм наскок гунів у сер. 4 в.; за ними перейшли Півн. Причорномор’я болгари, авари й угорці. Щойно в 9 в. Візантія (Сх. Рим. Імперія) заволоділа уцілілими в Криму кол. грец. м. (найбільше — Херсонес).

За ранньої доби укр. історії зах. Причорномор’я заселювали предки сх. слов’ян — анти, а пізніше літописні племена уличі і тиверці. Перші київ. кн. Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав і Володимир здобули і поширили доступ до Ч. м., навіть виявили морську експансію: морські походи на Царгород (860), а далі походи Олега (911) й Ігоря (945) на Візантію, які закінчилися вигідним для Руси торг. договорами. Для закріплення доступу до м. збудовано на Ч. м. ряд городів: Олешшя над гирлом Дніпра, Пересічень — правдоподібно над нижньою течією рік Дністра і Прута, Руський порт у гирлі Дону; в кін. 9 а. Тмуторокань у гирлі р. Кубань, що стала центром Тмутороканського князівства. Намагання кн. Святослава створити другий руський причілок у гирлі Дунаю в боротьбі з Болгарією і Візантією не мали успіху. Кн. Володимир намагався здобути від Візантії півд. Крим, завоював Херсонес (Корсунь), який однак не залишився в його володінні; та Київ. держава здобула для себе природну морську границю (вперше природний кордон укр. народу), забезпечила русько-візант. торгівлю і відкрила на Русь шлях впливам візант. культури.

Зв’язок Київ. держави з Ч. м. послабили орди кочовиків, які напливали зі сходу на причорноморські степи: з поч. 10 в. печеніги, потім на недовгий час торки і з сер. 11 в. половці. Лише з трудом продовжував Київ сполучення Дніпром з Ч. м. Вже з сер. 13 в. була втрачена Тмуторокань, що нею заволоділа Візантія. Краще сполучення з морем мало Гал. князівство, згодом Гал.-Волинська держава, які мали пристані Білгород і Малий Галич (Ґалац).

Тат.-монгольська навала 1240 — 41 відірвала Україну від Ч. м., хоч сліди укр. поселення залишилися. Тоді ж на берегах Ч. м. постали італ. (Генуезькі й венеційські) колонії: Кафа — Теодосія і Судак у Криму, Тана в гирлі Дону, Білгород — Монкастро в гирлі Дністра, через які проникали на укр. землі не тільки зах.-евр. товари, але й культ. впливи. Італ. міста визнавали зверхність нового володаря Криму і Причорномор’я — тат. Золотої Орди.

У кін. 14 в., користаючи з ослаблення Золотої Орди, лит. кн. Витовт відібрав у татар частину Півд. України і поширив свої володіння над Ч. м., що й уможливило відновити укр. колонізаційні заходи, зокрема б. новозаснованих укріплень і митних городів над дол. течіями Дніпра (замок св. Івана), Дністра, Бога, порт у Хаджибеї та ін. Ці тимчасові здобутки були втрачені, коли після розпаду Золотої Орди до влади прийшли більше аґресивні орди (сер. 15 в.): Велика Орда і зокрема Крим. ханат; останній опанував Крим та більшість Півн. Причорномор’я і 1478 визнав зверхність нової потуги — Туреччини. 1453 Туреччина захопила Царгород і з кін. 15 в. утвердилася на всьому Ч. м., що стало відтоді майже на 300 pp. внутр. тур. м. Туреччина опанувала й італ. колонії, а Молдавія стала її васалем. Туреччина заснувала над Ч. м. фортеці Аккерман (Білгород) та Очаків; над нижнім Дніпром постали тат. укріплення. Разом з цим Ч. м. перестало бути для України вікном у світ. У висліді тат. наскоків частина лісостеп. України була спустошена, і постійно заселена українцями територія відсунулася так далеко від Ч. (й Озівського) м., як ніколи перед тим. Виявом самооборони укр. населення було козацтво, зокрема Запорізька Січ (з сер. 16 в.), яка не тільки спинила наскоки татар, але й сама перейшла до нападів (зокрема 1589 — 1621) на своїх чайках на прибережні тат. і тур. міста: Евпаторію, Синоп, Трапезунд, на фортеці при гирлі Дунаю (Білгород, Кілію, Ізмаїл), досягаючи навіть передмість Стамбулу.

Значні політ. зміни в басейні Ч. м. зайшли в кін. 17 в., коли Москва, користаючи з ослаблення Туреччини, в ряді воєн з нею змогла здійснити свої пляни: здобути доступ до теплих (Ч. й Озівського) м. і захопити тур. володіння на півн. Причорномор’ї. Спершу Моск. царство здобуло тур.-тат. фортеці на дол. Дону (1695), потім фортецю Озів. У ряді воєн з Туреччиною (1735 — 39, 1768 — 74, 1787 — 91) Росія витиснула її з півн. Причорномор’я (зокрема на підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) і 1783 заволоділа всім Крим. ханатом. 1812 до Рос. Імперії приєднано і Причорномор’я між Дністром і Дунаєм (Басарабія). Ліквідація Крим. ханату дозволила на його швидку колонізацію українцями (почасти росіянами, менше болгарами, німцями, греками). Т. ч. укр. етногр. територія значно збільшилася (нові землі: Півд. Україна, Кубань), і вона по віках перерви вже назавжди здобула природний морський кордон та зв’язок зі світом.

У 19 в. важливою подією в історії Ч. м. була Крим. війна (1853 — 56).

Відроджена укр. держава 1917 охопила чорноморське узбережжя від гирла Дністра до Криму й Озівського м. по Маріюпіль. Військо УНР зайняло Крим у квітні 1918, але мусіло його покинути на вимогу німців. Це й спричинило втрату Україною Чорноморської фльоти у Севастополі, яка вже там підняла укр. прапори. За гетьмана П. Скоропадського Крим визнав укр. зверхність, закріпленню якої перешкодили дальші події.

З кін. 1918 до кін. 1920 півн. побережжя Ч. м. було територією боротьби між Армією УНР (1918 — 19), большевиками, франц. десантом, військом Денікіна, а згодом Вранґеля, а також укр. повстанцями. З кін. 1920 все побережжя опинилося в руках большевиків: воно увійшло до складу УССР, Крим і Кавказький берег до складу РСФСР; побережжя між Дунаєм і Дністром (Басарабія) окупувала Румунія до літа 1940, коли воно було приєднане до УССР.

