[Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 109-189.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу III.





Розділ III.

ІСТОРИЧНА ТОПОГРАФІЯ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОГО КИЄВА.



Велике значення для вивчення історії середньовічного міста мають питання його історичної топографії. Дослідження цих питань дає можливість визначити територію міста, його межі, чисельність населення та його щільність, динаміку розвитку окремих районів міста, його архітектурно-планувальну структуру, локалізацію пам’яток монументального зодчества та їхню долю протягом багатьох століть. Без історичної топографії неможливо скласти уявлення про місто у будь-яку конкретну історичну добу. Історична топографія Києва давньоруського часу вивчена досить докладно у працях П. П. Толочка 1; на сьогодні доповнюється лише окремими деталями, які не вносять принципових змін у загальну картину. Проте питання історичної топографії Києва пізньосередньовічної доби залишаються найменш вивченими, їх розробці не було присвячено практично жодної спеціальної роботи. Лише іноді ці питання розглядались у зв’язку із вивченням окремих пам’яток архітектури давньоруської доби. У той же час у сучасній археологічній літературі з’явились комплексні дослідження з історичної топографії російських та білоруських міст (наприклад О. М. Левко по Вітебську та І. К. Лабутіної по Пскову) 2. Відсутність загального дослідження історичної топографії Києва XIII — XVI ст. робить вивчення даних питань особливо актуальними.

Київ напередодні Батиєвої навали залишався найбільшим політичним та економічним центром Давньоруської держави. Думка про занепад давньої столиці після 1169 р., яка досить довго панувала у літературі, була спростована новітніми Дослідженнями істориків, численними даними археологічних розкопок стародавнього міста. Усі ці дані проаналізовані й узагальнені у роботах Б. О. Рибакова, М. К. Каргера, В. Т. Пашуто, П. П. Толочка, Ю. С. Асєєва та інших дослідників 3. Вивчення джерел показало прогресивний, поступальний розвиток Києва протягом всієї його домонгольської історії, в тому числі і за доби феодальної роздробленості. /110/

Київ початку XIII ст. був одним з найбільших міст феодальної Європи. Площа його сягала 380 — 400 га, а чисельність населення 50 тисяч. Тут були зосереджені величезні економічні та культурні цінності. Цей прогресивний розвиток Києва був насильно перерваний монгольською навалою 4.

Падіння Києва у 1240 р. стало для міста справжньою катастрофою. Місто було спалено, розграбовано. Більшість мешканців загинула або була забрана у полон. Посеред згорілої дерев’яної забудови стояли окремі вцілілі під час пожеж та грабувань кам’яні споруди.

Проте після проходу військ хана Батия далі на захід, до Києва поступово стали повертатись вцілілі мешканці як самого міста, так і інших населених пунктів Наддніпрянщини. Частина мешканців Київської землі переховувалась у поліських лісах, частина подалась далеко на захід. Матфей Паризький писав про біженців, які 1242 р. знаходились у Саксонії 5. Мешканці, що повернулись до міста, поступово почали його відбудовувати. Плано де Карпіні відзначав там у 1246 р. 200 будинків (ймовірно, це були садиби). З цього часу почалося якісно нове життя міста, яке було обумовлено новим політичним та економічним становищем, що склалося у зв’язку із руйнуванням старої системи зв’язків давньоруських земель та встановленням тяжкого золотоординського іга.

Розгляд питань історичної топографії пізньосередньовічного Києва доцільно провести за окремими його історичним районами (Верхнє місто, Поділ, Замкова гора, Печерськ, Видубичі тощо).

Верхнє місто. Верхній Київ (літописну Гору) складають його історичні частини, які у літературі набули умовних назв «місто Володимира», «місто Ярослава» та «місто Ізяслава-Святополка» (Михайлівське відділення). Ця територія була обнесена валами за часів Ярослава Мудрого. Із західного боку до нього прилягав Ко пирів кінець. /111/

Найдавнішою територією Верхнього міста й водночас найбільш постраждалою від штурму 1240 р. було «місто Володимира». Традиційно вважалось, що тут життя припинилося аж до XVII ст. Таке уявлення грунтувалося на практично повному мовчанні писемних джерел про пам’ятки цієї частини Києва, а також відсутністю археологічних знахідок післямонгольського часу до рубежу 60 — 70 років XX ст. Відсутність (вірогідно, й неможливість виділення на той час з маси давньоруського матеріалу) у розкопках M. K. Каргера подібних матеріалів й стало головною причиною того, що відомий дослідник енергійно обстоював думку про повне припинення життя у цьому районі від 1240 р. до XVII ст. Він писав, що «лише іноді, далеко не у всіх районах стародавнього Києва, між шаром XIX ст., що відбиває життя або будівельні роботи сучасного міста, і стародавніми шарами XI — XIII ст. лежить прошарок, який за складом знахідок може бути пов’язаний з Києвом XVII — XVIII ст.6.

Ця думка авторитетного вченого стала пануючою у науці, вона закріпилася у підручниках та науково-популярній літературі, на неї спирались у своїх розробках та висновках архітектори, мистецтвознавці, історики літератури тощо. Може найбільш яскраво та сконцентровано вона була викладена у роботі Л. В. Успенського та К. М. Шнейдера, що була присвячена досягненням археології. Автори писали: «Між добою Б. Хмельницького і П. Могили, з одного боку, та днями стародавніх Рюриковичів, з іншого — нічого, нема ніякого переходу... Цілий величезний період історії міста... не залишив тут, на Андріївській горі Києва, зовсім ніяких слідів, начебто цих століть не було зовсім» 7.

Втім, М. К. Каргер, доводячи відсутність у Києві культурних шарів XIV — XVI ст., сам же мимоволі вказував на одну з причин їх відсутності: «у Києві, де розкопки провадяться у центрі великого сучасного міста, під верхнім потужним шаром, що відбивав переважно дуже пізню історію міста XIX — XX ст., шаром, який склався у наслідок бурхливої будівельної та планувальної діяльності, що розгорнулася у середині XIX ст., під цим шаром, що сягає 1,5 — 2 м, дослідник нерідко потрапляє безпосередньо у шари, насичені знахідками доби Київської Русі» 8. Це, безумовно, вірне спостереження М. К. Каргера пояснює, чому ж у розкопках нерушені шари XIV — XVI ст. практично не зустрічаються. Малопотужні, вони просто були знищені «бурхливою будівельною та планувальною діяльністю» XIX — XX ст. Крім того, той же дослідник звертав «увагу на відміну стратиграфії Києва від стратиграфії, звиклої для дослідника північних російських міст», де археолог, заглиблюючись вниз, поступово розкриває всі хронологічні етапи поселення. Але на практиці вчений іноді забував про власний висновок. Вірогідно, цим пояснюються його хибні твердження про відсутність зрубних будівель X — XIII ст. й культурних шарів післямонгольського часу у Верхньому місті. /112/

Слід врахувати, що шари XIV — XV ст. були тонкими та мало потужними, а зверху та знизу вони межували з дуже потужними культурними шарами, які належали до періодів інтенсивного розвитку та бурхливого життя міста (X — XIII ст. і XVII — XX ст.). Ці потужні шари у якійсь мірі «з’їдали» тонкий прошарок XIV — XV ст., а речі з нього «дифузували» часто вниз або вгору.

Незважаючи на панування твердження M. K. Каргера, спостереження за результатами власних розкопок з кінця 60-х років приводило дослідників й до інших висновків. Так, аналіз матеріалів досліджень 1966 р. на пров. Десятинному, 7 (де також був відсутній вцілілий шар XIV — XV ст.), а також загальній стратиграфічній ситуації району, навів П. П. Толочка на думку, «що навряд чи запустіння верхнього Києва післямонгольських часів було таким абсолютним і довготривалим. Наступні археологічні дослідження цієї частини міста, безперечно, виявлять і більш ранні матеріали (XIV — XV ст.), яких ми ще не знаємо» 9. Планомірні та систематичні дослідження району останніх десятиліть приносять все нові та нові знахідки пам’яток цього часу й підтверджують припущення дослідника.

На території «міста Володимира» у післямонгольський час продовжували існувати три кам’яні споруди давньоруської доби.

У самому центрі району (вул. Володимирська, 3) знаходилась ротонда кінця XII — початку XIII ст., досліджена розкопками 1975 — 1976 рр. (рис. 44). Функціо/113/нальне призначення цієї споруди залишається дискусійним. Автори досліджень не без підстав вважають, що ротонда була парадною залою для князівських та боярських прийомів, нарад, можливо, слугувала резиденцією київської сеньорії. В. Г. Пуцко висловлював думку, що це був домініканський костьол св. Марії, а С. О. Висоцький, В. О. Харламов та О. М. Іоаннісян — що церква св. Катерини, яка згадується у документах кінця XVI — XVII ст. 10

На стінах ротонди добре помітні сліди ремонту, який можна датувати XIV ст. (рис. 45) Якщо головна частина ротонди була складена з плінфи (29×20,5×4,5), то ремонт був виконаний цеглою з канелюрами (25×12×8). Розчини також помітно відрізняється від цем’янкового давньоруського мурування. Петрографічний та хімічний аналізи цегли та розчину показали його подібність до матеріалів храму XIV — XV ст. на вул. Покровській на Подолі. Цегла ремонту покладена у віленській системі мурування (два ложка, один тичок), яка у Давній Русі не застосовувалась.

До XIV ст. належать також цікаві знахідки з розкопок цієї пам’ятки. Це дві срібні монети. Вони дуже поганої збереженості й спочатку за характерними крап/114/ками були віднесені автором до карбування київського князя Володимира Ольгердовича 11. Проте ретельне та уважне їх вивчення дає змогу зробити припущення, що ці монети золотоординського карбування, на якому була зроблена литовська надчеканка у вигляді герба «колюмни». У будь-якому випадку, ці монети — надзвичайно рідкісна знахідка (рис. 33).

Великий інтерес викликають дві вислі актові свинцеві печатки, виявлені під час розкопок. Вони непогано збереглися. На лицьовому боці знаходиться поясне зображення Федора Стратилата із списом у правій руці та щитом у лівій. По сторонах від зображення йде дзеркальний колончастий напис грецькою мовою: «святий Феодор Стратилат» 12. Звертає увагу майстерний, впевнений малюнок, добра проробка деталей. На зворотньому боці вміщено грецький напис у чотири рядки. Літери легенди також виконані ретельно і чітко (рис. 31).

Печатки є унікальними і аналогій їм поки що не виявлено. Самі вони швидше пов’язані із візантійською, а не давньоруською сфрагістикою.

Свинцева платівка першої печатки незвично тонка (1 мм) і в неї відсутній отвір для шнура. Схоже, що це не власне печатка, а тільки її зразок або проба матриці. Платівка другої печатки виявилась менше матриці. Можливо, що в цьому випадку відбиток робився поспіхом, коли під рукою не виявилося свинцевої заготовки потрібного діаметру (обидві печатки відтиснуті однією матрицею). Такого не могло статися, якби печатку робили у Константинополі. Вірогідніше, що довелося використати місцеву (київську) заготівку. У такому скріпленні грамоти нема нічого дивного. Адже до складу посольств часто входили особи, що мали скріплювати печатками документи. Так, серед почту кандидата на московську митрополію Мітяя у 1379 р. у Константинополі був і «Дорофей печатник».

Один з можливих варіантів перекладу грецького напису легенди на реверсі печатки за О. П. Кажданом: «Стратилат (Феодор) — скрепа посланій Ніла». Володарем печатки був якийсь Феодор з кола високопоставленого сановника Візантійської імперії Ніла. Цей Ніл повинен був підтримувати тісні зв’язки із Києвом. Найбільш відомою у політичній та церковній історії Візантії особою, що мала таке ім’я, був патріарх Ніл (1380 — 1388 рр.). Втягнутий з перших днів свого патріаршества у церковну та політичну боротьбу на Русі, він, безумовно, був пов’язаний із Києвом. У ці роки відбувався активний обмін листами патріархату з митрополитом Кіпріаном, що знаходився у Києві, а також з Володимиром Ольгердовичем, який заарештував 1384 р. Діонісія щойно висвяченого Нілом у митрополити всея Русі 13.

Всі ці дані дозволяють стверджувати, що ротонда продовжувала «функціонувати» й, можливо: у тій же ролі палати для нарад чи засідань київської верхівки. Тому тут і опинились грамоти патріарха Ніла, скріплені цими печатками. Ротонда, найвірогідніше, загинула 1416 р. під час взяття Києва Едигеєм. /115/

Трохи південніше ротонди знаходився Федорівський собор, закладений великим князем Мстиславом Володимировичем у 1128 р., який став родинною усипальницею всього «Мстиславова племені». Його згадує Іпатіївський літопис під 1259 р. Сестра Данили Романовича Галицького (прямого нащадка Мстислава) Феодора передала князю для прикраси новозбудованої церкви Іоана у Холмі дві ікони з собору — «Спаса и пречистое Богородици» 14. Ця передача невипадково була відзначена літописцем й мала символічний характер. Данило Галицький намагався підкреслити своє спадкоємство від останніх київських «єдиновладців Руської землі».

Побіжним свідоцтвом того, що Федорівський собор не був зруйнований повністю у 1240 р. й продовжував діяти ще певний час, є графічні зображення стін споруди у середині XVII ст. (план О. Кальнофойського, малюнок А. ван Вестерфельда). Інакше стіни були б зруйновані й розібрані значно раніше другої половини XVII ст. Дослідженням собору 1983 — 1984 рр. С. Р. Кілієвич та В. О. Харламова, з південного боку було виявлено прибудову, зведену з канельованої цегли XIII — XIV ст. 1982 р., поблизу собору відкрито житло з піччю з такої ж цегли та керамікою XIII — XIV ст.15

Пережила Батиїву навалу і Василівська (Трьохсвятительська) церква 1183 р., /116/ що стояла на території великокняжого двору. Вона з різними ремонтами і невеличкими перебудовами (1692 р.) існувала до 1935 р., коли була знищена під час масової руйнації київських храмів при переведенні столиці з Харкова до Києва (рис. 47). На її місці збудована страхітлива споруда для різних партійних і радянських організацій. Поблизу неї дослідженням С. Р. Кілієвич були виявлені житла з киянами, загиблими 1240 р. В одному з них у великому завалі обпаленої глини та горілого дерева знаходилось десять кістяків — чоловічих, жіночих та дитячих. Череп дівчини 16 — 18 років пробитий списом, інший скелет був у скорченому положенні з гострим залізним предметом під лівою лопаткою, у правій лопатці іншого чоловічого кістяка стирчав ще один залізний предмет. Опис загиблих жител з мешканцями, виявлених братських могил 1240 р. докладно поданий у роботах М. К. Каргера, П. П. Толочка, С. Р. Кілієвич, тому немає рації зупинятись на цьому питанні.

За літописом, найбільше постраждала Десятинна церква — останній оплот захисників Києва 1240 р. Проте і вона не була тоді повністю зруйнована. В ній, використовуючи стіни, які збереглися (вірогідніше всього південно-західна частина собору), поставили невелику дерев’яну церкву, яка отримала назву за найвідомішою іконою Миколи Десятинного 16. Тут довго зберігалася стародавня ікона із зображенням Богородиці, яка 1500 р. була перевезена до Петропавловського собору у Мінську 17.

1969 р. розкопки на садибі Центрального телеграфу виявили фундаменти якоїсь споруди, складені з гранітного бутового каменю, скріпленого вапняковим розчином. За супутнім керамічним матеріалом П. П. Толочко датував цю споруду XIII — XIV ст. 18 Виходячи з малопотужного фундаменту, це був досить великий дерев’яний дім або терем, але навряд чи кам’яна будівля, як гадала С. О. Бєляєва 19.

У південно-західній частині садиби Національного історичного музею (вул. Володимирська, 2) В. В. Хвойка у 1907 — 1908 рр. розкопав 2,7 м стіни якоїсь споруди, складеної з плінфи та частково цегли з канелюрами. Можливо, це залишки давньокиївської будівлі, яка ремонтувалася у XIII — XIV ст. 20.

Крім кам’яних монументальних споруд, що продовжували існувати у пізньосередньовічний час, археологічні дослідження відкрили залишки рядових жител, печей, скупчення кераміки, нумізматичний матеріал.

У західній частині садиби Національного історичного музею 1971 р. В. К. Гончаров відкрив залишки досить великої (1,1×1,2 м) печі, черінь якої був викладений великоформатною цеглою, що, вірогідно, походила із зруйнованої Десятинної церкви (рис. 48). На ньому знаходилась кераміка XIII ст. 21.

Декілька жител було зафіксовано в районі пров. Десятинного. Залишки двох з них знаходились у садибі № 5. Від першого залишились сліди колод, що утворюва/118/ли північно-східний кут споруди, та глинобитна піч, у завалі якої знаходився цілий керамічний горщик XIV ст. із залишками їжі. В іншому житлі простежені залишки глинобитної печі, в завалі якої та навколо знаходилась кераміка XIII — XIV ст. 22.

У садибі № 10 по цьому ж провулку 1980 р. було знайдено половинку празького гроша. Автор розкопок помилково датує його XIII ст., але в цей час карбування празьких грошей не відбувалося. Його можна віднести до карбування Вацлава IV (1378 — 1419).

1979 р. на цьому ж провулку С. Р. Кілієвич виявила бронзовий змійовик, на лицьовому боці якого вміщено зображення у повний зріст архангела Михаїла, а на зворотньому — голова Горгони-Медузи із зміями 23. Екземпляр явно робився за вторинною восковою моделлю з давньоруського зразка, через що й написи вийшли повністю нерозбірливими. Подібні змійовики з архангелом Михаїлом та звіроподібними головами змій Б. О. Рибаков датує XIV ст. й певні екземпляри пов’язує із великим князем тверським Михайлом 24. Як відомо, Твер підтримувала тісні зв’язки із Києвом. Можна припускати, що й даний змійовик належить до післямонгольського часу (рис. 107).

Велику кількість кераміки XIV — XV ст. було виявлено 1982 р. розкопками В. О. Харламова на садибі № 8 по Десятинному провулку. Цього ж року багато /119/такої ж кераміки було знайдено під час нагляду за прокладанням траншеї вздовж провулку. У житлі крім численного кухонного та столового посуду, представленого переважно горщиками, знайдено дві срібні монети (рис. 50, 1, 2). Перша з них — литовський денарій «Колюмна — спис з хрестом», друга — празький гріш, який В. О. Харламов помилково відніс до карбування Вацлава II (1300 — 1305) проте насправді він належить до чекану Вацлава IV 25.

Майже поруч, на садибі № 8, у 1914 р. Д. В. Мілєєв під час досліджень Мстиславого (Західного) палацу виявив скарб, до якого входили 4 електрові гривни новгородського типу. Оскільки, на думку М. Ф. Котляра, новгородські гривни потрапляють на південь на зміну київському типові десь у середині XIII ст., цей скарб можна віднести до післямонгольського часу 26.

Таким чином, у цій частині «міста Володимира» (пров. Десятинний) досить щільно зосереджені матеріали XIV — XV ст., що дозволяє робити припущення про існування тут якогось центру життя у цей період. Можливо, ним міг бути й сам Мстиславів палац, час загибелі якого залишається нез’ясованим.

Велику кількість пізньосередньовічних матеріалів виявлено під час досліджень Я. Є Боровського у 1988 — 1989 рр. на садибі по вул. Велика Житомирська, 2 27. До XV ст. належить будівля, розкопана у північно-західній частині садиби. Виявлена на глибині 1,1 м від сучасної поверхні і заглиблена у материк на 0,6 М. Орієнтована кутами за сторонами світу. Збереглася повністю лише південно-східна стіна (завдовжки 3,4 м). Будівля мала дерев’яну підлогу, а її зруб був опущений у котлован.

