Попередня             Головна             Наступна

П. М. Сас

4.18. Історична думка

Історичне мислення. Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. історична думка в Україні перебувала під впливом різних ідейних і світоглядних течій. Сутність останніх визначали, з одного боку, середньовічні розумові стереотипи і способи пояснення світської історії, а з іншого — ідейні установки доби Відродження, сфокусовані в категоріях ренесансного історизму.

Майже єдиним "чистим", або спеціальним, жанром літератури історичного спрямування залишалося літописання. Порівняно з попереднім періодом воно помітно змінилося. Літописи цього часу (найвідоміші — Густинський, збірка "Літописці Волині й України", Острозький літописець), зберігаючи хронологічну мережу — цей магічний кристал, завдяки якому могла нарощуватися сюжетно роздроблена тканина твору, а також значною мірою дотримуючись середньовічної світоглядної орієнтації, набули помітного прагматичного спрямування. Поряд з традиційними для старого літописання темами і засобами їх відображення, в деяких літописах, насамперед Густинському, з’являються риси тематичного висвітлення і виявлення внутрішніх історичних причин подій із спробою концептуалізації викладу, а також із залученням документальних текстів і використанням апарату посилань.

Формування історичної свідомості нового часу й нетрадиційних спеціальних методів роботи з фактичним матеріалом відбувалося, головним чином, за рахунок інтелектуальних зусиль письменників- публіцистів і філологів з гуманістичними світоглядом та уподобаннями. В плані ідейної орієнтації суспільства література такого роду являла собою своєрідний хвилеріз, пройшовши через який, інформаційний океан історичного життя змінював "довжину хвилі" і в такому вигляді сприймався масовою суспільною свідомістю. Не менш важливим було й те, що ідейні та методологічні здобутки історизму нового часу, який розроблявся гуманітаріями в різних сферах письменства, творили історіографічну модель, в якій певною мірою зреалізувалися наукові методики історичного дослідження.

Стиль історичного мислення авторів писемних пам’яток характеризувався ієрархією світоглядних і методологічних статусів. Найелементарніший його прояв пов’язаний з рівнем емпірії, суспільно- психологічного відображення. Таке відгалуження авторського стилю представлене в літописах формою подієво-констатаційного і подієво-описового осмислення політичної та історичної дійсності, діапазон якого коливається від процедури переведення первісного потоку історичної інформації на мову примітивної анналістики до складніших інтелектуальних операцій: узагальнення історичних фактів, подій і явищ з позицій буденної свідомості. Таке узагальнення, як правило, позначалося фрагментарністю викладу й неузгодженістю з попереднім матеріалом.

Стиль історичного мислення суб’єктів книжкової культури, а якщо ширше — тип їхньої історичної свідомості проявлявся також на рівні вченості, ерудиції, матеріалізувався як спосіб літературного висловлювання. У творах, автори яких підпадають під таке визначення (полемічні трактати, політичні проекти, лексикографічні пам’ятки, панегірики та деякі інші), фігурують здебільшого біблійні персонажі, міфологічні герої, історичні діячі, принагідно згадуються найяскравіші історичні події (особливої популярності набули екскурси у світ античної історії).

Подібні ретроспекції та звернення до "знакової системи" культури минулих епох пояснювалися переважно світоглядними орієнтаціями авторів і зумовлювалися каноном "високого" літературного стилю.

Нарешті, в творах різних жанрів літератури періоду, який розглядається, виразно проявився стиль історичного мислення, котрий характеризували критичний дискурс, теоретична рефлексія над певною сумою історичних фактів. Серед іншого це передбачало такі розумові операції, як підтвердження, уточнення, перегляд або нове формулювання певної системи припущень, гіпотез і тверджень, які стосувалися історичного знання, об’єктивованого в писемних та інших джерелах.

Поступово формувалася методологія, що базувалася на певних наукових принципах, наприклад історично-юридичний метод. Останній зводився до використання історичного й правового прецеденту як способу доведення авторської тези. При цьому наводилися документальні матеріали (повні тексти й витяги з них), а також застосовувався апарат посилань.

Теоретичний рівень мислення відігравав засадничу роль у розвитку історичної думки. Це проявилося насамперед у зв’язку з висвітленням українськими авторами питань найдавнішої історії слов’янства. Причому проблема походження слов’янських народів і способи її вирішення в українському "вченому" середовищі поставали як синтез ідейних настанов Відродження та середньовічної пояснювальної схеми історії, котрі репродукувалися вітчизняною літературою і польською історіографією.

Історичне осмислення спадщини Київської Русі. Питання етногенезу. На відміну від полемічної публіцистики, в якій нерідко для риторичних цілей "видобувалися" ті чи інші імена або факти з історії Давньоруської держави, в тогочасній книжності наукового спрямування відбувався процес нагромадження й систематизації знань про давній період історії руського народу, засвоювалася і творчо перероблялася духовна спадщина минулих віків. Зовні ця праця виглядала малоефектною. Та саме вона давала початкову суму знань, які визначали вагомість аргументів тієї ж полемічної риторики. Що важливо з політичної точки зору, ці знання раціоналістично виховували чуття національної ідентичності політичних еліт українського суспільства — як старої (шляхта, князі), так і новопосталої — козацької старшини.

