[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна





ПОТЇЙ І ТЕРЛЕЦЬКИЙ В РИМІ, ПУБЛИЧНА АВДІЄНЦІЯ 24 ГРУДНЯ, ПОВОРОТ ВЛАДИКІВ І ПАПСЬКІ ЛИСТИ В СПРАВІ УНЇЇ. АҐІТАЦІЯ ПРАВОСЛАВНИХ ПРОТИВ УНЇЇ, ПРОТЕСТИ ЇX НА СОЙМІ 1596 Р., БРАК ПОМОЧИ ЇМ З ПАТРІАРХАТУ, ПРОТОСІНКЕЛ НИКИФОР І ПРИЇЗД ЙОГО НА РУСЬ. РОЗПИСАННЄ СОБОРУ. З'ЇЗД В БЕРЕСТЮ, СФОРМОВАННЄ ПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ, ПЕРЕГОВОРИ ЙОГО З УНЇЯТАМИ Й УТВОРЕННЯ ДВОХ ОСІБНИХ СОБОРІВ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ Й ЙОГО АКТИ, ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ УНЇЯТСЬКИМ СОБОРОМ І ПРОТЕСТИ ПРАВОСЛАВНИХ, КОНТРОВЕРЗІЯ ПРО ПРАВОСИЛЬНІСТЬ СОБОРІВ, ЗАКИДИ КАТОЛИКІВ І УНЇЯТІВ ПРАВОСЛАВНОМУ СОБОРОВИ І ЙОГО КАНОНЇЧНЕ ОПРАВДАННЄ. ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ КОЛО ЗНЕСЕННЯ УНЇЯТСЬКОЇ ЄРАРХІЇ, СТАНОВИЩЕ КОРОЛЯ, ВІДНОВЛЕННЄ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ Й РОЗДЇЛ ЦЕРКВИ ПРАВОСЛАВНОЇ Й УНЇЯТСЬКОЇ.



Потїй і Терлецький, як писали Балабану 1), їхали з Кракова до Риму сїм тижнїв, „спішно й уставично їдучи”, і по „великих працях і трудах” стали в Римі 15 падолиста. Прийнято їх там, як вони хвалили ся, з великою гостинністю: дали їм на мешканє якийсь палац в сусїдстві папської резіденції, „охендожне обитємъ и всякими потребами украшоный”, й щедро постачали все потрібне до житя. Скоро по приїздї вони були прийняті папою на приватній авдієнції й предложили йому привезені акти унїї 2) і рекомендаційні листи від короля й деяких католицьких біскупів польських. З прийнятя були вдоволені — „принялъ насъ яко отецъ ласкавый дЂтки своє, съ такою милостю и ласкавостю несказаною”. Але з офіціальною авдіенцією для приймлення „послушенства” вийшла проволока: даремно владики принагляли — на се від папи приходила відповідь: „вы опочинте собе добре по той дорозе”. Так потянуло ся на півтора місяця. Що було причиною такого зволїкання, лишаєть ся незвістним. Окрім розважування актів унїї, привезених владиками, і реляцій, присланих з Польщі, в курії могли чекати додаткових відомостей і пояснень звідти. Так припадком довідуємо ся, що польське правительство, з початку протививши ся скликанню православного собору, пізнїйше внесло представленнє до папи, де обставало за скликаннєм собору й доводило його можливість з канонїчного погляду й потрібність для успіху справи 3).

Цїкаве становище, яке зайняла курія супроти тих умов і точок, на яких українські владики хотїли получити ся з римською церквою. Ми знаємо, як довго і старанно виробляли ся сї „артикули”, яку вагу привязувано до них (деклярація 12 червня нпр. виразно заявляє, що відпоручники мають віддати папі послушенство лише в такім разї, коли руська церква буде полишена по давньому при вірі й обрядах своїх, а деякі точки артикулів підношено як основні підстави здїйснення унїї). Але хоч в особі папи Климента VIII засїдав на папськім престолї чоловік, що був давнїйше нунцієм в Польщі й мусїв розуміти дражливі обставини, в яких переводила ся унїя 4), курія вповнї злегковажила собі домагання владиків і спеціальні обставини руської церкви. Руських владиків взяли під звичайний шабльон, який був вироблений для тих, що переходили з грецької віри на латинську, і по тому шабльону перевели приступленнє їх до латинської церкви 5).

По переглядї предложених владиками актів унїї осібною комісією, делєґованою від папи, казали владикам вирікти ся й осудити всї єреси, хиби і схизми, які дїлили їх від латинської церкви. Коли вони се вчинили й заявили готовість прийняти ісповіданнє віри по формулї прийнятій для „Греків”, і зложити послушність папі, від себе й иньших епископів nationis Russorum seu Ruthenorum, як їх звуть папські протоколи, папа зарядив публичну авдієнцію на 23 грудня в салї Константина, одній з найпараднїйших саль Ватикана. О год. 21 (девятій) папа засїв в нїй на переноснім тронї під балдахином, в сьвяточнім убранню, окружений численними кардиналами, иньшим духовенством, послами й визначними гістьми. Перед сей пишний збір папа казав впровадити обох владиків, і церемонїмайстер ввів їх разом з їх двором і придїленим їм товмачем, львівським канонїком Лукою. Ввійшовши, вони по прийнятому церемонїалу зробили три „реверанси” 6), потім приступивши до папи уцїлували йому ноги, і тодї Потїй сказав в кількох словах по латинї про цїль свого посольства й передав акти унїї. Потім церемонїмайстер вивів їх поза трібуну, де сидїли кардинали, й поставив в салї, а за ними стояв на колїнах їх двір і товмачі. Потім канонїк виленський Волович, що знав руську мову, відчитав деклярацію унїї (з 2 грудня) в ориґіналї, а секретар папський в латинськім перекладї, і так само потім деклярацію з 12 червня. При читанню владики кланяли ся й ставали на колїна, віддаючи послушність папі. Потім секретар папський відчитав відповідь папи, де той заявляв готовість припустити владиків в союз римської церкви й прийняти їх послушність. Тодї владиків, з тимиж реверансами, приведено знову до папи до присяги. Маючи в руках підписані ними наперед ісповідання віри (iuxta formam Graecis ad unitatem sanctae romanae ecclesiae venientibus praescriptam), вони зложили професію католицьких доґматів (з тридентcькими постановами включно), за себе й за иньших владиків, за котрих ручили, що вони також сю професію приймуть і ствердять своїми підписами. Потїй прочитав її по латинї, а по руськи прочитав в його імени Волович; Терлецький (що по латинї не вмів) прочитав її по руськи, а канонїк Лука — по латинї за нього. Положивши руки на евангелиє, владики принесли на ті професії присягу. Потім вони знову були припущені до папських ніг, по чім папа обняв їх і уцїлував, промовивши кілька слів (в листї до Балабана владики наводять з сеї промови фразу, сказану папою: не хочу я над вами панувати, але ваші немощі й кривди на собі носити). Великий сповідник і інквізітор з поручення папи удїлив владикам і їх дворови загальне розгрішеннє з усїх вин, яким підпали через своє пробуваннє „в схизмі”, і дано власть владикам удїлити таке ж розгрішеннє иньшому епископату, духовенству й вірним на Руси, які приступлять до унїї. Вкінцї припущено до уцїловання ніг папських двір обох владиків і папа, давши загальне благословеннє, закінчив церемонїю.

