[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна





НЕЯСНОСТИ В ОСТАННЇХ СТАДІЯХ ПЕРЕВЕДЕННЯ УНЇЇ, АКТИ УНЇЇ 1594-5 Р. І ПІДПИСИ ВЛАДИКІВ, КОНФЕРЕНЦІЯ З КАТОЛИЦЬКИМ ДУХОВЕНСТВОМ В КРАКОВІ, ОСТАННЯ РЕДАКЦІЯ АРТИКУЛІВ УНЇЇ, АПРОБАТА ЇХ У КРАКОВІ, ЛИСТ КОРОЛЯ ДО КН. ОСТРОЗЬКОГО, ОПОЗИЦІЯ ОСТРОЗЬКОГО, ВІДСТУПЛЕННЄ ВІД УНЇЇ БАЛАБАНА Й КОПИСТЕНСЬКОГО, ОКРУЖНИК ОСТРОЗЬКОГО І ПОСОЛЬСТВО НА ТОРУНСЬКИЙ З'ЇЗД, ЗАНЕПОКОЄННЄ НА ДВОРІ І КОНФЕРЕНЦІЇ В СПРАВІ УНЇЇ, ВИСЛАННЄ ВЛАДИКІВ ДО РИМУ.



При тім конспіративнім характері, який мала далї унїятська акція, при тій таємничости, якою її окружали її дїячі, і тих запереченнях і фальшивих чутках, які вони так щедро розсипали, нелегко слїдити за її дальшим розвоєм. Навіть акти унїї — офіціальні протоколи й заяви владиків служать досить непевними підставами, бо дуже часто не мають дат і місць видання, або мають дати нереальні, які значно розминали ся з часом, коли певний документ був дїйсно підписаний і війшов в житє, або виповнювали ся пізнїйше на блянкетах („мембранах, мамранах”), підписаних давнїйше 1). Тому не все і всюди можемо уставити хронольоґічний розвій подїй, в міру того як темпо цїлої унїонної акції прискорювало ся, зближаючи ся до свого завершення.

При кінцї першої половини 1595 р. під деклярацію унїї стягнено весь тодїшнїй епископат руський. На катедру полоцьку проведено звістного нам „Григорка” — протонотарія митрополичого Григория Загоровського: з причини великої слабости полоцького владики король заіменував Григория „коад'ютором” з правом наступства, за рекомендацією Рогози, Потїя і Терлецького, як сказано в грамотї 2). На місце пинського владики Пелчицького, що доживав також свої останнї днї, приготовано кандидата в особі архимандрита кобринського Іони Гоголя 3), чоловіка також готового до унїї. Трудности робив ще митрополит; уже заявивши свою згоду, він потім почав отягати ся й уникав з'їзду з Терлецьким і Потїєм; заховав ся острий лист їх, де вони, приїхавши на визначене ним для з'їзду місце й не заставши, грозять йому, що таке хитаннє й відтяганнє може стягнути на нього гнїв „когось більшого”, себто короля: „нас погубишъ и самъ не воскреснешъ, бо то не зъ своимъ братомъ жартувати” 4). Вкінцї митрополит піддав ся вимогам владиків: в Берестю відбув ся їх з'їзд, де митрополит формально прилучив ся до унїятської акції 5), тільки перед вірними далї заперечував свою участь в унїї. Під деклярацією з 2 грудня знаходимо підписи його, Потїя і Терлецького, Балабана і Копистенського, Загоровського, Збируйського, Пелчицького і його наступника Гоголя. Окрім того зладжено, з датою 12 червня, грамоту, підписану всїми тими ж владиками і в тім же порядку (що вказує, очевидно, на те, що підписи на обидві деклярації збирали ся разом) 6). Вона має форму листу зверненого до папи; владики заявляють папі свою охоту до злуки з римською церквою і сповіщають, що висилають до нього послами Потїя й Терлецького, уповажняючи їх „чолом ударити” і піддати їх під зверхність римського престолу, наколи папа полишить руську церкву „при вЂрЂ, сакраментахъ и всЂхъ церемоніяхъ и обрядахъ церкви восточноЂ, ни въ чомъ ихъ не нарушаючи”. З тогож більше меньше часу (з датою 1 червня) маємо нові артикули унїї списані замість давнїйших, на підставі вказівок, які дістали владики від польського духовенства.

