[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 7-12.]
Попередня
Головна
Наступна
ПЕРЕДМОВА
Вибрані статті, дослідження та есе, які тепер складаються в оцю книжку, писалися протягом більше ніж двадцяти років. Приблизно половина з них були задумані як доповіді на різні конференції, конгреси та симпозіуми. І ці "оказійні" праці, і "більш плановані" визначають одну із головних тем моїх пошуків — історію української літератури в її системному, історіографічному та в прямому, текстуальному вимірах. Але хоч тема одна й (здавалося б) однозначна — та сама історія української літератури, та ні в поодиноких працях, ані в їх сукупності я не прагнув відтворювати цю історію в її традиційному, наративному плані. Причина цього передусім практична: поміщені тут праці писалися спонтанно, органічно і спершу — без усвідомлення широкої історіографічної стратегії.
Проте є ще важливіша теоретична причина. Наративна форма викладу вже мало переконує, і сама ідея "історії літератури", яка буцімто мала б охоплювати цілий процес з його зовнішніми та іманентними прикметами і представляти його з презумпцією авторитетності, вважається — в контексті сучасної літературної теорії — певним оксюмороном та ілюзією. Такий скепсис формулюється як на підставі різних теоретичних позицій — формалістичних, структуралістських, постструктуралістських, герменевтичних, так і з самої наукової практики.
На Заході, наприклад, ні науковці у своїх дослідженнях, ні навчальні програми здебільшого не наголошують під цю пору на історії літератури як такої. Водночас дослідження та обговорення самого явища "можливості" або "неможливості" історії літератури чи попросту її "занепаду" не перестають хвилювати наукову думку. У процесі такого нібито "похорону" історії літератури насправді витворюється важлива дискусія, в якій ця дисципліна, її розмаїті засновки й неминучі проблеми постійно переосмислюються, а підхід до них витончується та вдосконалюється. Коли говорити про літературознавство взагалі, про літературну критику в широкому сенсі, то тут, на Заході, вона поступово поширює свій ареал впливу і посідає щораз чільніше місце в загальному культурологічному процесі.
В Україні, на жаль, такої дискусії як про загальні, теоретичні проблеми історії української літератури, так і про її особливі, партикулярні складнощі майже немає, хоча історій літератури тепер не бракує. Перевидаються давніші історії (Возняка, Зерова, Грушевського й Чижевського), пишуться й видаються нові. І не тільки історії, але й їхні педагогічні помічники (або сурогати) — хрестоматії. В суспільно-громадському плані це більш ніж зрозуміло: для суспільства, яке так довго було позбавлене права на свою культурну, наукову (не кажучи вже про політичну) пам’ять, кожний момент і етап власного осмислення та самовиявлення стає об’єктивною цінністю, частиною відвойованої спадщини. Заповнення прогалин, тих "білих плям", якими рясніла вся культурна спадщина, є передумовою відродження цієї дисципліни.
Проте інформативна та ретроспективна настанови не вимірюють і не гарантують якості. Як кожний науковий продукт (про те йдеться в праці, заголовок якої став назвою цієї книжки), історії літератури і парадигми, за якими вони пишуться, старіють, а тому їх треба переоцінювати... і постійно знову ставити запитання, на які немає остаточних відповідей. Донедавна в українському літературознавстві цей процес переосмислення не міг відбуватися. Тепер він починається, але із зрозумілих, передусім інституційних причин він аж надто повільний і стохастичний. А втім, альтернативи органічному засвоєнню нових підходів немає: справжня наука не виростає з директив або настанов, як і з традиціоналізму. Скромна мета цієї книжки — посприяти такому процесові переосмислення.
Вміщені тут праці об’єднуються в кілька основних розділів. Перший із них складається з нарисів про деякі концепційні та історіографічні орієнтири. Остання і найновіша тут праця, про рецепцію — як теорію, так і її застосування до початків нової української літератури, — визначає напрям, котрий на теперішньому етапі вважаю особливо плідним для українського історичного літературознавства. І в моїй другій основній літературознавчій іпостасі, тобто в шевченкознавстві, рецепція, власне, є стрижнем дослідів, якими нині займаюся.
