[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 14-22.]
Попередня
Головна
Наступна
ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
Питання, формулювання, концепційні схеми, які тут пропонуватимуться, потребують подальшого уточнення, звіряння, ілюстрування. Деякі з тих питань уже почасти порушувалися і в моїх працях. Одначе моя мета тут не підсумкова (мусимо констатувати сумний і незаперечний факт, що українське літературознавство нині не займається і, либонь, взагалі у своїй історії не займалося по-справжньому теоретичним самоусвідомленням), а швидше конспективна. Передусім ідеться про те, щоб попередньо постулювати узагальнену теоретичну матрицю для чималої гами основних питань і нерозв’язаних проблем українського літературознавства.
Оскільки мовиться про українське літературознавство в тематичному розумінні (а не, скажімо, про дослідження інших літератур українськими літературознавцями), варто зауважити, що специфіка його об’єкта полягає саме в історичному вимірі. Одне слово, хоча багато моментів діахронного порядку (як, наприклад, перехід стилів або історичних поетик від класицизму до романтизму тощо) підпорядковується загальним чи "універсальним" літературознавчим правилам та нормам і хоча це, мабуть, стосується всіх індивідуальних творів або явищ (як у формальному аналізі), те, що робить українську літературу й українське літературознавство специфічним — і специфічно складним — це існування і повсякчасне діяння саме історичного виміру. Звісно, наголошування на цьому не зменшує ваги інших, суто теоретичних аспектів літературознавства. Без них, зокрема без засвоєння і вільного користування теоріями формального, структурного, психоаналітичного, постструктурного аналізу, українське літературознавство надалі буде неповноцінним. Але тепер суть мого завдання — накреслити деякі теоретичні аспекти основних історичних етапів розвитку української літератури.
Насамперед впадає в очі феномен несуцільності, перервності (discontinuity) розвитку українського літературного процесу.
Навіть побіжне осмислення його історії переконує, що головні етапи української літератури (тобто давній, київський, середній, — від кінця XV до кінця XVIII ст., і новітній — від Котляревського) виявляють дуже слабкі взаємозв’язки, а то й, здається, узагалі їх не мають. Це питання, певна річ, треба досліджувати комплексно і на певній порівняльній основі. Тоді з’ясується, що аналогічні явища властиві й іншим літературам (наприклад, тим, де мовна база — це стосується низки європейських літератур — переходить від середньовічної латини до розмовних мов). Але в українській літературі перервність різкіша. Найбільш промовисто це проявляється в тому, що, власне, у самосвідомості даної літератури (тобто, очевидно, не колективу як цілості, а самих літераторів, інтелектуалістів, носіїв традиції та духовності) питання історичної безперервності й спадкоємності або не порушується, або має до себе негативне ставлення. Так, перше українське відродження кінця XVI — початку XVII ст. по суті відмовляється від давньої традиції візантійщини (хоча насправді ніколи з нею до кінця не пориває), і взагалі в літературі й суспільній думці середньої доби ніколи чітко і принципово не формулюється ставлення до київської спадщини (у "Синопсисі" Гізеля цю спадщину суцільно віддано московським царям). Новітня українська література, від Котляревського до Шевченка і Куліша, в основному нічого не почерпнула — ні мови, ні тем, ні норм, ні натхнення — не тільки від давньої, а й від середньої доби. Справжнім винятком тут стала "Енеїда", твір, що набагато більше належить XVIII, ніж XIX ст., а, впроваджуючи нову літературу, мовно її уможливлюючи, до неї не належить. Зате Шевченкове цитування і фрагментарне згадування Сковороди — це більш ілюзорний, ніж справжній випадок. Автентичне усвідомлення історичної спадщини проявляється в західноукраїнській літературі, спершу — і то скупо — у творчості Руської трійці, в Устияновича, а відтак, уже в розвиненій формі, — у многогранній творчості Франка.
До речі, хоч історію української літератури узвичаєно ділити на щойно згадані три основні етапи, можна постулювати, що цей останній етап, — новітньої української літератури, XIX і XX ст., — таки ділиться, за періоду революції й удержавлення української літератури, на два фундаментально відмінні етапи і що вони, може, більше, ніж в інших літературах, характеризуються саме перервністю традицій, тем, функцій і ролей читача тощо. Цей перелом не так між літературою XIX і XX ст., як між літературою, умовно кажучи, народницькою та модерною, потребує, ясна річ, осмислення й дослідження.