Конференцію з ними відбув Терлецький десь в першій половинї року  7). Католицькі духовні супроти загального застереження владиків в справі непорушности церковних практик вказали на потребу розвинути деякі точки — доґматичнї й практичні. Рішено вкінцї, що Русини приймуть латинську науку про св. Духа і в иньших спірних точках (як причастиє під двома видами) піддадуть ся під рішеннє папи; калєндар буде прийнятий новий; церемонїї й обряди зістануть ся по давньому; мішані шлюби мають бути допущені свобідно, католицьке духовенство годить ся на допущеннє владиків до сенату; руське духовенство звільняєть ся від податків; Русини мають допускати ся до всяких урядів 8).

Під впливом сеї конференції давнїйші артикули перероблено наново, додано цїлий ряд нових точок, декотрі ширше мотивовано 9). Доґму про св. Духа стилїзовано в дусї зближенім до православного (по формулї Фльорентийського собору): Дух св. виходить від Отця через Сина 10); про чистилище приймаєть ся наука католицької церкви; причастє задержуєть ся під двома видами, і взагалї форми тайн, обрядів і сьвята задержують ся давнї (спеціально згадуєть ся про захованнє йорданських водохрещ, незвістних католикам і застереженнє против участи Русинів в процесіях сьвята божого тїла й иньших католицьких звичаїв) 11); приймаєть ся календар новий, з застереженнєм що до сьвят, — „коли не можна зістати ся старому”. Всякі православні церемонїї, дзвоненнє в дзвони й ин. не має заборонятись 12). Ненарушним зістаєть ся шлюб сьвящеників, але виклинаєть ся другий шлюб.

Вперше вставлено і старанно мотивовано порядок номінації на духовні посади. В імя старої традиції жадаєть ся вибір кандидатів духовними особами: на кожду опорожнену посаду духовні вибирають чотирох кандидатів, і з них король заіменує одного. Мотив той, аби на сї уряди іменували ся люде гідні й учені, „не так як дотепер бувало”. Іменований мав до трох місяцїв прийняти сьвященнє, під грозою усунення, відповідно до давнїйших постанов: „бо й тепер є ще такі, що займають такі посади цїлі ряди лїт, не приймаючи посьвящення, а вимовляючи ся якимись звільненнями від сього”. Люде иньших народностей як тільки руської й грецької не можуть іменувати ся на сї посади. До посьвящення аби не їздити до Риму: іменованих владиків сьвятитиме митрополит, а митрополита епископи, і він тільки має дістати потвердженнє з Риму.

Старанно арґументуєть ся також справа допущення до сенату, для більшої поваги й послушности у своїх вірних. На підпертє того владики підносять „многі оправдані причини”: владики мають туж гідність і уряд, що й біскупи католицькі; складаючи в сенатї присягу на сенаторську гіднїсть, вони будуть складати заразом присягу і що до послушности римському папі; тим чином запобіжать такому роздїлу, який став ся після смерти Ісидора митрополита: тодї епископи не будучи звязані присягою, при великім віддаленню своїх катедр, легко відпали від фльорентийської унїї, коли ж вони будуть звязані сенаторською присягою, то тяжко, аби котрий з них подумав про роздїл і відлученнє.

Жадаєть ся також, аби владиків запрошувано на сойм і соймики; аби до найвищого трибунала православне духовенство мало посилати делєґатів, як католицьке. Духовні мають користати з усїх прав признаних привилеєм кор. Володислава і не поносити нїяких податків; тільки ті, що мають ґрунти в маєтностях приватних, „a особливо — роджені в підданськім станї”, мають в справі тих ґрунтів підлягати юрисдикції своїх дїдичів. Маєтности відібрані від церков мають бути їм вернені; всї теперішнї церковні маєтности мають при церквах зіставати ся, і в браку иньших документів записи на евангеліях мають служити за доказ їх власности. По смерти митрополита чи владики маєтности має адмінїструвати крилос; маєтности владиків, що не мають свояків, переходять до церкви.

Всї монастирі мають бути під властию епископів, провінціалів не має бути. Так само всї церкви по містах, ким небудь фундовані. Сьвітські особи не мають мішати ся до них, під нїяким мотивом — „бо є такі, що не хочуть підлягати епископам і самі по вподобі адмінїструють церкви”. Урядники й дїдичі не мають брати в свою оборону сьвящеників перед властию й контролем епископа, спеціально — в справах розводів, не мають робити трудностей візітаторам; не мають позволяти функціонувати сьвященикам, виклятим епископом. Сьвященик, виклятий руським владикою, не може приймати ся епископом католицьким, і противно.