Українські книжники виявляли велике зацікавлення питанням хрещення Русі, адже саме в цьому вбачалася духовна першооснова, "свята старовина", до якої постійно апелювали. Систематизована версія запровадження на Русі християнства постала у так званій Володимировій легенді, розробленій наприкінці XI — на початку XII ст. у "Повісті временних літ". У цій літописній пам’ятці концепція хрещення Русі відбиває, зокрема, Несторову інтерпретацію відомостей Початкового літопису й зумовлена появою вставок у первісний текст (легенда про подорож апостола Андрія до полян і словенів, "промова філософа" і "Корсунська легенда") ¹.

¹ Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Санкт-Петербург, 1908. — С.133; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII — XIII вв. — Москва, 1982. — С. 136; Запровадження християнства на Русі: Істор. нариси. — Київ, 1988. — С.64.

У кінцевому підсумку сюжетна канва оповіді про хрещення Русі в "Повісті временних літ" поставала перед багатьма поколіннями читачів ідейно витриманою і структурно цілісною. Цей твір започаткував низку викладів давньої історії Русі.

У першій половині XVII ст. як теоретична проблема актуалізувалося питання про три етапи християнізації Русі, перших князів-хрестителів, тобто ті аспекти знання про минуле руського народу, які потребували для свого розв’язання розвиненої історичної рефлексії й широкої обізнаності з джерелами. З’явилися праці, в яких вмотивовувалася відмінна від "Повісті временних літ" версія хрещення. Так, у книжці Льва Кревзи "Obrona jedności cerkiewnej" (1617) ² розроблено схему триетапного хрещення Русі: вперше її хрестили Кирило і Мефодій у часи візантійського імператора Михайла III і "на початку патріаршества Ігнатія"; вдруге — за часів імператора Василія І Македонянина і патріарха Фотія; втретє — за митрополита Миколи Хрисоверґа. Лаврентій Зизаній у своєму "Катехизисі" (1627) стверджував, що перше хрещення Русі здійснив апостол Андрій під час відвідання київських гір; друге відбулося за князювання Аскольда й Діра, третє — у часи Ольги, четверте, остаточне, — при Володимирі. Про кілька етапів хрещення Русі йдеться в Густинському літописі та деяких інших творах.

Традиційний для свідомості доби метод персоналізації історично важливих віх за іменами володарів сприяв виявленню невідомих або забутих сторінок минулого, де фігурували найперші князі-хрестителі.

На відміну від "Повісті временних літ", у якій досить двозначно говориться про права Аскольда й Діра на київський престол, деякі автори першої половини XVII ст. наголошували не лише на законному статусі обох київських зверхників як "великих князів київських", а й на тому, що на їх долю випала визначна історична місія. Так, Лаврентій Зизаній, розповідаючи про друге хрещення Русі, писав, що воно відбулося за часів візантійського імператора Василія І Македонянина та руських князів Рюрика, Аскольда й Діра. Звідси випливає, що Зизаній відносив хронологію другого хрещення Русі до другого понтифікату Фотія (878 — 886), оскільки в період першого понтифікату цього патріарха (858 — 867) імператором Візантії був Михайло III. Якщо хрещення не могло відбутися пізніше 879 р. (смерть Рюрика), а тим більше 882 р. (вбивство Аскольда і Діра), то, за "Катехизисом", його дату треба шукати між 878 — 879 рр.

Відомості про причетність до хрещення Русі перелічених історичних осіб подано ще у творі Льва Кревзи. Цей автор, зокрема, писав про навернення русичів у християнство "за Василія Македона, цесаря грецького, і за князя всієї Русі Рюрика, і за князів київських Аскольда й Діра, за патріарха константинопольського Ігнатія". Щодо особи патріарха, то автор "Obrony jedności cerkiewnej" припускав можливість участі в цьому релігійному акті патріарха Фотія, на якого покладав відповідальність за незначне поширення хрещення. Знаменно, що Кревза зробив посилання на якусь "хроніку словенську", або "хроніку словацьку". При цьому він зауважив, що матеріали про чудо з Євангелієм хроніст узяв із творів Зонари та Кедрина і що ці візантійські історики не називали імен руських князів ³.

² Lev Krevza’s. Obrona jedności cerkiewnej and Zaxarija Kopystenskyj’s Palinodia// HLEUL. — 1987. — P. 223-227.

³ Ibid. — P. 224, 225.

Не лише уніат Кревза і польські римо-католицькі автори цікавилися проблемами християнізації Русі. Особливо популярною серед освічених кіл українського суспільства була "Kronika Polska, Litewska, Żmudska i wszystkiej Rusi" Maцея Стрийковського (1582), до якої охоче й часто зверталися вітчизняні книжники, щоб знайти там пояснення своєї історії ⁴. Цей твір переписувався для читання, а для деяких авторів служив своєрідними шорами, надзвичайно звужуючи горизонт власного бачення минулого, в тому числі й щодо хрещення Русі. Наприклад, автор компілятивного твору першої половини XVII ст. "Літописець, то єст кройніка" (так званий "Український хронограф") майже дослівно репродукував версію хрещення Русі польського історика. Щоправда, додав і своє: "А то певна, же еще за Осколда й Дира княжат, много было хрестиянов межи руси" ⁵. Проте існували приклади більш самостійного й творчого підходу до питання про християнізацію Русі. Наприклад, в "Paterikon’i" Сильвестра Косова обґрунтовується версія п’ятиразового хрещення. Автор посилався на візантійського хроніста XI ст. Зонару, Нестора-літописця, церковного історика XVI ст. Баронія, польських хроністів та істориків Яна Длуґоша, Мартина Кромера, Александра Ґваньїні (італійця за походженням), Мацея Стрийковського та ін.

