[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 543-570.]

Попередня     Головна     Наступна

ЩЕ ПРО "НЕІСТОРИЧНІ" НАЦІЇ І "НЕПОВНІ" ЛІТЕРАТУРИ

Спостереження професора Рудницького слід тепло вітати, надто ж з огляду на той невеселий факт (який до певної міри нагадує брак ширшої, фахової дискусії про "Історію" Чижевського за його життя), що це перший ґрунтовний відгук на мою критику ¹. Те, що до розмови приєднується історик, а не літературознавець, визначає, певна річ, центр уваги цих спостережень. Їх можна також розглядати як подальший коментар про відносний ступінь діяльності у цих двох галузях. Порушена проблема, одначе, стосується як історії, так і літературної історії та — навіть попри її внутрішній інтелектуальний зміст — заслуговує на увагу й висвітлення просто тому, що вона існує. Незалежно від того, походить вона від формулювань Чижевського чи ні, ця проблема присутня (або, як я доводитиму далі, є каменем спотикання) і в наукових і в загальних дискусіях про українську літературу та історію ².

¹ Див.: Grabowicz George G. Toward a History of Ukrainian Literature // Harvard Ukrainian Studies. — 1978. — l, № 4. — P. 407-523. Виправлене окреме видання з’явилося у "Harvard Series in Ukrainian Studies" (Cambridge, 1981). Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури".

² Пор. вихідну тезу професора Рудницького: "Полишаючи поки що питання про ’вищість’ і ’нижчість’, скажу, що я розглядаю поняття ’історичності’ й ’неісторичності’ (або, відповідно, ’повноти’ й ’неповноти’) націй як повновартісні категорії історичного пізнання. Вони вписуються в контекст східноєвропейської й особливо української історії": Лисяк-Рудницький Іван. Зауваги до проблеми ’історичних’ та ’неісторичних’ націй // Історичні есе: В 2 т.- К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 29-39; тут — с. 29.

Я буду так само відвертий, як і професор Рудницький. Незважаючи на низку цікавих і обґрунтованих моментів його основний аргумент мене зовсім не переконав: якими б не були її компоненти — повний/неповний, історичний/неісторичний чи вищий/нижчий, — це бінарне й неминуче категоричне розрізнення, як на мене, не є "легітимним", тобто воно не може служити продуктивним знаряддям або критерієм чи то для історичного, чи для літературно-історичного аналізу.

Як і за більшості випадків, початковою проблемою тут є проблема дефініції. Безсумнівно, професор Рудницький, як і всі ті, що вивчали даний предмет, цілком свідомий, що ідея "нації" була і до певної міри все ще залишається невизначеною. (Як застерігає Поппер, назвати чи визначити феномен ще не означає збагнути його "сутність". А це вказує на дальшу епістемологічну проблему. Проте зараз ми можемо її відкласти на пізніше.) На Заході, скажімо в Америці, слово "нація" часто використовується як синонім "країни" чи "держави" (наприклад, "Об’єднані Нації"). Його також уживають як еквівалент "народу". Між полюсами політичного (і, врешті-решт, державного) та етнічного визначення існує середня позиція, за якою нація трактується, як великий соціокультурний колектив, що вирізняється низкою сутнісних рис. Вони водночас відрізняють його від колективів нижчого рівня на кшталт племен або етнічних груп і встановлюють тяглість між ними. Модель такого підходу до визначення нації надибуємо, наприклад, у соціологічному дослідженні Ентоні Д. Сміта "Теорії націоналізму", де "націоналізм" і, ширше, — "нація" розглядаються у глобальній структурі і протягом усієї людської історії. Сміт пропонує сім визначальних рис: 1) культурні відмінності (беручи й мову), 2) територіальна суміжність і мобільність, 3) великий обсяг, 4) зовнішні взаємини, 5) внутрішньогрупове почуття і лояльність, 6) права громадянства, тобто ступінь політизації, 7) економічна інтеграція ³.

³ Див.: Smith Anthony D. Theories of Nationalism. — New York, 1972. — P. 186-189; пор. також весь розділ "Дефініції", с. 153-191.

Дві перші риси, поряд з мережею спільної кревної спорідненості, визначають "плем’я". Перші п’ять визначають "етнос" або етнічну групу. Всі разом визначають "власне націю". Найважливішим, мабуть, є те, що ці риси подані не як нормативне чи обумовлене визначення, а як модель. Відповідно до свого ненормативного, евристичного підходу Сміт часто посилається на групи, що "звичайно сприймаються як нації", попри їхнє співвідношення з цією низкою визначальних рис. Либонь, не варто ставити на карб професорові Рудницькому те, що він не розробив власної моделі-дефініції "нації". Врешті-решт, його увага зосереджена на вужчій проблемі "історичних" і "неісторичних" націй. Але через брак такої дефініції, а отже, й з припущенням, що значення поняття "нація" у певному сенсі є самоочевидним і чітко окресленим (радше, як на мене, воно є полісемантичним і часто-густо аморфним, а відтак потребує плюралістичного, модального підходу), його аргументація ризикує бути редукційною і надміру спрощеною. Конкретним прикладом того, як однолінійний підхід призводить до такої надмірної спрощеності, є готовність Рудницького стверджувати радикальну відмінність між націями (тобто між націями "повними" і "неповними", "історичними" й "неісторичними") на основі однієї, хоч і нібито есенційної, риси — наявності "репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та ’високої’ культури" ⁴.

⁴ Лисяк-Рудницький І. Зазнач. праця. — С. 33.

Якщо ми осягатимемо відмінність між, скажімо, польською і українською націями у даній історичній фазі, — а я справді робитиму це, хоч і не в запропонованих Рудницьким термінах, — то така відмінність справді охоплюватиме набагато більше моментів, аніж наявність чи брак "типового вищого класу". Вона конче передбачає безліч інших рис або чинників, що відображають соціально-політичну структуру даної групи, її історичний досвід, традиції, культуру взагалі. Одне слово, позаяк йдеться не менше, ніж про нації як такі, — а подані вище бінарні терміни передбачають саме це, — то аналіз мусить бути цілісний. Протилежний підхід, що полягає у відокремленні одного моменту з тяглої структури, якою є великий людський колектив, і проголошенні, що такий момент є достатнім для визначення або точніше, — конкретизації самої форми існування цього колективу, буде відверто редукційний. Як на мене, це не евристичний прийом чи процедура, а спотворення. Подібним чином поняття, що їх обстоює Рудницький, замінюють, я гадаю, цілісний або принаймні різнобічний аналітичний підхід позірно універсальним, але насправді схематичним і абстрактним критерієм (або цінністю).

Поняття "історичних’ / ’неісторичних" націй справді є природним відправним пунктом (поняття повний/неповний, вищий/ нижчий є лише його дальшим розширенням і спрощенням). Теоретичним батьком історичної/неісторичної дихотомії є, звичайно, Геґель. Кажучи, що "формула "неповна нація", здається, наслідує гердерівські дистинкції між "історичними" і "неісторичними" націями чи народами" ⁵, я припустився очевидного еліпсису, але дане твердження не є цілком хибне. Звісно, терміни й головна теоретична надбудова належать Геґелю, але акт розрізнення між націями чи народами на основі їхнього унікального духу (Volksgeist) є відверто гердерівський ⁶. Саме Гердер бачив, наприклад, слов’ян в основі своїй миролюбними й ідилічними, а німців — войовничими ⁷.

⁵ Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури".

⁶ "У строгих гердерівських термінах Гегель розглядав релігію, а також мораль і мистецтво як вияв народного духу (Volksgeist). Кожен народ має власний Volksgeist, що вбирає у себе єдність життя, яка характерна для нього... Наслідуючи "християнство і національні релігії" Гердера, Гегель стверджував, що кожен народ має власні специфічні соціокультурні інститути, які відповідають його національному характеру": Avineri Shlomo. Hegel and Nationalism // Hegel’s Political Philosophy/ Red. Walter Kaufmann. — New York, 1970. — P.116-117.

