Попередня        Головна        Наступна




9.6. Література (С. О. Висоцький, Я. Є. Боровський)



Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі.

Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки 1.

Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга. Найпопулярніший серед них Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і сиріт. Популярним героєм народного епосу — билин — був і орач Микула Селянинович, в образі якого оспівано працю і подвиг простої людини 2. Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах 3,

Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша 4.

Творив і виконував билини власне народ. З його маси виділялися талановитіші співці-оповідачі. Пам'ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи.

Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів.

Літописання на Русі виникло рано. Вважається, що ще IX ст. за князя Аскольда в Києві велися літописні записи (так званий "Літопис Осколда") 5. На основі заміток про діяння Володимира Святославича і його попередників, хрещення та побудову церкви Св. Богородиці складено перший літописний звід (996—997 рр.) 6. При Софійському соборі у Києві написано звід (1037— 1039 рр.), який закінчувався похвалою Ярославу Мудрому за його просвітницьку діяльність, за побудову града Києва, Софійського собору, Золотих воріт, монастирів Георгія та Ірини 7. З 60-х років XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де ігуменом Никоном складено звід, в якому розповідається про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), про походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів 8. Цей звід використав пізніше укладач так званого Початкового літопису (1093—1095 рр.), написання якого пов'язують з іменем ігумена Печерського монастиря Іоанна 9.

Такий довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі 10, поки на початку XII ст. не було складено "Повісті минулих літ", найвидатнішого історичного твору середньовіччя. Автором-упорядником "Повісті..." був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Над Несторовим зводом у 1116 р. працював ігумен Видубицького монастиря Сильвестр.



1 Никифоров А. Н. Фольклор Киевской Руси // История русской литературы. — Москва; Ленинград, 1941, т. 1, с. 216—237; Українська народна поетична творчість. — К., 1965, с. 69— 72, 85—126; Мишанич О. В. Народна словесність найдавнішого часу і Київської Русі // Історія української літератури. — К., 1967, т. 1, с. 33—47.

2 Былины /В 2 т. — М., 1958; Былины. Киевский цикл. — К., 1982.

3 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 39—154; Мирзоев В. Г. Былины и летописи; памятники русской исторической мысли. — Москва, 1978, с. 17-116.

4 Мишанич О. В. Бказ. праця, с. 43-44.

5 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 173; Брайчевсъкий М. Ю. Літопис Аскольда // Київ. — 1988. — № 2, с. 146—170.

6 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 188—192.

7 Шахматов А. А. Разыскания, с. 423—440; Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 193.

8 Лихачев А. С. Русские летописи..., с. 82.

9 Приселков М. Д. История русского летописания, с. 34—38.

10 Про давньоруське літописання як історико-культурне явище середньовіччя див. у попередньому параграфі.



"Повість минулих літ" — це, власне, комплекс літописних праць, що склався у Києві між 1112—1119 рр., історико-художній епічний твір. Тут в єдине ціле об'єднано твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. У "Повісті..." розповідається про виникнення східнослов'янської держави і її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, народні заворушення, княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари. До "Повісті ..." увійшли й ориґінальні літературні твори: "Повчання" Володимира Мономаха і його лист до Олега Святославича, про осліплення Василька Теребовльського, перенесення мощІв Феодосія, напад половців на Печерський монастир та про похід князя Святополка, разом з іншими князями, на половців у 1107 р. Використав Нестор чимало іноземних джерел, уривки з творів візантійських авторів ("Хроніки" Георгія Амартола, "Житія" Василя Нового, "Літопису вскоре" Никифора), біблійних книг. Увійшли до літопису і офіційні державні документи — договори Русі з греками. "Повість минулих літ" помітно вплинула на подальший розвиток давньоруської літератури і літописання. Зокрема цей вплив простежується у "Слові о полку Ігоревім", де чимало виразів і думок автора збігаються з літописними 11.

Розповіді про події наступних років (1111—1199 рр.), що відбуваються у Руській землі, складають Київський літопис, який увійшов до Київського зводу 1199 р. (укладач ігумен Видубицького монастиря Мойсей). До Київського літопису увійшли сімейна хроніка князя Рюрика Ростиславича, життєпис князя Ізяслава Мстиславича, чернігівський і переяславський літописи, розповідь про похід князя Ігоря Святославича на половців та ін. Закінчується звід похвалою Рюрику Ростиславичу і описом свята з нагоди завершення будівництва підпірної стіни церкви св. Михайла Видубицького монастиря і промовою Мойсея на честь цієї події. У Київському літопису виразно виділяються цикли оповідань про князів та окремі повісті. Оповідання оформляються іноді у вигляді промов і діалогів. Образи князів малюються загальними формулами, як і в "Повісті минулих літ".