Людей грецького обряду до латинського не вільно буде приймати; мішані шлюби допускають ся свобідно, без переходу одного супруга в віру другого. Монастирі й церкви руські не мають бути обертані на католицькі; спустошені мають бути відновлені. Вільно буде мати семінарі і „школи грецької й словянської мови, де буде потреба, також друкарнї, з тим одначе що вони мають бути під властию владиків, і нїчого в них без їх дозволу не має друкувати ся, аби не дати злохитрим людям спромоги розсївати єреси тою дорогою”. „Брацтва духовні, не так давно засновані патріархами і потверджені й. кор. милостию, як виленське, львівське, берестейське й иньші; що як бачимо, видають гарні овочи церкві божій і незвичайно розмножають хвалу божу, можуть зістати ся й далї свобідно, коли приймуть унїю, одначе під властию митрополита, чи епископа своєї діецезії”.

„Коли б з Греції замишляли ся якісь інтриґи, або виходили якісь письменні клятви (екскомунїкації), просимо їх зовсїм не пускати в державу й. к. м. і на всякі такі проби уставити кари, аби унїя не була підкопана аґітацією серед народу, бо й тепер є богато таких, що уперто противлять ся її, і з того могла б вийти внутрішня війна між підданими держави. Пильно треба запобігти, аби архимандрити, ігумени, сьвященики й иньші церковники нашого обряду, які б нас не схотїли слухати, не могли сповняти нїяких церковних функцій, а також аби заграничні епископи або монахи, що приходять з Греції, не відправляли нїяких духовних чинностей, инакше ся унїя не буде мати нїякого значіння. І як тепер зачуваємо, що деякі люде удали ся в Грецію, аби дістати там церковні гідности й потім, вернувши ся, старшувати над духовенством і над нами свою юрисдікцію розпростирати, просимо й. кор. милость зарядити на границях держави, аби в наші краї нїкого не припускали з юрисдикцією чи з екскомунїкаціями, бо инакше з того вийде велике замішаннє між пастирями й вірними”.

Сї артикули, як бачимо, кидають цїкаве сьвітло на церковні відносини і на становище владиків-унїятів. Подвижники унїї вперед забезпечали себе не тільки зі сторони якихось кроків патріархата, а й від опозиції зі сторони самого підвластного духовенства й своїх вірних 13).

З сими новими артикулами й декляраціями унїї відпоручники владиків — Терлецький і Потїй ставили ся в Кракові з початком липня (c. c.). Свої жадання, висловлені в тих артикулах, вони предложили в части папському нунцієви — що належало до папи, в части королеви 14); в деяких справах — як от що до місць в сенатї, вони просили папу вплинути на короля, аби прихильно полагодив ту справу. Нунцій признав, що доґматична сторона вповнї відповідає вимогам фльорентийського собору, отже вповнї коректна; жадання більш практичної натури подиктовані вповнї розумними мотивами, так що без сумнїву будуть папою прихильно прийняті; що до точок, які залежать від короля, то нунцій буде просити папу вставити ся за ними у короля 15). Король в справах йому предложених видав грамоту 16), в котрій давав згоду на ті петиції — деякі одначе відкладав до повного переведення унїї (як порядок номінації на духовні уряди), иньші полишав до ухвали компетентних чинників (місця в сенатї владикам може признати тільки сойм, а що до делєґації до трибуналу мають вони порозуміти з католицьким духовенством); що до заборони обертання православних монастирів і церков на католицькі заявив, що може се заборонити тільки в королївщинах, але не в приватних маєтностях. Разом з тим на ново видав він, в дещо зміненій формі, грамоту свою з 1592 р., де забезпечав владикам, які, приставали до унїї, безпечне держаннє урядів своїх до смерти й оборону від клятв чи яких небудь репресій зі сторони патріархату чи яких иньших інстанцій 17). Тогож дня виданий був наказ пограничним старостам, аби не перепускали до Корони владиків з Греції, арештували їх і їх листи та відсилали до короля 18). До митрополита король виладив лист. де похваляв його рішеннє, посьвідчене Потїєм і Терлецьким, приступити до унїї, „аби не бути більше послушним поганській неволї”, й заповідав сповненнє його бажань 19).

