[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 33-36.]

Попередня     Головна     Наступна





ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович (16/28.07.1880 — 06.03.1951) — письменник, публіцист, політик, держ. діяч, автор філос. праць, «одна з найталановитіших і найкольоритніших постатей в укр. історії перш. пол. XX ст.» (І. Лисяк-Рудницький). Народився в м. Єлисаветграді Херсонськ. губ. (тепер м. Кіровоград) у родині селян — вихідців з хутора Веселий Кут с. Григорівки Бежбайрацької волості Єлисаветградського повіту. Змалку і до смерті був під переважним впливом двох почуттів — «любові до українства» й «ненавісті до соціального визиску». Закінчив гімназію (7 класів — очно, решту — екстерном), вступив на юрид. ф-т Ун-ту Св. Володимира (1901), але був звільнений за рев. діяльність (1902). Організатор і керівник Рев. Укр. партії, її спадкоємниці — Укр. соціал-демократичної робітничої партії. Його тричі заарештовували, карали (за дезертирство) службою в дисциплінарному батальйоні; він пережив смертельний відчай — вішався, але був врятований. Від 1907 до 1914 року жив за кордоном, але майже щороку нелегально приїздив в Україну (чи Росію), щотижня міняючи фальшиві паспорти і місце проживання. Перше оповідання видрукував 1902 p., першу збірку оповідань («Краса і сила») — 1906 р. У передреволюційні роки — добре знаний в Україні й у Зах. Європі прозаїк і драматург. 1914 р. повертається до Росії. Від 21.03.1917 р. живе в Києві, видає «Робітничу газету». Стає одним з лідерів укр. революції: заст. голови ЦР (8.04.1917), голова Генерального Секретаріату (15.06.1917), Голова Ради народних міністрів (11.01.1918); ключова постать у переговорах з Тимчасовим урядом, автор або провідний співавтор усіх 4-х Універсалів ЦР. У 1917 р. — автономіст, соціал-демократ (але ще не комуніст). Гетьманщину розцінив як реставраційний режим. Очолив (13.11.1918) Директорію — керівний орган антигетьманського повстання, яке поставило В. на чолі держави. Вище досягнення Директорії за часів В. — проголошення Конгресом Трудового Народу злуки укр. земель (Галичини, Закарпаття, Буковини, Наддніпрянщини) в єдину і незалежну Укр. Народну Республіку (22.01.1919). З березня 1919 — в еміграції (Австрія). З початку 20-х pp. виявляє себе націонал-комуністом, прибічником соц. революції і рад. влади. Створює Закорд. групу укр. комуністів (поч. 1920), газету «Нова доба». У травні їде до Москви, де веде переговори про співпрацю. Отримує пропозиції щодо високих посад у РНК УСРР та членства в ЦК ВКП(б)У. Візит розчаровує В.: це не його держава — не укр. і не демократично-соц., а рос.-централістична і командно-бюрократична. Повернувшись до Австрії, друкує низку дошкульно-розвінчуючих більшовизм статей і памфлетів. V Всеукр. з’їзд Рад (1921) оголошує В. «ворогом народу» і ставить «поза законом». У 1923 — 25 pp. В. видає (разом із М. Шаповалом) ж-л «Нова Україна», організовує Укр. рев.-демократичний нац. союз (1925). Як наслідок — нове розчарування й рецидив відрази до політики. Від 1925 р. живе у Франції (з 1934 — у «Закутку», власній садибі біля Ружена). НЕП і політика українізації змінили ставлення до В. в Україні: друкують зібрання його творів, театри ставлять його п’єси. В. знову порушує питання про повернення, але марно. Критичне ставлення В. до злочинів сталінського «повороту» кладе край виданням його творів. Книги В. вилучають з бібліотек. У др. пол. 20-х — 30-х pp. В. підноситься на новий щабель світоглядного синтезу. Пише (досі неопубліковано) філос. праці: «Щастя (листи до юнака)» (393 с. машинопису, 1930), «Конкордизм — система будування щастя» (496 с. машинопису, 1938 — 47); пропагує ідеї конкордизму в худ. творах — у романах «Нова заповідь» (1931 — 33), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) та ін. У 40-х живе у злиднях. Незважаючи на концтабір і хвороби, постійно пише. Останні твори — роман «Слово за тобою, Сталіне!» і публіцистично-мемуарний «Заповіт борцям за визволені ня» (1949).