Наявність перервності між головними етапами-періодами породжує низку вагомих питань. Центральне з-поміж них — питання тотожності, ідентичності української літератури. А саме: беручи до уваги перервність, враховуючи, що пізніший етап не примикає і не "признається", відмовляється од попереднього, що тоді надає загальному літературному процесові цілісності? Ще конкретніше: в чому тоді, незважаючи на ці розриви, полягає діахронічна українськість цієї літератури? Відповіді аж ніяк не прості. Мова в усякому разі не є об’єднувальним чинником, адже ж вона змінюється не тільки як основний код (наприклад, від церковнослов’янської до книжної української та до народної), а і в комбінації кодів (як, наприклад, у переході між XVII ст., з одного боку, XVIII та XIX — з другого, від польсько-українського до російсько-українського білінгвізму). Найбільш поширене поняття — дух народу, Volkgeist, який повсякчасно живе й наново перевтілюється в нові іпостасі, — це скоріше натяк на відповідь, ніж сама відповідь. Ідеалістичне й квазіметафізичне поняття такого суттєвого духу обов’язково потребує аналітичного переформулювання. На протилежному, так би мовити, позитивістському, краю до цього є територіальний принцип, за яким аналогічно до друкарства (див., наприклад, вельми цінний каталог стародруків, виданих на Україні та підготовлений Я. Запаском і Я. Ісаєвичем) усяка література, що з’являється в межах України, є частиною української літератури. Концепція приваблива і великою мірою слушна, але не цілком. Бо за відсутності передумови державних чи бодай політичних структур (разом зі структурою самоусвідомлення) поняття "Україна" (а отже, й "українська література") по суті неможливо відрізнити від поняття "провінція". На різних її етапах, передусім у XVIII і XIX ст., це доля української як літератури, так і культури взагалі.
Ця суперечність дуже повчальна й наочно вказує на вирішальну роль та водночас і обмеженість концепційних, теоретичних парадигм. Бо коли державно-територіальний принцип чіткий і немовби всеосяжний, він не враховує культурної специфіки й складності даного літературного процесу і, підкреслюючи інституції, а не етнос, не добачає саме того духу, з яким завжди слід рахуватися; бо в остаточному підсумку література — це творчість та індивідуальність, а не схеми. З другого боку, наголошування "духу", що у нас є традицією романтизму й народництва, передусім означає недооцінку, а то й ігнорування багатоповерхової інституційності літератури, її норм та конвенцій, чим провінціалізує її. Річ парадоксальна: хоча поняття народу, що випливає з ідеалістичної філософії романтизму, має бути поняттям-сувереном — над усякими поняттями інституцій, територій, держав, проте панування цього поняття, як це було і в українській літературі та літературознавстві XIX ст., призводить до провінціалізації як літературного процесу, так і його історіографії.
Відповідь, очевидно, лежить не так посередині, як у контексті, тобто в системності. І це, власне, друге наше основне поняття — поняття системності культури й літератури. Коли — в теоретичному плані — перше питання, яке ми порушили, питання діахронної тотожності-ідентичності української літератури — це питання співвідношення літератури і суспільства (і оскільки структура суспільства радикально змінювалася, остільки виникла ця перервність, про яку йшлося), то у випадку системності йдеться про іманентно літературний вимір.
Саме про таку іманентну історію української літератури я говорив свого часу на Другому американсько-совєтському симпозіумі в Києві, коли порушував питання жанру і стилю у становленні нової української літератури. Повертатися до цього тепер немає потреби. Можна тільки пригадати, що для різних ключових питань, не тільки жанру і стилю, а й стратифікації та диференціації літератури, виникнення норм, засвоювання впливів тощо, неодмінною передумовою є поняття системності; без неї ми справді, як без керма. Зрозуміло, що поняття системності стосується й синхронного та діахронного вимірів. З огляду на ту саму, сказати б, привілейовану роль історичного виміру, про яку раніше говорилося, особливо вагомим стає питання динаміки змін, зокрема на макрорівні, таких, як, наприклад, у XIX ст. наростання народництва і лише наприкінці століття його заперечення або, ще загальніше, — перехід української літератури протягом минулого віку від провінційної до національної моделі буття, функціонування. Все це потребує системного контексту.
Чи не найскладнішим аспектом системності, його, так би мовити, межовою, випробувальною ситуацією є доволі дискутоване, наболіле і часто кривотлумачене поняття так званої неповноти української літератури. До нього тепер повертатися також немає потреби, відзначимо лише, як багато контекстів тут схрещується: порівняльний (зіставлення систем жанрів і стилів української літератури з такими самими системами інших літератур, а відтак постулювання відносної "повноти" або "неповноти"), суспільний (не тільки сумнівне поняття "неповної нації", що породжує "неповну" літературу, але доцільніше питання гами функціонування української літератури) і також суспільно-психологічний (постулат не так "неповноти", як дефензивності української літератури на різних етапах її існування, тобто її самооборона шляхом замикання в собі; "неповнота" як надмірність суспільних — замість літературних — функцій літератури).
