[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна





VII. Початки Руської держави


ПОЛЇТИЧНИЙ УСТРІЙ В ЧАСАХ РОЗСЕЛЕННЯ, ВЛАСТЬ У АНТІВ, ПЛЕМІННІ НАЧАЛЬНИКИ, ВІЧЕ, ШИРШІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ



„Словени й Анти“, каже в своїй клясичній характеристицї Прокопій, „не правлять ся одною особою, але з давнїх часів живуть громадським правлїннєм, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злї, рішає громада“. „Вони не мають правлїння й живуть в ворожнечі між собою“, каже трохи пізнїйший т. зв. Маврикій і далї поясняє: „у них богато начальників ('ρη̃γες), які не живуть у згодї, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо близших до наших границь, і тодї на иньших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну власть  1).

Сими дорогоцїнними звістками характеризуєть ся полїтичний устрій наших племен в часах розселення-найстарших часах, куди ми в розслїдї розвою полїтичного житя сих племен можемо сягнути скільки небудь надїйно при теперішнїх наших наукових засобах.

Противставляючи полїтичне житє східно- й полуднево-словянських племен сильно сцентралїзованому, монархічному полїтичному устрою імперії, обидва візантийські письменники з притиском підносять, що сї словянські племена не мають такої централїзованої монархічної власти 2).

Се, очевидно, правда. Анї в прасловянській добі, анї в часах розселення, анї у сих анї у иньших словянських племен ще не виробило ся сильної монархічної власти, анї міцної і трівкої воєнної орґанїзації. Зрештою і у иньших індоевропейських народів сильна і трівка монархічна власть являєть ся продуктом пізнїйшої еволюції, часом навіть дуже пізньої. Як я вище сказав, в часах словянського розселення в українських і взагалї у словянських племен можна припускати ще досить живу родову й племінну орґанїзацію, і на них мусїла опирати ся їх полїтична орґанїзація в тих часах. Звістки античних письменників, які ми маємо про антські й сусїдні словянські племена сих часів належать очевидно до стадії такого родового і племінного житя. На підставі їх та з родово-племінного житя иньших індоевропейських племен можемо до певної міри уявити собі основи полїтичного устрою наших племен в сїй стадії суспільного розвою 3).

Хронольоґічно йдучи ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну Остґотів з Антами за Вінїтара, в останнїй чверти IV віку. Вінїтар воює з Антами, з початку його бють, але він потім поправляєть ся й бере в неволю та розпинає „короля Антів Божа з синами і сїмдесятьма старшинами“  4 ). Я вказував на своїм місцї 5), що ся звістка про конфлїкт Ґотів з Антами має значні права на наше довірє, тільки, розумієть ся, до її лїтературної, стилїстичної форми не можна привязувати богато значіння. Тому титул короля (rех), наданий тому Божови, треба, розумієть ся, відложити на бік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити Остґотів (сеї подробицї лєґенда певно вже не видумала). Значить се голова більшого антського племени, або скорше — кількох племен, а поруч нього виступає велике число старшини, правдоподібно — начальників чи старшин родів антських.

В оповіданню про боротьбу Антів з Аварами, в серединї VI в. ми стрічали ся з иньшим чільним провідником Антів. Візантийський письменник називає його Мезамиром „сином Ідаризія, братом Келягаста“. Сей Мезамир був висланий в посольстві до Аварів після невдатної битви Антів з Аварами, аби викупити невільників. Але бувши чоловіком мовним і смілим в словах 6), він вів себе й говорив перед Аварами занадто гордо як на посла, і ворожий Антам Болгарин використав се та намовив Аварів убити Мезамира, представивши, що сей чоловік має великі впливи у Антів і потрапить противстати кождому ворогови 7). Отже перед нами чоловік з якогось високого роду — його брат і батько, очевидно, були також людьми, звістними, впливовими, коли їх називає грецький письменник; свої впливи завдячав він очевидно не тільки особистим здібностям — що був добрим бесїдником і здібним вождем, але й значінню свого роду, що передовсїм видвигнуло його. Ми бачимо рід, династию, не якусь просто родову, а племінну, значінє котрої не обмежало ся, мабуть, навіть її племенем, а йшло ще далї. В „гордих словах“ її репрезентанта можемо відчувати чоловіка певного своїх сил і впливів. При охотї й відповідних обставинах, як дає зрозуміти автор, міг він відограти ролю Божа та стати на чолї більшої ґрупи антських племен і орґанїзувати більші воєнні сили.