У спадщині В. — «Щоденник» за 1911 — 51 pp. (досі опубліковано по 1925 р. включно), понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п’єси, 2 філос. трактати, десятки статей, памфлети, понад 100 картин. Поєднував у собі дві вдачі — митця і бунтаря, дві свідомості — українофіла і соціаліста, дві професії — письменника і революціонера. У цьому сила і водночас коріння багатьох слабин В. Марксист, але дивакуватий — «нешлюбна дитина Карла Маркса із вродливою і темпераментною укр. молодицею» (Я. Пеленський). Скандалізував «дітей шлюбних», ортодоксів, напр., Леніна. Часто страждав од відчуття себе чужим серед «своїх». В., за власним зізнанням, ідеолог «працюючих класів», людина, яка «ніколи не стояла на інтересах багатих, яка все життя поклала на ідею революції й соціалізму, але... не вірила, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватися». Вважаючи УЦР і Директорію виразниками передусім нац., а не соціально-економічних інтересів трудящих та закидаючи більшовикам у занедбанні нац. прагнень українців, себе зараховував до речників «всебічного визволення». Як наслідок — «від антибільшовицьких кіл відійшов, до більшовицьких не ввійшов» (зізнання 1925 p.). Тому прокладав власні шляхи — у політиці, мистецтві, філософії.

В.- митець — один із провідних творців укр. неореалізму. Творчість В. породжувала асоціації з Ф. Достоєвським: як і той, він мучився усвідомленням безвихіддя полону людини «звіролюдиною». За Г. Костюком, прикметною рисою В.- письменника є «гостра, завжди актуальна, хвилююча суспільство соціяльна ідея: незвичайна... постановка проблеми моралі, родинних стосунків..; проблеми сексу, кохання, законного і незаконного шлюбу, батька і дітей, одне слово — безжальний показ... людини в усій її духовній і психол. складності, божеського й диявольського, людського й тваринного в ній». Літ. спадщина В. має потужний філософсько-естетичний вимір. В укр. літ-pi В. був сином без батька, але його письменство знайшло спадкоємців серед митців літ. відродження 20-х pp. (М. Хвилъовий, В. Підмогильний та ін.).

В.-філософ ставив людству діагноз «дискордії», агресієфільства. Капіталізм і державний (рад.) соціалізм уважав витвором хворої людини, неприйнятним для здорових. Стверджував ідеологію конкордизму («будування щастя»), уґрунтовану методологічно — на принципах синтезу (примирення протилежностей) і рівноваги (а не боротьби); соціально — на ідеї колектократії (власності на землю, фабрики та ін.) трудових колективів; космічно — на ідеї єднання з природою («сонцеїзм»). Запропонував кодекс (з 13-ти правил) конкордистської моралі («живи тільки з власної праці», «не пануй і не підлягай пануванню», «звільнись від гіпнозу релігії», «будь просто часткою природи» та ін.). Ідеал конкордизму — «планета без наймита».

Основи винниченкознавства багатообіцяюче закладались у перше пореволюційне десятиліття (1920 — 30), але терор обірвав цей процес. У повоєнний період провідним осередком у цій галузі стає Винниченківська комісія УВАН (1951) у США, де від 1958 р. зберігається архів В., який він заповідав безкоштовно передати до Києва — укр. АН, коли Україна буде незалежною і демократичною.



Твори В.:

а) художні: Повісті й оповідання. — Львів, 1906; Твори: В 10 т. — Львів, 1903 — 1916; К., 1913 — 1915; Собр. соч. (пер. з укр.): В 9 т. — М., 1911 — 1917. Твори: В 11 т. — К.; Відень, 1919; Твори: В 23 т. — К.; Х., 1923 — 1928 (1926 — 1928); 2-е, доп. вид. — К.; Х., 1928; 3-є вид. — К.; Х., 1928 — 1930 (Т. 1 — 8. Оповідання; Т. 9. Дисгармонія. Щаблі щастя; Т. 10. Ве ликий молох. Memento; T. 11. Чужі люди. Базар; Т. 12. Брехня. Співочі товариства; Т. 13. Чорна Пантера і Білий Медвідь. Натусь. Дочка жандарма; Т. 14. Молода кров. Пригвожденні; Т. 15. Панна Мара. Гріх. Закон; Т. 16. Чесність з собою; Т. 17. Рівновага. Роман з життя емігрантів; Т. 18. По-свій; Т. 19. Божки; Т. 20. «Хочу!»; Т. 21. Записки Кирпатого Мефістофеля; Т. 22. Заповіт батьків; Т. 23: У 3 кн. Сонячна машина); Між двох сил: Драма на 4 дії. — К., 1919 (те саме: Торонто, 1984; Вітчизна — 1991. — № 2); На той бік: Повість // Нова Україна (Прага). — 1923. — Ч. 11, 12 (окремо: Прага ; Берлін, 1924; Нью-Йорк, 1972; К., 1993); Над: П’єса на 4 дії. — Х., 1929; Пісня Ізраїля (Кол-Нідре): П’єса на 4 дії. — К., 1930; Нова заповідь. — Роман // Укр. вісті. — Новий Ульм. — 1950. — 4.5 — 26,28 — 40 (окремо: Новий Ульм, 1950); Пророк та невидані оповідання. — Нью-Йорк, 1960; Слово за тобою, Сталіне! [Політ. концепція в образах]: Роман / Редакція і вст. стаття Г. Костюка. — Нью-Йорк, 1971 (те саме: Вітчизна. — 1989. — № 6; К., 1999); Поклади золота: Роман. — Нью-Йорк, 1988; Сонячна машина: Роман у 3 ч. — К., 1989; Краса і сила: Повісті та оповідання — К., 1989; Вибрані п’єси. — К., 1991 (Memento, Базар, Брехня, Співочі товариства, Чорна Пантера і Білий Медвідь, Дочка жандарма, Молода кров, Пригвожденні, Гріх, Закон); «Умірковані» та «щирі»: Повісті та оповідання. — К., 1992; На той бік. Раб краси. — К., 1993; Оповіданя. Слово за тобою, Сталіне!: Роман. Чорна Пантера і Білий Медвідь. — К., 1999; Лепрозорій: Роман // Вітчизна. — 1999. — № 1-2, 3-4, 5-6.


б) публіцистика, листи, щоденник: Про мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист до моїх читачів і критиків) // Наш голос (Львів). — 1911. — Ч. 9 — 10, 11 — 12 (окремо рос. мовою: Львів, 1911); Філософія і етика Шевченка (Промова в 51 роковини смерті поета) // Дзвін. — 1913. — № 2 (те саме: Молодь України. — 25.05.1984); Открытое письмо В. Винниченко русск. писателям // Укр. жизнь. — 1913. — № 10; Геній України // Дзвін. — 1914. — № 2; (те саме: Укр. мова і літра в школі. — 1989. — № 9); Відродження нації: В 3 ч. — К.; Відень, 1920 (те саме: К., 1990); Всесвітня революція // Нова доба. — 17.04.1920. — Ч. 7; Лист до клясово-несвідомої укр. інтелігенції // Нова доба. — 29.05.1920. — Ч. 13 (те саме: Укр. суспільно-політ. думка XX ст.: документи і матеріали. — Т. 1. — Мюнхен, 1983); Політ. листи. — Відень, 1920; Укр. державність. — Відень, 1920; Революція в небезпеці! — Відень, 1920 (уривок див.: Укр. суспільно-політ. думка в 20 ст. — Т. 1. — Мюнхен, 1983); Не у всьому чесні з собою (Виривки з непосланого листа до ЦК РКП) // Нова доба. — 28.11.1920. — Ч. 39 (те саме: Дзвін. — 1991. — № 3); Справоздання з подорожі на Україну // Нова доба. — 04.12.1920. — 4.40,11.12.1920. — Ч. 41, 18.12.1920. — Ч. 42; Укр. Ком. Партія (УКП) і Ком. Партія (більшовиків) України (КП(б)У). — Відень, 1921; Європейське питання на Україні // Нова Україна (Прага). — 1923. — Ч. 7 — 8 (те саме: Сучасність, — 1992. — № 8); Єдиний революційно-демократичний національний фронт // Нова Україна. — 1923. — Ч. 1 — 2; Знаменна подія. — Прага, 1923; Поворот на Україну. — Львів; Пшебрам, 1926; За яку Україну? — Париж, 1934; Одкритий лист до Сталіна і членів Політбюро ВКП // Трудова Україна. — Прага. — 1935. — Ч. 6 — 7 (те саме: Дружба народов. — 1989. — № 12); Перед новим етапом (Наші позиції). — Коломия, 1938; Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. — Регенсбург, 1948; Щоденник. — Т. 1 (1911 — 1920) / Ред., вст. стаття і прим. Г. Костюка. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980, Т. 2(1921 — 1925) / Упорядн. О. Мотиль. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1983; Заповіт борцям за визволення (Уроки історії, роздуми про майбутнє). — К., 1991; Щоденники Володимира Винниченка (1926 — 1928)/ Публ. Г. Сиваченко, Г. Костюк // Слово і час — 2000. — № 7 (465).