Питання про хрещення Русі не було суто "академічним". Воно мало яскраво виражену політичну підоснову. Свідченням цього можуть бути підготовлені Віленським церковним братством на конвокаційний сейм 1632 р. "Синопсис" та до елекційного сейму того ж року "Supplementum Synopsis". У цих творах, особливо в останньому, історичні факти християнізації Русі постають як важливий аргумент на користь обґрунтування політичної позиції православного табору. Докази супротивної сторони щодо конфесійного питання постали, зокрема, в праці Каспара Скупєнського "Rozmowa albo rellatia rozmowy dwóch Rusinow, shismatika z unitem" ⁶.

⁴ Докладніше див.: Толочко О. "Русь" очима "України": в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. — 1994. — № 1. — С.111 — 117.

⁵ ЛЂтописецъ, то естъ кроиника. З розных многих a досвЂчоных авторов и историков диялектом руским естъ зложоная // НБУВ, ІР, ф. I, № 171, арк. 468.

⁶ АЮЗР. — Т. 7, ч. 1. — С. 538 — 539; 600 — 606; 700 — 707.

В українській книжності першої половини XVII ст. порушувалися питання, пов’язані з проблемою походження руського народу. Набула поширення політична концепція руського народу, що ґрунтувалася на уявленні про конфесійно-культурний субстрат народу Русі і зводилася до ідеї його політичної свободи та утвердження "третього" народу Речі Посполитої. Автори цієї концепції оперували, переважно, такими категоріями й поняттями, як свобода, рівноправність, "договірне" об’єднання, релігійна толерантність. Що стосується теоретично узасадненої історичної рефлексії над питаннями етногенезу руського народу, то вона передбачала, в межах тогочасних наукових знань і методології, дещо іншу категоріальну і понятійну "мову": походження, еволюція, континуїтет, спільне і особливе, етнічна і мовна самобутність, історична територія (йдеться про напрям критичного дискурсу авторів першої половини XVII ст., а не про використання ними перелічених сучасних термінів).

Історичне вмотивування концепції руського народу (теорія етногенезу) для вітчизняних книжників виявилося набагато складнішим завданням, аніж формулювання політичних постулатів у межах цієї концепції. Якщо, послуговуючись сучасною термінологією, теорія етногенезу руського народу і була ними поставлена як історіографічна проблема, то здебільшого тією мірою, якою було засвоєно ідеї польських істориків XVI ст. — М. Кромера, М. Бєльського, А. Гваньїні, M. Стрийковського (теза про біблійних предків слов’ян і спільність їх походження; "слов’янізація" народів античної етнополітичної номенклатури й вмотивування сарматського кореня; виведення назв народів від географічних об’єктів, пращурів-князів, характеру історичного самовираження етносу, кольору волосся тощо).

Рецепція подібних концепцій польської історіографії проявилася, зокрема, в Густинському літописі (1627). У цій пам’ятці слово "Русь" вживається як спільна назва східнослов’янських племен і народів, котрі населяли "Європейську Сарматію". Виникнення ж назв окремих народів, які відгалузилися від праслов’янського субстрату, пояснюється впливом часового фактора, засвоєнням назв місцевості або країни розселення, імен ватажків та ін. Стверджується, що такого роду єдність у різноманітності стосувалася всіх праслов’ян (автор перелічує у цьому зв’язку низку давніх народів — венедів, антів, аланів, роксоланів та інших, які, на його думку, походили з одного кореня і пізніше дістали назву "слов’яни").

На основі такої методики в Густинському літописі розглядається питання єдності східнослов’янської спільноти за її етнонімомічної багатоваріантності: "Такоже и въ Сармаціи сЂдше различно презывахуся: Поляне, Древляне, СЂвери, Кривичи и проч., или якоже и нынЂ, Москва, БЂлая Русь, Волинь, Подоля, Украйна, Подгоря и проч. Но обаче аще и разлічіе есть во именованіи волостямъ: но вЂстно есть всЂмъ, яко сіи всЂ единокровни и единорастлны, се бо суть и нынЂ всЂ общеединымь именемь Русь нарицаются" ⁷.

Водночас у межах домінуючої в Речі Посполитій історіографічної парадигми слов’янського етногенезу, а також конфесійних маркувань східного слов’янства автор Густинського літопису заявив незвичний для свого часу диференційований підхід (в аспекті етнічної території та назви-етноніма населення) до руського народу, виокремлюючи "Україну", "козаків" і, одночасно, відділяючи їх, принаймні від населення Московської держави. Так, пишучи про початки козаків "на Украйні", а отже, відповідаючи на питання, звідки і як козаки "начало своє пріяша", він виводить їх від руського народу. При цьому називає причини "змаління" останнього, в тому числі такі: "презъ Батіа Татарского царя, иже землю нашу Рускую пусту сотвори, a народъ наш умали й смири, к сему же еще й отъ Ляховъ, и Литвы, и Москвы, такожде й междособными бранми зЂло озлобленны й умаленны быша, a потомъ й князи въ них оскудЂша; тогда сей нашъ народъ мало успокоися" ⁸.

