[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 36-47.]

Попередня     Головна     Наступна





III. Природа нормальної науки



Яка ж тоді природа професійнішого і езотеричнішого дослідження, що стає можливим після прийняття групою вчених єдиної парадигми? Якщо парадигма представляє роботу, зроблену одного разу і для всіх, то виникає запитання, які проблеми вона залишає для наступного розв’язання цією групою? Запитання уявлятимуться іще невідкладнішими, якщо ми вкажемо тепер, як терміни, що ми ними досі послуговувалися можуть призвести до непорозуміння. У своєму усталеному вжитку, поняття парадигми означає прийняту модель або зразок; саме цей аспект значення слова «парадигма», позаяк немає ліпшого, дозволяє мені вживати його тут. Але, як незабаром буде з’ясоване, сенс слів «модель» і «зразок», що передбачають відповідність об’єкту, не повністю вбирає у себе визначення парадигми. В граматиці, наприклад, «ато, amas, amat» (люблю, любиш, любить) є парадигмою, бо цю модель можна використовувати як зразок, за яким відмінюється велике число латинських дієслів: наприклад, так само можна утворити форми «laudo, laudas, laudat» (хвалю, хвалиш, хвалить) і т. ін. В цьому стандартному застосуванні парадигма функціонує як дозвіл на копіювання прикладів, кожний з яких може в принципі її замінити. В науці ж парадигма рідко є об’єктом копіювання. Натомість, подібно до прийнятого судом рішення в полі загального закону, вона являє собою об’єкт для подальшої розробки і конкретизації в нових або жорстких умовах.

Щоб побачити, як це уможливлюється, нам належить уявити, якою інколи обмеженою і за охопленням і за точністю може бути парадигма в момент своєї появи. Парадигми набувають свого статусу тому, що їх використання приводить до успіху швидше, ніж застосування конкуруючих з ними способів розв’язання деяких проблем, що їх дослідницька група визнає найгострішими. Однак успіх вимірюється не повною удачею у /37/розв’язанні однієї проблеми і не значною продуктивністю у розв’язанні багатьох проблем. Успіх парадигми, хай це арістотелівський аналіз руху, розрахунки розташування планет у Птолемея, застосування терезів Лавуазьє або математичний опис електромагнітного поля Максвеллом, спершу являє собою переважно перспективу успіху, який відкривається у розв’язанні низки проблем особливого роду. Заздалегідь невідомо, які саме будуть ці проблеми. Нормальна наука полягає в реалізації цієї перспективи у міру розширення частково наміченого в рамках парадигми знання про факти. Реалізація означеної перспективи досягається також завдяки все ширшому зіставленню цих фактів з передбаченнями на основі парадигми і завдяки подальшій розробці самої парадигми.

Мало хто із фактичних дослідників у річищі зрілої науки, усвідомлюють, як багато такої очисної роботи треба зробити у рамках парадигми і як це зрештою приємно. А це належало б розуміти. Саме порядкуванням і займається більшість учених протягом своєї наукової діяльності. Остання ж і складає те, що я називаю тут нормальною наукою. Як найближче розглядаючи цю діяльність в історичному контексті або в сучасній лабораторії, створюється враження, наче природу намагаються втиснути в парадигму, як у заздалегідь збиту і досить тісну коробку. Мета нормальної науки в жодному разі не вимагає передбачень нових видів явищ; явищ, які не вміщуються в цю коробку, часто, насправді, взагалі не помічають. У річищі нормальної науки вчені не ставлять собі за мету створення нових теорій, до того ж вони звичайно нетерпимі і до створення таких теорій іншим 1. Навпаки, дослідження в нормальній науці спрямоване на розробку тих явищ і теорій, існування яких парадигма заздалегідь припускає.



1 В. Barber. Resistance by Scientists to Scientific Discovery // Science, CXXXIV, 1961, pp. 596-602.



