[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 230-255.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ (до п’ятого тому, книга 1)





СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ЩО ВИКОРИСТАНІ В ПРИМІТКАХ



Адрианова-Перетц, Покровская... Библиография истории древнерусской литературы: Древнерусская повесть / Сост. В. П. Адрианова-Перетц и В. Ф. Покровская, М.;. Л., 1940. Вып. 1;

ВУАН — Всеукраїнська Академія наук;

ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения. Санкт-Петербург;

ЗНТШ — Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Львів;

КС — Киевская старина. Ежемесячный иеторический журнал. Киев (відновлений 1992 року під назвою «Київська старовина»);

ИОРЯС — Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук, Санкт-Петербург — Петроград — Ленинград.

Матеріли... т. і — Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. К., 1959. T. l Давня українська література: Доба феодалізму — до вінця XVIII ст. / Упоряд. О. І. Білецький і Ф. Я. Шолом;

Махновець. Давня... — Українські письменники: Біобібліографічний словник: У 5 т. К., 1960. Т. 1 / Уклав Л. Є. Махновець;

МНМ. Т. 1; Т. 2 — Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. М., 1991. Т. 1; Т. 2;

Назаревский. Библиография... — Библиография древнерусской повести / Сост. А. А. Назаревский. М.; Л., 1955;

ОРЯС — Отделение русского языка и словесности Академии наук. Санкт-Петербург — Петроград — Ленинград;

ПЛДР — Памятники литературы Древней Руси. М., 1980 — 1989. Т. 1 — 11; ПСРЛ — Полное собрание русских летописей.

Словарь Xl — XIV... — Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1987. Вып. 1;

Словарь XIV — XVI... Ч. 1; Ч. 2. — Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1988. Вып. 2. Ч. 1; 1989. Вып. 2. Ч. 2;

ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинский Дом) АН России. Ленинград — Санкт-Петербург;

ЧИОНЛ — Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. Киев;

ЧОИДР — Чтения в имп. Обществе истории и древностей российских при Московском университете.











ПРИМІТКИ


Том присвячено О. І. Левицькому (1848 — 1922), філологові, історику і письменнику, академіку ВУАН з 1919 р., людині дуже широких наукових інтересів. Проте можна здогадуватись, що присвята його пам’яті саме цього тому «Історії української літератури» мала вшанувати покійного вченого як архівіста: протягом майже сорока років був він секретарем Київської археографічної комісії, і багато які з тих архівних документів, публікації котрих використовує тут M. C. Грушевський, пройшли у свій час через його руки.



Вступ


Висловлені тут попередні уваги цікаві для нас насамперед новаціями методологічними. Саме на них покладає надію дослідник, зважуючись в умовах надзвичайної бідності збереженого часом літературного матеріалу на реконструкцію літературного процесу в Україні кінця XIV — XV ст. З одного боку, ця реконструкція має спиратися на пам’ятки фольклору, котрий, на думку М. С. Грушевського, зберіг і в XIX — XX ст. певні відгомони духовного життя «темної» доби, з іншого — на «аналогії життя і письменства сусідніх народів», при цьому використовуються і суто компаративний, і типологічний підходи до допоміжного іноземного матеріалу.

«Чималу віртуозність», виявлену тут «лідером українського буржуазного націоналізму М. Грушевським», змушений був визнати навіть визнаний лідер українського радянського літературознавства академік О. І. Білецький. Загальна оцінка коментованого тому у нього така: «Утворюється широка, але цілком побудована на гіпотезах картина, історичну достовірність якої ствердити дуже важко. Історія літератури переходить в історію культури, що створюється не лише на українському, а й взагалі на східнослов’янському матеріалі»: Білецький О. І. Сучасний стан і проблеми вивчення давньої української літератури // Матеріали... Т. 1. С. 49.

Не можна погодитися з такою характеристикою і передусім з твердженням, що загальна «картина» у M. C. Грушевського «цілком побудована на гіпотезах». Читач міг пересвідчитись, що згадану реконструкцію, окрім справді гіпотетичних побудувань, створено й на великому вітчизняному матеріалі — або введеному до наукового обігу самим автором, або наново, оригінально інтерпретованому. Наступні зауваження О. І. Білецького стосуються тих особливостей реконструкції, котрі, на нашу думку, треба оцінити позитивно. Насправді у томі йдеться не про «історію культури» взагалі, чим історик на цей раз не займається, а про вивчення певної синтетичної словесної культури середньовіччя, де явища словесної творчості — усної й писемної, сакральної і світської, художньої й ділової — розглядаються в комплексі, але так, що специфіка їхня не затушовується. Нагадаємо, що середньовічні літератури взагалі синкретичні, а метод їх вивчення має відбивати цю їхню специфіку. Далі, те, що отримане ціле створюється «не лише на українському, а й взагалі на східнослов’янському матеріалі», є, знов-таки, свідомим і добре виваженим прийомом автора, котрий своєрідно «обертає» прийом, котрий, починаючи з О. М. Пипіна, використовують історики давньої російської літератури, звертаючись до явищ літератур української та білоруської.

Водночас фахівцям відомо, що в умовах рукописної традиції XVI — XVIII ст., яка зберегла нам тексти «темної» епохи, розрізнити ознаки національної специфіки, зокрема мовні, дуже важко, а іноді й неможливо. Проте M. С. Грушевський завжди намагається це зробити, а водночас, як побачимо, різко виступає проти квазіпатріотичних зазіхань на чуже надбання.

Можна, очевидно, визнати, що О. І. Білецький має рацію, звертаючи увагу на те, що в цьому томі «стрункого викладу нема: за фактичними деталями, за полемічними екскурсами, за гіпотезами, не завжди переконливими, губляться головні лінії історичного процесу. Мозаїчній картині не вистачає композиційної єдності». Можна погодитися і з думкою про певну примітивність «соціологічного методу» М. С. Грушевського (там само) Проте ці особливості коментованого тому (до всієї праці їх віднести не можна) відбивають неповторну індивідуальність автора, розкривають живий хід його думки, його ставлення до попередників і сучасників, своєрідність естетичного сприйняття ним давніх пам’яток і відбитого в них буття предків. І з цими «недоліками» (а може завдяки й їм також) «Історії української: літератури» М. С. Грушевського судилося довге життя — чого аж ніяк не можна сказати про «стрункі» за викладом, з композиційною єдністю, з чіткими «головними лініями історичного розвитку», стилістично зализані — при тому при всьому безнадійно нудні й компілятивні «Історії української літератури», що створювалися Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Повертаючись до реконструкції літературного процесу кінця XIV — XV ст., запропонованій у коментованому томі, відзначимо, що її, з одного і боку, сміливість, а з другого — підкреслено теоретичний, концепційний характер можна оцінити належним чином лише на тлі загальної методологічної, ситуації в тодішньому світовому літературознавстві. Панував безкрилий емпіризм. Засновник найавторитетнішої тоді в наших краях «філологічної школи» В. М. Перетц переконував своїх українських і російських учнів, що епоха збирання фактів довго ще триватиме, час побудови нових теорій прийде не скоро... У певному теоретичному «міжсезонні» бідувала тоді й західна медієвістика, і лише через десятиріччя з’явилися новаторські праці Е. Ауербаха і Е. Панофського, Е. Р. Курціуса і Д. Чижевського, а в Росії М. М. Бахтіна.

І останнє. Скільки і перед працею M. C. Грушевського, і після неї з’являлося розвідок, «цілком побудованих на гіпотезах»! А чи багато зможемо ми пригадати авторів таких праць, що не лише скаржилися б самі на недостатню кількість і якість матеріалу, але й спеціально підкреслювали б гіпотетичність, непевність своїх побудувань? M. C. Грушевський чергового разу показує нам приклад бездоганної наукової етики.



Середньоболгарські впливи. Відродження містики та її можливі відбиття на Україні


Наведена на початку розділу трактовка О. І. Соболевським явища, котре тепер називають «другим південнослов’янським впливом», є класичною і тривалий час була загальноприйнятною. Проте на початку 60-х років Д. С. Лихачов почав перегляд усього комплексу відповідних явищ, побачивши в них прояви Передвідродження — загальнокультурного, насамперед літературного руху, що охопив у XIV — XV ст. усі православні країни. Див.: Лихачев Д. С. Развитие русской литературы X — XVII веков: Эпохи и етили. Л., 1973. С. 75 — 126. Тут і велика література питання, до котрого нам ще доведеться повернутися.

Новий перегляд давніх болгаро-руських стосунків знаходимо у праці: Зыков Э. Г. Заметки о русско-болгарских литературных евязях старшей поры (X — XI вв.) // Русско-болгарские фольклорные и литературные связи: В 2 т. Л., 1976. Т. 1. С. 9 — 31.

Найгрунтовніше сучасне дослідження творчості Євтимія (Єфима) Тирновського та його учнів: Русев П. Естетика и майстерство на писателите от Евтимиевата книжовна школа. София, 1983.

Рукописи перекладу творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта і Слідуваного псалтиря автографами Кипріяна тепер не вважаються. Див.: Прохоров Г. М. Киприян // Словарь XIV — XVI... Ч. 1. С. 471. Бібліографію наукової літератури про Кипріяна (по 1985 р. включно) див.: Там само. С. 473 — 475 (складено Н. Ф. Дроблєнковою).

Новітню характеристику літературної діяльності Кипріяна в Північній та Західній Русі, з атрибуціями йому нових творів, знаходимо у кн.: Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Л., 1978,

Згадані М. С. Грушевським загадки біографії Григорія Цамблака не висвітлені й досі. Тим часом про його життя і творчість окрім великої кількості статей (див.: Трифонова А. Григорій Цамблак // Словарь XIV — XVI... Ч. 1. С. 179 — 180), є кілька монографій: Киселков В. С. Митрополит Григорий Цамблак. София, 1943; Мечев К. Григорий Цамблак. София, 1969; Търновска книжовна школа. Т. 3. Григорий Цамблак: Живот и творчество. София, 1984. Творчості цього письменника присвячено, головним чином, і великі огляди літератури: Пелешенко Ю. В. Другий південнослов’янський вплив і українська література кінця XIV — XV ст. // Писемність Київської Русі і становлення української літератури: Зб. статей. К., 1988. С. 138 — 166; Його ж. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст. К., 1990. У окремій розвідці Ю. В. Пелешенко розглядає за рукописом «Похвалу святому пророку і боговидцю Іллі», атрибутовану Григорієві Цамблаку С. П. Шевирьовим: Пелешенко Ю. В. Маловідомий твір Григорія Цамблака // Рад. літературознавство. 1985. № 7. С. 62 — 65. Написаний у Молдавії, цей твір пов’язується молодим дослідником з Україною тим, зокрема, що він «цілком міг зазнати впливу слов’янського фольклору» (с. 64) — чому ж тоді не рідного авторові болгарського? Досить трафаретні «описи природи» у «Похвалі» приводять автора до думки, що тут відбито «інтерес до психології» і навіть «початок секуляризації літератури» (с. 66). Проте такі висновки не можна було робити, не порівнявши спочатку твір Григорія з його візантійськими джерелами й зразками.

Ю. В. Пелешенко також надрукував за реконструкцією Н. Дойчевої Панайотової Цамблакове слово «Надгробное... Киприану» (у спрощеній графіці): Українська література XIV — XVI ст. / Автор вступної ст. і ред. тому В. Л. Микитась. К., 1988 (Бібліотека української літератури). С. 55 — 60, 527 — 528.

Ісихазм в останні десятиріччя продовжував приковувати увагу вчених. Так, Д. Стернон на початку 70-х років нараховував понад двісті присвячених йому праць лише західноєвропейськими мовами: Stiernon D. Bulletin sur le palamisme // Revue des études byzantines. 1972. T. 30. P. 231 — 341.

Найбільш ґрунтовні з тих досліджень, що пов’язують ісихазм з долями слов’янських культур: Meyendorff J. St. Grégoire Palamas et la mystique ortodox. Paris, 1959; Його ж. О византийском исихазме и его роли в культурном и политическом развитии Восточной Европы в XIV В.// ТОДРЛ. Л., 1974. Т. 29. С. 291 — 305; Прохоров Г. М. Исихазм и общественная мысль в Восточной Европе в XIV веке // ТОДРЛ. Л., 1968. Т. 23. С. 86 — 108; Его же. Повесть о Митяе; Его же. Византийская литература XIV в. в Древней Руси. Л., 1991.