⁷ Густинская летопись // ПСРЛ. — 1843. — Т.2. — С.236.

⁸ Там само. — С. 367 — 368.

Таким чином, "занурюючи" козаків в історичне джерело — минуле руського народу часів давньої Київської держави, автор Густинського літопису "виймає" їх звідтіля вже як "наш", "руський" народ, який протиставляється "Ляхам", "Литві" та "Москві". У цьому можна вбачати перші ознаки наростаючого "зсуву" історичної свідомості на рівні "теоретичної" культури від Русі як "знаку", однаково уживаного, хоч по-різному трактованого в Москві, Вільно та Києві, до України як політичної та національної цілісності.

Прикладом того, як засвоєння історичних знань, набутих польською історіографією XVI ст., давало відхилення від "першоджерела" в поясненні історичних коренів руського народу, може служити також твір Захарія Копистенського "Палінодія" (1621 — 1622). Відштовхуючись від теорії про біблійного Яфета — родоначальника руського народу (подібну версію опредметнено також у вітчизняному літописанні), він розглядав населення "Великой Россіи" * та "Малой Россіи"* як дві гілки "ЯфетоРоского поколенья". Тобто порівняно з польською історіографією він робив значно більший наголос на спільності походження східнослов’янських народів. Таке демонстративне підкреслення одного кореня руського народу по обидва боки кордону Речі Посполитої та Московського царства віддзеркалювало не лише звичні у конфесійному підході визначення "своїх", чуття духовної тотожності православного універсуму, а й пошуки моральної опори в народі одного "яфето-роського покоління", який мав свою сильну державу. Загалом обстоювана Копистенським версія не виходила за прийнятні для політичного режиму Речі Посполитої рамки політичного легалізму. Втім у ряді випадків українські церковні ієрархи виходили за ці рамки. Приміром, Йов Борецький — один з речників політичної концепції руського народу — на початку 1625 р. звернувся до царя з проханням про взяття України та запорозьких козаків під своє "покровительство". Водночас на ряді етапів Борецький балансував між російською і польською орієнтаціями, тоді як Петро Могила і Сильвестр Косов були лояльнішими щодо Речі Посполитої. Сильною промосковською налаштованістю вирізнявся Ісайя Копинський, якого Петро Могила усунув з митрополичої кафедри.

Синтез польської та руської книжних культур позначився і на засвоєнні вітчизняним письменством історичного спрямування певного понятійного апарату й концептуальних засобів, уживаних польськими істориками. Наприклад, це стосується термінів "монарх", "монархія" в застосуванні їх до давньоруських історичних реалій.

У М. Стрийковського, одного з найпопулярніших в Україні авторів, Руська, або Київська, монархія поставала як така форма політичного устрою і правління, за якої верховна політична влада зосереджується в руках носія суверенітету — єдиновладного князя, який володарює на державній території Русі. Класичним утіленням ідеї такої "монархії" було для Стрийковського князювання Володимира: "Володимир Святославич, внук Ігоря і правнук Рюрика, опанувавши руські князівства... всю Русь Північну, Східну і розташовану на півдні Білу і Чорну взяв під свою владу: тому писав себе царем або королем, єдиновладцем і великим князем усієї Русі" ⁹.

^* Вважається, що терміни "Мала Росія", "Велика Росія" літературно-церковного походження. Вони були введені до політичного церковного словника константинопольським патріархатом у середині XIV ст., причому у цих назвах вбачають аналогію до термінів "Мала Греція" і "Велика Греція" — під першим розуміли власне Грецію, під другим грецьке населення за її межами, зокрема на півдні Апеннінського півострова. Грецизовану версію "Рóсія" в значенні "Русь" спопуляризували київські книжники XVII ст.

⁹ Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmudska i wszystkiej Rusi. — Warszawa, 1846. — T. 1. — S. 125.

Польський історик розглядав руську монархію у післямонгольський період її історії крізь призму континуїтету давньоруської державності. При цьому він вирізняв як феодально-династичний аспект, так і той, що стосувався ролі політичних інститутів — володарювання в Києві й територіальному ядрі старої Русі — Київському князівстві. І якщо в першому випадку він наголошував на поважній генеалогії київського князя Станіслава, який, за його словами, походив від "старожитних княжат руських, монархів київських і від Рюрика, Трувора, Синеуса, князів варязьких, також Ігоря та Олега", то в другому випадку Стрийковський розцінював факт вигнання князя Станіслава з київського столу як цілковитий крах київської монархії: "а від того часу... монархія або єдиновладство київське, коли Ґедимін опанував Київ, припинилася. Бо всієї руської монархії здавна головою був Київ... монархія київська, тобто усієї Русі єдиновладство, до опанування Києва Ґедиміном, великим князем литовським, стояла 431 рік" ¹⁰. З урахуванням зазначених обставин польський історик акцентував увагу на історичній і правовій некоректності розширювального, політично-кон’юнктурного тлумачення титулатури князів Московської держави з претензіями на всю давньоруську спадщину: "Великі князі Білої Русі, московити, писали себе єдиновладцями усієї Русі (але помилялися в тому, бо Литва немалу частину руських князівств давно посідала), уживаючи того титулу" ¹¹.