⁷ Див.: Bittner Konrad. Herders Geschichtsphilosophie und die Slaven. — Reichenberg, 1929.

І саме такі "поетичні" враження-узагальнення згодом були систематизовані у геґелівській метафізиці історії. У цьому короткому коментареві мене цікавив не зміст дистинкції (тобто те, що Гердер звеличував Volk, а Геґель — державу), а сам факт і шкідливі наслідки вчинення подібної дистинкції. На цій підставі я також вважав, що буде цілком резонно висловити міркування про те, що такі дистинкції "знайшли своє найвульгарніше вираження у расовій ієрархії Ґобіно". Але фактично нас цікавить не авторство поняття чи його (поняття) більш або менш ексцентричні результати, а саме це поняття. І тут мені дуже дивно, що Рудницький так легко розквитався з його теоретичними підвалинами: Геґель згадується лиш мимохідь, а Енґельс, який застосовував ідеї Геґеля для конкретного історичного й політичного аналізу, просто ігнорується з огляду на зловживання цим поняттям "з полемічними й пропагандистськими намірами". По суті, Рудницький, здається, бере "юридичну й адміністративну практику Габсбурзької імперії" як форму легалізації поняття, — і до цієї аргументації на основі практики я сподіваюся ще повернутись. Але теоретична, інтелектуальна основа цієї дистинкції заслуговує, певна річ, на певну увагу.

Для Геґеля — і це він підкреслює expressis verbis як на початку, так і наприкінці своєї "Філософії історії" ⁸, — світова історія є не що інше, як теодицея, виправдання Божих шляхів до людини. Водночас, "історія світу є не що інше як прогрес свідомості свободи" ⁹. Стадії цього процесу, а відтак "природний поділ універсальної історії" забезпечували для Геґеля три найбільші людські цивілізації: Східна, "яка знала, що лише одна людина (тобто деспот) є вільною"; Грецька і Римська, "яка знала тільки, що деякі люди є вільними, — не людина як така"; і ґерманські народи, які "під впливом християнства вперше усвідомили, що людина вільна сама по собі" ¹⁰. Це діалектика специфічних Volksgeister, що їх втілює Розум (тобто Божий задум) в історію. Кульмінаційним виразом цього розгортання Розуму в історії є держава; це — "ієрогліф розуму". Чи, за його славнозвісним висловом із "Філософії права": "Es ist der Gang Gottes in der Welt, daß der Stat ist" ¹¹.

⁸ Так, наприклад: "Наша форма аналізу предмета (тобто універсальної історії) є в цьому аспекті теодицеєю — виправданням Божих шляхів... Для того щоби зло, яке є у Світі, можна було збагнути". І: "Те, що історія Світу з усіма мінливими сценами, що їх містять її аннали, є цим процесом розвитку і втілення духу — це правдива Теодицея, виправдання Бога в історії": Hegel Georg. The Philosophy of History / Trans, by J. Sibree. — New York, 1900. — P. 15 i 457.

⁹ Hegel G. Op. cit. — P. 18.

¹⁰ lbid.-P. 18-19. Використовуючи поняття "германські", я пристаю на аргументацію Авінері: "Гегель, — зазначає він, — називав останню фазу історичного розвитку die germanische Welt (германський світ), а не die deutsche Welt (німецький світ)... У німецькому слововживанні термін "германський" завжди використовувався для означення культурної сфери і не мав жодних політичних імплікацій.." ("Hegel and Nationalism", c. 130).

¹¹ Згідно з Кауфманом і Авінері, точний переклад цього речення мусить бути такий: "Держава повинна бути (дослівно — є) шляхом Бога у світ". "Гегелю йдеться, — продовжує Авінері, — не про те, що держава є "походом Бога" на землі чи щось у такому дусі, а про те, що саме існування держави — частина "божественної стратегії", а не просто людський випадковий артефакт": Avineri Shlomo. Hegel’s Theory of the Modern State. — Cambridge, 1972. — P. 177.

З цього мусить випливати, що ті народи або нації, які не спромоглися заснувати державу, позбавлені історії, вони "аісторичні" чи "неісторичні" (і, по суті, мало чим відрізняються від "диких народів") ¹². З огляду на універсалістську, есенціалістську і радикально ідеалістичну природу гегелівської філософії історії зовсім не дивно, що він надає мало уваги конкретним і характерним рисам та реальним історіям "аісторичних" народів: для нього, за його ж власним визначенням, вони просто перебувають на периферії чи за межами історії. Його згадки про них вкрай рідкісні, а порівняно з тією увагою, що її "Філософія історії" надає "справді історичним" націям (по суті, Volksgeister: Східний, Греко-Римський, Ґерманський), вони надзвичайно схематичні й спрощені ¹³.

Навколо філософії Геґеля, надто ж філософії історії і держави, точилися різноманітні полеміки. Йому ставили на карб те, що він потурає політичній реакції і виправдовує та надихає тоталітаризм як правий, так і лівий ¹⁴.

¹² "In dem Dasein eines Volkes ist der substantielle Zweck, ein Stat zu sein und als solcher sich zu erhalten; ein Volk ohne Statsbildung — (eine Nation als solche) hat eigentlich keine geschichte, wie die Volker vor ihrer Statsbildung existieren". Hegel Georg. Enzyklopadie der Philosophischen Wissenschaften im Grundrisse. — Hamburg, 1959. — S. 428.

¹³ Наприклад: "Слов’янські нації" були сільськогосподарськими. Цей життєвий стан зумовлює стосунки пана і кріпака. У сільському господарстві домінує природний чинник; людська промисловість й суб’єктивна діяльність на цьому робочому терені назагал придатна менше, ніж деінде. Тим-то слов’яни не набули так швидко чи охоче, як інші нації, фундаментального відчуття чистої індивідуальності — свідомість універсальності, — що ми означили вище як "політичну владу", і не могли розділити вигоди щойно народженої свободи" ("The Philosophy of History". — P. 420). Чи навіть ще гостріше: "Всі ці народи [слов’яни. — Г.Г.] не беруться нами до уваги, позаяк досі вони не заявили про себе як незалежний елемент у ряді тих фаз, що їх Розум набув у світі. Нас не обходить зараз питання про те, чи станеться це в майбутньому; в історії ми маємо до діла з минулим"; (Ibid. — P. 350).

¹⁴ Див., зокрема, працю: Popper Karl. The Open Society and Its Enemies. — London, 1945; і спростування Кауфмана в "Hegel’s Political Philosophy".

Його звинувачували у зарозумілому етноцентризмі ¹⁵ Переконливішим, бо воно стосується осердя його інтелектуального обгрунтування та його філософського методу, було обвинувачення у руйнуванні й запереченні самої історії ¹⁶. Проте безсумнівним є те, що його філософія історії, як і його "Феноменологія духу", повністю метафізичні. Це, як він сам стверджує, суто спекулятивна філософія; як об’єкти, так і знаряддя їхнього дослідження, є чистими сутностями і чистими ідеями ¹⁷. Відтак, хоч емпіричні факти можуть використовуватися задля ілюстрації, вони є, безсумнівно, вторинними і, як демонструє Кроче, без них можна легко обійтися. Цілковите усвідомлення цього здатне запобігти багатьом непорозумінням ¹⁸.

