[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 209-229.]

Попередня     Головна     Наступна





Інші взірці стилю і літературної вправи другої половини XV і першої половини XVI в. Я сказав, що при великій бідності чисто літературних пам’яток тої доби книжні люди при нагоді, коли їм доводилося братись за перо, виявляють певне літературне вишколення, начитаність, знайомість з літературною традицією. По кількох взірцях печерської книжності, наведених вище, звернімось, наприклад, до оцього тестаменту князя Андрія Володимировича, списаного з його наказу в Печерськім монастирі 1442 р. Син колишнього київського князя, що приїхав до Києва поклонитися гробові свого батька та інших свояків (між іншим, того ж Скиргайла, його дядька), що лежали в Печерськім монастирі, під впливом побожних роздумувань і розмов з печерською братією, постановляє списати свої розпорядження на випадок смерті, і незвісний ближче «старець Пахнутій Лихачів брат», що полишив своє ім’я як писар цього тестаменту, вкладає гадки князя в таку літературну форму:


Се азъ рабъ Божій князь Андрей Владимировичь пріЂздилъ єсмь въ Кієвъ съ своєю женою и съ своими дЂтками. И были єсмо въ дому Пречистыя, и поклонилися єсмы пресвятому образу ея и преподобнымъ, и богоноснымъ отцемъ... печерскымъ. И благословилися єсмы у отца нашего архимандрита Николы и у всЂхъ святыхъ старцевъ. И поклонихомся отца своєго гробу, князя Владимира Олькгердовича, и дядь своихъ гробомъ, и всЂхъ святыхъ отцевъ гробомъ въ печеръ. И размыслихъ на своємъ сердци: «Колико то гробова, а всЂ тыи жили на семъ свЂтЂ, а пошли всЂ къ Богу. И помыслилъ єсмь: «По малЂ и намъ тамо поити, гдЂ отци и братіа наша». И подумалъ єсмъ съ своєю княгинею и съ отцомъ съ Николою архимандритом печерскымъ и съ святыми старцы и съ своими бояры. И отписалъ єсмь... (наступають розпорядження) 3.



1 Розанов С. П. Хронографъ западно-русской редакцій, в XXV т. ЛЂтописи занятій археограф. коммисіи, 1913; текст виданий в XXII т. Полного Собранія лЂтописей, 1914. Звернув увагу на українські варіанти хронографа ще А. Попов, Обзоръ хронографовъ русской редакцій II (1869), с. 24, потім В. П. Чауменко, Хронографы южно-рус. редакцій, Ж. M. H. П., 1885, кн. V; Шахматов А. А. Къ вопросу о происхожденіи хронографа, Сборник Акад. н., т. 66, с. 37 і далі; Истринъ В. Александрія ру. хронографов, с. 263 і далі; Иконников, Опыт русской исторіографіи, II, с. 1543 і далі.

2 Про них у Іконнікова, там же.

3 Акты Западной России, I, с. 46.



Просто. Але се простота не грубої невправної руки, а тонкого пера, що віддало прості і нескладні міркування князя в прозорій формі, де жодне недоречне слово, жодна зайва подробиця не порушує меланхолійних роздумувань княжої родини під тінню печери.

Взірець високого риторства старається дати посланіє від владики Мисаїла — вибраного на митрополію в 1470-х рр., до папи по благословення.

Автентичність сього послання була рішуче заперечена православними, коли Потій опублікував його в 1605 р.1, але ближчі розбори виявили безсумнівно, що се не фальсифікат, а автентичний твір; може, він подекуди і поправлений пізнішими переписувачами або видавцями, але його стиль і мова безперечно належать XV вікові і можуть вповні характеризувати тодішню літературну школу.



1 Потій подав знайдений тоді текст Мисаїлового послання до засвідчення віленському магістратові літом 1605 р., і зараз опублікував його в оригіналі й польськім перекладі, попередивши коротким вступом та урядовою посвідкою віленського магістрату про те. що Потій показував перед бурмистрами і радцями віленськими 15 червня 1605 р. «книгу, знайденую въ церъкви кревъской, старовецкимъ писмомъ уставнымъ, словенскимъ єзыкомъ писаную, инъ кваръто инътроликгованую, в которой єсть написан соборъ осмый флоренътейский и листъ до святешного отца Сикъста четвертого папы рымъского». Передмова польського видання каже, що се була збірка різного матеріалу не означеного ближче часу. Пізніше (1628) Смотрицький додає, що потім друга копія послання була знайдена в одній церкві під Острогом. З трьох копій XVII! віку — перехованих в римській Ватиканській бібліотеці, в Бібліотеці колегії пропаганди і в архіві львівського митрополита, видав його покійний Петрушевич, під заголовком: Соборноє посланіє русскаго духовенства и мірянъ къ римскому папЂ Сиксту IV, писанное изъ Вильны 14 марта 1476 г., Львів, 1870. А в «Архиве Юго-Западной России» (ч. I, т. VII) передрукував покійний Голубєв Потієве видання, доповнивши текстом Петрушевича дефекти двох неповних досі звісних примірників видання Потія.

Потієве видання вийшло в 1605 р. під заголовком «Поселство до папежа рымъскаго Сикъста 4 отъ духовенства и отъ княжатъ и пановъ русскихъ з Вилни року 1476 мЂсяца марта 14 дня черезъ пословъ, в томъ же листе ниже менованыхъ». Потій запевняє (у виданні польськім, випущенім слідом), що видав його, «не відміняючи в найменшем пункті». Але дрібні стилістичні поправки і пояснюючі глоси в кожнім разі в Потієвім тексті відчуваються — коли навіть уважати, як я вважаю, що значніших змістових змін у сім тексті не зроблено; може тільки бути, що ці поправки і пояснення зроблені були складачем кревського збірника, чи ще ранішим переписувачем, а не Потієм. Вони до певної міри виправдують негативний суд, винесений православними над посланням зараз по його опублікуванні; так автор «Перестороги» відізвався про Потієві видання, що вони писані «під датою старою, письмом старим, але річ вся Потієва — якби своїми устами говорив»; «При томъ знайдешь слова вЂка теперешнего людьми уживаємыя, которых предки наши не уживали» (с. 229). Скептично відізвався про Мисаїлове послання Смотрицький ъ «Треносі», а Копистенський в «Палінодії» вже просто зазначив, що се «до Сикста папежа змышленоє поселство южь не от єдиныхъ писаровъ доводне ся знесло» (с. 1036).

З того часу послання вважалося в православных колах фальсифікатом, аж Коялович в 1850-х рр. обережно висловився в обороні його. Видання Петрушевича з копій, відмінних від Потієвої, зробило ще корисніший для «Посельства» настрій, і покійний Малишевський на Київськім археологічнім з’їзді 1874 р. виступив уже з рішучою апологією його автентичності (його доповідь надрукована була в «Кіев. Епарх. Відомостях» 1875, ч. 18, під заголовком: «О грамоті кіев. митроп. Мисаила 1477 г. къ папЂ Сиксту IV»). Слідом митрополит Макарій в своїй історії церкви так само категорично признав «Посельство» автентичним і вільним від яких-небудь підозрінь. Скептичні замітки, висловлювані деякими письменниками після аргументів Малишевського, як Гільтебрандта або Голубєва, не були ні разу розгорнені в докладнішу аргументацію.

Покійний Бучинський, піддавши «Посельство» доволі докладному розборові («Грамота Місаїла і грамота Ніфонта, київ. Записки, XIII, 1914), спочатку пробував довести, що се послання не Мисаїла, а Йосипа Болгариновича, 1500 року, перероблене і пущене з ранішою датою, щоб заповнити прогалину в історії унії між іншими грамотами, пущеними в обіг Потієм — 1439 і 1497. Але сам він потім змінив свою гадку і прийняв послання за Мисаїлове, тільки не встиг свого погляду обгрунтувати в своїй недокінченній студії, перерваній смертю (вище).

Свої гадки про автентичність сього твору я коротко виложив в «Історії України...» — т. V, с. 532, 537, пор. VI, с. 353 — 354. Я вважаю, що загальний характер мови і стилю Послання вказує рішуче на вік XV, а не початок XVII, і не припускаю, щоб хтось з Потієвого кола міг зробити таку влучну підробку — поминаючи деякі незручно вложені додатки, що своїм контрастом власне відбивають від загального тону. Зміст, імена, обставини, вказані в посланні (а є їх досить), згоджуються з реальними обставинами того часу. З становища уніатського Послання дає так мало, що ніяк не можна припустити, щоб його сфабриковано з уніатською тенденцією; деякі подробиці викладу, — наприклад, вічне відзивання до чотирьох східних патріархів як патронів східної церкви, настільки з цього погляду були незручні, що Потій був змушений примітками зводити це до принципу римського примату.