За нім.-сов. війни 1941 — 45, нім. військо окупувало Крим від 1941 — 42 до другої пол. 1943 — поч. 1944. 1954 Крим приєднано до УССР.

Довгий час не був вирішений міжнародно-правний статус чорноморських проток Босфору і Дарданеллів та розташованого між ними Мармурового м., які були у володінні Туреччини. На підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) Рос. Імперія дістала від Туреччини право вільного проходу через протоки для торг. фльоти. Від 1821 це право одержали й ін. держави. Право плавби військ. кораблів. мали тільки Туреччина і Росія. Після Крим. війни, на підставі Паризького мирного договору, Росія не мала права тримати свою військ. фльоту на Ч. м., яке було проголошене невтральним. Згодом по Ч. м. почали плавати воєнні кораблі причорноморських держав, а з деякими обмеженнями й ін. Сучасний статус проток з невеликими пізнішими змінами реґулюють постанови конференції в Монтре 1936; вони передбачають свободу судноплавства по Ч. м. з деякими обмеженнями і для військ. фльоти.

Транспорт на півн. Ч. м. розвинувся в кін. 18 в. по захопленні Причорномор’я Рос. Імперією, одночасно з колонізацією краю та спорудженням портів у Херсоні (1778), Севастополі (1784), Миколаєві (1788), Ізмаїлі (1790) й Одесі (1794). 1828 почалося на Ч. м. судноплавство (Одеса — Евпаторія), 1838 було засноване Чорноморське пароплавне т-во, а 1856 — Рос. т-во мореплавства. На розвиток морського транспорту мала вплив у 1860-их pp. будова залізниць, які пов’язували чорноморські порти зі Сх. Европою і Суезьким каналом (1867), що уможливило плавбу по Індійському океані. Чорноморська (й Озівська) фльота під рос. прапором 1913 складалася з 416 кораблів, 807 вітрильників і 82 моторових суден, разом 473 000 брутто т (42% тоннажу Рос. Імперії). Укр. порти були обслуговувані перев. закордонними кораблями, зокрема грец.; 87% вантажообігу припадало на експорт і ледве 13% на імпорт, гол. до Одеси. В експорті чорноморського басейну на першому місці стояло зерно (45% тоннажу), далі вугілля (20%), руди (8%), метали (2,6%), цукор (2%), будів. матеріяли тощо.

Воєнні події 1917 — 21 спричинили майже повний занепад чорноморської фльоти (1922 ледве 5% довоєнного стану — всього 66 кораблів). 1925 вантажообіг становив 2,1 млн т (19% довоєнного). Керівництво чорноморсько-озівського пароплавства у 1922 було підпорядковане Центр. управлінню морської фльоти в Москві; пізніше перейменоване на Радянську торг. фльоту, в 1930 — на Укр. чорноморське пароплавство, а по війні цілковито реорганізоване й підпорядковане Мін-ву морської фльоти СССР (1954). За п’ятирічок чорноморську фльоту частково відбудовано й модернізовано; 1938 вона нараховувала 167 суден заг. тоннажем 469 000 т і 200 суден місц. значення. Обіг зріс з 5,8 млн т 1938 до 10,3 млн т 1940; пасажирський рух до 2 млн осіб. Ще більше, ніж до революції, експорт переважав над імпортом; обіг із закордоном сягав 1/3 усіх обігів (1914 — половина). Змінилися роди вантажів; на перше місце висунулося кам’яне вугілля, далі — нафта, збіжжя, руди, метали, дерево, сіль, будів. матеріяли та ін.

За другої світової війни загинула половина чорноморської фльоти, зазнали знищення порти (особливо в Одесі й Севастополі). Довоєнного стану досягнуто бл. 1950, і відтоді потужність фльоти і пасажирський рух постійно зростають: 1960 — 19 млн т, 1965 — 29, 1970. — 38,2, 1978 — 50,3 млн т (1/3 СССР, 2% світової). Фльота повністю модернізована; судна модерних типів збудовано на укр. корабельнях (Миколаїв, Одеса, Херсон, Керч; див. Суднобудівництво), а також за кордоном. Модернізовано порти, побудовано великий порт Іллічевське б. Одеси, розбудовано транспортний зв’язок із закордоном. Довіз вантажів і пасажирів здійснює Чорноморське пароплавство з осідком в Одесі. Про розвиток транспорту свідчать такі дані: 1960 — 16,6 млрд тонно-миль, 1972 — 95,0 і 1978 — 100,5. Як і до війни, в транспорті Ч. м. беруть жваву участь грец., англ., франц., італ. та ін. кораблі. Важливе значення має водне сполучення Дніпро — Ч. м. — Дунай. У малому каботажі спеціяльне значення має привіз до Одеси вугілля із Жданова і нафти та іманґану з портів Кавказу (Поті, Туапсе, Батум). У пасажирському русі найбільше значення має Одеса, сполучена пароплавством з усіма важливішими портами Середземного м.: Марселем, Венецією, Бейрутом та ін., а Дунаєм — з Будапештом, Беоґрадом і Віднем.

Найбільшим портом (з поч. 19 в.) є Одеса; у 1973 її вантажообіг становив бл. 20 млн т, у тому ч. пол. припадала на імпорт і експорт; з різних вантажів — найбільше на нафту і нафтопродукти, далі на руди, вугілля, метали, хем. речовини. За 25 км від Одеси лежить другий по Одесі порт Іллічевське, заснований 1950 як філіял одеського, від 1963 — самостійний. Через ці два порти йде різнорідна сировина і пром. продукція (на них припадає 1/6 перевозу вантажів всього Ч. м. — лише до сов. портів). Третім портом є Херсон при гирлі Дніпра, розподільний центр дніпровських, морських і зал. вантажів; він є також важливим пасажирським портом. З порту в Миколаєві вивозять манґанові й залізні руди, вугілля; тут і в Севастополі розташовані бази воєнної фльоти (ін. більші порти в Криму: Керч, Теодосія та Евпаторія). При гирлі Дунаю положені порти Ізмаїл і Рені. На півн. Прикавказзі, за межами УССР, найважливішим портом є Новоросійськ (перев. перевантаження нафти і цементу). Будівництво на Дністрі (б. Сокирян) довгого водоймища і потужної гідроелектростанції уможливить судноплавне сполучення Ч. м. з Передкарпаттям.