Можливо, все це варто вважати недоліками. Звичайно, галузі, що їх досліджує нормальна наука, невеликі, і запровадження нормального дослідження, що ми його зараз обговорюємо, надто обмежене. Але обмеження, народжені певністю в парадигмі, виявляються істотними для розвитку науки. Концентруючи увагу на невеликій галузі щодо езотеричних проблем, парадигма спонукає вчених досліджувати певний фрагмент при-/38/роди детально і глибоко, що було б неможливо за інших обставин. У нормальної науки є власний механізм, і він послабить ці обмеження, що в процесі дослідження щоразу даються взнаки, коли парадигма, з якої вони випливають, перестає бути ефективною. З цього моменту учені починають міняти тактику і природа проблем, що вони їх досліджують, теж змінюється. Однак доти, доки парадигма успішно функціонує, професійне співтовариство розв’язуватиме проблеми, які його члени навряд чи могли уявити і в усякому разі ніколи не могли б розв’язати, якби не мали парадигми. Принаймні частина цих досягнень завжди залишається в силі.

Щоб показати ясніше, що являє собою нормальне, тобто засноване на парадигмі, дослідження, я спробую класифікувати та ілюструвати проблеми, які в принципі має на увазі нормальна наука. Для зручності залишу осторонь теоретичну діяльність і почну зі стадії накопичення фактів, тобто з експериментів і спостережень, що їх описують спеціальні журнали, через які учені інформують колег про результати своїх постійних досліджень. Про які аспекти природи вчені звичайно повідомляють? Що визначає їхній вибір? Позаяк більша частина наукових спостережень поглинає чимало часу, грошей і вимагає спеціального оснащення, природно запитати, якої мети прагне вчений, доводячи цей вибір до практичного завершення?

Гадаю, зазвичай, буває тільки три центральних моменти в науковому дослідженні певної сфери фактів; їх неможливо різко виокремити, а іноді вони взагалі нерозривні. Насамперед існує клас фактів, які, як свідчить парадигма, особливо показові для відкриття суті речей. Беручи факти для розв’язання проблем, парадигма породжує тенденцію до їхнього уточнення і розпізнання у все ширшому колі ситуацій. У різні періоди такі значні фактичні уточнення полягали ось у чому: в астрономії — у визначенні розташування зірок і зіркових величин, періодів затемнення подвійних зірок і планет; у фізиці — в обчисленні питомих ваг та стиснення матеріалів, довжин хвиль і спектральних інтенсивностей, електропровідностей і контактних потенціалів; у хімії — у визначенні складу і молекулярних ваг, у встановленні точок кипіння і кислотностей розчинів, у побудові структурних формул і вимірі оптичної активності. Спробами збільшити точність і розширити коло відомих фактів, схожих на названі, рясніє значна частина літератури, при-/39/свяченої експериментам і спостереженням в науці. З цією метою багато разів створювали складну спеціальну апаратуру, а винахід, конструювання і спорудження цієї апаратури потребували видатних талантів, багато часу і значних фінансових витрат. Синхротрони і радіотелескопи являють собою лише найновіші приклади розмаху, з яким просувається робота дослідників, якщо парадигма гарантує їм значущість фактів, пошуками яких вони зайняті. Від Тихо Браге до Е. О. Лоренца деякі вчені завоювали собі репутацію великих не за новизну своїх відкриттів, а за точність, надійність і широту методів, розроблених ними для уточнення раніше відомих категорій фактів.

Другий, звичайний, але обмеженіший клас фактичних визначень належить до тих фактів, які часто, хоч і не вельми цікаві самі собою, можуть безпосередньо зіставлятися з передбаченнями парадигмальної теорії. Як ми незабаром побачимо, коли перейдемо від експериментальних до теоретичних проблем нормальної науки, існує небагато галузей, в яких наукова теорія, якщо вона має здебільшого математичну форму, може бути безпосередньо зіставлена з природою. Так загальна теорія відносності Ейнштейна має не більше трьох таких галузей 2.



2 Прецесія перигелію Меркурія за загальним визнанням є єдиною давньою точкою спотикання, що її успішно пояснила теорія відносності. Червоне зміщення в спектрі випромінювання далекої зірки може бути встановлене на підставі простіших міркувань, ніж засади теорії відносності. Те ж саме можливе у тлумаченні відхилення променів світла поблизу Сонця (питання нині дещо суперечливе). У всякому разі дані вимірів останнього явища залишаються сумнівними. Ще одне додаткове утруднення встановили зовсім нещодавно: гравітаційне зміщення випромінювання Мессбауера. Можливо, незабаром з’являться інші проблеми в цій галузі, тепер динамічної, але яка раніше довго перебувала в стані застою. Сучасний широкий огляд розглядуваних проблем див.: L. I. Schiff. A Report on the NASA Conference on Experimental Tests of Theories of Relativity // Physics Today, XIV, 1961, pp. 42-48.