Сучасні дослідники, як правило, не звертають уваги на побачені в ісихазмі M. C. Грушевським «прикмети візантійського виродження», натомість намагаються розшифрувати культурологічні конотації цього останнього виплеску вже приреченої на загибель візантійської духовної культури. Слід відзначити плідну співпрацю на цьому полі російських богословів-емігрантів {В. М. Лосський, прот. І. Мейєндорф, архім. Кипріян (Керн) і радянських мистецтвознавців (В. М. Лазарев, М. В. Алпатов), істориків філософії та культури (і. П. Медведєв, Д. С. Лихачов), літературознавців (Г. М. Прохоров).

Підбиваючи підсумки вивчення проблеми Ісихазму, І. Мейєндорф встановлює існування чотирьох значень, у яких термін ісихазм використовується в науці XX ст. Висхідне значення — аскетизм перших християнських ченців, борців з плоттю. Друге — метод «душевно-тілесної молитви» (починаючи з IV ст.) — це яскраво описане М. С. Грушевським «пуподушество». Трете значення — «паламізм», теорія «божественної енергії», розвинута Григорієм Паламою. І лише четверте значення, «ісихазм політичний», має на увазі вихід вчення з чернецької келії у світ: Мейєндорф И. Ф. О вйзантийском исихазме... С. 292 — 295. Останнє означення, запропоноване Г. М. Прохоровим, є, на думку І. Мейєндорфа, «парадоксальним словосполученням», проте ньюйоркський богослов бачить за ним і певний реальний зміст, що може бути співвіднесений з діяльністю імператора Іоана Кантакузіна, патріарха Філофея Коккіна і митрополита київського Кипріяна.

З другого боку, тільки до позакелійного Ісихазму й могли адресуватися спроби мистецтвознавців пов’язати з ним так званий «Палеологівський ренесанс», спочатку у візантійському церковному мистецтві, а потім на Півночі Русі. Тут знову доводиться звернутися до влучного резюме проблеми у І. Мейєндорфа: мистецтвознавці «вказують на «збіднення», «висушеність» і «жорсткий академізм», що з’явилися в зображальному живописі (Візантії. — С. Р.), починаючи з середини XIV ст., і заступили собою стилістичний «ренесанс» кінця XIII і перших десятиріч XIV ст. Оскільки ж найбільш значною подією у Візантії в середині століття була перемога богослов’я Григорія Палами... «висушеність» стилю зв’язували саме з цією перемогою» (с. 298).

Тому цілком логічною, на перший погляд, здається концепція радянського мистецтвознавця В. М. Лазарєва, котрий побачив у ісихазмі явище реакційне, бо саме паламіти, на його думку, намагалися придушити «слабі паростки візантійського гуманізму»; ісихазм не мав серйозного впливу на подальші долі грецької і слов’янських культур: Лазарев В. Н. Феофан Грек и его школа. М., 1961. С. 23 — 24. Цієї ж думки притримується і І. П. Медведєв: Медведев И. П. Византийский гуманизм XIV — XV вв. Л., 1976. Однак, як нагадує І. Мейєндорф, «проти цієї схеми було висунуто досить вагомі аргументи: «висушено-академічний» стиль іноді спостерігається й на початку XIV ст. (Кахріє-Джамі), а «ренесанс» продовжується ще у XV ст. в Містрі і в особі великого Феофана Грека дає несподівано геніальні плоди в Північній Русі», а також у творчості Андрія Рубльова (с. 298).

Щоб вийти з цієї справді руйнівної суперечності, М. В. Алпатов запропонував розрізняти в ісихазмі дві течії; до першої, або «справжнього Ісихазму», він відносить Григорія Синаїта і його послідовників, що «відмовлялися брати участь у богословських спорах» (вони, буцімто, й вплинули на Феофана Грека і Андрія Рубльова), до другої — послідовників Григорія Палами: це паламіти-схоласти. Див.: Алпатов М. В. Искусство Феофана Грека и учение исихастов // Византийский временник. 1972. Т. 33. С. 194. У надуманості цього протиставлення легко пересвідчитись; досить для цього перечитати хоч би об’єктивний виклад ісихастських ідей у М.С. Грушевського. Нагадаємо також, що й сам зв’язок між ісихазмом і певними явищами давнього мистецтва є лише гіпотетичною конструкцією, що базується на аналогії з подібними зв’язками в інших народів та в інші епохи.

Але найгостріше тут питання — це проблематичність взагалі поширен.ня витонченого візантійського містицизму на слов’янських землях. Скептичний І. Мейєндорф вважає, наприклад, що тут тоді «чисто богословських проблем, власне, не виникало» (с. 298). Натомість клерикальний публіцист І. Економцев вбачає відбиток «складного і витонченого світосприймання ісихастів» вже у «Слові о законі і благодаті», а XIV — XV ст. для нього — це вже «друге російське («русское») Відродження», яке виникало «як природне продовження ісихастської традиції, що ніколи не згасала на Русі»: Экономцев Иоанн, игумен. Исихазм и Возрождение. Исихазм и природа творчества // Экономцев Иоанн, игумен. Православие. Византиа. Россия. Сб. статей. М., 1992. С. 189 — 190. Проте писання ігумена Іоанна, здається, й не претендують на науковість...

Ці непримиренні суперечності та нез’ясовані питання не завадили влдатному російському історикові культури й літературознавцю Д. С. Лихачову знайти в ісихазмі ідеологічну і навіть теоретико-естетичну основу «Передвідродження» як «стилю епохи» Північної Русі кінця XIV — XV ст. Петербурзький дослідник почав з того, що побачив у текстах Григорія Палами і Григорія Синаїта «деякі пояснення» до тих явищ давньої російської літератури, котрі він назвав «експресивно-емоційним стилем кінця XIV — XV ст.»: Лихачев Д. С. Человек в литературе древней Руси. [Изд. 2.]. М., 1970. С. 76 — 77). Через кілька років Д. С. Лихачов вже рішуче запевняє: «Психологічна теорія Палами являла собою яскраво прогресивне явище для XIV ст.»; Лихачев Д. С. Культура Руси времени Андрея Рублева и Епифания Премудрого. М.; Л., 1962. С. 83. На думку автора, «живий зв’язок цієї містичної течії з неоплатонізмом, вільне ставлення до обрядової сторони релігії, своєрідний містичний індивідуалізм становили у ньому типово передренесансне явище» (с. 86). У більш пізній, узагальнюючій праці Д. С. Лихачов проводить вже таку паралель: подібно до того, як пізня готика пов’язана з ідеологією францисканства, «візантійське і російське («русское») Передвідродження пов’язане з ісихазмом»: Лихачев Д. С. Развитие русской литературы... С. 123, порівн. 93 — 102.

Методологічні імпульси, що сприяли такому кардинальному переосмисленню значення Ісихазму для розвитку літератури, можна знайти в працях Е. Панофського і М. Конрада, котрі відкрили (точніше — реабілітували) творчі потенції середньовічного містицизму. Перший у класичному дослідженні «Готична архітектура і Схоластика» (1957) зазначив, що «і містицизм, і номіналізм (мається на увазі «критичний» номіналізм В. Оккама. — С. Р.) повертають особистість назад (від сліпої віри. — C. P.), до ресурсів особистого чуттєвого і психологічного досвіду» (цитую за перекладом А. М. Панасьева у кн.: Богословие в культуре Средневековья. К., 1992. С. 57), і продемонстрував величезні естетичні можливості, що їх відкрило середньовічне західне богослов’я перед його адептами в архітектурі. Практично одночасно М. І. Конрад, порівнюючи деякі явища історії культури Італії епохи Відродження та давнього Китаю, приходить до висновку, що взагалі раціоналізм і містицизм є «лише різні шляхи до того ж самого: до визволення людської свідомості від влади догм, до виходу у сферу повної духовної, а це значить — і творчої свободи»: Конрад Н. И. Об эпохе Возрождения // Конрад Н.И. Запад и Восток. М., 1972. С. 227.

Крім того, Д. С. Лихачов використовує типологічне розуміння терміна Відродження, що встановилося в радянській науці після відкриття М. І. Конрадом регіональних «Відроджень» на Сході. Йдеться про певну світоглядну модель, побудовану шляхом «дистиляції» основних рис Відродження західноєвропейського. Звідси ідея саме Передвідродження: «Це не Відродження, оскільки воно має ще значною мірою релігійний характер, пов’язане з пізньоготичним містицизмом, з пізньоготичною емоційністю та експресивністю. Цей рух ще не протистоїть середньовіччю. Релігійне ще не відсувається на другий план, як це було в західноєвропейському Відродженні. Навпаки, воно (Передвідродження. — C. P.) розвивається в межах релігійної думки і релігійної культури». І далі вчений підкреслює, що «східноєвропейське Передвідродження не перейшло у нас у справжнє Відродження. Росія, балканські країни і Візантія не знали ні гуманізму, ані справжнього Ренесансу»: Лихачев Д. С. Некоторые задачи изучения второго южнославянского влияния в России // Лихачев Д. С. Исследования по древнерусской литературе / Отв. ред. О. В. Творогов. Л., 1986. С. 45.

Слід нагадати, що перші праці Д. С. Лихачова, які пропонували цю концепцію, викликали критичні зауваження M. К. Гудзія. Авторитетний дослідник давньої літератури, учень В. М. Перетца, і сам у глибині душі тверезий позитивіст, M. K. Гудзій протестував між іншим проти нівелювання національних особливостей літератур південнослов’янських народів, білорусів та українців заради побудови нової історико-літературної абстракції: Гудзий Н. Положення, которые вызывают споры (по поводу статьи Д. Лихачева) // Вопр. литературы. М., 1965. № 7. C. 156 — 161.

Скептично поставилися до концепції східнослов’янського Передвідродження й В. І. Крекотень та Д. С. Наливайко, автори розділу про давній період у п’ятитомному дослідженні міжнародних зв’язків української літератури; цілком слушно вони зазначають, що визначені Д. С. Лихачовим основні складники цього Передвідродження «надто легко вписуються у середньовічну духовну і літературну традицію і дуже важко узгоджуються із власне ренесансними елементами»: Крекотень В. І., Наливайко Д. С. Від давнини до середини XVIII ст. // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 5 т. К., 1987. Т. 1. С. 55. Натомість Ю. А. Пелешенко в згаданих вище оглядах беззастережно переносить цю концепцію на українську культуру XV ст., яка, на його думку, була «охоплена Передвідродженням». Замість доказів маємо декларації, наприклад: «У зображенні ликів в українському малярстві XV ст. відчувається той самий витончений психологізм, що і в зображенні персонажів у творах Григорія Цамблака, та ж увага до всього людського (?), що і в філософії ісихастів, та ж сама екзальтованість і гіперболізація, що й у «Похвалі князю Вітовту» та в «Посольстві до папи Сікста IV»: Пелешенко Ю. В. Другий південнослов’янський вплив і українська культура... С. 166.

За цих умов побудований на старих працях огляд проблематики ісихазму в коментованому томі зовсім не виглядає застарілим. Тверезий і конкретний, він повертає сучасного читача до тих реалій візантійської містики й темної, шаманської за своїми витоками аскетики, котрі навіть для фахівців сховані тепер за гіпнотичними термінами «гуманізм», «психологізм», «Передвідродження», «Відродження».