¹⁵ Герцену приписують жарт, що, згідно з гегельянцями, Бог нині мешкає у Берліні; див.: Rosdolsky Roman. Zur nationalen Frage: Friedrich Engels und das Problem der "geschichtslosen" Volker. — Berlin, 1979. — S. 168. Проблема може бути почасти термінологічною: див. вище прим. 6. Водночас Авінері виступає апологетом Гегеля, і він-таки недооцінює його етноцентризм.

¹⁶ Мається на увазі критика Бенедетто Кроче: "Єдиними фактами, що, як на його (Гегеля. — Г. Г.) погляд, мають значення для історії, є ті, які репрезентують рух духу чи історію держави. Решта специфічних фактів є надмірною масою, що, ретельно зібрана, здатна пригнічувати й затемнювати ті об’єкти, які варті історії; сутнісну характеристику духу і епох завжди заховують великі події... Хто б не розмірковував над цими словами, неодмінно знайде в них найчіткіше виражену шкідливу дистинкцію між двома видами фактів — історичними й неісторичними, суттєвими й несуттєвими, — що згодом часто повторювалися у працях учнів Гегеля": What is Living and What is Dead in the Philosophy of Hegel. — London, 1915. — P. 145-146.

¹⁷ Так, на початку "Філософії історії" він говорить: "Спочатку слід зауважити, що досліджуваний нами феномен — універсальна історія — належить до сфери духу". Або: "Результатом спекулятивної філософії є те, що свобода є єдиною правдою духу". Або: "Дух — самодостатнє існування" (с.16-17; пор. також "Вступ", с. 16-27, та ін.).

¹⁸ Як твердить Авінері, "Геґелівська теорія в жодному разі не може бути так побудованою, щоб стосуватися будь-якої існуючої держави; Геґель має справу з ідеєю держави, а будь-яка існуюча держава може бути тільки наближенням до такої ідеї" (HegePs Theory of the Modern State. — P.177).

Таке усвідомлення дозволило б також з’ясувати, що будь-який окремий силогізм (і все питання про "geschichtslose Völker" загалом чи про слов’ян зокрема є для Гегеля другорядною проблемою, що нерідко розглядається лиш мимохідь) має значення — і є дійсним — лише в загальному контексті його метафізики. Поза цією системою, де історія не визначається більше як прогресивна саморегуляція, зростаюча самосвідомість Духу (Свободи), що, за Божественним задумом, мусить завершитися у державі, ідея "неісторичної" нації позбавлена сенсу ¹⁹. Сама фраза справді є prima facie суперечністю у термінах, оксюмороном. Радше поверхова спроба Рудницького виправдати теоретично-логічну обгрунтованість цієї конструкції ²⁰ невдала як з формального, так і з фактичного боку.

¹⁹ Сам термін Volk (що може використовуватися у значенні "народу" чи "нації") з’ясовується лише у системі теорії: "Бути народом означає бути організованим у політичну структуру — за таким принципом визначається Volk як тут (1796, есеї про християнську релігію. — Г. Г.), так і в пізніших політичних творах Геґеля... Згодом Геґель писав про прусський Volk чи баварський Volk, позаяк ці держави існували": Avineri Shlomo. Hegel and Nationalism. — P. 120.

²⁰ Лисяк-Рудницький Іван. Зазнач. праця. — C. 32.

1) Йдеться саме про нації, а не про "примітивні" племена чи етнічні групи. Якщо дана група заслуговує, аби її розглядати як націю, то завдяки тому, що вона є нацією, — а відчуття спільності і самосвідомість є чинниками будь-якої робочої дефініції "нації", — вона повинна бути "історичною". Коли вона не історична (у цьому сенсі), то вона не може бути нацією, а лише "нижчим" утворенням на штиб племені або етнічної групи. Одне слово, всі нації є історичними остільки, оскільки вони, — за власним критерієм Рудницького, — є громадами, що дійшли самосвідомості.

2) Фактична проблема полягає в тому, що ця риса, як підтвердив би кожен соціолог, притаманна не лише націям, а й етнічним групам чи племенам: всі вони наділені високорозвиненою самосвідомістю та відчуттям власної самобутності й унікальності. По суті, що "примітивніша" група, то витонченіше це відчуття (тому-то різні так звані "примітивні" групи, наприклад, яноамо амазонківських джунглів, вважають людьми лише себе, всі інші — "нелюди"). З одного боку, йдеться не про самосвідомість, а про способи й модальність її збереження та передачі або, простіше кажучи, про відмінність між усними й писемними документами чи між використанням міфічних або раціональних когнітивних форм. А з другого боку, це питання не так самосвідомості, як ототожнення з більшою одиницею, нацією. Таке ототожнення, як правило, найменш розвинене серед селян і тому будь-яка група, — як українці у XIX ст., — що здебільшого складалася із селян, його позбавлена. Але це дуже відносна річ: подібний брак національної тотожності (чи "самосвідомості") можна виявити серед селян Польщі або Росії, проте навряд чи хтось назве поляків або росіян "неісторичними" націями. Питання національності й розвитку сучасних націй — одне з найскладніших, і я, звісно, не збираюся усунути тут усі ці складнощі. Проте думаю, що одне є очевидним: перше, логічно-теоретичне виправдання формули Рудницького "неісторична" нація на основі "самосвідомості" даної групи залишається розпливчастим і суперечливим.

Друге "спеціалізоване" і "технічне" значення цього поняття, що його Рудницький ставить "у контекст східноєвропейської і балканської історії", відверто запозичене зі спадщини Гегеля. Одначе це запозичення ґрунтується на абсолютно хибному тлумаченні його думок. "Полемічні й пропагандистські" зловживання поняттям "geschichtslose Volker", про які згадує Рудницький, треба розглядати не як виняток, а як правило. Спотворення і спрощення стають неминучими, коли це поняття (йому, як я зазначав, відводиться, по суті, другорядна роль у великій і розгалуженій теорії) вихоплюється з його ідеалістичної та метафізичної структури і видається за "об’єктивний", удавано емпіричний погляд. Тут ми маємо вражаючу плутанину двох дуже відмінних форм мислення. Вона стає особливо згубною, коли справа заходить про соціально-політичні ("революційні") приписи і прогнози. Наприклад, Енґельс так оцінює 1848 рік в Австрійській імперії:

З-поміж усіх тих народів і національностей, що населяють Австрію, лише три є носіями прогресу, спроможними брати активну участь в історії і все ще здатними жити, — німці, поляки і угорці. Тим-то вони є нині революційними. Всі інші національні групи, великі й малі, покликані насамперед зникнути у бурі революційного світу. Отож вони є нині контрреволюційними.

І далі:

Загальна війна, що має... вибухнути, зруйнує цю слов’янську сепаратистську асоціацію і знищить усі ці малі вперті нації. Наступна війна змете з лиця землі не лише реакційні класи і династії, а й цілі реакційні народи... І в цьому також полягає прогрес ²¹

У процесі обговорення Рудницький підтверджує свою аргументацію, посилаючись на запропоновану Робертом Канном класифікацію народів Австро-Угорщини на "національні групи з незалежною національною історією" і "національні групи без незалежної національної історії" ²².

²¹ Цит. за: Kann Robert A. The Multinational Empire: nationalism and national Reform in the Habsburg Monarchy, 1848-1918. — New York, 1977. — 2. — P. 44-45. Для українського марксиста Романа Роздольського пояснення (і виправдання) цієї постави — основне завдання його книжки, присвяченої Енгельсу і питанню національностей. Проте цікаво зауважити, що перед тим, як сформулювати проблему, він категорично заперечує обгрунтованість теорії: "Die Theorie der ""geschichtlichen" und ’geschichtslosen’ Völker ist allerdings seit langsam tot, und niemanden (insbesondere keinem Marxisten) würde es mehr einfallen, sie wieder beleben zu wollen. Worauf es heute allein ankommen kann, ist zu erklären, wie ein materialischer Denker vom Range eines Engels diese theorie vertreten konnte?" [У всякому випадку, теорія ’історичних’ і ’неісторичних’ народів вже давно мертва, і нікому (тим більше жодному марксистові) не припало би на думку її воскрешати. Про що сьогодні може бути мова — це з’ясувати, як матеріалістичний мислитель рангу Енґельса міг заступати цю теорію.]: Rozdolsky Roman. Zur nationalen Frage... — S. 122.