Керамічний посуд характерний для XIV — XV ст. (рис. 49). Вінця горщиків з великим округлим валиком із глибокою борозенкою по внутрішньому краю. Там же була цегла (25×12×7) з канелюрами. Серед інших матеріалів варті уваги мідна монета, кам’яна ливарна формочка та керамічна голівка півня. Монета являє собою фальшивий празький гріш, що наслідує карбування Вац/120/лава IV (рис. 50, 6). На кам’яній формочці зображено контури церковної споруди Голівка півня — деталь від якогось виробу — майстерно виконана, з високим гребенем, довгим клювом та довгою борідкою.

До початку XVI ст. (1527 р.) належить мідний дискос, виявлений на кладовищі, що знаходилось поруч і можливо належало Янчиному монастиреві. Чаша прикрашена позолотою, погрудним зображенням Христа-Еммануїла та супроводжуючим декоративним написом. Знахідка належить до кращих зразків української торевтики (рис. 116).

У різних місцях «міста Володимира» зафіксовано нумізматичний матеріал даного періоду. У 1900-х роках у садибі В. Ф. Семиренка по вул. Десятинній знайдено 6 празьких грошей. Під час земляних робіт по вул. Володимирській, 10 виявлено монети, що датувались XV — XVIII ст. У садибі В. П. Трубецького (вул. Володимирська, 3) С. С. Гамченко під час досліджень 1926 р. виявив 41 монету XIV — XIX ст.

1955 р. під час досліджень В. К. Гончарова на місці будівництва будинку № 5 — 7 по вул. Володимирській виявлена срібна монета кримського хана Менглі-Гірея (1475 — 1484) (визначена Г. А. Козубовським). Там же зустрічалась кераміка XIV — XV ст., але виділена з давньоруської тоді не була. Майже поруч (садиба № 7), на подвір’ї Федорівського монастиря, В. А. Богусевич 1957 р. знайшов литовський денарій типу «Колюмна — спис с хрестом» 28. Проте знахідка була невірно інтерпретована. За порадою В. М. Даниленка, монета була визначена як найдавніша давньоруська печатка Святослава Ігоревича, де з одного боку знаходився герб Ольги — розкрита долоня, а з іншого — герб Святослава — двозуб (рис. 50, 4, 5).

При розкопках І. 1. Мовчана та Я. Є. Боровського 1993 р. по вул. Володимирській, 12, знайдено ще один литовський денарій типу «Колюмна — спис з хрестом» (рис. 50, 7).

У різних місцях території «міста Володимира» були виявлені коробчасті кахлі, що датувалися дослідниками кінцем XV — першою половиною XVI ст. Зі Старокиївської гори та Десятинного провулка походять кахлі з різними рель’єфними зображеннями лева. Біля Десятинної церкви знайдено кахлю з орлом, на вул. Володимирська, 3 — із зображенням коня 29.

На терасах північно-західної частини Старокиївської гори дослідженнями П. П. Толочка і С. Р. Кілієвич 1966 — 1969 рр. виявлено ґрунтовий могильник. Загалом розкрито 13 поховань, всі вони безінвентарні, небіжчики (за єдиним винятком) орієнтовані головою на захід. Одне з поховань пробито дерев’яним кілком. На думку авторів розкопок — це типовий приклад середньовічних забобонів, «боротьби з нечистою силою». Домовини майже повністю зітліли, від них залишились лише цвяхи. За стратиграфією всі ці поховання датуються XIV — XV ст.30. /121/ С. О. Бєляєва вважала, що тут, у найдавнішій частині міста, у XIV — XV ст. знаходився якийсь «двір Володимерка». Проте уважний аналіз тексту грамоти князя Олелька Володимировича показав, що цей двір розташовувався не у самому місті, а за його околицями («при Киеве двор наш Володымерку обапул Совки речки, зе вшистким цо до тего належи...») 31.

Виявлені археологічними розкопками залишки жител XIII — XV ст., могильник цього часу, знахідки нумізматичного та сфрагістичного матеріалу, вцілілі монументальні споруди — все це свідчить про те, що у «місті Володимира» життя Досить швидко відновлювалося після страшного розгрому 1240 р. /122/

Відносна нечисельність пам’яток цієї доби, а також наявність могильника на Старокиївській горі свідчать про значне зменшення кількості мешканців району, про менш щільну його забудову й, можливо, зміну соціального статусу. Вірогідно, у XIII — початку XIV ст. «місто Володимира» по традиції продовжувало грати провідну політичну роль у житті міста. Але з побудовою замку на горі-останці над Подолом у другій полови XIV ст. «місто Володимира» втратило соціальні функції дитинця. На це також впливало значне посилення ролі Подолу як головного центру міського життя та занепад монастирів району як церковних організацій та великих феодалів.

Показова незначна кількість знахідок XVI ст. у порівнянні з XIII — XV ст. Це вказує на ще більше послаблення інтенсивності життя району, що відбивало загальну ситуацію у Києві, яка різко погіршилась після розгрому міста Менглі-Гіреєм у 1482 р. та внаслідок майже щорічних нападів Кримської Орди на Україну кінця XV — початку XVI ст.


«Місто Ярослава». У цій частині Верхнього міста життя поновилося невдовзі після проходу військ Батия далі на захід. Розкопками Я. Є Боровського 1981 р. по вул. Срітенській, 9 виявлена велика піч житлового приміщення, черінь якої був викладений битою плінфою та цеглою з канелюрами. За конструкцією вона подібна до печі 1971 р. зі Старокиївської гори. Автор досліджень датує піч XIII ст.

Головним композиційним центром «міста Ярослава» був Софійський собор. Після 1240 р. собор ще виразніше став організовувати всю навколишню забудову. Різко зменшене населення Києва не могло вже з тією ж щільністю заселити всю величезну територію «Ярославова града». Вірогідно, нова забудова тяжіла до собору, групувалась навколо нього. Розкопками поки що майже не виявлено споруд післямонгольського часу. Проте уявляється сумнівним, щоб резиденція загальноруських митрополитів, де проходили загальнодержавні церковні собори, інтронізували нових митрополитів, призначали єпископів у інші землі, проходили урочисті прийоми та бенкети, самітньо здіймалася серед пустирів та зруйнованих будівель. Слід сказати, що й територія цього району через щільність сучасної забудови та сплакування великих ділянок культурного шару археологічно вивчена порівняно з іншими історичними районами недостатньо.

Про практично безперервне функціонування Софійського собору на протязі всього даного періоду свідчать повідомлення літописів, актові документи, графіті зі стін самого собору.

Вже на початку 60-х років XIII ст. при митрополичій кафедрі у Софійському соборі з використанням багатств софійської бібліотеки велася велика робота по створенню нової Київської кормчої.

1273 р. найвірогідніше саме тут проходив собор руських єпископів, на якому /123/ були ухвалені правила митрополита Кирила, києво-печерський архімандрит Серапіон був призначений єпископом у Володимир Залеський.

1276 р. у Софійському соборі на новгородську архієпископію поставлено Климента. 1282 р. у соборі відбулося урочисте поховання митрополита Кирила («погребоша его в Киеве в соборной церкви»). Новий собор єпископів, зібраний 1284 р. новим митрополитом Максимом, також повинен був проходити у Софійському храмі. 1288 р. митрополит Максим «постави во святей Софии в Киеве» Іакова єпископом на Володимир та Суздаль, а наступного року «постави во святей Софии» Тарасія у Ростов та Андрія на Твер.

Урочисті служби та прийоми, що проводились у Софійському соборі протягом другої половини XIII ст., вимагали й урочистість та пишність убранства самої споруди. Вірогідно, пошкодження пам’ятки у 1240 р. були незначними або митрополитом Кирилом могли бути проведені певні ремонтні роботи.

Протягом XIV — XV ст., незважаючи на переїзд митрополичої кафедри у 1300 р. до Володимира, Софійський собор продовжував залишатись митрополичою резиденцією ("собственным престолом и первым седалищем архиерейским"). Відвідуючи Київ, митрополити, природньо, зупинялись на митрополичому дворі біля Софійського собору. Кожен новий руський митрополит вступав у сан у Софійському соборі. За постановою константинопольського патріарха Ніла та патріаршого собору 1380 р. «неможливо бути архієреєм Великої Русі, не отримавши спочатку найменування за Києвом, який є соборною церквою й головним містом всієї Русі» 32.

Довгий час у митрополичій резиденції перебував митрополит Кіпріан ("И пришедъ въ Киевъ на свое место митрополское къ соборной церкве киевской, матери всЂм церквамъ русским") 33. Він знаходився тут протягом 1374 — 1390 рр. (за винятком перебування у Москві у 1381 — 1382 рр. та поїздок до Константинополя), 1396 — 1397 рр. та 1404 — 1405 рр.

Вірогідно, саме при соборі були створені Київський псалтир 1397 р. та «Список городов русских ближних и дальних.» У «Списку» згадується і самий Софійський собор, «а святая Софья о двунадцати върсЂх», повідомляючи про кількість верхів споруди.

У 1397 р. софійський намісник Фома влаштував бенкет для князя Скиргайла Ольгердовича «у святой Софьи, на митрополичьемь дворе». Цей запис киянина, сучасника подій, безпосередньо вказує на наявність біля собору митрополичого двору. Але його точне місцезнаходження залишається невідомим.

Вірогідно, собор постраждав під час нападу на Київ військ Едигея 1416 р., коли був захоплений і Верхній Київ. Проте якихось достовірних повідомлень про конкретні серйозні пошкодження будівлі немає. /124/

Більше повинен був постраждати собор 1482 р. під час захоплення Києва Менглі-Гіреєм, коли золоті дискос та потір із софійської ризниці були послані ханом у дарунок великому князю московському Івану III.

Про якісь ремонти будівлі у XIV — XV ст. свідчать невеликі контрфорси між апсидами собору. Повідомлення польського історика Мацея Меховського (1517 р.) дозволяє припустити, що центральна баня собору була позолочена: «дві церкви — св. Марії (Софії — Г. І.) та св. Михаїла, до сього часу зберегли деякі смужки позолоти на дахах: татари, які приходять за здобиччю, дивлячись на них називають Алтим басейна, тобто златоверхі, оскільки частина даху їхнього позолочена» 34.

Наприкінці XV — першій половині XVI ст. джерела мало згадують про Софійський собор. Відомо, що 1490 р. у ньому було поховано митрополита Макарія, вбитого під час набігу кримських татар у селі Стриголовах на Прип’яті 35. Мовчання джерел відбиває поступовий занепад собору, коли він став набувати того «вєтхого» вигляду, про який писали мемуаристи кінця XVI ст.

Важливим свідоцтвом безперервного функціонування собору після 1240 р. виступають числені (99 введено до наукового обігу С. О. Висоцьким) графіті виявлені на його стінах. Хронологічний роподіл графіті повторює ситуацію з археологічним матеріалом та писемними свідченнями — більшість належить до XIII — XIV ст. (75 /125/ написів), а до XV — XVII ст. — 24 кириличні написи 36. Підтверджується прогресуючий занепад після 1482 р.

Особливе значення мають прямі датовані написи: 1257, 1259, 1285 рр., про митрополита Феогноста, 1380, 1494, 1510 рр.37.

Найдавнішими є записи, що збереглися лише частково: «В лето 6765 (1257 р.) месяца априля в 6 п...», а також «В лето 6767 (1259 р.)...» (рис. 22).

У головному вівтарі зберігся поминальний запис від 17 лютого 1285 р.: «В лето 6793 приставися раб божий Захария месяца февраря... в день на пам’ять святого Федора Тирона в суботу...» Графіто є повним, розгорнутим типом поминального запису з детальним датуванням. Крім поминальних записів (наприклад, «Місяця серпня 25 преставися раба божа Ана попадя Семенова» (рис. 52) найчастіше зустрічаються пам’ятні та молильні, як-то «господи помози рабу своєму Лазореви забоинику», «Иван псъал хоудый», «Господи помози рабам попам своим: Павлу, Семенови, Кузови, Фоме, Пеоне в лето...» Останній запис з вівтарної частини Михайлівського приділу фіксує імена попів Софійського собору.

Цікавий запис походить з центрального нефу: «Господи помози рабу своєму Луце владычну дияку Туровъскаго», що свідчить про діяльність Туровської єпископії XIV ст.

Окреме графіто у головному вівтарі свідчить про відвідини Києва митрополитом Феогностом, який поставлявся у Софійському соборі 1328 р., а потім у 30-х роках неодноразово бував тут: «Грешному митрополиту Фєогносту всєя Роуси многи лета» (рис. 26).

У XVI ст. на стінах Софійського собору з’являються досить численні вірменські написи, у яких згадуються представники різних професій та станів, які чи відвідували Київ, чи жили в ньому (1507, 1509, 1510, 1514, 1517, 1537, 1545 рр. та ін.) 38. Серед них були свя/126/щеннослужителі, купці, військові. Можливо, що після зруйнування у 1482 р. церкви Богородиці вірменської колонії на Подолі вірменам дозволили відправляти церковну службу в одному з вівтарів Софійського собору. Переважна більшість графіті віменського походження виявлено у вівтарі Антонія і Феодосія, де знаходились фрески із зображенням святого Григорія Просвітника та святої Ріпсиме, які особливо шанувалися за вірмено-григоріанською традицією. Частина написів знаходилась на північних хорах собору. Серед написів: «Я, Мікаел ієрей. В році 995 (1546)...», «Я, Бадіар, слуга божий, в році 958 (1509)...»; «Я, Варік, слуга Ісуса Христа. В році 959 (1510)...», «Я, Сафаршах, слуга Ісуса Христа, син ходжи (купця) Назара в році 986 (1537)...» тощо. Всього розчищено вісім графіто вірменською мовою лише з прямими датами першої половини XVI ст.

Серед монетних знахідок на території садиби Софійського собору відома срібна татарська монета, знайдена 1882 р. М. Ф. Котляр вказує на ще одне повідомлення про знахідку тут татарської монети, але ймовірно, мова йде про одну й ту ж знахідку 39.

Таким чином, писемні та археологічні джерела подають історію Софійського собору як безперервно діючого у XIII — XVI ст., конкретний стан якого прямо залежав від рівня політичного та економічного розвитку Києва у конкретний період.

На південь від Софійського собору знаходився патрональний храм Ярослава Мудрого — Георгіївський собор. Існують непрямі дані, які дозволяють припускати, що собор не був повністю зруйнований саме 1240 р. й проіснував ще досить довго. Археологічні дослідження 1939 та 1979 рр. не дають будь-яких вказівок на його руйнування під час штурму міста військами Батия. У 1561 р. про нього згадує Новгородський другий (архівський) літопис, коли розповідає про освячення Козмодем’янської церкви на Щитній вулиці. Освячення проходило 26 листопада — день святого Георгія. За асоціацією, літописець згадав, що на честь святого Георгія існує церква «иже во гради в Киеве пред враты святыа Софеа» 40. З оповіді М. Груневега 1584 р. можна зрозуміти, що на цей час рештки стін ще стояли. У Києві у 1674 р. дуже точно знали місцезнаходження стародавнього Георгіївського собору, коли князь Ю. П. Трубецькой почав будувати на старому фундаменті нову дерев’яну церкву.

На розі вул. Стрілецької та Георгіївського провулку (у садибі будинку та У митрополичому саду) стояв ще один собор доби Ярослава Мудрого. Його руїни виявлено 1731 р. під час побудови нової кам’яної стіни навколо території Софійського монастиря. Іреней Фальковський згадує про нього у Київському місяцеслові 1799 р.: «церковь каменная в смежности Софийской и Георгиевской..., создана в. кн. Ярославом Владимировичем святыя Ирины с монастырем того же именова/127/ния...» М. Ф. Берлинський та Євгеній Болховітінов також ототожнювали виявлені рештки із собором св. Ірини 41.

Архітектурно-археологічні дослідження пам’ятки 1909 — 1910 рр. провів Д. В. Мілєєв. Ретельно вивчивши стратиграфію, вчений з’ясував характер та послідовність його руйнування. На його думку, собор у XIII ст. прийшов у запустіння, але його руйнування було поступовим й відбувалося протягом тривалого часу. Д. В. Мілєєв відносив остаточне зруйнування споруди до XVII т., коли її рештки були розібрані на будівельний матеріал 42. M. K. Каргер вважав, що це відбувалося ще пізніше — у першій половині XVIII ст. 43. Можна поділити головний висновок учених — це руйнування відбулося не у 1240 р., а значно пізніше.

Золота брама також не була повністю зруйнована під час штурму. Вона зберегала свою функцію парадного в’їзду ще у середині XVII ст. Саме тут урочисто входили війська Б. Хмельницького, Я. Радзівіла. Час зруйнування надбрамної церкви Благовіщення лишається нез’ясованим.

Мартін Груневег повідомляв 1584 р., що «Золота брама ще стоїть, але більша частина її зруйнована... Зверху над нею збудована каплиця — за звичаєм русинів, які прикрашають свої брами красивими церковками, віддавая богові під охоро/128/ну» 44. Павло Алепський 1653 р. оглядав «руїни високої брами з кам’яною баштою» 45. Але малюнки А. ван Вестерфельда (1651 р.) показують, що від надбрамної церкви на цей час залишились лише руїни. Золота брама згадується у актових документах XV — XVI ст. як межа міста, місцезнаходження міської сторожі: «Сторожу от поля на валу у ворот золотых повинъни держати мещанеж» (1545 р.) 46.

Крім Золотої у документах XVI ст. зустрічається Лядська брама у Хрещатицькці долині 47.

На вул. Вел. Житомирська (у районі перетину з вул. О. Гончара (Маловолодимирівською, Столипинською) знаходилась Спаська церква. Її рештки були виявлені 1897 р. Будівельний матеріал представлений переважно товстою цеглою з канелюрами і трохи плінфою давньоруської доби, а також полив’яними квадратними та трикутними плитками підлоги. Тут же був відкритий склеп, складений з такої ж цегли, у якому знаходились шиферні плити від гробниці, череп та кістки, три підсвічники. М. 1. Петров датував цеглу XV — XVI ст. 48. Не знаючи характеру розчину головної частини споруди важко прийти до якогось конкретного висновку. Це могла бути давньоруська церква, що відбудовувалася чи ремонтувалася у XV — XVI ст. або навпаки у більш пізній будівлі давньоруська плінфа вторинно використовувалася як будівельний матеріал.

1971 р. не дуже далеко від цієї церкви М. Ю. Брайчевський під час досліджень на садибі по вул. Вел. Житомирська, 24 виявив матеріали XIV — XV ст. Культурний шар цього часу йшов на глибині 2,5 — 3 м. Крім кераміки знайдені вироби із скла і заліза, в тому числі декілька сотен цвяхів різних розмірів. Серед знахідок викликає інтерес лицарська шпора з репейком 49. Такі шпори (тип 5, за А. М. Кірпічніковим) датуються XIV — XV ст. 50.

На перешийку гори Дитинки, яка підходить до цієї частини материкового плато дослідженнями Я. Є Боровського виявлено кераміку XIV — XV ст., у тому числі й цілий горщик.

Таким чином, і після 1240 р. життя на території «міста Ярослава» продовжувалося, хоч і у значно менших масштабах. Межі «міста» залишились старими й фіксувалися лініями укріплень XI ст. У 1595 р. київський католицький єпископ Ю. Верещинський писав, що Верхній Київ «займає місце старого стольного кремля; він поділений в середині на дві частини двома величезними валами, а навколо насипаний також величезний вал» 51. Отже, земляні укріплення чудово збереглися до кінця XVI ст., і з успіхом були використані у другій половині XVII ст.

Поступове відродження району спостерігається, починаючи з другої половини XIII ст. Але з кінця XV ст. настає новий глибокий занепад. У XVI ст. ця територія переважно лишається малозаселеною. Тут знаходилась Софійська слобода, що належала митрополиту. /129/


У «Михайлівському відділенні» — «місті Ізяслава-Святополка» у післямонгольський час продовжувала існувати ще одна з найвідоміших пам’яток Давньокиївського зодчества — Михайлівський Золотоверхий собор, який у /130/пізньосередньовічний час був одним з найбільш впливових та багатих монастирів, володів великими земельними наділами.