Про нього див.: Франко І. Новини нашої літ-ри.: Володимир Винниченко. Краса і сила (зб. оповідань) // ЛНВ. — К., 1907. — Т. XXXVII. — Кн. 4; Омельченко А. В поисках соц. морали: Лекции о пьесах В. Винниченко «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». — СПб., 1909; Христюк П. В. Винниченко і Ф. Ніцше // Укр. хата. — 1913. — № 4 — 5; Свєнціцький І. Винниченко (Спроба літ. характеристики). — Львів, 1920; Довгаль С. Поворот від сталінізму: З приводу брошури В. Винниченка «Поворот на Україну». — Подебради, 1927; Василеико В. Про «Сонячну машину» В. Винниченка (Спроба критичної аналізи). — Х., 1928; Річицький А. (псевд. А. Пісоцького). Володимир Винниченко в літ-pi й політиці: 36. ст. — Х., 1928; Зеров М. Від Куліша до Винниченка: Нариси з новітнього укр. письменства. — К., 1929; Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка [Спроба соціологічної аналізи]. — Х., 1929; Овчаров Г. Ф. Більше непримиренності до ворожих виступів. — Х., 1932; Володимир Винниченко (Статті й матеріали). — Нью-Йорк, 1953; Донцов Д. Невсих Невтихович — соціальним реформаторам (Про роман В. Винниченка «Нова Заповідь» (1950)) // Донцов Д. Московська отрута. — Торонто; Монреаль, 1955; Шабліовський Є. Про Володимира Винниченка (1880 — 1951) // Рад. літературознавство. — 1970. — № 8; Погориш С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. — Вінніпег, 1975 (2-е вид. — Нью-Йорк, 1981); Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка. — Нью-Йорк, 1980; Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політ. світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність. — 1980. — Ч. 9; Одарченко П. Основоположник наукового винниченкознавства Г. О. Костюк // Слово (Едмонтон). — 1983. — № 10. Костюк Г. Світ Винниченкових образів та ідей // Слово і час. — 1990. — № 7; Костюк Г. Сергій Єфремов і Володимир Винниченко // Літ. панорама. — 1990. — К., 1990. Саппа М. Винниченко і Раковський // Вітчизна. — 1990. — № 11; Хмель Н. Свой среди чужих, чужой среди своих: пол. портрет В. К. Винниченко // Радуга. — 1991. — № 9; Аннинский Л. А. Идея и стихия: О творческом пути укр. писателя В. К. Винниченко (1880 — 1951) // Свободная мысль. — 1992. — № 2; Мороз Л. З. «Сто рівноцінних правд»: парадокси драматургії Володимира Винниченка. — К., 1994; Солдатенко В. Ф. Еволюція суспільно-політ. поглядів В. К. Винниченка в добу укр. революції // УІЖ. — 1994. — № 6, 1995. — № 1; Лащик Є. Винниченкова філософія щастя // Філос. думка. — 1998. — № 1; Панченко В. Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900 — 1920 рр. у європейському літ. контексті. — Кіровоград, 1998; Лозинська Л. О. Громадсько-політ. діяльність В. К. Винниченка в дореволюційний період. — К., 1999 (бібліогр.: С. 27 — 31); Солдатенко В. Ф. Укр. революція. Істор. нарис. — К., 1999; Федченко П. Коли і де народився Володимир Винниченко? // Слово і час — 2000. — № 7 (475); Панченко В. Творчість Володимира Виниченка 1902 — 1920 pp. та художні течії початку XX ст. // Там само; Гундорова Т. Модернізм як «еротика нового» (В. Винниченко і С. Пшибишевський) // Там само; Хархун В. «Записки Кирпатого Мефістофеля»: екзистенційне в романі та поза ним // Там само; Сиваченко Г. «Лепрозорій»: текст роману в контексті історії та долі // Там само; Михальчук Н. Криза християнської традиції в малій прозі В. Винниченка // Там само; Попович М. «Я роблю так і інакше робити не можу» // Там само; Костюк Г. Моя Винниченкіяна // Там само.



Бібліогр.: Володимир Винниченко. Анотована бібліогр. / Упор. В. Стельмашенко. — Едмонтон, 1989; Володимир Кирилович Винниченко (1880 — 1951). Бібліогр. покажч. / Складачі Т. В. Гологорська, Т. Г. Перстюк. — Х., 1995; (Сиваченко Г.) Укр. наукова Винниченкіана. 1987 — 2000. Бібліогр. покажч. // Слово і час — 2000. — № 7 (465).



В. Білодід















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.