Унікальною історико-літературною пам'яткою є Галицько-Волинський літопис, складений у XIII ст., що охоплює події на цих землях від 1202 до 1292 рр. До його складу увійшли різні документи (акти, грамоти), воєнні повісті, фрагменти з інших літописів, витяги з різних історичних творів. У літопису оспівуються подвиги Данила Галицького, прославляються його мужність і мудрість. Він — захисник рідної землі, дипломат і будівничий. Літопис подає, власне, воєнну повість з Данилом у центрі 12.

У XI—XII ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Саме в цю бурхливу і знамениту добу і створюються ориґінальні літературні твори. Серед них найвизначнішими є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Послання" Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім", "Житіє і ходіння Данила" та ін.

Одним з найкращих, а можливо, й першим художньо-публіцистичним твором, створеним у київському культурному осередку, є "Слово про закон і благодать" Іларіона 13. Це не тільки пам'ятка літератури, а й твір ораторського мистецтва. З його змісту випливає, що воно було виголошене перед представниками вищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим у 1037—1051 рр., мабуть, у Софійському соборі у зв'язку з якоюсь святковою подією. Найімовірніше, це було свято на честь закінчення будівництва Софійського собору, тобто освячення храму.

"Слово про закон і благодать" має тричастинну побудову. Торкнувшись спочатку теми вселенського значення християнства, взаємозв'язків Старого та Нового заповітів, "закону" і "благодаті", автор послідовно розвиває основну ідею про рівноправність народів у духовному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це новий народ, якому належить майбутнє. Далі, поступово звужуючи тему, автор переходить до другої частини "Слова" — руського християнства. Він особливо підкреслює, що Русь отримала християнство не від греків, які нібито просвітили "варварський народ", а за власним бажанням свого видатного діяча — "рівноапостольного" князя Володимира. Так автор переходить до третьої частини твору — похвали Володимиру Святославичу і продовжувачу його справ Ярославу Мудрому. Іларіон порівнює справи Володимира з діяннями візантійського Імператора Константина і його матері Олени, за яких християнство стало державною релігією Візантії. На думку Іларіона, однакові діяння вимагають однакового шанування. Цим самим автор підготовляє ґрунт для канонізації Володимира, з ім'ям якого пов'язано введення християнства на Русі. У наявності місцевих "святих" він вбачає одну з умов незалежності і давньоруської церкви, що в період середньовіччя дорівнювало державному суверенітетові.

У похвалі "великому кагану" Володимиру патріотичний пафос Іларіона сягає найвищого напруження. Його патріотизм виявляється не тільки стосовно Руської землі, яка "вЂдома и слышима єсть всЂми четырми конци замли" , "славного града Кыєва... величеством сияюща", а й до руських князів-язичників, попередників Володимира. Він називає Святослава та Ігоря — князів, які свого часу уславилися хоробрістю та мудрістю і яких пам'ятають і шанують дотепер 14.

Продовжувачем "славних" справ Володимира автор вважає Ярослава Мудрого і складає йому подяку за будівництво та оздоблення Софійського собору, оборонних споруд навколо Києва, зведення Золотих воріт з надбрамною церквою Благовіщення: "иже дом божій великый святый єго премудрости създа.. всякою красотою украси, златом и серебром и каменіємь драгыим и сосуды честными, яже церкви дивна и славна всЂм окружним странам, яко же ина не обрящется во всемъ полунощи земнЂмь от востока до запада и славный град твои Кыєв величеством яко вЂнцем обложил" 15.



11 ПВЛ, ч. 1, с. 9—202. [Див. Добірка літописів]

12 Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — Москва, 1981, с. 564.

13 Розов H. H. Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в., с. 152—175; Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984.

14 Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона, с. 91, 92, 97, 98.

15 Молдован А. М. Вказ. праця, с. 97.



"Слово про закон і благодать" Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому в художній формі втілено патріотичну ідею незалежності Русі в усіх галузях суспільного життя, прославляються її видатні та культурні діячі — Володимир, Ольга, Ярослав. "Слово" вийшло з культурного оточення Ярослава Мудрого, тому вплив ідей, що панували на той час в київському суспільстві, які автор проводить з великою наполегливістю, помітний не тільки в літературі XI ст. (в "Слові" та в найдавнішій частині "Повісті минулих літ"), а й у світському монументальному живопису — ктиторській фресці Софійського собору та розписах веж.

Вважається, що Іларіону належать ще кілька богословсько-догматичних творів "Исповедание веры", "Молитва", "Слово к брату столпнику" та ін. 16 Напевно, Іларіон брав участь і в давньоруському літописанні 17.

