[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3733-3745.]

Попередня     Головна     Наступна





Чернін (Czernin) Оттокар (1872 — 1932), австр. політ. діяч, граф, родом з Димакур (тепер Чехо-Словаччина); у 1916 — 18 мін. закордонних справ Австро-Угорщини. Очолював австро-угор. делеґацію на мирових переговорах у Берестю і 9. 2. 1918 підписав Берестейський мир з Україною, включно з таємним договором у справі коронного краю Галичини і Буковини. “Концесії Україні у справі Холмщини і Галичини викликали протест поляків у Австрії і захитади. позицію Ч. як мін. закордонних справ; у квітні 1918 він подався у відставку. Підписав мир з Україною лише з уваги на харчову кризу Австрії; йому належить термін для Берестейського миру „Brotfrieden“.


Чернобаєв Микола (1797 — 1868), лікар родом з Чернігівщини, з 1847 — гол. лікар Київ. військ. шпиталю; під час Крим. війни (1853 — 56) очолював мед. службу Півд. армії. Праці присвячені вивченню геморою, спостереженню за хворими на чуму.


Чернов Василь (1852 — 1912), педіятр, нар. б. Тифлісу (в Грузії); з 1889 — проф. Київ. Ун-ту, там організував першу клініку дитячих хвороб. Праці з питань всисання жирів, теорії й практики педіятрії.


Чернов (справжнє прізвище Малошийченко) Леонид (1899 — 1933), письм. родом з Єлисаветградщини. По закінченні Кишинівської гімназії був актором, мандрував по Далекому Сході й Сибіру, 1924 відбув подорож до Індії, звідки повернувся до Одеси, а з 1926 жив у Харкові. Ч. належав до літ. орг-ції «Аванґард», друкувався також у журн. «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт». Кн. подорожніх нарисів «125 день під тропіками» (1928), зб. оп. «Сонце під веслами» (1929), «Станція Знам’янка» (1930), «Людина з іншої плянети» (1931); гумористичні оп. «Чудаки прикрашають світ» (1929), «Подарунок молодим кінематографістам» (1930) та ін.; поема «Фронт» (1931). Посмертна зб. поезій «На розі бур» (1933).

[Чернов (справжнє прізвище Малошийченко) Леонид († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Чернов Леонид (* 1915), маляр і графік родом з Старобільська; закінчив Харківський Художній Ін-т (1941, у М. Самокиші) і в ньому ж з 1944 викладав. Пейзажі: «Блакитний вечір», «Весняний ранок», «Вітер»; портрети: Мати, Наталочка; картина «Гайдамаки» за поемою Т. Шевченка (1961); графічні серії кольорових автолітографій, офортів, акварель: «В Карпатах» (1954), «По Болгарії» (1956), «По Індії» (1957); цикл малюнків до укр. нар. пісень (1961 — 65); цикл малюнків за мотивами поезій Шевченка (1964).


Чернова Маріяна (* 1923), мистецтвознавець родом з Охтирки; студіювала в Харківському Ін-ті Театрального Мистецтва; завідує відділом дожовтневого мистецтва в Харківському Художньому Музеї. Праці: «Д. І. Безперчий» (1963), «Б. В. Косарев» (1969); каталоги виставок, мист. критика.


Чернуха Валентин (* 1929), графік родом з Харкова; працює в станковій і книжковій графіці. Серії літографій гумористичного змісту; ілюстрації до зб. «Сучасні укр. байки» (1962), «Байки» М. Годованця (1963), «Мацюсеві пригоди» Я. Корчака (1969) та ін. Разом з В. Васильєвим і Ю. Северином — монументальне пано в кафе «Аванґард» у Харкові (1964).


Чернява Іван (псевд. Еміля Кіцили; 1911 — 1943), письм. родом зі Львова. Зб. поезій «Ступіні», повісті «На Сході — ми» (1932), «Люди з чорним піднебінням» (1935), зб. сатиричних памфлетів «Портрети без етикети», новелі в журн. Замордований німцями у Влоцлавку під Варшавою.


Чернявський Арсен (1889 — 1944), пед. і культ. діяч на еміґрації в Чехо-Словаччині і на Закарпатті; підполк. Армії УНР; доц. мінералогії Укр. Госп. Академії, з 1939 — правос. свящ.


Чернявський Володимир (1893 — 1939), ком. партійний діяч родом з Одеси, большевик з 1911. Брав участь у боротьбі проти укр. урядів 1917 — 20 у Києві; секретар обкомів КП(б)У в Дніпропетровському і Вінниці, кандидат у чл. Політбюра і секретар ЦК КП(б)У 1930 — 37.


Чернявський Георгій (1924 — 82), маляр-пейзажист родом з Дніпропетровського; закінчив Київ. Художній Ін-т. Індустріяльні та меморіяльні пейзажі: серія «Індустріяльна Дніпропетровщина» (1955 — 70), «У кар’єрах Кривбасу» (1970 — 71), цикл «По ленінських місцях» (1969 — 80), краєвиди Придніпров’я тощо. Індивідуальні виставки в Дніпропетровському (1958, 1967, 1970) і Києві (1960, 1970).

[Чернявський Георгій (1924 — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Чернявський Микола (1868 — 1948), поет, педагог і земський діяч родом з Катеринославщини, син свящ. Закінчив Катеринославську Духовну Семінарію, з 1889 учителював у Бахмутській духовній школі, 1901 — 03 працював земським статистиком у Чернігові, з 1903 жив у Херсоні і до 1919 працював там у губ. земстві, пізніше вчителював. Перші вірші Ч. датовані 1889; окремі зб. поезій: «Пісні кохання» (1895), «Донецькі сонети» (1898), «Зорі» (1903). Крім того, Ч. брав участь у вид. альманахів «Дубове листя», «З потоку життя», «Перша ластівка»; друкувався в ж. «ЛНВ», «Правда», «КСт.» й ін., а за сов. часу в ж. «Життя й Революція», «Червоний Шлях», «Зоря». У тематично багатій ліриці Ч. особливо визначається писана під впливом фолкльору й Т. Шевченка любовна поезія, іст. твори, присвячені Козаччині, зокрема добі Б. Хмельницького, патріотичні вірші, присвячені Україні, пейзажна лірика тощо. У дорев. поезії Ч. — один з найвизначніших майстрів сонета, зокрема в «Донецьких сонетах» він. перший в укр. поезії створив жанрові картини з життя донецького селянства і робітництва. Писав також оп., спогади тощо; 1894 переклав «Слово о полку Ігореві».

Постання укр. держави 1917 Ч. привітав, але активної участи в її будівництві не взяв і по її поразці залишився під совєтами, хоч сов. письм, теж не став і з 1933 зовсім перестав друкуватися. Пізніше був репресований, і твори його були заборонені; реабілітований по смерті Й. Сталіна. Але сов. критика і після реабілітації закидає Ч. укр. націоналізм. Найпозніше вид. Ч.: «Твори», т. I — X (1927 — 31). Після реабілітації вийшли короткі вибірки: «Поезії» в одному т. (1959) і «Твори», т. I — II (1966). Повна бібліографія творів Ч. у біо-бібліографічному словнику «Укр. письменники» (т. III, 1963).

[Чернявський Микола (1868, Торська Олексіївка, Бахмутський пов. — 1946). Заарештований 1937, помер на засланні 26.11.1946. — Виправлення. Т. 11.]

І. Кошелівець


Чернявський Михайло (М. Ч.), чернігівський ґравер на дереві 1740 — 60 pp. Гравюри для церк. книжок, що друкувалися в Чернігівській друкарні; «Ісповіданіє православної віри» (1745), «Новий Заповіт» (1759), «Псалтир» (1763) та ін.


Чернявщенко (Чернявський, Чорний) Дем’ян, запор. козак, повстанський ватажок. Брав участь у Коліївщині в загонах М. Залізняка, А. Журби і М. Швачки. З доручення керівництва гайдамаків вів переговори 1768 з київ. ген.-губернатором Ф. Воєйковим про спільну боротьбу проти поляків. Підступно ним заарештований і засуджений на каторгу, звідки втік до Польщі, брав участь у повстанні О. Пуґачова 1773 — 75. Дальша доля невідома.


Черняєв Василь (1794 — 1871), ботанік родом з Вороніжчини. По закінченні Харківського Ун-ту працював у ньому (1829 — 59 проф.), 1859 видав працю «Конспект растений, дикорастущих и разводимых в окрестностях Харькова и на Украине». Зібрав великий гербарій фльори України (тепер зберігається в Ін-ті Ботаніки АН УРСР), в якому наведено понад 1 700 видів (у т. ч. 17 нових) рослин. Вивчав гриби Харківської та суміжних губ.