Заслуговують на увагу напрям і стиль історіософського мислення київського митрополита Петра Могили. За спостереженням В. М. Нічик, у творі "Літос" (1644) чи не найбільше представлена тематика старожитної української історії, яка розглядається в контексті світової історії. У "Літосі" П. Могила та його однодумці обстоювали тезу про те, що сучасна їм Україна є спадкоємницею Давньоруської держави. Якщо московські публіцисти, починаючи з XV ст., обґрунтовували спорідненість династії своїх великих князів з володарями київського княжого столу з тим, щоб довести їхнє право на землі, народ і культуру колишньої Київської Русі, то позиція П. Могили та його соратників була протилежною. Останні виходили з того, що спорідненість або спільність династії не означають спільності народів, якими правлять належні до неї князі. Автори "Літосу" розглядали українців як окремий народ, котрий має власні історію, мову, звичаї, церкву та інші інституції. Дослідниця наголошує, що, вивищуючи закон і право як головну засаду громадянського життя, П. Могила плекав ідею політичної самодостатності Русі. Ця ідея мала реалізуватися в такій українській державі, яка б не підлягала ні польському королеві, ні московському цареві. На чолі цієї держави стоятиме, гадав Могила, сильний православний володар. Ідея сильної, авторитарної політичної влади викладається Могилою в перекладі (1628) пізньоантичного твору Агапіта-Диякона з настановами цареві Юстиніану, а також у присвяті Мойсею Могилі "Тріоді" 1631 р. ¹²

Хронологічно систематизована схема політичної історії давньої і "нової" Русі накреслена в першій редакції "Кроніки Руської" — пам’ятки перших десятиліть XVII ст., яка ввійшла до складу літописного збірника "Літописці Волині та України". Ця концептуальна ідея спиралася, принаймні, на такі засади: сформулювання певного категоріального апарату для вираження змісту політичних структур у Давній Русі та післямонгольській їхній перспективі; точну хронологічну прив’язку "монархії" і "княжіння" стосовно їх виникнення ¹³.

¹⁰ Ibid — S.366 — 368.

¹¹ Ibid. — S.366 — 368.

¹² Нічик В.M. Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997. — С.78, 79, 117.

¹³ ЛНБ. Відділ рукописів, ф. 5, оп.1, № 2168, арк. 1 — 99.

Пам’ятку, яка розглядається, можна зарахувати до тих творів, в яких опредметнився індивідуальний авторський почерк, що проявлявся в рефлексії над фактами політичної історії руського народу. Такого роду історичне знання давало поживу для руської самосвідомості й відповідних політичних орієнтацій тогочасного суспільства України.

Від "Русі" до "України". Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. простежується редукція терміна "Русь" в його політичному та географічному аспектах до політико-територіального визначення "Україна". В тогочасній політичній свідомості, особливо на рівні віросповідного сприйняття, народ, котрий населяє країну, в якій важливим релігійним центром виступає колишній княжий Київ, — безумовно, "руський". Однак на рівні буденної свідомості, соціально- психологічного відображення цей народ дедалі частіше сприймає себе (так само, як сприймають його) "українним", а землю, яку займає, — Україною. "Русь" ще не відійшла — цей термін міцно тримається в ужитку, консервуючись конфесійним фактором. Проте сфера його застосування поступово звужується. Щораз більше він витісняється із сфери "практичної" політики, канцелярії, замикаючись головно на віросповідних дефініціях. На зміну старій "Русі", яка давно втратила політичну суб’єктність і територію, швидко й невідворотно приходить нова назва "східних кресів" Речі Посполитої — "Україна".

Наприкінці XVI ст. польський автор Петро Грабовський склав політичний проект "Polska Niżna", в якому України не було, а замість неї — "Нижня Польща", польська осада чи колонія, яка покликана була служити щитом проти татар і забезпечувати матеріальне утримання "коронним синам" ¹⁴. Тим часом у політичному лексиконі доби, поза віросповідним контекстом, давно й міцно утвердився термін "Україна", значною мірою заступивши термін "Русь". Компромісне вживання понять "Русь", "Україна" як рівнозначних (або близько до того) зберігалося в літературному, метафоричному дискурсі. "Люд українний" (в даному випадку в розумінні "шляхетський") виступає в творі, породженому політичною атмосферою рокошу Зебжидовського. Йдеться про "Елегію послів, сплюндрованих від поганів" (1606). Невідомий автор-рокошанин, звинувачуючи короля Сигізмунда III в занедбанні оборони України, писав:

Преславна кров рицарська люду українного,

Жалісно нарікаючи на короля польського,

Волає від Бога помщення, а ехо по лісу

Жахливий голос швидким вихором в небо несе...

Гуркітливий голос піднесли до трону Найвищого,

Скаргу свою накладаючи на короля свого,

Також на сенат його, великих улесливців,

Поміж якими тримає першість маршалок великий.