Стосовно досліджень, які тут подані, то в них звучать і виділяються три ключі. Перший, бодай у плані історії поставання цих праць, — це компаративістський вимір. Дослідження таких тем, як українсько-російські або українсько-польські літературні взаємини, природно випливали із моїх найраніших наукових зацікавлень і водночас становили — й надалі становлять — точку відношення, ключовий момент, від якого, на мою думку, мало б починатися нове осмислення українського літературного процесу, його структур і динаміки. Звісно, кожна національна література існує в динамічній співдії внутрішніх і зовнішніх ("рідних" і "чужих") сил і процесів, але у випадку нашої літератури цей момент ускладнюється довготривалою політичною залежністю і тим колоніальним статусом, який ми тепер щораз більше усвідомлюємо. Вплив такого стану речей на літературні інституції (починаючи від самої концепції авторства, бо що таке "автор" — саме в літературному, не в громадському або політичному плані, — коли він пише за обставин переслідування його мови і нації?), на тематичний, стилістичний і жанровий профілі літературної продукції, на архіважливе питання самозображення (self-image), імпліцитного, а то й прямим чином висловлюваного dignitas власної мови й літератури, — все це є фундаментальне для історії літератури і найкраще пізнається, власне, у зіставленні із тією другою, панівною культурою й літературою. Але як на зло, ці моменти мало, а то й зовсім не досліджувалися. Сам факт історичної дискримінації, травма упослідження немовби наштовхували на своєрідну автаркію: навіть у свідомо непопулістських підходах ці моменти взаємопов’язань, прямих і типологічних узалежнень та протидії їм не помічалися, призабувалися.
Щоправда, тут спрацьовували не лише внутрішні, немовби спонтанні й неусвідомлені, але й зовнішні, планомірні фактори, бо прикметою того самого залежного, колоніального стану і чільним компонентом загального завуження інтелектуальних обріїв було знецінення компаративістики, підміна її препарованими, ідеологічно "звіреними", тобто науково викривленими і знекровленими темами, зв’язками й топосами. (Гадаю, що звичайний бібліографічний перелік тоді дозволених тем проілюструє цю тезу.) Дослідження цього моменту — окреме, першочергове завдання.
Так само, як література не є лише процесом, а передусім сукупністю текстів, так і її дослідження, пошуки її історії, обов’язково мусять заглиблюватися і звіряти себе в цих текстах. Наголошення на таких "силових точках" є другим основним ключем цієї книжки. Їхня гама, річ ясна, не претендує на будь-яку всеосяжність або пропорційність (з перспективи традиційної нарації тут набагато більше прогалин, ніж досліджень), а тільки віддзеркалює мої зацікавлення. В них, щоправда, немає еволюції тематики: давня література, наприклад, була об’єктом моїх зацікавлень на різних етапах; Тичина притягав мене від самого початку — і надалі притягає. Те, що помітне, так це певна еволюція поглядів, методики (без цього попросту соромно було б представляти свій доробок). Зокрема, якщо брати хронологічні полюси, ця еволюція йде від певного історизму й дослідження формальних моментів до певних постструктуралістських і культурологічних настанов. Але ні тоді, ні тепер я не бачив себе в ролі послідовного прихильника однієї тільки теорії або методології. Гадаю, що якоюсь мірою (над цим, мабуть, треба ще задуматися) сувора послідовність, монолітичність інструментарію не сумісна із широкою, саме історично-культурологічною гамою порушуваних тем.