[Черняєв Василь (1796 — 1871). — Виправлення. Т. 11.]


Черняк Орест (1880 — 1977) церк. діяч у ЗДА родом з Закарпаття, митр. Спершу гр.-кат свящ.; на тлі боротьби проти целібату в ЗДА створив у 1937 р. разом з частиною закарп. свящ. перев. з рядів москвофільськи наставленого т-ва «Соєдиненіє», окрему карпато-руську правос. епархію, яка увійшла до юрисдикції константинопільського патріярха. 1938 Ч. висвячено на єп. (з 1965 — митр.) Карпато-Руської Гр.-Кат. Правос. Церкви в Америці — American Carpatho-Russian Orthodox Greek Catholic Church (з осідком у Johnstown). Спочатку москвофіл, згодом наблизився до укр. табору.


Чернята (Чорнята) Іван, близький співр. гетьмана Б. Хмельницького; брав участь у його походах проти Польщі, виконував його дипломатичні місії; ген. обозний коз. війська (1648 — 49). Після Зборівського договору (1649) керівник комісії для складання списків 40-тисячного коз. реєстру. Пізніше Ч. не згадується.


Черняхів (III — 9), с. м. т. на Житомирському Поліссі, р. ц. Житомирської обл.; 8 600 меш. (1970). Харч. пром-сть, цегельня, асфальтовий зав., обробка ґраніту.


Черняхівська культура, археологічна культура 2 — 5 ст. по Хр., відкрита 1859 В. Хвойхою б. с. Черняхова на Київщині; поширена на території лісостеп. Подніпров’я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Бога, а також у півд.-сх. Польщі, Чехо-Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії. Пам’ятки Ч. к. — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобсько-скотарські племена Ч. к. жили у великих неукріплених поселеннях. Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та ганчарство. Посуд вироблявся перев. на ганчарському колі. Була розвинена торгівля з рим. колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торг. операціях вживалися рим. монети. Більшість дослідників вважає, що Ч. к. створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скити, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Ч. к. була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кін. 4 в. по Хр. Найвідоміші пам’ятки Ч. к. на території України Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.


Черняхівський Олександер (1869 — 1930?), лікар-гістолог родом з с. Мазепинці Васильківського пов. на Київщині, проф. Мед. і Ветер.-Зоол. ін-тів, д. чл. НТШ; праці з гістології, ембріології та онкології; підсудний на процесі СВУ; дальша доля невідома.

[Черняхівський Олександер (1869 — 1939). Засуджений на процесі СВУ до 5 р. позбавлення волі. Звільнений влітку 1930. Переїхав до м. Сталіне (Донецького). — Виправлення. Т. 11.]


Черсак (Dipsacus L.), рід багаторічних трав’янистих рослин родини черсакових; відомо 15 видів, з них на Україні — 6. У культуру запроваджено Ч. посівний (D. sativus L.), поширений у Криму на пром. плянтаціях; його супліддя (т. зв. ворсувальну шишку) використовують у текстильній пром-сті для наведення ворси на вовняні та ін. вироби.


Чертково (IV — 21), с. м. т. на Донеччині, р. ц. Ростовської обл. РСФСР; харч. пром-сть. Ч. положене на укр.-рос. етнічній межі (1926 українці становили в Ч. 64,2% всього населення).


Черторизька Тетяна, мовознавець, наук. співр. Ін-ту Мовознавства АН УРСР. Праці про іншомовні, особливо рос. елементи в творах Т. Шевченка, а також про мову рос. його творів. Гол. праця — «Взаимодействие русской и украинской лексики в русских произведениях Т. Г. Шевченко» (1981).

[Черторизька Тетяна (* 1919, Амонь, тепер Хомутовський р-н, Курська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Черче (IV — 5), с. на Опіллі в Рогатинському р-ні Івано-Франківської обл.; 1 400 меш. (1970). Бальнеологічний і грязьовий курорт. Лікувальні засоби — сірко-воднева, сульфатно-гідрокарбонатнокальційна та сульфатно-кальційна лікувальні води, що їх уживають до пиття і ванн, та торфова грязь. Показання: захворювання органів руху й периферичної нервної системи, гінекологічні захворювання. Курорт розбудований укр. силами у 1930-их pp. (Спілка «Живець Черче» з М. Паньчишином на чолі).


Чесанів (Цєшанув; III — 4), м. в Надсянській низовині, на Тарногородському пласкогір’ї; 2 000 меш. Міське право дістав 1655. З 1772 належав до Австрії і був осідком пов.; за поль. влади занепав. Тепер у Перемиському воєводстві. 1930 українці становили в Чесанівському пов. 53% всього населення (36% поляки і латинники, 10% жиди).


Честахівський Григорій (1820 — 93), маляр, приятель Т. Шевченка родом з Херсонщини. Ч. був одним з ініціяторів й організаторів поховання Т. Шевченка на Чернечій горі б. Канева, автор спогадів про Шевченка. Серед ін. творів Ч.: «Селяни біля труни Т. Шевченка», «Труна Т. Шевченка в дорозі», «Труна Т. Шевченка на пароплаві в дорозі до м. Канева», «Труна Т. Шевченка в церкві» (усі 1861).


Четверик, давня укр. міра об’єму сипких тіл, вживана до поч. 20 в. (на Центр. і Сх. Землях до введення метричної системи мір 1918). Ч. відповідав рим. квадрантину (26,1 л), з 18 в. мав 8 гарнців і 26,24 л.


Четверта бриґада УГА, див. Золочівська бриґада УГА.


Четверть, давня міра об’єму сипких тіл, яка вживалася на Україні-Руси аж до введення метричної системи мір. Ч. дорівнювала 209,9 л. і ділилася на 2 міри і 8 четвериків (26,24 л.).


Четья-Мінея 1489, рукопис, писаний двома писарями в Кам’янці над Лосною (на півн. сх. від Берестя). Частина першого писаря, до 256 аркуша включно, містить життя святих і похвальні слова святим та святам і має особливості білор. мови. Другу частину (аркуші 288-375) писав правдоподібно українець з р-ну Берестя або з Підляшшя. Ця частина містить повчально-проповідні тексти. Рукопис зберігається в Києві; уривки друкувалися в «Трудах 6 археологічного з’їзду» в Одесі (т. 2, 1888), а гол. в «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы» В. Перетца (1928, АН СССР, «Сборник по русскому языку и словесности», 1). Склад і мову вивчали, крім Перетца, М. Петров («Русский филологический вестник» 6, 1881) та М. Карпінський (там таки, 21, 1889).


[Чех (сєвський чех). — Доповнення. Т. 11.]


Чехи, зах.-слов. народ, найближче споріднений з лужицькими сербами і словаками, заселює гол. Чехію. В Чехо-Словаччині жило 1980 9 820 000 (64% населення), з того ч. на чес. землях 9 760 000. Ч. живуть також в Австрії, ЗДА, Канаді й меншими скупченнями в Німеччині, Франції й Юґославії. В УССР жило 1960 15 000 Ч., бл. 70% з них визнали рідну мову чес., 23% укр. Це рештки чисельнішої чес. меншости на укр. землях у минулому. Всіх Ч. на світі тепер 10,7 млн.

Ч. на Україні. У висліді госп., військ. й культ. зв’язків між Чехією й укр. землями невеликі групи Ч. селилися на Русі-Україні з 13 в. Поль. хронікар Я. Длуґош згадує, що під час голоду в Чехії 1281 — 82 деяке ч. Ч. оселилося в Гал. князівстві. За Юрія II Болеслава були в його оточенні і серед місц. шляхти виходні з Чехії й Моравії; одним з дорадників кн. був Юрій Хотко, син Єроміра, а Хотко Отек був призначений луцьким палатином.

За Володислава Опольчика прибували торгівці, ремісники, а також деякі шляхетські роди (Врани). Серед римо-кат. священства на руських землях були Ч., у тому ч. дехто з єп. Згодом у поль. війську перебували чес. наймані «роти», гол. над Дністром, що виконували там охоронну службу на поль.-молд. кордоні (рота Каньї в кін. 15 — поч. 16 в.). Ян Чернін командував експедицією на Молдавію 1509. На Україні й Литві Ч. були відомі як гармаші в поль. залогах і замках.

