Попередня             Головна             Наступна





Я. Д. Ісаєвич

1.10. Мовний код культури




Виникнення і розвиток української мови. Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Оскільки в мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди і міжнародні зв’язки, мовний матеріал є незамінним джерелом для вивчення культурного розвитку, особливо для ранніх його стадій, пов’язаних з формуванням народу та його мови.

Значення мови в дослідженні історії культури пояснюється і наявністю глибинних подібностей в структурі та засадах функціонування культури й мови. Культура функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням. З певної точки зору культура ширше поняття, ніж мова, тому розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. В іншому розумінні мовна система є загальнішою категорією, оскільки осмислення будь-яких явищ і процесів, в тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою й існує, в основному, у мовній формі.

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Натомість у середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова — привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви *.



* Про різні аспекти розуміння мови — як віддзеркалення універсуму, як об’єкта логічно-граматичного аналізу див. 1.9.



Як відомо, в Київській Русі від часу запровадження християнства розвинулася писемність у церковнослов’янській мові, на яку перекладали Євангеліє та інші літургічні та богословські книги Кирило і Мефодій, а пізніше їхні учні та продовжувачі. Як сакральна ця мова вживалася православними українцями, а згодом і греко-католиками впродовж всього розглядуваного періоду. Вживання в церкві підвищувало престижність найстаршої писемної мови. На її основі створено і ту мову, якою писалися літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Природно, що до літописів, юридичних актів, приватних листів проникало так багато рис живої мови, особливостей східнослов’янських діалектів, зокрема протоукраїнських, а пізніше українських, що ряд дослідників вважають мову оригінальних пам’яток Київської Русі окремою мовою, для якої і приймають назву "давньоруська мова". Інші дослідники переконані, що обережніше було б говорити не про давньоруську писемну мову, а про давньоруський (східнослов’янський) варіант церковнослов’янської 1. Справді, сучасники не вважали мову літургічних книг і мову літописів та юридичних пам’яток різними мовами, для них вона, цілком певно, була єдиною. Ця мова служила знаряддям культурного спілкування східнослов’янських і південнослов’янських народів і водночас сприймалася в різних країнах як найвищий стиль рідної літературної мови. Характерно, що твори великоморавського та південнослов’янського походження, як правило, не вирізнялися східнослов’янськими читачами як твори іншомовні, а твори письменників Київської Русі читалися болгарами, македонцями, сербами нарівні з пам’ятками власної літератури.

Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів 2. Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку 3.



1 Див.про це: Русанівський В.М. Давньоруська мова: міф чи реальність // Мовознавство. — 1993. — № 2. — С. 4; Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка. — Москва, 1983. — С. 55 — 56.

2 Півторак Г. П. Діалектна ситуація в Київській Русі // Мовознавство. — 1993. — № 2. — С. 9 — 13; Тараненко О. О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних та політико-ідеологічних проблем // Там само. — С. 38.

3 Булаховський А. Питання походження української мови. — Київ, 1956.



Дослідники аргументовано доводять наявність уже у XIII — XIV ст. мовних рис, які можна пов’язувати з говірками галицькими, волинськими, подільськими, поліськими чи карпатськими. Зокрема порівняно рано засвідчено риси, що пізніше стали визначатися як лемківські та бойківські. Ймовірно, діалектні риси були яскравіше виражені в сільських поселеннях, натомість у міських центрах, особливо у великих містах, і тих, що лежали на торговельних шляхах, формувалися міждіалектні форми спілкування. Найбільш діалектно розчленованими є території, заселеність яких була безперервною. На новозаселюваних землях витворювалися міждіалектні риси, які в деяких випадках мали зворотний вплив на мову давніх поселень. Міждіалектній інтеграції сприяло також поширення фольклорних пам’яток. Хоч найдавніші записи українського фольклору походять з XVI ст., маємо згадки про існування фольклорних пам’яток та їхнє міжрегіональне поширення набагато раніше.

З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Розмовними формами характеризуються грамоти польських королів кінця XIV — початку XV ст., прислані до галицьких бояр, а також ранні грамоти Молдавського князівства. Дуже ймовірно, що адресовані в Галичину грамоти польських королів написані, в основному, актовою мовою, усталеною ще у Галицько-Волинському князівстві. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського на ранньому етапі, наприкінці XIV — в першій половині XV ст. Канцелярійна мова Великого князівства Литовського функціонувала як спільна білорусько-литовська ("руська" — за тодішнім визначенням, "західноруська" — за термінологією філологічних праць XIX — початку XX ст). Як вказувалося, на ранньому етапі в ній визначальними були українські риси, з середини XV ст. і особливо з XVI ст. — білоруські. Поступово розширювалося коло жанрів писемної мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Ці іншомовні вкраплення вводилися в цю мову саме для того, щоб відрізнити її від повсякденного мовлення. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною. В XVI ст. у пам’ятках ділового жанру, створених на українській території, дедалі більше поширюються риси білоруської мови, наприклад, рефлекс "ять" як "є", водночас, з тієї ж доби маємо свідчення, що у Білорусі церковнослов’янські літургійні тексти читалися на український лад, тобто "ять" вимовлялося як "і". В обох випадках вимова, відмінна від властивої розмовній мові даної країни, служила навмисному відмежуванню мови "виполіруваної", збагаченої формами, які слугували престижності цієї мови, від мови народнорозмовної, якою личило користуватися в побуті й словесному фольклорі. Таким чином, взаємини мови писемної з розмовною були двоякими: з одного боку, розмовна мова не могла не впливати на писемну, з другого — в ряді випадків відбувалося свідоме відштовхування мови писемних пам’яток від усного мовлення.