Спільна риса, яку я тепер сам відкриваю в зібраних тут працях, — це сфокусованість на питанні канону. Останнім часом я часто звертаюся до цього кардинального питання (тут, у книжці, воно є суцільною темою одної з останніх моїх праць — про семантику котляревщини з 1995 р.) — і радію, що воно дедалі ширше звучить у сучасному українському літературознавчому дискурсі. Проте, як тепер видно, цей історіографічний лейтмотив (тоді ще програмово не наголошуваний) також виступає в одній із перших моїх праць — про "недруковану й призабуту" поезію Тичини (1972); він повторюється в дослідженні його-таки "Чернігова", що друкувалося, власне, разом із текстом збірки, яка на той час (і не тільки для західного читача) давно вже випала із практичного, читацького канону. В дискусіях про поодинокі масштабні, хоча ще досі мало відомі явища, наприклад так званий мурівський період української еміграційної літератури (1945-1950), чи взагалі про саму літературну історіографію (статті про Єфремова і, зокрема, про "Історію української літератури" Чижевського), питання канону, нашого вміння осмислювати й організовувати літературну спадщину, насправді було основною темою. Воно звучить у статті про теоретичні проблеми українського літературознавства (1989), яка, мабуть, уперше в контексті "радянського літературознавства" (як "світопогляду", так і журналу) прилюдно поставила певні гетеродоксні постулати.
Питання канону, оскільки вказує на авторитет — і традицій, і підходів, і інтерпретаторів, неминуче пов’язане із боротьбою за цей авторитет. Бо жодна влада (в тому числі й інтелектуальна) не дається і не здається безконфліктно. Якщо розбіжність у цінностях і методах глибинна, як це було між совєтським і несовєтським літературознавством, то дискурс звучатиме майже тільки в ключі безпардонного конфлікту й взаємних звинувачень у "фальсифікаціях". Але протистояння — хоч і коректне — по суті окреслює ціле поле наукового дискурсу. І, своєю чергою, це також знаменує третій — дискусійний чи простотаки полемічний — ключ вміщених тут праць.
Про це мені тепер доводиться говорити з дещо суперечливими почуттями. З одного боку, це річ, як щойно сказано, неминуча, закономірна, тим більше, коли автор принципово ставить собі завдання переосмислити найосновніші питання — канону, підходу, оцінки тощо. Не уявляю собі, як може існувати повноцінний дискурс без справжньої дискусії — навіть, а то й передусім, з канонічними авторитетами. З другого боку, в дискусії, і в полеміці, звучить пульс як наукового, інтелектуального заанґажування, так і стилю й темпераменту кожного автора. Як критик, я тут не раз мав справжнісінький творчий plaisir du texte. Але з часом також настає певне пом’якшення контурів і усвідомлення більшої складності. Про різні речі я б тепер судив і писав трохи інакше. А втім, це все документи часу й етапи пошуків, і вони вже зафіксовані.
Готуючи цю книжку, я надавав перевагу саме цьому принципові: передати текст дослідження або дискусії таким, яким він був. Тому-то й трапляються в ній деякі повторення, лейтмотиви, які читач напевно помітить, але які, на мою думку, навряд чи доцільно тепер знімати. Щоправда, іноді таки треба було дещо додати або виправити. У таких випадках (якщо це більше, ніж одна або дві примітки) дана праця позначена двома датами. Проте я здебільшого стримував бажання дописувати нові postscriptum’и.
Найголовніша мета цього зібрання — поділитися думками, аналізами, оцінками й навіть емоціями, які були, але які до "материка", до тієї ширшої публіки, для якої вони могли би бути цікавими й корисними, не дійшли. Більшість цих праць побачила світ або англійською мовою, або в публікаціях, які тоді до України не мали доступу. (Вони також ще не дійшли до свідомості дослідників-фахівців, що дедалі більше свідчить про дотеперішний ненормальний стан нашої науки.) Тепер, згромаджені в окремій книжці, вони дістають нового звучання, і я радий, що в цій новій формі вони ще раз можуть шукати свого адресата.
Всім тим особам і установам, які доклали зусиль до завершення цього процесу, — передусім Фондові Катедр Українознавства при Українському науковому інституті Гарвардського університету, перекладачеві Василеві Івашку, також Соломії Павличко, яка запіклувалася публікацією цієї книжки, — моя щира дяка.
Мільтон, Массачусетс
Грудень, 1995