Ми бачимо таким чином племінних начальників, що мали більше-менше постійну, династичну власть в своїм племени, чисто дїдичну, спадщинну або спадщинно-виборну (як то бачимо у ріжних народів, що члени певної династії народнїм вибором дістають ся на становище племінного провідника). В певних хвилях, коли більші ґрупи племен поривали ся до солїдарної акції, оден з таких начальників вибором народу міг проголошувати ся чи признавати ся спільним вождем і ставав на чолї тої ґрупи племен. У подунайських Словян, з котрими Греки стикали ся частїйше, а котрих полїтичний устрій сучасні грецькі письменники вповнї ототожнюють з антським (така однаковість сама собою вповнї правдоподібна в тодїшнїх обставинах), ми стрічаємо таких племінних начальників і головних вождів з досить виразними означіннями їх власти. Згадуєть ся напр. „земля Ардаґаста“, що в иньшім разї виступає вождем війська; називають ся такі особи як „Піраґаст племінний начальник (філярх), провідник ватаги (війська)“, „Музок в варварській мові званий рікс“ і т. и. 8).

Таких начальників племен, очевидно, має на гадцї Маврикій, кажучи, що Словяне й Анти мають багато „ріксів“, 'ρη̃γες, які звичайно не живуть в згоді між собою, і тільки спільна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи і висунути над ними одного проводиря.

Ужитий ним тут термін 'ρη̃γες може бути не простим лїтературним означеннєм (лат. reges)-одним з тих якими античні письменники означали ріжних варварських начальників, не журячи ся тим, які титули в дїйсности вони носили. Можливо, що маємо тут транскріпцію дїйсного словянського титулу, уживаного між Антами й подунайськими Словянами для таких племінних вождів. Таку гадку піддає що йно наведена згадка (Теофілякта Сімокати, сучасника цїс. Маврикія) про того Музока, „званого в варварській (значить словянській) мові 'ρήξ. Звістка, як ми бачимо, досить катеґоричиа, і хоч в історичних часах сей титул вийшов у Словян з уживання 9), лишєть ся вповнї можливим, що в часах прасловянських се слово уживало ся в такім значінню. Дїло в тим, що се загально-індоевропейське слово (санскр. râj-раджа, лат. rех, старокельт. rîх), видно, було затратило ся в ґерманській і словяно-литовській ґрупі язиків, але під культурним впливом Кельтів пішло розповсюджувати ся між ними на ново. Від Кельтів прийняли його Нїмцї (з старокельтск. rîgs, ірл. ríg, ґотське reiks- начальник; ст. ірл. ríge, г. нїм. rîhhi — держава, Reich). Від Нїмцїв, може — Ґотів спеціально, прийняли його племена литовські, а разом з ними, можливо — і словянські: старопрус. rikis — пан, riks держава, русько-литовське рыкупья, господиня; тут би було місце й для словянської форми тогож слова, як титулу племінних начальників.

Иньший такий титул, перейнятий також вїд Нїмцїв (може Ґотів), ще в часах прасловянських, або при самих початках розселення — се князь, кънязь, з горішнонїм. chuning (властиво княжич, королевич, з *kuni, король, з патронїмічним наростком -ing), як і старопруське konagis, фінське kuningas — король, лит. kúningas — пан, священник, і т. и. В якім значінню було з початку перейняте се слово Словянами — чи значило воно найвищих, найбільших вождів, так як кілька столїть пізнїйше перейняте слово краль, король (з імени Карла Великого), чи мало ширше значіннє власти взагалї, трудно сказати. Ми бачимо пізнїйше се слово в дуже відмінних значіннях. Подекуди воно уживало ся, видно, як почестний титул взагалї і напр. у Поляків дало слова książe і ksiadz (так як литовське kúningas). У східнїх Словян означає володаря, державця, старшину певного теріторіального округа, більшого або меньшого (так у нас в XIII в. болоховські князї представляють собою старшин дуже дрібних міських округів). У полудневих „князь“ сходить на значіннє сїльського старшини : в такім значінню уживаєть ся воно тепер, і в такім же значінню перейшло в практику громад волоського права, де князь означає сїльського старшину (рівнозначного з jude, judec) 10). При такій хиткости значіння сього слова, про його силу в прасловянських часах можна ставляти хіба ріжні гіпотези 11). Не забігаючи далеко на се поле, зазначу тільки, що чужі терміни для власти дуже часто переймать ся для означення висшого степеня власти, і так могло бути з термїнами chuning і reiks: вони могли бути перейняті для означення визначнїйших племінних старшин чи вождів.