Другого дня папа правив сьвяточну вечірню у св. Петра; владики брали участь в нїй в своїх ризах, і пава посадив їх коло себе. На Різдво Потїй правив лїтурґію в грецькій церкві при колєґії Атанасія, а другого дня Терлецький, й висловляли своє вдоволеннє з тої чистоти, в якій задержано тут грецькі церемонїї 7). Вони пробули потім в Римі ще більше як місяць і далї тїшили ся ріжними гонорами. Між иньшими, як каже автор „Перестороги” 8), під їх наглядом видрукована була книжка про новий калєндар, з пасхальним ключем, — заховані фраґменти її дїйсно носять дату: „(в Р)име, (в дру)карьни Апостольской Ватыканьской, року Божего тисеча фчs” 9). В память прилучення Русинів папа казав вибити медаль з написом: Ruthenis receptis; на нїй представлена сцена зложення я послушенства” папі 10).

З початком лютого н. ст. владиків відправлено. З дня 7 лютого маємо ряд папських грамот, адресованих до митрополита й иньшого руського духовенства, до короля, до виднїйших польсько-литовських сенаторів, духовних і сьвітських. Митрополита папа повідомляє, що прийняв в союз римської церкви епископів руських, поручає митрополиту по поворотї владиків-відпоручників скликати синод, на котрім би й иньші прийняли католицьку професію по тій же формулї, і ті їх записи наказує прислати до папського архиву 11). Иньшою грамотою 12), два тижнї пізнїйше папа позволив митрополиту, відповідно до звістних нам жадань, сьвятити епископів на спорожнені катедри, а на посьвященнє митрополита брати лише позволеннє з Риму. Королю папа поручив також скликаннє того собору, для формального довершення унїї; сам поминувши домагання владиків (з виїмком лише тої справи ставлення епископів), він за те горячо поручав королеви сповнити ті прошення їх, які належали до правительственної власти, особливож просив, в інтересах унїї, допустити їх до сенату. Про се ж просив він в своїх листах до сенаторів. З них особливі заслуги коло переведення унїї папа признав звістному нам біскупу Мацєйовскому 13).

З початком марта владики були вже дома 14); належало приступити до довершення унїонної справи.

Ті близько півроку, що зайняла депутація владиків до Риму, українські й білоруські землї були ареною дальшої неустанної аґітації против унїї. Тепер, коли стало ясним становище владиків в сїй справі, православні змагають до скликання собору, який би осудив таке незаконне поступованнє владиків на власну руку і усунув би їх. Для скликання собору треба було дозволу короля; для позискання соборови такої власти супроти самовільних владиків треба було участи патріархату. В сих напрямах і роблять заходи православні (я на разї беру лише те, що дотикає безпосередно самого процесу витворення унїатської церкви, огляд самого суспільного руху відкладаючи на пізнїйше).

За згодою короля митрополит при кінцї жовтня був скликав собор на 25 сїчня c. c. 1596 р. до Новгородка; в митрополичім оповіщенню, яке маємо, скликаннє мотивуєть ся домаганнєм кн. Острозького такого собору „всимъ вобецъ такъ духовного яко и свЂтского стану людемъ” супроти самовільної депутації владиків до Риму 15); отже справа унїї мала бути головним предметом собору. По причинам, досї невиясненим 16), православні одначе не взяли участи в нїм, не використали його для якоїсь манїфестації против унїї, як також і з унїатсько-католицької сторони не використано його, і він мов би per tacitum consensum пройшов зовсїм незамітно, при невеликім числї участників, зайнявши ся спором митрополита з виленськими сьвящениками і Балабана (присутного на сїм з'їздї) з львівським брацтвом 17). Православні, з'іґнорувавши сей собор з якихось причин, що робили його ареною непридатною для їх цїлей, зробили такою ареною сойм, скликаний на день благовіщення 1596 р. На соймиках воєводств Волинського, Київського, Браславського, Руського і декотрих повітів в. кн. Литовського шляхта поручила своїм депутатам заложити на соймі протест против самовільного вчинку владиків, які на власну руку, без згоди й позволення старших духовних, шляхти і поспольства зголосили своє приступленнє до унїї й підтягають під неї иньше духовенство й нарід, та наказали послам жадати відобрання від них урядів й іменовання на їх місце осіб, які зістають ся в послушенстві грецької церкви. На соймі дїйсно були поставлені сї протести й домаганя до правительства послами і декотрими православними сенаторами. Ідучи за гаслом, проголошеним Острозьким на торунськім з'їздї, вони йшли при тім разом з протестантськими елєментами сойму, що домогали ся заховання релїґійної свободи, проголошеної конфедерацією 1573 р.: православні й свою справу підтягали також під постанови сеї конфедерації, скаржучи ся на відміни, які впроваджують в їх релїґії силоміць владики і правительство 18). Одначе представлення православних, хоч і поперті протестантами, не знайшли послуху у короля, і їх виступи тільки загальмували дїяльність сойму, не осягнувши нїяких позитивних результатів. Тому остатнього дня земські посли з українських і білоруських земель і кн. Острозький з поміж сенаторів зложили заяву, що з огляду на нарушення їх релїґії, вчинені владиками-унїатами через признаннє головою церкви папи, підданнє православних під власть папі й відірваннє від патріархату, відміну в деяких артикулах віри і зміну калєндаря, вони і їх братя шляхта, що дала їм се порученнє, на далї тих „владиків-схизматиків”, (як вони їх називають), що їздили до Риму, і тих, які б пішли за ними на унїю, не будуть уважати за своїх пастирів, в своїх маєтностях, над своїми підданими і церквами положеними в їх маєтностях, яко патрони їхнє позволять тим владикам-унїятам мати нїякої юрисдикції й власти, і при тій постанові будуть і на далї стояти. Такого змісту заяву кн. Острозький потім казав вписати в акти варшавського ґроду, а в імени земських послів уповажнений ними кн. Юрий Друцький-Горський, від котрого ґродський уряд варшавський протестації не прийняв, казав вписати її до книг сусїднього ґроду радзєйовского 19).

Не добивши ся від короля усунення владиків-схизматиків, православні мусїли в сій справі звернути ся до патріархату. Уже в звістках про краківські конференції з вересня 1595 р. бачили ми згадки про реляції, висилані православними до Царгороду з прошеннєм, аби владиків-унїатів скинено з престолів. Та обставини для православних досї були дуже некористні: з смертию Єремії, що наступила десь р. 1594, в патріархатї настало велике замішаннє; на патріаршім столї перемінило ся кілька осіб, що коротко й непевно сидїли на своїм становищі, аж десь 1597 р. почав правити патріархатом як тимчасовий заступник Мелетий Піґас, патріарх александрійський, і привів відносини до розмірного порядку 20). Таким чином відси православні України й Білоруси не могли знайти помочи. Хоч потім протосінкел Никифор казав, що його вислав на Русь патр. Єремія наслїдком листу кн. Острозького 21), але ся місія зістаєть ся досить сумнївною, і правдоподібнїйше думати, що Никифор не мав нїяких спеціальних поручень в українських справах (хиба якісь загальнїйші), а був запрошений з України, як особа, що могла компетентно розпочати канонїчний процес против владиків-унїатів, більше припадково, тому що трапила ся в сусїдсті в потрібну хвилю 22).