І ще одне в цьому контексті: хоча питання системних змін — одне з найосновніших у теоретичному осмисленні української літератури, питання періодизації, якому аж надто часто присвячувалось багато уваги, нерідко лишається необгрунтованим, схематичним. Треба рішуче і ясно сконстатувати, що періодизація — це, по суті, допоміжне, педагогічне, а не теоретичне осмислення. Функція періодизації є похідна саме від системних змін і завжди чимось умовна; надто наголошувати на ній — означає займатися білятеоретичним, а не теоретичним питанням. Третє основне питання, що на Заході тепер широко привертає увагу вчених, але в українському літературознавстві, совєтському і несовєтському, ніколи не мало статусу теоретичної, хіба що суто фактографічної, проблеми — це питання канону і творення канону. В контексті постструктуралістської критики, дослідження того, ким, з якими свідомими і несвідомими цілями творилися канони або взагалі канонізувалися ті чи ті твори, творці, комплексні явища, цінності тощо, — є визначальним напрямом власне тому, що він дає змогу перевірити весь тягар суспільно-культурної традиції, яку ми звикли трактувати як закономірність, як цілковиту даність. Тут діють і такі похідні від того поняття, як легітимність, авторитет і авторитетність, консенсус і механізми його творення, відкритість або закритість літературних процесів і оцінок тощо. Вони стосуються не тільки самого процесу творення, а й архісуттєвого суміжжя: літературної і культурної традиції, літературних і суспільних норм та інституцій, літератури і соціопсихології.
Питання канону і його узаконення, чи, інакше кажучи, з’ясування: "Що таке українська література?", "Хто і що до неї належить?", перегукується, ясна річ, з уже згаданим моментом тотожності й "сутності" української літератури. Через цей теоретично новий кут зору можна заново окреслити коло так чи інакше уже засигналізованих, але зовсім ще не розв’язаних проблем, наприклад київського періоду української літератури: чи є, і якщо так, то які саме межі питомо українського чи протоукраїнського в давньоруській літературі? Якщо ні, то яка роль території в цій культурній спільності? І далі: яка спадкоємність київської традиції? І ще важливіше: хто і як це має вирішувати, тобто як нам ставитися до традицій інтерпретацій і як творити нову традицію? Щодо середньої доби це, аналогічно, питання канону української літератури стосовно чи то польсько-українського, чи російсько-українського суміжжя. Тут виринають такі зовсім не тривіальні запитання: "Що б то мало означати, що в київських підручниках Теофан Прокопович є російським і українським письменником, а в московських тільки російським?" Або: "Чому Гоголь, причетність якого до української культури і функціонування в українській літературі є незаперечною, в українських історіях, енциклопедіях, підручниках значиться лише як російський письменник?" Відповідь на це, підкреслюю, не криється в одних фразах "великодержавний шовінізм", "комплекс старшого брата" тощо. Ні. Щоб мати теоретично переконливу та виважену відповідь, потрібно спиратися на аналіз творення канону, його риторики і суспільно-політичних функцій, символіки і, сказати б, державно-національного міфу.
Щодо новітньої української літератури питання канону постає надзвичайно гостро у псевдонаукових парадигмах-формулах, донедавна поширених у совєгському літературознавстві, що поділяють людство, національні культури на маніхейські антиподи — вже згаданих прогресистів і реакціонерів. Їх різновиди та відлуння численні і в кожному випадку знаменують творення канону шляхом обкроювання, звуження, цензурування історичного процесу. (Аналогічні, хоч незрівнянно менш вироблені й численні, окреслені канони походять від украй правих середовищ). Щоразу ретельніше, хоч і не без перебоїв, долання таких штампів у совє гському літературознавстві — щодо літератури українського модернізму, літератури Галичини міжвоєнного періоду, еміграційної літератури і навіть, хоч поки що несміло, так званої дисидентської літератури в Совєтському Союзі — це вельми відрадні явища. Але тут для нас суть справи не в практичному, а в теоретичному моменті — в осмисленні процесів, їх передумов та імплікацій. (І в цьому теоретичному розумінні, до речі, є й певна запорука неможливості відновлення таких штампів, перекручень і замовчувань).