«Печерського архімандрита Досифея» Г. М. Прохоров вважає тепер архімандритом «нижньогородсько-печерського Вознесенського монастиря»: Прохоров Г.М. Досифей//Словарь XIV — XVI... Ч. 1. С. 198. Підставою для такої здогадки є лише твердження, що києво-печерські архімандрити «з ім’ям Досифея невідомі». А втім преподобний Досифей, архімандрит Печерський (у схимі — Феодосій, помер у 1219 р.) числиться серед києво-печерських святих (пам’ять його 28 серпня). Див., наприклад: Дуплянський А., прот. Українські святі. Мюнхен, 1962. С. 43. За монастирською усною традицією, саме він приніс з Афону «чин про спів 12 псалмів». До речі, Г. М. Прохоров помиляється, зазначаючи, що «Чин» цей «не опублікований, знаходиться в рук. [опису] » (Там само). Насправді він неодноразово друкувався в «Молитвословцях» Києво-Печерської лаврської друкарні. Див., наприклад: Книжица сія, именуємая Сборник... [К.], 1846. Арк. 70 — 94 зв.

Бібліографію великої нової літератури про Нила Сорського див.: Прохоров Г.М. Нил Сорский//Словарь XIV — XVI... Ч. 2. С. 133 — 141.

У розділі вимагають уточнення згідно з сучасними вимогами посилання на праці: Сперанский М. Н. К истории взаимоотношений русской и юго-славянских литератур (русские памятники письменности на юге славянства)//ЙОРЯС, 1923 (на титулі 1921). Т. 26. С. 143 — 206. Перевидано: Сперанский М. Н. Из истории русско-славянских связей. Сб. статей. М., 1960. С. 7 — 54; Леонид, архим. Нова граћа за бугарську историjу // Гласник српског ученог друштва. Београд, 1871. Кн.. 31. С. 243 — 291; Ягич И. В. Рассуждения южнославянской и русской старины о церковнославянском языке. СПб., 1896. С. 289 — 1067 (Книга Константина Философа и Грамматика о письменах); Амфилохий, архим. Что внес Киприан, митрополит Киевский и всея России, а потом Московский и всея России, из своего родного наречия и из переводов его времени в наши богослужебные книги? // Тр. III Археолог. съезда в России, бывшего в Києве в августе 1874 г., К., 1878. Т. 2. С. 230 — 251; Никольский Н. К. Послание архимандрита печерского Досифея священно(иноку) Пахомию о святогорском уставе иноческого келейного правила // ИОРЯС. 1903. Т. 8. Кн. 2. С. 65 — 68; передруковано: Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности. СПб., 1907. № 19. С. 141 — 144.



Відгомони богомильства


Нові огляди вивчення богомильства вказані в примітках до т. II, с. 226.

Автор останньої великої праці про новгородських стригольників, на відміну від M. C. Грушевського, зосереджується на вітчизняних світоглядних коренях їхнього вчення: Рыбаков Б. А. Стригольники — русские гуманисты XIV столетия. М., 1993.

Розкриття скорочених посилань M. C. Грушевського на видання фольклорних текстів та їх дослідження див. у примітках до т. IV, кн. 2.



Відгомони західного покаянництва


Доповнену пізнішими працями бібліографію «Листа небесного» див.: Салмина М. А. Епистолия Иисуса Христа о неделе//Словарь XI — XIV... С. 123 — 124.

Апокрифи про Успеніє Богородиці розглянуто в статті: Творогов О. В. Апокрифические сказання о успении богородицы//Словарь XI — XIV... С. 43 — 44. Тут і література питання.



Відгомони чеського релігійно-національного руху


Накреслені у цьому розділі напрями вивчення чесько-українських літературних взаємин практично не розроблялися у вітчизняній науці. Це можна пояснити не лише невивченістю відповідних документальних джерел, а й тим фактом, що і радянські історики, і їхні колеги в післявоєнній Чехословаччині займалися передусім соціальними чинниками гуситського руху. Див., наприклад: История Чехословакии. В 3 т.: М., 1956. Т. 1. С. 134 — 196; Konrad K. Dějiny hysitské revoluce. Pr., 1964; Varsik B. Husitske revolučne hnutie a Slovensko. Br., 1965.

Дослідникам згаданої проблематики доведеться звернутися до багатої на фактичний матеріал праці О. В. Флоровського: Флоровский А. В. Чехи и восточные славяне. Прага, 1935. Поодинокі спостереження знаходимо в огляді чесько-російських, головним чином, літературних взаємозв’язків О. Прохазкової. Так, посилаючись на працю О. В. Флоровського «Jan Hus v ruskem pojeti» (Прага, 1935. C. 12 — 15), вона зазначає: «На користь унії з Римом працював руський архієпископ Григорій Цамблак, котрий приїхав 1418 року до Кошице і виступив на тамошньому сеймі від імені Литовської держави і західноруської землі. Тут фактично дійшло до згоди між руським архієпископом і тими, хто присудив Яна Гуса і Ієроніма Празького до спалення»: Prochazkoua H. Po stopach davneho pratelstvi. Kapitoly z cesko-ruskych literarnich styku do końce 17. stoleti Praha, 1959. S. 30 — 31.

На жаль, чисто декларативно сказано про україно-чеські зв’язки гуситської доби в згаданій вище праці В. І. Крекотня і Д. С. Наливайка. Це буквально дві фрази: У XV ст. в Чехії розгортається гуситський рух, який був прологом до європейської Реформації. І цей рух, і породжена ним література мали вплив на громадсько-церковне життя і літературу України та Білорусії» (Крекотень В. І., Наливайко Д. С. Від давнини до середини XVIII ст. С. 51-52).

Відгуки згаданої M. C. Грушевським «теорії походження гусизму з традицій східного християнства, що були зачеплені на Мораві Кирилом і Мефодієм», знаходимо в науковій літературі й дотепер. Див., наприклад: Кишиш Л. С. Чешская и словацкая литературы // История всемирной литературы: В 10 т. М., 1984. Т. 2. С. 397.



Раціоналістичні течії XV в. (так зване «жидівство»)


Основну новішу літературу про Йосипа Волоцького (Саніна) оглянуто в статті: Лурье Я.С. Иосиф Волоцкий (в миру Иван Санин) // Словарь XIV — XVI... Ч. 1. С. 434-439.

Головна наукова література останніх десятиріч про єресь «ожидовілих»: Казакова Н. А., Лурье Я. С. Антифеодальные еретические движения на Руси XIV — начала XVI века. М.; Л., 1955. С. 109 — 224; Лурье Я. С. Идеологическая борьба в русской публицистике конца XV — начала XVI в. М.; Л., 1960. Треба відзначити, що важливу в загальній концепції коментованого тому думку О. О. Шахматова про походження цієї єресі «з Києва, з південно-західної Русі» російські дослідники не розвивали.

З розглянутих у розділі перекладних трактатів лише «Таємниця Таємниць» вивчалася в останні десятиріччя досить активно, але, головним чином, на Заході. Див.: Буланин Д. М. Тайная тайных // Словарь XIV — XVI... Ч. 2. С. 427 — 430. На думку А. Л. Хорошкевича, перекладачем твору (або, обережніше, замовником) міг бути вихрест Аврам Езефович Ребичкович, пан радний Великого князівства Литовського: Хорошкевич А. Л. Русско-славянские связи конца XV — начала XVI в. и их роль в становлений национального самосознания России // История, культура, этнография и фольклор славянских народов. Доклады советской делегации. М., 1973. С. 411 — 412.

Спираючись на мовчання про цю книгу джерел з історії єресі «жидовствуючих», Я- С. Лур’є висловив сумнів у тому, що її переклад взагалі з цією єрессю пов’язаний: Лурье Я. С. Идеологическая борьба в русской публицистике... С. 195. Р. Згута, в свою чергу, бачить у ній політичну програму цих єретиків: Zguta R. The «Aristotelevy vrata» as a Reflection of judaizer Political Ideology // Jahrbucher für Geschichte Osteuropas. 1978. Bd.26. H.l. P. 1 — 10. Д. М. Буланій схиляється до традиційного погляду, при цьому посилається на те, що розглянутий M. C. Грушевським переклад «Логіки» бен Маймоніда «за мовою близький до перекладу «Таємниці Таємниць», згадує архієпископ Геннадій Новгородський у переліку книг, що їх мають єретики: Буланин Д. М. Тайная тайных. С. 429. Аргумент цей не є вирішальним.

Питання, таким чином, за минулі десятиріччя скоріш затемнилося, аніж прояснилося. Сказане стосується й ототожнення «Таємниці Таємниць» з «Арістотелевими вратами», котре M. C. Грушевський приймав за беззаперечне: 1928 року M. H. Сперанський повідомив про рукопис, де під заголовком «Врата Аристотеля премудраго» переписано було трактат з геомантії, і прийшов до висновку, що в «Стоглаві» згадується саме ця ворожильна книга: Сперанский М. «Аристотелевы врата» и «Тайная тайных» // Сб. статей в честь А. И. Соболевского. Л., 1928 (Сб. ОРЯС. Т. 101. № 3). С. 15 — 18.

Фрагмент пам’ятки перевидано: ПЛДР. Конец XV — первая половина XVI века. М., 1984. С. 534 — 595, 750 — 755.



Інші познаки духовного руху на переломі XV і XVI віку


Корпус давніх українських грамот наново дослідив В. М. Русанівський: Українські грамоти XV ст. Підгот. тексту, вступна ст. і комент. В. М. Русанівського. К., 1965 (Пам’ятки української мови XV ст. Серія юридичної літератури).

П. М. Попов так і не здійснив видання «Четії» 1489 р. Але В. М. Перетц надрукував її ґрунтовне дослідження з публікацією певної кількості текстів: Перетц В. H. K изучению «Четьи» 1489 года. Исследовалия и материалы по истории старинной украинской литературы XV — XVIII веков//Сб. по русскому языку и словесности АН СССР. Л., 1928. Т. 1. Вып. 1. С. 7 — 107.

Розділ виконує функцію певної теоретичної преамбули до розгляду конкретних літературних явищ, що пропонується в наступних розділах. Методологія, використана тут M. C. Грушевським та деякими його послідовниками, викликала у О. І. Білецького принципово важливі для нас зауваження. Нагадавши, що «пам’яток оригінальної (неперекладної. — C. P.) і до того ж художньої творчості від цього періоду майже не збереглося», вчений зазначає: «Історики — від М. Грушевського і до наших днів — всіма засобами намагаються заповнити цю прогалину, звертаючись до перекладів і переробок західноєвропейських творів (як от повість про Бову Королевича, сербська Алекеандрія, «Притча о кралех», про «страсті Христові», про «королів волхвів» і т. д.) або до випадково уцілілих збірників різнохарактерних виписок (збірник «Четья», 1489, «Приточник», 1483 та ін.). Чи говорять усі ці факти, зібрані разом, про будь-який літературний процес? Чи можна їх вважати будь-яким новим щаблем у розвитку українського художнього слова? Очевидно, ні. Чи дають вони змогу судити про народні думи і сподівання в ті віки, коли український народ, втративши свою самостійність, стзв частиною Литовської держави, а потім держави Польсько-Литовської? У дуже малій мірі. Ясно, що при відборі матеріалу для побудови синтетичного огляду історії давньої української літератури зазначеним пам’яткам треба відводити незначне місце: Білецький О. І. Сучасний стан і проблеми вивчення... С. 54.

Це перший висновок ученого, негативний. Оцінюючи його тепер, важко не помітити, що О. І. Білецький, з одного боку, демонстративно принижує значення для розвитку українського письменства церковної літератури: ті ж «Четьї» — це не «збірники різнохарактерних виписок», а збірки житій, що відчутно впливали на вітчизняну словесність — і писемну, і усну. А головне, мабуть, все ж таки в тому, що як не важливо для історика літератури «судити про народні думи й сподівання», їхніми втіленнями література ніколи не обмежується — інакше не постали б ні сонети Петрарки, ані «В пошуках утраченого часу» М. Пруста. Хай лише кілька українських інтелігентів XVI ст. прочитали повість про Тристана і Ізольду, — переклад цей свою функцію виконав, донісши до них один із вічних сюжетів Північної Європи на кілька століть раніше за південних і східних сусідів. Взагалі поява в національній літературі кожного нового сюжету або мотиву зі світового літературного чи фольклорного фонду збагачує потенції її подальшого розвитку. А хіба прориви народної живої мови в церковнослов’янських перекладах так уже нічого й не значили для «українського художнього слова», для його поступу?