Дослідження собору І. В. Моргилевським напередодні його варварського знищення у 1935 р. показали, що споруда 1240 р. сильно не постраждала 52. У дарчій грамоті Печерському монастиреві від 21 листопада 1398 р. згадується ігумен «святого Михайла Златоверхого» Стефан Переломило 53. Близько 1470 р. якась княжна Ірина подарувала монастиреві землю орну «Орининську» та Дівич-гору над Либіддю з млином, лісом та пасікою, а у самому монастирі «созда каменный придел церкви въехания Господня в Иерусалим.» 54.

1906 р. посеред Трьохсвятительської вулиці, проти брами готелю Михайлівського монастирія під час прокладення водогінних труб у овальній металевій посудині було знайдено скарб. Серед інших коштовних речей там знаходилась генуезька монета, за визначенням О. Ч. Скржинської, не раніше XV ст. 55.

Під час археологічних досліджень на території Михайлівського монастиря у 1937 р. знайдено «татарську монету» XV ст., а у 1940 р. на глибині 0,8 — 1 м — 2 празьких гроша, один з яких визначено як карбування Вацлава IV 56; 1996 р. — ельблонгський солід Сигізмунда І 153? р.

У 1907 р. поблизу Михайлівського монастиря було знайдено ще один речовий скарб, до складу якого входило три новгородські гривни, що дозволило М. Ф. Котляру припустити, що скарб було зарито вже після 1240 р. 57.

Під час захоплення Києва у 1482 р. військами хана Менглі-Гірея собор постраждав, був пограбований, але будівля зруйнована не була: «тая церков Божья от вынятья киевского опустела, и хвалы Божьи в ней не было» 58. На якийсь час припинилася церковна служба. Після цього монастир кілька разів згадується як спустошений. Відома грамота 1496 р., за якою великий князь литовський Олександр Казимирович жалує монастир киянину Григорію Поповичу у прижиттєве управління за умови його постриження у ченці 59. Документи початку XVI ст. вказують на чисельні земельні пожалування монастиреві. У 1523 р. польський король Сигізмунд І Старий надав грамоту, яка дозволяла відновити спустошений монастир. Формулювання цієї грамоти («монастырь збудовати и общину в нем справи/131/ти») 60. дали привід деяким дослідникам вважати, що з 1240 по 1523 рр. Михайлівський Золотоверхий монастир припинив своє існування.

М. Меховський свідчив, що баня Михайлівського собору була вкрита позолотою, його повідомлення підтвердив й львівський купець Мартін Груневег, який перебував у Києві 1584 р. Він писав, що головна баня собору «має яскраву позолоту, але края даху навколо свинцеві тому, що не вистачило золота».

Причина того, що ця церква була вкрита золотом, за М. Груневегом, така: «Коли Едіга, як було сказано, оволодів містом, жінки втекли до замку й молились богу. Оскільки він захистив їх, вони вирішили віддати свої коштовності на позолоту церкви й здійснили після того, як бог врятував їх від поганих» 61. Причина, звичайно, легендарна, адже свою назву собор несе з 1108 р., але самий факт позолоти бані споруди тепер не викликає сумніву.

Розглянуті дані писемних та археологічних джерел свідчать про те, що прак/132/тично відразу ж після відходу Батиєвих військ у 1240 — 1241 рр., територія Верхнього міста знову почала заселятись й відбудовуватись. Життя тут не припинялося, але інтенсивність його значно зменшилась. Змінився соціальний статус Верхнього міста. Воно перестало бути місцем зосередження великих та середніх феодалів, але тут знаходилась церковна верхівка ("соборная церков Кіевская, стол митрополский изначальный, что всея Русіи глава и слава и честь"). Думка тих дослідників, які відносять час відродження цього району лише до XVII ст., протирічить багатьом історичним фактам. Вони не враховували всю довгу і складну історію Києва протягом XIII — XVI ст. з її підйомами та занепадами. Найглибший занепад прийшовся на час після Менглі-Гіреєвої «искази». Систематичне археологічне дослідження цього району стародавнього міста почалося відносно нещодавно, щільна сучасна забудова, відсутність вільних місць для археологічних розкопок не дає можливості вести широкі археологічні дослідження. Проте нові розкопки приносять нові й нові матеріали XIII — XVI ст., які досі вважались відсутніми на даній території.


Замкова гора. У другій половині XIII — XIV ст. Київ не мав достатніх військових сил, щоб захистити величезний периметр старих оборонних валів Верхнього Києва. Тому цитадель міста, його дитинець був перенесений зі Старокиївського плато на високий окремий останець, що підіймався над Подолом на висоту 70 — 80 м. Тут, найвірогідніше за часів князювання Володимира Ольгердовича, збудовано новий київський замок, звідки й пішла назва самої гори (пізніше ще Киселівка, Фролівська гора). У замку знаходилась резиденція князя, пізніше намісника чи воєводи, постійний гарнізон, військові та провіантські склади, будинки київської знаті, монастирів, церкви. На випадок військової загрози тут переховувалось міське населення. Наприкінці XIV ст. замок додатково укріплював Вітовт.

1416 р. військам Едигея вдалося вдертися до Верхнього міста, захопити Поділ, але замок лишився неприступним ("но единаче замку тогда не може взяти в Кіеве Едика") 62.

Лише 1482 р. «пріиде Менгли-Гирей царь Крымскій Перекопьскіа Орда со всею силою своею на королеву державу и град Кіев взя, и огнем сожже» 63.

Цього разу було взято й зруйновано й самий київський замок, а воєводу Івана Хоткевича з родиною забрано у полон.

Для термінового відновлення замку у 1482 — 1485 рр. на «работу киевскую с топором» було зігнано понад 20 тисяч людей з наддніпрянських, двинських, топорецьких, великолуцьких земель й 40 тисяч війська з воєводою Богданом Адрієвичем для охорони 64. Завершення робіт відбулося вже за воєводи Юрія Путятича під наглядом городничого Богдана Шепелевича, який «Киев выше поднял, хорошо застроил и на мере его постал» 65. Цей городничий (тобто будівельник городень — /133/ укріплень) був спадкоємцем справи свого батька Івана Шепеля, що був київським городничим ще за часів І. Ходкевича (1480 — 1482 рр.).

Пізніше замок неодноразово ремонтувався (1492 — 1502, 1508 — 1510). Вірогідно, земляні споруди замкових укріплень часто руйнувались через геологічні умови. Стрімкі схили гори часто могли зсуватися внаслідок дощів, землетрусів, наявності великої кількості підземних джерел біля її підошви. Капітальна відбудова замкових укріплень була проведена за князя Ф. Пронського городничим Іваном Служкою у 1541 р. Стан замку після цих робіт був зафіксований у ревізорській люстрації 1552 р.

Замок зберігав загальне планування та улаштування, які були властиві й попереднім століттям. Тому за даними описів середини XVI ст. цілком надійно можна реконструювати вигляд замку XIV — XV ст.

Люстрація 1552 р. повідомляє, що Київський замок «з дерева соснового тесаного уроблен, инъшие менши, вси з бланъкованьем добрым, драницами не тонъкими побитым, с помосты с подсябитьем з дверьми, а с столъбами, где их потреба» 66.

Частина «городен»-зрубів заповнювалась трамбованою землею, а частина лишалася порожньою, там розміщувались різні службові приміщення. Вгорі йшло «бланкованье» — захисна стіна із бійницями та критим дахом з «подсябитьем» (висунутою вперед частиною «бланкованья» відтворами внизу для скидання каміння, злива смоли, опору нападаючим). По «бланкованью» ходила у мирний час й замкова сторожа.

Стіни були посилені 15 бойовими баштами. Одна була чотирикутною, решта — «на 6 углов округло». «Вси вежи с подсябитьем, а покрытьем добрым, с помосты с столъбами, с стрельбами земъными, середними, верхними, и выведены дахи стенъные повышей». Тобто, башти мали три рівні для гарматного бою. Для за/134/побігання від вогню дерев’яні стіни були «знадворья обълепълены вси глиною аж до бланкованья, толъсто на 2 пяди, а от земъли толъстей». Знахідки під час розкопок фрагментів вапняної та глиняної стінних обмазок вказують на те, що ними могли покривати й стіни бойових башт 67.

До замку вело дві брами, що знаходились під баштами, — Воєводська і Драбська. Існувала також невелика хвіртка, яка вела на Поділ і була «замъкнена завъжды, так в день, яко в ночи». Перед Драбською брамою знаходився рів, через який перекидався підйомний міст на двох ланцюгах. Невеликий майданчик перед Драбською брамою виконував роль лобного місця, де, як гадають, були страчені 1481 р. керівники заколоту князь Михайло Олелькович та Іван Гольшанський, а 1630 р. ватажок козацького повстання київський полковник Іван Кизим та його син. Драбська брама вела до Боричева узвозу й Верхнього міста.

На одній з башт, яка виходила в бік Подолу, знаходився великий годинник-куранти, який «со всими приправами выбивает 24». Для догляду за ним було призначено спеціального майстра.

Середина замку була щільно забудована. Тут знаходились будинки воєводи, ротмістра, київської знаті, Печерського та Пустинно-Микільського монастирів, а також численні військові та провіантські склади й споруди (казарми, кухня, пекарня, лазні, арсенал). Важливе значення, особливо під час облоги, мав глибокий (30 саженів) колодязь. У замку знаходились три православні церкви й один католицький костьол. Головна церква мала назву Миколаївської, а дві інші, можливо звалися Покровською та Спаською. На малюнку А. ван Вестерфельда (1651 р.) добре видно замкові будівлі, дерев’яні стіни, башти з високим гранованим шатровим верхом, великий воєводський палац А. Кисіля з високим дахом над другим поверхом й трикутними фронтонами, дерев’яними церквами, що мали типові для української архітектури багатоярусні верхи.

Кількість городен та бойових башт з часом могли змінюватись. Так, за люстрацією 1570 р. у замку було 7 башт та 177 городен 68. За цей відносно невеликий проміжок часу зникли дві православні церкви, зате з’явилися дві гарнізонні корчми. Це показово відбивало умови наступу католицизму після Люблінської унії 1569 р. Баштою, по суті, були й «ворота на мосту» (Драбська брама) — чотирикутна башта люстрації 1552 р. Адже там стояли гармати. Башти, що залишились, були головними й найбільш необхідними у системі оборони замку й охороняли найбільш стратегічно важливі напрямки.

Перша башта «стоит рядом с воротами на мосту ку Києву». З обох боків були викопані рови. Друга — «стоит на полудень ку св. Спасу», вірогідно, у напрямку гори Дитинки та «міста Ярослава.» Третя — «стоит ку Щековице». Можливо, мова йде про Кудрявець. У XVI — XVII ст. курдявські гори часто у описах включались у /135/ спільний Щекавицький масив. Проте, можливо, воєводи вирішили, що для охорони з боку урочищ Гончарі та Кожум’яки вистачало й двох перших башт. Четверта башта ("Воєводська брама") — «стоит на заход солнца против». П’ята — «стоит на полуночь». Шоста — «стоит ку месту на которой зенгар (годинник) зепсованый.» Сьома башта — «стоит ку Днепру и ку месту напротив Здыхальницы».

Останнє свідчення що один доказ на спростування твердження М. В. Закревського, що гори Замкова та Вздихальниця були до 1715 р. об’єднані у єдиний масив. Історик вважав, що вся забудова замку не могла розміститись на території лише Замкової гори. Його укріплення були дерев’яно-земляні. Стіни складалися із пустотілих та засипаних землею городен. У пустотілих городнях на рівні землі знаходились «светлицы, а сени по пяти сажон, также подле светлицы еще комора». Ще більше приміщень знаходилось на другому поверсі: «на подърусех сени, а светлица и комора на 3 сажъни, с коморы тое светлица другая поболша, против тое светлицы сени, а подле сени тое светлица полъпята саженя, сени пред нею таковаж, подле сени тоя комора поменша» 69.

З технічного боку спорудження таких укріплень з пустотілими городнями вимагало меншої кількості землі для насипки валу. Особливо воно підходило для Укріплень вздовж краю високих крутих схилів, таких як у Замкової гори. Житлові приміщення чергувалися з господарськими. Вони (крім розміщення гарнізону и сторожі) використовувались переважно у ролі резервних приміщень на випадок військових дій. У них могло переховуватись населення міста, навколишніх сіл у виипадку ворожого нападу, могли розміщуватись військові частини, що проходили повз Київ або були тут тимчасово, могли зберігатися різні припаси, розміщуватись /136/ майстерні, а також використовуватись для інших потреб. Наприклад, у середині XVI ст. вони використовувались як в’язниця.

Такий тип дерев’яно-земляних укріплень на території України у добу пізнього середньовіччя мав давні традиції й був безпосереднім спадкоємцем аналогічних укріплень давньоруського часу. На території литовської та польської держав у XIV — XVII ст. такий конструктивний тип мав поширення тільки на українських та білоруських землях. Будівничими таких оборонних споруд були місцеві майстри 70.

Київський замок являв собою яскравий приклад спадкоємності традицій давньоруського оборонного зодчества у XIV-XVI ст. Принципи розміщення замку на рельєфі з урахуванням максимального використання природніх рубежів, вільне планування, яке органічно сполучається з формою гори, конструкції його дерев’яно-земляних споруд випливали з досвіду оборонної архітектури давньоруських городищ, особливо Середньої Наддніпрянщини.

Круті, майже прямовисні схили гори робили замок майже неприступним у XIV — XV ст. Але з розвитком вогнепальної зброї, зі змінами у стратегії і тактиці вже з кінця XV ст. місцеположення замку переставало бути таким вигідним і все більше застарівало. Так, зі Щекавиці видно було все, що робиться в замку, оскільки Замкова гора трохи понижена на північ. Тому передбачалося поставити поперек замку «тарасу» для захисту з боку Щекавиці. На півдні, за Драбською брамою, близько ("может человек каменем з руки докинути") підходив відріг Старокиївської гори — Клинець, що був такий же за висотою. Поруч, через Боричів (Андріївський) узвіз стояла гора Здихальниця, яка була вище за Замкову. У 1617 р. через це її довелося «срыть копаньем на полшеста сажени». Як повідомляє Київський літопис 1241 — 1621 рр., «Року 1617... скопали гору Уздыхальницу, которая стоит пред замком Киевским, и еще знать; а скопане ей полшеста сажня добрых у звышки и нашли там печерку сажней трех у гору глубоко, а в шир сажня; и нашли в ней горщик ни щим (порожній) а большей ничого, и написано на стене имя «Павел»; знать же то колысь был пустелник" 71.

Замок на горі міг слугувати більш-менш надійним сховищем для гарнізону, /137/ міської верхівки, частини мешканців, проте він не міг боронити саме місто, усе населення округи. Тому вже у середині XVI ст. з’явились пропозиції перевести замок у Верхнє місто, де у доброму стані зберігалися укріплення давньоруського часу (люстрація 1570 р.) 72.

У писемних джерелах замок зустрічається також як місце для прийому поважних гостей. Так, у 1474 р. київський воєвода Мартин Гаштольд приймав тут венеціанського посла Амброзіо Контаріні. 1475 р. тут знаходився митрополит з Кафи Симон, який звертався по допомогу проти загрози турецького нападу. Дізнавшись про захоплення Кафи султаном Магометом, він «з фрасунку, за столом седячи, умер и похован в Києве» 73.

Широкомасштабні археологічні дослідження тут не проводились. Культурні шари значно пошкоджені цвинтарем Фролівського монастиря XVIII — XIX ст., а також численними обвалами та зсувами стрімких схилів гори. Проте, проведені тут розкопки дали цікаві матеріали, так, дослідження 1939 — 1940 рр. С. С. Магури підтвердили повідомлення люстрацій XVI ст. про конструкції оборонних споруд замка. Виявлено сліди дерев’яних конструкцій городень поблизу Воєводських воріт. Залишки колод простежені на глибині 2,2 — 2,5 м. Більшість з них лежали під прямим кутом. Знайдено рештки помосту, покладеного на лежні. Поруч із слідами від колод та вертикальних стовпів знаходились залишки глиняної та вапнякової обмазки стін. Тут же виявлена кераміка XIV — XVI ст., гвіздки, наконечники стріл з масивним чотиригранним верхом (арбалетні), великоформатна цегла з канелюрами 74.

Рештки жител XV — XV ст. виявлені розопками В. А. Богусевича 1948 р.75 /138/

1903 р. тут знайдено скарб монет Володимира Ольгердовича разом з гривнами, 8 монет придбав колекціонер Ф. Ф. Кундерович, який зазначав, що К. Ставровський знаходив празькі гроші. 1978 р. Подільський РВВС передав до НМІУ 24 празькі гроша, знайдених на цвинтарі. 10 з них мали контрамарки німецьких міст (Аусбург, Зальцбург, Кассуль, Нюренберг, Регенсбург — по 1 екз., Ульм — 4, на одному дві контрамарки: Ульм і Ротвел [? ]). 1990 р. В. А. Симоновський знайшов брактеат Володимира Ольгердовича 76. Тут також була зібрана велика колекція пізньосередньовічної кераміки, в тому числі цікаві пічні кахлі XIV — XVI ст. Найбільш рані кахлі представлені знахідками відкритого (горшкового) типу. Коробчасті кахлі часто прикрашені різними зображеннями, деякі вкриті поливою. З них привертають увагу стилізовані зображення лева та вельможі 77.

Великий інтерес становить знахідка 1977 р. стулки бронзового квадрифольного енколпіону 78. На ній вміщено композицію «Розп’яття з передстоячими». Виявлені аналогії дозволяють датувати її кінцем XIII — початком XIV ст. й віднести до продукції місцевої, київської художньої ремісничої майстерні.

Таким чином, Замкова гора як історичний район міста, починаючи з середини XIV ст. набула нові соціальні функції. З посадського, ремісничого району вона претворилася на цитадель, дитинець міста, стала місцезнаходженням вищої адміністрації та гарнізону. Проте ці її нові військово-політичні функції не повністю відповідали функціям дитинця міста давньоруського часу, часу його найбільшого розквіту. Вірогідніше, резиденція київських князів розміщувалась в іншому місці (перш за все до 1471 р.), а резиденцією митрополії лишався Софійський двір.


Поділ. У пізньосередньовічну добу найбільший ремісничо-торговий посад міста став відігравати ще більш значну роль у житті Києва. Тут зосереджувалось міське життя Києва як великого торгового та ремісничого центру Східної Європи. На Подолі проживала більшість населення Києва, тут знаходився магістрат, голо/140/вний торг, міський собор, гавань, численні купецькі склади, торгові колонії з інших міст та земель. На цей час Поділ став у якійсь мірі навіть синонімом Киев, у документах XVI — XVII ст. його називають то «новим містом», то «нижнім містом» то просто «Києвоподолом».

З трьох відомих за літописами подільських храмів XII ст. (Успенська церква — Пирогоща, Михайлівська (Новгородська) божниця, та Борисоглібська (Турова) церква) два продовжували безумовно існувати й після 1240 р.

Церква Успіння Богородиці Пирогощей (1131 — 1135) стояла на подільському «торговищі» — головній торговій площі Києва. Традиції торгового центру збереглися цією площею до наших днів. Тут знаходився Житній торг, пізніше Контрактова площа з Гостинними рядами, торговими складами, ярмарками тощо. Успенська церква являла собою міський собор, де зберігався архів, торгові ваги та міри, ховали київський патриціат. Археологічні дослідження пам"ятки 1976 — 1980 рр. не виявили ніяких слідів пошкодження будівлі 1240 р. вірогідно, церква була тільки пограбована монголами. Вона була знищена після 800 років свого існування 1935 р. під час масової кампанії по руйнування культових споруд (рис. 63).