Індивідуально селилися Ч. в Перемишлі, Коломиї, Холмі, а гол. у Львові, який з 15 в. став м., яке притягало з уваги на своє госп. значення колоністів з чес. і нім. земель. Серед львівських міщан було на той час уже кілька прізвищ з додатком «Чех», «Чеський». Один з них Ніколас Богемус побудував каплицю на честь св. Віта, Вацлава і Прокопа. У 15 в. війтом Львова був Альберт Чех Тучампський (Albertus dictus Czech de Tuczamp). У висліді рел. війн у Чехії, а зокрема після Біломорської битви, на зах.-укр. землі заїжджали втікачі з чесько-братської спільноти. Діяч цієї спільноти Ян Брож (Brosius) разом з своїми однодумцями поселився в 1630-их pp. на Підляшші у Володаві; тут 1634 відбувся з’їзд представників чесбратських громад Польщі й Литви, в якому брав участь Я. Коменський.

Ч. були пов’язані з укр. козацтвом. За однією гіпотезою, серед організаторів козацтва був чес. кн. Фрідріх Острозький (Ф. Палацький, В. Антонович); цей погляд заперечував М. Костомаров. Чес. впливи помітні в термінології коз. війська, орг-ції табору, військ. тактиці. З коз. старшин відомий рід Орликів (екзильний гетьман П. Орлик), який веде свій поч. від Ч.

На послугах Петра I був ген. Ян Бернар Вейсбах, який брав участь у Полтавській битві. 1735 він став київ. губернатором, одержав від царя великі посілості, що належали Мазепі та його старшині. На цих землях Вейсбах розвинув госп, діяльність, зокрема в текстильній пром-сті.

У 18 — 19 вв. на укр. землях були відомі Ч. музиканти, які з своїми капелями (hudby) мандрували від м. до м. Уславилися цією діяльністю Я. Прач, А. Єдлічка і Я. Ландвара. Постійно приїжджали на Україну купці, ремісники, а до Галичини і Буковини Ч. як австр. службовці. Популярними були чес. броварі.

У 1860-их pp. Ч. почали селитися на Україні цілими колоніями. Це була хліборобська еміґрація, гол. на Волині. У Рівному створено спеціяльну комісію для поселення Ч., які на вигідних умовах після скасування кріпацтва купували поміщицьку землю, гол. у Дубенському, згодом Луцькому, Острозькому, Житомирському та Володимирському пов., а також на Херсонщині, в Таврії і на Кубані. Гол. поселеннями були с: Людгардівка (1863) на Волині, Чехівка на Поділлі, а в Криму — Табір, Богемка, Царевич, б. Мелітополя с. Чехоград. 1870 царський уряд дозволив Ч. приймати рос. підданство. Вони записувалися до сел. стану і підлягали місц. адміністрації, могли зараховувати себе до існуючих або творити свої власні волості. Так утворено 4 чес. волості: Рівенську, Дубенську, Луцьку і Купиченську; ін. чес. поселення належали до укр. волостей. Всіх чес. поселень було бл. 130, а ч. Ч. доходило на поч. 20 в. до 65 000; майже всі Ч. прийняли православіє. Перші чес. вид. були рел.: „Český pravoslavný kalendař“, a 1888 (спершу в Києві, ред. Ф. Яреш, учитель Колеґії П. Ґалаґана,згодом у Житомирі). Частина Ч. залишилася протестантами (Чес. брати).

Довший час чес. поселення зберігали свій характер, хоч перебрали деякі риси побуту укр. оточення; по м. асимілювалися скоріше. Завдяки добрій с.-г. техніці і чес. методам хліборобства Ч. ставали заможними, мали свої школи, пресу, т-ва і кооперативи; з Чехії спроваджували с.-г. машини. Орг-цією і технікою госп-ва вони впливали на сусідніх українців.

У Києві виходили газ. „Ruský Čech“ (1906 — 08, ред. В. Вондрак), а згодом „Čechoslovan“ (1911 — 14, 1916 — 18, ред. Б. Швігорський і В. Хорват), який за війни пропаґував програму визволення Чехії і Словаччини з-під Австро-Угорщини. У серпні 1914 з місц. Ч. постала в Києві військ. орг-ція «Чеська Дружина», що стала початком пізнішого чехословацького леґіону на Україні і в Росії; до них приєдналися військовополонені Ч. і словаки з австро-угор. армії, яких під кін. 1917 було понад 200 000. Короткочасно в Києві виходили „Československý Dennik“ та „Československý Vojak“. Тут таки мала осідок Чехо-словацька Нар. Рада з В. Чермаком на чолі, яка утримувала приязні чес.-укр. взаємини з Укр. Центр. Радою. (Про політ. чес.-укр. взаємини див. Чехо-Словаччина).

В УНР за чес. меншістю визнавалися права, згідно з законом про нац.-персональну автономію. У лютому — березні 1918 лише мала частина укр. Ч. від’їхала на сх., з відступаючими частинами чес. леґіону, переважне ч. їх лишилося на Україні. За Ризьким договором, бл. 20 000 опинилося в Польщі. В УССР за 1920-их pp. існувало 13 чес. сільрад, були чес. початкові школи, 1926 всіх Ч. в УССР і Крим. АССР жило 17 500.

За другої світової війни знову Ч., т. зв. волинські, підтримали заходи творити чехо-словацькі військ. частини, вступивши в 1944 до Чехо-словацької бриґади. На підставі чехо-словацькосов. угоди про обмін населення 1945, частина Ч. виїхала з України на батьківщину. Залишилося кільканадцять тис., гол. у Волинській обл.

Ін. групою Ч., що жили на Україні, були чес. колоністи на. Закарпатті в 1919 — 39 pp. Їх призначувано сюди як службовий персонал у держ. адміністрації, до шкіл, транспорту, як старшин армії, а також селилися тут торгівці й промисловці. Розпочато навіть с-г. колонізацію (кілька сот родин поселилися у зв’язку з зем. реформою в деяких с. півд. Закарпаття). Ч. їх зростало: 1921 — 2 000, 1930 — 21 000, 1938 — 30 000. Наявність на Закарпатті Ч. з вищою, ніж у місц. населення освітою, фаховою підготовкою і позицією представників «панівного народу» забезпечувала їм упривілейоване становище. По м. розбудовувано окремі квартали (т. зв. колонії), де жили перев. Ч. Впроваджено чес. шкільництво; 1935 було 3 чес. гімназії, учительська семінарія, 23 горожанські і 182 початкові школи (учнями в цих школах були перев. жиди). Ч. назагал не асимілювалися і не вивчали, поза винятками, укр. мову. Натомість сприяли чехізації краю. Появлялася чисельна чес. преса. Гол. газ.: „Podkarpatské Hlasy“ (двічі на тиждень, 1925 — 39), „Hlas Východu“ (соціял-дем. тижневик, 1928 — 33), а з 1939 — „Karpato-Ukrajinska Svoboda“ і „Přechledy z Karpatské Ukrajiny“. За автономної Карпато-укр. держави ч. Ч. дещо зменшилося. Їх представником у соймі був М. Дрбал. За угор. окупації всі Ч. залишили Закарпаття.

Література: Auerhan J. České osady na Volini, na Krymu a na Kavkaze. Прага 1920; його ж. Osady českých emigrantů v Prusku, Polsku a Rusku. Прага 1920; Рихлік Є. Досліди над чес. колоніями на Україні. Записки Етногр. Т-ва, кн. I. К. 1925; Karas F. Obrazy z českých osad v Polsku. Прага 1935; Флоровский А. Чехи и восточные славяне, тт. I — II, Прага 1947.

В. Маркусь


Чехівський Володимир (* 19. 7. 1876 — 193?), гром.-політ., культ. і церк. діяч, родом з с. Горохуватки на Київщині, син свящ. з Черкащини; по закінченні Київ. Духовної Академії (1900) помічник інспектора Кам’янець-Подільської Духовної Семінарії (1901 — 05), посол до 1 Держ. Думи (1906). Після однорічного заслання до Волоґди переїхав до Одеси (1907 — 17), де провадив широку діяльність в Укр. Громаді та «Просвіті» і був ред. «Укр. Слова» (1917); чл. ЦК УСДРП; від 1917 жив у Києві, був чл. Укр. Центр. Ради від м. Одеси. За гетьманату гол. Укр. Військ. Рев. Комітету, який підготовляв повстання проти гетьмана. Гол. Ради Мін. і мін. закордонних справ УНР (26. 12. 1918 — 11. 2. 1919), співтворець Комітету Охорони Респ. в Кам’янці Подільському. Ч. видатний діяч УАПЦ, під його проводом уряд УНР проголосив закон про автокефалію Укр. Правос. Церкви (1. 1. 1919). Після Першого Церк. собору (14 — 30. 10. 1921) Ч. став дорадником митр. В. Липківського та гол. ідеологічної комісії УАПЦ; «благовісник» (проповідник) Всеукр. Правос. Церк. Ради; організатор Пастирських курсів у Києві. Заарештований 29. 7. 1929 у справі Спілки Визволення України (СВУ) і засуджений на страту (19. 4. 1930); вирок замінено на 10 pp. ув’язнення з суворою ізоляцією. Відбував ув’язнення в Харківському та Ярославському політізоляторах, 1933 відправлений на Соловки. У 1936 термін ув’язнення продовжено на 20 pp., після чого Ч. заслано до далеких таборів особливого призначення без права листування. Дальша доля невідома.