У 1015 р. помер Володимир Святославич. У боротьбі за київський стіл загинули його сини Борис і Гліб, які не захотіли підняти руку на свого старшого брата — Святополка. Після тривалої боротьби київським князем став Ярослав — син Володимира і Рогніди. Намагання Ярослава канонізувати руських політичних діячів, що відомо із "Слова" Іларіона та інших джерел, закінчилися визнанням Візантією лише Бориса і Гліба, культ яких мав важливе державне та політичне значення на Русі, оскільки засуджував князівські чвари і стверджував принцип суворого підпорядкування молодших князів старшим. Ці принципи стали головним змістом написаного у 80-х роках XI ст. Нестором "Чтенія о житіи і о погубленіи... Бориса і ГлЂба". У "Чтенії" детально розповідається про життя і загибель Бориса і Гліба, засуджується братовбивча війна між князями 18.

Приблизно до цього часу належить й інший твір Нестора — "Житие преподобнаго отьца нашего Феодосия игумена Печерського", написаний відповідно до вимог агіографічного жанру за певними традиційними правилами. У ньому міститься багато яскравих описів побуту Київської Русі, епізодів з монастирського життя, стосунків київського князя з монастирською владою тощо 19.

Через 100 років після загибелі Бориса і Гліба у 1150 р. написано "Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и ГлЂба", де відтворено події і факти з їх життя 20. Автор твору досі не встановлений. Це міг бути або Києво-печерський чернець Іяков Мних, або Лазар з Вишгорода. Обидва твори про Бориса і Гліба 21 набули на Русі значного поширення. Пізніше їх нерідко використовували давньоруські письменники в творах з військової тематики, на них посилалися як на приклад шанування старших.

У складі Лаврентіївського списку літопису під 1096 р. збереглося знамените "Поученье" Володимира Мономаха і його лист до Олега Святославича (Гориславича). Повчання, написане для дітей і для "інших, хто його почує", тобто звернене до дітей — спадкоємців державної влади. Така літературна форма — звернення батька до сина — не нова. Вона була добре відома і нею широко користувались у середньовічній літературі. Наприклад, в Ізборнику 1076 р. вміщено "Повчання до своїх синів" Ксенофонта та "Повчання до свого сина" феодори.



16 Никольский H. К. Материалы для повременного списка русских писателей и их сочинений (X—XI вв.). — Санкт-Петербург, 1906, с. 77—90; Молдован А. М. Вказ. праця, с. 5.

17 Лихачев Д. С. Русские летописи ..., с. 66—70.

1S Еремин И. П. Жития князей Бориса и Глеба // Еремин И. П. Лекции по древней русской литературе. —Ленинград, 1968, с. 21—23.

19 Житие Феодосия Печерского// Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. - Москва, 1978, с. 304—391.

20 Еремин И. П. Вказ. праця, с. 15—21.

21 Видання текстів "Чтенія" і "Сказанія" див.: Жития св. мучеников Бориса и Глеба и службы им. Подготовил к печати Д. И. Абрамович. — Петербург, 1916; Богуславський С. А. Українсько-руські пам'ятки XI— XVIII ст. про князів Бориса та Гліба. — К., 1928.



Автор "Повчання" — Володимир Мономах — був свідком значних соціальних конфліктів у Києві: народних повстань 1068 та 1113 р. Тому головним питанням, яке його хвилювало, був соціальний мир на Русі. Основна думка його твору — тривога про подальшу долю Русі, заклик до безкорисливого служіння батьківщині, до об'єднання князів через взаємні договори, зобов'язання для спільних походів на степ. Героєм Мономаха є ідеальний князь, захисник рідної землі. Водночас він і досвідчений господар, і зразковий сім'янин. Протиставляючи ідеального правителя князям, які дбають лише про особисте збагачення і прагнуть влади, автор наполегливо проводить ідею внутрішнього миру 22.

У 1096 р. на Русі спалахнула боротьба між Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом, з одного боку, і Олегом Святославичем — з другого. Під час бою з Олегом Святославичем було вбито сина Мономаха Мстислава, що стало приводом до листування між князями. Лист Володимира Мономаха до Олега є важливим зразком епістолярного жанру кінця XI ст. 23 На думку Д. С. Лихачова, лист до Олега є зразком високого рівня морального ідеалу і його присвячено тій самій темі, що й "Повчання": "за допомогою християнської моралі встановити нові політичні відносини між князями-"братами", відносини повної особистої поступливості один одному" 24.