До XV ст. писемні джерела про Успенську церкву не згадують. Відомості про неї збереглися у Київському літописі 1241 — 1621 рр., створеному Баликою. У ньому згадується антімінс 1474 р. на «престолі старому» з написом: «Осветися алтарь Великого Бога и Спаса нашего Исуса Христа, Пресвятыя Богородицы честного Ея Успения преосвященным архиепископом и митрополитом Киевским и всея Руси Мисаилом, при великом короле Казимери; и положен бысть зде в лето 6901, индикта 6, марта 20 дня, на память преподобного отца нашего Исака Лествичника» 79. Кінець запису невірний, але він виправляється за іншим списком даного уривку, який зберігся у літописі Іллі Кощаківського: «в лето 6982, индикта 7, марта 30 дня ... Иоанна Лествичника» 80.

1482 р. «сия божественная церков была изнищона и попалено все от поганого царя Перикопского Мендикгирея и от нечестивых его агарян» 81. Пізніше Успенська церква була відновлена й згадується під 1513 р. З розповіді літопису про ремонт споруди у 1613 — 1614 рр. стає ясним, що до початку XVII ст. пам’ятка мала той же вигляд, що й у давньоруський час. Обміри І. В. Моргилевського 1934 р. перед підривом церкви та сучасні археологічні дослідження показали, що незважаючи на пізні перебудови, переважна частина споруди давньоруського часу збереглася до 1935 р.82.

Перпендикулярно південній стіні церкви йдуть невідомі муровані фундаменти з валунів, плінфи вторинного використання на вапняковому розчині рудого кольору. На ньому лежали пізньосередньовічні поховання (рис. 64).

Під час археологічних досліджень решток пам’ятки були зібрані різні матеріа/141/ли XIV — першої половини XVI ст. Кераміка нечисленна, що й не дивно, маючи на увазі духовну належність споруди. Серед знахідок золота сережка у вигляді знаку питання. Такі сережки добре відомі у старожитностях Середнього Поволжя, Прибалтики, Молдавії тощо. У Новгороді вивлено 15 подібних сережок (тільки з різних /142/ металів) у шарах від початку XIV ст. до середини XV ст. 83. На території України дві бронзові такі сережки походять з могильника Сокільського замку на Бузі та дві срібні з Києва 84.

До пам’яток дрібної пластики кінця XV — XVI ст. належать бронзовий енколпіон-мощовик з рельєфним зображенням св. Миколи та «Знамення» у срібному окладі 85 (рис. 109; 110).

Серед колекції (понад 120 екз.) нумізматичного матеріалу XIV — XIX ст., зібраного під час розкопок, 16 монет належить до XIV — початку XVI ст. Серед них три литовських денарії типу «Колюмна — спис з хрестом», чотири монети належать до чекану Олександра Ягелончика (1492 — 1506), два шилінги Тевтонського ордену: магістра Мартіна Трухзеса фон Ветцхаузена (1477 — 1506) та Людвіга фон Ерліхшаусена (1454 — 1466) у Кенігсберзі. До чекану польського короля Сигізмунда I Старого належать два коронних полугроша й гріш 1533 р. Досить рідкісною знахідкою є литовський обол (напівденарій) Сигізмунда II Августа 1546 р. (рис. 39, 65). /143/ Борисоглібська «небеси подобная церковь», яка згадується літописом під 1146 р., пережила Батиєву навалу, але була пошкоджена й спустошена під час Менглі-Гірейового нападу 1482 р. її книги, у тому числі церковний помяник загинули під час пожежі, а священник був захоплений у полон, з якого він втік через кілька днів й за своєю пам’яттю відновлював цей помяник. Сама церква після цього так і не була відбудована, а на початку XVII ст. її рештки були розібрані на будівельний матеріал 86.

У 1981 р. по вул. Волоській, 23 виявлено залишки кам’яного храму XII — XIII ст. Рештки стін практично підходили під сучасний асфальт. Виходячи із стратиграфії, цей невідомий кам’яний храм продовжував існувати і у післямонгольський час 87.

У садибі по вул. Андріївська, 7 — 9 1984 р. були виявлено сліди ще однієї невідомої кам’яної споруди XII ст., яка, вірогідно, загинула під час нападу 1482 р. Під завалом з битої плінфи, фрагментами кладки стіни було розкрито цвинтар XV ст. Розчищено близько 30 поховань, переважно жінок та дітей (рис. 66). Сама споруда виходила за межі розкопу під сучасний будинок. Багато кістяків передано, несуть сліди травм, є група з самих черепів (6 штук) без інших кісток. Далеко не всі кістяки мають правильну західну орієнтацію та положення рук (на /144/ грудях), деякі поховання явно поспіхом, на незначну глибину, 0,2 — 0,4 м, трохи закидані будівельним сміттям, грунтом або битою плінфою. Деякі поховання мають південну та південно-західну орієнтацію (поховання 1, кістяк 3; поховання 3, кістяк 2, дитячі поховання). Частина поховань складається з кількох кістяків, деякі з них у скорченому стані (поховання № 1, що складалося з 4 кістяків) (рис. 41).

За результатами палеоантропологічного аналізу, проведеного П. М. Покасом, з 29 досліджених цілих та фрагментованих кістяків 8 належить чоловікам, 13 — жінкам та дівчатам, 7 — дітям. За віком чоловіків 25 — 35 років — 5, 40 — 45 ро/145/ків — 1, 60 — 70 років — 2; жінок 14 — 25 років — 4, 30 — 40 років — 5, 55 — 70 років — 4; дітей від 2 — 4 до 8 — 10 років — 7.

Цікавим є висновок про те, що частина кістяків належала людям закавказького походження. Можливо, їх можна віднести до членів київської вірменської громади.

Недбалість поховань, їхня невпорядкованість, перемішані кістяки вказують на одночасовість та поспішність зариття більшості кістяків. Ще могло статись лише під час якихось екстремальних подій: масових епідемій або війн. Супровідний матеріал досить невеликий, проте виразно вказує на XV ст.

Абсолютна більшість поховань виявилася безінвентарними. Лише у похованнях № 4 (дівчина 18 — 22 років) та № 5 (дівчина 14 — 16 років) були знайдені мідні сережки, які занадто сильно окислені й погано збереглися. Вдалося відреставрувати лише одну з них. За формою вони нагадують типові сережки XV ст. Біля ніг кістяка 1 з поховання 3 знайдена пряжку, яка за новгородськими аналогіями датується XV ст. 87. У цьому ж прошарку лежав фрагмент поліхромної полив’яної миски типової для золотоординської кераміки XIV — XV ст. Поруч знаходився уламок кам’яної ливарної формочки для відливання намистин, прикрашених зерню.

Серед знахідок кераміки переважають фрагменти вінець XIV — XV ст. (рис. 67).

Безумовно, найбільш надійне датування культурному шару дає невеликий скарб з 8 срібних празьких грошей, який було знайдено поблизу поховання 3. Вірогідно, монети знаходились у гаманці, який зотлів. Один гріш належить до карбування Карла І (1346 — 178). Голова лева, що виходить за обвідне коло реверса, вказує не останній період карбування монет Карла І — 1370 — 1378 рр. Решта монет (за винятком однієї сильно затертої) належить до карбування Вацлава IV, причому 2 гроша мають риси, характерні для останнього періоду їхнього випуску. (1405 — 1416). Отже, нижня межа можливого попадання цих празьких грошей до Києва — 10-ті роки XV ст.

Відомо, що перші десятиліття XV ст. характеризуються активізацією відносин земель Великого князівства Литовського та Руського з Чехією. Це епопея Сигізмунда Корибутовича, запрошення Вітовта на чеський престол, зв’язки Свидригайла з вождями таборитів, участь чеських загонів у війні з Орденом та у Грюнвальдській битві. Політичний союз гуситів з литовсько-руськими землями повинен був відбитись і на певному розширенні економічних взаємозв’язків. Ознакою цього було все більше використання на українських землях празького гроша, в переважній більшості карбованого за Вацлава IV. Актовий матеріал, скарби свідчать про те, що празький гріш широко використовувався на наших землях до кінця XV ст. 88. Вигляд та стан цих празьких грошей вказує, що вони були в обігу досить /146/ тривалий час, а не 10 — 15 років. Таким чином, зариття цього скорбу, а отже й могильник слід пов’язувати з рогромом Києва не 1416, а 1482 р.

Деякі дані про київське кам’яне будівництво XIV — XVI ст. отримані під час досліджень 1975 89 та 1985 рр. на садибі Покровської церкви 1766 р. Тут було відкрито рештки невідомої кам’яної споруди, яка інтерпретується як церква Різдва Богородиці — храм вірменської колонії у Києві. Церква стояла на основній подільській магістралі, яка перетинала район з півдня (Хрещатицька брама) через центральну площу з храмом Успіння на Північ (до Іорданівської брами, де починався шлях до Кирилівського монастиря й далі до Вишгорода.).

На глибині 1,10 м від сучасної поверхні було розчищено підлогу з полив’яних пли/147/ток. Підлогу перекривав завал будівельного сміття (битої плінфи, тиньку, фрагментів фрескового розпису, уламків шиферу тощо). З південного заходу підлога закінчувалася спеціально підібраними трикутним плитками 90. Плитки підлоги трьох кольорів: жовтого, зеленого та синього. Відзначимо, що синій колір не характерний для давньоруських плиток 91. Плитки лежать у шаховому порядку, жовтий колір правильно чергується з темними кольорами. Закономірність чергування зеленого та синього кольорів не спостерігається. Розміри плиток 15×15 см при товщині 1,5 см. Зустрічаються також плитки у вигляді прямокутних (14,5×14,5×20,5 см) трикутників. Полива збереглася погано. Під плиткою підлоги знаходилась вапнякова підготовка (2,5 — 3 см), що лежала на піщаній підсипці.

За неширокою смугою (0,35 м) порушеного шару, що обмежував плиткову підлогу з південного заходу, йшла цегляна вимостка. У кількох місцях вона була порушена пізніми похованнями. Два ближні до плиткової підлоги ряди цегли були відокремлені від решти вимостки зотлілою дерев’яною колодою і орієнтовані (на відміну від решти) паралельно краю плиткової підлоги. Вимостка лежала на неве/148/ликій піщаній підсипці (2 см), що перекривала залишки підлоги з полив’яних плиток.

Цегла — жолобчаста, яскраво-червоного кольору, розміром 23,5 — 25,5×10,5 — 12×7,5 — 9 см. Сировиною для неї слугував карбонатний лесовидний суглинок із значною домішкою слюдистих матеріалів.

На північ від плиткової підлоги був розкритий фрагмент кладки. Загальний напрямок його захід-схід, з невеликим ухилом на північ. У західній його частині знаходився невеликий (0,60 м) уступ, що був на п’ять рядів нижче основної частини кладки. Нижче рівня уступу щільно до фундаменту з заходу пі півночі прилягали непорушені шари, що становили собою типові для Подолу чергування культурних і алювіально-делювіальних відкладень. Зі сходу фундаменти майже на всю глибину переривалися ямою XVII ст., в заповненні якої зустрічались фрагменти кераміки і гутного скла XVII ст. Яма перекривалася невеликим шаром глини з битою цеглою, в якому був знайдений пруських солід Фрідріха-Вільгельма (1640 — 1688 рр.).

Довжина відкритої частини кладки 3,10 м, ширина 1,60 — 1,80 м. Збереглося 26 рядів кладки (рис. 69) Висота фундаменту невелика — близько 1 м.

Кладка фундамента виконана засобом «в ящик». Зовнішні ряди викладені з плінфи. У забутовці валуни природнього каміння і бита плінфа скріплені вапняково-піщаним розчином. Нижні 18 плінф зовнішнього ряду фундаменту викладені на глині. Кладка стіни порядова, складена з плінфи на такому ж вапняково-піщаному розчині. Товщина швів кладки 3 — 3,5 см. Плінфа рожевого та жовтуватого кольорів, досить поганої якості. Розміри — 31 — 32×20 — 21×5 — 5,5 см. Сировиною був карбонатний лесовий суглинок із значною домішкою слюдистих мінералів (у плінфі жовтого кольору слюдистих матеріалів менше) Плінфа і жолобчаста цегла виготовлені із однакової глини і мають одні й ті ж домішки. Плінфи кам’яних споруд давньоруського періоду відрізняються від них за типом сировини і структурою.

Виявлені фрагменти фрескового розпису мають червоний, білий, зелений, си/149/ній, чорний кольори. Розчин виготовлений із вапна з глиняною домішкою і включенням крейди. Зрідка зустрічаються зерна кварцу. Помітні нори заглиблення — відбитки та залишки волокнистого заповнювача. Шматочки деревного вугілля досить великі. Тиньк без фрескового розпису досить схожий за складом на фресковий, але містить трохи більше піску (10%).

Аналогії з фресковими тиньками давньоруського періоду не простежується. Звертає на себе увагу деяка схожість (за наявністю крейдового додатку) його з фресковим тиньком Кириловської церкви, але повної аналогії у складі та структурі немає.

Отже, характер будівельного матеріалу (плінфи, розчину, полив’яних плиток, фрескового тиньку) дозволяє датувати споруду XIV — початком XV ст.

Під час досліджень 1985 р. вивлені нові ділянки підлоги з полив’яних плиток, але дуже незначні. На жаль, виявилося, що більша частина пам’ятки була практично повністю зруйнована пізнішими перекопами, зробленими при будівництві та ремонтах церкви та дзвінниці, а також численними похованнями XVIII — XIX ст. У східній частині розкопу відкрито залишки невеличкої квадратної споруди розміром 0,9×0,9 м, яка мабуть була престолом. Складений він був з жолобчастої пальчастої цегли розміром 26×12×8,7 — 9 см. Повністю збереглася лише одна сторона висотою у три ряди. Цеглини скріплені вапняковим розчином. Товщина швів 3 см (рис. 71). Із західного та північного боків впритул до престолу підходила підлога з по/150/лив’яних плиток, що вказує на одночасність їхнього спорудження. Плитки були спеціально підібрані, трикутної форми, колір не вдалося встановити, оскільки полив’яне покриття облущилось. На схід та південь від престолу підлога була знищена перекопом.

Виявлення престолу дає змогу інтерпретувати залишки зотлілої колоди шириною 0,35 м, які обмежували плиткову підлогу із заходу, як залишки основи іконостасу або передвівтарної перегородки. На захід від неї починалася підлога з жолобчастої цегли, а зі сходу підходили спеціально підібрані трикутні плитки. Фрагмент фундаменту та плиткова підлога на сході переривалася перекопом. На глибині 1,0 м тут було розчищено залишки невеликого склепу, нижня частина якого була викладена з битої плінфи, що скріплювалася глиняним розчином. При його будівництві була розібрана частина фундаменту. Основою слугували потужні валуни з бутового фундаменту, які не змогли вийняти при спорудженні склепу. Кістяк порушений, інвентар відсутній.

Весь простір на схід від лінії вулиці вкритий суцільними неодноразовими перекопами, безінвентарні поховання, що тут знаходилися, практично всі перегор/151/нуті та перемішані. У перевідкладених шарах — будівельне сміття, пізня кераміка, гутне скло кінця XVIII — XIX ст.

Біля північно-східної стінки розколу розчищено невелику ділянку (1,2x0,6 м) плиткової підлоги. Але далі вона виявилася зруйнованою перекопом, з піску, у якому знаходились численні мішані кістяки. Вище підлоги, на захід та північ від нього, йшов завал із жолобчастої цегли. Під цим завалом знаходився фундамент з бутового каміння на вапняковому розчині рудуватого кольору. Довжина близько 5 м; загальна ширина 2,1 м. Деякі камені лежали окремо, вірогідно, це розвал кладки фундаменту. Верхня площина фундаменту знаходилась на глибині 0,95 м від сучасної поверхні. Розміри каміння 0,7×0,5 м; 0,8×0,53 м і т. д.

Західна частина цього фундаменту зруйнована склепом із жовтої цегли, вірогідно кінця XVIII — початку XIX ст. Цей другий фундамент з бутового каменю явно не збігається за планом з фундаментом із плінфи і належить, вірогідно, до другого етапу існування церкви вірменської колонії Різдва Богородиці, коли вона була дерев’яною. Невиключений, також, варіант, що це фундаменти дерев’яної Покровської церкви 1685 р., яка була поставлена київським купцем Тернавіотом.

Писемні джерела на дають певних даних для точної атрибутації споруди. За Болховітіновим, польський король Казимир IV (1444 — 1492) надав «вірменам привілей оселитися у Києві і збудувати Успенську Богородицьку церкву на Подолі, на Гнилій вулиці, де нині Покровська дзвіниця» 92. Гнила вулиця — це сучасна Покровська; у назві церкви неточність — не Успіння Богородиці, а Різдва Богородиці, як повідомляється в акті 1622 р., де київська віременська церква підпорядковується Львівській вірменській єіпархії 93. Як видно з цього ж акту і спостережень Е. Лясоти, ця церква була дерев’яна. Отже, приблизно з середини XVI ст. на місці розкопаної кам’яної споруди стояла дерев’яна церква Різдва Богородиці. Виявлені фундаменти, вірогідно, належали до храму-попередника, який загинув у 1482 р. під час розорення Києва Менглі-Гіреєм.

Здобуті матеріали вказують на те, що будівельна техніка та прийоми київського зодчества XIV — поч. XV ст. базуються на досягненнях і традиціях давньоруської архітектури; ці традиції продовжуються і в перші століття після монгольської навали.

Поруч з фундаментом з бутового каменю на глибині 1,5 — 1,8 м зберігся незначний фрагмент (близька 2 кв. м) уцілілого від перекопів культурного шару XIV — XV ст. потужністю 0,3 м. Під ним йшов чорний сильно гумусований шар давньоруського часу. Шар XIV — XV ст. складався із сірої супісі й підходив до фундаменту з півдня та південного сходу. У ньому виявлено кераміку XIV — XV ст., а також срібні монети XIV ст., розкидані на відстані 0,7 — 0,8 м біля великого валуна фундамента. Монети сильно окислені, у поганому стані, багато з них фрагментовані, /152/ деякі скипілися. Вони знаходилися у вологому грунті, обліплені землею й погано розрізнялися. Під час досліджень йшли великі дощі, які вкрай ускладнювали пошук монет. Таким чином, монети зазнали досить активного впливу з боку грунту та вологості.

Можливо, знайдена лише частина скарбу, який, вірогідно, знаходився у керамічній посудині (на що вказує «склеювання» монет), захованій біля одного з валунів фундаменту. Ця посудина могла бути розбита при ритті ями для поховання, що перерізала шар XIV — XV ст. й фіксується рідкісною монетою — срібним литовським оболом Сигізмунда II Августа 1574 р. Можливо, більша частина скарбу тоді була зібрана, а решта розсипалася, залишилась непоміченою й пролежала до часу розкопок.

Всього було виявлено 40 цілих та фрагментованих монет, карбованих київським князем Володимиром Ольгердовичем (1362 — 1394) та один литовський денарій типу «колюмна — спис з хрестом», а також багато дрібних уламків срібних монет.

Знахідки скарбів монет Володимира Ольгердовича досить рідкісні. Уперше 2 монети Володимира Ольгердовича було відкрито у складі Гвоздівського скарбу (під Києвом) у 1873 р., разом з 7 гривнами новгородського типу та 3 обрубками, а також з 6 джучадськими монетами 1330, 1359, 1364 рр. Вони були описані В. Антоновичем 94, який вперше визначив ці монети як карбування Володимира Ольгердовича. На сьогодні відомо понад тисячу монет Володимира Ольгердовича, знайдених на півтора десятка пунктів. Абсолютну більшість монет виявлено на території Середнього Придніпров’я. Знахідки монет Володимира відомі на Наддпоріжжі, у /154/ Краснодарському краю, Литві (Червоний двір). Їх знаходили разом із золотоординськими монетами, празькими грошами, гривнами 95.

У Києві монети Володимира Ольгердовича були знайдені на Замковій горі у скарбі 1903 р. Ще одна монета знайдена там у 1988 р.