Перед ним всівся поважний зрадник Королівства Польського

І найбільша причина занепаду руського... ¹⁵

В актових, канцелярських, законодавчих, дипломатичних документах термін "Русь" найчастіше вживався в сенсі Галичини — Руського і Белзького воєводств. Вживання термінів, що творили "словниковий мінімум" Русі "віросповідної’" ("Русь", "руський народ старожитної грецької релігії", "руська земля", "яфето-роське покоління" та ін.), не було характерним для документів, які стосувалися, наприклад, оренди корчем у Києві, просування кварцяного війська під Білу Церкву чи прикордонних суперечок із Туреччиною*.

¹⁴ Grabowski P. Polska Niżna. — Kraków, 1859.

¹⁵ Pisma polityczne z czasów rokoszu Zebrzydowskiego, 1606 — 1608. Poezja rokoszowa. — Kraków, 1916. — T. 1. — S. 1 — 2 (переклад наш. — Авт.).

^* Зрозуміло, що винятки тут могли мати місце. Наприклад, у 1552 р. турецький султан розпорядився відпустити з Волощини на волю підданих польського короля — "поляків або русинів". Утім у даному випадку йдеться про русинів взагалі, а не лише про жителів України (Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т. 8. — С. 25 — 26).

Найчастіше в подібних джерелах — "Україна", "край на Україні", "українні замки", "українні обивателі", "люди українні", "люди з України", "українці", "українні староства", "українне свавілля" тощо. Звісно, що публічно вживана "українська" термінолексика стосувалася, головним чином, території України, а не її населення як народу в етнокультурному і політичному розумінні. "Руський народ" — це багатовіковий стереотип, що міцно закоренився в тогочасній суспільній свідомості. Така понятійно-термінологічна дихотомія: "руський народ" — Україна досить виразно опредметнилася в творі невідомого автора "Дискурс про теперішню козацьку або хлопську війну" (між 21 липня — 23 вересня 1648 р.) ¹⁶. Так, цей автор не мав сумніву, що і в його часи, і за князя Володимира на українських землях були і є "руснаки", "руський народ", "Русь". Водночас він вважав, що принаймні Наддніпрянщина — це Україна (розрізняв Україну і Поділля). Прикметно, що в "Дискурсі" йшлося про те, що повсталі козаки хочуть створити "собі нову козацьку республіку або Руське князівство"). Тобто в даному випадку автор твору використовував політичну термінологію староруських часів ("Руське князівство"), а також вдавався до політичного словника, сформованого у ранньоновітній час ("козацька республіка").

У період, який розглядається, географічні межі території, що називалася Україною, не були чітко "демаркованими". Вони постійно "посувалися" залежно від темпів господарського освоєння краю. Крім того, позначення терміном "Україна" певної території залежало також від контексту, в якому цей термін вживався. На середину XVI ст. на Східному Поділлі (Брацлавське воєводство) до "українних" замків традиційно належали Брацлав та Вінниця; вони ж виконували функції повітових центрів.

У Київському воєводстві мережа "українних" міських поселень була розгалуженішою — Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Чуднів, Канів, Черняхів. Помітним поселенням була, зокрема, Біла Церква, існував також ряд містечок. До кінця XVI і в першій половині XVII ст. тут посилився процес виникнення населених пунктів — перетворилися на міста давні городища Васильків, Вишгород, Котельня, Сквира та ін. ¹⁷

Розширювалися південна і східна периферії України. В сеймовій ухвалі за 1638 р. зазначалося: "Щоб козаки у віддалених краях українних (окрім Черкас, Чигирина, Корсуня) і в інших містах, які знаходяться в самій Україні, не мешкали" ¹⁸. Отже, як випливає з наведеного документа, українське порубіжжя "посувається" від свого попереднього опорного пункту "на краю" — Черкас (яким місто було в середині XVI ст.) принаймні до Чигирина. Прикметним у цьому зв’язку є свідчення великого коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, для якого Україною виступало також Запорожжя. 1614 р. у листі до румелійського беглербега Ахмата-паші він так локалізував місцеперебування запорожців і визначив його політикотериторіальну належність: "... звичні місця, нижче дніпровських порогів в нашій Україні" ¹⁹.

¹⁶ Dyskurs o teraźniejszej wojnie kozackiej albo chłopskiej // Pisma polityczne z czasów panowania Jana Kazimierza Wazy. 1648 — 1668. Publicystyka — Eksorbitancje — Projekty — Memoriały. — Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódż, 1989. — T. 1. — S.5 — 10.

¹⁷ Cac П.M. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — Киев, 1989. С.9 — 10, 23 — 24.

¹⁸ Inwentarz Voluminów Legum. — Petersburg, 1860. — Cz.1. — S. 197.

¹⁹ Жерела до історії України-Руси. — Т.8. — C. 151.

У фокусі уваги дипломатичного листування між султанським двором і польським королем постійно перебувала лінія розмежування прикордонних територій обох країн, тобто кордон між "Україною" польською та "Україною" турецькою. З цього листування, зокрема, випливає, що до "прилеглих до кордону багатьох замків" з польського боку включено Переяслав, Черкаси, Брацлав, Київ (1546), Кам’янець (1563). Пізніше як погранична зона знову фігурують Черкаси, а також Корсунь (1614) ²⁰.