Транспорт нафти та її продуктів, злив у море брудних пром. і побутових стоків є причиною занечищення Ч. м., на що тепер звернено увагу. У зв’язку з цим і для відтяження праці портів будуються два нові: в Ґригор’ївському лимані (30 км на зах. від Одеси) для переробки хем. речовин і газів та в Лазурному (кол. Новоолексіївка) Скадовського р-ну.

Природні ресурси Ч. м. і Причорномор’я. Чорноморський басейн багатий на біологічні ресурси; найбільше значення має вилов риби (бл. 1 млн т щороку), гол. хамса, білуга, шпроти, осетер, севрюга, тюлька, скумбрія, кефаля, лосось, бички, оселедці, сардинки та ін. (див. Рибне господарство). Пром. значення мають деякі водорості, з яких одержують агар-агар, йод тощо, і молюски мідії (корм для хатніх тварин). На базі цих ресурсів розвинулася харч. і легка пром-сть, особливо рибоконсервна (Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Керч та ін.).

Вода лиманів та мілководних заток має значну кількість солей натрію, калію, магнію; на їх базі працює Сакський хем. зав. у Криму. В соляних лиманах (напр., Куяльницький, Хаджибейський) є поклади лікувальних грязей.

Корисні кліматичні умови, наявність піщаних пляжів, краєвид крим. півд. берега, а також згадані лікувальні грязі є причиною, що чорноморське узбережжя є найважливішим курортним, відпочинковим і туристичним р-ном України і всього СССР. На побережжі Ч. м. відпочивають щороку 10 — 12 млн осіб. Особливо важливі смуги для курортного госп-ва: берег Півд. Криму з центром у Ялті, Одеський курортний р-н, р-н Евпаторії в Криму і Кавказьке побережжя (докладніше див. Курорти).

Вигідне положення, недалека відстань від джерел вугілля (Донбас), залізної (Кривий Ріг, Керч) і манганової (Никопіль) руд, зручна достава ін. сировини стали причиною буйного розвитку пром-сти і значного скупчення населення на чорноморському побережжі. Найбільшими (у дужках число меш. у тис. на 1986) осередками є Одеса (1 132), Миколаїв (493), Херсон (352), Севастопіль (345), Керч (163), а поза межами УССР — Новоросійськ (175) (1985).

Ч. м. в публіцистиці, науці, і культурі. Зацікавлення чорноморською проблематикою пожвавлюється на Україні в 19 — 20 вв. За рос. революції 1905 у колах півд.-укр. дворянства була популярна думка про утворення автономної Чорноморської респ. з центром в Одесі. За першої світової війни серед українців зростає зацікавлення проблемою проток, що сполучають Ч. і Середземне м. Тоді ж у провідних укр. політ. колах обговорювано пляни утворення т. зв. Чорноморської федерації країн, що перебувають «у сфері нашої чорноморської орієнтації, об’єднані Чорним м., як центром комунікації, в різнорідних культ. і політ. взаєминах» (М. Грушевський у кн. «На порозі Нової України», К. 1918).

На геополіт. значення Ч. м. для України звернув увагу С. Рудницький («Укр. справа зі становища політ. географії», 1923). Юрій Липа розвинув «чорноморську доктрину» (1940) і створив з Л. Биковським та ін. Укр. Чорноморський Інститут, який виявив у 1940-их pp. досить жваву видавничу діяльність («Чорноморський Збірник» та ін. вид.).

Іст. проблемам Ч. м. присвячували велику увагу укр. вчені, зокрема історики, археологи й економісти (А. Скальковський, М. Слабченко, О. Дложевський, М. Міллер, А. Коцевалов, М. Тищенко й ін.). Для дослідження цих питань багато зробили також Одеське Т-во Історії і Старожитностей і Таврійська Архівна Комісія, а в 1920-их pp. Одеське Т-во Краєзнавства й Одеське Наукове Т-во при ВУАН.

Над вивченням Ч. м. та його ресурсів працюють тепер різні н.-д. установи: Ін-т біології півд. морів АН УРСР, Морський Гідрофіз. Ін-т АН УРСР (обидва в Севастополі); Азово-Чорноморський Н.-Д. Ін-т морського і рибного госп-ва та океанографії (Керч), Севастопільський відділ Держ. Океанографічного Ін-ту, Чорноморський філіял Всесоюзного Н.-Д. Проєктного Ін-ту морської фльоти та ін.

Ч. м. присвячено увагу в укр письменстві (Т. Шевченко, О. Олесь, М. Коцюбинський, Ю. Яновський, З. Тулуб та ін.) і в мистецтві (І. Айвазовський, А. Куїнджі, С. Васильківський, О. Грищенко й ін.). Див також Південна Україна, Крим, Туреччина й Україна.

Література: Липа Ю. Чорноморська доктрина. I, II. В. 1940, 1942, III. Майнц — Кастель 1947; Кротов А. Жизнь Черного моря. О. 1949; Водяницкий В. Черное море в свете новейших исследований. Симферопіль 1951; Белинский Н., Истошин Ю. Моря, омывающие берега Сов. Союза. М. 1956; Зенкович В. Берега Черного и Азовского морей. М. 1958; Волобой П. Розвиток транспорту Укр. РСР. К. 1958; Зенкевич А. Биология морей СССР. М. 1963; Добровольский А., Залегин В. Моря СССР. М. 1965; Альтман Л. Черное море. Симферопіль 1965; Еремеева Е. Черное море. Симферопіль 1965; Ганусенко І. Боротьба сх. слов’ян за вихід до Чорного моря. К. 1966; Воронков А., Клементьев Ю. Морской торговый флот СССР. М. 1969; Греве В. Ресурси Чорного моря і їх охорона. Вісник АН УРСР. ч. 11. К. 1971; Кузминская Г. Черное море. Краснодар 1977; Степанов В., Андреев В. Черное море. П. 1981.