Вивчення Сосницького скарбу, у якому налічувалось 969 монет Володимира Ольгердовича (майже 95% всіх відомих), дозволило М. Ф. Котляру виділити 5 типів карбування цього князя: 1) монети із зображенням «княжого знаку» і плетінки; 2) «княжого знаку» — «IS» (літери К?); 3) «княжого знаку» — хрестика, та 2 типи брактеатів з княжим знаком та хрестиком 96.

У скарбі 1985 р. 19 монет належать до типу «княжий знак» — хрестик, 5 монет — типу «княжий знак» — "К", у 16 монет визначення типу ускладнено через стертість, проте техніка карбування, а також деякі істотні ознаки дають підставу вважати, що абсолютна більшість їх належить до типу «княжий знак» — хрестик. Вага цілих монет цього типу від 0,1 до 0,241 г; розміри від 11×12 до 13×15 мм. Майже на всіх монетах цього типу хрестик знаходиться у обідку з крапок, а по чотирьох кутах хреста — по крапці, одна за своїм зовнішнім виглядом сильно вирізняється. Монета 14×14 мм, вагою 0,21 г (фрагментована). Хрест з чотирма крапками по кутах у 1,5 рази більший, ніж на інших, на кінцях розходиться на три промені. Хрест оповитий лінійним обідком, а не крапками. На аверсі з боків від княжого знаку — маленька зірочка. Під знаком 4 крапки. Від напису на реверсі збереглось лише кілька літер.

5 монет належать до типу «княжий знак» — «К». У двох випадках «К» знаходиться у обідку з крапок, решта — у лінійному обідку. Розміри монет 12×13, 12×14 мм, вага цілих монет цього типу 0,285 і 0,21 г.

М. Ф. Котляр на грунті вивчення Сосницького скарбу запропонував хронологічну схему випуску монет Володимира: 1 — монети з плетінкою; 2 — монети з «К»; 3 — монети з хрестом; 4 — брактеати 96.

Значна потертість монет вказує на тривалий їх обіг. Вірогідно, що вагова норма цих монет повинна бути ще вищою, ніж у найбільших монет скарбу (0,285 для монети з «К» і 0,24 г — з хрестом). Вона має наближатись до найбільш якісних відомих монет Володимира. У Сосницькому скарбі монети з хрестом складають 74% загальної кількості, 20% — монети з «К», 0,5% — монети з плетінкою 97. У даному скарбі з монет (що читаються) 20% належить до типу з «К», а 80% — з хрестом.

Абсолютна більшість в обох скарбах монет з хрестом може свідчити про те, що монети з «К» уже активно витіснялися з обігу шляхом осідання в скарбах і поступовим стиранням. Про відносно пізнє датування скарбу може свідчити і /155/ литовська монета типу «спис з хрестом — колюмна», знайдена разом з монетами Володимира.

У історіографії немає одностайної думки про час та місце карбування подібних монет. Пізні автори пов’язували ці монети з Кейстутом, Ягайлом, Вітовтом, вказуючи серед можливих місць карбування на Вільну та Луцьк 98.

Рацію мають дослідники, які пов’язують ці монети з Вітовтом, і найвірогідніше вони карбувалися у 1392 — 1430 рр., коли Вітовт став реальним володарем Великого князівства Литовського, причому центрів карбування могло бути декілька, у тому числі — Луцьк і Вільна.

Це перша Знахідка литовської монети цього типу з монетами Володимира Ольгердовича, яка вказує на те, що скарб 1985 р. трохи старший за Сосницький (1395 — 1396 рр.), оскільки в ньому повністю відсутні брактеати. Але він закопаний не раніше 1392 р. Умовно його можна пов’язати з двома подіями: похід Вітовта на Київ або облога міста після поразки на р. Ворсклі 1399 р.

До знахідок першої половини XVI ст. з цього розкопу походить срібний обол Сигізмунда II Августа 1547 р.

Скарб монет Володимира Ольгердовича можливо належав одному з членів київської вірменської громади. Про зв’язки князя з цією громадою свідчить і хрест з гірського кришталю із двома написами на срібних обіймицях. Перший викарбуваний там напис був кириличний зі згадкою про «благоверного та христолюбивого князя великого київського Володимира Ольгердовича», християнське ім’я якого було Василій.

Згідно з іншим написом вірменською мовою, якась вірменська родина пожертвувала цього хреста 1484 р. невідомій нам церкві 40 мучеників. На початку століття він зберігався у скарбниці Ечміадзіну, про що 4.09. 1910 р. Я. І. Смирнов повідомляв у листі до І. Линниченка 99.

З певною вірогідністю можна вважати, що на цьому місці стояло дві церкви вірменської громади. Перша — XIV ст., яка проіснувала до 1482 р. і загинула під час «Менглі-Гіреєвої іскази». До неї належали фундамент та стіна з плінфи, підлога з полив’яних плиток та жолобчастої цегли. Ця церква була мурованою. Після її загибелі певний час (кінець XV — середина XVI ст.) релігійна діяльність вірменської громади була зосереджена при Софійському соборі. Саме на цей період припадають досить численні вірменські графіті на стінах собору, у яких згадуються представники різних верств та професій, що прибули або мешкали у Києві. Десь у Другій половині XVI ст. була побудована на старому місці дерев’яна церква, підмурками якої слугувало велике каміння на вапняковому розчині. Про неї згадують М. Груневег, Е. Лясота, актові документи. Вона повністю згоріла під час величезної пожежі після взяття Києва військами Я. Радзівілла у 1651 р. «Спочатку згорів /156/ костел бернардинів з кляштором, школа, вірменська церква, дві старовинні муровані церкви дізунитів» — згадував І. Єрлич. Можливо, саме цю вірменську церкву з високим верхом можна побачити на панорамі А. Вестерфельда між церквою Миколи Доброго та Богоявленським собором Братського монастиря, приблизно під Трьохсвятительською церквою XII ст. на Старокиївській горі 100.

Можливо до якоїсь із споруд, що будувалися на цьому місці протягом XIV — XVII ст. мають відношення і фундаменти, виявлені під бруківкою Покровської вулиці у 1948 р. під час прокладення газопроводу. Напроти дзвіниці траншея перерізала фундаменти з цегли (30×14×6 см) на вапняковому розчині. Ширина першого була 3,5 м, за ним на відстані 5,15 м знаходився другий, шириною 0,85 м, а ще на відстані 5,25 м — третій, теж шириною 0,85 м (напрямок вулиці в бік церкви Успіння Пирогощі, приблизно на північний захід). Не виключено, що це були підмурки південної стіни та двох стовпів якогось храму.

За люстрацією 1552 р. на Подолі відомо 10 будинків православних парафіяльних священників. Вони визначають мінімальну кількість та назви відповідних церков, що діяли на Подолі у першій половині XVI ст. А знаючи силу церковних традицій, можна гадати, що ці храми діяли й значно раніше, у попередні століття. Серед них: Пречистенська (Успенська), Микільська, Спаська, Борисоглібська, Беліцька (?), Різдва та Опанасівська 101. Вони, переважно, були дерев’яними, деякі у поганому стані, й поступово руйнувалися. Опанасівська церква, як і Демидівська та Беліцька, у документах вже не згадуються.

Вірогідно, що у першій половині XVI ст. вже існував Фролівський жіночий монастир. У грамоті короля Сигізмунда II від 17 травня 1566 р., якою монастир надано у спадкове володіння київському протопопу Якову Гулькевичу, є таке формулювання «як той манастыр здавна и тепер у соби ся мает». Отже, він існував задовго до цього моменту, «здавна» 102.

Крім православних церков та вірменського храму на Подолі існував католицький костьол. Останній був невеликим. «Костьолик Домініканців з одним ченцем», — відзначав у 1595 р. католицький біскуп Києва Юзеф Верещинський 103. Питання про існування та діяльність католицьких храмів, зокрема домініканського, залишається дискусійним. Повідомлення про них викликають певні сумніви й переважно пов’язані зі спробами обгрунтувати свої права на земельні ділянки у Києві, довести традицію свого перебування у Києві з боку католицької церкви.

Археологічні знахідки матеріалів XIV — першої половини XVI ст., фрагменти культурних шарів цього часу зустрічаються під час розкопок та наглядів за земляними роботами в різних місцях історичної частини Подолу. Переважна їх частина зосереджена на південь (південний схід) від середньовічного річища Глибочиці. Вірогідно, саме по ній і проходили кордони міста. За ними, за Іорданівською бра/157/мою, могла виростати, а потім гинути (залежно від політичної ситуації) передгороддя на території пізнішого Плоського.

На вул. Сагайдачного, 18, на місці будівництва кінотеатру, крім культурних шарів інших періодів виявлено сліди залишків трьох будівель XIV — XVI ст., а також дві господарські ями. Вони, як і в інших місцях сильно пошкоджені численними перекопами 104.

Горщики XIV — початку XVI ст. поділяються на дві значні групи. Перша має великий товстий валик з великою борозною з внутрішньої сторони та плавним потовщенням валика без закраїни. Друга відзначається рельєфними вінцями із защипами на зовнішньому краї. Схожа орнаментація зустрічається у XVII ст., проте вона має тоншу стінку та, як правило, розміщена нижче завершення вінець (рис. 74). Невеликий відсоток кераміки XIV — XV ст. має ромбовидний у розрізі валик. Знайдено також фрагменти імпортної, вірогідно, кримсько-татарської кераміки.

Серед металевих виробів — дворогий із загостреними внутрішніми краями та ромбовидний наконечник стріли, ножі, ключ від навісного замка з отвором у /158/ стрижні, тип В-II за Б. О. Колчиним. Виявлено також празький гріш Вацлава IV (1378 — 1419) досить поганої збереженості. На дні заповнення будівлі XIV — XV ст. виявлено унікальну знахідку — хрестик із сірого стеатиту, прикрашений витонченим різьбленням у вигляді плетінки, квадрифольної форми. Розміри хрестика — 4×4 см (рис. 108).

Усі будівлі XIV — XV ст. орієнтовані кутами за сторонами світу, як і будівлі давньоруських горизонтів.

Кераміка XIV — першої половини XVI ст. зустрічається практично на всій території Подолу південніше р. Глибочиці (вул. Іллінська, Верхній Вал, Волоська, Андріївська, Гр. Сковороди, Братська тощо). На Житньому торзі та Контрактовій площі знайдено пічні кахлі горшкового типу XV ст. 105 (рис. 34).

На вул. Боричів Тік біля південної стіни Фролівського монастиря у садибі О. П. Слюсаревського 1896 р. знайдено скарб срібних монет, з якого П. А. Коваленкова передала до Церковно-археологічного музею КДА 4 литовських денарії типу «колюмна — спис з хрестом» та 3 празьких гроша Вацлава IV 106.

1887 р., за свідченням К. Болсуновського, під час риття вигрібної ями у Гостиному дворі Братського монастиря було знайдено 3 празьких гроша Вацлава та Іоана. О. О. Сіверс гадав, що один з них у листопаді 1887 р. був переданий М. П. Черневим до Церковного археологічного музею КДА 107.

У 1988 р. під час археологічних розкопок М. А. Сагайдака і В. М. Тимощука по вул. Волоська, 16, знайдено ще один празький гріш Вацлава IV. У 1990 р. під час досліджень Л. В. Пекарської та С. І. Климовського по вул. Спаській, 24 вивлено коронний напівгріш Яна Ольбрахта (1492 — 1501) (рис. 65, 1).

1988 р. В. В. Сирота передав до фондів Інституту археології HAH України празький гріш Карла І (1346 — 1378) та хулагуідську срібну монету Абу Саіда (1316 — 1335). За інформацією В. В. Сироти, монети походять із скарбу, знайденого 1982 р. по вул. Хоревій, 40 під час будівництва. Монети знаходились у керамічній посудині сірого кольору, на денці — тавро, висотою до 15 см. Всього скарб налічував 50 — 60 монет, з яких 10 відомо В. В. Сироті (6 — празькі гроші Карла I, які належать до останнього періоду його карбування, 4 з них обрізані; 2 — празькі гроші Вацлава IV другого періоду карбування; 2 — східні монети). Проте надійність та правдивість інформації викликає великі сумніви, тому враховувати даний скарб можна тільки з певною умовністю.

На Подолі була знайдена мідна іконка із зображенням вершника Георгія Змієборця, яку О. Р. Тищенко датує XV ст.108. З Подолом, вірогідно, слід пов’язувати меч XIV — початку XV ст., знайдений у Дніпрі 109.

Люстрація 1552 р. дає можливість орієнтовно визначити кількість будинків Подолу. Ретроспективно ці дані можна перенести й на більш ранній час. За люст/159/рацією у «месте» знаходилось 173 будинки міщан під магістратським правлінням, 159 будинків міщан під воєводським (замковим) управлінням, 16 — «біскупських» (не зовсім зрозуміло, якого біскупу, православного чи католицького, останнього начебто у Києві на цей час не було), 9 — Печерського монастиря, 3 — Софійського собору, 4 — Пустинно-Микільського монастиря, 37 будинків земян та міщан, 42 земянських, солдатських, 30 — десятників солдатських, 11 — поповських. Всього — 434 будинки.

Проте слід враховувати, що «будинок» мався на увазі як умовна, податкова одиниця. По суті це була садиба. До того ж, переписувалися не всі садиби, а тільки ті, що обкладалися податком. На ній звичайно було не менше двох будинків, а на деяких і значно більше. Заможні мешканці могли володіти кількома ділянками. В описі нічого не повідомляється про різні торгові лавки, склади, будинки магістрату тощо. Отже, кількість будинків на Подолі, про яку повідомляє люстрація, уявляється заниженою і є лише нижньою межею їхньої можливої кількості. /160/

З північного заходу, вірогідно, по лінії річища Глибочиці Поділ був захищений «острогом» (за виразом люстрації 1570 р. «досить никчемным») «от горы аж до самого Днепра». Згадується літописний вираз 1161 р. «загорожено бо бяше тогда столпием от горы оли и до Днепра». 3 боку ріки ніякої огорожі не було й «просто з дому инные купцы водою до неприятельской земли выехать могли».

За «острогом» знаходилось Плоске, що грало роль передгороддя. Воно розміщувалось, вірогідно, переважно вздовж дороги повз Іорданівський монастир на Дорогожичі з його Кирилівським монастирем. Передгороддя (передмістя) заселялося щільніше під час підйому міського життя й нищилось під час набігів кочовиків. Поруч на Оболоні знаходились рибальські угіддя, заплавні луки використовувались для вигону міської худоби та коней. Вул. Волоська, яка вела від Воскресенської церкви, мала ще назву Бидлогонна. Вірогідно, ці території використовувалися також під городи, садівництво, рільництво.

Нечисельність матеріалів XIV — XV ст., стратиграфія різних ділянок району свідчить, що життя в цей час не було інтенсивним, що люди подовгу стаціонарно тут не жили. Можливо, цьому сприяли й часті повені на цих низинних місцях.

У садибі подільського пивовареного заводу (вул. Кирилівська) 1870 р. була виявлена ще одна величезна братська могила, у якій знаходилось близько 4 тисяч кістяків. М. І. Петров вважав, що «вона є одним з наслідків спустошення Києва у 1482 р. кримським ханом Менглі-Гіреєм 110. M. K. Каргер стверджував, що її слід віднести до часів Батиєвої навали. У садибі Марра на початку XX ст. знайшли близько 400 литовських денаріїв (типу «колюмна — спис з хрестом»). 188 з них передано до Церковно-археологічного музею КДА.

На вул. Щекавицькій, 41 крім кераміки були виявлені підковка та замок XV — XVI cт.111. На вул. Оболонській, 45 знайдено цікаву бронзову матрицю із зображенням двох драконів для тиснення колтів. За стилем вона дещо нагадує новгородські олов’яно-свинцеві колти XIV — XV ст.112. Знахідка швидше за все, тут випадкова, оскільки ані слідів виробництва або майстерні, ані будь-яких інших матеріалів аж до XVII — XVIII ст. (які теж нечисленні) виявлено не було.

До Подолу тяжіє територія історичного урочища Гончарі та Кожум’яки, відділена Замковою горою. Шлях до урочища з Подолу вів повз Кожум’яцьку браму між Замковою горою та Щекавицею. Назва урочища — Гончарі та Кожум’яки — досить пізня. Кожум’яцька слобода згадується у документах лише з XVII ст., а «Гончарі» з’являються ще пізніше. Думка про те, що тут з давньоруського часу розміщалися спеціалізовані ремісничі квартали переважно грунтувалася на ретроспекції назви XVIII — XIX ст. на давньоруський час. Інших археологічних або писемних джерел з цього питання не існувало.

Археологічні дослідження 1987 — 1993 р. показали, що більша частина Гон/161/чарів та Кожум’як у давньоруський час постійно заселена не була. Можливо, ця територія використовувалася переважно як тимчасовий притулок мешканців Подолу під час повеней, пожеж або ще якогось несподіваного лиха. Тут могли розміщуватись городи, сади, деякі майстерні. Постійно жити тут було незручно через вузькість ярів, якими текли річки та ручаї, стрімкість схилів, наявність великої кількості підземних джерел. Існувала загроза як несподіваних зсувів гір, так і затоплень. Вірогідно, саме тому житлова забудова XII — першої половини XIII ст. археологічно була виявлена лише у широкій частині заплави р. Киянки з боку Замкової гори. Але набір знахідок (тонке візантійське скло, сельджукидські монети, бурштин, полив’яний посуд, кам’яний хрест тощо) вказував, що тут жили не гончарі чи кожум’яки, а заможні кияни купецького стану, які вели торгівлю з Візантією та Близьким Сходом 113.

Дослідження по вул. Воздвиженській, 25 показали, що на цій ділянці життя йшло практично безперервно до нашого часу. Орієнтація будівель XVIII ст. повністю відповідала орієнтації будівель XII ст. Поруч з давньоруською садибою 1990 р. досліджено шари другої половини XIII — XV ст. із залишками садиби цього часу. Культурний шар сягав потужності 1 м, що є рідкісним явищем для Києва того часу. У заповненні шару — кераміка, типова для XIII — XV ст., пелюстковий наконечник стріли XIV ст., фрагмент мідного браслету, ніж, цвях тощо. Зустрічається /163/ місцева полив’яна кераміка жовто-зеленого та темнозеленого кольорів. У наявності фрагменти золотоординської «кашинної» кераміки з бірюзовою поливою та підполивним розписом — кобальтом. Такий посуд зустрічався у заможних скарбах Новгорода та Москви. Отже, і в другій половині XIII — XV ст. тут продовжували мешкати заможні господарі, які були пов’язані із золотоординською торгівлею, найвірогідніше через Крим.

На іншому розколі по вул. Воздвиженській, 13 (за новою нумерацією) виявлено три празькі гроша Вацлава IV 114.

Продовжувалось життя на північній околиці — Дорогожичах, де діяв Кирилівський монастир XII ст. Ми не маємо писемних свідоцтв про його долю XIV — XV ст., але собор зберігся до нашого часу. 1845 р. неподалік від нього виявлено скарб східних монет з 200 мідних дірхемів, які знаходились у керамічній посудині. Наймолодші з них карбувалися Менгукааном у Бухарі у 1253 — 1254 рр.115. Отже, скарб зарито вже у післямонгольський час. На стінах храму С. О. Висоцьким виявлено графіті XIII — XV ст. (рис. 78, 79).

На території літописного Копирева кінця (Кудрявця), гори Щекавиці та Хоревиці матеріалів другої половини XIII — XV ст. поки що не вивлено. Вірогідно, у цих Районах постійне міське життя після 1240 р. практично припинилося.


Печерськ. Найбільшим окольним районом міста був Печерськ з його знаменитими монастирями, князівськими та боярськими селами, заміськими резиденціями, слободами.

Тут знаходився найбільший та найвпливовіший київський монастир, родоначальник усіх православних монастирів Руської держави — Печерський, який весь час продовжував залишатися великим релігійно-політичним центром східнослов’янських земель, «кузнею релігійних кадрів».