Загалом у тогочасних ділових документах немає усталеної, так би мовити всезагальної форми вживання терміна "Україна". Водночас тут окреслюються два основних підходи до його використання, які визначаються конкретним суспільно-політичним контекстом. У широкому розумінні "Україна" означає східну територію Речі Посполитої, розташовану на пограниччі з турецько-татарськими володіннями (в такому значенні, як про це йшлося вище) та Московською державою.

Подібне тлумачення України наявне в одному з універсалів Стефана Баторія (1580), адресованому "старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рыцерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим". Вживання "українної" термінолексики в даному випадку зумовлювалося потребою для коронованого автора вирізнити ту пограничну зону, яка постійно ставала об’єктом міжнародного напруження для Речі Посполитої, оскільки "свавільні люди" цього реґіону призвичаїлися чинити збройні вторгнення "в землю сусЂдов прилеглых" ²¹.

Отже, в розглянутому прикладі термін "Україна" означає східну територіальну периферію Польської Корони, своєрідну буферну зону між корінними польськими землями та реґіонами, що перебували в орбіті політичних і владних впливів Османської імперії (Північне Причорномор’я, Крим, Молдавське князівство) та Московської держави. Оскільки Підляська й Волинська Україна були, по суті, внутрішніми землями і не мали спільних кордонів з іноземними державами, то звужувати поняття "Україна" лише до прикордонного пругу українних воєводств немає підстав.

Аналогічне узагальнююче сприйняття України збереглося і в першій половині XVII ст. Зокрема, це відображено у назві книжки французького інженера Ґійома Левассера де Боплана (особи, свого часу близької до урядових кіл Речі Посполитої): "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". У посвяті королю Янові-Казимиру автор конкретизує поняття "Україна", вбачаючи в останній обширну порубіжну провінцію. Він розглядає власний твір як опис "великого пограниччя — України (Ukranie), розташованої між Московією (Moscovie) і Трансільванією" ²².

²⁰ Там само. — С.21, 31 — 33, 35, 95 — 96, 133.

²¹ ЦДІАУК, ф.25, оп.1, спр.91, арк. 175, 175 зв.

²² Боплан Г. Л., де. Опис України. — Київ, 1990. — С. 3, 22.

Проте в офіційних документах того часу назва "Україна" в такому значенні, як у Боплана, не була нормативною. Коли виникала потреба територіально вирізнити цей реґіон, то найчастіше перелічувалися окремі історично сформовані адміністративно-територіальні утворення — землі або воєводства (виникли на місці ліквідованих у 50 — 60-х рр. XV ст. удільних князівств). Причому стосовно того самого реґіону міг уживатися цілий спектр синонімічних визначень, що мали однакове смислове навантаження. Так, Поділля в різних документах називається "Подільськими краями", "Подільською землею", "Подільським воєводством", "Україною подільською", Київщина — "Київським воєводством", "Україною київською" та ін.

Цей термін у вузькому, більш спеціальному, значенні вживався з метою окреслення території тих воєводств, які, з одного боку, мали особливий порубіжний статус (з півдня межували з татарськими і турецькими володіннями, зі сходу — з Московською державою і загалом були найбільш віддаленими від метрополії), а з іншого — характеризувалися своєрідним соціально-політичним укладом життя населення та специфікою застосування правових норм. Слово "Україна" в такому значенні творило досить цілісне й змістово строге політичне, правове та адміністративно-територіальне поняття. "Класичними" на той час воєводствами з предикатом "українні" були Київське та Брацлавське.

Про локалізацію України в межах двох згаданих воєводств свідчить, зокрема, внесена до луцьких гродських книг заява краківського орендаря Фелікса стосовно заподіяння митній справі збитків унаслідок козацького повстання під проводом Семерія Наливайка та Григорія Лободи. Звернімо увагу в цьому документі на таке: "Через увесь рок прошлый (тобто 1596 р. — Авт.) козаки в земли Киевской лежу мели и по всей Украине". Змістове навантаження наведеного повідомлення досить однозначне: Україна присутня в Київській землі (власне, Київському воєводстві) у "знятому" вигляді. Ця земля є місцем козацьких леж (постоїв), яку автор виокремлює "персонально", вдаючись до відповідної політико-адміністративної дефініції. Не викликає сумніву й те, що "вся Україна" в документі охоплює не лише Київську землю.

Знаменно, що для орендаря торговельних мит (отже, особи, досконало обізнаної з адміністративно-територіальними реаліями сходу Речі Посполитої) Україна служить своєрідним адміністративно-територіальним репером, із яким він співвідносить свої збитки в інших реґіонах: "Для которое небезпечности военное и лежи, жадная живая душа — будь купец великий, будь наменший не постал ани прибывал. За чим мыто все королевское старое згинуло и писари мусели се позаставовати и убозство своє власно утрачати. Так теж я, вряд того сведомый, не толко на Волыню, але и по всей Украине так козаки, яко и жолнерове попустошили и нивоцтво обернули".

Отже, в наведеному фрагменті опредметнився авторський погляд на Україну ззовні: Волинь окреслюється як територія, що перебуває у виразній смисловій опозиції до України. Якщо злитість і сутнісна гомогенність Київської землі і України виражена сполучником "і", то диференційованість і протиставленість Волині та України позначається вставкою поміж ними "але й". З урахуванням того, що Волинь виноситься за дужки поняття "Україна", можна уточнити його територіальну визначеність. У документі, що розглядається, таку інформацію містить фраза, в якій відтворюється загальна картина воєнних сутичок і постоїв ворогуючих сторін: "... по всей Украине и по всей Волыни, й все Киеве, так теж и в Браславским" ²³.