²² Див.: Kann Robert A. Op. cit. — P. 43- 67.

Як на мене, то це навряд чи зміцнює позицію Рудницького: відмінність між двома формулюваннями аж ніяк не термінологічна й не зводиться до проблеми різних ярликів, а є, по суті, радикальною. Бо, з одного боку, існує формулювання (історичний/неісторичний), що є розпливчастим, завжди відкритим для різноманітних інтерпретацій (залежно від того, як інтерпретатор розуміє історію), категорично оцінювальним (передбачає "імперіалістичні" й етноцентричні позиції) та позначене незмивним слідом метафізики Гегеля, а з другого — формулювання, що, хай до певної міри й громіздкіше, є більш-менш об’єктивним і емпіричним ²³. Розрізнення Гю Сетона-Ватсона між "старими тяглими націями" і "новими націями", хоч і не позбавлене певних можливостей для хибного тлумачення, теж нагадує дистинкцію Канна своєю цілковитою зосередженістю на таких відносно конкретних предметах, як політичне існування.

Навряд чи треба доводити, що два підходи, зафіксовані у відповідній термінології, різною мірою наукові. Відмінність між поняттям "неісторичної" нації, з одного боку, і певним варіантом "національної групи без незалежної національної історії" або "національної групи без спогадів про державність" ²⁴, — з другого, як на мене, чималою мірою нагадує відмінність між тими ранішими антропологами (до часів Малиновського), які все ще говорили про певні народи, як про "примітивні" чи "дикі", і сучаснішими вченими, що говорять про такі суспільства лише у конкретних термінах, тобто про їхню соціальну структуру, кревні взаємини, технологічні рівні тощо. Якщо історик, беручи й історика літератури, не має наміру займатися спекулятивним філософствуванням, то йому, звичайно, краще послуговуватися однозначними й по-справжньому об’єктивними поняттями й термінами.

Термінологія (а відтак і поняття), що їй віддає перевагу Рудницький, також не дістає обгрунтування у політичному мисленні й практиці даного часу. У цьому випадку мається на увазі політична реальність Австро-Угорської імперії ²⁵.

²³ Канн не зовсім послідовний: він згадує "нації без історії" у лапках чи без лапок, але його остаточне, робоче формулювання, здається, є "національності без незалежної національної політичної історії" (Op. cit. — 1. — P. 46).

²⁴ Див.: Smith Anthony D. Theories of Nationalism. — P. 202.

²⁵ Пор.: Лисяк-Рудницький Іван. Зазнач. праця. — С. 32-33.

Бо тут, безсумнівно, ми можемо й повинні догледіти відмінність між способом, у який певний феномен осягався даними індивідами за даного часу й місця, і дійсним феноменом, що його осмислення ми можемо нині розпочати з усіма вигодами наукових здобутків й історичної перспективи. Ми, певна річ, не зобов’язані концепційно й теоретично наслідувати австро-угорських бюрократів, державних діячів чи публіцистів. Згода великих держав у Віденському договорі чи європейська публічна думка XIX ст. самі по собі не можуть служити обґрунтуванням теоретичного поняття. Твердити протилежне — заперечувати емпіричні й логічні засади таких побудов. Одне слово, якби практики й публічної згоди було достатньо для теоретичної обгрунтованості, то будь-який популярний "міф" (на штиб американської "виявленої долі") чи офіційна догма (скажімо, про позірну естетичну вищість соціалістичного реалізму над будь-яким іншим творчим методом), чи водночас популярне й офіційне хибне уявлення (наприклад, догалілеївська концепція Сонячної системи) були б істинними просто тому, що достатня кількість людей вірить у них, або тому, що виконавча влада була доволі сильною, аби накинути свої погляди.

Хоча це неодмінно передбачалося моїм підходом, я, мабуть, повинен чітко констатувати: крім питань інтерпретації, я зовсім не ставлю під сумнів існування конкретних рис і структур соціального й політичного життя, що відрізняють народи, наприклад українців і поляків XIX ст. З-поміж цих рис наявність або брак досвідів і спогадів про незалежну державу, різна соціальна стратифікація, неоднакова відносна кількість і сила окремих класів та економічних груп (зокрема еліт), одмінна природа і дієвість розмаїтих інститутів — все лишається важливим. Я не маю жодних сумнівів, що вони визначають даний національний профіль або "характер" і залишають незмивний слід на природі національних рухів. У такому контексті також я готовий погодитися з тим розмежуванням, що його проводить Рудницький між долею чеської еліти та долями еліт французької, російської і китайської націй ²⁶.

²⁶ Там само. — С. 34-35.

Але я заперечую проти звинувачення у змішуванні двох випадків: мимохідь перераховуючи ці приклади, я не хотів стверджувати їхню рівноцінність (я певен, що й між трьома останніми існують істотні розбіжності), а просто подавав аргументи проти тези, що із "втратою" еліт чи правлячих класів нації стають "неповними". Принаймні, як на моє, певна річ, обмежене знання, жоден історик не називав будь-якої з цих націй неповною.

Я маю намір згодом повернутися до характеристики, що її професор Рудницький дає чехам, вважаючи їх "проміжним випадком між неісторичними й історичними націями Східної Європи" ²⁷. Я не маю змоги оцінити справедливість його твердження, що після 1620 року "чеську національність було зведено до селянства та нижчої соціальної верстви в містах" ²⁸. Одначе щодо українського випадку, то вважаю його визначення "неісторичних" націй як таких, що "втратили (або ніколи не мали) репрезентативний [вищий? — Г. Г.] клас і були зведені до рівня безмовної народної маси з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народного характеру", дуже спрощеним і перебільшеним ²⁹. Це нагадує карикатуру "хлоп і поп", що її політичні опоненти з легкої руки використовували супроти українського і mutatis mutandis інших національних рухів ³⁰.

²⁷ Там само. — С. 34.

²⁸ Там само.

Порівняно з Канном (Multinational Empire. — 1. — P. 152-157) воно виглядає надто категоричним.

²⁹ Пор.: Там само. — С. 33.

³⁰ Пор., наприклад, те місце в праці Канна, де йдеться про деякі німецькі відгуки на чеські національні змагання (Multinational Empire. — 1. — P. 153-154).

Таке визначення невдале у подвійному сенсі, бо, я певен, професора Рудницького не тільки обурила б подібна карикатура, але йому самому легко було б розвінчати її. Оскільки йдеться про питання еліти чи вищих класів (зізнаюся, я не зовсім розумію визначення "репрезентативний" — чи покликане воно означати політичне прагнення до автономії або незалежності? чистоту етнічного походження? мовну практику? певну пропорційність стосовно усієї демографічної маси даної групи?), то цілком очевидно, що у першій половині XIX ст., наприклад, саме з цього середовища вийшли люди, які творили й підтримували українську культуру й інтелектуальне життя. Видатні українські історики, філософи й академіки (наприклад, Бантиш-Каменський, Бодянський, Маркевич, Максимович), прихильники й фундатори індивідуальних проектів чи цілих інститутів (Каразин, Парпура, Мартос, Ґалаґан) і, звичайно, фактично всі українські письменники того періоду (від Котляревського до Квітки і Гребінки, а відтак — до Костомарова і Куліша) походили із шляхетського класу (переважно з його середнього й нижчого, але іноді також і вищого прошарку) ³¹. Гулак-Артемовський, який народився у сім’ї священика, згодом дослужився вищих чинів урядової служби і статусу. Найбільший очевидний виняток — Шевченко — насправді підтверджує правило: народжений селянином і кріпаком, він залучився до життя — справжнього осердя — культурної еліти, налічуючи серед своїх прихильників і поклонників представників найвищої верстви українського і російського суспільства — Рєпніних, де Бальменів, Лазаревських, Білозерських та ін. На Західній, тобто Австро-Угорській Україні функції еліти здебільшого виконувало духівництво, і з цього суспільного шару виходили письменники й активісти національного відродження (наприклад, так звана Руська трійця).