При родовій орґанїзації одначе начальники племен, як би вони не називали ся, зіставали ся властиво primi inter pares, головнїйшими між иньшими „старцями“ — старшинами родів племени, і всякий важнїйший крок їх мусїв настати за відомістю і згодою тих старшин. Тут перший прояв словянської „демократії“, як її називає Прокопій; розумієть ся, демократією її можна було назвати лише в противставленню до візантийсько-римського монархізму, бо в дїйсности се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старшини родів, як у пізнїйших, історичних часах (XI-XII в.), з упадком родового устрою, мали голос батьки родин. Далї — всякі справи, що виходили за границю домашнїх інтересів племени, потрібували згоди й рішення збору старцїв і народу з дотичних племен. Прокопій дає нам в кількох словах дуже цїнний образок такого ширшого віча Антів в епізодї про псевдо-Хилвудія. Коли розійшла ся чутка про того псевдо-Хилвудія між народом, каже він, зібрали ся майже всї Анти; вони рішили вести справу спільно, обіцюючи собі великі користи з того, що мають в своїх руках грецького воєводу Хилвудія 12). На своїм вічу вони погрозами примушують псевдо-Хилвудія прийняти на себе ролю правдивого Хилвудія, і плянують якусь неясну близше акцію супроти Візантиї й подунайських Словян, з якими тодї поріжнили ся були. На подібних ширших вічах мусїли рішати ся взагалї всякі справи, що вимагали солїдарної дїяльности племен, чи ґруп родів, як спільна війна, орґанїзація воєнних сил, вибір спільного вождя з поміж племінної старшини, і т. д. „Всякі справи, добрі чи злі, віддають ся на рішеннє громади“, каже Прокопій.

Така солїдарна акція більшої ґрупи племен була не легка і не трівка. Прокопій, а ще більше т. зв. Маврикій підносять велике розріжненнє начальників, нездатність мас до субординації. Маврикій толкує сим браком карности навіть спосіб війни у Словян: що вони не знають бити ся в тїсних, правильно уставлених лавах, анї люблять виступати на місцях голих і рівних, а роблять охотнїйше засїдки: напади нечайні. Їх рішення змінні й не стійні, каже Маврикій, — бо одні одним перечать з зависти й амбіції та роблять на перекір, тому не можна спускати ся на їх умови й слова. Тільки моментальна, спільна небезпечність перемагала сї ріжницї й могла привести до підпорядковання своїх гадок власти одного (μοναρχίαν ποιήση). Та й то така солїдарність ледво чи обіймала коли нибудь всї антські племена. В наведенім оповіданню Прокопія ніяк не можна брати буквально його слів про участь в нарадї „майже всїх Антів“. Правдоподібно, мова тут про близші до візантийських границь антські племена, а не всїх Антів від Днїстра до Дону.

Так представляють ся нам полїтичні відносини українских племен в часах розселення. Бачимо ґрупованнє в численні невеликі ґрупи (мб. племінні), з начальниками на чолї; судячи по численности й ролї сих останнїх, були сї племена меньші від таких, які бачимо у нас в Х-XI в., але мусїло се бути все таки щось більше як прості роди, хоч би й ширші. Постійної одностайної полїтичної орґанїзації нема, тільки від часу до часу повстають одностайні солїдарні заходи в спільній небезпечности чи в спільнім інтересї. Поруч старшинських династий широке значіннє віча. Від часу до часу ширші віча дають власть вибираним з поміж сеї старшини воєнним вождам, що ставали понад звичайними властями й орґанїзували більші воєнні сили.








Примітки


1) Τά γάρ 'έθνη ταυ̃τα Σκλαβηνοί τε καί 'Άνται ο'υκ 'άρχονται πρός 'αν δρός 'ενός, 'αλλ' 'εν δημοκρατία 'εκ παλαιου̃ βιοτεύουσι, καί διά του̃το α'υτοι̃ς τω̃ν πραγμάτων 'αεί τά τε ξύμφορα καί δύσκολα 'ες κοινόν 'άγεται — Procopii De b. G. III. 14. 'Άναρχα δέ καί μισάλληλα 'όντα ο'ύδέ τάξιν γινώσκουσιν ο'υδέ κατά τήν συσταδήν μάχην 'επιτηδεύουσι μάχεσθαι... Πολλω̃ν δέ 'όντων 'ρηγω̃ν καί 'ασυμφόνως 'εχόντων πρός 'αλλήλους ο'υκ 'άτοπον τινάς α'υτω̃ν μεταχειρίζεσθαι 'ή λόγοις 'ή δώροις καί μάλιστα τούς 'εγγυτέρω τω̃ν μεθορίων, καί τοι̃ς 'άλλοις 'επέρχεσθαι, 'ίνα μή πρός πάντας 'έχθρα 'ένωσιν 'ή μοναρχίαν ποιήση — Mauricii Strategicum XI. 5 (ρ. 218 ed. Scheffer).