Якщо в ранніх пам’ятках тільки просвічували окремі живомовні риси, то мова, яка системно відображала розмовні риси, зафіксована в грамотах середини XIV ст. і пізніших. Л.Булаховський вважав найстаршими відомими пам’ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр.4



4 Там само.



Цілком природно, що Молдавське князівство, землі якого свого часу входили до Галицького князівства, успадкувало і ділову мову, разом з особливостями устрою та суспільної організації. Власне, грамоти Молдавського князівства зайвий раз підтверджують, що значною мірою це князівство було спадкоємцем багатьох традицій Галицько-Волинської держави. Збереженню української мови як писемної сприяло й те, що серед населення князівства було, крім румунів, багато українців. Окремі волості були суцільно українськими, серед бояр і придворних молдавських князів теж було чимало українців. Є всі підстави вважати, що сам титул князів Молдови "господар" був запозичений з Галицько-Волинського князівства 5. Водночас Молдавське князівство підтримувало тісні культурні зв’язки з князівством Волощиною (Мунтенія, Цара руминяска), де в актах переважала церковнослов’янська мова з південнослов’янськими, навіть середньоболгарськими рисами. Окремі акти, що виявляють саме таке мовне обличчя, виходили і з канцелярії Молдавського князівства. У Молдавському князівстві у літургійній практиці вживалася церковнослов’янська мова, літописи писалися теж церковнослов’янською, в якій відчутні південнослов’янські елементи.

Як вже зазначалося, збереглися грамоти польського короля Казимира III для населення Галичини як латиномовні, так і написані українською мовою. Цілком ймовірно, що для укладання цих актів він мав спеціальну канцелярію. І ось у латиномовних грамотах Казимир титулує себе "dominus et haeres", a в грамотах українських — "господар і дідич", що є докладним перекладом латинського варіанту титулу. Водночас відомі грамоти галицько-волинських князів початку XIV ст. латинською мовою, в яких вони також титулують себе "dominus et haeres". Є підстави вважати, що український варіант титулу виник спочатку у канцелярії галицьковолинських князів, від яких був успадкований королем Казимиром. З королівської галицької канцелярії, можливо через Волинь, цей варіант титулу проник до канцелярії суверенів Великого князівства Литовського. Ми знаємо, що великі князі литовські називали себе "господарями і дідичами", або просто "господарями", а з Великого князівства Литовського така титулатура була запозичена московськими князями. Зі слів "господар" і "господарство", які згодом стали писатися скорочено (під титлом), і виникли російські слова "государь", "государство". Угорський дослідник Андраш Золтан, який присвятив спеціальне дослідження впливові західноруської (українсько-білоруської) мови на російську актову мову, виявив і низку інших слів, які з української мови увійшли до російської писемної мови тієї доби 6. Одні з запозичень йшли з галицьких канцелярій до канцелярій Великого князівства Литовського, звідкіля були прийняті до практики канцеляріями великих князів московських; інші форми, характерні для канцелярії київських митрополитів, були запозичені канцелярією московських митрополитів 7.



5 Золтан А. Из истории русской лексики. — Будапешт, 1987. — С. 35.

6 Там само. — С. 101 — 103.

7 Див. рецензії Я. Ісаєвича на праці Й. Мацурека про вплив чеської письмової мови на канцелярійну мову України і Молдавії // Наук.-інформ. бюл. Архів. упр. УРСР. — 1962. — № 6. — С. 64 — 65; Архіви України. — 1967. — № 3. — С. 83-84.



Запозичення іноземних слів актовими мовами є загальною закономірністю. Титули та інші юридичні терміни іноземного походження часто сприймалися як престижніші від слів повсякденної мови. Іншомовне походження слів на позначення володарів мало символізувати, що влада їх є чимсь особливим, що в ній є елемент таємничості, який міг би бути відсутній у зрозумілому всім слові. Нагадаймо, що і раніше, і пізніше назва на позначення володарів слов’янськими мовами запозичувалися з інших мов: "князь", "король", "цар", "каган", "імператор". Також прийнятий на галицько-волинському ґрунті титул "господар і дідич", поперше, був перекладом з латини, а по-друге, таку титулатуру підтримав, або й започаткував, вплив чеської канцелярійної практики 8.



8 Золтан А. Указ. соч. — С. 16 — 17.



Актова українська мова кінця XIV ст. значно ближча до розмовної, ніж актові пам’ятки XV — XVI ст., насичені білорусизмами й полонізмами. У зростанні обсягів іншомовних вкраплень, яке набувало системного характеру, не можна не бачити властивої тодішній добі закономірності: виникнення тієї чи іншої писемної мови було можливе на розмовній основі, але далі кодифікація йшла по лінії "ушляхетнення" — віддалення від мови простого люду. Якщо йдеться про Україну, то втрата незалежності теж вела до підсвідомого прагнення "збагатити" писемну мову елементами "престижніших" мов. Подібним шляхом пішла й українська книжна мова середньої доби. Перші її пам’ятки відомі з середини XV ст., однак поширенішою книжна "проста руська" мова стає з другої половини XVI ст.





Багатомовність середньовічної культури. Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Євреї в Україні спершу розмовляли мовою місцевого населення, але після вигнання в XII — XV ст. євреїв з Центральної та Західної Європи виникли також громади, що розмовляли мовою ідиш, сформованою на базі німецьких діалектів.