На бажаннє скликання православного собору в справі унїї, переказане Потїєм від Острозького, король не пристав. В листї до Острозького Потїй поясняв, що він і Терлецький упоминали ся у короля собору і без того не хотїли їхати до Риму, бо „то єще не конецъ, бо сми то толко самыхъ себе упевняючи спасали ся, але идетъ тежъ намъ о овцы Христовы паствы нашей, абы и тыи зъ нами згодили ся”. Коли вони представили королеви, як головний мотив, каже Потїй, що Острозький, „яко найпреднЂйшій филяръ и оздоба церкви божей тоєй релЂи нашей будучи”, також жадає собору, то король мовляв уже був також годив ся, але потім „нЂкии новины” були причиною того, що король відступив від сього рішення й казав владикам їхати до Риму як найскорше без собору 20). В Антиризисї поясняєть ся, що тими „новинами” були вісти про опозицію, яка підіймала ся з усїх боків на унїю (в тім і від кн. Острозького); король мовляв заявив готовість скликати собор лише в такім разї, коли б кн. Острозький дав докази, що хоче того собору для переведення унїї (а не для опозиції її), инакше казав владикам їхати просто до Риму 21). Нема сумнїву одначе, що Терлецький і Потїй самі не обставали за собором, знаючи настрій суспільности — що такий собор послужить лише орґаном загальної опозиції унїї, і справа собору була пересуджена вже й без тих новин. Натомість — правдоподібно за порадою Потїя 22), виладив король до Острозького лист, де старав ся приєднати старого князя до унїї. Подаючи до відомости йому, яко чоловіку „въ той религЂи въ панствахъ нашихъ передному”, про наверненнє до унїї православних „пастирів”, він висловляє надїю, що князь, „который того завше, яко маємъ вЂдомость, передъ тымъ зычилъ собЂ за часовъ своихъ дочекать”, утїшить ся тою вістею і з свого боку поможе владикам в справі унїї. Та не покладаючи ся в дїйсности на такі унїятські симпатії князя, король далї починає розвивати перед ним потребу й користь унїї, а вкінцї звертаєть ся до справи проєктованого князем собору: король не годить ся на сей проєкт, бо такий собор непотрібний, коли вже владики заявили ся за унїєю — „бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними як за пастирями повинні йти, не питаючи ся, але чинячи, що вони кажуть, коли їх дух божий дав нам за провідників тут за нашого житя”. Що більше, такі з'їзди звичайно утруднюють, а не улекшують справи. Зрештою переговори з князем в справі унїї король поручая своїм відпоручникам, яких заразом висилав до нього, й ще раз „пильно жадає”, аби князь поміг владикам в їх замірах „і мав їх в поважанню як своїх пастирів” 23).

Та диктуючи королеви сю грамоту; владики ще не мали понятя, о скільки напружена була опозиція унїї у старого князя. Відай не знали вони ще того удару, який задав він сїй справі під час подорожи відпоручників до Кракова. На той час був визначений з'їзд у князя відпоручників львівського брацтва з Балабаном: обі сторони здали ту справу „на поміркованнє” Острозького 24); думаю, що се була інїціятива Балабана, як показує його дальше поведеннє, і що се був перший крок його назад. Конференція на разї не дїйшла кінця, бо вийшло непорозуміннє що до місця з'їзду. Але під впливом переговорів з князем, під вражіннями опозиції унїї, яка підіймала ся наоколо, Балабан рішучо завагав ся в своїх унїонних плянах, а до того може й бажаючи прихилити до себе князя в тім спорі з братчиками, почав запевняти князя, що його імя тільки per nefas фіґурує в „списах” унїї, що цїла та справа вийшла з підступу Терлецького (з котрим Острозький був посварений), і т. д. Вкінцї на бажаннє князя заявив готовість зробити в сїм дусї публичну деклярацію, і дня першого липня ставив ся перед володимирськими ґродськими книгами і тут в присутности кн. Острозького (що був старостою володимирським) і численних шляхтичів заявив, що він не давав свого підпису на деклярації унїї. По його словам, на соборі в Берестю 1590 р. їх четверо владик (Терлецький, Пелчицький, Збируйський і Балабан) дали Терлецькому чотири „мамрамы подъ печатми и подписми рукъ нашихъ”, аби на них виписати скарги до короля і сенаторів на утиски православних; так само в Сокалї, з'їхавши ся з поводу „обтяжливостей” від митрополита, вони знову дали Терлецькому блянкети для виладження листів „о кривды и долегливости”. Тим часом Балабан тепер довідуєть ся, що Терлецький на тих „мамрамах” понаписував що иньше і з того вийшло якесь „постановене над порядокъ и звычай закону релии греческоє”, против котрого Балабан протестує, як против незаконного, бо воно стало ся „без позволення і відомости наших старших духовних — патріархів, без синоду всього духовенства й всїх станів сьвітських людей і виднїйших старинних домів нашої релїґії, без котрих відомости й позволення не можемо нїчого робити й постановляти” 25).