Але з літературного боку сей цікавий твір досі не обслідуваний, і навіть виданий лихо — з помилками і без показання варіантів.




Вона таки дуже нагадує місцями наведені вище додатки Патерика 1462 р. Очевидно, маємо перед собою ту саму літературну манеру, тільки доведену в Мисаїловім посланні до найвищого ступеню емфатичності (пишноти).

Се походить з явного бажання масою компліментів на адресу папи замаскувати неможливість зробити римській курії які-небудь реальніші догматичні чи канонічні поступки. Після недавно пережитого краху Ісидорової унії на Україні і Білорусі свідомість цієї неможливості була дуже жива і сильна. Очевидно, ніяк не можна було відійти від головних підстав існування київської церкви: зв’язків зі східними патріархами і від догматів, котрих вони тримались. Римський поставленник Григорій, наступник Ісидора, кінець кінцем був змушений взяти потвердження від царгородського патріарха, щоб утриматись на митрополії; з того ж мусив почати його наступник. Але з другого боку, уряд литовсько-польський, раз добившися формального зв’язку своєї православної церкви з Римською курією, настоював, щоб наступники Григорія також не виходили з цього зв’язку. Собор, що проводив вибори на митроподію Григорієвого наступника, вислав до папи своє послання, щоб дістати його ухвалу, десь весною 1473 р.; але воно залишилось без відповіді. Тоді кандидат на митрополію Мисаїл з купкою осіб, ближче зацікавлених в осягненні папської санкції, виладили нове послання та ще більше приналягли на компліменти папі та на вирази свого пієтизму до нього, щоб дістати хоч якесь прихильне слово, — а заразом не сказати нічого й такого, що могло б уважатись за вияв розриву зі східною церквою! Отже, мусили старатися пишними і многословними фразами укрити умисну бідність змісту: як найбільше наговорити, щоб найменше сказати. Тому при доволі великих розмірах (понад 60 тисяч знаків) послання дуже бідне змістом. Але ся бідність вирахована й умисна, походить не з браку літературних засобів, а навпаки — треба визнати, що автори не раз доходять доволі високої віртуозності у вітійстві, поваги і мальовничості у вислові — особливо коли деякі стилістичні дефекти покласти на рахунок переписувачів з латинського начерка. Тези послання можна намітити такі:

Православні Литовсько-Польської держави ставляться з надзвичайним пієтизмом до папи як голови церкви і джерела її життя, в котрім мають свій зачаток, як чотири потоки, чотири східні патріархи (с. 219 видання Голубєва).

Православні Литви й Польщі правовірні в догматах — як показує їх ісповідання (с. 214), вони належать до однієї церкви з західною; приймають сім вселенських соборів, «к нимъ же купно и осмый флорентійский ухваляющи» (с. 211).

Тим часом представники західної церкви в Польщі й Литві не вважають їх правовірними християнами, не признають православного хрещення (пор. вище), силою і всякими репресіями перетягають на католицтво.

Вважаючи папу пастирем добрим, а не таким, як сі лихі представники західної церкви, автори просять його, аби й їх зробив учасниками благодаті ювілейного року, проголошеного в Римі (с. 211), а до них на грунт аби прислав двох легатів, одного грецького обряду, другого латинського, обізнаних з обичаєм обох церков і постановами Флорентійського собору, щоб полагодити відносини між людьми обох церков — як цього вимагає потреба спільної боротьби з магометанським світом, ворогом хреста (с. 217).

Як у милосердного пастиря просять у папи також дарів милосердя, вказаних Христом: голодного нагодувати, спраглого напоїти і т. д., в риторичних формах пояснюючи, в чім мають бути сі дари: знов-таки у вияві папської опіки і ласки до них (с. 218 — 225).

Сьомий з цих дарів — потішити ув’язненого — дає привід нагадати папі св. Миколу, руського патрона, що врятував в’язнів від смерті — аби прирівняти до нього папу і розсипатися новим дощем компліментів (с. 226 — 228).

Просять тим часом папу «отписати на сіи словеса» і потішити відповіддю, котрої не було на попереднє посольство (с. 229) — і кінчають парафразою «великого славословія», прикладаючи його до папи (с. 230 — 231).

Я збираю се, виловлюючи з моря компліментів і варіацій різних євангельських текстів, котрими випрошується ласка голови церкви. Конкретизація тези і жадання розпливаються в сім морі, ледве визначаючись серед повторень провідного мотиву: похвали папі і прошення його ласки. Неясність і неозначеність місцями, очевидно, умисна: аби не зайти задалеко, конкретизуючи своє становище, своє credo.

Все це з літературного погляду надає певний інтерес цьому творові — одному з небагатьох оригінальних творів цієї доби: як пробі риторичної віртуозності, на яку могли спромогтися тодішні літературні сили. Я тому наведу кілька уривків в оригіналі, в особливо темних і заплутаних місцях подаючи переклад для зрозуміння, а щоб підчеркнути риторичну каденцію слова, розділяю синтаксичні стопи:


Вступ:


Все во святыхъ и всесвятого великого Бога произволеніємъ дыщуще,

сію епистолію послахомъ вашей святости —

вселенскому папе — великому солнъцу,

всемирному свьтилнику — церковному свЂту,

всесвятому и всенайсвятЂйшому отцу отцемъ

и всеначальньйшему пастыру пастыремъ,

блаженному Сиксту — святыя вселенскія соборъныя церкви викарію найдостойнЂйшому,

во первыхъ священныхъ чиноначалій 1

свЂтлосіяющему просвЂщеніємъ,

небесного разума озаренія,

свещевноначалнЂйшаго великаго свЂта

паче ясно-зрытелныхъ херувимовъ блистаяся умновиднымъ просвЂщеніємъ

великого ума всенапресвЂтлЂйшаго в себЂ чынообразно нося,

єдиному точен отъ серафимовь — пламьноблистаємыхъ свЂтовъ

чудноумъному и всесвЂтълому серафиму,

огнем божественнымъ разгараєму

и многорачытелнымъ желанієм всегда палиму 2

отъ божественныя любве, і т. д. (с. 200 — 201).



1 В друк.: чиноначанія.

2 В друк.: палимъ.



Образ руської церкви:


Но о сем о всем твоєм таковом премудромъ промышлЂніи і попеченій божественныхъ овец

мы вси, сущыи зде, на странЂ далече, словесныя овцы того жъ стада Христова,

от двору єго святаго — святыя соборъныя тоя жъ апостольскія церкви,

От четырех євангелистъ вселенъскихъ — пресветЂйшихъ патріархъ греческихъ

отъ устава ихъ, обычая и преданія наученіємъ ихъ греческимъ церковнымъ суще порождены,

от купели святыя и живоначалныя Тройца объновлени банею паки-бытія,

свыше благодатію святаго Духа добре пасущеся ими,

во 1 истинномъ благовЂріи на пажитяхъ живоносныхъ,

на благоцвЂтущих горахъ сЂверныя страны —

a страны, яже суть ребра сЂверова, град самого царя великого 2.

Понеже бо Богъ въ тяжестяхъ єго знаємъ єст 3,

єгда заступаєт и от всякого насилія вражія

супостата — стараго змія-діавола,

воздушнаго князя тмы 4 — злобы надънебеснаго,

єже восхотЂ престолъ свой поставити на нашыхъ сЂверныхъ странахъ,

и быти подобен вышнему.

Сего ради Богъ и́ опроверъже 5,

нам сію страну дарова,

самъ пася насъ во мЂстехъ сихъ паственЂхъ,

ту насъ и на водахъ покойныхъ 6 насъ воспита,

душа наша обратилъ єсть к собЂ,

наставляя насъ на стезя правды заповедей своихъ святыхъ,

имени своєго ради — в не же крестихомъ ся,

пріємъше печать святого мира — имуще написано на челахъ нашыхъ

благодатію свыше Святаго Духа 7 (с. 204).


Рівноправність східного і західного християнства:


НЂсть бо разньствия о Христе грекомъ и рымляном

и намъ сущимъ російскимъ славяномъ —

вси єдино то жъ суть, в немъ же кто званъ бысть —

в том да пребываєтъ, каждо во своєм чыну 8,

всимъ же намъ начатокъ Христос, потомъ же христовніи —

єлицы во Христа крещеніи — во Христа облекошася.

Не 9 єдини бо послушницы закона оправдаются, яко же нЂции мнят,

но творцы закона — сіи суть праведній у Бога 10,

єстеством законная творяще, имуще законъ написанъ во сердцахъ своихъ.

Сего ради сія написахомъ к вашей и всенайсвятЂйшой святости:

слышахомъ, некіи о насъ предъ вашою святынею исповЂдюще

глаголы ложныя, хулящая насъ и глаголюща,

яко нЂсмы съверъшены истинънии хрестіяне святыя православныя вЂры Христовы,

и иная таковая многа на насъ хулящая (с. 205 — 206).