В істоіографії досить широко розповсюджена думка, що у 1240 р. монголи «искорениша и разметаша» монастир і, принаймні, до ремонтно-відбудовчих робіт ча/164/сів Симеона Олельковича він ледь жеврів. Ця думка базується на повідомленнях Синопсису та Афанасія Кальнофойського у «Тератургимі», а також на загальному припущенні, що Київ у XIII — XV ст. було практично зруйновано і зведено до стану заурядного «містечка».

За словами автора Синопсису, «нечестивые варвары овнами, или таранами, стены каменные монастырские столкоши и до основания сокрушиши, в святую обитель вникоша, людей всякого чина посекоша, иных плениша... и самую небеси подобную церковь Пресвятые Богородицы оскверниша, от всего украшения обнажиша и крест с главы церковныя златоковання сняша». Крім того завойовники «верх до полуцеркве по окна повелением проклятого Батыя испровергша, такожде и верх алтаря великого по перси иконы пресвятыя Богородицы изща, и весь Монастырь со всеми украшениями и каменными стенами искорениша и разметаша» 116.

Переважно з цього ж джерела поширилась думка, що Печерський монастир «чрез многие лета пребываша в запустении... черноризцы же по лесах и вертепах скитающаеся».

Проте, уважний аналіз існуючих історичних джерел показує, що ці повідомлення автора другої половини XVII ст. далеко не в усьому відповідають дійсності й значно перебільшують руйнування монастиря у 1240 р. До цих подій відносять всі пошкодження протягом XIII — XV ст.

Цілком вірогідно, що у 1240 р. частину монастирської стіни зруйновано монголами, більшість захисників загинула або потрапила у полон, а Успенський собор та інші церкви і будівлі були «от всякого украшения обнажиша» 117. Оборонна стіна, /165/ очевидно була розібрана самими ченцями за наказом завойовників. Але головна споруда цієї стіни — Троїцька надбрамна церква збереглася до наших днів. У 1399 р. ординці Темір-Кутлуя не змогли захопити монастир, а лише взяли його в облогу і отримали «окуп» 30 карбованців литовським сріблом 118. Тобто, якісь укріплення ще існували.

Повідомлення Синопсису про те, що монголи розібрали центральну баню та верхні частини Успенського собору спростовує свідчення Павла Алепського, який бачив у 1653 р. у вівтарі «від верху напівкруглої арки до половини» зображення «Владичиці, яка благословляє, з платом біля поясу» 119.

Тенденційним є повідомлення про те, що Успенський собор «через многие лета пребываша в запустении: но в некоем Придельце, уцелевшем от поганых Божественные Службы страха ради в тайне совершахуся» 120. Як уже зазначалося, Батий не забороняв християнську церкву. Монастир діяв у XIII — XIV ст., про що свідчать актовий матеріал 121 і літописи 122. Та й сам автор Синопсису пише про те, що служба у соборі швидко відновилася.

Сильним перебільшенням, яке до того ж зовсім невірно сприймається сучасним читачем, є й фраза про те, що «черноризцы же по лесах и вертепах скитающеся». Під лісами тут треба розуміти територію монастиря на дніпровських схилах та прилеглу територію, а під вертепами — печери, які знаходилися у будь-якому випадку, не настільки далеко, щоб не почути невеличкий дзвін (благовест), яким ченці закликали до трапези чи церковної служби. Антоній та Феодосій, повідомляє Павло Алепський «звичайно жили у вертепах... тобто у притулках анахоретів або келіях пустинників» 123.

Розглянемо надійність свідчень ієромонаха Печерського монастиря Афанасія Кальнофойського, який видав 1638 р. у своїй книзі «Тератургима» численні епітафії на надгробках різних видатних людей, похованих у монастирі. Серед них найбільш відома епітафія київському князеві Симеону Олельковичу, який у 1470 р. провів великі реставраційно-відновлювальні роботи на Успенському собору. Кальнофойський подає такий текст: «Відвідувач. Яким чином ти бачиш цю велику споруду? ... Двісті тридцять три роки тому тут були лише уламки каменю, коли церкви були Батиєм позбавлені своєї краси. Вона споруджена була коштом князя Симеона на честь Бога та Пречистої Його Матері» 124. Багато дослідників, Повністю довіряючи цьому повідомленню, вважали, що Успенський собор було практично знищено у 1240 р.

Проте слід звернути увагу на помилку в даті. А головне слід пам’ятати, що Кальнофойський не дослівно передав текст епітафії, а передав її сілабічними віршами на польській мові (як і решту написів). Тобто наведений нами текст да/166/тується 1638 p й відбиває погляди та думки середини XVII ст., а не більш раннього часу.

Точніше відбиває дійсність інший напис, який належить саме до 1470 р. Мова йде про відомий рельєф-триптих з Орантою в центрі, який був замовлений Симеоном Олельковичем на честь завершення ремонтних робіт, і який знаходився ззовні центральної апсиди собору. На рельєфі вибитий напис: «Основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном Александровичем отчичи Киевской при архимандрите Иоанне» 126. Вираз «на старій основі» означає просто відбудовчі, ремонтні роботи, а не спорудження будівлі на старому фундаменті. Масштаби ремонтних робіт 1470 р., а також високу ступінь збереженості добре показали архітектурно-археологічні дослідження М. В. Холостенка. Стіни збереглися практично на всю висоту у давньоруській кладці (враховуючи ремонти XII — XIII ст.) Давньоруська кладка збереглася також у центральній бані і в барабані бані Іоано-Предтеченської церкви 127.

Повідомлення про архімандритів Печерського монастиря зустрічаються у літописах уже у другій половині XIII ст. Вони показують, що монастир як церковна організація продовжував у цей час існувати і залишався впливовим церковно-політичним центром.

1273 р. архімандрита монастиря Серапіона, який брав участь у загальноруському соборі церковних ієрархів, поставили єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Митрополит Кирил «приведе с собою Серапиона архимандрита Печерского, в епископы Володимерю и Суздалю».

1289 р. інший печерський архімандрит Агапіт був присутнім на урочистому похованні волинського князя Володимира Васильковича.

У XIV ст. послушниками монастиря були такі відомі церковні та політичні діячі як Діонісій, Стефан, Арсеній. Діонісій заснував Печерський монастир у Ниж/167/ньому Новгороді (близько 1330 р.), став суздальським єпископом, був поставлений у Константинополі на митрополита всея Русі. Але, заарештований Володимиром Ольгердовичем, останні роки життя провів у Печерському монастиреві на положенні в’язня, де й був похований «в печере великого Антоніа». Стефан народився у Києві, став послушником цього ж монастиря, пізніше переїхав до Москви до великого князя Івана Івановича, а у 1358 р. заснував відомий Махрищенський монастир, був сподвижником Сергія Радонезького.

Інший пострига Києво-Печерського монастиря — Арсеній — став протодияконом кафедрального московського собору — Успенського, а потім був поставлений у єпископи на Твер. Він багато зробив для тверського церковного будівництва та книгописання. Ним засновано Успенський Жолтиков монастир (1394), збудовано кам’яний Успенський собор (1404 — 1406). Арсеній став ініціатором створення тверського літописання. До нашого часу дійшла паперова Ліствиця 1402 р., переписана ним з оригіналу, власноручно написаного митрополитом Кіпріаном у 1387 р. у 1406 р. «замышлением» єпископа була створена відома Арсеніївська редакція Печерського монастиря.

Архімандрит Давид (середина XIV ст.) був духівником другої дружини Оль/168/герда Уляни. Сама княгиня була похована у Печерському монастирі. Тут же був «положен князь Скиргайло "чудныи и добрый подле гроба святого Феодосья Печерского". Печерський монастир був місцем поховання князя Володимира Ольгердовича, його синів Олелька і Андрія та багатьох інших великих феодалів.

При Печерському монастиреві працювала художня майстерня, де писалися ікони, виготовлялись натільні іконки та образки, барельєфи з каменю. До виробів майстерні належить відома Свенська ікона (близько 1289 р.) із зображенням Печерської богоматері з передстоячими Антонієм і Феодосієм. Аналогічні за сюжетом і ікона, яку вивіз до Нижнього Новгорода Діонісій, а також Ярославська Печерська Богоматір з ангелом та святими 128.

У московському храмі Положення ризи Богоматері у Влахернах у Кремлі (резиденція московських митрополитів) знаходилась ікона Печерської Богоматері, яка являла собою домовий образ митрополитів й супроводжувала їх під час переселення з Києва до Володимира, а пізніше до Москви

У майстерні Печерського монастиря, вірогідно, виготовляли й бронзові квадрифольні енкопліони, на одній стулці яких було вміщено композицію Печерська Богоматір, а на іншій — Розп’яття. Такі енколпіони знайдені у Києві, Київській землі, Новгороді, на території Золотої Орди (V век).

Добре відомі такі твори, як зображення Оранти XIV ст. на шиферній плиті, рельєфний триптих — Оранта з Антонієм і Феодосієм (1470 р.).

Можливо, до зразків печерських різьбярів по дереву належить кипарисовий хрестик, виявлений дослідженнями І. І. Мовчана на Видубичах. На ньому серед інших зображень також знаходяться печерські святі — Антоній і Феодосій. Стиль різьблення та декоративних прикрас, характерний для цього хрестика, став розповсюджуватися в Україні з кінці XV ст. 1. П. Крип’якевич, грунтуючись на актовому матеріалі, показав, що до XVII ст. головними центрами різьблення на Україні були Київ та Крехів 130. Оскільки на хресті зображені київські святі, то його можна віднести до роботи місцевої майстерні.

Крім художньої, у монастирі діяла й рукописна майстерня, де у 1460 р. та 1462 рр. були створені та переписані дві нові редакції Акакіївська та Касіянівська) Печерського монастиря. У монастирі ж були переписані «Толкове євангеліє» (1434), «Ліствиця» (1455) та відомий збірник «Златоструй» (1474), який переписав диякон «Ондрей тверитянин».

На території монастиря та навколо нього археологічними дослідженнями виявлено різні матеріали XIII — першої половини XVI ст., особливо цікаві здобуті останніх років архітектурно-археологічної експедиції Інституту археології НАН України В. О. Харламова та археологів Києво-Печерського заповідника (І. О. Післарій, О. К. Сиромятников). /169/


Під час розкопок експедиції на території старого митрополичого саду Києво-Печерського монастиря 1987 — 1988 рр. досліджено чотири житлові та дві господарські споруди стовпової конструкції XIII — XIV ст., а також залишки виробничих комплексів цього ж часу. Житло № 1 знаходилось на глибині 1,2 м від сучасної поверхні і являло собою однокамерну (2,4x2,4) споруду каркасно-стовпового характеру. Орієнтована кутами за сторонами світу, заглиблена у материк на 0,3 м. У північно-східному кутку знаходилась глинобитна піч (1,1×1,25 м) непоганої збереженості. У заповнені — фрагменти кераміки XIII — XIV ст., інші матеріали.

За 3 м від описаного знаходилось житло № 2, що являло собою стовпову споруду прямокутної форми (3,4×3,2) такої ж орієнтації та заглиблення у материк. У південному кутку знаходилась підковоподібна піч (1,2×1,5), складена з жолобчастої (з канелюрами) цегли, на глиняному розчині (рис. 82). Черінь глиняний, товщиною до 5 см. Стіни печі збереглися на висоту 0,3 — 0,6 м над черінем. Челюсті орієнтовано на північний схід. Виявлено залишки комину. У заповненні житла знайдено численну столову, кухонну і тарну кераміку XIII — XIV ст., а також свистульку, ливарний тігель.

У наявності тут велика кількість виробів із заліза. Гвіздки з широкою та вузькою шляпкою, п’ять ножів довжиною 12 — 14 см, заготовка, можливо, кинджалу, довжиною 26 см. У деяких з ножів є отвори для штифтів, які тримали кістяні накладки рукоятки ножа, що характерно для післямонгольського часу. Цікавою знахідкою є ковальський інструмент. Невеличкі розміри зубила (довжина 7,5 см, ширина леза 1 см) й відсутність отворів для рукоятки свідчать, що воно застосовувалося для холодної рубки тонкого металу. Відсутність слідів ремісничого виробництва, але на/170/явність заготовок та виробів, зубила, п’яти точильних брусків для заточування інструменту вказують на те, що це було житло коваля. Серед знахідок цікава також залізна шпилька для одягу (довжиною 10 см) з кільцеподібною рухливою голівкою.

До комплексу даної садиби входила також і господарська споруда, у заповненні якої виявлені фрагменти кераміки XIII — XIV ст., точильні бруски. Поблизу південно-східної стіни житла знаходилась зернова яма.

Житло № 3 також каркасно-стовпової конструкції (3,5×2 м) мало цегляну, обмазану глиною, піч (1,5×1,7) на земляній підсипці. Складена з битої плінфи, розміщалася у північно-західному кутку. Орієнтована на південь. Простежено сліди комину. Кераміка кінця XII — XIV ст., точильний брусок, велика кількість заготовок рогів тура, лося, косулі зі слідами обробки. Автори дослідження вважають, що господар житла був ремісником, різьбяром з кістки 131. Тут же знайдено бронзову шпильку з округлою голівкою, характерною для Новгорода XIV — XV ст. 132.

У 10 м на північ від цього житла розкопані залишки житла № 4, розміром 3,2×3 м, орієнтованого кутами за сторонами світу й заглибленою у материк на 0,2 м, такої ж конструкції. Рештки печі з плінфи повторного використання знаходились у південній частині житла.

Виявлені залишки споруди, які дослідники справедливо пов’язують із ремісничим виробництвом. Вона знаходилась між житловими будівлями № 2 і № 3 на відстані 1,5 та 1 м відповідно. На цій ділянці знайдено величезну кількість залізного шлаку, деревного вугілля, товарну крицю, а також кераміку XII — XIV ст. Розчищено рештки двох горнів — сиродутного та ковальського. Сиродутний горн мав у плані круглу форму діаметром 0,8 м. Стінки його були глинобитні на дерев’яному каркасі. Від ковальського горну залишилась сильно обпалена глиняна пляма діаметром 0,4 м. Знайдено фрагменти конусоподібних вогнетривких сопел, зроблених з глини сірого кольору з домішкою піску, шамоту, дрібної гальки. Це вказує на застосування повітродувних міхів у процесі виробництва заліза. Передпічна яма довжиною 1,1 м була глибиною 0,9 м. Її заповнення складалося із шлаку, деревного вугілля, золи, фрагментів кераміки XII — XIV ст. Від неї до горну тягнулися скісні рівчаки шириною 6 — 7 см й глибиною 4 — 5 см, заповнені шлаком.

Поруч з ямою виявлено шперак (наковальню) невеликого розміру з одним рогом. Крім того, виявлено цвяхи, костиль, двірний гачок, кільце, дужки вислого замка з пружиною, стремено, підкову від чобота, заготовку кинджалу, різні залізні пластини. Крім залізних предметів тут же знаходились шматки мідного дроту, бронзи та свинцю, фрагменти мідної чаші, бронзовий поясний наконечник тощо.

Можливо, у майстерні у невеликих кількостях виготовлялися прикраси чи вироби з кольорових металів 133.

Кераміка, виявлена під час цих досліджень найширше представлена кухонним /171/ посудом, виготовленим з сірої глини з домішками дрібнозернистого піску, сформованим на швидкому гончарному колі. Горщики мають вінця різної конфігурації, з потовщеним краєм, коротку циліндричну шийку. Діаметр вінець переважно у діапазоні 16 — 26 см. Деякі горщики мають невеличку кільцеподібну ручку, прикріплену до вінець і плічок. Шийка та плічка деяких нечисленних горщиків прикрашені одинарними або паралельними прямими чи хвилястими лініями, а також нігтевим орнаментом. Частина горщиків мала конічні покришки з ручкою. Окремі горщики мали на денцях тавро у вигляді концентричних кіл з радіальними лініями. На думку авторів, знайдена кераміка могла походити з подільських ремісничих майстерень.

Столова кераміка представлена мисками з вертикальними стінками й пласким денцем. Одна з них орнаментована із зовнішнього боку хвилястою лінією й вкрита поливою світло-зеленого (салатового) кольору. Крім мисок там виявлено рештки двох вузькогорлих одноручних полив’яних глеків зі зливом. Полива жовтого та темно-зеленого кольорів. Верхню частину подібних полив’яних глеків виявлено під час досліджень залишків вірменської церкви. Такі високоякісні вироби можуть бути віднесені до керамічної продукції ремісничих майстерень пізньосередньовічного Херсонесу 134.

Серед кераміки присутні фрагменти червоноглиняних амфор трьох типів. До першої групи належать амфори з короткими вузькими горловинами, грушеподібним гладким корпусом з тонкими рельєфними лініями, широким пласким дном й двома пласкими ручками, які підходять до горловини нижче вінець. До другої — невеликі грушеподібні амфори з подовженим корпусом, масивними овальними ручками, які піднімаються над вінцями й прямо спадають донизу. Також присутні грушеподібні круглодонні амфори з широким жолобчастим тулубом, низьким горлом та округлими масивними ручками, які прямо піднімаються над горловиною і з різким зламом спадають донизу. За А. Л. Якобсоном, такі амфори датуються XIII — XIV ст.135.

Крім Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви та комплексів Ближніх і Дальніх печер Батиєву навалу пережила також, вірогідно, й монастирська мурована трапезна XII ст. Вона постраждала під час знаменитого землетрусу 1230 р. ("Потрясе же и трапезницею каменю... камение сверху падала") й, можливо, 1240 р., проте продовжувала стояти ще досить довго. В. О. Харламов, який досліджував цю пам’ятку вважає, що її остаточно зруйнували 1482 р. під час нападу Менглі-Гірея, монета якого була там найдена 136. Проте, остаточно розібрана вона була очевидно трохи пізніше, на самому рубежі XV — XVI ст. Адже кримська срібна монета хана Менглі-Гірея датується 900 р. хіджри (1494/1495 рр.) й не могла потрапити до трапезної під час нападу кримських татар на Київ 137. /172/

Відомо про знахідки на території монастиря пічних кахлів горшкового типу XIV — XV ст.138.

Серед монетних знахідок найбільш відомий скарб 1902 р. з Лікарняного подвір’я Лаври, де знаходилось 2236 монет. У горщику знайшли 1086 празьких грошей переважно Вацлава IV, 1140 золотоординських та генуезько-кримських монет, а також угорську монету Людовіка (1370 — 1382) і галицьку монету Владислава Ягайла (1386 — 1434). 2206 монет була передано до Державного Ермітажу, а 20 — до Церковно-археологічного музею при КДА. Існує повідомлення, що В. В. Хвойка придбав кілька монет цього скарбу, у тому числі золоту венеціанську монету кінця XIII — початку XIV ст. Ю. Кулаковський визначив декілька монет із скарбу. Одну з них відніс до карбування Тімур-Кутлука (1395 — 1401), а решту до Тохтамиша (1379 — 1399). Розпорошеність монет скарбу, а також деяка неузгодженість сучасних знахідці повідомлень призвела до того, що А. А. Сіверс, Г. О. Федоров-Давидов та М. Ф. Котляр поділяли знахідку на два скарби. На думку Г. А. Козубовського більше підстав вважати його за один 139.

1989 р. під час досліджень церкви Феодосія XVII ст. І. О. Післарієм було виявлено під підлогою сильно порушений могильник XIV — XV ст. Можливо, цей могильник належав не до Києво-Печерського монастиря, а до мешканців слободи поблизу від нього, або до жіночого Вознесенського монастиря, який стояв напроти Лаври. У вівтарній частині знайдено литовський денарій XV ст. надзвичайно рідкісного для України типу «Колюмна» — «Погонь». Вага монети 0,3 г, діаметр 13 мм 140.

Це перша знахідка литовського денарія такого типу у Києві і взагалі в Україні. Поховання були безінвентарні. Крім монети виявлено лише нечисленну кераміку XIV — XV ст.