В. Кубійович, І. Тесля


Чорний Григорій († 1630), гетьман реєстрових козаків (1628 — 30). Разом з М. Дорошенком брав участь у поході проти крим. татар (1628). Як гетьман вів прополь. політику, приборкуючи нереєстрових козаків. 1630, під час повстання Т. Федоровича, козаки захопили Ч. і стратили.


Чорний Іван, див. Шарий Іван.


Чорний Михайло (* 1911), кінооператор родом з Богодухова, закінчив операторський фак. Київ. Кіноін-ту (1936). Працював на Київ. Кінофабриці (1932 — 40 і з 1944). Знимав фільми: «В степах України» (1952), «Команда з нашої вулиці» (1953), «Лимерівна» (1955), «Партизанське полум’я» (1957), «Повість наших днів» (1959), «Мертва петля» (1960), «Сон» (1964), «Гадюка» (1965), «Циган» (1966) та ін. З 1968 викладач Київ. ін-ту театрального мистецтва.


Чорний Ліс, великий ліс. масив (бл. 90 000 га), положений на межі лісостеп. й степ. смуги в Олександрівському р-ні Кіровоградської обл., розміщений на. високому плято між Інгулом й Інгульцем, порізаному ярами. Переважають грабові діброви, по узбіччях з домішками ясена і береста.

У 18 в. Ч. Л. входив до володінь Запор. Січі, пізніше до Нової Сербії. Тут формувалися гайдамацькі загони і з Ч. Л., як бази, чинили напади на поль. володіння.


Чорний Острів (IV — 7), с. м. т. на сх. Поділлі, над р. Богом Хмельницької обл.; 1 400 меш. (1984). Ч. О. вперше згадується 1366 як Чорний городок; 1566 дістав маґдебурзьке право; мав укріплений замок і відогравав ролю в укр.-поль. війні Б. Хмельницького; 1797 — 1923 м-ко Проскурівського пов. 1919 бої армії УНР з большевиками, постій Директорії уряду УНР і Штабу Дійової Армії. Тепер в Ч. О. незначна харч. пром-сть, цегельня, трикотажна фабрика. Музей Л. Глібова. В Ч. О. збереглися залишки фортечних мурів 17 в.


Чорний Ташлик, р. на Придніпровській височині, ліва притока Синюхи; довж. 135 км, сточище 2 390 км². Шир. у верхній течії 7 — 10 м, у пониззі до 23 м. Використовується для зрошення.


Чорний Черемош, див. Черемош.


Чорний Шлях, один з шляхів, якими користувалися крим. татари для наскоків на Правобережну та Зах. Україну й на Польщу в 16 — 17 вв. Ч. Ш. починався з Перекопського перешийка і йшов на півн. через запор. степи, на верхів’ях річок Інгула, Інгульця і Тясмину повертав на зах. і розгалужувався на 3 шляхи: сер. Кучманський, півн. (проходив поблизу Корсуня, Лисянки, Тетієва) і півд. — поблизу Шполи, Умані та Дашевця. Б. Липовця всі три шляхи об’єднувалися в один, який простягався на зах. у напрямі Тернополя і Львова. У кін. 17 в., після перемог укр. і рос. військ над татарами, їхні систематичні наскоки на Україну припинилися.


Чорниця, черниця, борівка, у Карпатах — афина і яфина (Vaccinium myrtillus L.), чагарникова рослина з родини вересуватих, кущик до 0,5 м висоти з синьочорними їстівними ягодами; росте по лісах; ягоди також використовують у нар. медицині.


Чорній Мстислава (* 1933), маляр-постімпресіоніст (акварелі, пастелі) і педагог родом з Копичинець на Тернопільщині, з 1940 на засланні в Сибіру, з 1950 в Австралії. Мист. освіту здобула в Аделяїді. Персональні виставки і участь у групових виставках австрал. мистців.


Чорній Степан (1918 — 80), філолог і театрознавець родом з с. Підберізців б. Львова; з 1960 у ЗДА. Проф. Нью-Йоркського Держ. і Укр. Вільного (в Мюнхені) ун-тів. Шкільні граматики укр. і англ. мови; монографія «Карпенко-Карий і театр» (1978), «Укр. театр і драматургія» (1980).


Чорній Святослав (* 1954), маляр, скульптор і кіносценограф, син Мстислави Ч., нар. у Аделяїді (Австралія), де закінчив мист. школу і згодом відбув студійну подорож по Европі і півн. Африці. Учасник групових і міжстейтових виставок; індивідуальні виставки 1978, 1981, 1984; сценограф фільмів „The Living Dangerously“, „Wall to Wall“, „Undercover“ і ін.


Чорні клобуки, також чорні шапки, іст. назва об’єднання тюркських кочових племен печенігів, торків, берендеїв, осілих у лісостеп. частині Київ. Руси (перев. над Россю) в 11 — 12 вв. Це об’єднання було зумовлене потребою спільної оборони перед нападами половців. Ч. к. мали свою самоуправну орг-цію (старшин віча), яка підлягала київ. князям. Як складова частина Київ. Руси, Ч. к. охороняли її півд. кордони та брали участь у походах київ. кн. Під впливом сусідів Ч. к. поступово переходили від скотарства до осілого рільництва. По тат. навалі (1240) частина Ч. к. асимілювалася з укр. населенням, ін. подалися в степи і про них іст. документи більше не згадують.


Чорнобай (IV — 13), с. м. т. на Придніпровській низовині, р. ц. Черкаської обл.; бл. 7 900 меш.; харч. пром-сть; краєзнавчий музей.


Чорнобиль, див. Полин.


Чорнобиль (11 — 11), м. (з 1941) на Київ. Поліссі, положене над р. Прип’яттю, при впаданні в неї р. Уж; р. ц. Київ. обл., пристань; 12 500 меш. (1986). Вперше згадується 1193 (Іпатіївський літопис); до 1917 заштатне м-ко Радомиського пов.; с.-г.-ремісничий характер. 1897 — 9 300, 1926 — 9 000, 1971 — 10 000 меш. Харч. пром-сть; чавуноливарний зав.; ремонтно-експлуатаційна база Дніпровського річкового пароплавства, цех мист. виробів, районне об’єднання «Сільгостехніка», мед. і проф.-техн. училища.