Як узгодити ці факти з вищеподаним твердженням Рудницького, що українці як "неісторична" нація "втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас, і були зведені до безмовної народної маси з невисокою національною свідомістю..."? Як, одне слово, може виникнути така дефініція, коли історика, за власними словами Рудницького, цікавить "емпірична історична реальність" ³²?

³¹ Див.: Филипович Павло. Соціальне обличчя українського читача 30-40 рр. XIX віку // Література. — Нью-Йорк, 1971. — С. 110-180. — Хоч ця стаття присвячена читачам українського письменства означеного періоду, вона також проливає світло і на саму творчість.

³² Лисяк-Рудницmкий Іван. Зазнач/ праця. — С. 33.

Замість припущення, що Рудницький говорить лиш про українців Австро-Угорщини (воно не є адекватним, позаяк йдеться про всю, хоч і "відсталу", націю, і позаяк навіть і галичани мали свою "еліту" — духівництво, яке не було цілком безсловесним), і замість припущення, що він розглядає лише короткий і нетворчий період, можливо у XVIII ст. (воно тут також не адекватне, бо обговорення, безперечно, зосереджується на тривалих періодах і, зокрема, на XIX ст., де проблему національної свідомості можна з’ясовувати з певністю), ми повинні виснувати, що центральним орієнтиром є насправді питання "репрезентативності" і навіть більше — політичної свідомості. По суті, політична свідомість і влада служать критерієм для визначення ступеня і якості державності, а держава (як це з усією очевидністю засвідчило обговорення Рудницьким Польщі XIX ст.), залишається основним мірилом ³³.

³³ Там само.

Редукційність і хибність цього неприпустимого зміщення (коли "клас", "артикульованість" і, нарешті, "національна свідомість" осягаються лише крізь призму політичної дієвості) стає найбільш очевидною у заключному понятті "культури переважно народного характеру". Хоча така формула може видатися декому правдоподібною (з огляду на такі феномени, скажімо, як котляревщина початку XIX ст., поверхово сприйнята народність Шевченка, популізм кінця XIX ст., міщанська мода на сучасні народні артефакти тощо), але вона породжена деякими принциповими непорозуміннями. У всіх цивілізованих суспільствах народна чи "низька" культура існує пліч-о-пліч з "високою" культурою; вони — паралельні, але відмінні. У цивілізованих суспільствах народна культура, за визначенням, підпорядкована загальній "високій" культурі. Внаслідок моди чи ідеології остання може захоплюватися або цікавитися першою (наприклад, котляревщина чи "хлопоманія"), але вона не збігається й не визначається нею. Якщо ж Рудницькому йдеться про кількісне співвідношення, то його аргумент є простою тавтологією: оскільки більшість українців у цей час були селянами, то їхня "народна" культура повинна бути "домінуючою". Але в такому разі те саме можна сказати й про польську або російську культуру, де також переважало селянство. Якщо аргумент передбачає (як це чітко простежується) якісне судження — тобто про природу української культури, — то Рудницький відверто натякає (термін "переважно" трохи зм’якшує його категоричність), що українці були (як і всі "неісторичні" нації) не так нацією, як етносом, — оскільки визначення етносу передбачає брак у ньому "високої" чи "низької" культури, і наявність "народної" ³⁴. Міст між історичним і політичним аналізом мусить і справді бути дуже хиткий, коли можна так легко дійти подібних висновків.

* * *

Попри всі очевидні вади й спадщину його хибних тлумачень, поняття "історичних" і "неісторичних" націй спочатку мало — у філософії Геґеля — теоретичну базу. На відміну від нього, поняття повноти/неповноти націй — і літератур зокрема — не має жодного обгрунтування: ні теоретичного, ні логічного, ні емпіричного забезпечення, ні евристичної користі, ні, що найважливіше для цих спостережень, чіткого роз’яснення. Воно виникає, перефразовуючи відомий образ, як привид, що переслідує українські дослідження чи, може, точніше — деяких українських учених. Як на мене, йдеться щонайбільше про почуття чи враження, що прикидається об’єктивним аналітичним судженням.

Мої заперечення щодо цього поняття були докладно з’ясовані в праці "До історії української літератури" ³⁵. Стисло кажучи, я розглядаю цей критерій як беззастережно нормативний і оцінковий, теоретично невиразний, неминуче імпресіоністичний в застосуванні на практиці та як такий, що передбачає радше статичне, аніж динамічне відчуття суспільства і культури, а відтак і літератури.

³⁴ Жодної користі також не приносить те, що цілковита більшість еміграційної громади наполегливо ототожнює "українську" культуру з "народною" культурою.

³⁵ Див. у цьому виданні однойменний розділ.

Одначе у зв’язку з міркуваннями професора Рудницького я б додав ще кілька зауваг. Перша з них фактично підсумовує сказане вище: поняття "неповної" нації чи літератури ґрунтується на поганій логіці, оскільки тут змішується питання про сам спосіб існування групи, нації з певними характерними особливостями або манерою функціонування не так групи в цілому, як її складових частин. Бо не можна сказати, що українська група не мала еліти поряд із її селянською масою. Просто та еліта була, скажімо, менш численна або менш політично активна, ніж еліти сусідніх груп. У цьому сенсі так само хибним є поняття "плебейської" нації, що для науковця становить потенційний інтерес лише як віддзеркалення популістських засад і, взагалі, уявлень даного віку. Оскільки ми говоримо про великий, багатоступеневий, складний і насамперед відкритий колектив і систему (а не про щось на кшталт бейсбольної команди або похідного оркестру, що й справді стають неповними, якщо пітчер чи трубач спізнюються на автобус), то саме поняття неповноти є фальшивим. Система компенсує різні обставини й прилаштовується до них. Це динамічна, а не статична сутність. Коли групі бракує структур і динаміки, потрібних для усталеної моделі "нації", то логічніше й інтелектуально чесніше визнати, що це не є нація, а якесь "нижче" утворення на штиб етнічної групи чи племені, замість того, щоб з горем пополам користуватися таким неточним і суперечливим терміном. Поняття "неповноти", як я зазначав у своїй критиці, є майже відверто оцінкове. На моє велике здивування, професор Рудницький фактично приймає цей оцінковий компонент, обстоюючи правомірність розмов про "вищі" і "нижчі" нації. Відтак він дає вирішальний і, як на мене, неспростовний доказ наявної у його міркуваннях постійної плутанини між групою, нацією як цілістю та її окремими компонентами, їхніми рисами і їхніми (знову-таки суто політичними) діями. Різниця між ними двома є фундаментальною: "нація", попри всі практичні наміри, є ідеєю, абстракцією, яку слід вловлювати концепційно і теоретично та краще аналізувати з погляду моделі. Її не лише не можна оцінювати (у цьому було б так само мало сенсу, як у твердженні, що чоловіки кращі за жінок, чи — традиційному — що яблука кращі від апельсин), а й не можна говорити про неї — інакше, ніж метафорично, — як про представника чи суб’єкта діяльності, бо зрозуміло, що діють окремі особи, а не нація як ціле. Компоненти чи шари нації можуть, своєю чергою, обговорюватися більш конкретно, коли вони становлять відносно замкнений і об’єктивно визначений колектив (членство у шляхті, наприклад, було значною мірою визначене з правової, якщо не економічної точки зору), хоч і тут також є місце для невизначеності.