2) Пайскер в цитованій працї своїй (Die ältere Beziehungen der Slawen с. 126-30) висловив гадку, що сї характеристики належать не до Словян, а до гіпотетичної „жупанської“ верстви урало-алтайських кочовників; але на се нема нїякого доказу, і взагалї його теорія споконвічного поневолення Словян, що нїбито викривило індоевропейські основи словянського житя, немає під собою підстав (див. Записки т. 103).

3) Огляд праіндоевропейських, або лїпше сказати — загальноіндоевропейських підстав полїтичної орґанїзації у Шрадера Reallexicon, sub vocibus König, Staat, Volk, Volksversammlung. В своїй реконструкції індоевропейського побуту (Sprach vergl. u. Urgeschichte) він одначе не пішов далї родо-племінних форм, так само і Гірт (Die Indogermanen). Проби Ляйста (Leist Altrarisches jus gentium, 1889, Altrarisches jus civile, 1892-6), що намагав ся з памяток ріжних індоевропейських племен вивести конкретну основу спільного індоевропейського права досить скептично були прийняті в науцї. При певних індівідуальних прикметах, котрими визначав ся суспільно-полїтичний процес індоевропейських народів, належить бути обережним в конструованню спільної праіндоевропейської спадщини в сїй сфері; навіть порівнюючи суспільно-полїтичний уклад найблизших свояків: Словян, Литви і ґерманських племен, бачимо, як значно росходять ся вони. З другого боку порівняннє спільних основ індоевропейського укладу з житєм иньших примітивних народів остерігає, щоб сих основ не брати за щось індівідуальне, спеціальне індоевропейське. Див. етнольоґічний матеріал в працях Letourneau La guerre dans les diverses races humaines, 1895. Post Grundriss der ethnologischen Jurisprudenz, 1895. Hildebrand Recht und Sitte auf verschiedenen Kulturstufen, 1896. Fraser Lectures on the early history of the Kingship, 1905. Mumford The origin of leadership (The American Journal of Sociology, 1906). На жаль бракує праць, які б поставили собі завданнєм прослїдити анальоґії в переходї племінного устрою до державного у ріжних словянських народів.

4) regem eorum Boz nomine cum filiis suis et LXX primatibus — Getica cap. 48.

5) Див. ст. 165, пор. 177-8.

6) στωμύλος τε 'ών και 'υψαγόρας.

7) Менандр — Hist. Graeci minores II с. 5 — 6 (Excerpta historica ed. de Boor I c. 443).

8) τήν άμφі τόν Άρδάγαστον χώραν — Theophylacti VI. 7 і І. 7. Πειράγαστος φύλαρχος δέ ού̃τος τη̃ς πληθύος 'εκείνης — ib. VII. 4. Μουσώκιον τόν λεγόμενον 'ρη̃γα τη̃ τω̃ν βαρβάρων φωνη̃ — ib. VI. 9.

9) Але може з сею старою традицією стоять в звязи фрази Галицької лїтописи: „БЂла риксъ, рекъмый король угорьскый“, „риксъ ти угорьскый, рекше король“ — Іпат. c. 507 і 554. Лїтописець, очевидно, має на гадцї титул rеx, але передаючи його в такій формі, хто зна, чи не робить се під впливом памяти старого словянського титулу?

10) Див. інтересну розвідку проф. Боґдана: Über die rumänische Knesen. Archiv für sl. Phil. т. XXV-XXVI.

11) Ставлено не раз здогади, що перейнятє слова „князь“ стало ся наслїдком пановання Ґерманцїв, особливо Ґотів над Словянами. Вона, розумієть ся, вповнї довільна.

12) 'Επεί δέ 'ο λόγος περιφερόμενος 'ες 'άπαντας 'ήλθεν, 'ηγείροντο μέν 'επί τούτω 'Άνται σχεδόν 'άπαντες κοινήν δέ εί̃ναι τήν πράξιν 'ηξίουν Procopii De bello Got. III 14.











Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 1.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.