Розумієть ся, Балабан оповідав байки, що в Берестю в 1590 р. і в Сокалї 1594 р. не було мови про унїю й Терлецький пописав ті деклярації без відомости й згоди владиків; Балабан використав для сього факт, що на тих з'їздах дані були владиками блянкети з підписами й печатками 26) й видумав з того історію про фальсифікацію унїї. Се не перешкодило місяць пізнїйше Копистенському повторити ту саму історію й занести подібну ж протестацію перед перемишльським ґродом буквально повторяючи оповіданнє Балабана 27). Репротестація Збируйського, яку він поспішив ся занести против оповідання Балабана 28), не зробила, очевидно, вражіння, невважаючи на вповнї льоґічну й сильну арґументацію. Тим часом Балабанова байка про сфальшованнє унїонних деклярацій була підхоплена противниками унїї й потім спопуляризована для цїлого ряду столїть автором Перестороги 29). Незалежно від того самий факт публичного відступлення від унїї двох владиків був для неї тяжким ударом.

З кінцем липня кн. Острозький видав згаданий вже вище свій окружник про унїю 30). Для ширшого розповсюднення він був надрукований і мусїв зробити сильне вражіннє як тою маєстатичністю, з котрою виступав тут старий князь в ролї признаного вожда й старшини православних, так і силою тону. „Константинъ божією милостю княжа Острозскоє”, засьвідчуючи перед всїми свою повсечасну вірність православию, як чоловік, котрого чужі й свої „нЂкако въ здЂшнемъ краю за началника въ православію менять”, уважає своїм обовязком остерегти православних перед зрадою владиків, про котру дістав він тепер певну відомість — що митрополит і епископи, „тьмою сластолюбія помрачивши ся”, вирікли ся східньої церкви й приступили до латинників, продавши своїх вірних як Юда, і тільки ще таять ся з тим, „кожею лицемЂрія своєго яко овчыною закрывающе въ себЂ внутреного волка”. Він взиває всїх православних енерґічно противстати сьому замислу, запевняючи, що така опозиція не дасть йому здїйснити ся, бо закони держави, оборонюючи всякі конфесії, послужать обороною й православним, коли вони рішучо встануть в оборонї своєї віри і не підуть за зрадниками. „Щож бо може бути більше безстидним і беззаконним, як се, що шість чи сїм чоловіка, змовивши ся по злодїйськи і вирікши ся своїх пастирів, сьвятїйших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибіль всїх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних?” З свого боку князь приобіцює стати „при благочестию”, доки його лише стане, й ширшими виводами від писания заохочує всїх вірних витрівати в правдї й вірі (оповіщеннє взагалї писано стилем церковних послань, як від якого голови церкви).

Свою рішучість „стояти при благочестіи” старий князь слїдом задокументував актом, якого, певно, не надїяли ся від сього чоловіка, взагалї активністю й інїціативою зовсїм не визначного. В серпнї (21-26) відбував ся з'їзд протестантів Польщі й Литви в Торунї; на сей з'їзд Острозький вислав свого післанця з грамотою, де сповіщаючи зібраних (чи властиво — уважаючи вже за загально відому річ) про приступленнє владиків до унїї, представляв се так, що тих владиків, мало обачних і мало учених, підійшли латинники, та висловляючи переконаннє, що православні повинні йти разом з протестантами против католицьких інтриґ і нельояльного поведення короля, що ломить свою присягу релїґійної толєранції, взивав протестантів до спільної й солїдарної акції з православними. Князь запевняв їх, що при солїдарнім й енерґічнім опорі, правительство не відважить на нїякі насильства супроти них: сам він, князь Острозький потрапить привести з собою коли не двадцять, то напевно пятнадцять тисяч людей; пани-протестанти з Литви потраплять також поставити значні сили; як би прийшло „на квалть”, то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок, іронїчно додає старий князь. Запевняючи свою давню прихильність протестантам і спільність інтересів, а навіть і релїґії(!) православних і протестантів, він запрошує протестантів взяти також участь в проєктованім соборі православних через своїх відпоручників 31).