Ч. автор богословських і наук.-іст. праць: «Киевский митр. Гавриил Банулеско-Бодони» (1905); «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» (1922, друге вид. Франкфурт над Майном, 1947); ст. в ж. «Україна» та «Церква і життя».

[Чехівський Володимир (19.7.1876 — 3.11.1937). 9.10.1937 засуджений „трійкою“ УНКВС Ленінградської обл. до смертної кари; 3.11. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

А. Ж.


Чехівський Микола (1878 — 1938), церк. діяч УАПЦ, родом з Київщини, брат Володимира Ч. (див.). 1917 — 19 полк. Армії УНР; з 1921 свящ., відзначався проповідницьким хистом і прилюдними диспутами проти аґітаторів безвірництва. 1927 заарештований і засланий до Саратова; 1930 засуджений на процесі Спілки Визволення України на 3 pp. ув язнення, яке відбував у Ярославському ізоляторі, пізніше засланий на Сибір, де й загинув.

[Чехівський Микола (1877, Горохуватка — 1937). У 20-их pp. був свящ. УАПЦ у Святошини 4.12.1937 засуджений „трійкою“ УНКВС Курської обл. до розстрілу. — Виправлення. Т. 11.]


Чехівський-Федотів Олександер, див. Федотів-Чехівський.


Чехізми (богемізми). Коли Моравська держава (на поч. 10 в.), а потім її переємник Чес. королівство (до кін. 10 в.) сягали по зах. окраїни Руси-України, деякі Ч. переходили до укр. мови усно і безпосередньо (напр., гъдовабль, годовапль ’шовк’, з нім. гай, з кельтсько-германського). Коли в 10 в. почала ширитися з Болгарії ц.-слов. література, з нею приходили також деякі моравізми з часу моравської місії св. Кирила і Методія (рЂчь — предмет, мЂсто — гóрод і т. д.). Нова хвиля Ч. почалась у сер. 14 в. з поль. експансією на Україну за поль. посередництвом (напр., у грамотах 14 — 15 вв.: панъ, свЂдокъ, рокъ — ‘12 місяців’ і т. д.), при чому деякі призабуті старі моравізми знов ожили (напр., мЂсто, рЂчь у вищеподаних значеннях, гай), а деякі були позичені наново в поль. формі (напр., єдвабъ). Багато Ч. прийшло цим же шляхом у добу найвищих поль. впливів на укр. мову в 16 — 17 вв. (гербъ, остаточно з нім., вЂршъ, з латинської, жолнЂръ, з нім., чисто чес. брама і т. д.). У 19 — 20 вв. нові Ч. приходили безпосередньо з чес. мови (особливо в Галичині) у зв’язку з високим престижем чес. моги серед слов. мов Австро-Угорщини і укр. симпатіями до чехів. Багато з них було кальками або півкальками з нім. мови (часопис, залізниця і т. д.). Ч. разом з польонізмами спричинилися до зміни лексичного характеру укр. мови зі сх.-слов. на близький до зах.-слов.

Література: Львов А. Чешско-моравская лексика в памятниках древнерусской письменности. Славянское языковедение. (VII съезд славистов). М. 1968; Рогаль М. Поль. мова як джерело чес. лексичних запозичень в укр. літописах XVII — першої пол. XVIII ст. Мовознавство, ч. 3, К. 1968; Strumins’kyj B. A Czech Contribution to Modern Ukrainian. Canadian-American Slavic Studies, ч. 2. Темпе 1977.

Б. Струмінський


Чехія (Čechy, латинська назва Bohemia), іст. країна в Сер. Европі між Польщею, Німеччиною, Словаччиною і Австрією; разом з Моравією і чес. Сілезією творить чес. землі. Тепер входить до складу Федеративної держави Чехо-Словаччини як окрема Чес. респ.; територія 78 860 км², населення 10 320 000 (1982). У минулому Ч. була ядром чес. королівства.

На території сучасної Ч. слов. племена поселилися в 5 в. по Хр. Тут оформилася у 7 в. перша зах.-слов. держава кн. Сама. У 9 — 10 вв. Ч. належала до В.-Моравської держави. 845 чехи прийняли зах. християнство. У В-Моравській державі діяла з 863 р. візант. місія св. Кирила і Методія, яка тут поклала основи слов. літургії і ц.-слов. мови. Слов.-візант. християнство, щоправда, не прищепилося в Ч., проте залишило сильну традицію самобутности і зв’язків зі слов. сходом. У 9 — 10 вв. на базі празького князівства утворилася в Ч. династія Пшемисловичів; кн. св. Вацлав здобув визнання для Ч. як васальної держави Священної Рим. Імперії. З сер. 12 в. Ч. стала спадковим королівством; 1306 вимерла династія Пшемисловичів і чес. корону перебрала Люксембурзька династія. Згодом мінялися на троні Яґайлони і Габсбурґи. У 15 в. рел. рух Я. Гуса виявив прагнення чехів до рел.-нац. самобутности проти нім. залежности. Після програного бою на Білій Горі 1620 Ч. втратила свою незалежність на 300 pp., ставши провінцією Австрії.

Протягом 17 і 18 вв. чес. аристократія денаціоналізувалася і була утискувана нац. культура. Під впливом франц. революції почалося у кін. 18 в. нац. відродження, яке завдяки діяльності Й. Добровського, Й. Юнґмана, П. Шафарика, Ф. Палацького, К. Гавлічка-Боровського та ін. набрало характеру модерного культ. і політ. руху, який сильно виявився, з одного боку, в австрославізмі (змагання до емансипації слов’ян в Австрії), а з другого — в рос. панславізмі. Після всебічного культ., політ. й екон. розвитку у відносно ліберальних умовах Австрії другої пол. 19 — поч. 20 вв. чехи в кін. першої світової війни здобули держ. незалежність і разом з словаками створили Чехо-Словацьку Респ. (див. Чехо-Словаччина).

Ч. і Україна до кін. 18 в. Хоч Ч. не мала постійних зв’язків з Київ. Руссю, між ними існували деякі династичні, госп. і культ. зв’язки. Вже В.-Моравська держава підтримувала торг. зв’язки з Київ. Руссю; у 998 р. у Києві перебували посли чес. кн. Олдржіма. Дві жінки Володимира В. були чешки, від яких він мав трьох синів — Вишеслава, Святополка і Мстислава. Король Данило ходив у походи на Ч., а його син Лев Данилович уклав мир з чес. королем. Через Україну-Русь проходив торг. шлях зі Сходу до Зах. Европи, який сприяв торг. зв’язкам з Ч.; на доказ цього є знахідки на Україні битих монет з Ч.

Впливи кирило-методіївського християнства сягали укр. земель ще до офіц. хрищення Києва; згодом це виявилося і в літ.-рел. зв’язках (відомі на Русі житія св. Вацлава і Людмили). У празькому ун-ті в 14 — 15 вв. існувала окрема колеґія для укр.-білор. студентів з В. Князівства Лит. Гуситський рух мав відгомін на укр. землях; серед вояків Я. Жіжки мали бути й українці, а деякі гусити після їх розгрому поселилися на укр. землях. У братських школах на Україні помітні впливи педагогіки Я. Коменського, який був ознайомлений зі статутами цих шкіл. Слов. біблія, що появилася в перекладі білоруса Ф. Скорини в Празі 1517 — 19, зберігає чехізми, взяті з одного з джерельних текстів (чес. біблія 1506). Перший зразок укр. фолкльору — Пісню про Штефана воєводу знаходимо в граматиці чеха Яна Благослова (1571). Актова мова лит. доби виявляє низку чехізмів у правничій термінології, чес. впливи помітні в «Лексиконі словено-руському» П. Беринди. На Україні були відомі твори чес. походження (повісті про Пундалу, Сівіллю, «Люцінарій» та ін.).