На березі р. Прип’яті недалеко Ч., б. м. Прип’ять, розтащована Чорнобильська АЕС, перша атомова електростанція на Україні, будівництво якої почато 1971. Перший енерґобльок потужністю 1,0 млн квт вступив у дію 1977, згодом добудовано ще ін. бльоки: з 1983 працювали 4 бльоки потужністю 4,0 млн квт. Чорнобильська АЕС є конденсаційна станція бльокового типу РБМК з ядерними реакторами канальної системи.

26. 4. 1986 на Чорнобильській АЕС сталася найбільша в історії атомової енерґії аварія, яка від внутрішніх детонацій знищила 4-ий бльок АЕС, і радіоактивні елементи йоду, стронцію і цезію поширилися на півн. частину України, Білорусію, Прибалтику, Польщу, Швецію, Фінляндію й ін. країни. З р-ну Ч. евакуйовано 175 тис. населення; кілька тижнів пізніше евакуйовано дітей шкільного віку з Києва й ін. населених пунктів. Чорнобильська катастрофа спричинила великі людські жертви. Дослідники передбачають, що від радіяції АЕС помре в евр. частині СССР, насамперед на Україні, велике ч. осіб на хворобу рака. Чорнобиль став символом атомової небезпеки у світовому маштабі.

Література: Marples D. R. Chernobyl and Nuclear Power in the USSR. Торонто 1986; Hawkes N., Lean G. ... Tchernobyl: The Worst Accident in the World. Лондон 1986; Tchernobyl. Anatomie d’un nuage, Париж 1987.


[Чорнобривець Іванна. — Доповнення. Т. 11.]


Чорнобривець Степан (* 1908), письм. родом з Полтавщини. Друкується з поч. 1930-их pp. Зб. оп. і нарисів «Героїка буднів» (1932), трилогія. «Визволена земля» (1949 — 56), повісті «Красиві люди» (1961), роман «Ой Дніпре, Дніпре» (1969) та ін.


Чорнобривці (Tagetes), рід однорічних трав’янистих рослин родини кошичкоцвітих; 26 видів, у тому ч. на Україні 3 види: Ч. прямостоячий (Т. erecta), Ч. розлогий (Т. patula) та Ч. позначений (Т. signata). Ч. культивують як декоративні рослини.


Чорновіл В’ячеслав (* 1938), літ. критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації й нац. дискримінації укр. народу, родом з Київщини. З 1979 чл. Укр. Гельсінської групи. 1960 закінчив Київ. Ун-т і працював ред. у радіотелевізійній системі УССР та комсомольській пресі. 1967 уклав зб. матеріялів про 20 покараних ув’язненням за протести проти нац. гніту — «Лихо з розуму», поширений у самвидаві. Кілька разів ув’язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967 — 69, 1972 — 79, 1980), перебував у Мордовських таборах суворого режиму і на засланні (1979 — 80) у Якутській Автономній Респ., після якого знову ув’язнений. Крім зб. «Лихо з розуму» (виданий у Парижі 1967) і «Я нічого у вас не прошу» (Торонто 1968), Ч. написав низку самвидавних ст., зокрема «Рецидив терору чи правосуддя» (1967), «Що і як обстоює Б. Стенчук» (1969), які визначаються блискучим полемічним стилем. Разом з Б. Пенсоном уложив брошуру «Будні Мордовських таборів» (1974).

[Чорновіл В’ячеслав (* Звенигородський р-н, Черкаська обл.). Співорганізатор Нар. Руху України (1989), з березня 1992 його гол. Депутат Верховної Ради України (березень 1990), заступник гол. Комісії з питань гласности (лютий 1992). Гол. Львівської обл. ради та облвиконкому (квітень 1990 — квітень 1992). 1991 був кандидатом у Президенти України, здобув друге місце (23,27% голосів). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Чорновол Дмитро (1902 — 54), архітект родом з Харківщини; фахову освіту здобув у Харківському Художньому Ін-ті. Споруди Ч.: театр у Вінниці (1944 — 45), Будинок Рад у Проскурові (1949), драматичний театр у Тернополі (1953, разом з І. Михайленком і В. Новиковим).


Чорногора, найвища гірська група в укр. Карпатах, висунена на сх. частинах Полонинського Бескиду; гол. хребет простягається на довж. бл. 40 км між Чорною Тисою на зах. і Чорним Черемошем на сх. Ч. збудована з твердого пісковика з вкладками маловідпорних лупаків. Перев. частину Ч. становить вододіл між Прутом і Тисою (багато віків це був одночасно кордон держав, до яких належали Галичина і Закарпаття), зах. частина з верхом Петрос (2 020 м) лежить на Закарпатті — в сточищі Тиси; обидві частини Ч. відокремлені глибоким перевалом (1 550 м). Зах. частина порізьблена (відносна висота — 300 м); сх. Ч. — монотонний і масивний хребет, верхи високі, понад 1 900, а то й 2 000 м (Говерля — 2 058, офіц. в СССР — 2 061, Шпиці — 1 997, Томнатик — 2 018, Піп Іван — 2 022), перевали не сходять нижче 1 750 м. Від гол. хребта відходять короткі, бічні. Контраст з майже рівними хребтами (рештка кол. пенеплени) являють собою узбіччя Ч., розчленовані вузькими долинами до 1 000 м або й більше. На краєвид Ч. більше, ніж в ін. частинах Карпат, вплинуло зледеніння. Тоді границя вічного снігу лежала на висоті 1 300 — 1400 м і в джерельних частинах потоків створилися короткі льодовики (в долині Прута льодовик сягав до висоти 1 000 м 1 був довж. на 6,5 км). Слідами кол. зледеніння є польодовикові котли зі стрімкими, часто скельними узбіччями і широкими днами, іноді виповненими озерами (найбільше під Томнатиком) або торфовищами, нерівномірний спад долин (іноді водоспади, напр., Прута), бічні й кінцеві морени тощо.