Контраст папи — доброго пастиря і лихих пастирів (місцевих латинських духовних):


Сего ради 11 посетилъ тя єсть востокъ свыше,

направиль ноги твоя на путь светительства рымъского престола,

да упасеши люди єго — хрестіянъскоє стадо,

вся приводя во єдиненіє — и совокупленіє прежъняя славы и любве,



1 В друк.: но.

2 Біблійний вираз для Єрусалима тут, мабуть, треба розуміти про столицю — Вільно.

3 Очевидно, розуміється схрещення Литви.

4 В друк: тмЂ.

5 Звідти ж. (Цебто з Біблії. — С.Р.).

6 В друк.: покойнахъ.

7 Апологія правосильності руського хрещення.

8 Як бачимо, тон досить твердий і гідний.

9 Друк.: ни.

10 Догмат про оправдання ділом висловлений прозоро і ясно. 11 Перед тим «Посольство» згадує, що папа Сикст був перед посвященням ченцем чину св. Франциска — великого проповідника милосердя.



любовію паче пастыръскою (нежели палицею железною) 1

вышняго Бога Слова:

«Научитеся от мене, яко кроток єсмъ и смиренъ сердцемъ».

Подобаєтъ бо премудростію — любовьною кротостію растваряти,

яко 2 не требовати оружія ярости отнюдъ — въ 3 исправленіє таковыя паствы.

Многихъ бо в нашихъ странахъ видим од части западныя церкви 4,

обычай той содеръжащихъ — отъ нарицающихъся пастырей:

яростію мняще снабдевати стадо 5 — болши погубляютъ тоє 6

и предавшему суды отдаютъ достоиныя, вяжуще и мучаще,

a иныхъ силою влекуще из благочестія во благочестіє

и соузъ мира любве завыстнымъ гнЂвомъ разтеръзаще 7.

Ово бо кричаниємъ прерютивъ 8 неискусъный пастыръ

напрасно и скоро низверъже — и от числа отпусти.

Ово бо же жезлъ пустив, престрашая, врази въ главу

и мертвости абіє узорЂ пред собою.

Другоє — стремленієм обюроденъ, ногою пхнувъ

и хребетноє составленіє преломи

или ребреныя кости — ими же внутрЂняя защищаются.

Но милосердый пастыръ всихъ сихъ чуждъ вне обретається.

Кротъко убо зря на своє стадо — тихо устнЂ движа

и воплем духа оглашая — стадо воєдино собиратися сътворяєтъ,

да и прочеє не расходно будетъ.

И хрома на раму нося — соделоваєт не оставляти.

Убо 9 яковъ обычай извыкше овца — сладкаго оного пастирського гласа



1 Курсив даю я.

2 В значенні: так щоб.

3 В друк.: къ.

4 В друк.: церки.

5 До цього місця Потій робить примітку: «Знать же, якуюсь прыкрост терпели отъ преложоныхъ церкви рымскоє».

6 Друк.: той.

7 Наведу сей доволі вдалий образок у перекладі з важкуватого оригіналу: «Бо в наших сторонах багато бачимо зі сторони західної церкви таких, що пастирями називаються, а такого звичаю тримаються: думають яростю збільшувати стадо, а більше з нього втрачають, завдають гідних до суду; в’яжуть і мучать, а інших силою тягнуть з благочестя на благочестя (не злий дотеп про перетягання з однієї церкви до другої!). І так союз миру й любові розривають зависним гнівом. То незручний такий пастир криком переверне, так що нагло і скороспішно знищить і стратить з числа. То кинувши палицею, щоб настрашити, вразить у голову і побачить перед собою мертве. Іншим разом, в запалі стративши розум, пхне ногою й поломить хребетний сустав або ребрені кості, котрими охороняється нутро. Милосердний же пастир далекий від того всього. Лагідно дивлячися на своє стадо і тихо рухаючи устами, або тільки духовним покликом обзиваючися до стада, він приводить його до того, що воно держиться купи і не розходиться більше. Научає він не лишати й кривого, беручи його на плече. І так привикши до такого обичаю, вівці біжать услід солодкого пастиревого голосу, а від чужого тікають. А він, ступаючи перед ними радісними ногами, веде їх євангельською дорогою через поля апостолів і пророків. Часто обертаючись до них, він бачить їх добрий лад, як вони ходять, як плодяться, як сито їдять, і веселиться, сподіваючись не тільки повну нагороду дістати від властителя стада, але і честі сподобитись. А коли стає гаряче від сонячного жару, і приходить потреба більшої прохолоди, він веде їх на висоту євангельських гір, дає їм там усяку свободу, а звідти посилає їх перед собою на небо.

8 Полонізм — перевернув.

9 В друк.: Ибо.



во след течаху — чужаго ж обьгающе.

И тако пред німи радостныма ступая ногама,

апостольская и пророческая поля євангельским путемъ наставляетъ

и часто обращаяся и зря сихъ благочиніє

во єже шествовати,

во єже раждатися,

во єже Тучне ясти,

веселяшеся, яко не токмо мзду совершену пріяти —

отъ господина стаду чести чая сподобленъ быти.

Таже и зною наставшу отъ солнечнаго вара

и хладу велику потребну сущу,

на євангельскихъ горъ высоту сия возводить

и свободу всякую подаваєть приймати,

тако же отътуду на небеса предпосылаєтъ.

Сия вся и инная множая такова обретаются и дЂйствуються во сердцы твоємъ

всесвятымъ 1 действом Пресвятого Духа, действующаго въ тобЂ

(с. 209 — 210).



Значні подібності в стилю знаходимо в згаданім вище посольстві в справі Іони Глезни, висланім коло 1490 р. від православного собору до царгородського патріарха, щоб випросити йому поставлення на митрополію (вище). Вони свідчать, наскільки се був стиль традиційний і затверділий в певних етикетних формах — в посольстві Мисаїла широко розпущений і доведений до гіперболізму, в посольстві Іони коротший, стисліший і більше здержаний:


Иже по чину архієрЂя великаго Господа Бога спасителя нашего Ісус Христа пръвостоятельному, и єго всЂмь учеником и апостолом равно власть имущему 2, во єже 3 отпущати грЂхи истинному подателю, въсточныя христианския церкви обручителю, и тоя и сыновъ єя по вселенЂй правителю, и в таковых свЂтлому свЂтилнику православному, и от настоящего нынЂ вълненія богодухновеннЂ церковь и соборъ єя утЂшающому и кротко и правително к тихому пристанищу приводящому и руцЂ живодателныхъ водъ источники неоскудно воздЂ по вселенЂй всЂмъ изливающему, святЂйшему и честнЂйшому и благословеннЂйшому великому, житієм равно-ангелному господину господемъ и отцу отцомъ киръ (імрк) 4 святЂйшому патріарху, великому архієрею константиноградскому о Господи радоватися!

Сынове послушанія ти, князи рускии, живущій под державою великого господаря наяснЂйшаго пана Казимира, короля полского и великого князя литовскэго и рускаго и иных невымовных земль владителя, иже держащія вЂру православную греческую, Богу помогающему, неотступно и до смерти, челом-битіє главъ нашихъ co всЂми чувствы тЂлъ наших великому святителству твоєму чрезъ посла послали єсмо...

Мы же вси от мала до велика, весь сънмь, сынове рускіи, яко ж предрекохом — сынове послушанія паствы твоєя, православія і уряду церкви греческыя, молитву и прошеніє наше възсылаємъ святителству твоєму, яко да учинить святыни твоя к нашему утверженію, ради тЂснящих нас въ вЂрЂ, — милосердно да не умедлит от руки твоєи мечь духовный отцу нашему — им же оборонити 5 добро творящих, а злым 6 изначала явлено о том самому величьству святыни твоєи разумно.



1 В друк.: все святомъ.

2 Тут власне треба повторити: і власті (розгрішення).

3 В ориг.: въ яже.

4 Пропущене ім’я.

5 Тут зайве «и».

6 Тут далі щось попсовано.


Яко да видЂвше дарованіє и благословеніє святителства твоєю вси по вселеней державы господаря нашего: великого князьства Литовскаго и Рускаго, усердно възрадуемся, хвалы въздавающи щедрота(м) и милосердному благоутробію святителства вашего 1.


Має інтерес з літературного погляду і вступ до вище обговорених соборних постанов 1509 р., зроблений в формі пастирського послання від імені митрополита Йосипа Солтана.