Відкинувши використаний у коментованому томі матеріал, необхідно було або принципово відмовитися від «синтетичного» історико-літературного осмислення цієї епохи, або — що О. І. Білецький і робить — запропонувати на його місце новий: «Зате і при розгляді літератури XIV — XVI ст., і при викладі дальшої літератури XVII — XVIII ст. значив місце мають посісти пам’ятки усної творчості, починаючи від «невольницьких дум» і кінчаючи піснями про кріпосну неволю. Історію старовинної української літератури неможливо розкрити, відриваючи її від історії української усної народної творчості, в якій народний геній проявився з особливою силою» (С. 54 — 55). Як легко тепер упевнитися, ця позитивна програма просто повторює один із методологічних принципів М. С. Грушевського — історика літератури, ним же і реалізований у I, IV і коментованому томах «Історії української літератури». Що ж до власного прикладу, що його пропонує О. І. Білецький, то саме він не дуже вдалий: для того, щоб притягти до розгляду літератури, скажімо, XIV ст. ті ж «невольницькі думи» (в записах виключно XIX — XX ст.), треба спочатку достовірно вирізнити в них елементи, що належать саме цій добі — а цього поки що зробити не вдавалося...



Перекладні повісті


Для подальшого дослідження «Книги о Траудале рицери» необхідно буде врахувати сучасну літературу про середньовічні видіння: Dinzelbacher P. Vision und Visionsiiteratur im Mittelater. Stuttgart, 1981; Le Goff. La naissance du Purgatoire. Paris, 1981. Ярхо Б. И. Из книги «Средневековые латинские видения» / Вступ. заметка, публ. и примеч. А. Г. Грибанова // Восток-Запад: Исследования. Переводы. Публикации. М., 1989. Вып. 4. — С. 18 — 55; Грибанов А. Б. Заметки о жанре видений на Западе и Востоке // Там же. С. 65 — 77.

Деяку додаткову літературу про «Сказання про Сивіллу-пророчицю» див.: Махновець. Давня... С. 842. Античну та еленістичну передісторію середньовічних оповідей про Сивілл розглянуто в статті: Ботвинник М. Н. Сивиллы // МНМ. Т. 2. С. 430 — 431.

Через кілька років після виходу в світ коментованого тому було надруковане капітальне видання українських текстів «Александрії»: Гаєвський С. Ю. Александрія в давній українській літературі. К., 1929 (Пам’ятки мови та письменства давньої України. Т. III. Давня українська повість. Ч. 1). Довідкова література: Адрианова-Перетц, Покровская... С. 26 — 50; Махновець. Давня... С. 810 — 821; Назаревский. Библиография... С. 34 — 43; Ванеева Е. В. Александрия Сербская//Словарь XIV — XVI. Ч. і. С. 21-25.

«Троянську повість» у сучасній науці частіше називають «Троянською притчею», її новіша бібліографія: Адрианова-Перетц, Покровская... С. 118 — 123; Назаревский. Библиография... С. 161 — 163; Махновець. Давня... С. 855 — 859; Творогов О. В. Повесть о создании и попленении Тройском//Словарь XIV — XVI... Ч. 2. С. 279 — 280.

Славнозвісна «познанська збірка» зберігається й тепер у Познанській бібліотеці: Щапов Я. Н. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях Польской Народной Республики. М., 1976. Ч. 2. С. 82 — 83. Проблема стосунку до української культури її перекладача «из книг серпскых» та читачів залишається невирішеною. До погляду на це питання М. С. Грушевського близька думка В. М. Перетца в праці, що з’явилася друком водночас з коментованим томом: «Ці три пам’ятки за мовою відносяться до числа білоруських, але епоха, до якої належить їх переклад, не розмежовувала ще білоруської й української мови в літературному вжитку» (Перетц В. H. K истории украинской повести XVII в. // Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII вв. І — VIII. Л., 1926 (Сб. ОРЯС. Т. 101. № 2). С. 104 — 105). «Одночасно і до української, і до білоруської літератур» відносить твори цієї збірки Б. А. Деркач: Деркач Б. А. Перекладна українська повість XVII — XVIII століть. К., 1960. С. 54 — 55. В. І. Крекотень і Д. С. Наливайко, маючи на увазі текст із Познанської збірки, зауважують, що «в XVI ст. на Україні й Білорусії, проминувши Польщу, стає відомий славетний роман про Тристана та Ізольду»: Крекотень В. І., Наливайко Д. С. Від давнини до середини XVIII с. С. 63. Натомість, не кажучи вже про білоруських істориків літератури, більшість російських дослідників продовжують беззастережно вважати цю збірку надбанням лише білорусів. Притримуватись цієї позиції російських медієвістів (а серед них такі знавці давньої повісті, як М. К. Гудзій, В. Д. Кузьміна, М. О. Салміна) змушує не стільки вчена традиція, що йде від О. М. Веселовського, скільки концепція української повісті, вироблена авторитетним її дослідником О. А. Назаревським. Ще 1928 року він, нагадавши, що загалом педантичний у таких питаннях M. C. Возняк у відповідних томах своєї «Історії української літератури» не включив твори з Познанського збірника «в пам’ятки українського письменства», а в праці M. C. Грушевського, де це було зроблено, «питання, до якої міри вони належать до пам’яток письменства українського... і не порушено», оспорив наведену вище тезу свого вчителя В. М. Перетца. Головний аргумент: «...всі дані щодо рукопису ведуть нас до так званої «західної Русі» — сучасної Білорусі чи навіть Литви, і знаність згаданих повістей на українському грунті саме і треба ще довести. Нагадаємо, що навіть у московському давньому письменстві повісті про Тристана і Атилу залишилися зовсім невідомі, а дуже популярна повість про Бову поширилася в зовсім іншій редакції, з якої й перешла до народної казки. Інакше кажучи, три тексти повістей Познанського збірника — це своєрідний унікум, і навряд чи є підстави вважати, що вони були відомі в давньому українському письменстві: Назаревський О. До студій над давньою українською повістю // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1928. Кн. 18. С. 32 — 33. Ці повісті О. А. Назаревський не включив і до своїх наступних реєстрів українських повістей: Назаревський О. А. Знадоби до історії давньої повісті. Повістевий репертуар київських рукописних збірок // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1929. Кн. 25. С. 315 — 334; Його ж. До вивчення давньої повісті в українській літературі // Матеріали... Т. 1. С. 311 — 319.

Заперечуючи, у свою чергу, цей висновок О. А. Назаревського, Б. А. Деркач наводить із текстів повістей про Бову й Тристана низку «слів і виразів, які в XVI ст. могли з однаковим успіхом і підставою вживатися як на Україні, так і в Білорусії»: Деркач Б. А. Перекладна українська повість... С. 55. Звичайно, з цих спостережень, всупереч твердженням Б. А. Деркача, ще не випливає «факт існування цих повістей, зокрема повісті про Бову, на Україні в XVI ст.» (Там само. І взагалі аргументація Б. А. Деркача явно програє порівняно з продуманою та виваженою системою критеріїв, яку О. А. Назаревський розробив для вирізнення суто «українських повістей», запропонувавши таку їх градацію: повісті «українського походження»; ті, «котрі по перекладувано було на українську мову та котрі збереглися в українських рукописних текстах»; ті, що «мають чимало українізмів, які свідчать за мову та національність їх переписувача і тим самим уводять їх у коло» українських пам’яток; ті, котрі мають деякі українські глоси, інтерполяції, нотатки на берегах, і цим свідчать, що читали їх українці»; «нарешті, ми зарахували б сюди навіть тексти деяких чужоземних повістей, писаних слов’яноруською літературною мовою, — в тих випадках, коли письмо їх безперечно українське і вони поширювалися були на тepeні України»: Назаревський О. До студій над давньою українською повістю. С. 26 — 27.

І все ж таки треба визнати, що саме унікальність текстів з Познанського збірника посилює можливість їхнього побутування й в Україні, бо за цих умов загибель навіть одного списку кардинально змінює наші уявлення про національну традицію твору. Тут можна згадати, що безперечно українських списків «Задонщини» не існує (немає цього твору і в реєстрах О. А. Назаревського), проте українські мовні риси її Синодального списку та знайдена нами ремінісценція твору в «Літописі Самійла Величка» свідчать про побутування пам’ятки в Україні: Росовецький C. K. «Слово о полку Ігоревім» в контексті спадкоємних зв’язків давньої російської та староукраїнської літератур // Рад. літературознавство. 1985. № 7. С. 29 — 31. Як згодом вдалося встановити, пам’ятний «підпис» на оправі Синодального збірника («Майя в 6 день 184 (тобто 7184, що означає 1676 р. — C. P.) году Рыльскому игумену в Рылеск дал до прочтения Катахизис большой в полдесть письменной, подписаной по латине на концах моею рукою») був зроблений Сильвестром Медведевим, відомим російським письменником кінця XVII ст., котрий з весни 1672 р. перебував у Молченській пустині під Путивлем; отже, цей рукопис «Задонщини» вже безперечно пов’язується з Україною.

Ще один приклад. Білоруський дослідник В. Чемерицький, згадавши переклад (скоріше, транслітерацію) білоруською мовою польського перекладу так званої «латинської Александрії», зазначає: «Про ставлення білоруських читачів до роману свідчить красномовний запис в Мозирському списку 1697 р.: „Павло щоранку читає Александрию, за щастя то собе має"»: Чемерицкий В. А. Переводна» литературз XV — XVII вв.//История белорусской дооктябрьской литературы. Минск, 1977. С. 250. Як бачимо, рукопис білоруський, а от запис — не лише «красно»-, але й україномовний!

«Повість про Атилу» було передруковано M. M. Сулимою в антології: Українська література XIV — XVI ст. Агіографія. Паломн. твори. Історіограф. твори. Полем. твори. Перекладні повісті. Поет. твори / Авт. вступ. ст. і ред. тому В. Л. Микитась; Упоряд. і приміт. В. П. Колосової та ін. К., 1988. С. 396 — 441, 565 — 570. У передмові до цього тому «Бібліотеки української літератури» В. Л. Микитась зазначає: «Особливо популярною була повість про Аттілу» (с. 10). Нагадаємо, що йдеться про єдиний список, у Познанському збірнику. Оскільки В. Л. Микитась в огляді перекладних повістей взагалі йде за схемою М. С. Грушевського в коментованім томі, можливо, що й тут невдале переповідання спостереження вченого: «Судячії з приміток на боках, інтерес читачів будила особливо хроніка та повість про Атилу...» Проте це стосується читачів Познанського збірника тільки, при цьому водночас М. С. Грушевський підкреслював малопопулярніеть самої «хроніки і повісті» і наводив навіть дотепне пояснення, котре дав цьому явищу Є. Карський. В. Л. Микитась не пояснює, чому цей напівпереклад, напівтранслітерацію польського друкованого перекладу з латинського оригіналу називає «переробкою», а книжника, що це зробив, «автором», який «супроводжує свою розповідь полемікою з попередниками, уточнює факти, доповнює їх новими легендами, переказами, даними з інших джерел» (с. II).

«Повість про Тристана» в останні десятиріччя майже не досліджувалася; окремі спостереження знаходимо в загальних працях білоруських істориків літератури. Див., наприклад, в згаданій праці В. Чемерицького с. 254 — 255. Зате «Повісті про Бову» присвячено було велику літературу — завдяки, головним чином, її популярності в російській лубочній літературі. Див.: Адрианова-Перетц, Покровская... С. 154 — 160; Назаревский. Библиография... С. 52 — 54; Махновець. Давня... С. 773 — 778; Салмина М. А. Повесть о Бове // Словарь XIV — XVI... Ч. 2. С. 220 — 222.



Ревізія і видання біблійних текстів


Вивчення біблійної рукописної і друкованої традиції в Україні (як і в Східній Європі взагалі) явно відстає від світової бібліїстики. Згадані М. С. Грушевським праці «московського гебраїста Т. Євсєєва» й дотепер вважаються зразковими, що при нормальному розвитку науки було б неможливим. Якщо в російській бібліїстиці справа таки посувається (завдяки працям, головним чином, мовознавців — Є. М. Верещагіна, О. О. Алексєєва, Л. П. Жуковської та ін.), то в українській спостерігався майже повний застій. Єдина відома мені ґрунтовна стаття українського вченого стосується досить пізньої фази історії біблійного тексту: Коляда Г. И. Работа Ивана Федорова над текстами Апостола и Часовника и вопрос о его уходе в Литву // ТОДРЛ. М.; Л., 1961. Т. 17. С. 225 — 254.