Узбіччя Ч. вкриті лісами. На півн. узбіччях в дол. смузі виступає часто (до 1300 м) бук, вище — смерека (винятково до 1 600 м); на півд. узбіччі сильно поширений бук, який перев. творить гор. границю лісу. Вище — до 1 800 м простягається смуга полонин, жерепу і лелеча, вище 1 800 м чисті полонини, які сягають до найвищих висот — інколи з полями каміння. Серед рослин чимало ендемічних.

Місц. населення становить плем’я гуцулів. Заселені найнижчі частини Ч. — на Закарпатті в долинах Чорної (Ясіня) і Білої (Богдан) Тиси, на півн. лише присілки Бистрець і Дземброня. Рілля займає ледве 1/2% всієї площі, ліси бл. 70%, сіножаті 5%, полонини і пасовища 22%. Для охорони природи створено по першій світовій війні невеликі резервати; у 1964 комплексний заповідник (7 702 га), який входить до складу великого Карп. заповідника.

На Ч. буйно розвинене пастуше життя (сезон 5 місяців). Тут найбільше в Укр. Карпатах поширений туризм (бази: Рахів, Ясіня, Ворохта, Бистрець, Жаб’є — тепер Верховина, та ін.).

В. Кубійович


Чорногуз, лелека білий, бусол, бузько (Ciconia ciconia L.), птах ряду лелекоподібних; гніздовий птах майже по всій Україні, крім сх. окраїн Криму і Карпат; зимує в півн. Африці. Довж. тіла до 115 см, вага до 4,5 кг; оселюється на сіль. будівлях, рідше в лісах і на луках, живиться рибами, дрібними земноводними, іноді гризунами. По всій Україні улюблений птах, з яким пов’язано багато леґенд, переказів, оп. Охороняється законом. Ч. чорний, рідкісний птах.


Чорнодольська Анна (* 1946), співачка-сопрано, нар. в Австрії; закінчила Мак-Ґіл Ун-т і Держ. консерваторію у Монтреалі (1970). Виступала в оперному репертуарі (гол. партії в «Кармен» Ж. Бізе, «Богемі» Дж. Пуччіні, „L’enfant et les sortilèges“ M. Равеля) і в концертах з симфонічними оркестрами в Канаді, ЗДА, Мехіко і Зах. Европі. У репертуарі світова клясика і твори укр. композиторів (сольоспіви Ю. Фіяли, Л. Ревуцького, М. Скорика та ін.).


Чорнозем, ґрунт, що утворюється в умовах помірковано континентального і континентального вогкого або посушливого клімату під степ. рослинністю на багатій на вапно породі — лесі. Бактерії ґрунту, розкладаючи органічні рештки степ. рослин, утворюють нові органічні кольоїдальні сполуки, що являють собою т. зв. гумус ґрунту. Для Ч. характерна наявність досить потужного (20 — 30 см) темносірого горизонту з міцно зернисто-грудковою структурою і високим вмістом перегною (4 — 14%). Ч. — пухкий і завдяки цьому добре приймає воду, а одночасно і добрий до звітрювання. Все це створює дуже сприятливі умови для живлення рослин і розвитку бактерій. Родючість Ч. висока і може бути ще збільшена при відповідних аґрикульт. заходах, зокрема глибокій обробці.

Ч. займають на Україні бл. 44% території (у всьому СССР — 8,4%, на світі бл. 6%), майже всю лісостеп. (за винятком зах. частин) і степ. смуги. На Україні поширені Ч. різних типів, залежно від неодностайних умов клімату, різниці в складі лесів і відмінної рослинности. У лісостеп. смузі переважають типові або грубі Ч.: мають 6 — 9% гумусу, найбільшу грубину (1,5 до 2 м) і найбільшу родючість. Звич, типи Ч. мають 6 — 8% гумусу і меншу грубину (б. 1 м); поширені в півн. Степу. Півд. Ч. поширені в півд. Степу України; вони мають найменший відсоток гумусу (4 — 6%) і грубину (60 — 75 і 30 см); врожайність висока при достатній вологості.

Ч. ґрунти при правильній обробці дають найбільший врожай всіх с.-г. культур. Їх урожайність значно підносить глибока оранка і особливо мінеральні добрива.


Чорноклен, див. Клен.


Чорнокорінь (Cynoglossum L.), рід рослин родини широколистих. Відомо бл. 70 видів, у тому ч. 3 на Україні, з них найпоширеніший Ч. лікарський (C. officinale L.), сік і свіжії корені якого використовують як інсектициди та для боротьби з гризунами. Раніше Ч. вживали в нар. медицині як болезаспокійливий засіб.


Чорноліська культура, археологічна культура передскитської доби (кін. 9 — поч. 7 вв. до Хр.) на Сер. Подніпров’ї. Перші пам’ятки виявлено в Чорному Лісі на Кіровоградщині. Виявлено залишки землянок, могильники з трупокладенням і трупоспаленням (в урнах), хліборобські знаряддя з бронзи, рідше — заліза, посуд, прикраси. Основне зайняття населення — хліборобство; відоме було і розведення рогатої худоби, коней, свиней. Носії Ч. к. пов’язані з населенням білогрудівської, бондарихинської та зрубної культур. Ч. к. досліджував О. Тереножкін та ін.


«Чорноморе», студентська корпорація у Чернівцях в 1913 — 40 pp., яка продовжувала традиції студентського т-ва «Союз». Чл. «Ч.» активно працювали в ін. укр. орг-ціях і були ініціяторами вид. пресових органів на Буковині. «Ч.» співпрацювало з однойменними корпораціями у Львові, Кракові, Познані, Данціґу. У 1923 — 110 чл., в 1934 — 307 чл. При «Ч.» діяли т-во середньошкільників «Кубань» (1923 — 36); у 1930-их pp. секція студенток.


Чорноморка (кол. Люстдорф; VII — 12), приморський кліматичний курорт (входить до курортного р-ну Одеси); санаторії, перев. для дітей; будинки відпочинку, піонерські табори.


«Чорноморська Комуна», обл. газ., орган Одеського обл. і міськ. комітетів КПУ. Веде поч. від кількох періодичних ком. видань в Одесі з 1917 — 20 pp. та від «Известий-Вістей» (з 1920) Одеського ревкому і виконкому. З 1929 прийняла теперішню назву і почала виходити укр. мовою; 1941 — 44 «Ч. к.» не появлялася. Виходить 5 разів на тиждень.