Незважаючи на те, що в Україну прибували і євреї, які розмовляли іншими мовами (насамперед євреї-сефарди, які користувалися юдео-романськими діалектами), ідиш став спільною розмовною мовою євреїв України. З часом тут витворилися характерні риси специфічно українського діалекту ідиш. Як мова культу, освіти й літератури євреями вживалася гебрайська мова (іврит), натомість писемність мовою ідиш виникла порівняно пізно. Німецька мова була поширена в середовищі німецьких колоністів у великих містах Галичини й міських поселеннях Закарпаття, однак в XV — на початку XVI ст. у Галичині її витіснила польська, яка з часом проникла і до актів. Більшість вірменів України у побуті користувалися вірменокипчацькою мовою (тюркська мова, близька до кримськотатарської), натомість у релігійному житті — старовірменською писемною мовою (грабар).

Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Проте за всіх відмінностей щодо кожної з мов вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку мов у донаціональний період: тенденції до використання у літературі, культі та офіційних текстах не наближеної до народнорозмовної, а окремої, писемної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська — у деяких тюркомовних країнах, латинська — в середньовічній Європі, гебрайська — у євреїв тощо) 9. Це явище соціального порядку, воно пояснюється усвідомленим, а інколи й неусвідомленим прагненням панівних еліт і пов’язаних з ними прошарків підкреслити свою відмінність, культурну вищість (принаймні у їхньому розумінні) над "простолюддям".

Церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а почасти і за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). Попри наявність пам’яток з певними місцевими мовними рисами і таких, які поширювалися лише в окремих регіонах чи країнах, написані цією мовою твори повинні розглядатися в системі національних варіантів спільної церковнослов’янської літературної спадщини. Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні тексти мали різну вимову: в Росії "ять" вимовлялося як "е" , в Україні — як "і", "г" в Росії звучало як експлозивний звук, в Україні й Білорусі — як фрикативний 10. Була різниця і в системі наголосів церковнослов’янської мови 11, але це не заважало функціонуванню її як засобу міжслов’янського спілкування і культурного взаємообміну впродовж значного періоду.

Те, що "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням спертися на давні традиції вітчизняної культури. Сучасні дослідники зазначають, що в період "другого церковнослов’янського впливу" південнослов’янські орфографічні норми, почасти і південнослов’янська лексика, приймалися східними слов’янами саме через свою архаїчність 12. Потяг до архаїки можна пояснити тим, що в умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати "свою античність", корені власної самобутності. Вірність традиції, збереження її споконвічних надбань розглядалися як найкращий спосіб не піддатися денаціоналізаційному натискові іноземних культурних впливів. Тими ж ідеологічними мотивами пояснюється пуризм українсько-білоруських кодифікаторів норм церковнослов’янської мови, авторів граматик у другій половині XVI — на початку XVII ст. Вони намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки останні позбавляли тексти наочної старовинності, що засвідчувала споконвічність мови і культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій 13.



9 Виноградов В. В. Различие между закономерностями развития славянских языков в донациональную и национальную эпохи. — Москва, 1963.

10 Як зазначалося вище, відмінності вимови відповідали особливостям фонетичних систем мов кожного народу, однак у літературному мовленні траплялися і протилежні випадки.

11 Успенский Б. А. Из истории русских канонических имен: История ударения в русских канонических именах. — Москва, 1969.

12 Успенский Б. А. Языковая ситуация... — С. 55 — 56.

13 Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. — Київ, 1980. — С. 39; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — Київ, 1985. — С. 138.



Крім того, вона, на думку П. Житецького, сприймалася як своєрідний "об’єднувальний фокус" посеред маси діалектних відмінностей 14.

Наслідком єдності походження всіх східнослов’янських мов від давньоруської ("руської", "русьской" — від "Русь") мови та їхньої близькості став той факт, що "руськими" тривалий час продовжували називати кожну зі східнослов’янських мов. А оскільки і церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного зі східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською". У заголовку перекладів Євангелія учительного, покладених в основу видання Івана Федорова 1569 р., вказано, що пам’ятка перекладена "от греческа языка на рускыя книгы" 15, хоч насправді мова цього перекладу — церковнослов’янська, насичена болгаризмами. На титульному аркуші Острозьку біблію названо "Библіа по языку словенску", але в розмовній мові її дуже часто називали "руською". Усвідомлення різниці між мовними системами призводило і до протиставних формулювань: мова "словенська" і мова "руська", "руська" і "проста руська", "руська литовська" і "руська московська". Нестійкість термінології відбиває діалектику загального і одиничного: коли хотіли підкреслити спільність походження, спорідненість різних мов, а також різних стадій її розвитку, всіх їх називали "руськими", а для розмежування від давньої "руської" (мови Київської Русі) та церковнослов’янської ("словенської", "словеноруської"), російської мов з’являлося також визначення "мова наша проста" 16. Спільність мов в дусі концепцій диглосії підкреслювалася найчастіше в теоретичних заявах, що мали ідеологічне забарвлення, визнання відмінності церковнослов’янської та окремих слов’янських мов найчастіше диктувалося практичними міркуваннями.