Сей різкий виступ і роздражнений тон листу, очевидно, треба толкувати невдоволеннєм і гнївом князя з причини, що король відмовив згоди на скликаннє православного собору в справі унїї, про що незалежно від владиків просив короля і сам князь через канцлєра литовського Сопігу, що пробував тодї в Кракові 32). Правительство показувало замір безоглядно підперати унїю, не допускаючи загал православних навіть до голосу в сїй справі, і старий князь був до живого обурений таким маневром. Над сподїваннє скоро копія сього листу Острозького дійшла до рук правительства, й Сопіга в відповідь на попереднї листи Острозького поспішив остеречи його й пострашити, що його лист на протестантський з'їзд, „нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, дуже розжалив короля й може для Острозького принести дуже прикрі наслїдки 33). Але пробуючи застрашити князя й тим відвести його від опозиції, правительство само було дуже сильно занепокоєне такими різкими виступами його, загальною опозицією і особливо — сим союзом православних з протестантами, заманїфестованим на торунськім з'їздї, де посол Острозького зголосив ся також як відпоручник шляхти українських воєводств, отже афішував офіціальне зближеннє православної шляхти з протестантською 34). Бояли ся яких небудь насильних виступів против владиків-унїятів, і Сопіга в своїм листї згадував про поголоски, що кн. Острозький, загнївавши ся на владиків, особливо на володимирського і луцького, хоче позабирати їм маєтности й „настає на їх здоровє”, та остерігав Острозького, аби не важив ся того робити, бо король, як оборонець духовенства, потрапить відімстити всякі кривди, як би були зроблені комусь з владиків.

Під впливом таких трівожних вістей король в серединї вересня скликав на конференцію мінїстрів, декотрих сенаторів і нунція, і предложив їм під розвагу, чи кінчити справу унїї й висилати владиків до Риму, чи здержати ся? Всї зібрані одноголосно заявили ся, аби подорож до Риму відложити й зачекати, аж кн. Острозький прохолоне й займе супроти унїї прихильнїйше становище 35). Такого змісту листи вислано до Потїя й Терлецького, але вони не застали вже владиків: ті були вже в дорозї до Кракова й ставили ся там кілька день по конференції. Тодї король скликав нову конференцію і ще раз поставив те ж питаннє. Голоси, присутних сим разом подїлили ся. Одні далї противили ся дальшій акції: вказували на зріст впливів виленського брацтва в білоруських краях Литви, на загальну опозицію унїї, на той факт, що Русини вже вислали листи до патріарха про останнї подїї, просячи скинути з урядів митрополита і владиків; по їх словам, Острозький держав на поготові компанїю з 150 їздцїв, що мали зловити владиків, як би вони поїхали до Риму, й забити їх; вони радили наперед скликати собор, і як би була небезпека, що кн.Острозький поведе його против унїї, то зложити собор вселенський, зложений з відпоручників східньої й західньої церкви 36), бо инакше, з таким скороспішним запровадженнєм унїї, може легко прийти до роздвоєння Руси. Другі доводили, що кн. Острозький не потрапить викликати нїякого розруху: королївська власть досить сильна, аби тому запобігти; Русини не можуть скаржити ся на якийсь утиск, бо самі їх пастирі бажають унїї; отже не зволїкати з депутацією до Риму, бо собор лише протягне час, користні обставини проминуть, а не знати, чи пізнїйше знайдуть ся королї так прихильні унїї, як нинїшнїй. Вкінцї закликано на нараду обох владиків, Потїя й Терлецького, й запитано, чи певні вони що до митрополита, шляхти й людей? Владики відповіли, що епископи всї з ними; духовенство піде за ними — принаймнї в їх епархіях; з шляхти богато заявляло їм свою готовість приступлення на унїю і тільки тому не хочуть дати деклярації на письмі, аби справа не була передчасно розголошена. Вони противили ся тому, аби справу переривати на півдорозї: се тільки ослабить її, а патріарх скине їх самих з уряду за переговори про унїю 37). Нема що оглядати ся на прецедент з Ісидором, бо той був сам, а їх богато, і мають за собою прихильного унїї короля; коли король візьме владиків і унїятське духовенство в свою оборону, зрівняє їх з латинським духовенством, а людність запевнить, що унїя не приносить з собою відступлення від давньої віри (!) і не зміняє обряду, то справа піде инакше нїж за Ісидора. Супротив такої заяви конференція рішила, що владики мають їхати зараз, а король спеціальним унїверсалом має заспокоїти Русь. Не тратили надїї ще прихилити до унїї й кн. Острозького; вибрано депутацію до нього, а й сам нунцій заявив готовість їхати до князя, „бо як його прихилимо, то вже не буде трудности” 38).