«Чорноморська Січ», спортово-виховне т-во в Ньюарку, Н. Дж. (ЗДА), засноване 1924; «Ч. С.» — кількакратний переможець Укр. Спортової Централі Америки і Канади, гол. у футболі; 1959 здобула чашу Луїса (Амер. Проф. Ліґа) з футболу. З 1969 щороку провадить літню спортову школу для дітей і юнацтва. Видає журн. «Наш спорт» (ред. О. Твардовський).


Чорноморська фльота, назва оперативного підрозділу рос. воєнно-морської фльоти за царату і за сов. влади. Традиційно до Ч. ф. набирали українців (на 1917 вони становили 80%) і тільки з 1965 вони становлять меншість. Формування Ч. ф. почалося у 1780-их pp. (кн. Г. Потьомкін), і в тур.-рос. війні 1787 — 91 вона відогравала велику ролю. Ч. ф. підлягали також Озівська, Дніпровська (пізніше Лиманна) та Дунайська фльотилії, в яких Озівська обслуговувалася перев. донськими, Дніпровська й Дунайська — запор. козаками, що мали тоді назву чорноморських козаків. У висліді Крим. війни й Паризького трактату 1856 Ч. ф. занепала і її розбудовано щойно з поч. 1870-их pp.

Напередодні першої світової війни Ч. ф. мала 8 лінкорів (у трьох бриґадах), 1 бриґаду крейсерів, 1 бриґаду гідрокрейсерів, 1 дивізію ескадренних міноносців, 1 дивізію підводних човнів та низку кораблів окремого призначення; у Ч. ф. було 36 667 офіцерів та моряків (1914 у висліді мобілізації — 68 286). Гол. база Ч. ф. була в Севастополі. Після березневої революції 1917 укр. військ. рух охопив і Ч. ф. і на поодиноких кораблях постали укр. військ. ради, що підтримували Укр. Центр. Раду. Після проголошення III Універсалу Центр. Ради у складі уряду УНР постав також ген. секретаріят морських справ (з січня 1918 — мін-во) на чолі з Д. Антоновичем (його помічниками були капітан 3 ранґу М. Білінський й інж. О. Коваленко). У грудні 1917 в Києві зформувалися ще Укр. Воєнно-Морська Рада і Укр. Морський Ген. Штаб на чолі з ген. штабу капітаном Ю. Покровським. Тому що за Центр. Ради Крим не був у складі УНР, — гол. база Ч. ф. опинилася поза її межами. Центр. Рада не висунула також претенсій до всієї Ч. ф., а тільки до тієї частини, що заявила себе укр. (крейсер «Пам’ять Меркурія» і есмінець «Завидний»). Тоді на кораблях Ч. ф. був цілковитий хаос: відповідно до настроїв залог на кораблях піднімано прапори укр., рос.-андріївські, червоні, а навіть чорні — анархістські. Д. Антонович дав наказ залогам крейсера «Пам’ять Меркурія» й міноносця «Завидний» переміститися до Одеси й Миколаєва, тобто на укр. територіяльні води. Крейсер «Пам’ять Меркурія» брав участь у січневих боях 1918 між укр. та больш. військом в Одесі.

Після наступу війська УНР на Крим з ініціятиви капітана М. Білінського вся Ч. ф. 29. 4. 1918 піднесла укр. прапор. Але німці 30. 4. зайняли Севастопіль і проголосили Ч. ф. своєю воєнною здобиччю. Тоді частина Ч. ф. відплила до Новоросійська і вивісила рос. прапор, але на домагання німців частково повернулася до Севастополя, де німці інтернували її залоги. Ін. кораблі на чолі з другим дредновтом затопили больш. залоги на наказ Леніна. Щойно 11. 11. 1918 німці передали Ч. ф. гетьманському урядові.

У сер. грудня 1918, у зв’язку зі збройною інтервенцією Антанти на Україні, Франція інтернувала Ч. ф. на своїй морській базі в Бізерті (Туніс), а згодом включила частину кораблів Ч. ф. до франц. фльоти, а решту продала на брухт.

Відбудову Ч. ф. за сов. влади закінчено 1928. 1935 морські сили Чорного й Озівського м. перейменовано на Ч. ф. СССР. Попри втрати, яких вона зазнала за перших днів нім.-сов. війни (нім. авіяція збомбардувала ряд кораблів і воєнно-військ. баз), Ч. ф. відограла активну ролю у війні (в обороні міст, допомозі в евакуації, в морсько-десантних операціях тощо).

По другій світовій війні пляново розбудовано також Ч. ф., гол. завданням якої є демонструвати воєнно-морську силу СССР на Середземному м., на якому розташувалася також шоста амер. фльота. Тепер Ч. ф. нараховує 29 модерних підводних човнів, 79 бойових кораблів (крейсерів і винищувачів), 35 великих і 50 малих міноносців, 5 амфібійних кораблів для висадки морської піхоти, понад 200 некомбатантських кораблів різного призначення, 30 розвідчих, 110 бойових і 110 транспортних літаків, одну бриґаду морсько-десантної піхоти.

Література: Історія укр. війська, 2 вид. Вінніпеґ 1953; Чорноморский флот, исторический очерк. М. 1969; Захаров С. История военно-морского искусства. М. 1969; Басистый Н. Море и берег. М. 1970; David R. Jones, Ed. Soviet Armed Forces. Annual, Military-Naval Encyclopedia of Russia and the Soviet Union, 50 vols. Academic International Press.

Л. Шанковський і Р. М.


Чорноморське (VIII — 13; кол. Ак-Мечеть), с. м. т. в півн.-зах. частині Криму, р. ц. Крим. обл., пристань; 7 800 меш. (1984). Незначна харч. пром-сть; зав. торг. устаткування, комбікормовий. Б. Ч. виявлено скитські могили 4 — 5 вв. до Хр.