Вільне від нахилу в бік шумної риторики, держане в площині морального повчання, воно викликає тони старих моралістичних творів, таких, як «Слово о казнях Божіих», повчання Серапіона тощо, і, очевидно, таки й являється їхнім відгомоном:


Въ (о)нь же день я, недостойный, въспріяхъ пасти церковь Божію, пророческымъ послЂдующе глаголомъ, апостолскимъ же повинующеся учениємъ и святых отецъ зряженієм (постановам), — повиновеніє (обов’язок) имамы всяко преслушаниє и преступлениє закона нашоє православноє вЂры христіанскоє отсЂкати, утвержати же и исправляти по древнему обычаю божественныя церкви уставы.

НынЂ убо многа видЂхъ видЂніємъ и слышах слышаніємъ неисправленіє и безъчиніє священническоє: ово вЂданіємъ, ово же невЂданіємъ. ТЬмъ, иже невЂданіем (прогрішаються) — прочеє (на майбутнє). Богъ да сохранитъ (від прогрішення), a грЂхъ да проститъ. А єже вЂданіємъ, и до нас достиже (до нашої відомості дійшло), и преже насъ и при насъ бЂ, подобаєтъ намъ тоє исправляти и очищати по правиломъ святыхъ.

Яко же вселеньскій учитель Павелъ глаголетъ: «Истинну глаголю о Христе, не лжу, спослушествующи ми съвЂсти моєй Духомъ Святымъ, яко скръбь ми єсть велика и непрестающая болЂзнь сердцу моєму». И намъ, духовнымъ, ревнуючи апостолу Павлу, годно всегда скръбЂти и болЂти о справахъ церковныхъ, абыхмо держали по правиломъ святыхъ, яко же тъй же апостолъ пишетъ: «Бодрствуйте, стойте въ вЂрЂ, мужайтеся, утвръждайтеся, — вся вамъ съ любовію да бываутъ».

Христос Богъ да просвЂтитъ и въразумитъ насъ — никако же отеческыя заповЂди преступати намъ, оставльше Божіа правила, самовольному ученію послЂдовати, яко же сице умножися нынъ въ насъ 2.

Кый убо прибытокъ собь наслЂдовахомъ за преумноженіє грЂхъ нашихъ?

Не разсЂя ли насъ Богь по лицу всея земля?

ПлЂненієм поганыхъ разведени суть сынове и дъщери наши въ многыя страны поморьскыя 3.

Не взяты ли быша грады наши?

Не падоша ли силніи князи наша остріємъ меча?

Не запустЂша ли святыя Божіа церкви?

Не томими ли єсмо на всякъ день отъ безъбожныхъ поганыхъ агарянъ?

Сия вся бываютъ намъ, понеже не по правиломъ святыхъ апостолъ и не по заповьдемъ святыхъ и преподобныхъ отецъ нашихъ ходимъ 4.



1 Київ. Универс. Изв., 1904, X (про правопис вище).

2 Се, мабуть, натяк на якісь раціоналістичні течії.

3 Порівняти се голосіння Серапіона (в т. III, с. 234):

Кровь и отець, и братіи нашая, аки вода живая, землю напои.

Князій нашихъ, воєводь крЂпость исчезе.

Храбріи наши страха наполньшася бЂша.

Множайша же братія и чада наша въ плЂнъ ведени быша...

4 Рус. Истор. Библ., IV, с. 6 — 7.




У зв’язку з сими документами нашого традиціоналізму хочу я звернути увагу ще на одну пам’ятку — на єпископську «Хіротонію»; що збереглася припадком, з датою 1562 р., в актах старої київської митрополії (пізнішої греко-уніатської). Се старе київське «рукоположеніє», заховане в старих Кормчих 1, а в згаданім митрополичім архіві переховане в конкретнім вигляді тієї грамоти, що новопоставлений священик брав . після посвящення з олтаря так, ніби від самого Бога. Вона пиеана на чотирьох картках, зв’язаних у зшиток, від імені митрополита Сильвестра, звернена до якогось ближче незвісного «ієрея Михайла» і скріплена підписом митрополита 2. Текст у порівнянні із старшими Кормчими підпав тільки невеличким і неістотним змінам — розширенням 3. Інтерес цього твору, в обстановці XVI в., не стільки в сих змінах (хоч вони теж не безінтересні — як доказ свідомого відношення до змісту цього повчання), — скільки в тім, що він свідчить про побожне заховання старих ідей і старих форм київської доби. Як повчання він багатий змістом, пересякнений гуманними ідеями і, ставлячи високі вимоги до священика, заразом високо підносить і гідність його служіння 4.



1 У Кормчих воно надписується так: «Єгда отстоить новосвященый попъ урокъ свой у соборноЂ церкви, яко же обычай єсть, єпископ отпущая и́ къ порученЂй єму церкви, наказавъ, дасть єму от руку своєю молитвенникъ и прочотъ (прочитавши) єму свитокъ съ, положить на олтари и велить єму взяти видЂния и памяти священия свитокъ законьный — рукоположеніє єпископа імя р. (такого-то)». Новіший видавець, проф. Павлов вважав сей твір значно старшим від постанов володимирського собору (з огляду на його мову) (Пам. канон. права, I, ч. 7), але ближче час і походження його незвісні.

2 Акты Зап. Россіи, III, ч. 31.

3 От кілька таких місць (розбивкою означено змінені місця):


Текст Кормчих


Текст «Хіротонії»


Во стрась и трепетЂ прЂдъстой олтарю, не мысли земныхъ, ни озирайся камо, нъ къ єдиному предълежащему цесарю и стоящимъ окрестъ єго силамъ.


Во страсЂ и трепетЂ предстой олтарю господню, не мысля земныхъ, ни озирайся камо, но очи возведь ко єдиному предлежащему цару и стоящимъ окрестъ єго силамь: отъ възора бо помыслъ приходитъ во сердце.


Да не угодья ради человЂкъ потъщишися скоротити молитвы: таковым бо розсыпаєть кости Богъ по пророку.


Да не угодія ради человЂкъ тщися кратити молитвы: коли будєшь человЂкомъ угожая спЂшно служити Божію службу не со вниманіємъ мыслію сердца, — таковымъ разсыпаются кости, по пророку.


В церкви не дай повЂстити.


Во церкви не давай повьствовати, ни смЂятисе никому; а не послухаєть тя — такового изъ церкви вышли.



4 Я дозволю собі навести кілька характеристичних з сього погляду тенденцій (з видання в Актах Зап. Рос., на жаль, не дуже, очевидно, скрупульозного в транскрипції):


Долженъ убо єси показати добронравіє святительскаго подобія, любовь, кротость, цЂломудріє, пощеніє, трезвеніє, удержаніє всЂхъ сластей. Не буди кощунникъ, ни игрець, ни срамословникъ, ни буй, ни гордъ, ни напрасенъ, ни безстуденъ, ни піаница, ни складовъ, ни пировъ творяй — но иньмъ возбраняй; ни рЂзоимець, ни накладовъ ємли. Да не будеши мятежникъ, ни пировникъ, ни поручаясь по комъ. Не бій вЂрна согрЂшающа, ни невЂрна обидяща, а своими руками никого же не удари. Ни лововъ твори, ни закалай животного.

НетомительнЂ челядь свою держи. Нищихъ (тихъ, що при церкві годуються) безъ мзды на свою роботу не понуди.

И не пріємли приноса у Божій жертовникъ ни отъ невЂрныхъ, ни отъ єретикъ, ни отъ блудникъ, ни отъ прелюбодЂй, ни отъ татей, ни отъ разбойникъ, ни отъ властитель немилосердныхъ, ни отъ корчомниковъ, ни отъ рЂзоимецъ, ни отъ ротника, ни отъ поклепника... или томящего челядь свою гладомъ и ранами: кто будетъ таковыхъ, а не покаєтся — не ємли от них приноса.

A убогихъ сиротъ аще хто болитъ или родитъ, или умретъ, и незванъ пойди, — сошедша насъ ради съ небеси, будучи стражъ день и нощь: съ покаяніємъ и со причастіємъ, и твори достойноє правило съ любовію, тихо, не борзяся.

Имена бо твоя многа и велика, по Господню словеси и святыхъ єго: ты єси ієрей, служитель престола Господня, свЂтъ міру, соль земли, врачь больныхъ, вожъ слЂпыхъ, наставникъ блудящимъ и учитель, свЂтильникъ, око тЂлу церковному, путь, дверникъ, ключарь, дЂлатель, строитель, гостинникъ, купецъ, стражъ, пастухъ, воєвода, судія, властель, чиститель, жрецъ, холмъ высокъ, тайнъ домъ, столпъ премудрости, уста Божія, даяй миръ мірови, ангелъ Господень, труба Божія, отець братіи своєй, къ Богу нудитель, міру молитвенникъ, подражатель Господень, апостольскій подобникъ, источникъ водЂ, не сущей во источницЂ.




Поскільки ці слова і афоризми не залишались порожнім гуком для цих новопоставлених, сі ідеї і словесні форми заховували певне значення для тодішнього культурного життя і його відродження. А риторичні форми цього повчання, що так часто лунали під склепінням кафедри, не могли залишатися без значення для підтримання традицій старої риторики.