Помітні були також коз.-чес. зв’язки. У 16 в. до Ч. заходили окремі козаки або їх з’єднання з поль. армії; у 1594 — 98 за цісаря Рудольфа II приїздив до Праги висланець Запоріжжя Станислав Хлопицький. На поч. 17 в. кілька моравських міст й окремі шляхтичі утримували козаків для охорони перед нападами військ семигородського кн. Бочкая. Українці брали участь у т. зв. волоській колонізації сх. Моравії і півд.-зах. Шлезьку у 16 — 17 вв. (див. Волоське право).

Госп.-торг. зв’язки між Ч. й Україною тривали постійно, хоч вони з причини віддалі і утрудненого транспорту не були інтенсивні. До Ч. вивозилася худоба як транзитний товар (гол. з Поділля), віск, шкура, частково збіжжя та сх. тканини і приправи. Гол. імпортом України з Ч. був текстиль, скляні вироби, метали і, гол., зброя. Ця торгівля велася насамперед з півн.-чес. землями. Львів був гол. транзитним осередком у цих торг. взаєминах.

У кін. 18 в. з мукачівським єп. А. Бачинським листувався чес. учений В. Фортунат Дуріка. Я. Прач, перебуваючи на Наддніпрянщині, записав мелодії укр. пісень (зб. видана у Петербурзі 1790 і 1815 — перші муз. записи укр. пісні взагалі). Є дані про те, що Г. Сковорода під час своєї подорожі по Сер. Европі короткий час перебував у Празі.

Чес.-укр. зв’язки у 19 — 20 вв. відбувалися насамперед на відтинку культури, боне обидва народи перебували у подібних умовах поневолення, але й відродження їх нац. життя. Чес. дем. і проґресивні діячі, на противагу до консервативно-пророс., здебільша симпатизували укр. прагненням у Росії й Австрії, а назагал чес. відродження стимулювало культ.-політ. рух серед українців. Між культ. діячами обох народів були й персональні зв’язки: Й. Шафарик листувався з І. Могильницьким і Я. Головацьким та знайомив чес. суспільність з укр. справами і культурою. М. Шашкевич захоплювався працями Я. Коллара, Й. Юнґмана і В. Ганки. Листувалися з провідними чехами, а також відвідували Ч. О. Бодянський й І. Срезневський, знайомлячи чехів з укр. фолкльором і письменством, як також популяризуючи чес. і словацькі твори на Україні і в Росії. А. Метлинський зробив перші переклади з чес. літератури (поезії Ф. Челяковського). Багато спричинилися до пожвавлення укр.-чес. культ. зв’язків К. Зак, Я. Коубек, Ф. Яхім і К. Пухлер, що з них дехто якийсь час жив на укр. землях. Видатний вклад у популяризацію України вніс К. Гавлічек-Боровський, який уже у 1848 вважав українців за окремий народ між Росією і Польщею. Ще раніше, 1830 Ф. Палацький відстоював самобутність укр. народу («Časopis Českého Muzea»). Завдяки перебуванню в одній державі і тіснішим зв’язкам та спільному наук. центрові (Відень) й особистим контактам, чес. відродження і його діячі мали особливо корисний вплив на нац. рух зах. українців.

Делеґати Галичини й Закарпаття на Слов’янському Конґресі у Празі 1848 зустріли прихильне наставлення чес. діячів до своїх вимог. Впливи видатних чехів (Коллара, Шафарика, Ганки) позначалися на ідеололії Кирило-Методіївського Братства. Одному з них Т. Шевченко присвятив поему «Ян Гус» з особистим «Посланієм славному Шафарикові». У Празі вийшло перше повне (нецензуроване) вид. «Кобзаря» (1876). Разом з тим появилися чес. переклади Шевченка, як також знайомився з Україною чес. читач на перекладах повістей М. Гоголя. Й. Фріч написав 1865 драму «Іван Мазепа». Твори Шевченка, П. Куліша, М. Вовчка, Ю. Федьковича, І. Франка, укр. пісні і казки перекладали Р. Єсенська, Я. Гудец, К. Єлінек (він також автор оп. і нарисів на укр. теми); укр. нар. творчість досліджували Л. Куба, Й. Гануш і Ф. Ржегорж, що кільканадцять pp. жив у Галичині і став видатним популяризатором укр. культури в Ч. А. Єдлічка вивчав нар. мелодії і компонував на укр. мотиви (муз. обробка «Наталки Полтавки»).

У 1860 — 70-их pp. відвідали Ч. О. Потебня, М. Костомаров і П. Куліш. Між Прагою і Львовом існував обмін публікаціями. У кін. 19 в. розпочалася систематична укр.-чес. літ. і наук. співпраця, Ряд чес. учених обрано д. чл. НТШ (Я. Бідло, Л. Нідерле, Ї. Полівка, З. Неєдлі, К. Ходунський й ін.), а Чес. Академія Наук обрала чл.-кор. М. Грушевського, В. Гнатюк став чл. Етногр. Чехо-Словацького Т-ва. У високих школах Праги викладали укр. вчені І. Пулюй й І. Горбачевський. Рішення Чес. АН у справі укр. характеру мови і населення Закарпаття в 1919 мало велике культ. значення для цього краю.

Кращому взаємопізнанню обох народів сприяла участь укр. делеґацій у чес. виставці у Празі 1891 та у етногр. виставці 1896. На поч. 20 в. після сецесії укр. студентів у Львівському Ун-ті кілька сот укр. студентів опинилися в празьких високих школах. Зразком для укр. орг-цій «Січі» і «Соколи» був чес. «Sokol». Кооп. рух в Галичині також багато скористався з чес. досвіду; інструкторами в гал. с.-г. т-вах працювали чехи.

Якщо постаттю, яка своїми ідеями і біографією захоплювала деякі чес. кола, був Шевченко, то з кін. 19 в. найбільше спричинився до укр.-чес. зв’язків І. Франко. Він писав на чес. теми в пресі і перекладав чес. літературу, як також написав низку ст. на укр. теми до чес. видань, у тому ч. і до чес. енциклопедії „Ottův Naučný Slovnik“. Появився ряд перекладів творів Франка (перекладали Ф. Главачек, Я. Розвода, Р. Єсенська), а його драма «Украдене щастя» була виставлена як опера в Празі. З ін. письм. перекладено М. Коцюбинського, B. Стефаника, О. Кобилянську, Б. Лепкого, а а поетів — Л. Українку. Чес. поетів перекладав П. Грабовський. Великий успіх мала поставлена в Києві М. Садовським 1907 опера Б. Сметани «Продана наречена». Влітку 1919 з великим успіхом виступала в понад 20 чес. містах Укр. Респ. Капеля О. Кощиця.

За міжвоєнного часу укр.-чес. культ. й ін. зв’язки інтенсивно розвивалися в Празі, коли там виникли численні культ. установи укр. еміґрації, у Львові (гол. популяризація чес. проґресивної літератури укр. лівими колами), Харкові (в УССР появився ряд перекладів з чес; чес. проком. письм. брали участь в міжнар. з’їзді рев. письм. у Харкові 1930) та на Закарпатті. Тоді з’явилися чес. переклади П. Тичини, Ю. Яновського і були поставлені на чес. сцені драми О. Корнійчука. Багато працювала в ділянці укр. перекладів М. Марчанова. Письм. і мистці з УССР у 1920-их pp. відвідували Ч. Закарп. тематика віддзеркалена в творах І. Ольбрахта («Микола Шугай розбійник», репортажі «Гори і століття», «Голет у долині»), В. Каньї («Закарпаття»), в романах Я. Верби («Душа гір»), В. Ванчури («Останній суд»), трилогії К. Чапека («Гордубаль»), в поезіях C. Неймана (цикл «Карпатські мелодії») й ін. При Слов’янському Ін-ті в Празі відкрито секцію вивчення Закарпаття, а на самому Закарпатті працював цілий ряд чес. дослідників.

Після 1945 посилилася перекладницька діяльність; з укр. літератури з’явилися насамперед нові переклади Шевченка, представників укр. реалізму 19 — 20 вв., як також письм.: Ю. Яновського, А. Головка, Н. Рибака, В. Стельмаха, О. Гончара й ін. Вийшли переклади поезії і прози деяких «шестидесятників» („Mladá ukrajinská poezie“, 1965). Так само на Україні з’явилася низка перекладів з чес. літератури. Чехістика в УССР зосереджена на слов. катедрах у Київ., Львівському й Ужгородському ун-тах та при АН УРСР. Студії з україністики зосереджені на катедрі Празького Ун-ту (І. Зілинський, І. Панькевич, М. Затовканюк, К. Ґеник-Березовський, В. Жідліцький) та в укр. відділі Слов. Ін-ту (дир. чес. русист й україніст Ю. Доланський), Чехо-Словацької АН (О. Зілинський, В. Гостічка, А. Куримський). Більшість пряшівських культ.-наук. установ також сприяє чес.-укр. культ. зв’язкам. Темі чехо-словацько-укр. зв’язків була присвячена конференція 1956, а 1967 відбувся великий міжнар. симпозіюм на тему «Жовтень і укр. культура». Укр. письм. Пряшівщини здійснили низку перекладів з чес.