Значний інтерес в історії давньоруської літератури становить ораторсько-учительна проза, видатними представниками якої у XII ст. є Климент Смолятич та Кирило Туровський. Климент Смолятич — другий після Іларіона митрополит з руських, поставлений Ізяславом Мстиславичем у 1147 р., був освіченою людиною. Літопис називає його книжником і філософом: "бе бо черноризечь схимник, и быстъ книжник и философ, так якоже в Рускои земли не бяшеть" 25.

Климент Смолятич — автор кількох "слів", зокрема полемічного "Послання" до смоленського священика Фоми, в якому він спростовував нападки свого опонента. Твір Климента — зразок епістолярного жанру з яскраво вираженим ставленням до адресата, якого автор викриває в невігластві і з запалом відстоює своє право на титул "філософа". Неперевершений знавець "святого письма" Климент Смолятич обстоює його символічне тлумачення. У своєму творі він спирається не тільки на отців церкви, а й на Гомера, Аристотеля, Платона, що свідчить про обізнаність освічених людей Давньої Русі з творами видатних античних авторів 26. Як зауважує В. І. Крекотень, "манерою тонкого тлумачення божественних писань Климент Смолятич найближчий до Кирила Туровського" 27, видатного майстра урочистого красномовства другої половини XII ст.

Кирило Туровський — відомий церковний діяч, єпископ у м. Турові — набув популярності своїми повчаннями, урочистими словами, молитвами. Із багатьох творів, що приписувались Туровському, йому, безумовно, належать "Притча о человеческой душе и о тЂле" (про сліпця і хромця), "К Василию игумену Печерському" (про безпечного царя і його мудрого радника), "Сказание о черноризцем чине" (тобто про чернечий стан), вісім похвальних "слів", присвячених уславленню християнських свят, близько 30 молитов і два канони 28. Видатний автор урочистого красномовства Кирило володів високою письменницькою майстерністю. За дослідженням І. П. Єрьоміна, "Слова" Кирила Туровського — "твори риторичного мистецтва, дуже складного і тонкого, яке сягало святкових декламацій античних софістів". Основним художнім принципом стилістичної будови "Слів" Кирила, що підпорядковувало собі весь виклад, "є риторична амплікація", а "та чи інша" тема у нього завжди варіюється, розгортається доти, поки зміст її не буде повністю вичерпано 29. Завершуються "Слова" зверненням до слухачів із закликом ще раз уславити свято, або героїв оповіді з похвалою їм або молитвою. Твори Кирила відзначаються натхненністю, поетичною схвильованістю 30. В них чимало реалістичних рис, взятих з життя. Про це можна судити з притчі про людську душу і тіло (або про сліпця та хромця), що написана між 1160—1169 рр. Вона є гострим викривальним памфлетом проти ростовського єпископа Федора (Федорця), а можливо, і проти князя Андрія Боголюбського 33. Притча про сліпця і хромця — єдиний твір Кирила, написаний ним "на злобу дня".

Кирило Туровський як письменник у давнину був дуже популярний. Його сучасники писали про нього: "Златоуст, паче всех воссиявший нам на Руси" 32.

Для давньоруської літератури є характерним і такий жанр, як паломництво, тобто опис подорожей до різних релігійних центрів — Константинополя, афонських монастирів, Палестини. За переказом, до Афона подорожував Антоній, майбутній засновник Печерського монастиря, а у 1062 р. в Палестину подорожував ігумен Києво-Печерський Варлаам. На початку XII ст. і пізніше ходіння на прощу, тобто до Візантії та Палестини, до "святих місць" набули досить значного поширення, про що неодноразово згадується в літописах.

Одним з прочан, який відвідав "святі місця" між 1106—1108 рр., був Ігумен Даниїл — виходець з Руської землі, можливо, з Чернігівщини. Свою подорож він розпочав з Константинополя, звідки морем плив до Яффи в Палестині, а потім з іншими прочанами йшов до Єрусалима. Тут він оселився в палестинському монастирі Св. Савви, де прожив 16 місяців. Даниїл не тільки оглядав легендарні пам'ятки біблійної історії, а й зробив ґрунтовний опис усього, що бачив, відтворивши топографію середньовічної Палестини, записав чимало легенд і апокрифічних сказань. Його твір — "Житье и хожденье Данила Русьскыя земли игумена" 33 перейнятий ідеєю глибокого патріотизму, любові до рідної землі. Мандруючи далеко від батьківщини, Даниїл завжди відчував себе представником Русі 34.



22 ПВЛ, ч. l, c 153—163.

23 Там само, с. 163—166.

24 Лихачев Д. С. Великое наследие. Классические произведения литературы Древней Руси. — Москва, 1979, с. 152.