Навпаки, як взірець нових переробок старого літературного матеріалу цікавий своєю мовою і стилем, наприклад, вступ до Похвального слова Іванові Богослову в згаданій вище Четьї 1498 р. — цитований уже вище, він читається тут двічі, під 26 вересня (с. 39) і знову в місяці квітні, с. 188, так що походить, очевидно, з протографа цієї Четьї:


Братия, што нынешнего врЂмени мужей добрых и смЂлых видимъ, как своими хоробрыми дЂлы чьти великоє достойни бывают. А коли котрый храборъ добрая дЂла богатырьская вдЂлаєт на осподарьском дворЂ, и вся збираются (с. 188: стекают ся) тут, мужский пол и жъньский, и очи свои на него стромять, хотячо видЂти мужества єго. А как видЂвши, да опять идут взадъ, а ис того имъ прибытка ничого нЂтъ, только што видЂли. — Коль пак добро слышати и видЂти мужа честна, дЂла Божия починаючи: што как громъ вороги устрашаєт, a намъ помочникъ у Х(рист)а Бога нашего, нашеє вЂры христьяньскоє — сесь великий Иван Богословъ...


Покійний Владимиров як первовзір вказав оцей старослов’янський текст:


Иже подвигом внешним зрителіє єгда нькоєго доблественаго страдалца и венечника от некуда пришедша увЂдят, стекаться вси, єже видЂти то(го)

борбы и крЂпость, и хитрость всю, и видЂвши убо свершен позор, тмы многыи тамо тЂлеснаа и мысленаа спротежают очи, яко ні єдино же тЂх мимо теши...


Порівняння дає дійсно відчути різницю старого і нового творимого стилю, не просто в лексиці, але і в риторичній манері.

Тепер ще візьму кілька пізніших взірців: продуктів середини XVI в., але старої, передреформаційної школи.

Згадана вище львівська петиція 1538 р. до митрополита в справі поставлення Макарія Тучапського, як я вже сказав, дає власне короткий мемуар про скасування і відновлення галицького владицтва — цікаву літературну пам’ятку, дуже цінну при нашій бідності в такій літературі, живу і гладку при всій безпосередності, — особливо, коли її дещо увільнити від етикетної титулатури, котрою вона навантажена через свою форму листу. Я так і зробив з тими уривками, котрі нижче подаю 1. У дужках даю доповнення потертих чи продертих місць, упущених видавцем: деякі місця можна відгадувати тільки приблизно, деякі доволі певно. Правопис у виданні явно модернізований, тому я його не притримуюсь.

Щодо авторства, то хоч сей лист підписали шляхтичі числом 33, іменем шляхти Руської й Подольської землі, духовенства і всього поспільства, але нема сумніву, що ініціаторами і укладчиками записки були львівські міщани, що притягли шляхту тільки для фірми.


Якож ваша милость, добрЂ знаєш, аж тот столец 2 галицкий был загинут от колькосот лЂт, и на том столци галицком учинено єсть арцибискупство, гды ж 3 им был того фундовал Якгейло король, и листы папежскими потвердил. ГдЂ ж нашЂ прадЂдове и отци нашЂ много Ђзд и накладов чинЂвали, и мы тыж сами. АбовЂм 4 арцибискуп илвовский, маючи таковый привилей, (неволил) крылошан галицких: у поворозЂ 5 ис Крылоса их вожено и черес ДнЂстр под (зиму) 6 ихъ плавлевано — принужаючи нас и их у свою моц.

НынЂшній господарь король є. м., бачивши у арцибискупа таковыи привилей — Якгайлов и папежский, дал был на нас свой привилей арцибискупу нынЂшнему, даючи (нас в єго) моц, ажебы-хмо тым рыхлЂй были принужени к ихъ вЂрЂ. О то ж вашему святителству послали єсмо выписы из тЂхъ привильєв, (которыи) тот проклятый новый єретик Сикора (выпра)вел — гды ж ся ему 7 был у моц подалъ. Преосвященный господине! (отци) нашЂ, и мы тыж много Ђзд и накладов чинЂвали до господаря кор(оля є. м.), и до славной памяти предков ваших: пред Солтаном и до Солтана и до отца Іосифа тамъ Ђзд, прац и накладов много єсмо чинЂвали. (И пред)кове вашей милости, князь Костянтин 8, c князи и паны, и c нашими предки, и мы тыж того были не довели, олны 9 ж нам Господь Бог,



1 Акты Зап. Р., II, с. 359, пор. вище, с. 175, про дату «Іст. Укр.», V, с. 438.

2 Престол (владичий).

3 Друк.: гдЂ.

4 Полонізм: бо.

5 На прив’язі, на шнурку.

6 В друк.: под .....ма.

7 Арцибіскупові.

8 Острозький старший.

9 Друк: оны; в значенні: тільки.



єго святая милость божественная 1, ваше светителство на тото мЬстце — митрополію кієвскую и галицкую (нам) рачил дати, и вашими святыми молитвами єсть, иж єсмо ис той неволЂ и бЂды вышли. А за великою пилностию и наклады намЬстника нашего, которого былъ господар кроль м ваше святителство рачили есте дати — отца Макария.

Преосвященний господине! то єсть на вашей милости явности и свЂдомЂ, колькои праць ваша милость и князи, и панове, и отець Макарій пріял, до в. милости и до короля, до вел. князства 2 ъздячи. И тыж ваше святителство рачил к нам и к отцу Макарию до Кракова на сьєм боярина Раєцкого прислати, гдЂ ж он — тот Раєцкий очима своими видЂл великую бЂду, плачь и тяжкость нашу. Гды ж нас был выдал король єго милость на вальном соймЂ арцибискупу и бискупом у росказованьє и у моц — гдЬ юж в. милость не мЂл нам у нашем законЂ росказовати, одно арцибискуп и бискупове. Арцибискупу и бискупом росказано на тот же часъ привелей на нас написати, даючи нас у моц их на вЂки вЂчныи, и вси привилеи ононы: Якгеловы и папежскыи и нынЂшного господаря короля тым привилієм потвержаючи на вЂкы вЂчныи. ГдЂ ж в. милости и всЂм православным христианом великый плачь и бЂда ся стала и учинила, иж єсмо на вЂкы вЂчныи у их моци мЂли быти. А отца Макария арцибискуп и бискупове мЂли у свою казнь 3 на Тынець усадити и послати, иж вашою (святостю) имъ отзывался: посвяченіє и моц от вашей (святости было) єму. Аж всих нас у великыи працы и на(клады привели): абы 4 был тамъ на Тынец усажен, юж бы был на вЂки вЂчныи од-там-тут 5 не вышол, а там бы смерть мусЂл мЂти.

Отець Макарий и мы вси, не вЂдаючи юж, што далЂй чинити або почати, уложились єсьмо до пана Ахаціюса , пана жарновского. Панъ жарновскый ис паном Аньбелемъ 7 до наяснъйшей господарынЂ нашей королевой є. м. утеклися, а наша милостивая господарыня, бачивши нашу тяжкость и справедливость нашу, в то ся моцнЂ вложила. Моцно с королемъ мовила и на то так учинила: послала АнЂбеля до бискупа князя 8 Хоєньского, котрый был на тотъ час канцлеромъ. Пан АнЂбель тому привилєю печать урвал и самого на штуки подрал. А за таковую ласку нашого милостивого господаря короля и наяснЂйшей господарыни нашей королевой є. м. обЂцяли єсмо двЂстЂ волов: гды ж быхмо были тоты волы отдали, король є. м. обицял нам привилей дати.

Агдыж господарь король є. м. (ста)рый рачил пріЂхати до Лвова, там отец Макарий дал єго милости пятдесятъ волов, а король через пана Ахациюса 9 казалъ пріЂхати отцу Макарию до Кракова по привилей. А кдыж король мЂл Ђхати зи-Лвова и юж мЂл на конь сЂдати, а арцибискуп у тот час опять короля є. м. упросил, и опять нас был подал у єго моц: (привилей) єму дан у Городку, чотыри милЂ отъ Илвова. (ГдЂ ж) є. м. нынЂшній канцлер пан Павел костинскый 10 на тойчас дал знати листом своим отцу Макарию — а на тот час был подканцлером. Отец Макарий, спрятавши сто и десять волов, отдал королю и королевой и иншим их милости. Королевая є. м. и панъ Ахаціюс казали пріЂхати по привил(ей) до Кракова. Отець Макарій поЂхалъ и там мешкал аж до зимы. Гдыж єго милость пан Іоан, панъ подскарбій дворный, на то (ся згодилъ) был, и много до короля є. м. пр(ичинил). Король и короле(вая ихъ милость юж рачили) розказати привилей писати, толко бискупъ Браницкый, нынЂшній познаньскый ре (монстровал — иж бы вырок был дан аж на соймЂ. Король є. м. опять отложил аж до сойму и казал отцу Макарию на сьєм приЂхати.