²³ ЦДІАУК, ф.25, оп.1, спр. 50, арк. 569 зв. — 570.

"По всій Україні і по всій Волині" — це генералізована локалізація повстання з вирізненням двох реґіонів: України і Волині. В другій частині фрази адміністративно уточнюється поняття "Україна" у вузькому значенні цього слова — Київське та Брацлавське воєводства. А те, що Волинь не охоплюється в такому розумінні Україною, підтверджує одна з ухвал луцького сеймика (1575). У цій колективній "рефлексії" волинського шляхетства стосовно своїх політико-територіальних і правових координат у Речі Посполитій наявний симптоматичний за своїм змістом пункт про оборону воєводства від татар. Формулювання цього пункту доводять, що волиняни не вважали свою землю Україною. Остання сприймалася ними як південно-східний регіон на турецько-татарському порубіжжі ("И о обороне так постановляєм. Где бы в том часе вестю якая з України пришла о неприятели, жебы, чого Боже уховай, до земли нашое ишол...") ²⁴.

Статус "українних" зберігся за Київським і Брацлавським воєводствами (як репрезентантами територіального ядра України) також і в XVII ст. Показовим щодо цього є свідчення П’єра Шевальє, який виконував обов’язки секретаря французького посольства у Варшаві в роки Визвольної війни: "Країна, де мешкають козаки, — писав він, — зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і входить до складу Київського та Брацлавського воєводств" ²⁵. Названий факт має численні підтвердження. Так, в одному з документів за 1659 р. українними воєводствами названі Київське, Брацлавське, а також Чернігівське (останнє утворилося в 1635 р.) ²⁶.

²⁴ Там само, спр. 15, арк. 115.

²⁵ Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — Київ, 1960. — С.43.

²⁶ Inwentarz Voluminów Legum. — Petersburg, 1860. — Cz. 1. — S. 562.

Хоча за віросповіданням населення України залишалося "руським", однак "українне" самоусвідомлення руського народу України стає фактом. Це помітно також серед ідеологів політичної концепції "руського народу". Симптоматичним є лист Йова Борецького до Христофора Радзивіла від 24 серпня 1624 р. Торкаючись релігійних утисків "нашого російського народу", тобто теми, яка передбачала певний "загальноруський" стилістичний і термінологічний канони — високий стиль та екстраполяцію конфесійного на весь "руський народ", Борецький писав: "Так вже на всі боки утиснені, що гірше зрадників і закоренілих злочинців, гірше неприятеля Святого Хреста — самих поганів, народ вірний, панам зичливий, народ невинний, народ старожитний християнський... у своїй власній країні зазнає переслідувань, тільки б до кінця дав Бог стерпіти". Далі в листі починається перехід від "протокольної" теми про утиски і права руського народу до теми приватної — "особистісного" звернення до адресата. На цій межі в автора листа на деякий момент мимовільно (чи усвідомлено) відбувається репродукування буденних стереотипів суспільної свідомості й побутуючих у повсякденному психологічному відображенні парадигматичних уявлень про рідну землю та співвітчизників. І тут виринає Україна. З’являються ієрархічно рядопокладені, але зрівняні тягарем навислих небезпек і спалих нещасть — не "руські люди" від Києва до Вільно, а "свої", у своїй Україні. Отже, перервана вище фраза продовжується так "При тім не маємо жодної новини з нашої України, яка була б гідною вух великого княжати. Одно, щодень, щогодини чекаємо, як віл обуха, від небожати вироку Астерового... з своїми святощами, з священиками, поспільством, рицарством і шляхтою, якщо те Бог допустить, і Естер, наша благословенна Діва Матір Божа, не заступить своїм сприянням і живильним посередництвом невинного мучительства і полону нашого народу, якій по Господу Богу щиро довіряємося" ²⁷.

²⁷ ГАДА, архів Радзивилів, відділ V. 1150, арк. 1.

Таким чином, у період, який розглядається, назва "Україна" в широкому розумінні — це збірне поняття східного пограниччя Речі Посполитої. "Україна" у вузькому значенні слова виступала політично- територіальним визначенням, що стосувалося Київщини і Східного Поділля. Сутнісними соціально-політичними і правовими складниками цього поняття були: статус окраїнного порубіжжя; відмінний від решти воєводств Речі Посполитої політико-правовий режим — "політичну реальність" тут багато в чому визначало козацьке право; свобода особиста, соціальна й господарська на цій території реалізовувалися порівняно в найбільшому обсязі, найвищими були соціальна мобільність та підприємливість населення; політичний та ідеологічний "дуумвірат" релігійного центру Русі — Києва і потужного автономного військового й політичного осередку — Війська Запорозького. Все це разом утворювало "живильний розчин", на основі якого відбувалося перетворення політико-територіального поняття "Україна" в політонім. Однак у першій половині XVII ст. цей процес ще не був завершений. Для цього потрібна була Визвольна війна українського народу середини XVII ст. з її глобальними політичними, соціальними, економічними наслідками й генералізацією національного в масштабах, до того не знаних.

Попередня             Головна             Наступна