Змішування двох понять може привести не тільки до логічного абсурду (ідея неповної відкритої системи), але й до морально огидних популярних концепцій чи ілюзій на кшталт колективної провини або панівної раси. Я знову наполягаю на доречності прикладу з Ґобіно: бажання екстраполювати від індивідів і обмежених підгруп до усієї нації в її цілості та готовність морально підтримувати розмежування на вищих і нижчих (попри всі його цікаві заключні зауваження про відносну силу й слабкість даних суспільств, професор Рудницький, очевидно, все ще вірить, що можна говорити радше про вищі і нижчі нації, ніж про, скажімо, більш або менш успішні соціальні чи політичні процеси), свідчить, принаймні як на мене, що таке мислення здатне не тільки привести, але й, дуже ймовірно, приводить (у практичній діяльності простаків або демагогів) до расизму та до національних і культурних стереотипів.

Звісно, ідея національної неповноти й неповноцінності може також забезпечити нам певну розвагу. Коли розглядати повноту/неповноту або вищість/нижчість як аналітичне знаряддя з необмеженою сферою застосування, то маємо змогу встановити шкалу, ба навіть ієрархію повних і вищих націй. За всіма показниками найбільш повною і вищою має бути англійська нація — найбільш західна з-поміж усіх європейських націй. Німці, зокрема на думку Геґеля, будуть вищі від поляків, — хоча останні, я підозрюю, з цим не погодяться. Чехи (тобто погранична історична нація, за професором Рудницьким) більш неповні, ніж поляки, але менш неповні, ніж українці. Якби ми кинули погляд далі на схід, то напевне дійшли б висновку, що казахи, наприклад, навіть ще нижчі (менш повні, більш неісторичні). А як же бути з ірландцями? Але врешті-решт це невесела вправа. До певної міри також справляє гнітюче враження те, що тоді, коли сприймаються як образливі розмови про "недорозвинені" нації, замість того, щоб говорити про нації, "що розвиваються", коли жоден соціолог і в гадці не має оцінювати чи класифікувати нації або культури, робляться спроби відродити такі застарілі, інтелектуально проблематичні й потенційно помилкові поняття (і терміни). Нарешті, ми можемо лише здогадуватися про те, чому поняття неповноти серйозно трактується рядом українських вчених — і, наскільки мені відомо, тільки ними. Чи йдеться тут про реакцію на політичну травму й загрозливий стан українського політичного й культурного існування в Совєтському Союзі? Чи є це форма компенсації за безвідповідальні й мегаломаніакальні інтерпретації української історії і культури у деяких дослідженнях представників емігрантської громади? Динаміка й проблеми, про які мовиться, мабуть, виходять далеко за межі даного обговорення.

Мої підсумкові зауваження про роль цих понять у літературній історії будуть значно стисліші, передусім тому, що це — вужчий випадок загальної теоретичної проблеми, а також з огляду на те, що я вже порушував їх у моїй критиці. У цьому зв’язку я повинен зазначити, що під час перегляду геґельянських коренів цього питання можна також з’ясувати той величезний вплив, що його мала ця філософія на самого Чижевського. Крім того явного факту, що він був автором найбільшого дослідження про Геґеля в Росії й редактором іншої важливої праці про Геґеля серед слов’ян ³⁶, очевидно також, що його мислення в "Історії української літератури" глибоко геґельянське.

³⁶ Див. його працю "Гегель в России" (Париж, 1939) та за його редакцією "Hegel bei den Slaven" (Darmstadt, 1961). Останнє видання містить не лише оригінальну велику статтю (згодом книжку) Чижевського про Геґеля в Росії, але також його дослідження про Геґеля серед словаків.

Основними виявами такого мислення, з одного боку, є ідеалістичне й моністичне розуміння Чижевським літературної історії, через що ідея (хоч і складна та напрочуд розгалужена, наприклад "Ренесанс" чи "Бароко") і cтиль, що втілює цю ідею, стають природним і майже єдиним об’єктом його дослідження; з другого боку, його відчуття неперервної діалектики ідей-стилів (Ренесанс проти бароко, класицизм проти романтизму) також геґельянське. Хоча Чижевський не може, очевидно, постулювати остаточний синтез, тобто останній літературний стиль (чи ідею), з якою літературна історія сягнула б своєї кульмінації, він запозичує геґелівське поняття закритої (якщо не конче телеологічної) системи. Для Чижевського показниками і детермінантами повноти — "повного розвитку" — системи є різноманітні жанри, що їх може й повинна мати література, та наявність "повного комплекту" соціальних прошарків, що виступають виробниками й споживачами літератури.

Ті спостереження професора Рудницького, що стосуються літературної історії, можна згрупувати, як на мене, навколо трьох головних пунктів. Перший із них є питанням культурного контексту. Перед тим як до нього звернутися, треба зазначити, що з’ясування Рудницьким моєї позиції не зовсім точне: у двох важливих моментах він намагається виставити солом’яні опудала, щоб потім з ними можна було легко розправитися. Перший момент стосується відмінності між західноєвропейською і загальноєвропейською моделями літературної історії. У відповідному пасажі ³⁷ я двічі кажу про постійну тенденцію Чижевського постулювати модель або схему літературної періодизації і жанрів, що опосередковано чи, як з періодом "бідермаєра", прямо наближена до західноєвропейських літератур. Рудницький, одначе, говорить про "інші європейські літератури" взагалі і натякає на те, що я заперечую доречність цього контексту для української літературної історії. Якби модель Чижевського насправді була синтезована з широкого спектра європейських літератур, беручи й "периферії" (Східну Європу, Балкани, країни Скандинавії тощо), я б не мав що заперечувати, бо вона конче була б більш гнучкою й експериментальною. Одне слово, була б справжньою моделлю, а не жорсткою схемою. Проте я поставав і все ще постаю супроти директивного й нормативного використання такої моделі, де відсутність бачиться як "неповнота". Йдеться про евристичний засіб, а не про критерій. Друге хибне тлумачення чи непорозуміння пов’язане з прикладом східних літератур, що були обрані для ілюстрації моєї тези про те, "що кожна література є завершеною системою, яку треба оцінювати за її власними законами і у її власному культурному контексті". Це не означало, що українська література ближча до турецької, ніж до французької, або що "взаємини української літератури з іншими європейськими літературами" є "такими ж, як і з турецькою, перською чи китайською літературою".

У всякому разі основний аргумент Рудницького, що "Україна, безперечно, є членом європейської культурної спільноти", дуже ослаблений подальшими словами — "хоча й дещо маргінальним" ³⁸. Саме оця "маргінальність" чи, я б сказав, "культурна специфіка" мусить становити головний інтерес для історика українського письменства. Більше, ніж очевидно, що українська культура, а відтак і її історія, значно відрізняються від культури та історії сусідньої Польщі, не кажучи вже про Англію і Францію. Спадщина східного, візантійського християнства ³⁹, брак ренесансного і гуманістичного досвіду, факт багатовікового існування на перехрестях Сходу (як російського, так і ісламського) і Заходу зумовлюють особливу форму української культури. "Застосовувати до української літератури, — як радить Рудницький, — спільні європейські стандарти й критерії" без усвідомлення таких відмінностей — по суті, без доведення, що вони насправді, а не лише гіпотетичне, є спільними, — означає продукувати ті викривлення, що я досить докладно аналізував у своїй критиці ⁴⁰.

³⁷ Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури".