1 Тут зайве й, котре я пропускаю.

2 Себто на Білорусь, — дороги особливо далекі і утяжливі.

3 В’язницю.

4 У знач.: якби раз.

5 Полонізм: stamtąd.

6 Друк, тут і нижче: Захаціюса, себто Ахація Йордана, каштеляна жарновського, повірника Бони.

7 Анібаль Строцці, секретар Бони.

8 Ксьондза.

9 Поминаю тут зайве: а.

10 Павло Вольскі, каштелян гостинський.



Отець Макарий насьєм поЂхал, а арцибискуп єще наперед его там послал до арцибискупа гнЂзненьского и до всихъ бискупов, ажбы того спирали и стерегли. Король и королевая их милость сами не казали отцу Макарию предъ ся 1 ходити 2, ажъ ся бискупи розъихали. Тот отець Макарій там не отъЂжьчаючи без мала рок лежал в короля єго милости у КраковЂ, а за ласкою Божиєю и вашими святыми молитвами всеи речи довел. И привилей и иншии листы от короля є. м. принес, и нас з моцы арцибискуповы и всих бискупов закону римского вашими святыми молитвами вытягнул и вырвал, за великою бъдою и наклады и працею. Што ж єще маєм дати 140 волов: за первыи што даны и што теперь дати, за те все пан Ахациюс порука, — што ж єго милости за то дяковати и особнь єго милость даровати.

Преосвященный господине! Гды ж отець Макарий пріЂхал посполу c нами з Галича, а арцибискуп илвовскый прислал писаря своєго до отця Макария в дом, гдЂ ж было много добрыхъ людей шляхт ляхов и руси, — з великою погрозою приказуючи отцю Макарию, абы стал пред арцибискупом и c привилейми. А отець Макарий вымовилъ ся єму слушными рЂчами: напред вашею милостию и всими владыками, князи и паны, нами и всим поспольством 3. Сам до него не ходил и привилеєв єму не указал. Он то убачил, иж не єсть послушен єго (моци), и всЂ шляхты закону римского (з нимъ мо)вили, и (привилья им) указал и c ними ся радил. Ино так (мовил) арцибискуп: «Я того не перестану, поки я м жив! абовЂмъ суть русь у моєй моцы: король того без мене не мог дати!» И послал до короля позвы на отца Макария и c привилеймы абы стал у Краковь на соймъ. Ино мы зьЂхавшися и боячись того позва, ижьбы не застал позов в Лвовь отца Макария, a тыж памятаючи слово короля є. м., коли лист давал до в. милости: казал борзо до в. милости Ђхати, — знал тото король, аж будет мЂти нагабанья 4 от духовных на соймь, — ино послали єсмо отца Макария до вашей милости. Абы єго ваша мил., господин и пастыр наш, рачил поставити и посвятити и от вашего святительства владыкою нам дати и послати к нам. А коли, дасть Бог, отъ вашей милости суполным 5 a достаточным владыкою пріЂдет, юж арцибискуп и вси бискупи тому учинити не мочи будуть нЂчего.

А о томъ рачи твоя милость знати, аж отець Макарий не смьл на чом ни c чим до в. м. Ђхати, олны 6 ж єсмо єго отслали — хто сына своєго при нем, а хто брата c нимъ послал и на своих конях, стерегучи привилия и горла отца Макария, и до гранцЂ, за Буг сами єсмо єго проводили, боячися, абы арцибискуп або который лядскый пан єго не д(огонил) а не казал єго забити. Бо колькократ арцибискуп казалъ єго забить, а Господом Богом и вашими святыми молитвами єсть оборонен до сих часов, и надалЂй, дасть Богъ, будет.



1 Полонізм: przedsię.

2 Друк: ходии.

3 Себто відповів, що без згоди митрополита, владик, шляхти і поспольства своєї дієцезії не може ставитись перед ним.

4 Пол.: протести, заперечення.

5 Полонізм: zupełnym.

6 Друк.: отны.



Не виписую кінця, занадто подірявленого пропусками. Його тенденція — як і цілого сього писання, звернена на те, аби переконати митрополита, щоб він не відтягався від посвящення Макарія на єпископа. Тому що галицько-львівська єпархія була давно, і як здавалось — безповоротно страчена для митрополії, а тільки надзвичайними зусиллями і жертвами місцевого громадянства і самого Макарія Тучапського була вирвана з-під влади львівського арцибіскупа, митрополит не повинен дуже обставати в своїх традиційних правах до цієї єпархії. З безконечними реверансами на всі боки, щоб не образити митрополичого чи чийогось іншого гонору, автори викладають се, доволі ясно і переконуючо, не прибираючи в квіти красномовності. Стиль діловитий, тверезий, але живий і рухливий. Нагадує досить близько пізніші записки львівських міщан до патріарха, з котрими познайомимося далі.


Натомість заховане для нас листування Філона Кмитича, київського шляхтича, з 1573 — 1574 рр., дає взірці благодушної шляхецької балачки, в тім стилі, що потім в літературі був представлений старим Смотрицьким. Молодість автора припадає на 1530 — 1540 рр., так що його освіта і літературний стиль являється продуктом ще передреформаційної доби: тому я даю тут місце його листам, незважаючи на досить пізні їх дати.

Філон Кмитич походив з значної зем’янської родини, що володіла чималими маєтками в Брацлавщині й Київщині (Літин, Пиків, Коростишів); батько його був королівським дворянином в другій чверті XVI в. і міг полегшити кар’єру синові. Але Філон не пішов по двірській лінії, а став спеціалістом пограничником: державцею пограничних замків, то значить адміністратором, вояком і дипломатом, фахівцем у відносинах московських і дуже цінився з сього боку урядом: держав від 1562 р. Остер, потім Чорнобиль, далі Оршу — важливий стратегічний пункт на московському кордоні; 1579 р. дістав за службу воєводство смоленське і вмер 1587 р. Під час безкоролів’я по смерті Жигімонта-Августа (що помер літом 1572 р.) Філона без виїзду тримали в Орші, і він звідти мусив почасту доносити про пограничні справи і московські вісті регентам великого князівства Литовського («панам-раді»). Поруч таких офіційних звідомлень писав він листи й приватного характеру високим протекторам: маємо такі листи до підканцлера Остафія Воловича і його дружини. Особливо інтересний другий лист до Воловича: він здобув собі місце в історії літератури своєю згадкою про Іллю Муромця і Соловія, був через те вже процитований (т. IV, кн. 1), але й цілий цікавий як взірець літературного стилю, і я подам тут з нього витяги. На жаль, не маємо доброго видання текстів і я подам ці витяги — як свого часу цитату з нього, у приблизному правописі 1.



1 У скороченні листи подані е «Актах Зап. Рос.», III, ч. 58, лист до Воловича з 5.VIII.1574 на стор. 174 В повнім тексті з «Zrzódla do dziejów polskich», II (сей лист на c. 287), — але з прогалинами і переписані латинкою, не дуже мудро.



Писаний сей лист під враженням вістей, що Генріх III покинув Польщу: вони не були неприємні Філонові, бо він належав до гурту магнатів, що хотіли на королівстві бачити когонебудь з синів московського царя, і вів у цій справі зносини: коли обрано Генріха, почались обвинувачення за ці заходи і погрожували Філонові неприємностями. Він виправдовувався, що виконував тільки накази панів-рад; але втеча Генріха приємним для нього способом ліквідувала сю справу.


...Дошло мя писанє вашої милости, мого милостивого пана 1, c Польски первей сего, і тепер через служебника моєго Зуба, о отъЂханє господарскоє и о иншыє речи. Котороє, милостивый господарю, хотя ж подоложноє (?), але богодохновенноє не дармо мовит писмо: «ЗаповЂдъ Господня іздалече просвЂщающе очи», — а не только очи, але и сердце моє освЂтило. Дивныє суть судбы Божій! «Мы от ворот, а он дирою вон!» 2 Не только нам то разумЂти, але такого господарского отъЂханя всему свЂту не вмЂстити! «Неслыхано от вЂка, абы хто слЂпорожденну отворил очи» — так и помазанцу Божему тым способом от подданых своих уЂхати! Ова, вторый єсть Нептонов (?). Бы ту в. м. уши свои мЂл! Який ж около того шмер на МосквЂ, який при границах! Страх божій! О всем все вЂдают, прекладаєючи то живот господарский, яко был в руках наших: которая єму была вчасность, який покой, яковая вдячность, што за роскош, што за послушенство, якая соромота — через цедулы за очи и в очи, яка презпечность 3 здоровя єго! Яка тепер обелживость, похвалки, одповЂди! Єсли бы чого кому не дал, єсли бы теж ведле права кому судил, — вытягаючи ременя у нас!... Див божій й страх божій! Не вимовить, не виписать того чоловік не може!... Иж єднак не тым способом, яко уши ся наши здЂсь послышали и яко на Моск†слыхать — жебы по поврозЂ мЂл ся спустить, — и вже дей тым потешил, яко в. м. выписать рачил.