Більше того, навіть у тих галузях, де застосування теорії можливе, часто буває потрібна теоретична апроксимація, що надто обмежує очікувану відповідність. Поліпшення цієї відповідності або пошуки нових галузей, в яких можна продемонструвати повну відповідність, потребують постійного вдосконалення майстерності, збуджують фантазію експериментатора і спостерігача. Спеціальні телескопи для демонстрації передбачення Копер-/40/ніком річного паралакса, машина Атвуда, винайдена майже століття по з’яві «Начал» Ньютона і яка вперше виразно демонструє другий закон Ньютона; прилад Фуко для доказу того, що швидкість світла в повітрі більша, ніж у воді; велетенський сцинтиляційний лічильник, створений для доказу існування нейтрино, — всі ці приклади спеціальної апаратури і безліч подібних ілюструють величезні зусилля і винахідливість, спрямовані на те, щоб привести теорію і природу до тіснішої відповідності 3. Ці спроби довести таку відповідність складають другий тип нормальної експериментальної діяльності, і цей тип залежить від парадигми навіть явніше, аніж перший. Існування парадигми наперед припускає, що проблему можна розв’язати. Часто парадигмальну теорію прямо мають на увазі, коли створюють апаратуру, що дозволить розв’язати проблему. Наприклад, без «Начал» виміри, що дозволяє виконати машина Атвуда, не важили б геть нічого.



3 Про два телескопи для визначення паралаксів див.: A. Wolf. A History of Science, Technology, and Philosophy in the Eighteenth Century. 2d ed. London, 1952, pp. 103-105. Про машину Атвуда див.: N. R. Hanson. Patterns of Discovery. Cambridge. 1958, pp. 100-102, 207-208. Про останні два види спеціальної апаратури див.: М. L. Foukault. Methode generate pour mesurer la vitesse de la lumiere dans air et les milieux transparants. Vitesses relatives de la lumiere dans l’air et dans l’eau.. // Comptes rendus... de l’Académie des sciences, XXX, 1850, pp. 551-560; C. L. Cowan. Jr., et al. Detection of the Free Neutrino: A Confirmation // Science, CXXIV, 1956, pp. 103-104.



Щоб вичерпно уявити діяльність з накопичення фактів у нормальній науці, слід вказати, гадаю, і на третій клас експериментів і спостережень. Він являє собою емпіричну працю для розробки парадигмальної теорії з метою вияснення деяких неясностей, що залишалися, і поліпшення розв’язання проблем, раніше порушених лише поверхово. Цей клас є найважливішим з усіх інших, і опис його вимагає аналітичного підходу. В математизованіших науках деякі експерименти, метою яких є розробка парадигми, спрямовані на визначення фізичних констант. Наприклад, праця Ньютона вказувала, що сила притягання між двома одиничними масами при відстані між ними, рівній одиниці, має бути однаковою для всіх видів матерії в будь-якому місці простору. Але власні проблеми, поставлені в книзі Ньютона, могли бути розв’язані навіть без підрахунку величини цьо-/41/ro притягання, тобто універсальної гравітаційної постійної, і ніхто протягом цілого століття після виходу в світ «Начал» не винайшов приладу, за допомогою якого можна було б визначити цю величину.

Відомий метод визначення, запропонований наприкінці 90-х років XVIII ст. Кавендішем, також не був досконалим. Позаяк гравітаційна постійна займала центральне місце в фізичній теорії, багато видатних експериментаторів не раз спрямовували свої зусилля на уточнення її значення 4. Як інші приклади роботи в цьому напрямку, можна згадати визначення астрономічних постійних, числа Авогадро, коефіцієнта Джоуля, заряду електрона і т. ін. Дуже небагато з цих ретельно підготовлених спроб могло б здійснитися, і жодна не принесла б плодів без парадигмальної теорії, яка сформулювала проблему І гарантувала існування певного розв’язання.