У 1961 р. на території монастиря знайдено скарб з 1460 литовських монет XVI ст. 1968 р. в засипці верхнього шару братської могили в Дальніх печерах — гріш Вацлава IV.

Таким чином, картина повного спустошення Печерського монастиря аж до реставрації 1470 р. сильно перебільшена. Про безперервне існування монастиря свідчать і різні актові документи. Так, грамота від 21 листопада 1398 р., за якою монастирю заповідався податок з маєтку Мойсиковичів на Київщині на копу грошей, «писана у Печерском монастыре» 141.

Після розгрому на Ворсклі Едигей не захопив монастиря у 1399 р., а тільки взяв «окуп» у 30 рублів литовських сріблом. Це вказує на наявність оборонних стін навколо монастиря та його економічний розквіт.

Про явне перебільшення руйнування Успенського собору у 1240 р. київським «Синопсисом» мова йшла вище. Можливо з Батиєвою навалою пов’язували наслідки великого землетрусу 1230 р., коли дійсно був сильно пошкоджений храм та /173/ інші будівлі монастиря: «Месяца мая в 3... в Києве же граде боле того найпаче бысть потрясение: в монастыри Печерском церкви святая Богородица каменая на 4 чясти разступися...» 142. Утворені тоді чотири великі тріщини були виявлені П. О. Лашкарьовим під час ремонту споруди у 1881 р. 143. У XIV ст. були побудовані невеликі контрфорси біля апсид собору, а верхню нішу центральної апсиди вставлено відомий шиферний рельєф Оранти.

Печерський монастир постраждав 1416 р. під час нападу Едигея, коли «монастырь Печерский пограбиша и пожегоша». Але невдовзі його було відбудовано.

Під час князювання Симеона (Семена) Олельковича 1470 р. були проведені великі ремонтно-будівельні роботи на Успенському соборі, яких вже давно потребувала споруда. З дня побудови собору пройшло чотири століття: відбилися наслідки землетрусів, погромів 1240 та 1416 рр. Тому й не дивно, що виникла необхідність проведення капітального ремонту. З іншого боку такі великі відбудовчі роботи свідчили про економічний підйом міста. Ремонт 1470 р. провадився жолобчастою цеглою розміром 27 — 27,5×13 — 14×7 — 7,5 см. Західний портал було прикрашено обрамленням із тесаного білого каменю (тернопільського мармуровидного /174/ вапняку) з типовою для того часу орнаментацією. Воно було виконано у вигляді уступчастої рамки, що охоплювала як сам портал, так і розташовану над ним невеличку нішу. У такому вигляді портал (як показують гравюри 1623, 1677 та 1693 рр.) зберігався до кінця XVII ст.144.

Невдовзі після відбудови Успенського собору Печерський монастир був підданий новому розоренню у 1482 р. Рукописний помяник, який був відновлений після «Менгли-Гиреевой исказы», розповідав, що «Первый упис изгорел 6991 пленением Агаряны; тогда и сию божественноую церковь опустиша и вся святыя книги и иконы пожгоша, мы ж по днех нескольких, из их поганьства изшедше, и паки начахом имена писати, их же помняше, еще исперва написаны быша» 145. «Огнем падшая», — говорить про долю Успенського собору у 1482 р. рукописний «Опис іконопису Києво-Печерського лаври» (близько 1720 р.) 146.

Незважаючи на цей новий відчутний удар, монастир досить швидко відновився, чому сприяв його стан великого феодала. Акти кінця XV — початку XVI ст. вказують на великі внески феодалами різних земельних володінь у монастир.

До 90-х років належить прибудова каплиці біля південної стіни собору, яка була розкрита під час археологічних досліджень 1952 р. Каплиця побудована як усипальня. Надгробок датується шиферною плитою, на якій вирізьблена дата — 1492 р. Капличка складена з цегли (26 — 27×12×7 — 7,5 см). її довжина становила 4,54 м, ширина — 3,96 м. Зовнішня її південна стіна була завширшки 0,63 м. Зовні вона тинькована, побілена і перекрита дерев’яним дахом. Двірний вхід завширшки 1,54 м знаходився посередині південної стіни. Поріг — з шиферної плити, всередину вели три сходинки. У східній частині каплиці дерев’яною перегородкою виділене невеличке приміщення завширшки 1,41 м. Підлога основної частини вимощена керамічною червоноглиняною плиткою (19×14×2 см), а східного приміщення жолобчастою цеглою розмірами 25×14,5×5,5 см. Поблизу південної стіни, проти входу, збереглися рештки престолу (40×60 см). При розчистці підлоги знайдено фрагменти фрескового тиньку з розписом.

Під підлогою знаходились поховання у колодах та склепіння з цегли XVII ст. У прошарку будівельного сміття знайдені фрагменти шиферних плит — з написом та датою 1492 р. й з ім’ям архімандрита Єлисея. М. В. Холостенко вважає, що можливо, ще був Єлисей Плетенецький 147. Проте тоді з повідомлення Кальнофойського («Умерши, оно покоится снаружи церкви в сей каплице, которую при жизни сделал для своего погребения 1624 г. октября 19 в 19 часу») 148, випливає, що ця каплиця повинна датуватися початком XVII ст. У третій чверті XVII ст. на її місці влаштовано Трьохсвятительський приділ.

У першій половині XVI ст. переважно провадились роботи, пов’язані з інтер’єром собору, влаштуванням надгробків тощо. Напис на надгробку князя Костянти/175/на Острозького (близько 1460 — 1533) свідчить, що ці роботи здійснювалися на його кошт ("Пресвятые Богородицы Печерские дом учредил пребагатно, в нем же яко ктитарь именитый, по представлению своему сподобился положен быти"). У 30-х роках XVI ст. біля південної стіни у східній частині фасаду збудовано каплицю з престолом Іоанна Богослова.

Тоді ж було поставлено знаменитий багатоярусний тритябловий іконостас, який викликав захоплення у Павла Алепського. Загинув під час пожежі 1718 р. Над похованням К. Острозького його син Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький встановив відомий скульптурний надгробок у вигляді фігури у лицарському вбранні.

Успенський собор протягом усього цього часу був місцем поховання представників вищої церковної та світської аристократії, членів монастирської адміністрації. Для поховань часто використовувалися шиферні плити первинної підлоги собору. Найстаріший напис на шиферній плиті знайдено на похованні початку XIV ст. Інші плити з написами належать до XV — XVI ст., разом з плитами наступних століть вони утворюють комплекс, який ілюструє розвиток української палеографії протягом кількох століть. Одна з таких плит використовувалася двічі — з одного боку напис 1516 р., а з іншого — 1560 р. 142 (рис. 84).

В Успенському соборі були поховані князі Володимир Ольгердович, Скиргайло, Андрій та Олелько Володимировичі, Семен Олелькович, дружина Ольгерда Уляна, Василь Олелькович Слуцький, Гаврило-Богдан Гоєцький тощо. /176/

У 1522 р. Печерський монастир добився від Сигізмунда І Старого грамоти, яка відновлювала його права на самоврядування й звільняла монастир з-під влади київських воєвод, а також усіх державних повинностей, за винятком спорядження на війну 10 озброєних вершників за рахунок монастиря.

У чолобитній архімандрит жалівся, що кримські татари «монастырь спустошили, и вси скарбы церковные побрали; и от тых часов тот монастырь оскудел, а церковь Божия к великой шкоде и упадку пришла» 150. Проте хоч цей документ і відбиває наслідки нападу Менглі-Гірея й наступних численних набігів, слід відзначити, що становище Печерського монастиря було значно краще становища самого міста та й інших монастирів та храмів у цей період. У даному формулюванні швидше вбачається перебільшення свого злигодного становища для вимолювання різних привілеїв та дарунків. Це характерно для багатьох чолобитних XVI — XVIII ст. й під таким кутом слід сприймати повідомлення з них про стан тих чи інших пам’яток.

У цілому, протягом XIII — XVI ст., незважаючи на періодичні розорення, Печерський монастир швидко відновлювався. Життя та діяльність цього осередку православ’я не припинялись. Завдяки своїй економічній могутності й популярності серед великих феодалів, монастир легше переносив усі різкі зміни становища Києва на протязі цього періоду його історії.

На північ від Печерського монастиря, де у давньоруський час розміщувалося княже село Берестове з великокнязівською резиденцією, тепер знаходилась монастирська слобода з садибами, житловими та господарськими спорудами, садами і городами. У центрі її стояв відомий Спаський храм початку XII ст. З перебудовами XVII ст. він дійшов до нашого часу. Загальне уявлення про споруду дає її зображення на плані 1638 р. Кальнофойського. На ньому видно західну частину будівлі. Південна та північна стіни старого нартекса прикрашені готичними фронтонами з зубцями, добре читаються три горизонтальні пояси, з вікнами на кожному з них. Із заходу до старого прибудовано (за П. Могили) бабинець, який, як і центральна частина церкви, прикрашений хрестом. Аналіз цього зображення разом із знахідками архітектурно-археологічних досліджень П. П. Покришкіна жолобчастої цегли, дозволили Ф. Л. Ернсту припускати, що ремонти храму відбувалися ще до XVII ст. — у часи Олельковичів. На його думку такі східчасті фронтони були поширені по всій Європі. Яскравим прикладом цього на Україні є Сутковицька церква на Поділлі 151.

На північ від Спаського храму, на території слободи Печерського монастиря (тепер парк Слави) у 1985 р. під час земляних робіт було знайдено скарб празьких грошей 152. Скарб знаходився у керамічній посудині — копилці. Вона зроблена із сірувато-білої каолінової глини, слабо обпалена. Мала кулясту форму із пласким /177/ денцем діаметром 7,5 см. Висота її біля 10 см, ширина — 12,5 см. Прикрашена орнаментом у вигляді хвилястої лінії, а вище — дрібнорифленими паралельними лініями. Прорізь для монет близько 3 см. У внутрішній частині на висоту 4 — 4,5 см від денця збереглося зелене забарвлення від окису монет, яке показує, що вона була наповнена приблизно на половину.

Вдалося зібрати 242 празьких гроша та одну половинку (один гріш був розрізаний навпіл, не знаючи про це, В. О. Харламов говорить про знахідку 244 монет) 153, які разом з фрагментами скарбнички були передані до фондів Києво-Печерського заповідника. Переважна частина монет через довге користування знаходилась у поганому стані. Деталі легенд, зображень корони та лева на багатьох екземплярах не простежується, на деяких обрізане зовнішнє коло легенди.

10 грошей належать до карбування Карла І (1346 — 1378), 188 — Вацлава IV (1378 — 1419). 44 монети та половинка повністю або частково затерті, проте деякі загальні ознаки дозволяють їх переважну більшість віднести до карбування Вацла/178/ва IV. Монети Карла І мають вагу 2,27 — 2,75 г та діаметр 27 — 28 мм. За деталями — розділовими знаками між словами (хрестики, коло, чотирипелюсткова квітка), формою і розміром літер, розмірами корони — можна визначити, що 5 монет Карла І карбувались не раніше 70-х років XIV ст.

Переважна більшість монет скарбу належить до празьких грошей Вацлава IV. Вага цих монет коливається від 1,84 до 2,93, діаметр — від 25 до 29 мм. Залежно від хронології карбування ці монети також мають певні відмінності у зображенні корони та лева, розмірів літер, розподільних знаків. За класифікацією чеського дослідника С. Веселого, карбування Вацлава IV можна поділити на три великі групи, кожна з яких має конкретні варіанти. Монети першої групи карбувалися орієнтовно до 1384 р., коли розпочали карбувати другу типологічну групу, а з 1405 р. — різні варіанти третьої.

З 188 празьких грошей, які без сумніву належать до Вацлава IV, до останньої (третьої) групи можна зарахувати 66 монет. Через велику потертість монет першу та другу групу розрізнити не можна. До них разом належить 42 екземпляри. Визначення типу на решті 80 монет вкрай утруднено. Наявність монет останнього типу, причому пізніших варіантів дозволяє стверджувати, що скарб було заховано не раніше другого десятиліття XV ст. Поганий стан монет вказує на досить тривалий їх обіг і дозволяє пов’язувати з часами Менглі-Гірея.

На території Печерського монастиря та поблизу нього були знайдені найбільші за кількістю скарби. Монети, знайдені тут, становлять понад 90% загальної кількості монет XV ст., що виявлені у Києві. Можливо, що пояснюється тим, що монастир займався фінансовими лихварськими операціями. Тут зосереджувались великі суми грошей.

У місцевості, де знаходилось літописне Угорське (Аскольдова могила), розміщався Пустинно-Микільський монастир (рис. 15, 86). На планах Кальнофойського та Ушакова помітно дерев’яний п’ятиверхий собор монастиря, який оточений дерев’яною огорожею. Його архітектура типова для українських культових споруд XVI — XVII ст. і вірогідно, зберігала й більш ранні традиції. Точна дата заснування монастиря невідома. За часів Нестора, тут стояв «Олмін двір» з церквою св. Миколи. У 1853 р. під час робіт на панкратіївському узвозі наштовхнулись на печеру, яка складалася з двох довгих коридорів з лежанками, нішами й написами: серед яких були прочитані імена «Иван грешный» та «Феофил». За палеографією їх датували XI — XIII ст.154. На верхньому печерському плато над монастирем (де У 1696 р. було збудовано мурований Микільський собор) у XI ст. був жіночий Микільський монастир, у який постриглася у черниці мати Феодосія Печерського 155. Після 1240 р. цей жіночий монастир та феодальний двір на Угорському в джерелах не згадуються. Вірогідно, укріплений феодальний (княжий) двір був знищений, а /179/ місцевість спорожніла. На місці жіночого монастиря, за свідоцтвом митрополита Сільвестра Коссова, у 1635 р. залишались лише кам’яні фундаменти серед винограднику, що належав Пустинно-Микільському монастирю. Останній у XV — XVII ст. був великим феодалом й впливовою церковною організацією тієї доби. Йому вдалося вижити у боротьбі з могутнім Печерським монастирем, який намагався знищити своїх суперників, особливо на прилеглих територіях. За розмірами земельних набутків Микільський монастир поступався лише Печерському. Про розквіт монастиря свідчать жалувальні грамоти на земельні володіння XV — XVI ст. /180/ Серед них жалувальна грамота короля Казимира на село Княжичі від 4.07.1489 р., великого князя Олександра на орну землю на «річці Борьщовці» 6.09.1497 р., князя Богдана Глинського на село Гатне (1.02.1500 р.) «с пашными землями, и з бортными, и с припашьми, з лесы, й з дубровами, и з сеножатми з рекою, и з речками, и з бобровым гоны, и з млыном...», воєводи Юрія Монтовтовича на «озеро Долобеск и с устьем в острове в Туханове» (4.07.1508 р.), Остафія Дашкевича на село Гвоздово (23. 06.1514 р.) тощо 156.

В історіографії часто згадується рукописне Євангеліє 1411 р. написане у монастирі Миколи Пустинного «повеленьем инока Ионы Болакирева, руского многогрешного инока Макариа» (М. В. Закревський, І. І. Срезневський, С. Т. Голубєв, О. 1. Соболевський тощо). Проте вивчення рукопису показало, що запис з датою фальшивий (пізніший), вірогідно пов’язаний з вписаною до рукопису жалуваною грамотою князя Долголдата Долголдатовича монастирю на землю Конона Толстоліського, яка нібито дана була у Києві 25.03.1427 р. Через якісь земельні суперечки (можливо із Михайлівським Золотоверхим монастирем, що мав поруч свої володіння) і був зроблений цей напис для обгрунтування своїх стародавніх прав. Рукопис належить до другої половини XV ст. 157. У Микільському монастирі «дописана бысть» Касіянівська редакція Печерського Патерика (1462 р.). Ця згадка про монастир «Николы Мирьликийский в пустынце» у післямові до Патерика являє собою, мабуть, найдавнішу достовірну на сьогодні, писемну звістку про існування монастиря. Хоч, безперечно, він існував і значно раніше. Наявність фальсифікатів характерна для актових документів як Микільського, так і інших монастирів, що підтверджували право на земельні угіддя чи привілеї. За умови частих пожеж, нападів монастирі намагались випросити такі права у короля чи великого князя, спираючись на нібито існуючі дарчі грамоти їхніх попередників. Наприклад, грамота Олександра, «князя і дідича київського», якою він надавав католицькій церкві св. Миколая та отцям св. Домініка «мыто померное пашенное, и дворец на Задном Сырцу стоячи и урочище названное Хлопач, которые добра были ніяко й невисты завємой Бісова Баба». Наявність у тексті полонізмів, інші мовні особливості доводять, що її можна віднести до пізніх фальсифікатів 158.

Певний час продовжувалось життя після Батиєвої навали і на Клові. Собор Кловського монастиря (як і сам монастир) на XV ст. вже не існував. Після руйнування (час визначити важко, найвірогідніше 1240 р., але востаннє монастир згадується літописом під 1115 р., а військові дії в тому районі велись і у XII ст., і у XIV — XV ст.) собор вже не відбудовувався, а його стіни та фундаменти були розібрані на будівельні матеріали. Як вважає І. І. Мовчан, до ліквідації конкурента доклали руку ченці Печерського монастиря 162, які володіли цією територією у піз/181/ніші часи. Кловський монастир не було відновлено, а без нього неможливо було зрообити і ремонт грандіозної кам’яної будівлі.

Час розбирання собору фіксується знахідкою на дні фундаментної стрічки празького гроша Вацлава IV. На південній стіні храму було розташоване житло стовпової конструкції XIV — XV ст. Його розміри 3×2,3 м, в одному з кутків житла добре збереглась піч, викладена з плінфи повторного використання на глині. Виявлено кераміку цього ж часу.


Видубичі. На південь від Печерського монастиря знаходився інший стародавній монастир — Видубицький. Він згадується літописом невдовзі після взяття Києва військами Батия. Тут зупинявся на шляху до Золотої Орди у 1245 р. князь Данило Галицький: «И пришедъ в домъ архистратига Михаила, рекомый Выдобичь» 160. Михайлівський собор 1070 р (за винятком східної частини) зберігся до нашого часу. Достеменних свідоцтв про час руйнації знаменитої підпорної стіни Мілонега та апсидної частини немає. За повідомленням П. Алепського Дніпро у середині XVII ст. проходив безпосередньо під плато, де розміщені Видубичі. На цей час обвал уже відбувся. У різних частинах храму виявлена кераміка XIII — XIV ст. (рис. 89).

Видубицький архімандрит Євгеній передав до Церковно-археологічного музею стулку мідного енколпіону із зображенням посередині пророка Іллі XIV — XV ст., знайденого у монастирі під час земляних робіт 161.

Проведені археологічні дослідження на горі над монастирем (мис Чайка) у 1971 р. виявили матеріали XIII — XV ст. Були розкопані залишки житла з піччю, господарські ями, зібрана кераміка цієї доби. Аналіз археологічного матеріалу дав можливість І.І. Мовчану дійти висновку, що вся ця територія (у давньоруський час тут знаходився Красний двір князя Всеволода) у післямонгольський час була досить щільно заселена 162. На XVI — XVII ст. на верхній частині миса утворився потужний центр гончарного виробництва, що використовував місцеву глину.

У пізньосередньовічний час було заселено й лівий берег Дніпра проти Києва. Великий князь київський Михайло Всеволодович у 1241 р. на шляху з Угорщини у ставку хана Батия «живяше под Києвом во острове», де, вірогідно, збереглася якась князівська резиденція або заміський двір. Можливо з ним можна ототожнювати «Рай» князя Юрія Долгорукого, який ще досі не локалізовано.