Сей протосянкел Никифор був важною фіґурою в патріархатї 23). Його осьвіта і конекси дали йому дуже впливову ролю. Він був ректором елинських наук в падуанськім унїверситетї, потім проповідником в Венеції; пізнїйше маючи великі впливи на султанськім дворі, зайняв важну позицію в управі патріархатом, з титулом протосінкела патріаршого трону. Два рази він був управителем — „містоблюстителем” патріархату, і 1592 р. синод патріархів признав йому патріарші компетенції, право засїдати зарівно з патріархами, президувати на всякого рода соборах, вище митрополитів і архіепископів (хоч сам він мав тільки титул архидиякона) і розвязувати всякі питання християнської науки 24). В 1595 р. пробував він на Молдаві — приїхав туди з незвісною нам близше церковною місією і брав дуже живу участь в пріпетіях бурхливої тодїшньої молдавської полїтики. Відси в серпнї 1595 р. вперше обзиваєть ся він до наших православних в справі унїї, з поводу вістей про приступленнє владиків до унїї, й разом з молдавськими владиками взиває владиків вернути ся до православія, під грозою скинення з престолів, а православним каже не признавати їх в такім разї за своїх пастирів 25).

Поява в сусїдстві такого високого достойника, що на сїй грамотї своїй підписав ся завідателем патріархату й намістником патр. Єремії й виступив на чолї молдавських митрополитів і владиків, була дуже наручною для православних супроти дезерції їх власного епископату. Кн. Острозький звернув ся до Никифора з прошеннєм прибути на Русь; про се просили його православні і з иньших місць. Никифор справдї вибрав ся на Русь, до кн. Острозького. Але діставши через нового молдавського господаря Єремію Могилу запрошеннє від Замойского, аби їдучи до Острозького приїхав по дорозї до Хотина, щоб в деяких справах переговорити з Замойским, заїхав туди — й був там арештований і всаджений до вязницї. Се увязненнє в молдавських і польських кругах толковано зносинами Никифора з противником Могили, господарем Розваном. Никифор же бачив тут бажаннє польського правительства не допустити його участи в релїґійній боротьбі православних з унїєю 26). Коли ми пригадаємо, як в тім часї трівожила владиків і з ними — прихильників унїї в правительственних сферах можливість якихось репресій зі сторони патріархату, то се об'ясненнє Никифора, супроти дуже неясних і змінчивих мотивовань його противників, дістає значну вагу. І дїйсно сим арештованнєм Никифора справі православних задано дуже болючий удар. Але що він дуже їм був потрібний, то заходи кодо увільнення не зістали ся без успіху — Никифор по кількох місяцях утїк з вязницї. Як се стало ся, про се інтересовані не розводили ся. Никифор на судї пояснив лише, що він поступив за прикладом ап. Павла: той утїк, спустивши ся в коші 27). Більше мабуть міг би про се розповісти кн. Острозький, як се було, і скільки коштувало йому, але він не мав причини про се росповідати. Досить, що на найпильнїйший час, коли вийшов уже королївський унїверсал на зложеннє собору, Никифор уже був на Руси 28).

Собор для довершення унїї, як ми бачили, був наказаний папою при відправі владиків. В листї до короля папа поручав йому постарати ся, аби Русини зібрали ся на сей собор як найчисленнїйше. І король незадовго по одержанню сього листу сповістив митрополита, що він має скликати на осїнь, по сьвятї св. Михайла собор в Берестю (король каже, що його про се просило богато визначних людей, які прихиляють ся до унїї). Але оповіщати сей собор король поручає митрополиту „не зараз” 29). Сам король тільки місяць пізнїйше видав унїверсал, де оповіщаючи про уложеннє унїї владиками-делєґатами й заспокоюючи православних, що їх обряди й сьвята лишають ся без змін, повідомляв про своє позволеннє митрополиту на зложеннє собору і зазначував, що на той собор можуть прибути тільки католики й люде грецької церкви, а особи иньшої віри, або постороннї (заграничні) не мають приступу, та наказував не приводити з собою якоїсь „зъграи непотребноЂ” 30). Се були перестороги з огляду на запрошеннє протестантам, дане ще торік Острозьким, на його погрози військом, та страхи від грецьких духовних, що могли на з'їзд бути спроваджені. Тому волинська щляхта з Острозьким на чолї вислала депутацію до короля, де вдячно приймаючи скликаннє собору просила, аби до нього були припущені й іновірцї й хто небудь; спеціально бажали допущення Никифора і вкінцї просили позволення, як би на соборі не прийшло до порозуміння — перенести справу до сойму. На сї бажання одначе король дав відповідь неприхильну 31).

Термін собору став звістний тільки з оповіщення митрополита з кінцем серпня — визначено його на 6 жовтня стар. стиля, на день св. Фоми 32). Никифор за сей короткий час доложив старань, аби православна сторона була на соборі представлена можливо поважно: він запросив протосінкела александрійського патріарха Кирила Люкаріса 33), спровадив Луку митрополита білградського та архимандритів-відпоручників кількох епископів царгородського патріархату. Найбільше значила одначе його власна особа, завдяки тим компетенціям патріаршої власти, які були признані йому згаданим собором патріархів. По сторонї православних знайшов ся репрезентант компетентної власти, що міг візвати на свій суд їх самовільну єрархію і в потребі — відібрати їм канонїчну власть.

Тим часом як католики й унїяти, відповідно до директив курії, дивили ся на унїю як справу вже зроблену, й собор по їх гадцї мав послужити лише на те, аби й иньші владики так само зложили публичну професію католицьких доґматів і послушности папі, як зробили їх відпоручники, підписали сї акти для папського архиву і натомість одержали розгрішеннє „від схизми” 34), — православні домагали ся собору, аби звалити самовільно уложену владиками унїю, усунути їх самих, якби вони далї хотїли за нею обставати, а як би не удало ся осягнути се на соборі — вести справу далї на соймі, як ми бачили.

На визначений день 6 жовтня прибули до Берестя всї владики з митрополитом на чолї. Крім того папа делєґував з католицького епископату Польщі арцибіскупа львівського Солїковского, біскупа луцького Мацєйовского й холмського Ґомолїцкого; з ними прибуло чотирох виднїйших єзуітських дїячів, між ними П. Скарґа. Король вислав від себе послами, для охорони порядку, литовських сенаторів — воєводу троцького Миколая Радивила-Сирітку, канцлєра Сопігу, а третїм додав місцевого берестейського старосту Халецкого. По сторонї православних окрім грецьких достойників стали два владики — львівський і перемишльський, зіставши ся вірними свому виреченню з унїї, даному перед роком, далї численні архимандрити й ігумени й маса сьвітського духовенства (звиш двіста, як каже православне оповіданнє про собор). З православних сенаторів прибули старий князь Острозький — воєвода київський, меньший син його Олександр, воєвода волинський, і каштелян новгородський Полубенський. Депутатів прислала шляхта з воєводства Київського (трох). Руського (двох) і осібно від Перемиської землї (двох), від воєводства Волинського (десятьох). Браславського (двох), Пинського повіту (оден), і від трибуналу в. кн. Литовських, як депутацію в. кн. Литовського (двох); приїхало крім того богато православної шляхти без мандатів; міщанство важнїйших міст прислало делєґатів, а також і з деяких другорядних; особливо значні були делєґації від міст Вильна (осібно від міста і осібно від брацтва), Львова (теж від православних міщан і осібно від брацтва) і Більська 35). Сї делєґати попривозили з собою й інструкції від своєї братиї. Князї Острозькі привели з собою значні віддїли війська 36), що було потрібне для охорони Никифора й иньших грецьких достойників, які без того могли б бути арештовані, з огляду на звістні розпорядження короля.