Українці в Ч. Поза індивідуальними випадками чи невеликими групами українці не поселювалися громадами в Ч. до 20 в. У 19 в. це були студенти, вояки австр. армії, урядовці й сезонні робітники. Першу укр. орг-цію в Ч. створили студенти — Українська громада в Празі (1902). На поч. першої світової війни у Ч. опинилися втікачі з родинами з Галичини. У Нуслях б. Праги була заснована 1914 укр. початкова школа. Найбільшим скупченням цих втікачів був Святобожіцький табір (1917 — 18, бл. 1 200 меш.); там діяла гімназія та розгорнулася культ.-осв. праця.

З травня 1919 почали переходити кордон Чехо-Словаччини вояки УГА, які були інтерновані гол. в Ч., зокрема в Нім. Яблонному, де ч. вояків перевищувало 5 000, Ліберці з понад 1 000 вояків, а згодом Йозефові, де до 1926 зберігся табір укр. вояків, туди спроваджувано й рештки з ін. таборів, коли вони поступово ліквідувалися. Ці вояки творили якийсь час напівлеґально Укр. бриґаду, сподіваючися, що будуть використані урядом ЗУНР проти поляків; очолював її ген. А. Кравс. У таборах велася інтенсивна культ. праця, існували сер. і фахові школи, виходили газ. («Укр. стрілець», «Укр. скиталець»). З весни 1920 чехо-словацький уряд почав розпускати табори, а частина вояків зголосилася до роб. відділів, що, як допоміжні охоронні частини, перебували в різних м. Ч. та на Словаччині і Закарпатті.

Ін. українці влилися до складу політ. еміґрації з Галичини і Наддніпрянщини, лави якої збільшувалися припливом з Польщі й Австрії, де екон. і політ. умови були дуже важкі. У Ч. умови були порівняно найкращі; це була слов. країна з дем. урядом і багатьма прихильними людьми до українців. У Ч., а гол. у Празі постали високі школи та наук. установи: Укр. Вільний Ун-т (перенесений з Відня 1921), Укр. Високий Пед. Ін-т ім. Драгоманова (з 1923), Укр. Студія Пластичного Мистецтва (заснована 1922), Укр. Ін-т Громадознавства, Укр. Іст.-Філол. Т-во (з 1923), Музей Визвольної Боротьби України (заснований 1925), Укр. гімназія в Чехо-Словаччині (1925 — 45). У 1922 створено Укр. Госп. Академію в Подєбрадах. У цих школах вчилися еміґранти, а згодом приїздили студенти з Галичини і Закарпаття. Укр. акад. установи та студенти користувалися фінансовою допомогою чехо-словацького уряду до поч. 1930-их pp.; стипендії призначав Чес.-Укр. Комітет допомоги укр. та білор. студентам. Згодом ч. студентів зменшилося, деякі еміґранти повернулися до Галичини і навіть до УССР, ін. еміґрували до ін. зах.-евр. країн або за океан. Проте Ч. залишилася до 1945 найактивнішим осередком укр. еміґрації.

На поч. 1920-их pp. ч. укр. еміґрантів доходило до 20 000. Вони були сильно здиференційовані політ., фахово і територіяльним походженням з перевагою інтеліґенції та осіб у силі віку. Частина швидко інтеґрувалася у місц. життя, а навіть дехто прийняв чехо-словацьке громадянство. Спершу в гром. житті тон надавали укр. соціялісти, вони також були ініціяторами заснування Укр. Гром. Комітету (1921 — 25), субвенційонованого урядом; його функції згодом перебрав Укр. Комітет в ЧСР (уже без підтримки чехо-словацького уряду). У 1930-их pp. діяв Союз Укр. еміґрантських орг-цій в ЧСР. Найкраще в Ч. було організоване студентство; 1925 ч. студентів, що мали держ. стипендії, сягало 2 000. Крім заг. студентських т-в (здебільша «громад») по окремих м. (Укр. акад. громада в Празі, заснована 1919, у Брні, при УГА в Подєбрадах), діяли студентські т-ва в Пржібрамі, Мєлніку; існували окремі т-ва при укр. високих школах або організовані за фахами. Ще були жін. і спортові т-ва, мист. гуртки, а також т-ва з політ. профілем: соц. (Громада соц. молоді ім. Драгоманова, «Вільна Громада»); націоналістичні Група Укр. Нац. Молоді у Празі та Леґія Укр. Націоналістів в Подєбрадах; совєтофільське Ділове Об’єднання Поступового Студентства, що мало кілька філій. 1922 з осідком у Празі постав Центр. Союз Укр. Студентства, що об’єднував більшість укр. студентських орг-цій на еміґрації та в Зах. Україні; тут був його осідок до 1935.

З проф. орг-цій в Ч. діяли Спілка Укр. Лікарів у Чехо-Словаччині, Укр. Правниче Т-во в Чехії, Укр. Пед. Т-во, Т-во Укр. Інженерів, яке з низкою ін. техн. і госп. т-в у Ч. і поза нею утворило 1930 Союз Орг-цій інженерів-українців на еміґрації з осідком в Подєбрадах. З наук. установ діяли в Празі Укр. Акад. Комітет, Укр. Наук. Асоціяція, Укр. Т-во прихильників книги. У Ч. відбулися два укр. наук. з’їзди (1926 і 1932) з участю учених також з-поза Чехо-Словаччини.

Найрепрезентативнішою жін. орг-цією серед ін. виявився Укр. Жіночий Союз в Ч. (заснований 1923). З орг-цій молоді діяли: спортово-молодіжний Укр. Січовий Союз з осідком у Празі (1927) з кільканадцятьма місц. відділами в Ч. і поза нею; кілька гнізд тіловиховного т-ва «Сокіл» (вони творили Союз Укр. Сокільства за кордоном, який підтримував приязні стосунки з чес. «Соколом»); з 1921 почав «закладати свої курені і гуртки Пласт, і 1930 постав у Празі Союз Укр. Пластунів-Еміґрантів. Діяло також кілька спортових т-в. Ч. була визначним укр. вид. осередком. Тут діяли в-ва: Укр. Гром. Вид. Фонд, «Сіяч», «Колос», «Чес.-укр. книга» (Г. Омельченка), Ю. Тищенка й ін.

У 1930-их pp. почало збільшуватися ч. закарп. українців у Ч. Це були перев. студенти, вояки, урядовці, але також щораз більше робітників. Закарп. студенти мали свій Союз Підкарп. Укр. Студентів, а русофіли — «Возрождение». Після березня 1939 до Ч. наплинула політ. еміґрація з Закарпаття, у тому ч. і чл. уряду Карп. України на чолі з о. А. Волошином.

За нім. протекторату над Ч. (1939 — 45) більшість укр. установ була ліквідована, ін. ледве животіли. Офіц. визнання мало тільки Укр. Нац. Об’єднання і Укр. Громада. Появлявся далі ж. «Пробоєм», почала виходити газ. «Наступ» (обоє вид. націоналістичні, закриті німцями 1943). До кін. діяли гімназія в Моджанах, Укр. Вільний Ун-т та УТГІ.

З приходом сов. військ у травні 1945 укр. організоване життя у Ч. цілком припинилося. Більшість еміґрантів виїхала до Зах. Німеччини, згодом до ін. евр. країн і за океан. Зате до Ч. прибували українці з Закарпаття, зокрема як демобілізовані вояки чехо-словацької бриґади ген. Л. Свободи, що не захотіли повертатися до СССР. До них приєдналися українці з Пряшівщини, що приїжджали на працю або навчання. Більшість поселилася в Празі або по містах і селах на пограниччі, звідки були виселені німці. Дехто залишився в чехословацькій армії. З Пряшівщини постійно прибували, гол. до міст, робітники, які, як і всі українці в Ч. легко асимілювалися. 1947 — 48 з Румунії (села Ваґаш і Скеюш у Банаті) поселилися компактними групами бл. 500 українців у Тиховській і Зноймській округах та в м. Хомутові.