³⁸ Лисяк-Рудницький Іван. Зазнач. праця. — С. 30.

³⁹ Див.: зокрема: Зілинський О. Духова генеза першого українського відродження // Стежі. — Інсбрук; Мюнхен. — 1946/47. — 1, № 7/8 (на обкладинці: 7/10/). — С. 6-20.

⁴⁰ Зокрема відсилаю читача до підрозділу про класицизм.

Другий момент — брак порівняльного підходу — прямо пов’язаний із першим. Відповідь на нього так само пряма, як і самоочевидна: порівняння цінні і дійсні лише за умови, що феномени, які порівнюються, справді заслуговують на це; інакше заняття це буде таким безплідним і туманним, як і вищезгадана класифікація націй. Цитата з критика й есеїста Михайла Рудницького, чия творчість припадає на міжвоєнний період, що її Рудницький наводить для підтвердження своєї аргументації, сама по собі цікава й цінна, але в даному контексті недоречна. Твердження Михайла Рудницького є закликом критика й публіциста, зверненим до галицького читацького загалу, який здебільшого був провінційним і — найважливіше — смаки якого були зіпсовані пристрасною політизацією літератури, — закликом плекати та шанувати естетичні й інтелектуальні цінності. Чи варто говорити про те, що критик або письменник, який агітує (у найкращому розумінні цього слова) за космополітичні смаки й літературну витонченість, відрізняється від літературознавця чи історика, чий основний обов’язок — описувати, аналізувати й синтезувати?

Зупинімось трохи на елементарних речах. Що ми маємо право порівнювати? Можна порівнювати естетичні об’єкти, тобто літературні твори, — але знову-таки за умови, що вони якось співмірні. Цілком корисно порівняти романтичну поему Байрона з поемою Пушкіна чи Шевченка, але, певна річ, важко порівнювати твори різних жанрів, наприклад епос і ліричний вірш. Своєю чергою, порівняння, що передбачає оцінку, може бути цілком проблематичним: незважаючи на те, що "Гайдамаки" Шевченка — безсумнівно кращий твір, ніж "Zamek Kaniowski" Ґощинського, чи можна сказати, що "Евгений Онегин" кращий за "Pana Tadeusza"? Хоча більшість компетентних критиків, мабуть, згодилися б, що Толстой кращий за Пруса, а Прус кращий за Панаса Мирного, але мало хто з них взявся б за такі порівняння. Справді, навіть зіставлення сумірних величин, тобто безперечно добрих (чи великих) письменників, що належать до однієї літературної традиції, — заняття ризиковане. Нортроп Фрай, наприклад, уїдливо характеризує "довільні, сентиментальні й упереджені оцінки і всі ті літературні балачки, від яких залежить репутація поетів на уявній фондовій біржі. Заможний інвеститор Еліот, віддавши Мільтона на ринок за викидними цінами, нині купує його знову; Донн, мабуть, уже сягнув своєї кульмінації і почне опускатися вниз; навколо Теннісона буде ще легка флуктуація, але фонди Шеллі все ще мізерні" ⁴¹.

⁴¹ Frye Northrop. Anatomy of Criticism. — New York, 1966. — P. 18. Взагалі варто було б згадати афоризм, що його використовував Гердер для наголошення на характерності й унікальності культурних феноменів й, зокрема, на безцільності їхнього вимірювання за певним абсолютним стандартом: "Шекспір не був Софоклом, Мільтон не був Гомером, Боллінгбрук не був Періклом" ("Indeen żur Philosophie der Geschichte der Menschheit," Kn.13,

roz.7).

⁴² Лисяк-Рудницький Іван. Зазнач. праця. — C. 30.

Порівняння періодів у різних літературах, якщо й робляться взагалі, то з погляду ширини й складності (наприклад, констатації того, що польський романтизм "більш розвинений", ніж український чи російський), а не з претензією на встановлення справжньої вартості або вищості одного над іншим. Можливо, крім згоди, що існують "більші" і "менші" літератури, науковці взагалі не потурають порівняльній оцінці цілих літератур саме з огляду на численність і складність чинників та непередбаченість висновків. Найкраще залишити це заняття для публіцистів.

Третій і завершальний момент, що його я тут виділяю, стосується міркувань Рудницького про реальні вияви "неповноти" української літературної історії. Наслідуючи приклад Чижевського, він вважав, що найчіткіше вона ("неповнота") простежується за періоду класицизму (хоча він не обминає також XIX ст.). Почасти моя відповідь на це міститься у відповідному розділі "До історії української літератури", і я знову відсилаю читача до нього. Одначе треба наголосити на іншому моменті. Йдеться лиш про те, щоб нагадати собі, що, як і "нація", "національна література" — розумова конструкція, абстракція чи точніше — історіографічна формула. Це не річ. Сказати, що "відсутні в ній риси [тобто української літератури. — Г. Г.] були, так би мовити, перенесені до сусідних літератур" (це, як ви бачите, трапляється тоді, коли "неповнота літератури стає особливо помітною" ⁴²), означає сприяти радикальній формі матеріалізації. Таке формулювання породжує спокусу уявляти ("потенційного" чи "неповного"?) українського письменника, який позбавляє українську літературу того, що по праву мало б їй належати, відсилаючи ("віроломно"? "незаконно"?) свої оди, епічні поеми або інші твори у "високих" жанрах, до Москви чи Санкт-Петербурга, щоб їх здепонувати ("навіки"?) в російській літературі. І з-поміж тих письменників, яких слід сюди включити, мають бути не лише Богданович, Гнідич, Капніст, Наріжний і пізніше Гоголь, а й Котляревський, Квітка, Гребінка, Шевченко, Куліш і практично всі українські письменники у Російській імперії першої половини чи двох перших третин XIX ст., які також писали російською. (У Західній Україні маємо аналогічну ситуацію з тими, які писали українською і польською.)

Таке прочитання української культурної й літературної історії позначене двома основними помилками. Одна з них охоплює матеріалізацію та ідеалізацію — два боки однієї медалі. Усупереч романтичним і сентиментальним образам ("національний скарб", "сховок національної мудрості" тощо), до яких ми так звикли, дана література не є банківським рахунком із чітко визначеним власником або партією з однозначною платформою: це — процес і система. Як така, вона складна, часто невизначена й важко надається для осмислення, хіба що з історичної перспективи. Попри те, що будь-яка література посідає різні універсальні риси і структури, вона є — у своїй специфічності — еманацією та віддзеркаленням конкретної культури. Відтак її безпосередні вияви грунтуються на культурній підготовленості й на потребах групи. Говорити тут про "відсутні риси", як це Рудницький робить також стосовно браку середньовічної епічної традиції у чеській літературі, означає припускати, що література пишеться (і повинна писатися) згідно з певними універсальними, ідеальними настановами. Як свідчать приклади Ґанки і Чижевського, деякі літературознавці вірять у це, але літературна історія і, зокрема, психологія літературної творчості, говорять про іншу динаміку; письменник-учений, який пише, щоб реалізувати універсальну чи "європейську" норму або "нішу" (одразу ж спаде на думку Куліш), явно є винятком. Одне слово, якщо деякі "риси" — по суті, жанри — "відсутні", то не тому, що "історія відмовила їх" для даної нації, як твердить Рудницький, а просто тому, що для них не було культурної підготовленості або потреби. Інакше як розуміти цей феномен "відмови"? Може, у середньовічних чеських землях існувала заборона або указ проти творення епічної поезії?

Українське письменство кінця XVIII - початку XIX ст. підносить іншу проблему — двомовність. Повне ігнорування її Рудницьким (навіть попри те, що, як я намагався показати у критиці Чижевського, вона тісно пов’язана з питанням стверджуваної неповноти), — це друга помилка, яку я вбачаю у його міркуваннях. Наявність двомовності у переважній частині української літератури очевидна й не потребує тут докладного обговорення ⁴³.