Відповідно до сього рішення, владиків виряжено зараз до Риму 39), а король ще перед їх виїздом (очевидно — з їх участию) видав унїверсал, де оповіщав про приступленнє до унїї владиків з митрополитом на чолї і про свою радість з сього поводу, що укоронувала його давні бажання і змагання до прилучення до римської церкви тих підданих, які були від тої одности відпали (похопивши ся, що таке підчеркненнє його участи може бути витолковано на некористь унїї, він додає слїдом: „одначе не більше нїж скільки королївській власти годить ся постарати ся в такій справі — як ласкавий батько звик своїх дїтей з доброї волї й ласки прихиляти до всього доброго”). Се прилученнє, поясняв він, має стати ся з задержаннєм обрядів грецької церкви: про се просити поїхали вже владики до Риму й безперечно то осягнуть; король підносить се тілько для того, аби на сїй точцї не було нїяких непорозумінь, які б могли утруднити сю справу й остерігає від всяких кривих толковань 40).

Таким чином справа унїї мала дальше вести ся проломом, чи за згодою чи без згоди вірних руської церкви.








Примітки


1) Оповіджені Балабаном історії про „мамрани”, на котрих нїби то мали бути вписані скарги до короля, а натомісць були вписані Терлецький унїонні деклярації берестейська і сокальська, розумієть ся, не варті довіря. Але що таки „мембрани” дїйсно видавали ся владиками і були в розпорядженню проводирів унїї, се не підлягає сумнїву: Збируйський в своїй репротестації каже, що на з'їздї в Сокалї було дано Терлецькому кілька „мембранів” з підписами і печатками в справі унїї і для скарг на митрополита (Акты вил. ком. XIX c. 367). В митрополичім архиві заховало ся до наших часів кілька таких мембранів — порожнїх аркушів з підписами, або з самими тільки печатками (див. у Макарія c. 589, пор. Описаніе документовъ архива западнорус. митроп. ч. 155). В реєстрі майна Кирила Терлецького, спорядженім 1596 р., вичислені „мемраны духовныя на унію и зъедноченіє съ костеломъ римскимъ”, числом шість, з них три з підписом владик луцького, пинського, львівського і холмського (Акты Ю. 3. Р. І ч. 218). З тих деклярацій, які ми маємо, за таку вписану пізнїйше треба признати деклярацію з датою 27 серпня 1595 р., в Луцьку, підписану чотирма владиками — участниками сокальського з'їзду (луцьким, перемиським, львівським і холмським).

2) Акты Зап. Рос. IV ч. 64 (з 5 мая l595).

3) Номінацію дістав вже по смерти Пелчицького 22 вересня (Акты Зап. Рос. IV ч. 85), але мусїв уже перед тим мати якусь експектативу як Загоровський.

4) Акты Зап. Р. IV ч. 66.

5) Про се Збируйський в своїй репротестації 1. c.

6) Підписи вказують на час підписання — середину 1595 р., коли Григорий мав уже номінацію на владицтво полоцьке (по 5 мая); Гоголь раз підписаний як архимандрит, і другий раз: „тотъ же Иона Гоголь нареченный епископъ пинскій и туровскій”, так на обох декляраціях; між першим і другим підписом, очевидно, дістав він номінацію (експектативу). Дата другої деклярації — 12 червня, думаю, вказує на час, в якім більше меньше були підписані обидві деклярації.

7) Близше час означити годї. Жукович (c. 125) звязує сю конференцію з подорожию Терлецького до короля в лютім, я ж сумнїваю ся з огляду на те, що Терлецький на конференції виказав ся вже повновластю митрополита.

8) Ся Umowa duchowieństwa łacińskiego i ruskiego друкована у Гарасевича c. 175 і знову в Временнику ставропиг. института за рік 1896, Возникновеніє церковной берестейской уніи (кілька документів виданих А. Петрушевичом) c. 139. Більше точок містить зміст поданий у Островского (Dzieje і prawa kościoła polskiego III вид. 1793 р. с. 387-8), з відкликом до „рукописей руських”, „рукописей митрополичих”.

9) Текст в офіціальнім латинськім перекладї (потвердженім Потїєм) у Тайнера III c. 234-6, порівняти тексти предложені владиками в Кракові у Гарасевича c. 178-185.