Чорноморське козацтво, Чорноморське коз. військо, військ. формація, створена рос. урядом з кол. запор. козаків (див. Запоріжжя і Козацтво). Після зруйнування Запор. Січі (1775) частина козаків переселилася на тур. територію і заснувала там Задунайську Січ, однак більшість з них залишилася на Запоріжжі, де вони стали скарбовими селянами. У 1780-их pp. рос. генерал Г. Потьомкін намагався відновити коз. частини на добровільній основі і використати їх для оборони Півд. України проти тур. загрози. З вибухом війни з Туреччиною (1787 — 91) рос. уряд почав творити коз. частини з запорожців і указом від 2. 2. 1788 створив «Військо вірних козаків» під керівництвом запор. старшин С. Білого та З. Чепіги.

Гол. військ. штаб був розміщений в Олешках, де було зібрано майже 12 000 козаків. Ці коз. частини боролися проти турків під командуванням А. Суворова. 1788 вони були перейменовані на Чорноморське коз. військо, яке мало подібну орг. структуру, як і запор. військо, такий самий одяг тощо. 1790 рос. уряд почав переселювати козаків на землі, що були положені між Богом та Дністром, і т. ч. виникло Бозьке коз. військо з гол. штабом у Слободзеї на Дністрі.

По закінченні війни рос. уряд не хотів, щоб коз. військо було розташоване поблизу центру України та Задунайської Січі, і тому 1792 він переселив Ч. к. на Передкавказзя, на т. зв. чорноморський кордон, що простягався здовж правого берега р. Кубані від гирла р. Лаби до Озівського м. Там оселилося 1795 бл. 25 000 козаків, а також і дехто з росіян. Вони були наділені зем. площею між р. Кубанню та Єяю, що охоплювала бл. 30 000 км². Їм було надано широку коз. самоуправу, однак вже на поч. 1800 від Ч. к. були відібрані права обирати старшину, і рос. уряд призначав кошових отаманів. У першій пол. 19 в. (1809 — 11, 1821 — 25, 1848 — 50) Ч. к. зміцнено новими переселенцями з кол. козаків з Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини та укр. селянами, які втікали від соц. утисків з Лівобережної України.

Адміністративна орг-ція Ч. к. ґрунтувалася на запор. системі. Воно складалося з 40 куренів, 38 з яких були названі за кол. куренями, що існували на Запор. Січі. У 1840-их pp. курені Ч. к. перейменовано на станиці, об’єднані у 4 військ. округах: Таманській, Катеринодарській, Бейсугській та Єйській. Гол. військ. штаб був у Катеринодарі, заснованому 1794 (тепер відомий п. н. Краснодар). Основним завданням війська було охороняти Чорноморську оборонну лінію вздовж р. Кубані й брати участь у військ. походах. Крім військ. служби, козаки займалися рільництвом, скотарством і рибальством. 1880 Ч. к. з’єдналося з зах. частиною Лінійного війська (6 бриґад) і було перейменоване на Кубанське коз. військо. Впродовж майже одного ст. Ч. к. продовжило, хоч у дещо зміненій формі, традицію запор. козаків.

Література: Попко И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. П. 1858; Короленко П. Черноморское казачье войско (1777 — 1792). Катеринодар 1892; Щербина Ф. История кубанского казачьего войска. Катеринодар 1910; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К. 1956.

А. Жуковський


Чорноморське морське пароплавство, підприємство Мін-ва морської фльоти СССР, яке здійснює перевезення вантажів і пасажирів у межах Чорноморсько-Озівського басейну — у великому каботажі, експортно-імпортних вантажів і вантажів між чужими портами. Ч. м. п. здійснює також ремонт і будівництво суден на судноремонтних зав. Управління Ч. м; п. міститься в Одесі. На Ч. м. п. припадає понад половину вантажообороту Мін-ва морської фльоти СССР.


Чорноморський (IX — 19), с. м. т. на Кубані, Сіверського р-ну Краснодарського краю. Поблизу Ч. — видобуток нафти.


Чорноморський заповідник АН УРСР, розташований на півн. узбережжі Чорного м. і на о. у Тендрівській і Ягорлицькій затоках (оо. Вовчий, Кривий та ін.). Ч. з. створений 1927 для вивчення й охорони природного середовища, зокрема масового гніздування та міґрацій птахів. Площа Ч. з. — 64 806 та (1976; 27 000 га у 1927). Ч. з. складається з 3 ділянок: лісостеп., приморської та острівної. На території Ч. з. гніздяться численні чайки, крячки, кулики, качки, пастушкові та гомілкові. У затоках — місце масової зимівлі лебедів, качок, куликів пастушкових. На перелеті багато качок (особливо білолобих), куликів, горобчаків та ін, птахів.


Чорноморський низ, див. Причорноморська низовина.


Чорноморський суднобудівельний завод, підприємство суднобудування УССР, розташоване у м. Миколаєві, найбільший суднобудів. зав. України, утворений 1907 шляхом об’єднання двох суднобудів. зав., посталих у 1895 — 97, в один п. н. «Наваль». Ч. с. з. випускає великовантажні і пасажирські судна, великі морозильні траулери-рибозаводи (вперше 1956 в СССР), судна китобійної бази «Україна» (з 1957), а також прогулянкові човни, палубні суднові механізми, сіль.-госп. машини тощо.


«Чорноморці», курінь старших пластунів, організований 1926 для плекання укр. військ.-морської традиції Чорного моря при допомозі фіз. виховання й фахових умілостей, як підстав військ. служби. Курінь організовував зеленосвяточні естафети з землею з стрілецьких цвинтарів (Лисоня, Маківка) до Львова; на водних таборах влаштовував морський вишкіл, як нову ділянку пластування. По розв’язанні Пласту «Ч.» створили базу таємного пластового центру, а під час війни активізувалися в Дивізії «Галичина» і при організації УПА (згинуло 19 чл.). В екзилі, як курінь сеньйорів, співдіє з аналогічними куренями старших пластунок («Чорноморські Хвилі») і старших пластунів, творячи для координації дії й продовження ідейних заложень «Чорноморську Раду». Ч. чл. 151 (1983); 28 водних таборів, 23 вишкільні курси (в тому ч. 6 морсько-літунських). Видатніші чл.: Я. Гладкий, Д. Грицай, Р. Олесницький, Є. Полотнюк, І. Сенів, Р. Шухевич-Чупринка.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.