⁴³ Див. у цьому виданні розділи "До історії української літератури" та "Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи".

Проблема, яка постає перед науковцем і яку я можу зараз лише констатувати, полягає в тому, щоб сформулювати значення цього факту для української літературної історії. Головний сенс, як на мене, у тому, що поняття української літератури передбачає два відмінні смисли. З одного боку, — традиційно — літературу, написану українською (після 1798 року — розмовною народною мовою); а з другого, — літературу, що виражає широкий діапазон української культури. Позаяк за того періоду українське суспільство в Російській імперії було двомовним, то й література також частково писалася російською мовою. Остання, одне слово, була імперською lingua franca, і звернення до неї, — з огляду на умовності жанру або з інших міркувань, автора "Історії Русів" чи Шевченка, — не робило автора або його твір менш українським.

Оскільки історіографічна формула для національних літератур тривалий час визначалася майже тільки мовним критерієм, а отже, майже всі твори, написані російською, автоматично ввірялися російській (національній, а не імперській) літературі, існує нагальна потреба переоцінки. Така переоцінка може також служити спростуванням фактичної сторони заяви, зробленої Чижевським та повтореної Рудницьким, що українське письменство втратило твори і цілі жанри на користь російського. Звісно, українська історія зосереджується на політичній або економічній діяльності еліти; тільки радикальний популіст вилучив би її з моделі "української нації". Крім того, її літературна діяльність — така, якою вона була, — також заслуговує на увагу, навіть якщо (чи саме тому) твори, про які йдеться, стали частиною наднаціональної, імперської літератури. З практичних міркувань, набагато важливіше для майбутньої історії українського письменства мати до діла з широким спектром російськомовних, але тим не менше українських творів, аніж зосереджуватися на таких неіснуючих періодах, як "бідермаєр" ⁴⁴. Проте я мушу наголосити, що моя аргументація супроти поняття неповноти аж ніяк не залежить від ідеї такого "відвоювання втрачених земель". Звісно, у майбутньому картина буде повнішою, а прийдешня історія української літератури матиме справу з більшою кількістю творів і авторів, але основа аргументації проти поняття неповноти залишається теоретичною і концепційною.

Завершальний пункт, що його тут слід розглянути, стосується саме того, що залишається непроникним для теорії, тобто перцепцій, сподівань і прикрого відчуття "якоїсь втрати". Це, як я вже зазначав у критиці Чижевського ⁴⁵, часто-густо є осердям аргументації на користь неповноти. Рудницький говорить про це так: "Повноту чи неповноту літератури визначає не наявність або відсутність певних рис, а радше те, чи спроможна література задовольнити всі істотні культурні потреби свого власного суспільства у даний історичний період" ⁴⁶.

⁴⁴ Нарис вимірів цієї російськомовної літератури міститься у ґрунтовній розвідці В.Сиповського "Україна в російському письменстві" (К., 1928). Незважаючи на його обсяг, дослідження обмежується одним періодом (18011850). Звичайно, не всі ті твори, про які говорить Сиповський, мають бути зараховані до української літератури: нові критерії, історіографічна формула — завдання майбутнього.

⁴⁵ Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури".

⁴⁶ Лисяк-Рудницький Іван. Зазнач. праця. — С. 31.

Крім тенденції до абстрактності (як можна визначити ступінь задоволення, не вдаючись до таких конкретних рис, як жанри?), ця дефініція позбавлена будь-якої історичної обгрунтованості. Бо проста істина полягає в тому, що за всіма ознаками жодне цивілізоване суспільство не є самостійним або "повним" у постульованому тут сенсі: всі вони запозичують, наслідують, перекладають або читають в оригіналі твори інших літератур. Лише у "примітивному" суспільстві — племені, наприклад, — усі потреби задовольняються рідною (найімовірніше — усною) літературою. У кожному разі, приклад, що його Рудницький наводить вже в наступному реченні, про буцімто повну літературу Київської Русі, чинний лише остільки, оскільки він вказує на вкрай вузьку соціальну базу цієї (писемної) літератури, літератури, що майже вся створювалася духівництвом і для нього чи, радше, літератури серед нього. Проте літературу Київської Русі також не можна назвати неповною, позаяк інші, зокрема усні жанри, служили для задоволення культурних потреб. За періоду, ближчого до нас, скажімо, XIX ст., існують численні приклади не лише запозичень, наслідувань і перекладів, але й різних шарів даних суспільств, що задовольняють свої літературні потреби, читаючи твори іноземних літератур, наприклад, мода на французькі романи у Польщі й Росії за перших десятиріч XIX ст. Загалом можна сказати: певні верстви задовольнялися рідною продукцією, але інші, звичайно, ні. Останні, ясна річ, охоплюють інтелектуальну еліту, яка є — майже за визначенням — інтернаціональною у своїх літературних смаках і потребах. Звичайно, різним суспільствам властиві різні акценти й різні профілі. Їхнє дослідження — завдання соціології літератури, зокрема популярних нині студій літературної рецепції. Проте редукційна й оцінкова теза (це, безсумнівно, не модель) про повноту або неповноту літератур нічим не може тут зарадити. Слід також остерігатися, як мені здається, форми того, що літературні критики називають наслідувальною помилкою (imitative fallacy). В нашому контексті це означало б дозволяти різним письменникам та учасникам літературного процесу (хай це буде Максимович, Куліш чи Нечуй-Левицький) вирішувати за нас нашу-таки стратегію концептуалізації й аналізу ⁴⁷.

⁴⁷ Можна було б показати, наприклад, що не лише Метлинський (пор. його вірш "Смерть бандуриста"), але одного разу навіть Куліш (у його "Михайлові Чарнишенку") говорив про українську мову (і літературу) як про конаючу. Вона не тільки не померла, але й не збиралася: гіперболічна метафора вказувала на період драматичних змін, який, по суті, став відродженням. Що ж до листа Максимовича до Зубрицького (котрого я цитую та обговорюю; див. також у цьому виданні розділ "Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція нової української літератури"), то слід зазначити, що його англійський переклад, зроблений Рудницьким (с.360), включає слово "повний", взяте у квадратні дужки. Насправді Максимович ясно говорить, що існуючі твори українською мовою не становлять, як на нього, літератури, — чи то "повної" чи "неповної".

⁴⁸ Лисяк-Рудницький Іван. Зазнач. праця. — С. 37.

(Роман Якобсон, кажуть, зреагував на пропозицію надати Владіміру Набокову кафедру російської літератури у Гарварді таким чином: "Слон — шляхетна тварина, але через те ми не робимо його професором зоології".) Їхні ролі, їхні твори і погляди — матеріал для аналізу, а не методологічна настанова.

Сподіваюся, мої зауваження увиразнили те, що модель і стратегія української літературної історії повинні зважати на складність предмета. Слід розглянути ряд внутрішніх і зовнішніх взаємин. З цих міркувань будь-яка штучна ізоляція, будь-яке відчуття націй як "ізольованих, автаркічних монад", що його Рудницький якимсь чином догледів у моєму підході ⁴⁸, хоч я не бачу його тут взагалі, були б недоречними. Навряд чи треба також переконувати мене у потребі порівняльної перспективи, що практично відсутня у "Історії" Чижевського (хоча він і напрочуд кваліфікований, аби її подати). Така перспектива, однак, не має, як на мене, нічого спільного з оцінкою та ієрархізацією націй і літератур, до чого відверто вдається Рудницький. І хоч я й не збираюся провіщати політичне майбутнє України, але певен, що майбутня історія української літератури не буде переслідуватися привидом неповноти.

1981

Попередня     Головна     Наступна