Як зазначалося, перші рукописи з виразними рисами української книжної мови середньої доби ("руської", "простої") відомі з середини XIV ст., поширенішою вона стає з другої половини XVI ст. "Руська" ("західноруська" за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська", книжна — це різновиди спільної білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду східних слов’ян, а для середнього — українців та білорусів 17. Проте він стає джерелом непорозумінь, коли російською мовою його передають "русский", що сприймається як синонім "російського". Умовно можна називати писемну українсько-білоруську мову "староукраїнською" 18 або "старобілоруською", не забуваючи, однак, про близькість всіх варіантів цієї мови.


14 Житецький П. Г. Вибрані праці: Філологія. — Київ, 1987. — С. 22.

15 Так у численних рукописах як російського, так і українського та білоруського походження.

16 У зв’язку з нестійкістю давньої етнонімічної та лінгвістичної термінології, невиправдана позиція тих сучасних авторів, які проголошують необхідність називати давні літературні мови за їх самоназвами. На практиці таке слововживання призводить до термінологічної плутанини. Філологія, як і будь-яка наука, повинна прагнути до однозначності термінів: якщо мова одна, то і за наявності різних самоназв їй слід давати у всіх випадках те саме означення. Саме тому термін "українсько-білоруська" чи "білорусько-українська" писемна мова не є штучним, бо він найкраще відбиває сутність даного мовного явища.

17 Англійське Ruthenian і середньовічне німецьке Reusche відповідають найчастіше цьому другому значенню, натомість слово Ruthenen у німецькій мові, відповідно до практики в Австрійській імперії, означало переважно галицьких, буковинських і закарпатських українців.

18 Див.: Словник староукраїнської мови XIV — XV ст. — Київ, 1977-1978. — Т. 1 — 2. Цей цінний словник реєструє, в основному, актову лексику першого етапу середнього періоду історії української писемної мови.



Слово "проста", яке вживали самі автори, котрі цією мовою писали, інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами. Частішими, ніж слов’янізми, серед них були полонізми, бо "проста" мова протиставлялась і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. Інколи полонізмів було так багато, що мова ставала майже польською, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою 19. У зв’язку зі значною відмінністю цієї мови від просторіччя, деномінант "проста" доцільно вживати в лапках. Очевидна штучність даної мови справляла на деяких дослідників враження не тільки "потворності", але й "хаотичності", "безсистемності". За словами А. Кримського, це "неорганічне язичіє, суміш" 20. В. Вітковський переконливо показав, що це була не довільна мішанина, де кожний автор міг писати на власний розсуд, а досить унормована мовна система. Отже, від розмовної мови "просту" відрізняла також більша нормованість останньої. Погоджуючись в цьому з дослідником, аж ніяк не можемо визнати слушними його міркування про те, що полонізми писемної мови в більшості випадків засвідчують їхнє функціонування в українській народнорозмовній мові.

"Проста" мова була досить зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур, де писемна мова стала свідомо будуватися на базі народнорозмовної як її кодифікований наддіалектний варіант. В Україні було прийнято іншу модель співвідношення літературних мов: вживання мовних систем більше (в сакральних текстах і "найвищих" літературних жанрах) або менше (в менш престижних текстах) віддалених від просторіччя 21. Отже, було три "стилі" чи, швидше, рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, середній — "проста" мова, найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї. Мова, що усвідомлювалася як просте писемне фіксування усного мовлення (хоч не могла не відрізнятися від нього тими чи іншими деталями) 22, використовувалася на письмі в практичних цілях, наприклад, для якомога точнішого запису слів свідків у латиномовних судових актах.



19 Див., наприклад, Struminskyj B. The Language Question in the Ukrainian Lands before the nineteenth century // Aspects of the Slavic Language Question / Ed. by R. Picchio and H. Goldblatt — New Haven, 1984. — Vol. 1. — P. 22.

20 Крымский А. Украинская грамматика. — Москва, 1907. — T. l, в. 1. — C.82.

21 Неделькович О. Языковые уровни и характерные черты диглоссии в средневековых текстах православных славян // American Contributions to the Tenth International Congress of Slavists. Linguistics. — 1988. — P. 277.

22 Деякі дослідники наголошують на тому, що жодна писемна мова не є ідентичною розмовній, крім хіба що сучасних фонетичних записів. Це так, але є принципова відмінність між мовою, що свідомо в тих чи інших параметрах дистанцюється від розмовної, і тією, що ставить собі завданням наслідувати розмовну і відступає від неї переважно в напрямі більшої нормативності (не торкаємось тут питання про недосконалість передачі будь-якою графічною системою всього розмаїття фонетичних систем усного мовлення).



Пізніше вживання її в театральних інтермедіях спершу було розраховане на гумористичний ефект 23; записи народних пісень, відомі вже з XVI ст., стали по-справжньому популярними з другої половини XVII ст. Характерно, що ранні фіксації справді простої, без лапок, мови частіше здійснювалися латинським письмом. Напрошується думка, що традиційна кирилиця викликала асоціації, які виключали повну десакралізацію письма і підхід до нього лише як до суто практичного засобу.