О звроценю 4 зась є. кор. милости — щто ся потом дало розголосить и оповЂдЂть, а потом и листы в. м. панов-рад до воєводств и до мене выдане с певною справою, — вже смы на том престали 5; только што потом будет, не вЂмы. Бо того тут звроценя є. кор. м. не певни, а не только того пана, але не прудко и иншого 6. АбовЂм єсли так бы было, хто бы до такоє роскоши хотЂл вступить, як овде слышеть — як наши цноты французове выличають. (Што ж за) 7 люди того панства?! яких послушнств не мусило быть? яких щодробливостей? — только дай! 8 Яковоє справєдливости? Богатому так і убогому сяк! Которого сумніня? — Кого хто на пькне через ногу! А лакомство? — Бо де ввесь бы свЂт роздал, душ польских и литовских не сытить, все мало! А цнота всіх справ? — тая се в них из ботов вызула! А вдячность — дись* о том добре мови(ть) а ютро смердом, бенкартом зове! все кламство, все лож, ньт Бога! Бій, забій, дери, лупи — то найлЂпший пан и то рыцар! От вольного царя вольний посол!

Мовечи де так: не вЂмы, чы люди, чы дябли! А на так зацну славу и на такове вольности наши и на таковоє захованє нашє противко государям тых панств, (не вЂдЂть) будет ли тот (што) таковоє досады ужилъ, не толко молвити смъть, же ся вернеть 9, але и другому закажеть! А вернеть ли ся — ино того смотрЂть — только не c палицею желЂзною, и што єго мЂли за ниц — покажеть, што умієть!



1 Далі я випускаю або скорочую ці етикетні повторення.

2 Про від’їзд Генриха.

3 Замість: безпечность.

4 Поворот назад.

5 Заспокоїлися, вдоволилися.

6 Аби хто інший польстився на польську корону.

7 Тут прогалина, котру заповнюю наздогад.

8 Це ніби так французи описують Польщу.

* Сьогодні.

9 Генріх.



Московский 1 — тот прозорливый Аввакум 2 о том всем вЂдаєть, исперва єще усмотрЂл, што межи герезію 3 не прожить, и на цесарского сына 4 указал. A причелъ бы єму за глупство 5. Азали ся, милостивый пане, не оказал розум єго 6 на том панЂ нашом? 7 Яко слыхать же то мови(ть): «Ото, де, гледите, з своєю вЂрою не пожили! 8 как нам было сына им дать? або самому над ними царствовать?!» И цесарский сын, милостивый государю, цнотливый пан — и тот чи не зволит преставать на малом горщечку c покоєм здоровя своєго, нижли на великом з враждою? А ближший сусЂд 9 совсЂм больш вЂдаєт(ь), яко такове таковою неволею обовязать! Ма кролем быть, а ниц не мЂть?!

Мы тут слуги в. м. розмовляєм больш около своих панов сенаторов наших 10. Ино нікоторыє мовят: «Не дай Бог ляху быть 11 — вырежет Литву!» А Русь поготову! давно різать почали литвина. И тот де c прироженя натуры на себе сам необачноє...12 Просто, як овца: где их больш берет волк, там онЂ дальше за ним идуть! Больш будет(ь) жичлившый народу польському, нижели своєму!

Ова просто єсмо яка рыба в омутЂ: слЂпи, невЂдоми! не вЂдаєм, куды в сю єсмо диру влезли! Только яко в. м. рачиш писати Духа Пресвятого словы: узнать нам вЂчность свою, a брыдкость грЂху; пыхи нашоє вызнать 13 — абы сьмо c Капернауму не усунені были! ГдЂ єсть слыхано? дитя єще невЂста родит, и c того дитяти маєт быти внук — дай тому имЂнє! експектативу 14! Сыну дай, брату дай, слузЂ дай! Дай, дай, дай — а на обход 15 речи посполитоє што? А все розобралши чому быть? толко до убоства прЂстися! Да вже лупют!

Ото, господарю пане, от таковых бід люди топятся! Ото c таковых нендз давятся! Ото c того в неволю даются! Яко и говорят многіє во вси стороны: «Не толко абы московский господарем бьи, але хотя бы вже дябел c пекла, только абы крывды людей божих метил, а в порядок привел — яко мови(ть) Дух Божий на поганы: «Постави, Господи, законодавча над нами, да розумьют языцы, яко человЂцы сут(ь)».

Хотя на сторону московского в той мірЂ не треба ся оглЂдати: єстли первЂй не хотЂл, не надіємся, абы и тепер хотЂл. Только нас Пане Боже уховай от инного якого умыслу єго — яко слухи доходят: «Королей де у них много, надобЂ б почать што!» Пред тым Москва овде пріЂжджаючи залецали и до наших склоняли, а тепер ни словка о добрую пріязнь! Я, государю, што вижу и чую, а всем пра†як до господаря моєго преспечно не обинуяся пишу, видечи так милостивоє а правь открытое серце в. м. противко мне, негодному слузі в. м. За которую щирость всемогущый Бог в. м. пану господарю моєму милостивому отплатою будет!

А што в. м., пан и господар мой милостивый, пишеш о осторожность мою — єстли бы и повторне в таких службах 16 розказовано и уживано, — абым ся опатровал, яко є. м. пан Гарабурда. Государю пане!



1 Цар.

2 Натяк на церковний текст.

3 «Герезія» — замішання, непорядок.

4 Сина германського цісаря на королівство рекомендував.

5 Якби той прийняв польську корону.

6 Царя.

7 Генріху.

8 Католики з Генріхом католиком. «Цар.

Як кандидатів на корону.

11 Королем.

12 Щось бракує.

13 Може: вызуть? — позбутися.

14 В друк.: аспектитиву, призначення на вакансію з хвилею, як вона відкриється.

15 Утримання.

16 Зноситися з московським царем про його кандидатуру.



и каши не хочу и по воду не иду! Пишет ми государыня моя пани троцкая: «Ожогшися на молоце, велено на воду дуть». Я того и первЂй не знал, што чинилъ, только што велЂно чинить, а сеє писаніє в. м. государей моих...1 Бог и слепому очи отворит, и все перед в. м., да Бог, пріЂханєм моим окажу. Только, господарю, чолом бю о науку: чи ждати мнЂ посланцов з Москви, або зараз Ђхати — што бых рад сердечне учинил, абы у ВильнЂ в. м. заЂхал 2.

А што в. м. рачиш писать, иж є. м. пан подскарбій за причиною в. м. панского обЂщал мене чимкольвек на страву мнЂ и на посланцы обслати, ино, господарю, ничого ми не послал є. м. Нещасный єсми дворянин, згиб єсми в нендзы, а больш з жалю: люди на кашы переєли кашу, а я з голоду здох на сторожи! Помети Боже господарю грЂхопаденіє, хто розумЂєт! «Бо придет час, коли будет надобЂ Иліи Муравленина и Соловія Будимировича» — прийдет час, коли будет служб наших потреба!

Рачил теж в. м. писать до мене в рЂчи королевны єє м. нашоє милостивоє панны, — ино обЂцую в. м. всею крЂпостію и всею моєю душою служити єє м. ведле найбольшого преможеня моєго! Только змилуйся, государю, яко отец милостивый: постой за нами, нендзнЂйшими слугами, в. м., о тоє заслужоноє наше, — абы лЂт наших, маєтность потративши, в нивец не пошло, а на души — господаря нашого милостивого зешлого 3 и в. м. панов государей наших розлитє крове нашой не пало! З одного жалю, з фрасунку мовить не могу. Только ми тЂши милостивая ласка в. м. і охлоду ми чинить, гды колижковек оглядам писаніє в. м. и здорове в. м. государей моих слышу!



1 Бракує.

2 Застав.

3 Покійного.



Але тепер над то все в. м. давши вЂдать о здоровю евоєм, ласкаве а милостиве (рачил) холопа своєго Єреміяша, сыначка моєго милого, благословенством своим панским обослати роженіє! А я, государю, согрЂшим єсми, а больш у фрасунках моих — сего щеняти маленького, паука божого, в. м. господарю виликому и успоменути писанієм моим не смЂл єсми! Которого дал ми Бог з ласки своєє светоє за щасливого пановання в. м., и тому ж господарю моєму под ноги подножка в. м. офЂрую. А имя єму у великого пророка єсть писано в давнем року. И который — да ли Бог дошолши лет своих (єсли я умру, — змилуйся над ним!) будет з матухною своєю служити до скончанія живота своєго!