Зусилля, спрямовані на розробку парадигми, не обмежуються, однак, визначенням універсальних констант. Вони можуть мати за мету, скажімо, відкриття кількісних законів: закон Бойля, що пов’язував тиск газу з його об’ємом, закон електричного притягання Кулона і формула Джоуля, яка пов’язувала теплоту, що випромінює провідник струму, із силою струму і опором, — всіх їх охоплює ця категорія. Ймовірно, той факт, що парадигма є передумовою відкриття подібного типу законів, не достатньо очевидний. Часто доводиться чути, що ці закони відкриваються лише вимірами, зробленими задля самих цих законів без будь-яких теоретичних приписів. Однак історія ніяк не підтверджує застосування такого суто беконівського методу. Експерименти Бойля були б неможливі, доки повітря розглядалося як пружний флюїд, до якого можна застосовувати поняття гідростатики (а якби й можна було б застосувати, то їх би інакше інтерпретували або й не інтерпретували взагалі) 5.



4 Д. Пойнтінг розглядає близько двох дюжин спроб виміру гравітаційної постійної в період з 1741 по 1901 рік в: Gravitation Constant and Mean Density of the Earth // Encyclopaedia Britannica, 11 ed. Cambridge, 1910-1911, XII, pp. 385-389.

5 Про повне перенесення понять гідростатики у пневматику див.: The Physical Treatises of Pascal. New York, 1937, зі вступом і примітками Ф. Баррі. Вступ аналогії Торрічеллі («ми живемо на дні океану повітряної стихії») зустрічається первісно на стор. 164. Її швидкий розвиток показано у двох основних трактатах.



Успіх Кулона /42/ залежав від створення ним спеціального приладу для виміру сили, що діє на точечні заряди. (Ті, хто до нього вимірював електричні сили, використовуючи для цього звичайні ваги і т. ін., не могли виявити постійної залежності або навіть простої регулярності.) Але конструкція його приладу, своєю чергою, залежала від попереднього визнання того, що кожна частка електричного флюїду впливає на іншу з відстані. Кулон шукав саме таку силу взаємодії між частками, яку можна було б легко уявити як просту функцію від відстані 6. Експерименти Джоуля також можуть слугувати ілюстрацією того, як кількісні закони виникають внаслідок розробки. Фактично між якісною парадигмою і кількісним законом існує такий загальний і тісний зв’язок, що після Галілея такі закони часто правильно вгадували за допомогою парадигми за багато років до того, як були створені прилади для їх експериментального виявлення 7.

Нарешті, існує третій вид експерименту, спрямований на розробку парадигми. Він найбільше схожий на дослідження і переважає в ті періоди, коли частіше розглядаються якісні, ніж кількісні аспекти природних закономірностей, при тому в науках, яких цікавлять насамперед якісні закони. Часто парадигма, розвинена для однієї категорії явищ, ставиться під сумнів при розгляді іншої категорії явищ, тісно пов’язаної з першою. Тоді виникає потреба в експериментах для того, щоб серед альтернативних способів застосування парадигми обрати шлях до нової сфери наукових інтересів. Скажімо, теплову теорію використовували у вигляді парадигми, коли вивчали процеси нагрівання і охолодження при змішуванні та зміні стану. Але теплота може випромінюватися і поглинатися і в багатьох інших випадках — наприклад, при хімічному з’єднанні, терті, завдяки стисканню або поглинанню газу, — і до кожного з цих явищ теплову теорію можна прилучити по-різному. Якби вакуум, скажімо, мав тепломісткість, то нагрівання при стискуванні можна було б пояснити як результат змішування газу з порожнечею або зміною питомої тепломісткості газів при зміні тиску.



6 D. Roller and D. H. D. Roller. The Development of the Concept of Electric Charge: Electricity from the Greeks to Coulomb // Harward Case Histories in Experimental Science, Case 8, Cambridge, Mass., 1954, pp. 66-80.