Життя і творчість Франціска Скорини вивчалися в міинулі десятиріччя досить активно. Див. бібліографічні огляди: Флароўски А. В. Scoriniana // 450 год беларускага книгадрукавання. Мінск, 1969. С. 428 — 431; Начало книгопечатания в Белоруссии и Литве. Жизнь и деятельность Франциска Скорины. Описание изданий и указатель литературы 1517 — 1977 / Сост: Е. Л. Немировский. М., 1978; Проте треба відзначити, що більшість зазна чених тут книжок і статей мають ювілейний або науково-популярний характер.

Певні підсумки наукового дослідження підбила збірка статей: Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве. М., 1979. При цьому, як завжди, проявилися чіткіше й невирішені проблеми; так, вчені не прийшли до одностайної думки про конфесійну приналежність Франціска Скорини.

Думки M. C. Грушевського про взаємозв’язки видавничої діяльності білоруського й литовського першодрукаря з українською культурою розвивалися й популяризувалися (не завжди, зрозуміла річ, з відповідними посиланнями) наступними генераціями українських книгознавців. Огляд вивчення цієї проблематики див.: Исаевич Я. Д. Наследие Франциска Скорины на Украине // Белорусский просветитель Франциск Скорина... С. 170 — 175.

З нових фактів українських зв’язків Франціска Скорини найбільш, мабуть, несподіваний відкрив львівський мистецтвознавець Л. М. Григорчук. Як виявилося, написи (діпінті) західноукраїнських ікон XV — початку XVI ст. дуже близькі за графікою до шрифту видань Ф. Скорини: Григорчук Л. М. Надписи на произведениях украинской живописи и шрифт изданий Франциска Скорины // Федоровские чтения. 1980. М., 1984. С. 68 — 80. Дослідник схиляється до думки про вплив на іконописців «графіки видань Ф. Скорини або джерела, спільного для цих видань» і українських ікон (с. 79).

Дуже цікаву гіпотезу висунув і польський книгознавець М. Гембарович. Спираючись на безперечний факт, що всі рукописні списки біблійних книг, які гіпотетично пов’язують з тією частиною Скорининої Біблії, котра залишилася ненадрукованою, походять зі східної частини Галичини й Поділля, він прийшов до висновку, що тут вона й мала друкуватися. На думку М. Гембаровича, дотепно аргументовану деякими фактами біографії самого Ф. Скорини, Івана Федорова та їхніх сучасників, білоруський першодрукар намагався продовжити друкування своєї Біблії в Кремінці або Львові в друкарні одного з членів єврейської родини Галичів (Геліців, Геліцерів): Gebarowicz M. Iwan Fedorow i jego działalność w latach 1569 — 1583 na tle epoki // Roczniki Biblioteczne. Warszawa. 1969. T. 13. Z. 3 — 4. S. 14 — 15, 19 passim. Оцінюючи пей «ланцюг робочих гіпотез», Я.Д. Ісаєвич дотепно зауважує: «Невиразність, неясність джерел з цього питання може відображати той факт, що така спроба (продовжити друкування на Заході України. — С. Р.) була невдалою»: Ісаевич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Вид. 2-ге, перероб. і доп. Львів, 1983. С. 25.

У питанні про мову видань Франціска Скорини сучасні книгознавці притримуються позиції, близької до зайнятої M. C. Грушевським. Зокрема, Я. Д. Ісаєвич таким чином реферує висновки відповідних мовознавчих студій: «У мовному відношенні білоруські першодруки Скорини поділяються на дві групи. Празький Псалтир і віленські книги надруковано церковнослов’янською мовою у тому варіанті, що був поширений у Білорусії і відбив багато особливостей білоруської мови... Значно більший вплив мало білоруське мовне середовище на переклади інших видань — біблійних книг, «виложених руською мовою». Філологічні дослідження показали церковнослов’янську мовну основу і цих скорининських друків, особливо у галузі лексики і словотвору»: Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров... С. 22.

Потребують уточнення такі посилання: Соболевский А. И. Материалы и исследования в области славянской филологии и археологии. СПб.» 1910 (Сб. ОРЯС. Т. 88. № 3); Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. К., 1914. Ч. 1. Т. VIII. Вып. 1 C. 674 — 731.



Краківське видавництво (Фіоль і К°)


Тепер за Фіолевою друкарнею залишають лише чотири книги («Часословець», «Осьмигласник» і дві «Тріоді»), зате тільки одна з них, «Тріодь пісна», залишається без вихідних даних: 1972 року в румунському місті Брашові було знайдено примірник «Тріоді цвітної» з аркушем, на якому дереворит «Розп’яття» доповнено стрічкою з ім’ям друкаря. Опис усіх збережених часом примірників видань Швайтпольта Фіоля (92, рахуючи й фрагменти) зроблений Є. Л. Немировським: Немировский Е.Л. Описание изданий типографии Швайтпольта Фиоля. М., 1979. Цьому ж видатному російському книгознавцеві належить і найгрунтовніше в сучасній науці дослідження історії цієї друкарні: Немировский Е. Л. Начало славянского книгопечатания, М., 1971.

Головні для М. С. Грушевського питання — «для кого призначалися ці видання, які були ініціатори їх, хто фактично цим ділом керував» — не вирішено остаточно й досі, бо явна недостатність видобутої з джерел інформації примушує й сучасних дослідників залишатися на рівні «здогадів». Проте співвіднесення сучасних здогадів із рішучим вирішенням цих питань M. C. Грушевським («для України, українськими руками») виявляє картину цікаву.

Так, Є. І. Кацпржак у популярній брошурі про Івана Федорова висловила думку, що католицька ієрархія вважала Фіолеві видання формою протесту народу поневоленої України: Кацпржак Е. И. Первопечатник Иван Федоров. М., 1964. С. 21. Є. Л. Немировський, навпаки, робить такий висновок: «На 44 примірниках виявлено записи російського походження — свідчення того, що Фіоль друкував свої видання якщо й не на пряме замовлення з Москви, то розраховуючи на Москву»: Немировский Е. Л. Иван Федоров: около 1510 — 1583. М., 1985. С. 41.

Я. Д. Ісаевич, не вступаючи в пряму полеміку з провідним радянським книгознавцем, уточнює його твердження: «Численні примірники видань Фіоля вже в XVI і особливо у XVII ст. були привезені з України і Білорусії до Росії, де довго використовувалися і дбайливо зберігалися (особливо у старообрядницьких громадах)»: Ісаєвич Я.Д. Іван Федоров... С. 17. Питання може бути вирішено цілеспрямованим вивченням записів на примірниках, що збереглися. Проте тут треба мати ще на увазі, що, по-перше, в Західній Україні православна книжність знищувалася у XVI — XIX ст. католицькими екстремістами (див. про це примітки до т. II, с. 224). По-друге, якщо у старообрядців Росії існувала конфесійна причина пієтету до книг «дониконіанських», то західноукраїнська людність подібної традиції не мала. Відомо, наприклад, що на початку XX ст. Ю. А. Яворський з надзвичайною легкістю повимінював у тамошніх селян і міщан велику кількість давніх рукописів та стародруків на новітні видання тих самих богослужебних книг. Отже, треба брати певні корективи на гірше збереження православної книжності в Україні.

На думку Я. Д. Ісаєвича, відсутність 1498 року у Фіоля його друків на продаж пояснюється тим, що «тираж було передано замовникам видання»: Ісаєвич Я. Д. Іван Федоров... С. 17. Цій здогадці суперечить наведене М. С. Грушевським прохання Турія до гнєзненської капітули від 13 січня 1492 р. про дозвіл «розповсюджувати руські книги, що ним у Кракові видруковані і мають друкуватися». Якщо дійсно були оптові замовники, то про дозвіл на розповсюдження отриманого буцімто ними тиражу вони й мали піклуватися. Взагалі комерційний бік справи не варто недооцінювати.

Що ж до цих гіпотетичних замовників (точніше, можливо, все-таки ініціаторів видання), то Я. Д. Ісаєвич відкидає гіпотезу І. Птасьника, згідно з якою ними були білоруські магнати Гаштовти і Солтани, що тяжіли до унії з Римом (після І. Птасьника її підтримували Й. Фіялек і А. Мартель). Український книгознавець наводить при цьому дуже переконливі докази: «Однак відсутність при імені Казимира титулу великого князя Литовського є серйозним аргументом проти припущення про зв’язок краківських видань з магнатами князівства. Головне ж те, що в тексті книжок нема жодних даних, які б підтверджували можливість їх використання для уніатської пропаганди» (Там само. С. 18). У свою чергу, Я. Д. Ісаєвич висловлює переконання, що найбільше «у виданні церковнослов’янських книг була зацікавлена ієрархія українсько-білоруської православної церкви. Найбільш імовірно припустити участь в організації друкарні єдиного відносно близького до Кракова православного культурного центра — Перемишльської єпископії»; на думку дослідника, головну роль міг відіграти «досить діяльний єпископ Іона», а співпрацював з ним митрополит Симеон (Там само. С. 17 — 18). Проте, оскільки в кириличних переписуванні книжок і друкуванні не можна знайти інший приклад свідомого приховування імен церковних ієрархів — замовників або «меценатів» переписувачів та друкарів, більш вірогідною все ж таки здається гіпотеза M. C. Грушевського, що тут попрацювали «руки міщанські, що виявили себе у русі братським, може поруч них і рядові зем’янські».

Гострий випад М. С. Грушевського проти внесення І. І. Огієнком «досить неприємної ноти національного суперництва» в розгляд питання про етнічну приналежність «впорядників Фіолевих друків» може здатися несподіваним для тих, хто хоче бачити в ньому «лідера українського буржуазного націоналізму». Слід підкреслити й сучасну актуальність висловленої при цьому думки історика: «Діло, розуміється, не в славі, а в вірнім виясненні факту; бо коли ми відіб’ємо собі славу, а факту не вияснимо, то тільки затемнимо для самих себе історичний процес тієї доби». Ці слова варто було б перечитати тим нашим сучасникам, котрі беззастережно зараховують. до української літератури твори С. Ф. Кльоновича, Ш. Шимоновича, братів Зіморовичів. Назріла вже необхідність розробити тут елементарні критерії «українства» (подібні хоч би до таких, що їх запропонував колись О. А. Назаревський для повісті) та розпочати науково-об’єктивне обговорення спірних імен і творів, запросивши до розмови й іноземних учених, насамперед поляків і білорусів. Докладніше про цю проблему див.: Росовецький С. Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури // Рад. літературознавство. 1986. № 7. С. 69 — 70.



Церковні заходи


Історія української церкви XV — початку XVI ст. після M. C. Грушевського майже не вивчалася. Деякі думки розділу використовує І.І. Огієнко: Огієнко І.І. Українська церква. Нариси з історії української православної церкви: У 2 т. Т. 1 — 2. К., 1993. С. 102 — 123.

Про московські собори 1503 року див: Мойсеева Г. Н. Валаамская беседа — памятник русской публицистики середины XVI века. М.; Л., 1958. С. 20 — 33; Казанова Н. А. Вассиан Патрикеев и его сочинения. М.; Л., 1960. Є. 26 — 35.



Перші виступи міщанства


Економічне становище України в XV — XVI ст. в українській історіографії після виходу з друку праці M. C. Грушевського розглядалося у таких основних працях: Клименко П. Цехи на Україні. К., 1929; Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. К., 1968; Михайлина П. В. Міста України в період феодалізму. Чернівці, 1971; Кісь Я. П. Промисловість міста Львова в період феодалізму (XIII — XIX ст.). Львів, (968.