Спершу діяло в Празі русофільське студентське об’єднання «Возрождение» з його ж. «Костёр»; всі укр. установи були ліквідовані, (останнім Укр. Музей 1948) під претекстом «буржуазного націоналізму». Ряд укр. діячів заарештовано і декого заслано до СССР. У 1950 Правос. Церква Чехо-Словаччини перебрала гр.-кат. парафію в Празі. Нині ця церква має свою орг-цію по всій Ч. і Моравії (1 митрополит і 1 єпископ з кільканадцятьма свящ.). Хоч вірні цієї Церкви здебільша українці, її характер скорше чес. і рос. (церк. вид. і богослужбова мова).

У 1968 відновлено гр.-кат. душпастирство в Празі з обсягом діяльности на всю Ч., з кількома свящ. Намагання заснувати окрему укр. культ. орг-цію (подібну до Культ. Союзу Укр. Трудящих на Пряшівщині) не вдалися. Існують тільки укр. гуртки мист. самодіяльности у Празі і Кардових Варах при будинках культури. У 1960 — 70-их pp. Ф. Приходько та П. Щуровська-Россіневич керували добрим укр. мішаним хором у Празі, який влаштовував Шевченківські концерти. Іноді до Ч. приїжджають укр. ансамблі а УССР або з Пряшівщини.

За переписом 1980 подали укр. національність в Ч. 15 тис. осіб; в дійсності ч. українців значно більше.

Література: Брик І. Матеріяли до іст. укр.-чес. взаємин. Укр.-руський архів. НТШ, т. XV. Л. 1921; Колесса О. Погляд на іст. укр.-чес. взаємин від X до XX вв. Прага 1924; Брик І. Боротьба чехів за волю. Л. 1937; Наріжний С. Укр. еміґрація, частина І. Прага 1942; Шамрай А. Укр.-чес. літ. зв’язки в 19 ст. К. 1956; Словацька АН. З іст. чехо-словацько-укр. зв’язків. Братіслава 1959; Hostička V. Spolupráce Čechů a haličských Ukrajinců v leteh 1848 — 1849. Прага 1965; Zilinskyj O. Sto padesát let česko-ukrajinských literarních styků 1814 — 1964. Vědecko-Bibliografický Sbornik. Прага 1968; Мольнар М. Поетичний літопис чехо-словацько-укр. дружби, серія ст. в журн. Дружньо вперед. Пряшів 1975 — 81.

В. Маркусь і Р. М.


Чехове (IX — 15), до 1944 — Аутка, с. м. т. в Криму, підпорядковане Ялтинській міськраді, положене на півн. сх. від Ялти. Музей ім. Чехова.


Чехович Костянтин (1847 — 1915), укр. церк. і гром. діяч у Перемишлі. Після висвячення (1873), деякий час був душпастирем, згодом канцлером Перемиської епархії; з 1896 іменований перемиським єп. (1897 консакрований й інтронізозаний). Ч. був прихильником народовецької течії і противником русофільської; більшість капітули і свящ. були за його єпископства свідомі українці. Ч. спровадив до Перемишля С. Василіянок і С. Служебниць; його заходами збудовано велику духовну семінарію; з його допомогою засновано Руський Ін-т для Дівчат (пізніше перетворений на Укр. Ін-т для Дівчат у Перемишлі). За підтримкою Перемиської епархії створено фінансові установи: «Укр. Щадниця», Український Банк «Віра» і «Міщанська Каса». За рос. окупації єп. Ч. був переслідузаний військ. владою.

[Чехович Костянтин (1896, Хирина, Перемиський пов. — 1987, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Чехович Костянтин (* 1896), філолог-славіст родом з Перемишля. Після закінчення Празького Ун-ту та УВУ 1926 — 29 працював в Укр. Наук. Ін-ті в Берліні, з 1931 доц. УВУ в Празі, того ж р. проф. Богословської Академії у Львові, ред. ж. слов. філології «Слово». Студія про О. Потебню («Олександер Потебня. Укр. мислитель-лінґвіст», В. 1931), «Йосиф Добровський і укр. мова» (1930), «Іван Могильницький та Йосиф Добровський» (1931), про М. Смотрицького як граматика, О. Огоновського як історика літератури; досліджував чес. впливи на поеми І. Франка («Іван Вишенський» і «Мойсей»); ст. і рецензії також у чес., нім. і поль. ж. За сов. часу 1945 заарештований, 1946 засланий на Сибір, після повернення 1956 живе в Польщі.


Чехович Софія (1897 — 1971), мистецтвознавець і мист. критик родом з Львівщини; закінчила Ін-т мистецтва у Варшаві (1937), наук. співр. Львівського Музею укр. мистецтва. Автор монографій «Й. Й. Бокшай» (1954), «Нар. мистецтво Сокальщини» (1957), «Степан Чайка» (1969); співавтор кн. «Нар. майстри» (1959); наук. і наук.-популярні ст. з питань нар. мистецтва.


Чеховіч (Czechowicz) Йосиф (1903 — 39), поль. поет-модерніст. Крім ориґінальних, здебільша філос., пройнятих песимізмом поезій, Ч. перекладав з чужих мов. З укр. перекладав Т. Шевченка, П. Тичину та ін. підсов., а також еміґраційних поетів; з прози — В. Стефаника й М. Коцюбинського. Містив переклади перев. у „Biuletyn Polsko-Ukraiński“ і газ. „Zet“. Усі укр. перекладні поезії зібрані в кн. „Wiersze“ (Люблін, 1963).


Чехоня (Pelecus cultratus), риба з родини коропових, до 35 см довж., вага — 300 — 400 гр (іноді й більше); поширена в Чорному і Озівському м. Запливає і до рік. Промислова риба.


Чехо-Словацька бриґада, зформована 1943 в СССР з громадян Чехо-Словаччини (еміґрантів і втікачів) для протинім. боротьби; спершу як окремий батальйон, згодом Ч.-С. б., а потім Ч.-С. армійський корпус. Командиром був ген. Л. Свобода. У лавах Ч.-С. б. було 70 — 80% закарп. українців, утікачів до СССР у 1940 — 41 pp. з-під угор. окупації; 1944 — 45 поповнилася мобілізованими закарпатцями. Ч.-С. б. брала участь у протинім. боях на Україні (Київ, Біла Церква, Жашків); зазнала великих втрат у боях на Дуклянському перевалі.


Чехо-Словаччина (Československo), Чехо-Словацька Республіка (ЧСР), країна в Сер. Европі, нині федеративна респ. з офіц. назвою Чехо-Словацька Соц. Республіка (ЧССР), складається з двох соц. респ. — Чехії і Словаччини. Територія 127 896 км², населення — 15 420 000 (1983), столиця — Прага.

Як окрема держава ЧСР постала 28. 10. 1918 у висліді поразки Австро-Угорщини у першій світовій війні та дії визвольного руху чехів і словаків за кордоном і в країні. Гол. творцями ЧСР були Т. Масарик, Е. Бенеш і ген. М. Штефанік. Складовою частиною цього руху були військ. з’єднання чехів і словаків, організовані на Україні 1917 з військовополонених та Чехо-Словацька Нар. Рада в Києві. Деякий час у Києві перебував Т. Масарик, утримуючи зв’язки з Укр. Центр. Радою. У боротьбі українців з Тимчасовим урядом і большевиками в кін. 1917 — на поч. 1918 pp. чехословацький політ. провід і військо оголосили прихильний невтралітет. У зв’язку з підписанням УНР Берестейського миру чехо-словацьке військо перед наступаючими нім. і австр. арміями подалося на сх. в Росію і на Сибір (див. також Чехи).

У 1919 уряд Директорії УНР встановив неофіц. дипломатичні взаємини з ЧСР; послом УНР у Празі був М. Славинський. Уряд ЗУНР також був репрезентований у Празі з кін. 1918 окремою дипломатичною місією, спершу очолюваною С. Смаль-Стоцьким, згодом Є. Левицьким. З 1921 ЧСР визнала де факто УССР, повноважним представником якої в Празі був М. Левицький. У Харкові короткий час 1921 — 22 діяли чехо-словацькі торг. і дипломатична місії. У 1922 уряд ЧСР подав допомогу населенню півд. України, потерпілому від голоду, особливо на Мелітопільщині, де жили також чес. колоністи.