25 ПСРЛ, т. 2, стр. 340.

26 Послание Климента Смолятича// Памятники литературы Древней Руси. XII век. — Москва, 1980, с. 282—289.

27 Крекотень В. І. Ораторсько-учительна література // Історія української літератури у 8 т. - К., 1967. - Т. 1, с. 116.

28 Творогов О. В. Кирилл // Словарь книжников и книжности Древней Руси (XI — первая половина XIV вв.). — Ленинград, 1987, с. 218, 219.

29 Еремин И. П. Лекции.., с. 83.

30 Крекотень В. І. Вказ. праця, с. 119.

31 Еремин И. П. Лекции..., с. 88—90.

32 Еремин И. П. Литературное наследие Кирилла Туровского // ТОДРЛ. — 1955. — Т. XI, с. 342.

33 "Хождение игумена Даниила // Памятники литературы Древней Руси XII века, с. 24—115.

34 Там само, с. 106.



"Житьє и хожденьє Данила..." — твір-путівник, написаний простою, зрозумілою мовою, без ораторських прикрас. У Даниїла чітка епічна розповідь, головна мета якої — дати точне уявлення про кожний предмет. Лише зрідка, у ліричних відступах, він говорить піднесено і прикрашено. Доступний для всіх верств населення, цей твір набув широкого поширення в Русі.

Шедевром давньоруської художньої літератури XII ст. є "Слово о полку Ігоревім" 35. Оригінал пам'ятки до нашого часу не зберігся, а єдиний її список XVI ст. згорів під час пожежі Москви 1812 р.

"Слово" написане на півдні Русі. Хто був автором і де саме воно створювалося — невідомо. Ні в самому "Слові", ні в будь-яких інших історичних та літературних пам'ятках про автора даних немає. Основним джерелом уявлень про нього є тільки -текст "Слова". На думку дослідників, автор був людиною з широким світоглядом, начитаний, добре обізнаний з історичною літературою свого часу, з пам'ятками книжної культури своєї епохи. Можливий учасник походу Ігоря Святославича, він належав до вищого класу тогочасного суспільства. Існує чимало припущень щодо походження автора "Слова" 36. Найпереконливішою є версія Б. О. Рибакова, який пов'язує виникнення "Слова" з Києвом і вважає автором поеми київського боярина Петра Бориславича, відомого з літопису 37. Варто враховувати і міркування Д. С. Лихачова щодо автора "Слова" як професійного поета-співця. Д. С. Лихачов пише: "за геніальністю автора "Слова" відчувається наявність традиційних форм професійної поезії, що не дійшла до нас" 38.

"Слово о полку Ігоревім" написане в тяжкий для Русі час — напад половців. У ньому в художній формі розповідається про трагічний епізод боротьби з кочовиками — невдалий похід на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Мета походу — розгромити половців і "поискати града Тъмутороканя, а либо испити шеломомь Дону", тобто спробувати відвоювати старовинну вотчину Русі — Тмутороканське князівство або принаймні пробитися на Дон. Цей сміливий план з самого початку був приречений на невдачу через очевидну нерівність сил і тому, що план походу став відомий половцям. Перший день приніс перемогу русичам, але наступного дня половці, зібравшись із силами, оточили військо Ігоря. Три дні тривав кривавий бій. Руське військо зазнало жорстокої поразки. Ігор, його брат Всеволод, син Володимир і небіж Святослав Ольгович потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив усю Русь. Його поразку автор "Слова" пояснює не карою божою за гріхи князя, а відсутністю згуртованості та єдності князів. Поет добре розуміє, що князівські чвари призводять до занепаду Русі. Звертаючись до далекого минулого, він згадує князівські міжусобиці за Олега Святославича: "Тогда при ОлзЂ Гориславиче сЂяшется и растяшетъ усобицами, погибашетъ жизнь Даждъбожа внука; в княжих крамолах вЂци человЂкомъ скратишась. Тогда по Руской земли рЂтко ратае†кикахутъ, но часто брани граяхутъ, трупня себЂ делЂче". У його словах пересторога. Минулі битви принесли багато лиха та страждань, але такої кровопролитної поет не може пригадати. Порівнюючи сучасні події з минулими, автор бачить вихід із такого становища в єдності дій руських князів під керівництвом великого київського князя Святослава Всеволодовича. Звеличуючи, він називає його "Святослав грозный, великий киевский" і вкладає в його вуста "злато слово с слезами смЂшано" 39, заклик до об'єднання всіх сил Русі.