З'їхавши ся до Берестя, православні звертали ся до митрополита з привитаннями й запитаннями що до порядку, часу й місця собору, бо митрополит все ще старав ся не зазначувати виразно своєї солїдарности з унїєю; обидва протосінкели вислали до нього грамоту, запрошуючи прибути до них на нараду. Митрополит не радо відповідав на всякі такі запитання, і на візваннє протосінкелів не прибув. Сього можна було й надїяти ся супроти настрою православних: митрополиту й владикам прийшло ся б стати на становищі обжалованих перед лицем протосінкела. Не діставши пояснень від митрополита, де і коли буде відбувати ся засїданнє собору, православні постановили зібрати ся другого дня осібно. Тому що до церкви в Берестю, в епархії Потїя, православні приступу не мали (а силоміць вдирати ся не хотїли, щоб не стягнути на себе обвинувачень в нарушенню публичного спокою й не підірвати правосильности сього собору), зібрали ся вони в просторім помешканню князїв Острозьких, в домі нїякого Райского (потім дорікали їм католики тим, що в тім домі відбували ся протестантські зібрання). По вказівкам протосінкелів орґанїзовано тут собор на грецький взір: відлучено „коло духовне” від кола сьвітського, вибрано двох настоятелїв, примікірів — одного для нагляду за порядком, другого — для проводу між соборними нотаріями. Коло сьвітське уконституовало ся, вибравши своїм маршалком Демяна Гулевича, одного з волинських депутатів; в справах канонїчних активної ролї воно не відогравало, тим більше, що серед них були й не православні, як закидали їм противники, що й самого Гулевича звуть „новохрещенцем” 37).

Першим чином сього собору було висланнє соборного візвання (параґностика) до митрополита й владиків, аби ставили ся на собор. Але не легко було відшукати їх, бо супроти великої громади православних, зібраних в містї, владики чули себе досить небезпечно і не відважили ся розпочати синоду. Відвага вступила в них доперва з приїздом королївських послів, що з'явили ся другого дня, 7 жовтня: на прошеннє владиків і католицьких духовних вони обіцяли вставити ся у кн. Острозького, щоб він забезпечив спокій соборови, і кн. Острозький обіцяв спокій, просячи королївських послів, аби вони постарали ся привести до спільного собору 38). Се одначе було неможливим, бо як владики не хотїли ставити ся перед Никифора, так знову Никифор з товаришами не могли явити ся на митрополичий собор, що відбував ся при відпоручниках короля, який заборонив грецьким духовним (і спеціально Никифору) в'їзд в державу. Митрополит заповів оголошеннєм синодальні засїдання в соборній церкві св. Миколая. Православні засїдали далї в господї кн. Острозьких. Королївські посли, не маючи відваги, супроти згромаджених Острозьким сил, виступити виразно против тих „людей виволаних і посторонных, всей речи посполитой подойзрених, зъ обчихъ неприятелскихъ панствъ”, що засїдали на православнім соборі, старали ся іґнорувати сей собор, зносячи ся лише з кн. Острозьким, а православна шляхта, обурюючи ся на таке іґнорованнє, тим безогляднїйше виступала супроти собору унїятського.

Не діставши нїякої відповіди на перший „параґностик” (чи по иньшим відомостям 39), діставши відповідь невиразну — що митрополит порадить ся в тій справі з католицькими духовними), і прочекавши владиків першого дня до вечера, православні другого дня (7 жовтня) вислали до митрополита друге візваннє, й окрім того застереженнє против всяких ухвал, які б митрополит уложив „съ подозраными колекгами єго” і взагалї против його власти й юрисдикції. Сей протест і візваннє посли православних доручили митрополитови, знайшовши його в домі володимирського владики, і митрополит „съ фуриєю а контемптомъ” дав їм відмовну відповідь. По словам „Ектезіса” вислано ще для форми третїй пораґностик, третього дня, і на нього митрополит заявив виразно, що він з владиками приступив до католицької церкви, і при тім зістає. Королївські посли вибрали ся ще раз (третього дня) до православних зборів і викликавши до себе кн. Острозького і делєґатів від зібраних (обминаючи православний собор in pleno), намовляли, аби православні залишили свого зібрання й прибули на митрополичий собор 40). Сю конференцію, в котрій взяли участь депутати від шляхти і владики львівський і перемишльський й иньші духовні, королївські посли хотїли перетворити в релїґійну діспуту, до чого взяли в собою й Скарґу: вони заохочували православних до унїї й підносили нужденний стан грецької церкви. Але православний собор на се відповів через своїх делєґатів, що в діспути про унїю не має заміру вдавати ся, бо така справа вимагає основного трактовання і не може вести ся без участи патріархів; не будучи противними переведенню злуки церков законним способом, православні протестують против накидання їм теперішньої унїї, уложеної „підозреними владиками”.

Таким чином собор був безповоротно розірваний, перше нїж розпочав ся, й повстало два осібні собори — православний й унїятський. На православнім сї днї виповняло читаннє інструкцій, привезених шляхотськими й иньшими делєґатами. Було їх кількадесять, а зміст їх соборний унїверсал зводить до отсих точок: Духовні, що виломили ся з під зверхности патріарха, мають бути скинені з своїх урядів; друге — аби на тім „мало оглошономъ, партикулярномъ сынодЂ” унїятів без дозволу патріархів і всеї східньої церкви, на фундаментї заложенім двома владиками, що шукали безкарности своїх учинків, а збільшення своїх користей і претенсій, не переводило ся „зъєдноченья” з римським костелом; третє — аби в силї полишено старий калєндар 41). По відчитанню тих інструкцій речник собору печерський архимандрит Никифор Тур, представивши історію справи, сконстатував, що православна людність бажає вірно стояти при своїй вірі й послушности патріарху, не признає новин, вчинених владиками, й не хоче признавати їх своїми пастирями, і візвав старших собору, щоб вони з тими владиками, трічи візваними перед собор, поступили по канонїчному праву в їх неприсутности. Прихід королївських послів і згадана конференція з ними перебили одначе сю справу, і формальне її довершеннє було відложене на другий день, 9 жовтня 42). Другого дня собор зібрав ся ще в досьвіта, в повнім складї, й протосінкел Никифор почав свою промову на владиків: він вказав ті факти, якими нарушили вони свою архиєрейську присягу й канони, і які стягають на них канонїчну кару. По тім представленню собор зажадав проголошення на відступників канонїчного рішення, й Никифор, ставши на підвисшенню з хрестом в одній руцї й евангелиєм в другій, проголосив, як патріарший екзарх, свій декрет на митрополита і пятьох владиків: володимирського, луцького, полоцького, холмського і пинського: за їх непослушність соборови, відступленнє від церкви й самовільне підданнє церкві римській, він позбавляє їх епископства й духовної гідности 43).