Ставлення уряду ЧСР до укр. держави було узалежнене від наставлення до неї альянтів і Мирової конференції та від ситуації на рос.-укр. фронті. У політ. колах ЧСР конкурували щодо цього дві течії — консервативна пророс. (К. Крамарж, Ї. Стржібрні, Й. Дюріх й ін.) та кола, репрезентовані групою Масарика (Бенеш, Я. Нечас, П. Маха, А. Нємец, В. Гірса й ін.), що вели проукр. політику. Зокрема це було засвідчене у ставленні до ЗУНР та невизнанні поль. претенсій до Галичини. З урядом ЗУНР Прага підтримувала приязні відносини, уклала торг. угоду, отримуючи бориславську нафту й експортуючи пром. товари та зброю. У Станиславові й Самборі діяли чехо-словацькі місії. Дипломатично ЧСР підтримувала вимогу нац. самовизначення щодо Сх. Галичини. Зацікавлення Праги Україною і Росією було мотивоване не тільки традиційним слов’янофільством, але й конкретними госп. інтересами, зокрема перспективами чес. торгівлі й капіталовкладів на Сході. З погляду безпеки ЧСР була зацікавлена спершу спільним кордоном з Україною чи Росією, а згодом утворенням бльоку країн, що ним можна було б шахувати Австрію й Угорщину; звідси концепція Малої Антанти, в існуванні якої ключеву ролю відогравала приналежність Закарпаття до ЧСР («міст» між ЧСР і Румунією). Не зважаючи на свою прозах, орієнтацію та непогодження з сов. режимом, керівники ЧСР намагалися нормалізувати відносини з СССР, що в 1935 призвело до підписання пакту неаґресії і взаємодопомоги.

З другого боку, це не перешкоджало чехам ставитися прихильно до укр. еміґрації, яка знайшла в ЧСР відносно найліберальніші умови та можливості своєї діяльности. Тут за міжвоєнного періоду розвинулися гол. осередки укр. культ., наук. і політ. життя еміґрації (див. Прага, Чехія).

Т. зв. перша респ. ЧСР (1919 — 38) була багатрнац. державою. Крім чехів і словаків, в ЧСР жили німці (23% населення), угорці (5,6%), поляки (0,6%) й закарп. українці (3,85%). Останні приєдналися до ЧСР у висліді домовлення між представниками закарп. еміґрації в ЗДА і Т. Масариком та рішення Руської Центр. Ради в Ужгороді 9. 5. 1919; це було санкціоноване Сен-Жерменським договором 10. 9. 1919, який ґарантував Закарпаттю статус автономного краю в рамках ЧСР. (Про політику ЧСР в укр. частині держави див. Закарпаття). Прага хронічно мала проблеми з своїми меншостями, гол. з німцями і угорцями, у справі яких велася ревізіоністична акція з боку Німеччини й Угорщини. Словаки також домагалися територіяльно-політ. автономії.

Восени 1938 гітлерівська Німеччина, підтримувана Угорщиною й Польщею; створила міжнар. кризу довкола ЧСР. Мюнхенська конференція 30. 9. 1938 схвалила перехід нім. земель на окраїнах Чехії й Моравії до нім. Райху. Під тиском Польщі уряд ЧСР відступив їй Тєшін, а Віденським арбітражем 2.11.1938 Угорщині передано півд. окраїни Словаччини і Карп. України, заселені здебільша угорцями.

«Друга», обкраяна, республіка, на чолі з през. Е. Гахою, проіснувала до сер. березня 1939 як федеративна держава з широкою автономією, наданою Словаччині, а законом 22. 11. 1938 Карп. Україні. 15. 3. 1939 Чехія й Моравія були окуповані німцями, ставши «протекторатом», а Словаччина і Карп. Україна оголосили самостійність; остання також була невдовзі окупована Угорщиною. З 1940 у Лондоні оформився екзильний уряд ЧСР на чолі з през. Е. Бенешем, який був визнаний альянтами. У цьому уряді інтереси закарп. українців відстоювали П. Цібере й І. Петрущак. В СССР ген. Л. Свобода організував 1943 Чехословацьку бриґаду для боротьби з німцями по боці альянтів, у якій опинилося чимало закарпатців.

1944 — 45 територія ЧСР була звільнена від німців і угорців сов. військами (частково зах. альянтами), одночасно надійшов кін. словацькій самостійності. Була встановлена «третя» республіка; з листопада 1944 до лютого 1945 тимчасово діяла делеґація чехо-словацького уряду в Хусті, що її очолював мін. Ф. Нємец, управляючи 5 сх. округами Закарпаття. Діяльності делеґації перешкодила місц. ком. адміністрація Нар. Ради Закарп. України, утворена під егідою сов. військ. органів. Вкінці угодою 29. 6. 1945 ЧСР відступила кол. Підкарп. Русь СССР, і вона увійшла до складу УССР. У висліді цієї угоди та примусового виселення нім. меншости, характер багатонац. держави змінився: Словаччина одержала широку автономію, поступово знову зменшену; кількість українців зменшилася до 180 000 (1,4% порівняно з 3,8% перед війною). Укр., поль. й угор. меншості користуються деякими культ. правами. (Про українців в ЧСР після 1945 див. Пряшівщина).

У лютому 1948 компартія СССР вчинила переворот: ЧСР стала «нар. демократією» з монопартійним режимом, інтеґрованою в сов. бльоці. 1967 — 68, за А. Дубчека, почалися дем. реформи; ЧССР перебудовано на федерацію чехів і словаків; в обидвох законодавчих палатах, як і в Словацьких нац. зборах, були представники укр. меншости.

У серпні 1968 СССР вчинив збройну інвазію в ЧССР і припинив експеримент «дем. соціялізму». ЧССР перебуває тепер фактично під сов. окупацією, хоч пасивний опір, гол. серед інтелектуальних кіл (рух «Хартії 77») триває. До влади в Празі і Братіславі прийшли виразно просов. елементи, серед яких визначну ролю відограє чл. політбюра КПЧ укр. роду. В. Біляк. Ген. секретарем партії, а згодом і през. ЧССР (після Л. Свободи) став словак Ґ. Гусак; у 1970-их pp. країна стала однією з найбільш інтеґрованих і контрольованих держав сов. бльоку.

Екон. взаємини між ЧССР і УССР визначуються факторами їх сусідства, спільного перебування в Раді Екон. Взаємодопомоги і госп. структурою та ресурсами обидвох країн, які у значній мірі взаємодоповнюються. 1966 ЧССР посідала друге місце в експорті УССР; 1967 весь торг. оборот між Україною і ЧССР перевищив 550 млн карб. Україна експортує до ЧССР зал. руду (у 1958 — 3 657 000 т, 74% чехо-словацького імпорту, у 1964 — 6 953 000 т, 75%), манґан (1964 — 84% чехо-словацького імпорту), чавун (74%) і прокат (75%). УССР постачає також харч. продукти ЧССР: збіжжя, м’ясо, масло і сіль. 1967 відкрито газопровід «Дружба», який постачає ЧССР природний газ з Дашави. Через міжнар. електропровідну мережу «Мир» Україна постачає ЧССР електроенерґію. УССР брала участь в устаткуванні потужного сх.-словацького метал. зав. в Кошицях. ЧССР з свого боку спричинилася до модернізації укр. копалень і транспорту; чехо-словацьке обладнання послужило значною мірою до електрифікації залізниць. Між Чопом і Кошицями побудовано ширококолійну залізницю з метою ефективнішого довозу товарів з України. Ін. товари чехо-словацького імпорту до УССР: точне приладдя, холодники, каблі, хем. і фармацевтичні продукти, меблі, деякі харч. продукти тощо. Екон. зв’язки й співпраця між ЧССР й УССР укладені у пляні заг.-сов. екон. політики, часто без урахування госп. інтересів України. В орг-ції культ. зв’язків деяку ролю відограють респ. установи (відділи чехословацького і сов. т-в Дружби) та міжобл. і міжінституційні форми співпраці (напр., між Київ. і Братіславським ун-тами). Іноді відбуваються дні укр. культури в ЧССР та чехо-словацькі дні на Україні. У Києві діє ген. консульство ЧССР. УССР не має жадного представництва в ЧССР.

Література: Міністерство закордонних справ. Československá pomoc ruské a ukrajinské emigrace. Прага 1924; Григоріїв-Наш Н. Т. Г. Масарик, його життя та діяльність. Прага 1925; Sládek Z., Valenta J. Sprawy ukraińskle w czechoslowackiej polityce wschodniej w latach 1918 — 1922. „Z dziejów stosunków polsko-radzieckich. В. 1965; Дзюбко І. Розв’язання нац. питання в Чехо-Словаччині — закономірність будівництва соціялізму. К. 1966; Джеджула О. З історії укр.-чехо-словацьких екон. зв’язків 1920 — 1922. Укр. іст. журнал, ч. 2. К. 1967; Hodnett G., Potichnyj P. The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. Канберра 1970. Lewadowski K., Sprawa ukraińska w polityce zagranicznej Czechosłowacji w latach 1918 — 1932. Вроцлав 1974 (див. також Закарпаття).

В. Маркусь










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.