Сучасна Вигурівщина до XVII ст. носила назву Милославичі. Сюди 1397 р. /182/ приїжджав «на ловы» князь Скиргайло. Пізніше тут «замочек и двор был Семена Олельковича». Замок було розміщено на старих валах відомого за літописами Городця або «градка Песочного». Знаходився він на східному березі р. Радосині (Гни/183/луші), що впадала до Чортория. Тепер річка перетворилася на продовгувате озерце. Вали утворювали майже правильне півколо, що відкритою частиною підходило до річки 163. Саме звідси 1239 р. Менгухан споглядав Київ. На початку XVI ст. замка Семена Олельковича вже не існувало. Мабуть, він загинув 1482 р.

Крім кераміки XIV — XV ст. на Лівобережжі — Микільська слобідка (Пустинно-Микільського монастиря) — було знайдено монету Володимира Ольгердовича.

Таким чином, огляд історичної топографії Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. показав, що життя в цей період продовжувалося в усіх головних історичних районах міста (Поділ, Верхнє місто, Замкова гора, Печерськ, Видубичі, Клов, Дорогожичі), але інтенсивність його різко зменшилась порівняно з давньоруським часом.

Межі головного ядра міста (Верхнє місто — Поділ) переважно залишались такими ж, як і у XII — XIII ст. На це вказує актовий матеріал та поширення археологічного матеріалу даної доби. Грамота великого князя литовського від 14 травня 1499 р. (тобто у дуже важкий для Києва час) показує розміри міста, його офіційні межі та митниці: «На одну сторону по Золотыи ворота, а на другую сторону — по Почайну реку» 164. Люстрація 1552 р. також повідомляє про обов’язки київських міщан нести сторожову службу біля Золотої брами та «ворот остроговых» на Подолі 168.

Для точного підрахунку кількості мешканців Києва цієї доби надійних даних поки що немає. Можна лише припускати, що ця кількість досить різко коливається. Адже впливали розгром міста, чисельні набіги, феодальні війни, голод, епідемії (1352, 1366, 1375, 1419, 1424 рр.).

На Подолі на середину XVI ст. знаходилось 484 садиби, які обкладалися податками. Крім них при кожній церкві (11) знаходився «шпиталь» або богодільня, подвір’я Межигірського монастиря, садиба Фролівського жіночого монастиря, приймаючи за середньостатистичну кількість членів однієї родини для середньо/184/віччя — 6 чоловік, ми отримаємо приблизно 2900 чоловік податкового населення. Проте тут неврахованими залишаються численні слуги, підмайстри, прикажчики, «підсусідки», мешканці шпиталей, монастирів (крім черниць). У оподаткованих садибах також могло мешкати значно більше людей. У купчій грамоті Парасковії Купчинської 1621 р. повідомляється, що «продала она в Братский монастырь двор свой Купчинской, на котором дворе семнадцать человек жителей обретается, и подати ей с земли платит. А тот двор с иными местами лежит в Киеве под горою в Скольниках, против церкви Рождества Христова» 166.

Отже, орієнтовно ми можемо визначити кількість подільських мешканців — 5 тисяч чоловік. Це відповідає спостереженням Г. Боплана на 30 — 40 роки XVII ст. Навряд чи ці показники значно різнились від даних середини XVI ст.

У замку знаходилось 30 жолнерських десятників. Отже, мінімальна кількість його гарнізону була 300 чоловік. Але там були ще гарматники, постійні мешканці, слуги, попи тощо.

Не менше 400 — 500 мешканців проживало у Верхньому місті. Значна кількість населення мешкала на Печерську, з його великими монастирями, селами та слободами — близько тисячі мешканців.

Декілька сот чоловік мешкало за стінами Подолу — на Плоскому вздовж шляху до Кирилівського монастиря, на Видубичах та Звіринці, на Лівобережжі.

Ми не будемо тут рахувати населення київської околиці, села якої були нерозривно пов’язані з Києвом, переважно робили на потреби міста, багато в чому приймали деякі його функції. Це села по Либеді, Борщівці, Сирцю, Нивці тощо. Так, у 1991 р. на правому березі р. Нивка роботами Поліського загону Дніпровської давньоруської експедиції Інституту археології відкрито частину неукріпленого селища XIII — XIV ст. На відносно невеликій площі виявлено 57 археологічних об’єктів, що свідчить про інтенсивне життя селища. Це залишки заглиблених осель, господарських споруд, зернові ями.

Серед знахідок — кераміка ножі, трубчастий замок, бронебійний наконечник арбалетної стріли, уламки овруцького шиферу тощо. Як вважають автори досліджень, селище виникло відразу ж після руйнації Києва 1240 р., коли частина населення міста сховалася у лісах і оселилась по околишнім селам та долинам 167.

До такого ж поселення належить і с. Жорнівка на р. Стугні, де виявлено печерний комплекс та рештки невеликого мурованого храму з жолобчастої цегли, кераміку середини XIII — XIV ст. Орієнтовні розрахунки дозволяють стверджувати, що загальна кількість мешканців Києва на середину XVI ст. була не менше 7 — 8 тисяч. Це був час, коли місто тільки почало відроджуватись після півстоліття майже безперервних нападів кримських татар на Україну й безпосередньо на Київську землю. А під час деяких походів татари забирали полон до 100 тисяч чо/185/ловік 168. Природньо, що цей фактор не міг не відбитися негативно на демографічній ситуації у Київській землі й відповідно Києві, оскільки місто, як і будь-яке інше доби феодалізму, зростало переважно за рахунок своєї округи.

Розглянутий матеріал дозволяє повернутися до питання про час та причини руйнування київських пам’яток кам’яної архітектури давньоруської доби. Традиційно вважається, що всі кам’яні палаци та храми Києва (та й інших давньоруських центрів) X — початку XIII ст., що не дійшли до нашого часу, були зруйновані монголами 1240 р. Ця думка грунтується, перш за все, на повідомленнях авторів XVI — XVII ст. та браку писемних джерел післямонгольського часу. Перші (Е. Лясота, Ю. Верещинський, Г. Боплан тощо) свідчать про жалюгідний стан одних пам’яток та руйнацію інших. Проте посилання на свідчення мемуаристів XVI — XVIII ст. є досить грубою помилкою методологічного плану, оскільки ці описи показують тільки конкретний стан конкретних пам’яток саме на XVI — XVIII ст., але вони не фіксують час та причину їхнього руйнування. Історичний факт береться сам по собі, ізольовано від усього історичного процесу, що відбувався протягом тривалого часу й мав різні фактори впливу. Не враховується, що у свідомості людей XVI — XVIII ст. події XIV — XV ст. відкладались на тлі Батиєвого погрому. Адже навала орд хана Батия була тією подією, що в корені змінила подальшу долю країни й, природньо, що саме вона найбільш сильно відкладалася у історичній пам’яті наступних генерацій. Тому й події наступних століть, навіть досить значні, на цьому тлі були не дуже помітні і у свідомості людей накладалися на події середини XIII ст. А їх результати пов’язувалися з Батиєм.

Літописи не повідомляють про руйнування монголами будь-яких київських церков крім Десятинної, яка впала не стільки через «тягость» багатьох людей й «товарів», а під ударами монгольських «пороків». Археологічні розкопки також не дають точних даних про загибель якоїсь конкретної пам’ятки саме під час штурму Києва 1240 р. Тому ця так поширена думка про руйнування більшості давньокиївських кам’яних споруд саме у 1240 р. уявляється недостатньо обгрунтованою та недоведеною.

Незрозуміло, навіщо монголам потрібно було витрачати сили та час на знищення кам’яних будівель. Адже вони намагалися стрімко, не гаючи часу, йти далі на захід. А їх головною метою були полон та пограбування. Вони й грабували собори, палаци, монастирі, двори феодалів та рядових мешканців. Про це повідомляють й літописи ("святую Софью разграбиша, и монастыри всЂ, и иконы и кресты, и вся узорочье церковные взяша"). Але фізично розбирати кам’яні будівлі їм не було причин. Ф. Ернст правильно відзначав, що не можна «брати в серйоз обвинувачення Батия у нищенні стін або тільки склепінь та бань старих церков» 169. /186/

Певні уявлення про руйнування храмів виникли через ретроспекцію різкого антагонізму християнського та мусульманського світу на часи Батия. Але Золота Орда прийняла мусульманство як державну релігію лише за часів хана Узбека. На час походу на Русь монголи переважно були язичниками, а деякі й християнами 170. Руйнування православних церков протирічило їхньому традиційному протегуванню будь-якої релігії у завойованих країнах. Вони віддавали перевагу тому, щоб «не порушуючи чужої релігії, спонукати її церковнослужителів молитися за хана своєму божеству по своїй вірі» 171. Духовенство на Русі було єдиним суспільним станом, якого Золота Орда не обкладала даниною. У ярлиці хана Менгу-Тімура руському митрополиту Кирилу (між 1270 та 1276 роками) подається перелік повинностей, які лягали на населення руських земель, але від яких позбавлялося духовенство: «...и ненадобе им дань и тамга и подплужное ни ям, ни подводы, ни корм». У ярлиці було цілком певно визначено, що за це хан вимагав від «попов и чернецов»: «Да правым сердцем молят за нас бога и за наше племя без печали и благославят нас». Публічна молитва за хана-завойовника впроваджувала серед народу думку про необхідність підкорення золотоординській владі 172. Навіть при князі Дмитрі Івановичі Донському у Москві спочатку молилися за хана, а потім за князя.

Про те, що така політика монголів була не випадковою по відношенню до церкви на Русі, а лише частиною загальної принципової політики, свідчить аналогічна ситуація, що склалася на цей же час (середина XIII ст.) у Закавказзі. Порівняння це є достатньо коректним, оскільки обидва регіони, хоч і різні географічно, входили до сфери впливу хана Батия, який за висловом сучасника подій, вірменського монаха-історика Кіракоса Гандзакеці, «возвеличився над усіма й підкорив весь всесвіт, обклав даниною всі країни. І навіть сородичі вшановували його більше всіх інших» 173. Кіракос Гандзакеці, незважаючи на загальне досить різке ставлення до завойовників, підкреслював прихильність тих чи інших монгольських зверхників до християнської церкви. Він писав, що син хана Батия Сартак був вихований годувальницею-християнкою, сам прийняв християнство й «багато в чому полегшив становища церкви та християн і за згодою батька свого видав наказ про звільнення (від податків) священників і церкви». Християнами були також, наприклад, старша дружина хана Тохуз-хатун, дружина Чармагуна Елтіна-хатун та її брати Садек-ага і Горгоз. «І аж ніяк не всі воїни татарські були ворогами хреста й церкви, оскільки не почували до них ані ненависті, ані відрази», — продовжував Гандзакеці. А один з воєначальників — Анагуран-воїн — у 1247 р. наказав вичистити та освятити церкву біля могили святого апостола Фадея і «продовжив дорогу в усі боки, щоб богомольці могли без страху проходити через його стан, /187/ суворо-пресуворо наказав не турбувати і не утискувати нікого з тих, хто забажає прийти сюди (на богомілля)»

Цікаво, що при захопленні міста Мартирополя, де монголи «вирізали всіх, хто знесилений жахливим голодомором, ще залишався там... Проте церков вони не руйнували і (не оскверняли) зібране святим Марутою»174.

На сьогодні існують відомості приблизно про півтора десятка пам’яток, які фізично пережили погром 1240 р. Це близько 30 відсотків від відомих нам (46) кам’яних споруд давньоруського часу (рис. 90). Втім, цю цифру слід збільшити, оскільки далеко не всі споруди (особливо X ст.) дожили до 1240 р. Про те свідчить, наприклад, стратиграфія розкопок В. В. Хвойки палацу княгині Ольги «внЂ града». Тут кістяки з братської могили 1240 р. лежали прямо на залишках палацу першої половини X ст., який був зруйнований задовго до XIII ст.175.

Якими все ж таки причинами поруч з конкретними руйнуваннями 1240 р. була зумовлена загибель більшості давньокиївських пам’яток? Вивчення питання дало цілий спектр таких причин.

Головною з них, звичайно, є монгольська навала. Вона стала визначальною для подальшої долі київських (та й не тільки) пам’яток архітектури. Але ця подія впливала не так прямо й безпосередньо, як це здебільшого уявляється. Пам’ятки руйнувались не стільки конкретно під час боїв 1240 р., скільки протягом досить тривалого часу через відсутність наявних ресурсів та коштів, які необхідні для функціонування будь-якої будівлі. Зруйновано було місто, проте воно швидко б відродилося (як це вже бувало), якби не постраждала вся державна та економічна система країни, не була розграбована головна економічна база Києва — Середнє Подніпров’я, не були обрублені всі ті корені, що живили місто. Звідси відбувалися численні руйнування київських храмів «от ветхости». Населення Києва різко зменшилося, воно було вже не в змозі утримувати всю величезну кількість храмів в столиці Русі. Не було коштів, та й самі мешканці не потребували вже такої кількості церков.

Такі руйнування від «ветхості» чи будівельних та конструктивних прорахунків були досить частими й до цього часу на Русі, і не тільки у Києві.

Так, 1105 р. у Києві «увалися верх святого Андрея» в Янчиному монастирі 176, церкви, яка була закладена лише у 1086 р. Можливо, аналогічна доля була у центральної бані Кловського собору.

Кілька прикладів з інших міст. Новгородська церква Іоанна Предтечі, збудована у 1127 — 1130 рр., була розібрана вже до 1184 р.177. 1193 р. «обновлена бысь церкви в Суздале тем же епископом Иоанном, иже бЂ опала старостою безнарядием». У тому ж Суздалі церква Богородиці «начяла 6Ђ рушитися старостью, верх еа /188/






палъ бЂ». 1214 р. «князь Константинъ Всеволодичъ Ростовскій заложи церковь пречистыа Богородици на первомъ месте падшиеся церкви» 178.

У Новгороді 1276 р. «опаде стена у святей Софіи до основы отъ Неревского конца» 179. Як відомо, монголи до Новгорода не дійшли й це «падіння» ніяк не можна пов’язувати безпосередньо з військами хана Батия. Втім, навала суттєво відбилася і на кам’яному будівництві цього великого давньоруського центру — воно припинилося більш ніж на півстоліття.

У тому ж Новгороді 1352 р. «поставиша церковь камену Святых 40, а прежъ того такоже камена была, нъ сама палася отъ старости и отъ великих пожаровъ» 180. У Пскові 1406 р. «церковь святыа Софьа стараа розбися» 181.

Весь цей далеко не повний список давньоруських споруд, які «опали старостию», простоявши певний час без ремонту, показує, що і значна частина київських храмів могла поступово зруйнуватися саме через ці причини.

Якась частина київських пам’яток загинула під час військових дій у 1240, 1416 та 1482 рр. Час від часу, як повідомляють літописи, якісь частини міста охоплювали грандіозні пожежі, від яких також руйнувались деякі споруди. До тих, що загинули під час боїв перш за все належить Десятинна церква. Але й вона не була повністю зруйнована. В ній, використовуючи вцілілі стіни (вірогідно південно-західну частину собору, яка збереглася до розбирання у XIX ст.) влаштували невелику церкву, що отримала назву за відомою іконою — Миколи Десятинного.

Відзначимо, що до нашого часу дожили і деякі давньоруські собори, які монголи штурмували безпосередньо під час боїв за те чи інше місто. 1237 р. в Успенському соборі у Володимирі-на-Клязьмі «мнози люди затворишася... А татары., у церкви двери высекли, много древия поволочиша, и тако запалиша» 182. Проте собор зберігся — він був пограбований, та й то не повністю. Збереглася ікона Володимирської Богоматері XII ст., на якій навіть залишився фрагмент золотого чеканного окуття, Сіон Андрія Боголюбського, ікони Боголюбської Богоматері XII ст., «Спас златі власи» тощо. Така ж доля була і в Успенського собору Володимира на Волині, що існує і сьогодні 183.

Крім пожеж причиною руйнування виступали й інші природні лиха — землетруси та повені. Особливу загрозу потужні дніпровські повені мали для подільських храмів. Під час такої повені, вірогідно, 1128 р., загинула церква X — XI ст., з матеріалів якої були побудовані фундаменти церкви Пирогощі. Широко відомий землетрус 1230 р.: «МЂсяца Маия вь 3, во время святыя литургія, егда чтутъ святое евангеліе, въ церкви святые Богородицы въ Володимери потрясеся земля, и церкви, и трапеза, и иконы подвизашася по стЂнамъ... Въ Кые†же градЂ боле того наипаче бысть потрясение: въ монастыри Печерскомъ церкви святая Богородица каменая на 4 чясти разступися... Потрясе же ти трапезницею каменою... В Переяс/190/лавли же Русскомъ церкви святого Михаила разсЂдеся на двое, паде ж и перевод трехъ комаръ и съ кровлею» 184. Крім цього землетрусу, відзначеному у літописі, безумовно були й інші, які залишилися невідомими, але їхні наслідки для пам’яток були негативними. Про їх кількість дозволяють судити, наприклад, записи на полях рукописних книг. На Україні маргиналії зафіксували, наприклад, у XVIII ст. землетруси: у травні 1710, 1738, 1789, 1790, 1792, 1802 рр. Деякі маргиналії цікаві подробицями: «Трясение земли было в Киеве 1738 году мая 31 в середу о полудни, двенадцатый час в исходи був, ли мне в ту пору от рождения било 18 и пол» 185.

Дуже суттєвим фактором, який зіграв важливу роль у загибелі багатьох пам’яток давньоруської архітектури була заборона 1455 р. польським королем та великим князем литовським Казимиром IV (вона була підтверджена 1481 р.) будувати, ремонтувати та відбудовувати православні храми 186.

Таким чином, спектр причин загибелі давньоруських пам’яток, що накладались на загальне тло розгрому давньоруської держави та встановлення тяжкого золотоординського іга, досить широкий. Нема вагомих підстав відносити цю загибель виключно до 1240 р. Час руйнування конкретної пам’ятки необхідно з’ясовувати конкретно та індивідуально.

Далеко не випадково збереглися саме ті монументальні споруди, які мали міцну економічну підтримку. Софійський собор, Пирогощу підтримували митрополія та місто. Успенський, Кирилівський, Михайлівський, Видубицький та Михайлівський Золотоверхий належали монастирям, які самі були заможними феодалами. Гинули й руйнувалися перш за все парафіяльні церкви та інші споруди, які не мали достатньої економічної допомоги. Але і для того, щоб утримувати у належному стані головні монументальні споруди Києва, вимагались значні кошти, яких вистачало далеко не завжди.

Все це дає право стверджувати, що головною причиною загибелі більшості пам’яток давньоруського зодчества було знищення економічної бази Києва в результаті розгрому міста й всієї давньоруської держави під час монгольської навали. Останню треба сприймати не як поодинокий акт 1240 р., а як процес, що розтягнувся практично на все XIII ст. Фактичні руйнації міста у 1240 р. були лише однією з ланок, хоч і вирішальною.

Таким чином, розгляд різних аспектів історичної топографії пізньосередньовічного Києва показав, що життя його історичних районів безперервно продовжувалось після розгрому міста 1240 р. Незважаючи на великі втрати, Київ відроджувався після кожного нового удару, зберігав стародавні традиції та корені. Комплексний аналіз писемних та археологічних джерел показує зовсім іншу картину ні* уявлялось прибічникам теорії цілковитого руйнування міста й припинення життя протягом століть. Як писали вже згадувані Л. Успенський та К. Шнейдер, «...у ме/189/жах давніх стін Володимирового та Ярославового міст на кілька століть простягнувся дикий пустир, де серед бур’яну, а можливо й справжнього лісу, у страхітливій величі здіймались над безлюдною пагорбкуватою та яружною місцевістю могутні стіни покинутих розкішних споруд та храмів. Мешканці покинули стару столицю. Вовки вили й зозулі кували там, де нещодавно шуміла та дихала краса й гордість давньої Русі. І запустіння це тривало до XVI — XVII ст.» 187. Справді моторошна картина намальована, проте вона відбиває не стільки історичну дійсність, скільки стан джерел та історичну науку кінця 50-х років XX ст. /190/



















Попередня     Головна     Наступна             Примітки до розділу III.


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.