[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 326-328.]

Попередня     Головна     Наступна





Закінчення. На сім я кінчаю огляд сього єдиного в своїм роді чвертьстоліття нашої історії. Я війшов у різні подробиці його, часто притягаючи для вияснення сього процессу відродження і нагромадження рухової сили в нашім громадянстві навіть такий матеріал, що, властиво, не заслуговував би сього з чисто літературного, емоційно-естетичного погляду. Бо з такого літературного погляду продукція сеї доби, за невеличкими виїмками, взагалі не стоїть дуже високо. Але рідко коли писане слово відігравало таку діяльну роль у житті. Рідко коли питання школи, освіти і літератури мали таке значення в розбудженні соціальної енергії — особливо в порівнянні з попереднім періодом занепаду і застою. По контрасту з тою попередньою летаргією се піднесення соціальної ініціативи і культурної енергії робить враження якогось блискучого феєрверка. І все, що підіймало сю енергію, що взяло якусь участь у сім справжнім відродженні, в повнім значенні слова, заслуговує уваги не тільки історика, але й історика літератури — поскільки ареною сього руху була передусім література.

На 1610 р. процес зросту сього руху заломлюється, — бо заломилася та соціальна стихія, що винесла сю літературну хвилю. Се було міщанство, як ми бачили, — у нас львівське, на півночі віленське. 1609 — 1610 р. погромлено віленську православну громаду, завдяки Потієві. Львівська не пережила в тім часі такої гострої катастрофи, але як сильно — серед загального занепаду економічного і культурного життя, відчувався тоді в місті, і на «Руській вулиці» зокрема, залізний обруч економічних і юридичних обмежень, про се свідчить «лямент», що мали вичитати перед королем братські делегати на сеймі 1609 р. (ми його послухаємо в найближчім томі!).

І от у сей момент, коли західне українське міщанство явно переставало бути якою-небудь базою національного руху — йому подали нарешті знак ті наддніпрянські «божі бойовники», котрих так недоставало львівській громаді. В той самий рік, коли владика з королівської руки, уніат Крупецький, зачинав руйнувати найтвердішу православну твердиню — прославлену Вишенським перемишльську кафедру, «гетьман козацький» Тискиневич остеріг київську адміністрацію, що на випадок яких-небудь прикростей православному духовенству від новоприсланого Потієвого намісника він з військом Запорозьким уже видав дозвіл того намісника «гдЂжЂ колвЂкъ здыбавши яко пса убити». Тоді, немов на сей знак, у спішнім порядку православний Львів починає свої переносний до Києва, «під крила христолюбивого воїнства запорозьких молодців», де вже перед тим засів на найвищій позиції — печерській архімандрії один з галичан, Олисей Плетеницький, та звільна громадив навколо себе земляків-«літераторів». Так довго і тяжко підготовлювана західноукраїнська операція «вивітрилася» протягом двадцяти літ, і львівський актив поспішив на краще приготовані до довгої, позиційної війни дніпрянські позиції.

Міщанство по сім тратить своє значення як база національного руху. Львівські міщани відійшли на другий план, а київські — поруч такої великої сили, як козаччина, — грали роль її клієнтів. На козаччині спирається київська ієрархія і всякі просвітні і культурні плани — поки Могила з своїм гуртком не перевели на цілій лінії відходу з сих револіційних барикад на старі канонічні, законопослушні, суто консервативні становища позиції віленського собору 1509 р. і всіх, що з ними. З тим і церковне життя швидко тратить те соціальне значення, яке воно здобуло в союзі з реформаційними течіями, і церковна література все менше може нас інтересувати.

Але між бурхливим чвертьстоліттям, розгляненим тут, і сим розцвітом реакції на руїнах відродження лежить іще своєрідна переходова зона — яке двадцятиліття, чи чвертьстоліття, розташування української культури на нових, київських позиціях і орієнтування на нові соціальні сили. Менш яскрава і принадна, ніж тільки що розглянена доба, вона дасть ще нам чимало цікавого.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.