По тім проголошенню се рішеннє було списане на письмі, й оповіщеннє про нього, підписане членами духовного кола, з протосінкелом Никифором на чолї, вислано до митрополита 44). В осібній грамотї Никифор, оповіщаючи духовенство про анатему, кинену на унїятів, давав знати, що ся анатема не дотикає духовенства, підвластного виклятим владикам, о скільки воно зістаєть ся вірним православній вірі: духовні можуть далї відправляти церковні функції, тільки замість епископа поминати на богослуженню патріарха, доки на місце ізвержених владиків будуть поставлені нові 45). Сьвітське ж коло постановило вислати до короля послів з домаганнєм екзекутиви над скиненими владиками: посли мали подякувати королеви за висланнє послів на їх собор 46) і заявити, що православні не могли сповнити бажання короля в справі унїї, бо не можуть сеї справи трактувати без патріархів; против злуки церков не мають нїчого, але унїї, вчиненої на свою руку кількома „підозреними владиками”, вони не акцептують; тих владиків і митрополита, що на власну руку піддали ся римській церкві і тепер компетентним рішеннєм позбавлені власти й юрисдикції, собор просить короля, як патрона й розпорядчика церковних бенефіцій, усунути від уживання церковних дібр, відповідно до постанов конфедерації 1573 р., що дозволяла надавати православні церковні уряди тільки людям грецької віри, й иньших актів 47). Та що можна було вперед надїяти ся, що король сього бажання не услухає, підтримуючи унїятів, тож приготовлено в сїм напрямі акцію на найблизший сойм — розписано оповіщеннє до шляхти по повітах, аби на найблизших соймиках поставила справу боротьби з унїєю й внесла її в інструкції послам. Вкінцї списано унїверсал, де участники собора представили його історію й відповідно до протестацій, зложених на соймі, з'обовязали ся не признавати власти й юрисдикції владиків-унїятів, ставити опір всяким їх новинам і всяким репресіям, зверненим против православия, й вірно стояти при своїй старій вірі 48).

Собор митрополичий (унїятський) розпочав свої засїдання 8 жовтня. В сїм засїданню зладжено деклярацію унїї, яку собі бажав папа: її підписав митрополит, пять владиків і три архимандрити 49). Другого дня по сьвяточній відправі наступило публичне проголошеннє унїї: по одній сторонї засїли в церкві посли папські (біскупи) й королївські, по другій владики, й архиепископ полоцький відчитав згадану деклярацію унїї. По сїм духовні католицькі й унїятські почали обіймати ся й цїлувати ся, „въ Богу се облапляюче”, як каже Скарґа, й засьпівали „Слава въ вышнихъ”! Потім перейшли в тих же ризах і орнатах з усїм зібраннєм до латинського костела й там собором відсьпівали Te Deum! На владиків Балабана й Копистенського, на архимандритів і сьвящеників, що брали участь в соборі православних, виголошена була клятва, за те що вони не явили ся на собор митрополичий й приставали з невірними: їм заборонені всякі функції, й усїм, хто мав би їх далї за пастирів, також загрожено клятвою. Про се оголошено унїверсалом, й осібні грамоти були вислані тим виклятим владикам і архимандритам 50). Богослуженнє в недїлю, в православній катедрі св. Миколая, відправлене з участию католиків, при чім Скарґа мав приємність говорити проповідь на тему довершеної унїї, закінчило собор унїятський 51).

На проголошеннє унїї православний собор другого ж дня відповів протестом, признаючи сей акт неважним, бо вчинено його без відомости православних, кількома владиками, уже зложеними з урядів православним собором. Сей протест одначе не був прийнятий до місцевого ґроду (староста Халецкий, як ми знаємо, був одним з королївських комісарів, висланих на митрополичий синод), і вже пізнїйше вписано його до актів володимирського ґроду 52). Акти православного собору були переслані до патріархату, і новий адмінїстратор царгородської столицї патр. Мелетий Піґас похвалив і потвердив вповнї його постанови; на місце скинених владиків він поручав поставити нових, а для тимчасової управи руської церкви іменував в нїй екзархами еп. львівського Балабана, протосінкела Кирила Люкаріса і кн. Конст. Острозького 53). Натомість король апробував ухвали митрополичого синоду, а православний собор признав неважним і неправильним 54). По його словам владики львівський і перемишльський поступили „противъ зверхности своєє якъ тежъ противъ насъ господаря своєго и протывъ рЂчи посполитои”, не явивши ся на митрополичий синод, а засївши „зъ новокрещенцы, арыянами, и зъ иншими розными єретиками”, „въ божницы єретицкой”, „взявши до себе въ товарыство шпеговъ и зрадецъ нашихъ, нЂякого Никифора и инших Грековъ, людей чужоземскихъ”; постанови й протести їх не мають сили, бо робили ся примусом і фальшом — „яко о томъ вЂдомость маємъ, до голыхъ мембраковъ печати свои прикладали и руки подписывали и иншихъ людей розныхъ до собору неналежачихъ до подписовъ рукъ и до печатованья приводили и силою примушали, и на тыхъ голыхъ мембрамЂхъ потомъ штось къ воли собЂ написавши снать то по панствахъ нашихъ розсылати важили ся 55). Король поручав православним не слухати ся і не мати нїяких зносин з сими владиками, як виклятими своїм зверхником і скиненими з урядів, натомість слухати ся митрополита й владиків-унїятів, та наказував властям потягати до відвічальности за всяке противленнє постановам митрополичого синоду. Вкінцї й пана, котрому донесли про клятву, кинену (властиво потверджену) царгородським патріархатом на митрополита й владиків-унїятів, вислав грамоту, в якій подавав до відомости клира й загалу, що ся клятва „нїби то патріарха” немає нїякого значіння, й папа сею грамотою її зносить і касує 56).

Та стало ся те, чого сподївали ся й бояли ся сенатори на краківських конференціях перед роком: Русь роздїлила ся. По одній сторонї став на разї весь православний загал, з усїм майже духовенством і двома владиками. По другій митрополит з пятьма владиками і горстками крилошан. Православний собор викляв і признав ізверженими митрополита й владиків-унїятів; митрополичий синод кинув анатему на владиків і иньших духовних, що не пішли за ними на унїю.