Літературні прийоми "Слова" багато в чому беруть свій початок у народній поезії: це велика задушевність, ліризм, тісний зв'язок людини з природою. Риси народної поезії особливо яскраво виявляються в відомому плачі Ярославни — дружини князя Ігоря. Вона звертається до вітру, сонця, Дніпра-Славутича, просить допомоги Ігорю в біді: "Полечу, рече, — зегзицею по Дунаеви, омочю бебрян рукав в КаялЂ pЂцЂ, утру князю кровавые его раны на жестоцЂмь его тЂлЂ40.

3 народною творчістю "Слово" споріднене усім своїм поетичним стилем. Постійні епітети поеми добре відомі з усної народної творчості. Відомі також і порівняння, вживання тавтологічних зворотів. Чимало в "Слові" і символічних образів, взятих із світу природи і вживані в народній поезії.

Одним з найважливіших персонажів "Слова" є природа. Дослідники давно вже відзначили спостережливість автора поеми і його глибоке знання природи, уособленої у "Слові" у вигляді слов'янських богів, кількість яких вражає. Язичницька стихія переповнює "Слово".

Чудовий знавець народної поезії, автор "Слова" щедро використовує язичницькі образи, джерела яких сягають давніх часів Київської Русі. Співець Боян є онуком Велеса, а вітри — Стрибожі онуки. Русичі — онуки сонячного бога Дажбога. Руська земля, хрещення якої відбулося наприкінці X ст., визначається як земля язичницького бога Трояна. Кілька разів згадується в поемі

Сонце, його затемнення. Сонцю уподібнюються князь Ігор і Всеволод. До Сонця і Води, як народних божеств, звертається по допомогу Ярославна у своєму плачі-молінні 41.

Крім названих язичеських богів, обожнення сил природи, в "Слові" є й інші міфологічні персонажі (Діва- Обида). У текст пам'ятки вводяться і народні повір'я (у віщому сні Святослава), що відображали давні уявлення і прикмети. Все це вказує на міцність язичницьких уявлень "Слова", життєвість язичницької стихії серед народних мас і навіть у княжому середовищі. Епоха "Слова" характеризується як час, коли на Русі утворилося двовір'я, своєрідне співіснування двох релігійних світоглядів народу, що й відображено в геніальній поемі давньоруської літератури.

Побутує думка, що "Слово" — це повість- пісня. Обумовлюється вона тим, що вже в самому творі "Слово" тричі називається піснею 42. З цього приводу М. С. Грушевський писав: "Я думаю, що "Слово о полку Ігоревім" спочатку співалось, так само як Боянові пісні, на взірець котрих воно складалось... Але текст, який маємо, явно перебитий прозаїчними місцями" 43. На думку Л. Є. Махновця, це пояснювалося тим, що "Слово" співалося й частково, очевидно, промовлялося речитативом у супроводі музичного інструмента — гуслів" (твір був розрахований на слухачів). І немає сумніву, що "Слово" є твором "однієї людини, і при цьому високоталановитої, освіченої, що блискуче знала історію, добре орієнтувалася в політиці сучасного, глибоко розуміла суть суспільних процесів свого часу, людини, яка віртуозно володіла засобами народної творчості" 44.

Так званий київський літописний звід 1199 р. також містить військові та світські повісті, серед яких особливо виділяється оповідь про похід на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 45.

Дослідники давнього літописання виділили як окрему частину Київського літопису сімейну хроніку князів Ростиславичів, в якій описується життя та політична діяльність великого київського князя Рюрика Ростиславича і його братів Святослава, Мстислава, Романа і Давида 46. Власне, звід і закінчується зверненням до Рюрика, похвалою його державної і просвітньої діяльності у зв'язку з урочистим освяченням (24 вересня 1198 р.) величної споруди Видубицької стіни, зведеної завдяки піклуванню київського князя майстерним будівничим Петром Милоногом.

За описом Мойсея стіна була досить широкою і високою. Це була своєрідна дамба, призначена для захисту видубицьких схилів ("ОтселЂ бо не на брезЂ ставше, но на стЂне твоего создания") 47. Знаменита гідротехнічна споруда Київської Русі викликала у сучасників глибокий інтерес і захоплення. Кияни милувалися звідси природою Задніпров'я, їм здавалося ніби вони летять у повітрі "яко аера достигше". На бенкеті, влаштованому з нагоди побудови стіни, ігумен Видубицького монастиря Мойсей виголошує похвальну промову, а текст її підносить Рюрикові як дар від себе і всієї братії: "По обычаю ти благому и нашея грубости писание прийми акы дар словесен". Текст промови увійшов до Київського літопису і становить високий зразок церковного ораторського мистецтва того часу 48.