А о причину до є. м. пана подскарбієго и тепер чолом бью! Змилуйся яко пан христіанскій! не покинте мене в той нендзи, a вжды чим же бых кольвек опатрен был! Наг єсми и бос и простоволос!

Которому себе з найпокорнЂйшими службами моими милостивой ласцЂ поручам!



Незважаючи на всі впливи нової польської культури, що відбиваються яскраво і на мові, з масою полонізмів, — під сею новою поволокою чутно в авторі стару освіту, стару українську культуру, що відбивається масою церковнослов’янських цитат і натяків, сими згадками про билинних богатирів, з котрими Кмитич звертається і до яскравого представника нових течій, Воловича, протектора нововірства, — в тім переконанні, очевидно, що вони і йому звісні і близькі. А Воловича він, очевидно, мусить добре знати!

Цікавий український «домострой» середини XVI в. дає тестамент Василя Загоровського 1577 р.1 У своїй історії України (VI, 1907, с. 354) я вказав на його право бути трактованим як літературний твір, нарівні з «Наукою» Мономаха, — хоча автор і не подбав відділити те, що мало загальніший характер, від конкретних тестаментарних розпоряджень. З того часу сей тестамент зайняв місце в нашій історії літератури, і незважаючи на його пізню дату, я даю йому місце тут, серед взірців старої, передреформаційної літератури. Бо хоч свою освіту і письменські засоби автор його здобував у 1540-х, а може навіть на початку 1550-х років, і при своїй близькості до двору молодого короля (у котрого числився в 1550 — 1560-х рр. дворянином королівським) він мав всяку можливість близько знайомитися з новими культурними течіями, але незважаючи на се, лишився людиною старих традицій, «старого виховання», як то найкраще посвідчує сей власне його тестамент, прецікавий зразок сих старих традицій — з якнайменшими поступками новим умовам життя.


Кгды дЂтямъ моимъ Богъ милостивый даст по семи лЂтъ, маєть єе милость пани дядиная моя дьяка добре ученого и цнотливого способити, або того Дмитра-дъяка, што в мене служил, зъєднавши, в дому моєм або в церкви святого Или у Володимери ихъ рускоє науки в писме светом дать учити, и не пестячи ихъ, пилъне и порядне до науки приводити. Такъ якобы ся напотомъ з доброє науки своєє Богу милостивому для помноженя фалы, господару своєму и Речи Посполитой ку службе, ихъ милость паномъ — такъ родителемъ 2, яко и приятелемъ своимъ и тежъ всимъ посполите и кожъдому з-особна до целого отдаванья повинъности своєє згодитися 3 могли.

А коли имъ Богъ милосердный дасть въ своємъ языку рускомъ, в писме светомъ науку досконалую (в молитвахъ къ Богу створителеви своєму и в отдаванью достойноє чести и фалы 4 єго жъ светой а бозской милости) в собЂ мЂть, — тогды маєтъ є. м. пани дядиная моя бакаляра статечного, который бы ихъ науки латинского писма добре учити могъ, имъ з’єднавши в дому моєм велЂть учить.

A кгды в науце гой добърыє початки в себе мети будуть, маєть ихъ єє милость, за радою и. м. пановъ добродеєвъ моихъ 5, до Вильни къ єзуитомъ, — бо тамъ фалятъ дЂтямъ добрую науку, або где ся напристойней ихъ милости видеть будеть, до науки дати. Котороє абы ся — до дому не проєжчаючи ани въ немъ бываючи, єсли Богъ дасть, семъ летъ або и болшъ уставичне и пилъ не учили.



1 Про нього: Rolle J. (Antoni J.). Dola senatorska. — Opowiadania hist, IV, I; Федотовъ-Чеховскій A. Каштелянъ брацлавскій Василій Загоровскій въ полонЂ у татаръ, Кіев. Стар., 1887, У; Фотинскій О. Обыкновенные люди Старой Волыни, Волынскій истор.-археолог. сборникъ. II. Моя «Історія України-Русі», VI, c. 310, там же витяги з цього тестаменту на с. 300. У цілості друкований в Архіві Юго-Зап. Россіи, ч. I, т. I, с. 67 і далі. Я звірив нижче наведені уривки з оригіналом (Книга Волод. гроду 1579 р., л. 291 — 292); ъ і ь в нім не всюди відрізняються, так що я місцями мусив вибирати одно або друге.

2 Родичам.

3 Придатись.

4 Хвалы.

5 Опускаю пояснення: «в сем тестаменте моємъ меновите (поіменно. — Авт.) описаныхъ».



Отколи имъ Богъ милостивый дасть умеєтность досконалую в латынской науце, маютъ быть даны черезъ и. м. паны приятелЂ мои въ службы, на таковыє местца, где бы въ боязни бозской цвиченьє имъ быть могло. Также абы писма своєго руского и мовенья рускими словы, и обычаєвъ цнотливыхъ и покорныхъ руских не забачали. А набольшей — веры своєє, до котороє ихъ Богъ везвалъ и в ней на Сесь 1 свЂтъ створилъ, и набоженства въ церквахъ нашихъ, греческому закону належного и порядне постановленого, николи, ажъ до смерти своєє не опускали. Посты светыє пристойне, последуючи словъ Збавителя нашого, въ Євантелии 2 светой описаныхъ 3, постили. Богу ся створителеви своєму завжды молили. Ближнего своєго кождого, як себе сами, любили. А єреси всякоє, якъ одноє трутизны душевноє и телесноє, пилне ся выстерегали, a отъ неє ся отгребали. А на останокъ именемъ Бога живого, во Тройцы єдиного и милосердного, въ том ихъ обовезую, абы с таковыми людми, которыє, отступивши пристойныхъ преданей церковныхъ, єресей своволне уживають, никоторого обцу 4, ани вживання з ними приязни не мели. И въ домахъ таковыхъ людей, кроме великеє нужди и кгвалтованоє потребы, николи не бывали.

А коли се в добрых обычаяхъ, на такихъ, яко-мъ вышей поменилъ, местцахъ служечи, процвичать, тогды мають быт(ь) даны въ службу господару королю єго милости пану нашему, и тамъ се Богу милостивому уставичне молячи, ласки господара є. млсти, служечи верне є. королевской милости и Речи Посполитой, дослуговати мають. Яко жъ тепер заразомъ ихъ м. панове приятели и добродЂи мои 5 господара короля є. м. просити мають, абы милостивый взгляд на заслуги мои маючи, дЂтемъ моимъ милостивымъ паномъ былъ 6.

A кгды Богъ милостивый детей моихъ до возрасту мужеского 7, в которомъ малжонства светого потребовати будуть, здоровых доховаєть, тогды мають они собе от самого Бога милостивого малженства зычити: из єго святыхъ близкихъ рукъ смотрети, не сквапяючися на красу людскую, ани на маєтность и славу чиєго дому велможного и оздобеного скороминущую. Одно ма(ють) смотрЂти того пилне, єсли таковыє люди, c которыми бы они у вечную приязнь вступить хотели 8, себе сами, дом, дети, челяд(ь) и подданыє свои в боязни бозской и во всякой почтивости выховывают, — нестатечностями, опилством 9, танцами, играми, прохожками пустошными, чародЂйствы, ворожками и иншими Богу противными злыми речами, што въ насъ дворством зывали або зовуть, брыдять се. Въ таковых домех — злаща абы одноє веры з ними были, поручивши ся Богу милостивому, могут безпечне в светоє малженство вступовать, не смотрачи по жонахъ великихъ посаговъ, кгды жъ досыть будутъ мети богатства, коли трафятъ на таковоє жоны, которыє ся зъ ними сполечне будуть Бога милосердного боять и в законе бозском завжди себе ховать.



1 В ориг.: весь; правильно виправили видавці в Архіві.

2 Остання літера не читається.

3 В друк. хибно.

4 Зносин.

5 Опускаю пояснення: «в сем тестаменте моємъ меновите описаныхъ».

6 Наступає вичислення сум, що залишились невиплаченими з королівського скарбу.

7 Про доньку мова в тестаменті окремо нижче.

8 Отже, вибирається, власне, не жінка, а нове коло рідні.

9 Пияцтвом,



Сим кінчаю свій перегляд. Бачимо, які були літературні засоби, яка соціально-культурна обстанова нашої книжної верстви під той час, коли нова міщанська верства настільки підросла економічно, зорганізувалась і усвідомилась, що могла послужити базою, досить сильною (хоч і не довготривалою) для нового літературного руху, а сильний ідеологічний порив, викликаний німецькою реформацією, захопив і нашу книжну верству до енергійного діла, в інтересах того, що мислилося як чергове питання життя: оборони мови, культури, національності.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.