Вживання в Україні та Білорусі латинської мови означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного життя ці країни входили в той реґіон (Західна і Центральна Европа), де латина впродовж середньовіччя була мовою правових актів, школи й науки, більшості жанрів літератури. Як вже зазначалося, латина була у вжитку вже в канцеляріях Галицько-Волинського князівства XIII — початку XIV ст., але з середини XIV ст. її стала насаджувати й чужинецька адміністрація. У літературному процесі України й Білорусі другої половини XV ст. певну роль відігравали і латиномовні твори. Їхнє поширення пояснюється роллю латинської мови у середньовічній школі, навчанням окремих вихідців з України чи Білорусі у закордонних університетах. Вплив ренесансної літератури більшою чи меншою мірою позначився на латиномовних поетичних творах Юрія Дрогобича, Павла з Кросна, Станіслава Оріховського, Миколи Гусовського. їхні твори, як і видання Франциска Скорини, не мали вузько віросповідного характеру. Деякі з латиномовних авторів, не будучи східнослов’янського походження, вважали себе русинами в територіально-політичному розумінні (наприклад, син німецьких колоністів Павло Процелер називав себе Павлом Русином). Однак з часом латинська мова і пов’язана з нею латиномовна освіта дедалі більше асоціювалися виключно із західним, католицьким світом. Звичайно, окремі католицькі автори називали себе русинами, але це було явище не типове, перехідне. У тодішніх конкретних умовах прийняття католицизму в більшості випадків вело, зрештою, до розриву з вітчизняною традицією. Тому відбувалося щораз чіткіше розмежування: латиномовна літературна творчість стала сприйматися українцями і білорусами як органічно пов’язана з католицизмом, а отже, як чужорідна. Тільки згодом, особливо в могилянську добу, православні дійшли висновку, що треба мати і власні латиномовну освіту й писемність.

Польська мова спершу була мовою нечисленного ще польського населення України, але з часом дедалі більше ставала lingua franca в усьому польсько-литовсько-білорусько-українському реґіоні. Панівне становище польських правлячих верств у державі ставило цю мову у привілейоване становище. Всупереч думці А. Мартеля 24 вживання тим чи іншим українцем польської мови у записах "для себе" аж ніяк не означало у той період полонізації.

Якщо польська писемність функціонувала також і в середовищі корінного населення, то гебрайська й вірменська були доступні тільки представникам цих меншин. До винятків належали такі люди, як німець Мартин Ґруневеґ, який, працюючи у львівських вірменських купців, вивчив і їхню мову 25.



23 Булаховський А. А. Вибрані праці. — Київ, 1977. — Т.2. — С. 18.

24 Martel A. La langue polonaise dans les pays ruthenes Ukrainę et Russie Blanche, 1569 — 1667 // Traveaux et Mémoires de l’Université de Lilie, N.S. Droit et Lettres, 20. — Lilles, 1938.

25 Ісаєвич Я. Найстарший історичний опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 105 — 113.



Грецькі, німецькі, італійські поселенці користувалися своїми мовами переважно для власних потреб, однак їхні книги ставали доступними і певній частині людей інших національностей.





Мова друкованих видань. Добре відомо, яке велике значення мало впровадження друкарства для стандартизації більшості літературних мов. Не була в цьому відношенні винятком і Україна, але тут простежувались особливості. Становище України між Заходом і Сходом відбилося і в тому факті, що перша відома друкована книга автора, який походив з України, вийшла в Італії латинською мовою, а перші видання, значна частина тиражу яких призначалася для України, видані церковнослов’янською мовою у Польщі друкарем-німцем. Йдеться про астрологічний трактат Юрія Дрогобича "ludicium pronosticon anni currentis" (Рим, 1483) 26 та богослужбові книги, видрукувані у Кракові Швайпольтом Фіолем (дві з датою 1491 р., дві без дати). Текстологічно досліджувалися обидві надруковані Фіолем Тріоді. Встановлено, що вони репрезентують найпоширеніший у південних і східних слов’ян тип письма, що відображає вимоги Єрусалимського уставу і включає правку, здійснену в XIV ст. болгарськими монахами-книжниками на Афоні та в Болгарії за Євфимія Тирновського 27.



26 Див.: 3.5.

27 Момина М. А., Шварц Е. М. Рукописный прототип старопечатных московских Триодей XVI в. // Древнегреческая литература: Анализ источников. — Ленинград, 1984. — С. 189.

28 Див. репродукцію передмови: Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989. — С. 75.



За визначенням П. Владимирова, "Октоїх" Фіоля, найімовірніше, надрукований з рукопису українського походження, а його "Часослов" — за українським списком російського протографа. На призначення книг передусім для українських і білоруських читачів вказують датування за ерою від Різдва Христового і, особливо, українсько-білоруська (типу "простої") мова післямов "Октоїха" і "Часослова". Але основний текст всіх друків Фіоля, зрозуміло, церковнослов’янський.

Здійснене Ф.Скориною у Празі видання Біблії, яке мало для України значення не менше, ніж для Білорусі, зберігаючи церковнослов’янську мовну основу, було насичене білорусизмами. По суті, воно вперше в друкарстві відбило тенденцію до інтеграції двох мовних систем — церковнослов’янської і "руської". Це було можливе з позицій диглосії — сприймання цих мов як різновидів однієї. Як побачимо далі, наступники Скорини пішли іншим шляхом, чітко диференціюючи церковнослов’янські та "прості" тексти.