Автор "Похвального слова" Мойсей (ігумен Видубицького монастиря з 1190 р.) своєю діяльністю відіграв неабияку роль у культурному житті Київської держави 49. Та й сама промова, яка є, власне, пам'яткою урочистого красномовства, свідчить, що Мойсей був досить начитаним, освіченим і належав до ораторської школи, що продовжувала традицію Кирила Туровського. Київський князь Рюрик Ростиславич, до якого звернена промова Мойсея, був одним з наймогутніших володарів Русі. За літописом він є ініціатором кількох вдалих походів проти половців, відстоював інтереси Русі і був безмежно відданий мистецтву, будував церкви, монастирі та інші величні споруди, ревно піклувався про книгописання. Підкреслюючи мудрість князя і велич його діянь, літописець зазначає, що Рюрик був милосердним до всіх людей і щедрим до них, мав благовоління до церков і монастирів і "любовь несытну о зданьях". Звеличуючи князя, Мойсей так прославляє його діяння: "обрадувася вся Руская земля о княженье Рюрикове".



35 "Слово о полку Игореве". — Москва; Ленинград, 1950.

36 Дмитриев А. А. Автор "Слова" // Энциклопедия "Слова о полку Игореве". — 1995, т. 1, с. 24—36.

37 Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве". — Москва; Ленинград, 1972, с. 510—511; Рыбаков Б. А. Петр Бориславич. Поиск автора "Слова о полку Игореве". — Москва, 1991.

38 Лихачев Д. С. Размышления об авторе "Слова о полку Игореве" // РЛ. — 1965. — № 3, с. 4—5.

39 Слово о полку Игореве, с. 16, 18—20, 26—27.

40 Шарлемань Н. В. Природа в "Слове о полку Игореве" // Слово о полку Игореве. Сб. исследований и статей. — Москва; Ленинград, 1950, с. 212-217.

41 Ржига В. Ф. "Слово о полку Игореве" и древнерусское язычество // Слово о полку Игореве. 800 лет. — Москва, 1986, с. 90—101.

42 Слово о полку Игореве, с. 11—27.

43 Грушевський M. C. Історія української літератури, т. 2, с. 188.

44 Махновець Л. Є. У віках безсмертне // Слово о плъку Игоре†та його поетичні переклади та переспіви. — К., 1967, с. 17.

45 ПСРЛ, т. 2, стб. 628—651.

46 Приселков M. Д. История русского летописания XI—XV вв., с 47—49; Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение, с. 181, 182; Рыбаков Б. А. "Слово о полку Игореве" и его современники, с. 171.

47 ПСРЛ, т. 2, стб. 711.

48 Приселков М. Д. Вказ. праця, с. 44—59; Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 306, 358.

49 ПСРЛ, т. 2, спб. 711—715.



Зазначимо, що тоді, коли писалася промова, Рюрик справді був визначним просвітником і борцем за інтереси Русі і лише у 1203 р. він заради особистих інтересів поступається громадськими.

Співаючи переможну хвалу Рюрикові, промовець нагадував про могутність і міжнародне значення Київської держави. Ці думки перегукуються із знаменитими словами митрополита Іларіона про Русь часів Ярослава Мудрого ("яже вЂдома и слышима єсть всЂми четырьми конци земли" 50: и держава самовластна, ко богу изваяная славою паче звезд небесных, не токмо в Рускых концех вЂдома, но и сущим в морЂ далече" 51. Недарма дослідники давньої писемності відзначали, що "Похвальне слово" Мойсея за ідейними якостями можна прирівняти до найкращих урочистих промов на Русі й у Візантії 52.

Між "Похвальним словом" і текстом інших частин Київського літопису є чимало спільного як у самій манері письма, так і в ідейному спрямуванні, розуміння завдань тогочасної доби (наприклад, спеціальна літописна похвала князю Рюрику). І промова, і літопис прославляють князів з дому Ростиславичів. Саме Рюрику Ростиславичу, його піклуванню зобов'язані ми складенням Київського літопису, "одного з найкращих, — як зауважив Д. С. Лихачов, — за своїми літературними якостями руських літописів 53.