Котрий з сих двох соборів правосильний? котра з сих двох анатем правна? На сїм пунктї мусїла відразу розгоріти ся полєміка, що знайшла свій вираз в лїтературі 57). Стрічали ся тут принціпіальні погляди, що зазначили ся вже перед тим. Клєрикально-правительственні круги стояли на тім, що справа унїї належить до єрархії, що руські епископи єдино мають право рішати її й рішили безповоротно. Стоячи на сїм становищі, король ще перед роком відмовив православним собору в справі унїї, „бо то належить до власти пастирської” 58), і тепер в сих сферах правосильним уважав ся консеквентно митрополичий синод, що потвердив унїю, вже властиво перед тим рішену й довершену в Римі делєґатами владиків. Сї круги хотїли іґнорувати той факт, що руська церква не була самостійною, і руські владики не були найвищими її зверхниками; вони опирали ся на заяві владиків-унїятів, що вони не хочуть признавати над собою зверхність патріархату: заява така їм була мила й наручна і з релїґійних і з полїтичних мотивів — для усунення можливих впливів турецького правительства чи вмішання у внутрішнї відносини Польщі (сей полїтичний мотив, що мав чимале значіннє, особливо для людей настроєних більш полїтично як релїґійно, як Замойский й иньші впливові сенатори, виразно маємо зазначений напр. в представленню польського правительства папі в справі собору 59): король запевняв папу, що справу піддержить вся Річ посполита, бо через Греків султан довідуєть ся всї секрети з Польщі й може тою дорогою її знищити). Але полїтика полїтикою, а церковні канони також самі собою, і православні не переставали ударяти в сю канонїчну ноту, твердячи, що владики могли розпоряджати своїми особами й переходити особисто на яку хочуть віру, але доля руської церкви не може бути рішена без участи її зверхника-патріарха і — собору православної Руси, не тільки духовної, а й сьвітської (в канонїчних практиках таке понятє собору не мало такого повного оправдання, як те застереженнє що до патріаршої санкції, але з становища конституційних понять „шляхетського народа” Річипосполитої, й місцевою практикою осьвяченої участи сьвітської суспільности в церковних справах, воно являло ся зовсїм природною, вповнї елєментарною вимогою).

З канонїчного становища владики, що вийшли з послушности свому зверхнику й самовільно пристали до иньшої церкви й прийняли її доґмати, були простими відступниками й підлягали „изверженію”. Православний собор, що відбував ся під проводом патріаршого екзарха, мав усяке право покликати їх на суд і осудивши „изверещи”. Се він і зробив. Управитель царгородського патріархату Мелетий, одержавши соборні акти, потвердив їх, апробував діяльність собора і обох протосінкелів і затвердив скиненнє владиків-унїятів 60). По сїм всякі сумнїви що до правосильности постанов берестейського православного собора мусїли зникнути: митрополичий синод супроти нього, з становища православної „грецької” церкви, був і зістав ся зборищем незаконним, противуканонїчним, противленнєм законній власти, що кликала на суд владиків, а ті не прийшли і вчинили якесь самовільне зібраннє.

Для ослаблення сього канонїчного моменту з католицької сторони були висунені два закиди, перше — що Никифор був обманцем, шпигуном, взагалї особою підозрілою; друге — що в православнім соборі брали участь ріжновірцї. Обидва арґументи при докладнїйшій аналїзї показували ся нестійні. Обвинувачення піднесені на Никифора зістали ся недоведеними і не могли збити того факту, що він мав екзаршу власть в діецезіях царгородського патріархату 61). Допущеннє ріжновірцїв до участи в дїяльности сьвітського кола, зарівно з православними, було зі сторони православних певною неоглядністю; одначе вся канонїчна дїяльність собору обмежала ся його духовним колом, і сї ріжновірні домішки в колї сьвітськім не дотикали її й не впливали на її правосильність. Але сього виставало, аби кидати певну тінь на правосильність православного берестейського собору, і з того користали в клєрикально-правительственних сферах; тому з таким завзятєм сї сфери кинули ся на процес Никифора й коли вина його лишила ся не доведеною, задержали його нїби в тимчасовім вязненню (аж до смерти), щоб далї удержати на нїм ту тїнь злочинности.

Але головною зброєю против православних, а в оборонї унїї зіставало ся право патронату супроти православної церкви в руках короля. Православні вправдї старали ся дати таку інтерпретацію королївським правам патронату, яка б виключила можність роздавання православних бенефіцій унїятам і захованнє їх за ними; вони вказували на текст конфедерації 1573 р., що забезпечала роздаваннє православних урядів і бенефіцій тільки „людям грецької віри”; покликували ся також на інкорпораційні привилеї 1569 р., де король обовязував ся заховувати в цїлости місцеві уряди, сьвітські і духовні, римського і гречеського закону 62). Але король не приймав сеї інтерпретації: він стояв на тім, що унїя не зносила „грецького закону”, й унїяти, приступаючи до одности з церквою римською, не переставали бути людьми грецького закону. Домагання православних, аби владикам-унїятам за зломаннє архиєрейської присяги й відступленнє від послуху патріархам відібрано „добра духовні”, зістали ся без успіху і на веснянім соймі 1596 р., і так само на соймі зимовім, зібранім в лютім 1597 р. Не вважаючи на аґітацію, розвинену православними серед шляхти, шляхотський загал не підпер православних досить солїдарно; підтримані протестантами, вони не знайшли спочутя у католиків, і їх жадання, предложені не цїлою посольською палатою, а тільки православними й протестантами, були відкинені королем. Він попросив послів не витягати на соймі справ, довершених за згодою людей грецької релїґії, зовсїм свобідно, без всякої пресії з його сторони 63), — отже попросту з'іґнорував істнованнє якоїсь опозиції унїї.

Владиків не-унїятів, львівського і перемишльського, король уважав за лїпше не зачіпати: не трачено надїї, що вони ще прийдуть до унїї 64), а в гіршім разї відкладано полагодженнє сеї справи до опорожнення сих столиць. Право подавання в руках короля служило невірним способом на єрархію: уже починаючи від 1595 р. (наданнє катедри полоцької й пинської), роздає він православні бенефіції під умовою, що кандидат буде послушним папі і вірним унїї 65), і сею дорогою можна було надїяти ся невдовзї обсадити вірними унїї людьми й галицькі катедри, як і всї иньші. В тих же епархіях, де катедри займали унїяти, король старав ся ужити своєї власти на те, аби привести в послушність владикам-унїятам православне духовенство і вірних. Він іґнорував роздїленнє, яке стало ся в давнїй руській церкві, й стоячи на традиційнім становищі опікуна церкви й сторожа епископської власти й юрисдикції, наказував духовенству й брацтвам бути послушним владикам. Вершком такої полїтики була грамота, видана королем в 1605 р. для Потїя, тодї вже митрополита: іґноруючи опозицію православних і всї їх деклярації, в яких вони не признавали унїятів своїми пастирями, король тут в формі потвердження старої грамоти 1511 р. потверджує „зверхность и юрисдикцию” унїятського митрополита „надъ всЂми владыками и архимандритами, ігуменами и попами, дяконами и надъ всемъ духовенствомъ закону греческого и руского и надъ всЂми церквами ихъ, жадноє не выймуючи, во всЂхъ панствахъ нашихъ, въ короне Полской и вел. князстве Литовъскомъ” 66) — так наче б руська церква зіставала ся одним тїлом, як була за Жиґимонта Старого.