Про братства в Україні XV — XVI ст. див. у ґрунтовній розвідці: Ісаевин Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI — XVIII ст. К., 1966. Корисним є й спеціальний нарис І. І. Огієнка «Українські церковні братства, їх діяльність та значення» (1937), де акцентовано релігійно-обрядовий момент, цікавий і для M. С. Грушевського; Огієнко І.І. Українська церква. С. 123 — 133.



Літературні засоби і впливи. Деякі колективні твори XV — XVI вв.


Зауваження М. С. Грушевського, що книжникам середини XIV — середини XV ст. «бракувало духовного руху, який в період літературної продуктивності навпаки: навіть людей слабо підготовлених переможно втягає...», випереджає популярну в наш час ідею російського етнолога Л. М. Гумильова про паеіонарність як могутній стимул суспільних рухів людства.

Коли історик вбачає у «хоч невеличких нових осередках міського торговельного капіталу» певні «стимули літературної творчості», важко не побачити тут впливу так званого «вульгарного соціологізму». З більш вдалими використаннями марксистської доктрини читач уже познайомився в попередньому розділі.

Треба відзначити, що внесена пізнішими редакторами в Житіє Феодосія «заповідь», згідно з якою Києво-Печерський монастир має стояти «виключно під патронатом великого князя», явно вступає в суперечність з ідеалами засновників його св. Антонія й Феодосія, котрі боролися за цілковиту ідеологічну і, по можливості, матеріальну незалежність свого монастиря — навіть від великого князя.

Відзначену М. С. Грушевським затримку з виданням «Литовських літописів» у ПСРЛ розглядає M. M. Улащик, відтворюючи справді драматичну історію цього тому: Улащик Н. Н. Подготовка к печати и издание тома XVII «Полного собрания русских летописей» //Летописи и хроники. Сб. статей. 1973. М., 1974. с. 360 — 368.

Друга частина (553 с.) праці рано померлого Ф. П. Сушицького вийшла з друку вже в 1929 р., упорядкована та відредагована О. А. Назаревським: Сушицький Т. П. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. К., 1929. Ч. 2 (Зб. іст.-філол. відділу. № 2. Праці комісії давнього українського письменства. Т. І).

Згодом був надрукований і більш докладний виклад висновків О. О. Шахматова про походження «Литовських літописів»: Шахматов А. А. Обозрение русских летопиеных сводов XIV — XVI вв. М.; Л., 1938. С. 329 — 345.

Прийняту М. С. Грушевським думку Ф. П. Сушицького про «механічність» використання складачем «Літопису великого князівства Литовського» своїх літописних джерел у наш час енергійно заперечує білоруський історик В. Чемерицький у кількох статтях та книзі: Чамярыцкі В. А. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. Мінск, 1969. С. 11 — 134. У спеціальній статті, присвяченій цьому питанню, він таким, чином змальовує працю складача «Білоруського І літопису» (назва ця запропонована ним для тексту, що його О. О. Шахматов називав «Смоленським зводом»): «Використовуючи кілька руських літописів, він свідомо вибирав з них звістки з громадянської та церковної історії Київської, Московської та Литовської Русі і опускав звістки суто місцевого значення (наприклад, новгородські), Цебто створював звід, загальноруський за своїм характером, до котрого він додатково приєднав і місцеві матеріали з історії Великого князівства Литовського»: Чемерицкий В. А. Работа автора первого белорусско-литовского свода над русскими источниками // Летописи и хроники. 1980. В. Н. Татищев и изучение русского летописания. М., 1981. С. 188. Такий метод праці літописця цілком можливий; у західній «критиці тексту» він отримав назву «editio variorum», а книжник, що його використовує, — «збирача різночитань» («modele d’atelier»). Див. Dain A. Les manuscripts. Paris, 1949. P. 126. За таким методом працювали і давньоруські літописці (див.: Лихачев Д. С. Текстология. На материале русской литературы X — XVII веков. Изд. 2-е, перераб. и доп. Л., 1983. С. 92 — 95, 393 — 399), проте для того, щоб — «механічно» чи свідомо — поєднати звістки різних літописів, треба їх мати під рукою. Звідки така можливість у білоруського книжника?

Це питання прояснюється, якщо звернутися до праць російських літописознавців, котрі, як у свій час M. C. Грушевський, намагаються використовувати Шахматовський метод вивчення кожного конкретного літописного тексту в контексті усього східнослов’янського літописання. Так, Я. С. Лур’є бачить у «Білоруському I літописі» «відносно пізню і сильно скорочену компіляцію: Лурье Я. С. Общерусские летописи XIV — XV вв. Л., 1976. С. 57. Висновки петербурзького дослідника про походження цього літопису мають дещо уточнити схему О. О. Шахматова: він оснований в загальноруській частині, «напевно, на митрополичому зводі 1446 р.» Далі знаходимо: «Складений на початку XVI ст., Білоруський І літопис запозичив, певно, свою початкову частину, до 6817 р. з НIV (Новгородського IV літопису. — C.Р.), а текст за 6893 — 6926 рр. — з СІ (Софійського І. — C. P.), проте решта тексту (за XIV і першу половину XV ст.) мала досить своєрідний характер: вона являла собою поєднання зводу 1408 р. (Троїцького літопису) і короткого митрополичого літопису, що фіксував діяльність митрополитів Фотія в 1420 — 1427 рр. і Герасима в 1432 — 1435 рр.» (Там же. С. 115).

Отже, у Я. С. Лур’є бачимо більш реальну картину складання «Білоруського І літопису»: компілювання попередніх літописів відбувалося послідовно безпосередніми попередниками білоруського літописця, що працював фактично лише з двома джерелами.

Тепер ми маємо змогу оцінити й вірогідність загальної характеристики, що її В. Чемерицький дає складачеві першого білорусько-литовського зводу: «Перед нами перша спроба створити історію Литви і Литовської Русі (Білорусії й України) в її зв’язку з історією Московської Русі і в її спадкоємності з історією Русі Київської. Все це свідчить про те, що автор першого білорусько-литовського літописного «оду розглядав історію Великого князівства Литовського як нерозривну, органічну частину історії східних слов’ян»: Чемерицкий В. А. Работа автора первого литовско-белорусского свода... С. 188. В іншій праці він додає, що «білоруський літописець проводив ідею історичної єдності литовських, білоруських, українських і російських земель»: Чемерицкий В. А. Летописи // История дооктябрьской белорусской литературы. С. 61. Складається враження, що В. Чемерицький підсвідомо проектує ідеологічну настанову радянського історика в світосприймання давньобілоруського книжника. А втім є спостереження М. Д. Присьолкова (Приселков М. Д. История русского летописания XI — XV вв. Л., 1940. С. 155 — 158) і особливо Я. С. Лур’є щодо «загальноруської тенденції» головного джерела білоруського літописця: дуже яскравий приклад Я. С. Лур’є знаходить уже в зводі 1408 р., де у статті під 6885 р. тверезість і розсудливість Ольгерда явно протиставлено легковажності й пияцтву московських воєвод, розбитих на річці П’яні: Лурье Я. С. Общерусские летописи... С. 46 — 47, 60.

«Похвалу Вітовтові» вивчали в останні десятиріччя досить активно. В. Чемерицький побачив у ній втілення тієї само ідеології, що він знаходить її у «Білоруському І літописі» загалом.. (Чамярыцкі В. А. Беларускія летапісы... С. 85 — 94), відзначає він і «безпосередність та щирість висловленого в ній почуття»: Чемерицкий В. А. Летописи. С. 60. Ю. В. Пелешенко теж зазначає, що «панегірист не може підібрати слів, щоб гідно розповісти про діяння князя Вітовта», каже про авторове «захоплення персонажем», проте пов’язує ці риси пам’ятки з «другим південнослов’янським впливом»: «Незважаючи на те, що похвалу загалом написано в новому для України і Білорусії емоційно-експресивному стилі, в ній відчувається вплив творів Кирила Туровського, зокрема „Слова про розслабленого"...»: Пелешенко Ю. В. Другий південнослов’янський вплив... С. 161. До речі, досить було перечитати корпус слів Кирила Туровського, щоб знайти там усі прикмети отого «емоційно-експресивного стилю».

Зазначимо, що обидва дослідники роблять ту саму текстологічну помилку, розглядаючи «Похвалу» за текстом у літописах, тоді коли це лише редакція — і як це демонструє M. C. Грушевський, досить невдала з боку саме літературного — первісного тексту, що зберігся в записі 1428 р., зробленім переписувачем «Слів» Ісака Сірина (Соболевский А. Запись начала XV века//ЧИОНЛ. 1895. Кн. 9. Отд. II. С. 219 — 222). У праці Ю. В. Пелешенка це виглядає тим більш дивно, що він, на відміну від М. С. Грушевського, приймає атрибуцію пам’ятки писареві Тимофію, запропоновану Ф. П. Сушицьким на основі осмислення реалій саме згаданого запису.

Більш докладно «Origo regis» як джерело «Летописця великих князів литовських» розглядає В. Чемерицький: Чамярьщкі В. А. Беларускія летапісы як помнікі літаратуры. С. 103 — 110.

Висловлену M. C. Грушевським думку про місцеве українське походження літописної повісті про «польську окупацію Поділля по смерті Вітовта» підтверджує відчутна в тексті українська мовна основа («завЂдали», «тых», «четыри сыны», «Костентинъ», кличні форми в функції підмета та ін.).

Розглядаючи літописну історію Костянтина Коріатовича як «відгомін якогось політичного памфлету на Ягайлову унію з Польщею», M. C. Грушевський робить важливий внесок у вивчення соціально-психологічного підкладу літературного процесу в давній українській літературі. Це чи не перша в нас ідилічна розповідь про минулий час як докір сучасникам — і тим цікавіша, що в функції ідеального володаря минувшини виступає іноземець, литвин.

У київському епізоді «хроніки 1382 — 1396 рр.» не можна не відзначити вчинок місцевих «священиків», що поклали заїжджого литовського князя «подле гроба святого Феодосия Печеръского». Дивує й характеристика князя: «чюдный князь Скиргаило добрый»; відомо, що Київщину він отримав як певну заміну відібраного у нього Полоцького князівства і був незадоволений своєю «кривдою». Див.: Грушевський М. Історія України — Руси. К., 1993. Т. IV. XIV — XVI віки — відносини політичні. С. 165 — 167. На нашу думку, все це — як і підлабузницький захват складача і редакторів «Похвали Вітовтові» — слід розглядати як ознаки глибокої деморалізації українських і білоруських книжників, котрі на той час і мріяти забули про якусь державність для своїх народів, тим більше про їх «історичну єдність».

У читанні «из уфевъ або изуф» можна також вбачати викривлене «изуграфъ» (з ιδογράλος); отримане «некто Фома, чернець изуграф» (цебто іконописець) досить правдоподібне.

У літописному виразі «канонъ канона Крещения» слово «канон» дане у значенні «канун, переддень», отже названо дату учти на митрополичому дворі — за два дні до Хрещення, або 23 грудня 1396 р.

«Близькість до Свидригайла» митрополита Герасима привела його згодом до страшної смерті: за намір передати Смоленськ Жигімонтові митрополита було «ув’язнено, а кілька місяців пізніше спалено на стосі за наказом Свидригайла» (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. IV. С. 217).

У викладі M. C. Грушевського «Короткий київський літопис» розглядається серед корпусу «Литовських літописів», до яких ніколи не належав. Проте історик іде на таке порушення зовнішньої логічності, керуючися внутрішньою логікою своєї концепції, в якій цей літопис (точніше, його епізоди) є в літературно-еволюційному плані етапом, ранішим за «Хроніку Биховця».

В запису під 1496 р. кримських татар названо «половцями», мабуть, за епічною традицією, згідно з якою в північноросійських билинах назва цих степовиків як епічних ворогів зберігалася ще в середині XIX ст. Можливо й те, що серед кримських татар у XV ст. ще не «розчинилися» залишки якоїсь із половецьких орд.

Важко погодитися з припущенням, що запис про смерть митрополита Макарія можна віднести до «записів митрополитських, що походять, може, з самого кліросу», — надто вже вона неконкретна, і всі відомі нам деталі трагічної загибелі митрополита походять з інших джерел.