10) Ширше мотивовано в краківськім текстї — у Гарасевича 1. c.

11) Також против калатання в калатала замість звонів.

12) Відгомін заборон львівських, що мабуть траплялись і де инде.

13) Впадає в око, що сї артикули, хоч вони мають дату 1 червня, підписали не всї владики, як деклярацію з 12 червня, а тільки митрополит, Терлецький, по нїм Гоголь як архимандрит кобринський, Потїй і вкінцї Пелчицький. Не кажучи про давний порядок підписей, насуваєть ся питаннє — чому не всї? Чи списано артикули пізнїйше, і в поспіху не можна було зібрати підписів, чи була певна опозиція?

14) В такій роздїльній формі, з деякими відмінами, видруковані вони у Гарасевича, разом з відзивом нунція — с. 178 і далї.

15) Відзив нунція з датою 1 серпня (нов. ст.) ibid. c. 181.

16) 3 датою 2 серпня — Апокризис с. 1138, Акты Зап. Рос. IV ч. 79, Гарасевич с. 88.

17) Акты Зап. Р. IV ч. 78 (дата 28 липня).

18) Апокризис с. 1179-80, Monum. confr. ч. 374.

19) Акты 3. Р. І V ч. 77.

20)Апокризис c. 1066-8 (лист з 5 серпня).

21) Антиризис c. 635-7.

22) Суджу з деяких подібностей з попереднїми листами Потїя до Острозького.

23) Акты Зап. Рос. IV ч. 76.

24) Акты Зап. Р. IV ч. 72; через непорозуміннє тексту виводять, що Балабан був уже перед тим у Острозького: документ того не каже.

25) Архивъ Югозап. Рос. І. І ч. 109.

26) Див. вище c. 584. Супроти сього задалеко йде нпр. др. Франко признаючи, що Балабан взагалї нїяких мембранів не підписував (ор. c. c. 17).

27) Видано в Kwartaln. histor. 1896 c. 569 (дата 18 серпня).

28) Видана в Актах Виленской коммиссіи т. XIX ч. 365 (8 серпня 1595).

29) Критика його оповідання в працях Франка, Студинського, Прохаски. Найбільше влучно збив одначе виводи Балабана Збируйський, вказавши; що коли йшла мова про скарги на утиски православній церкві, зовсїм не зали чого давати на се блянкетів чотири владики осібно від митрополита й иньших владиків.

30) Окружник сей, в друкованім примірнику, з датою 25. VII. 1595 згадує Supplementum Synopsis — Архивъ Югозап. Рос. I. VII с. 585. В Актах Зап. Рос. (IV ч. 71) воно видано з копії з датою 24 червня; першу дату справедливо боронить Жукович ор. c. 152. Про сей окружник очевидно згадує Сопіга в листї до Острозького (як низше), що князь друкує унїверсали pełne sedycyi i szkalowania.

31) Друковано в Антиризисї c. 641, мабуть з лихої копії (хоч і сам ориґінал таки, видко, не визначав ся гарним стилем).

32) Лист Сопіги, як зараз низше.

33) Друкований в початку в Антиризисї c. 655 і далї, новійше в Archiwum domu Sapiehów ч. 144 (дата 10. IX).

34) Дневник з'їзду у Лукашевича Dzieje kościołw wyznania helweckiego w Litwie I c. 96.

35) Витяг з невиданої реляції нунція Маляспіни з 15. IX (з актів ватиканських) у Лїковского c. 150.

36) Не знати, які властиво вигоди обіцювали собі вони від такого собору: чи надїяли ся, що грецьке духовенство можна буде потягнути за унїєю (нпр. підкупом), чи переголосувати противників голосами латинських духовних?

37) Цїкаво порівняти се з листом висланим Потієм до Острозького перед виїздом до Кракова (23/VIII): він заявляв, що дуже не хотїв би їхати до Риму в такій ситуації й всю надїю має на Острозького, що той своїм жаданнєм собору відтягне сю депутацію й дасть можність Потїю „виплисти” з того всього (Апокризис c. 1062); він просив Острозького ще раз спробувати просити собору: наслїдком того може й було згадане вище посольство Острозького до Сопіги.

38) Реляція нунція з 22. IX — у Лїковского c. 150-2.

39) Дату від'їзду записує Велєвіцкий І c. 205 — 26 вересня н. c.

40) Архивъ Ю. З. Р. І. І ч. 114.











Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 4.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.