Зважаючи на те, що майже всі видання Івана Федорова були літургічними за призначенням, цілком природно, що вони вийшли церковнослов’янською мовою. Єдиними винятками були двомовний, грецько-церковнослов’янський текст Острозького Букваря 1578 р., і листівка з надрукованими "простою" мовою віршами Андрія Римші. Щоправда, під час діяльності Івана Федорова у Заблудові власник друкарні Г.Ходкевич, даючи доручення видрукувати Євангеліє учительне, спершу планував підготувати текст "простою" мовою. У передмові Ходкевич писав, що "помыслил ...ижебы сію книгу выразумЂнія ради простых людей преложити на простую молву, и имЂл о том ... попеченіє великое". Проте гетьмана відрадили робити це: "И совещаша ми люди мудрые в том писмЂ ученые, иже прекладанієм з давных пословиц на новые помылка чинится немалая, якоже и нынЂ обрЂтается в книгах новаго переводу" 28. Ймовірно, проти перекладів на "просту" мову виступили емігранти з Росії — князь А.Курбський, колишній троїцько-сергієвський ігумен старець Артемій, який жив при дворі князя Слуцького. Та й Іван Федоров міг побоюватися, що у наборі книги "простою" мовою припуститься більших помилок, ніж у текстах церковнослов’янською мовою, добре йому знайомою. Ідея зробити друковані книги зрозумілими для "простих людей" була особисто близька самому Г.Ходкевичу, і відмовився від неї він лише під тиском тогочасних літературних авторитетів. Незабаром, видаючи Псалтир з "Часословом", Ходкевич повернувся до наміру перекладати церковнослов’янські книги "зрозумілішою" мовою. І знову вдалося його переконати, що переклад може призвести до помилок, через які "єреси умножаются" 29.

Особливе значення для дальшої стабілізації церковнослов’янської мови мала славетна Острозька Біблія. Якщо раніше Скорина ставив своїм завданням наблизити мову друкованої біблії до білорусько-української "простої" мови, то острозькі видавці вирішили дати текст якомога чистішою, у їхньому розумінні, церковнослов’янською мовою. На титульному аркуші підкреслено, що "словенська" Біблія наслідує "єлико мощно" грецькій. Застереження "єлико мощно" дуже істотне. Підкреслюючи, з ідеологічних мотивів, роль грецького тексту як основи (зокрема при виборі варіантів), редактори все ж досить докладно пішли саме за Геннадіївською Біблією, в якій ряд книг перекладено з Вульгати. Це зумовлювалося насамперед прагненням створити видання, авторитет якого був би освячений традицією. Певну роль відіграли також настрої верхівки і пов’язаних з нею діячів, які боялися, що поширення Святого Письма зрозумілою загалові мовою може призвести до посилення єретичних течій. Щодо цього погляди православної ієрархії цілком збігалися з настроями консервативно налаштованих кіл католицького духовенства. Так, ідеолог польської контрреформації кардинал Станіслав Гозій висловлював побоювання, що нові переклади Біблії польською мовою створять умови для її довільної інтерпретації читачами: навіть жінки і ремісники "привласнять собі право навчати". Щодо перекладу Біблії з латини, то, на думку Гозія, він міг би здійснюватися здавна стабілізованою церковнослов’янською ("словенською або далматською") мовою 30. Якщо престижність церковнослов’янської мови визнавалася навіть окремими представниками іншої культурної традиції, тим більше вона здавалася очевидною для православних слов’ян.



29 Див.: там само. — С. 86.

30 Ziomek J. Renesans. — Warszawa, 1973. — S. 48.



Пожвавлення суспільно-політичного руху в другій половині XVI ст. супроводилося не тільки активізацією літературної творчості українською та білоруською літературними мовами, а й посиленням уваги до церковнослов’янської мови, виявом чого було впровадження її у школах вищого рівня, створення граматичних праць і словників. Культивування церковнослов’янської мови в Острозі було пов’язане з діяльністю тут колегіуму ("академії"). Надаючи великого значення церковнослов’янській мові як мові літургії, теології та "вищих шарів" культури, острозькі книжники одночасно стали на шлях паралельного вживання "простої" мови як засобу освіти, публіцистики, поточної літературної творчості. 1587 р. були написані "в академії Острозьськой" і незабаром видані одним збірником твори Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий". В передмові ("До народов руских короткая а пильная предмовка") автор підкреслює необхідність дати відсіч "учителям костела римского", які ведуть полеміку "так словне з казальниц яко и писмом з варстатов друкарских". Твори Смотрицького — перша книга, друкована в Україні не церковнослов’янською, а "простою" мовою. Полемічні твори друкувалися цією мовою і пізніше, зокрема відомий "Апокрисис" Христофора Філалета. Водночас для цілей полеміки використовувалась і церковнослов’янська, й польська мови. Першим полемічним виданням церковнослов’янською мовою став збірник ("книжиця") 1588 р. з шести розділів, частково упорядкований, а частково написаний Василем Сурозьким. Церковнослов’янську мову вжито і для публікації праць візантійських богословів. Зокрема, першим після Біблії виданням великого обсягу стала книга "О постничестві" Василія Великого" 1594 р. Наступного року видано "Маргарит" — збірник "слів" Іоанна Златоуста. Для обох видань використовувалися тексти, які перекладалися і редагувалися гуртком А.Курбського. Видання книг візантійських богословів, призначених не для літургійного вживання, а для домашнього читання, було, на думку дослідників цього питання, дальшим, хоч і незначним, кроком у напрямі розкріпачення друкарства, поширення його тематичного діапазону 31.

У Дермані, де діяла своєрідна філія острозького літературного гуртка, було надруковано "простою" мовою "Лямент дому княжат острозьких" з нагоди смерті молодшого сина К.Острозького Олександра (кінець 1603 — початок 1604). Можливо, автором був Дем’ян Наливайко, який керував видавничою справою в Дермані 32.



31 Киселев Н. П. О московском книгопечатании XVII века // Книга: Исслед. и материалы. — Москва, 1959. — Сб. 2.