Найяскравішу частину «Короткого київського літопису» — розповідь про перемогу князя Острозького під Оршею і похвальне слово йому — «з огляду на визначний... літературний інтерес» M. C. Грушевський повністю передруковує. Проте, як не красномовний сам текст, значення його для вивчення історії української літератури настільки вагоме, що ми змушені доповнити надто скупі коментарі автора. Справа в тому, що текст цей містить кілька виразних відгомонів вітчизняного епосу «темного» періоду його історії. Визначити їх необхідно, тим більше що тут маємо справу з випадком унікальним: в протилежному, російському таборі теж було складено літописну повість про цю подію 1513 р. — і теж дуже яскравого епічного забарвлення.

Йдеться про початок розповіді про цю битву в Псковському літописі — зводі 1547 р. та в Псковському III літописі, де читаємо: «И воскличаша и возопиша жены орешанки на трубы московскиа. И слышаше быти стуку и грому великому и межу Москвич и Литвою. И вдариша Москвичи на Литву, русские князи и бояре з дивными удальцы, рускими сыновами на сильную рать литовскую, и треснули копья московския, и гремят мечи булатные о шеломы литовскиа на поле Оршанском». Вирізнені курсивом вирази відбили безперечний вплив «Задонщини», а через її посередництво — й «Слова о полку Ігоревім»: Салмина М. А. Рассказ о битве под Оршей Псковской летописи и «Задонщина»//Слово о полку Игореве и памятники Куликовского цикла: K вопросу о времени написання «Слова». М.; Л., 1966. С. 524 — 525.

Якщо тут епічні ремінісценції, як бачимо, двічі опосередковані книжною творчістю, в розповіді «Короткого київського літопису» знаходимо, крім подібних, і прямі відгомони.

У виразах «за Днепръ, реку великую» та «под Оршею, градом каменым» і подібних можна бачити епічну постпозицію означення, притаманну і билинам і думам.

У зверненні «О великий вдатныи витязи литовскии!» треба відзначити не лише «одичне о», що прийшло сюди з давньогрецької поезії за посередництвом літературного красномовства Київської Русі, а й близькість, з одного боку, до старих переробок билин («Ты славен в Києве велик богатырь...» — «Повість про Сухана» XVII ст.), а з другого — до «Задонщини» та процитованого вище початку псковської повісті про битву під Оршею.

Похвала князеві Острозькому («И так своєго человЂчьства смЂлост(ь) вказал яко храбрый рыцерь и вЂрный слуга своєго г(о)с(по)даря») є, мабуть, модифікацією старої дружинної формули, що відбилася також у згаданій повісті в плачі Суханової матері:

плачу я о твоем дородстве во истинной храбрости,

что еси дорос человечества,

умер на службе государеве».

Дуже поширена у світовому фольклорі «епічна тема», що змальовує похмуру учту звіру та птиці на місці бойовища, тут однією своєю деталлю («идять, по земли кости волочачи») нагадує варіант її в запису 1805 р. думи про втечу трьох братів з Азова:

Стали волки сирохманцы нахожати,

Козацкія кости розношати

По долинахъ, по байракахъ.

Звертання до князя Острозького «О пречестная и премудрая главо! Како тя нареку и похвалю!» другою своєю частиною вказує, звичайно, на використання й тут прийомів давньоруського церковного красномовства (див. ще в «Слові о законі і благодаті»: звертання до князя Володимира: «Въстани, о честьная главо ...!). Можливо, однак, що ця метонімія, дуже популярна у вітчизняному фольклорі (див. у щойно процитованому записі: «Голово, голово козацкая!» або «Померла трехъ братьев голова, | Только слава не умретъ, не поляжетъ...»), вже у «Слові о законі і благодаті» є ремінісценцією з дружинної поезії.

Похвальні звернення до князя використовують образність («мужества твоего крЂпость», див. ще «єго смЂлого сердца и рукы сягненьєм»), що джерелом має ті ж самі формули давньоруської дружинної поезії, що відбилися у «Слові о полку Ігоревім», де князь «истягну умь крЂпостію своєю и поостри сердца своего мужествомъ».

Відзначимо також дуже давній, ще з часів Київської Русі, мотив нагороди за подвиг містом. Найстаршу епічну паралель знаходимо знов-таки в «Повісті про Сухана»:

Сколько тебе, Суханушко, городов и вотчин надобе.

Тем тебе пожалую за твою великую службу.

Заключна «честь и слава» королеві та його «гетьману» і семантикою своєю, і структурою нагадує типові кінцівки, з одного боку, билин, з іншого — дум. Проте вірш її справді, як і зазначає це нижче М. С. Грушевський, ближчий до речитативу дум.

Основну бібліографію «Короткого київського літопису» див: Махновець. Давня... С. 475 — 476.

Уривки твору надрукував М. М. Сулима: Українська література XIV — XVI ст. С. 85 — 87, 533 — 534.

«Литовський літопис ширшої редакції» в сучасних працях частіше називають «Хронікою Биховця» (Биховець — прізвище білоруського пана, колишнього власника рукопису). Дослідження її саме в той час, коли M. C. Грушевський працював над коментованим томом, прийняло характер драматичний. Виявилося, що видавець хроніки Т. Нарбут, інженер за фахом, керуючись романтичним литовським патріотизмом, фальсифікував кілька історичних джерел. Це, природно, поставило під сумнів і його видання «Хроніки Биховця» (Pomniki do dzieów litewskich. Wilno, 1846) за рукописом з обірваними початком та кінцем, котрий до того ж у другій половині XIX ст. загадково зник: Chodynicki K. Ze studjów nad dziejopisarstwem Rusko-Litewskiem // Ateneum Wileński. Wilno, 1926. T. 3. S. 387.

Згодом литовський історик P. Шалуга доводив, що рукопис існував насправді: Saluga R. Bychoveo Kronika // Lietuvos TSR Mokslu Akademijos darbai. 1959. Ser.A(6). P. 149 — 153. Його аргументацію прийняв M. M. Улащик, котрий і перевидав твір: Хроника Быховца. М., 1966; тут і детальний огляд історії вивчення твору (с. 1 — 30). Є тепер і литовський переклад, зроблений Р. Ясасом: Lietuvos metratisś, Buchovco Kronika. Vilnius, 1971.

Вільнюський історик М. А. Ючас довів, що — за умови довіри інформації Т. Нарбута про філіграні рукопису — його папір треба датувати початком XVIII ст.: Ючас М.А. Хроника Быховца // Летописи и хроники. 1973. С. 221. Текст твору тепер частіше датують початком XVI ст. Проте значно складніше, як виявилося, визначити його автора: до кандидатів тут потрапляють молодий Матвій Стрийковський (І. Радзішевська); православний книжник з оточення Слуцького князя (M. M. Улащик); литовець, котрий написав польською мовою дві перші частини літопису і походив з кола князів Гольшанських, та православний патріот Литви, котрому належить третя частина (Й. Охманський); людина, близька до Гольшанського князя Павла (М. Ючас).

Як «літературно-історичний твір» «Хроніка Биховця» і тепер, на жаль, залишається майже не дослідженою. Мінімальні, дуже несміливі спроби розкрити її художню специфіку знаходимо у працях Чемерицького: Чамярьщкі В. А. Беларускія летапісы... С. 162 — 187; Його ж. Летописи С 67 — 70.

Відзначимо яскраву паралель до постійного мотиву билин «про татарську навалу» у фразі: «Князь же Семен не домысляєтся, што начати а што чинити, людей бо с ним на той час в городи было вельми мало...» Невідомо, чи вплинув тут епос на словесне оформлення оповіді про реальний історичний факт, проте цікаво, що з’являються і кандидати на геройський богатирський подвиг, з «об’єктивним причин» не здійснений: «Король же Александр некоторых немногих дворан своих послал до князя Семена до Слуцька (типове билинне повторення прийменників! — C. P.)», але татар під містом вони не застають.

Корпус «Литовських літописів» тепер перевидано: Летописи белоруеско-литовские. М., 1985 (ПСРЛ. Т. 35). Уривки із «Західноруського, або Білоруського літопису» надрукував M. M. Сулима в згаданій антології, відібравши для неї «Сказання про битву на Ворсклі», «Похвалу о великом князе Витовте» і повість «О Подолской земли»: Українська література XIV — XVI ст. С. 76 — 84, 531 — 534.

У тексті розділу потребують уточнення посилання на праці: Абрамович Д. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. СПб., 1902 (Окрем. відбиток з ИОРЯС. Т. 6. Кн. З — 4; Т. 7. Кн. 1 — 4); Западнорусские летописи. СПб., 1907 (ПСРЛ. Т. 17); Летописный сборник, именуемый летописью Авраамки. СПб., 1889 (ПСРЛ. Т. 16); Розанов С. П. Хронограф западнорусской редакции: K вопросу об его издании // Летопись занятий Археографической комиссии. СПб., 1913. Вып. 25. C. l — 20; Науменко В. Хронографы южнорусской редакции // ЖМНП. 1885. Ч. 239. Май. С. 34 — 82; Русский хронограф: Хронограф западнорусской редакции. Пг., 1914 (ПСРЛ. Т. 22. Ч. 2); Шахматав А. А. К вопросу о происхождении Хронографа //Сб. ОРЯС. 1899. Т. 66. № 8. С. 1 — 121; Истрин В. Александрия русских хронографов: Исследование и тексты. М., 1884 (Окрем. відбиток з ЧОИДР. 1894. Кв. 1 — 2); Иконников В. С. Опыт русской историографии. К., 1908. Т. 2. Кн. 2.



Інші взірці стилю і літературної вправа другої половини XV і першої половами XVI в.


«Тестамент князя Андрія Володимировича» (1442) як літературна пам’ятка після М. С. Грушевського не вивчався.

«Послангє від владики Мисаїла» під назвою «Посольство до папи Сікста IV від духовенства, і від князів, і від панів руських» розглядає Ю. В. Пелешенко у своїх вже згаданих оглядах. Атрибутуючи (без доказів) твір підскарбію отцю Іоану, він встановлює «позірну суперечність» двох головних ідей послання — і панегірика папі, і твору, «що протистоїть спробам Риму позбавити православну церкву самостійності»: Пелешенко Ю. В. Другий південнослов’янський вплив... С. 162. На думку Ю. В. Пелешенка, автор «прагне виявити інтенсивність своїх почуттів, їх містичну значимість, йому важко підібрати слова, щоб прославити Сікста IV». Звідки ж така любов до папи у захисника православ’я? Твір свідчить про появу в XV ст. в білоруській і українській літературах «ідеї віротерпимості», а також «що передренесансні ідеї в цей час поступово зароджувались і закріплювались у свідомості народу» (Там само. С. 163). Таке абстрагування молодого дослідника від реальної ситуації, в якій це послання виникло, від інтерпретацій його учасниками запеклої полеміки XVI — XVII ст. (не кажучи вже про історію вивчення пам’ятки в XIX — XX ст.) — хіба не свідчення тієї шкоди, котру завдало вихованню молодшої генерації українських медієвістів примусове відлучення від історико-літературної спадщини M C Грушевського?

У фрагменті «Ово бо кричаниемъ прерютивъ (стадо — C P ) неискусъный пастырь напрасно» (раптом) M. C. Грушевський «прерютивъ» пояснює як «полонізм — перевернув». Але це слово можна розглядати і як похідне від давньоруського «рюти» або «рути» (’ревти’), що в формі «зарути» збереглося на Буковині й дотепер. Тоді «прерютивъ», побудоване за тією ж моделлю, що й російське «перепугать» («пуг» — крик сови, як і у відомому козацькому «шиболеті»), буде означати «настрахавши криком».

У вступі до соборних постанов 1509 р., творі, що становить різнобічний історико-літературний інтерес, відзначимо фразу: «ПлЂненієм поганыхъ разведени суть сынове и дъщери наши въ многыя страны поморскыя». Тут «страны поморскыя» безперечно означають країни Чорноморського та Азовського узбережжя, що підтримує позицію коментаторів «Слова о полку Ігоревім», котрі в «Поморію» (в першодруці було «по морію») знаходили саме це значення (дивъ... велить послушати земли незнаемъ, ВлъзЂ и Поморію, і Посулію, і Сурожу, и Корсуню, и тебЂ, тьмутораканьскый блъванъ!»). Справа ускладнювалася тим, що в давньоруських літописах «Поморіє» завжди означає Балтійське узбережжя.