Таким чином, завдяки підпорі правительства, унїя, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мала всяку надїю дальшого розширення. Православним вправдї удало ся, використовуючи прихильнїйші полїтичні обставини, на соймах 1601 і 1605 рр. привести до того, що їх постуляти були прийняті цїлою посольською палатою. Але правительство Жиґимонта III держало ся з усею силою за унїю, й постулят, аби на будуще „грецькі бенефіції роздавали ся тільки людям правдивої грецької релїґії” 67), навіть підпертий цїлою палатою, не був ним прийнятий. Доперва під натиском грізного шляхетського повстання (т. зв. рокоша), що в свої постуляти, на жаданнє української шляхти, виключило також і домаганнє безпроволочного усунення унїятів з православних бенефіцій і обсадження їх людьми, які признають зверхність патріарха, правительство рішило уступити: воно приобіцяло (на соймі 1607 р.) обсаджувати православні посади шляхтичами „руської народности чисто грецькоі релїґії” 68). Але се не була уступка щира, а неясний вираз: „чисто грецька релїґія” давав можність натягання і сеї постанови. Правительство далї роздає бенефіції унїятам, православна єрархія зводить ся зовсїм, а що тим часом та сила, яка досї підперала справу православної церкви — православна шляхта, протягом першої чверти XVII в. никне як снїг на сонцї, тож православні чують себе безрадними супроти таких надужить правительства.

Православна єрархія вкінцї відновлюєть ся без участи правительства, революційним способом, під охороною нового чинника — козацького війська. Православна церква виходить майже з усякої контролї й залежности від правительства, як церква ледво толєрована, майже противзаконна, нелєґальна руська церква. Поруч неї далї істнує й за помочию правительства поволї розширяє границї свої церква унїятська, як церква руська лєґальна, офіціальна. Церквою привілєґіованою її властиво не можна назвати: обіцяного зрівняння з католицькою церквою вона не дістала, тільки супроти православної дістає поміч і опіку правительства, так що може уважати ся пів-протеґованою.

Сим фактом роздїлу старої, єдиної руської церкви на такі дві церкви — офіціальну й неофіціальну, кінчу нинїшню главу, полишаючи огляд відносин сих двох церков і тих перемін, які внїс сей розділ в становище й внутрішню орґанїзацію обох половин руської церкви, до дальшої частини сеї працї — до обговорення в звязку з оглядом того культурного й національного руху, який розвинув ся наоколо церковного питання в українській суспільности в останнїх десятолїтях XVI і першій четвертинї XVII в.








Примітки


1) Лист в Архиві Ю. З. Р. І. І ч. 116, c. 482-5.

2) Були то: деклярації унїї з 2 (12) грудня 1594 і 12 (22) червня 1595, артикули з l (11) червня 1595, якась деклярація митрополита і владиків володимирського й луцького а 12. XII. 1594 (siс), де вони обовязували ся старати ся про переведеннє унїї на Руси — Theineri Monumenta III c. 232-8, Abraham Sprawozdanie z poszukiwań w archiwach rzymskich — Archiwum komisyi historycznej IX c. 17.

3) Представленнє се — Postulatum ser. regis Poloniae, ut Sanctissimus det facultatem celebrandi conventum inter Ruthenos Unitos cum S. Romana ecclesia et Schismaticos, без дати, й очевидно не в повній основі, а в витягу, опублїкував Гурмузакі Documente privatore la istoria Romanilor culese I, передр. в Временнику Ставроп. Инст. 1896 с. 143 (пор. Abraham Sprawozdanie c. 228).

4) Нунцій Маляспіна поручаючи Іпатїя й Терлецького опіцї папі, називає унїю „плодом лєґації, плодом слїз” папи (у Лїковского c. 153).

5) Процедуру описують урядові папські протоколи, видані у Тайнера т. III c. 241-249 і мемуар списаний очевидцем Баронїєм: De Ruthenis ad communionem Sedis apostolicae receptis monumentum, виданий в Annales ecclesiastici т. VII.

6) Factis tribus genuflectionibus seu reverentiis.

7) Архивъ Югозап. Р. І. І c. 484.

8) Акты Зап. Р. IV c. 213.

9) Головацкій Книга о новомъ календарЂ напечатанная въ РимЂ — Записки петерб. акад., 1877.

10) Образок при мемуарі Баронїя.

11) У Тайнера III ч. 187.

12) У Тайнера ч. 189.

13) Листи у Тайнера III ч. 188.

14) Архивъ І. І c. 480.

15) Акты Зап. Рос. IV ч. 89.

16) Жукович досить справедливо здогадуєть ся, що термін собору був визначений так, аби на нїм можна було предложити унїю як справу довершену (с. 166), одначе обминає питаннє, чому ж сей плян не здїйснено. Може з Риму прийшли вісти, що справа не поспіє на сей термін? Православні може не надїяли ся мати відпоручників патріарха на собор ?

17) Акти собору в Актах 3. Р. IV ч. 91 і Monum. confr. ч. 399-400.

18) Присяга зложена по конфедерації 1573 р. Генрихом і його наступниками між иньшим містила зобовязаннє: pacem et tranquillitatem inter dissidentes de religione tuebor, manutenebo nec ullo modo vel iurisdictione nostra vel officiorum nostrorum quempiam affici opprimique causa religionis permittam (Vol. legum II c. 136).

19) Надруковані в Архиві Ю. 3. Р. І. І c. 533-9; з деякими відмінами були видані в Апокрізісї c. 1123.

20) Про патріархат в сїм часї у Малишевского Патріархъ Мелетій Пигасъ І c. 408 і далї.

21) В листї до митрополита з 13 вер. 1596 Никифор казав, що przeszlego septembra патр. Єремія, довідавши ся про замішання в руській церкві, поручив Никифору їхати на Русь екзархом для упорядковання відносин (Пам. полем. лит. III c. 341); подібне ж казав він потім на судї (Акты Зап. Р. IV c. 161), з тим додатком, що післаний був він патріархом наслїдком прошення кн. Острозького, для президовання на соборі православних (дневник сойму 1597 р. у Голубева Петръ Могила І дод. c. 53 і 58). Одначе нїякого такого патріаршого поручення він не міг предложити, а і в самих тих поясненнях Никифора богато непевного: коли дїйсно ще Єремія (отже в 1594 р.) вислав його на Русь, то дивно, що за цілий рік 1594/5 про те не маємо звістки, і в найдавнїйшій грамотї Никифора в руських справах, яку маємо (17 серпня 1595 — Mon. confr. ч. 382), Никифор про се порученнє не згадує нїчого, а поступає на підставі своїх загальних компетенцій, як екзарх царгородського патріархату.

22) Новійший дослїдник сеї справи Жукович (с. 181) приймає, що на Молдаві Никифор пробував по дорозї „въ Западную Русь”. Але на се властиво нема вказівок.

23) Відомости про себе дає Никифор і його адвокат в соймовім процесї 1597 р. — як вище. Про нього у Малишевского ор. c. І c. 252 і далї, passim, і спеціальні статї вичислені в прим. 11: Кояловича, Кудринского і Жуковича (потім історія з Никифором була оброблена Жуковичом в його книзї Сеймовая боръба, де дїяльність Никифора на Молдаві автор стараєть ся розслїдити за помочию друкованого й недрукованого матеріалу).

24) Апокризис c. 1319, Акты Юж. и 3. Рос. І ч. 210.

25) Monum. confr. ч. 382.

26) Лист Никифора до Кирила Люкаріса з 16 вер. 1596 в Bibliographie hellénique du dix-septiéme siécle par Legrand, IV c. 223. Пор. про заклики до Никифора з Руси — Пам. пол. лит. III c. 355. Обвинувачення на Никифора — А. 3. Р. IV с. 162, Пам. полем. лит. III c. 197-9.