32 Копержинський К. Острозька друкарня в Острозі та Дермані після Берестейської унії (1596), її видання та діячі // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3.



Саме він написав післямову до дерманського видання "Октоїха" 1604 р., в якому також говориться про смерть князя Олександра. Характерною рисою післямови, як і ряду інших робіт Наливайка, є паралельні "руський" і церковнослов’янський тексти. 1606 р. в Острозі вийшов Требник з "предмовою" Д.Наливайка "руською" мовою, в 1607 р. — двомовний (церковнослов’янсько-український) збірник "ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчий", який включає передмову Дем’яна Наливайка (можливо, він також перекладав матеріали збірника), Іоанна Златоуста "Слово о покаянии к Федору Мниху", його ж "слово" "еже всуе мятется всяк человек живый", і світську пам’ятку візантійського походження — повчання псевдо-Василія сину Леву. З 28 видань Острозької друкарні 14 мають церковнослов’янський текст і додаткові статті, в чотирьох — українські статті при церковнослов’янському основному тексті, одне видання — двомовне, шість — українською ("простою") мовою. По суті, Острозький осередок здійснив найрішучіший поворот до використання у друці поруч з церковнослов’янською також "простої" мови.

Консервативнішою щодо цього була друкарня Львівського братства. Літературні твори (вірші, шкільні декламації і п’єси) і тут друкувалися "простою" мовою, але, починаючи з 30-х рр. XVII ст., братство обмежилося виданням традиційних літургічних книг і молитовників церковнослов’янською мовою. Навіть передмови і післямови до ряду книг, зокрема до Чотириєвангелій, тут нерідко друкували церковнослов’янською. Цінним свідченням грецько-українських культурних контактів є кілька видань з паралельними грецьким і церковнослов’янським текстами. Грецька частина цих видань призначалася як для самих греків в Україні та поза її межами, так і для вивчення грецької мови українцями та білорусами 33. Разом з Острозькою Львівська братська друкарня продовжила започатковане ще Іваном Федоровим видання церковнослов’янських Букварів, які поряд з граматиками сприяли більшій нормативності не лише церковнослов’янської, а й "простої" писемної мови.

Тенденцію до урізноманітнення мовного спектра видань, розпочату в Острозі, продовжила насамперед друкарня Києво-Печерської лаври. Лаврські видавці випускали "простою" мовою переважно більш-менш світські тексти, а літургічні й богословські — церковнослов’янською. Проте в цей період ставало більше прибічників розширення тематики перекладів на "просту" мову. К.Сакович, який схвалював переклади "Бесід Іоанна Златоуста" на церковнослов’янську мову, писав 1625 р.: "Ще краще було б, якщо б їх переклали просто руською мовою" H Він також стверджував, що твори святих Єфрема, Макарія Єгипетського, Іоанна Ліствичника "заслуговують перекладу на нашу просту руську мову, оскільки рідко хто з нас, читаючи по-слов’янськи, все досконало розуміє". Той же автор (що, як відомо, в 1620 — 1624 рр. був ректором Київської братської школи) закликав перекладати "простою" мовою, "якщо не можна грецьких і латинських авторів, то хоч би з польської, чим особливо належало б зайнятися київському Печерському монастирю, який має для цього засоби і друкарню... Адже це не вчорашній звичай у багатьох народів і цілком похвальний — перекладати твори з однієї мови на іншу" 35. Тією чи іншою мірою ці погляди поділяли П.Беринда, Т.Земка та їхні помічники. Видатною подією в культурному житті став вихід 1627 р. "Тріоді пісної", в якій синаксарі Никифора Калліста Ксанфопула були вміщені в перекладі Земки з грецької на тогочасну українську літературну мову. В післямові Беринда обґрунтував доцільність такого нововведення вимогами читачів різних станів: "А еже о синаксарех... на российскую бесЂду общую...Тарасием Леоновичем Земкою... от греческого преложеных, противно сему а не прерЂкуєте великоросси, болгари и срЂби и прочии подобнии нам в православии; сЂтворися се ревностию и желЂнием рода нашего Малои России благородных, гражданских и прочиих различнаго причта людей" 36. Видання книг українською мовою вимагало деякої модифікації кириличного шрифту відповідно до специфіки української фонетики. Зокрема, поруч з літерою "г" з’явилася і "ґ", графічна форма для якої була розроблена на основі одного з накреслень грецької "гамми" 37.



33 Киселев Н. П. Греческая печать на Украине в XVI веке // Книга: Исслед. и материалы. — Москва, 1960. — Сб. 7.

34 Desidorosus. Przedmowa K. Sakowicza. — Kraków, 1625. — S. 10.

35 Ibid. — S. 9, 10.

36 Титов Ф. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. — Київ, 1924. — С. 178.

37 Каменева Т.Н. Черниговская типография, ее деятели и издатели // Труды Гос. б-ки им. Ленина. — 1959. — Вып. 3. — C. 253.



Поширення діапазону пам’яток, перекладених з церковнослов’янської на українську мову, дослідники, як правило, пов’язують з гуманістичними і реформаційними віяннями. Це слушно, але на розширення вжитку несакральних мов українські книжники пішли в тих межах, в яких цю ідею сприйняв і контрреформаційний Тридентський собор. Навіть погляди Івана Вишенського з цього питання цілком узгоджуються з поглядами польського контрреформаційного ідеолога і церковного діяча кардинала Гозія: використання традиційної сакральної мови в літургії і загальнозрозумілої в проповідях та інших ділянках релігійного виховання та освіти 38. Приблизно так само підходила до цього і більшість українських літераторів. При цьому, як зауважують дослідники, зокрема П. Житецький, часто доходило до "конфлікту" прагнень, коли еліта була "не проти ширшого вживання "народної мови", а прості люди "відстоювали церковнослов’янську — не дуже зрозумілу, але небуденну".