Безумовно, людина, яка близько стояла до князя, його двірський літописець ігумен Видубицького монастиря Мойсей і був виконавцем важливого політичного завдання великого київського князя. Недарма ж бо і сам Мойсей в згаданій промові вважає Рюрика своїм провідником і співає йому "пЂснь побЂдную" 54. До пам'яток ориґінальної літератури Київської Русі належить і досі загадковий твір, відомий як "Слово" або "Моленіє" ("Посланіє") Данила Заточника 55. Відомі дві основні редакції пам’ятки, яку в першій редакції називають "Слово Данила Заточника" (XII ст.), а в другій "Моленіє" (Посланіє) Данила Заточника (XII—XIII ст.). На сьогодні збереглося 19 списків XV—XVIII ст. 56

Данило Заточник — ймовірний автор послання до князя Ярослава Володимировича (очевидно, Юрія Довгорукого). Близьке до "Слова" за текстом "Моленіє", що є його переробкою, це звернення до Ярослава Всеволодовича, князя Переяславського і Володимирського. "Слово" і "Моленіє", вірогідно, походять від ранішого тексту 57. Вважається, що в центрі "Слова" — справжня подія, а його автор Данило належав до княжої дружини і був засланий за якусь провину на береги оз. Лача Новгородської землі. Про Данила Заточника — особу, дійсно ув'язнену на оз. Лача, повідомляє і літописець XIV ст. (Симеонівський літопис) 58.



50 Молдован А. М. Слово о законе и благодати Илариона, с. 92.

51 ПСРЛ, т. 2, стб. 713.

52 Голубинский Е. История русской церкви. — Москва, ШО. — Т. 1. — Период 1, с. 693; Бегунов Ю. К. Речь Моисея Выдубицкого как памятник торжественного красноречия // ТОДРЛ. — 1974. — Т. 28, с. 60—76.

53 Лихачев Д. С. Комментарий исторический и географический // Слово о полку Игореве. — Москва; Ленинград, 1950, с. 438.

54 ПСРЛ, т. 2, стб. 714.

55 Зарубин Н. И. Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII вв. и их переделкам. — Ленинград, 1932, с. 4—119.

56 Зарубин Н. И. Вказ. праця, с. IV—XV.

57 Боровський Я. Є. Про авторство "Слова" Данила Заточника // Українське літературознавство. — 1969. — Вип. VI, с. 89—92.

5S Зарубин Н. И. Вказ. праця, с. 4.



"Слово" Данила Заточника цікаве своєю світськістю, яскраво виявленою авторською індивідуальністю й художністю, чим близьке до "Слова о полку Ігоревім", "Слова о погибелі Руської землі" та інших пам'яток. В основі "Слова" — ідея сильної княжої влади. Князь протиставляється тіунам і боярам, які гноблять і розорюють народ. У тексті чимало цитат з біблійних книг і збірників афоризмів, прислів'їв, приказок, влучних народних виразів. У "Моленії*" чіткіше формулюються права і домагання дворян-милосників, їдко висміюється боярська знать і монастирське духівництво. Його автор — талановитий і ориґінальний письменник, світський інтеліґент. Пам'ятка була дуже популярною серед давньоруських читачів — протягом віків її переписували, переробляли і доповнювали 59.

На початку XIII ст. складено і ориґінальний збірник легенд і житій — "Києво-Печерський патерик", куди увійшли житія святих, повчання, різні оповідання тощо 60. У його основі лежать невеликі за обсягом легенди і перекази XI—XII ст. "Патерик" написано ченцями Києво-Печерського монастиря, які ставили собі мету показати та обґрунтувати першість свого монастиря серед інших на Русі. Головне місце у творі займають послання суздальського єпископа Симона до печерського ченця Полікарпа та ігумена Акіндіна. Останній твір вміщує особливо цікаві відомості. В ньому у вигляді переказів наводяться подробиці спорудження головної Печерської церкви Богородиці. Серед них: про Шимона, князя варязького, про зодчих, про живописців, зокрема про київського художника Алімпія, про лікаря Агапіта. У складі "Патерика" є кілька творів, написаних відомими давньоруськими літописцями. Так, Феодосію Печерському належать десять повчань-слів до братії. Тут є також твори Нестора "Читання про Бориса та Гліба", "Житіє Феодосія Печерського". Дослідники давньої літератури відзначали, що "казково-фанта стичний світ "Патерика" поєднується з реаліями буденного київського життя XI—XIII ст. і "майже в кожній легенді є епізоди, в яких певною мірою відбито монастирський і позамонастирський побут" 61.

"Києво-Печерський патерик" упродовж століть залишався однією з найпопулярніших книг давньоруської літератури.



59 Гудзий Н. К. К какой социальной среде принадлежал Даниил Заточник // Сб. ст. к 40-летию ученой деятельности А. С. Орлова. — Ленинград, 1934, с. 477—485.

60 Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик// Вступ. Текст. Примітки. — К., 1930.

61 Абрамович Д.І. Києво-Печерський патерик//Репринтна видання. — К., 1991, с. 277.





Попередня        Головна        Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.