У роздумах M. C. Грушевського про значення «для тодішнього культурного життя і його відродження» єпископської хіротонії «з датою 1562 р.», щасливим випадком збереженої часом в актах греко-уніатської київської митрополії, звертає на себе увагу фраза: «А риторичні форми цього повчання, що так часто лунали під склепінням кафедри, не могли залишатися без значення для підтримання традицій старої риторики». Це один з небагатьох у нашому літературознавстві проявів уваги до такого практично не вивченого явища, як усна реалізація тексту писемних творів та збереження їх у пам’яті слухачів — потенційних продовжувачів відповідної писемної літературної традиції.

Можливо, варто було б вступ до «Похвального слова Іванові Богослову» в Четії 1498 р. порівняти не тільки із «старослов’янським текстом», а і ł билинами. Справді, наведена M. C. Грушевським картина дуже нагадує епізод билини про Іллю і Солов’я Розбійника, де гості князя Володимира (а в деяких варіантах і «мужики») «срежаются да скорым-наскоро» на широкий двір князя «осмотреть тут Соловья да нонь розбойницька» (Астахова А. М. Былины Севера. М.; Л., 1938. Т. 1. С. 256 — 256). Відзначимо також, що поруч з домонгольською назвою богатиря («храборъ») використано й пізнішу, тюркську (або монгольську) за походженням («дЂла богатырьская»); при цьому фрагмент «збираются тут, мужской пол и жЂньский, и очи свои на него стромять, хотячо видЂти мужества єго», з Одного боку, прямо веде нас до старшої епіки (згадаймо хоч би реакцію «красних дівок» на появу Альоши Поповича), а з іншого — до апології «мужества» в давньому літописі, «Слові о полку Ігоревім» і таких пізніших пам’ятках, як Повість про перемогу під Оршею.

Зазначаючи, що «львівську петицію 1538 р.» «підписали шляхтичі числом 33», М. С. Грушевський атрибутує її львівським міщанам, «що притягли шляхту тільки для фірми». Останнє зауваження є явним перебільшенням: православна шляхта не стояла осторонь боротьби за права своєї церкви, що Видно, між іншим, і з тексту самої «записки», де розповідається, як під час протистояння «арцибискупа илвовского» і Макарія в «домі» останнього зібралося, захищаючи його, «много добрых людей шляхт ляхов и руси».

У фрагменті, що розповідає про знущання «арцибискупа» над православними «крылошанами галицкими» («у поворозЂ ис Крылоса их вожено»), М.С. Грушевський пояснює «у поворозЂ» як «на прив’язі, на шнурку». Історик спирається на значення цього слова в сучасній мові (див.: Грінченко Б. Словарь української мови. К., 1909. Т. 3. С. 226). Але тут явно використано значення інше, те саме, що й у Памво Беринди: «Узы: ланцухи, повороз’є, вязеннєє, узлы, оковы» (Берында Памво. Лексикон славеноросскій... К., 1627. Ствп. 167).

«Листування Філона Кмитича, київського шляхтича» після праці М. С. Грушевського згадувалося, головним чином, у зв’язку із славнозвісною фразою про богатирів. Єдиний відомий виняток — розгляд його О. Ф. Коршуновим у розділі «Історико-мемуарна література» не раз вже цитованої російськомовної історії білоруської літератури. На жаль, білоруський літературознавець допускає фактичні помилки як в інтерпретації політичної позиції «білоруського суспільного діяча XVI ст. Ф. Кміти-Чернобильського», так і в більш цікавому для нас прочитанні його листів як явища історико-літературного. Головну увагу О. Ф. Коршунов приділяє аргументуванню такої тези: «Листи Кміти-Чорнобильського були помітним явищем у розвитку білоруської літератури від її синкретизму до самостійної форми мистецтва художнього слова. Як специфічна форма прояву цього виду писемності, вони (конкретно ці листи? — С. Р.) міцно увійшли до літературного вжитку» (История белорусской дооктябрьской литературы. С. 205). Недооцінка ділового, позалітературного призначення листів оршанського старости виявляється і в називанні його адресатів «меценатами» (с. 204); не відповідає дійсності й кілька разів беззастережно повторене твердження, що листи написані «живою народною мовою».

У фрагменті «хотя и подоложноє, але богодохновенное не дармо мовить писмо» слово «подоложноє» історик супроводжує знаком запитання, мабуть, тому, що це «подложноє» (’підроблене, фальшоване’) «писмо» (якийсь апокрифічний твір) Філон вважає все ж таки надихнутим Богом і з повагою цитує, прикладаючи цю цитату до свого душевного стану.

Задана цією апокрифічною книгою тема «просвЂщенія очей», тобто зцілення від сліпоти (передусім духовної) продовжується і в моралізуванні з приводу раптової втечі короля Генріха з Польщі. Це «чудо» Генріха порівнюється з євангельським Христовим, при цьому наводиться точна цитата за церковнослов’янським текстом (Іо. 9.32). Цікаво, що в Євангелії це говорить «людина, що прозріла», отже, і Філон ототожнює себе з нею.

Ім’я «Нептонов» викликало здивування M. C. Грушевського. Між тим у контексті листа вигук «Ова, вторый єсть Нептонов!» спрямовано до короля Генріха, котрий утік з свого королівства, Польщі, і цей контекст з усією певністю дає змогу бачити тут викривлене (з боку палеографічного ця кон’єктура не викличе заперечень) ім’я Нектонава — героя Александрії, справжнього батька в ній Олександра Македонського. Історики ототожнюють його з реальною особою — єгипетським фараоном Нектанебом II (360 — 341 рр. до н. е.), що після поразки у війні з перським царем Артаксерксом змушений був тікати з Єгипту. У Хронографічній Александрії цар-волхв Нектонав покидає Єгипет після нападу на країну царя Хуса. Проте. Філон Кмитич зга Іує, мабуть-таки Нектонава Сербської Александрії: в цій редакції він тікає, прочитавши в розташуванні зірок, що йому загрожує небезпека.

Яскраво змалювавши звичаї й норови свавільного панства, Філон підбиває підсумок таким чином: «Бій, забій, дери, лупи — то найлЂпший пан и то рицар! От вольного царя вольный посол!» Останній вигук — не помічена досі алюзія на билинний мотив іноземного (у північноросійських билинах частіше — татарського) посла-нахаби (билини про Іллю і Калина, Ставра Годиновича та ін.).

«Прозорливий Аввакум» в характеристиці «московського», цей, як коментує M. С. Грушевський. натяк «на церковний текст», дійсно, має на увазі Книгу пророка Авакума, герой якої скаржиться Богу, що перед ним «грабеж та насильство, і суперечка стається, і носиться сварка» (Ав. 1.3). Проте фактично адресат має прирівнювати до стародавнього пророка самого автора листа, що так само картає співвітчизників. Що ж до «московського» царя Івана Грозного, то він і його «москва», від яких тепер чомусь «ни словка о добру приязнь», займають місце «халдеїв» біблійного тексту, «страшного та грізного народу», котрим Авакум лякає грішних іудеїв.

Малюючи незавидне становище «русі» під час безкоролів’я, київський шляхтич вдається до розгорнутого порівняння, другий, природний член котрого привертає увагу своєю парадоксальністю: що, здавалося би, для риби може бути кращим, ніж життя в омуті? Проте Філон пише: «Ова просто єсмо яка рыба в омутЂ: слЂпи, невЂдаем, куды в сю єсмо диру влезли!» Чи не пригадав тут він якоїсь байки, подібної до розповіді «Панчатантри» (1, 6) про риб у ставку і підступну чаплю?

Потребує пояснення й гра з Писанням, котру Філон поновлює в щойно коментованім уступі. Остафій Волович, людина начитана у Вульгаті, навів у листі до автора «Духа Пресвятого словы», що резюмують зміст промови Христа перед іудеями, котрі увірували в Нього (Іо. 8.32 — 35). Тут ідеться про те, що пізнання свого прогрішення, осягнення своєї гріховності є шляхом до визволення від неї (див. ще: Римл. 7.6 — 15). Тому, мабуть, немає потреби, як робить це M. C. Грушевський, пропонувати замість «вызнать» тексту «вызуть? — позбутися» у власному осмисленні Філоном наведеного Остафієм Воловичем євангельського за походженням афоризму: «„Узнать нам вЂчность свою, a брыдкость грЂху" — пыхи нашоє вызнать, абы сьмо c Kaпернауму не усунені были!» Калернаум — місто, де Ісус Христос здійснив багато чудес, проте людность його не покаялася, і Він прорікав: «І ти, Капернауме, що до неба піднявся, а в пекло провалишся, бо коли б у Содомі сталися ті чудеса, які явлені в тобі, то він залишався б і досі» (Мт. 11.23; порівн. Мк. 10.13).

Тема Капернаума викликає тему чуда, але у Філона це «диво» гріховне, «античудо»: «ГдЂ єсть слыхано? дитя еще невЂста родит, и c того дитяти маєт быти внук — дай тому имЂнє! експектативу!» Йдеться про магнатський звичай, котрий навдивовиж зберігався у XVIII в. ще в звичаях російського дворянства: «Матушка была еще мною брюхата, как уже я был записан в Семеновский полк сержантом...» (Пушкин А. С. Капитанская дочка // Пушкин А. С. Полн. собр. соч.: В 10 т. М., 1957. Т. 6. С. 393).

Щоб об’єктивно оцінювати психологічний настрій і загальний побожний колорит «тестаменту Василя Загоровського» 1577 р., треба мати на увазі, що написаний він був у татарському полоні, куди автор потрапив після поранення («от того збитья, зраненья и везеня неприятелского естем здоровя неспособного»), у передчутті близької смерті, яка й настала за три роки (1580).

Повний текст заповіту, а також вступної примітки замісника підстарости володимирського Адама Мисевського передрукував у спрощеній графіці М. М. Сулима: Українська література XIV — XVI ст. С. 167 — 184, 543. У вступній статті до цієї антології В. Л. Микитась зазначає, що Василь Загоровський — «людина освічена, певно, знайома із «Поученням дітям» Володимира Мономаха, «Напученням королеві польському Сигізмунду-Августу» Станіслава Оріховського та подібними творами польської і західноєвропейської літератур»: Там же. С. 15. Останнє твердження сумнівне. Нагадаємо, що M. C. Грушевський лише порівнював твір Василя Загоровського з твором Володимира Мономаха, котрий зберігся лише в одному північноруському списку і знайомство з котрим волинського шляхтича мало можливість мінімальну. Слід вказати й на помилку в коментарі: згаданий Адам Мисевський, як і Дмитр Козека і Ян Бокій Печихвостський — це не «свідки при складанні заповіту» (с. 543). Перший вніс документ («спис») «в книги кгродские», а два останні як опікуни дітей складача тестаменту, надісланого «з орды до их милостей», принесли його «на ряд кгородскии володимерский», щоб дати справі законний хід.

У розділі М. С. Грушевський посилається, між іншими, на такі видання: Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. СПб., 1846. Т. 1; Грамота киевского митрополита Мисаила к папе Сиксту IV, 1476 г., обнародованная Ипатием Потеем в 1605 г. («Посельство до папежа») // Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов. К., 1887. Ч. 1. Т. 7. С. 193 — 231. Бучинський Б. «Грамота Мисаїла» і «Грамота Ніфонта» // ЗУНТ К 1914. Кн. XIII. С. 5 — 44; Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб., 1848. Т. 3; Памятники древнерусского канонического права Ч 1. (Памятники XI-XV вв.). СПб., 1908 (Русская историческая библиотека. Т. 6); Духовное завещание Василия Загоровского, кастеляна брацлавского. Наставление детям и правила для их поспитаний; распоряжение об устройстве церквей, госпиталей и школы (1577, июля 11) // Архив Юго-Западной России... К., 1859. Ч. 1. Т. 1. С. 67 — 94.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.