Який загальний кількісний підсумок українського друкарства щодо мов видання? З 366 видань 1574 — 1648 рр., зареєстрованих у бібліографії, церковнослов’янською мовою надруковано 68 (18,6 %), церковнослов’янською і українською — 51 (13,9 %), українською — 41 (11,2 %), польською — 105 (28,7 %), латинською — 96 (26,2 %). Разом церковнослов’янською і українською мовами опубліковано 43,7 % усіх видань. Однак церковнослов’янські книги були великого обсягу, тому, коли підрахувати суму надрукованих паперових аркушів, картина буде зовсім іншою. Церковнослов’янською мовою надруковано 75,8 % загального обсягу взятих на облік книг, українською — 7,9 %, натомість польською — 10,2 %, латинською — 5,4 % сумарного обсягу книжкової продукції. До того ж, за невеликим винятком, тиражі польськомовних і латиномовних книг були набагато меншими, ніж церковнослов’янських. Серед видань, що привозилися з-поза меж України, переважали спершу латинські, а пізніше польські книжки, чимало імпортувалося літератури німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мовами 39. Якщо порівнювати з тим, що було того часу у Західній і Центральній Європі, кількість книжок, виданих в Україні, особливо з книжок, надрукованих церковнослов’янською та українською мовами, може видатись вкрай незначною. Проте впливу цих видань на мовну ситуацію і на культурне життя загалом не слід недооцінювати. Серед книжок, виданих церковнослов’янською, були і високопрестижні видання, які потім передруковувались і навіть переписувалися не лише в Україні, а й за її межами, зокрема в Росії, Румунії, згодом у Сербії.

Внеском у культурне життя всієї православної Слов’янщини було як церковнослов’янське друкарство України, так і книговидання "простою" мовою. Останнє розвивалося в контексті білорусько-української культурної спільноти, хоч своїм значенням нерідко виходило за її межі. Воно гарно заповідалося наприкінці XVI ст., але дальший розвиток був повільним. У 1586 — 1616 рр. тексти "простою" українською мовою становили 8,5 % всієї книжкової продукції в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %. Проте треба мати на увазі, що друковані цією мовою книжки впливали на культурний процес не тільки безпосередньо, а й за посередництвом тих рукописних книг, що були скопійовані з друків або наслідували їх мовою та оформленням. Порівняльне вивчення української рукописної та друкованої книжки, зокрема і в лінгвістичному аспекті, повинно розкрити конкретні механізми їхньої взаємодії. Зберігши багатомовність, успадковану від рукописної книги 40, друкована книжка стала чинником стандартизації кожної з писемних мов, сприяла дальшому розмежуванню їхніх сфер застосування.



38 Goldblatt H. On the Language Beliefs of Ivan Vyshenskyi and the Counter-Reformation // HUS. — 1991. — Vol. 15, N 1/2. — P. 29 — 30.

39 Див.: Исаевич Я. Круг читательских интересов городского населения Украины в XVI — XVII вв. // Федоров. чтения, 1976. — Москва, 1978. — С. 65 — 67.

40 Про багатомовність української літератури середньої доби див. Grabowicz G. Towards a History of Ukrainian Literature. — Cambridge, Mass., 1981. — P. 99.



Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що українська мова впродовж XIII — першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення і урізноманітнення його мови — і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності. Той факт, що спочатку як мова літургійна і головна мова писемності використовувалася мова споріднена, хоч і відмінна від народнорозмовної, сприяв поширенню грамотності, полегшував оригінальну літературну творчість. Грецька ж мова не набула такого поширення серед православних, як латинська в католицьких країнах, і це загальмувало міжнародний культурний обмін на професійному рівні. Мова галицько-волинських грамот, пізніше грамот Молдавського князівства, стала формуватися на основі української мови, ділова мова Великого князівства Литовського акумулювала риси української та білоруської мов. Формування "простої" книжної мови відбивало прагнення зробити писемність зрозумілішою ширшим колам читачів. Це було явище, типологічно подібне до процесів, що були властиві і культурам народів Західної та Центральної Європи доби Реформації. Однак там розширення середовища використання національних літературних мов мусило відбуватися на основі мов народнорозмовних, шляхом повного розриву в ряді жанрів з дотеперішньою латиномовною писемною традицією. Натомість в Україні традиційна писемність не була цілком чужою, і це стало основою для розвитку нових різновидів писемної творчості не шляхом розриву з традиційною писемністю, а шляхом її реформування. Впродовж розглядуваного часу не склалися передумови для писемності, побудованої на розмовній мові. Водночас, наскільки можна судити з фрагментарних згадок у джерелах, зростало значення тих пам’яток словесності, які виникали і розповсюджувалися в усній формі. Фольклор був явищем загальнонаціональним, а ораторське мистецтво розвивалося в середовищі освічених людей. У різного роду промовах, "ораціях", церковних казаннях використовувалися не лише мови писемності (церковнослов’янська, "проста", латинська, польська), а й мова українська. Незважаючи на відсутність державної опіки, українська мова вдосконалювалась і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації.



















Попередня             Головна             Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.