27) Акты Зап. Рос. IV c. 162.

28) Пам. полем. лит. III c. 343.

29) Описаніє архива западнорус. митр. I ч. 189.

30) Акты Зап. Рос. IV ч. 97 (в ориґіналї унїверсал має дату 14 червня, в деяких виданнях — 24 або 29 мая).

31) Пам. полем. лит. III c. 197-200.

32) Акты Зап. Рос. IV ч. 100.

33) Bibl. hellénique IV c. 224 (лист з Дубна, 16 вересня).

34) Се становище докладно виясняє Скарґа в своїй книжцї про Берестейський собор — Пам. пол. лит. III c. 231-4.

35) Вичисляє їх Ектезіс — істория собору видана православними в 1597 р. — Пам. пол. лит. III c. 357-8.

36) Як воно було велике, не знабємо — королївські посли згадують загально poczty piesze у iezdne (Пам. пол. лиг. III с. 199), Антирізіс згадує ще й гармату й Татар (с. 881).

37) Описують собор православних: 1) унїверсал собору, списаний на нім, а виданий в Апокрізісї c. 1051 і далї, новійше в Архиві Ю. Р. І. І c. 519 і далї; 2) опись зладжена на підставі соборних актів і видана в 1597 р. п. т. Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore się działy na partykularnym to iest pemiastnym synodzie w Brzesciu litewskim (видано новійше в Пам. пол. лит. т. III); 3) мемуар, виданий в Актах Зап. Рос. IV ч. 106. Ekthesis займаєть ся чисто канонїчною стороною, иньші мемуари дають більше уваги переговорам, які вели ся між сьвітськими участниками обох соборів — королївськими послами й православними. Про се дає відомости також Скарґа в своїй книжцї, присьвяченій унїятському соборови і виданий в 1597 р. по польськи і руськи: Описаньє и оборона събору берестейского (в III т. Пам. пол. лит.). Окрім сеї книжки, від унїятського собору маємо унїонну деклярацію, на нїм списану — видана у Тайнера III ч. 195, а деякі подробицї також в Антирізісї (в III т. Пам. пол. лит.). Між сими описями, не тільки — православними з одного боку, а католицько-унїятськими з другого, а й між самими православними або католицькими є певні відміни (нпр. є ваганнє в тім, чи стала ся певна постанова того чи другого дня, що поясняєть ся і тим, що певні справи обговорювали ся одного дня, а формально рішали ся другого). Застановляти ся на таких відмінах і ріжницях з того поводу в лїтературі було б дуже довго і мало інтересно, бо головні моменти виступають в них вповнї виразно, а з нас сього буде досить.

38) Скарґа, Унїверсал, Мемуар, як вище.

39) Се одна з тих ріжниць між Ектезісом і Унїверсалом.

40) Скарґа, Унїверсал. Скарґа наводить in extenso широку промову держану королївськими послами до православних. Вона одначе може лише в приближенню віддавати дійсний зміст тодїшнїх промов: є в нїй річи, які не могли бути сказані тодї — напр. апострофа до Балабана й Копистенського (c. 211-2).

41) Архивъ I. І c. 523-4.

42) Ekthesis c.354-361. Судячи одначе з протесту, заложеного православними 9 жовтня против проголошення унїї, справа ізверження владиків-унїятів була рішена вже 8-го — Архивъ І. І c. 530.

43) Ектезіс.

44) Рішеннє в Актах Зап. Р. V ч. 104, оповіщеннє в Ектезісї c. 372.

45) Акты 3. Р. IV ч. 111.

46) Іґноруючи митрополичий синод, православні представляли се так, мов би ті королївські посли були вислані на їх собор.

47) Інструкція послам в Архиві І.1 ч. 122; вона зложена в дусї відповідей королївським послам на конференції 8 жовтня, як їх переказує унїверсал.

48) Архивъ І.І ч. 123.

49) Текст латинський, з папського архиву, у Тайнера III ч. 195, текст руський — Акты 3. Р. IV ч. 103.

50) Акты 3. Р. IV ч. 107-9.

51) Скарґа c. 217-228.

52) Архивъ Югозап. Рос. І. І c. 530, Monum. confr. ч. 443, Апокризисъ с. 1052.

53) Малышевскій op. c. II ч. 19 і 29.

54) Грамота з 15 грудня — Акты Зап. Рос. IV ч. 114.

55) Так історія про „голі мембрани” була тепер обернена против її автора, Балабана.

56) Theineri III ч. 199.

57) Про саму сю полєміку пізнїйше.

58) Акты Зап. Р. IV ч. 76.

59) Див. вище c. 598.

60) Грамота у Малишевского Патр. Мелетій Пиюсъ II c. 68, пор. с. 92-3.

61) Новійший католицький історик унїї Лїковский зістаєть ся й по трохстах лїтах вірним відгомоном католицько-унїятських голосів з Берестейського собору й зве Никифора prostym oszustem udającym wysłannika patryarszego, którym nie był (c. 171-2), бо його власть екзарша, коли її мав (автор уважає автентичність повновласти не доведеною) вигасла з смертию Єремії. Але як би Никифор фабрикував листи, то певне сфабрикував би собі щось близше звязане з Берестейським собором, нїж уповажненнє з 1592 р.; се ж уповажненнє, дане собором патріархів, не вигасало з смертию Єремії. Адмінїстратор царгородського патріархату Мелетий, потверджуючи ухвали берестейського синоду, не піднїс нїяких сумнївів против компетентности Никифора (Малишевскій II c. 69 — хиба титул „намісника патр. Єремії” Мелетий бере cum grano salis); не сумнївав ся в нїй і перед собором такий визначний і з справами обізнаний чоловік, як протосінкел Кирил Люкаріс, їдучи на зазив Никифора (Legrand, як вище). Під час соймового процесу на Никифора сю сторону лишено на другім плянї, хоч вона була правительству найбільш важна, очевидно тому, що против предложеної Никифором грамоти патріархів і взагалї против його компетенцій нїчого сильного не можна було сказати; тому центр ваги перенесено на полїтичний ґрунт — участи Никифора в молдавсько-турецьких справах. Коли по тім всїм Лїковский зве православний собор 1596 р. zborzysko-м (c. 175), то се служить характеристичним показчиком, як сьвіжою й непередавненою зістаєть ся контроверсія 1590-х рр. до нинї.

62) Див. інструкцію послам до короля — Архивъ І. І c. 514.

63) Дневник сойма у Голубєва c. 48, пор. тамже c. 63-4.

64) Так запевняли з Польщі й папу — Тайнер III ч. 198.

65) Акты Зап. Рос. IV ч. 85, 86, Акты Ю. и 3. Р. II ч. 9, 11.

66) Архивъ І. VI c. 356.

67) Religiey wlasnie greczkiey — протестація 1601 р. (у Жуковича c. 405, з невиданого тексту); проєкт конституції 1605 р. виданий у Соколовского, Rozprawy wydz. hist. XV c. 220.

68) narodu ruskiego y mere religii greckiey -Vol. legum II c. 438 -9)











Попередня     ТОМ V     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VII. Стор. 5.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.