У найширшому сенсі питання канону зводиться до питання інклюзивності або ексклюзивності української літератури, тобто знову до фундаментального моменту її тотожності та історичного самоусвідомлення. Бо на різних етапах існування української літератури, деякі з її діячів — це стосується і Вишенського, і постулатів народництва (наприклад, у Грінченка або Єфремова), й ідеологічних розумінь суспільної функції літератури (як то було у Франка або в офіційній теорії соціалістичного реалізму), і, врешті, теоретичних міркувань еміграційного літературного об’єднання МУР — пропонували принцип органічності, вважаючи, що ті або ті явища, напрями, течії могли чи (скоріше) не могли бути причетними до української літератури. І знову треба наголосити, що навіть коли всяке намагання проскрипції для української літератури (наприклад, відкидаючи західні, латинські впливи чи модернізм, футуризм або таких "буржуазно-націоналістичних" письменників, як Пантелеймон Куліш, Лепкий, Хвильовий) є завжди кроком прагматичним, то питання творення, окреслювання канону, його механізм — це також питання по-справжньому теоретичне.
Водночас конче треба зауважити, що пошук органічності чи "органічного українського" стилю тощо — це необхідне і неминуче шукання того своєрідно-українського, без якого ця література, культура взагалі не мають сенсу. Бо жодна творчість не може існувати тільки на запозиченій моделі, якою б вона не була високою. Як я вже раніше доводив, різні культурно-літературні явища (наприклад, котляревщина) продовжували функціонувати навіть при зменшеній естетичній ефективності, бо задовольняли основну потребу — своєрідності. Підсумовуючи, можна сказати, що жодна культура не готова включатися до космополітських тем, рухів тощо, якщо вона почувається загроженою, непевною себе.
Четвертий, головний, аспект теоретичного осмислення української літератури — це розгляд літератури як семіотичної системи, що багатогранно відбиває цілісність даного культурного утворення. Задля стислості знову наведу тільки деякі підрозділи або різновиди. У давній, київській літературі, це, наприклад, співвідношення рідного і запозиченого, що на подальшому етапі постає як співіснування західних, латинських і візантійських моделей. У XVIII ст. це питання української літератури як підпільної, проскрибованої (як потім у XX ст.), рукописної, і літератури, що, власне, з цієї причини більш або менш вільно відтинає себе від семіотичної системи панівної імперської моделі, чим завершує свою провінціалізацію. Знаменно, що саме Шевченко, від якого починається таке сильне відродження української літератури, водночас якнайкраще підсумовує, віддзеркалює попередній процес-етап її провінціалізації У складному семіотичному плетиві і яскравих поетичних образах України як суцільної жертви. У літературі XX ст. її семіотична система значною мірою націлена на політичний момент, на більш або менш свідоме удержавлення і літератури, і взагалі усієї культури. Можна постулювати, що такі різні за своєю формальною, жанрово-стильовою сутністю явища, як неокласики, як напрям Хвильового і ВАПЛІТЕ, як фасцинація княжою добою в західноукраїнській літературі міжвоєнного періоду і як сучасна фасцинація історичною тематикою (наприклад, у романі Загребельного "Я, Богдан"), — це в глибинно семіотичному сенсі різновиди загального системного намагання удержавлення культури. В літературознавстві це виявляється як давно вже необхідна ресекуляризація літератури, тобто її цілісного, не по-сектантському баченого процесу і остаточного переборення партикуляризму, однобічності, тенденційності. Які б не були історичні параметри в кожній добі, семіотичний підхід свідчитиме про складне обопільне діяння кодів, функцій і читацьких аудиторій.
Про ще один дуже важливий сенс семіотичної системи треба також бодай згадати. Йдеться про те, що разом з іншими видами мистецтва — живописом, архітектурою, музикою і т.ін. — література існує в комплексному культурно-естетичному й суспільному коді. Не враховуючи цього, не зможемо зрозуміти ані літератури на даному етапі, ані загального тла. Це стосується й триваліших періодів, як-от бароко, і коротших, скажімо бурхливого відродження 20-х років цього століття.
Останній головний аспект — читач і рецепція. Такий вимір співдіє з усіма вищезгаданими аспектами та якнайсуттєвіше пов’язує історію літератури із загальною інтелектуальною історією.
Усі вищепостульовані історично-семіотичні етапи української літератури, — провінційно-народна модель котляревщини, романтично-міленарна концепція поезії як святого діла у Шевченка, різновиди позитивізму в Куліша, Франка і Драгоманова, — усе те віддзеркалює і характер читача, і процес творення читача, і ширші питання рецепції. І хоча тут дещо зроблено, теоретичне й синтетичне опрацювання ще попереду.
Нарешті, пов’язуючи теорію з актуальністю і спонукаючи до ширших, історичних вимірів нашої розмови, можна тільки констатувати, що питання теоретичного осмислення української літератури — це й питання її інтелектуальної життєздатності як дисципліни. Своєю чергою, успішне вивчення такого питання збагачує наше загальне, глобальне розуміння взаємодії літератури і культури.
1985