7 T. S. Kuhn. The Function of Measurement in Modern Physical Science // Isis, LII, 1961, pp. 161-193.



Крім того, є багато /43/ інших можливостей пояснення. Для ретельного дослідження цих можливих способів і їхньої диференціації запроваджувалося безліч експериментів, причому всі вони виходили з парадигмального характеру теплової теорії і використовували її при розробці експериментів і для інтерпретації їхніх результатів 8. Щойно встановили факт нагрівання при збільшенні тиску, всі наступні експерименти в цій галузі були підпорядковані парадигмі. Якщо саме явище встановлене, то як ще можна було пояснити вибір даного експерименту?



8 Т. S. Kuhn. The Caloric Theory of Adiabatic Compression // Isis, XLIX, 1958, pp. 132-140.



Звернімося тепер до теоретичних проблем нормальної науки, які виявляються вельми близькими до того кола проблем, що виникають у зв’язку зі спостереженням і експериментом. Частина нормальної теоретичної роботи, хоча і досить невелика, складається лише у використанні наявної теорії для передбачення фактів, що мають значення самі собою. Створення астрономічних ефемерид, розрахунок характеристики лінз, обчислення траєкторії радіохвиль являють собою приклади подібних проблем. Однак учені, взагалі-то, дивляться на розв’язання цих проблем як на буденну працю, залишаючи займатися нею інженерам і технікам. Солідні наукові журнали надто рідко розміщують результати подібних досліджень. Зате ті ж таки журнали надають великого значення обговоренню проблем, що їх звичайно читач мав би, певне, розцінити як прості тавтології. Такі суто теоретичні розробки вживаються не тому, що інформація, яку вони дають, має власну цінність, а тому, що вони безпосередньо змикаються з експериментом. їхня мета полягає в тому, щоб знайти нове застосування парадигми або зробити вже знайдене застосування точнішим.

Необхідність такої праці зумовлена величезними труднощами в застосуванні теорії до природи. Ці труднощі можна стисло проілюструвати, оглядаючи шлях, пройдений динамікою після Ньютона. В перші роки XVIII ст. вчені, що знайшли парадигму в «Началах», прийняли спільність її висновків без доказу, і мали всі підстави для цього. Жодна інша праця в історії науки не зазнала такого швидкого поширення сфери застосування і такого різкого зростання точності. Вивчаючи небесні явища, Ньютон послуговувався кеплерівськими законами руху планет, а також точно пояснив спостережувані від-/44/хилення від цих законів в русі Місяця. Для вивчення руху нашої планети він вдався до результатів деяких розрізнених спостережень над коливаннями маятника, спостережень приливів і відливів. За допомогою додаткових, але в певному сенсі довільних (ad hoc) припущень йому вдалося також вивести закон Бойля і важливу формулу для швидкості звука в повітрі. За рівня розвитку тодішньої науки успіх його демонстрацій надзвичайно вражав, хоча, враховуючи передбачувану спільність законів Ньютона, слід визнати, що число цих застосувань було порівняно невеликим і що Ньютон не спромігся додати до них майже жодного. Більше того, якщо порівнювати це з тим, що може досягти нині будь-який аспірант-фізик за допомогою тих самих законів, то виявиться, що навіть означені Ньютоном декілька конкретних застосувань його законів не були розроблені з належною точністю. Нарешті, «Начала» були призначені переважно для розв’язання проблем небесної механіки. Було зовсім неясно, як пристосувати їх до вивчення земних процесів, передовсім для руху з урахуванням тертя. Тим більше, що вельми успішні спроби розв’язання «земних» проблем вже були вжиті з використанням цілком інших технічних засобів, створених вперше Галілеєм і Гюйгенсом і ще ширше використаних європейськими вченими протягом XVIII ст., такими, як Бернуллі, Д’Аламбер і багато інших. Цілком певно, що їхні технічні засоби і деякі прийоми, вживані в «Началах», можна було б уявити як спеціальні застосування загальніших формул, але певного часу ніхто не уявляв собі повністю, як це можна реалізовувати конкретно 9.



9 С. Truesdell. A Program toward Rediscovering the Rational Mechanics of the Age of Reason // Archive for History of the Exact Sciences, I, 1960, pp. 3-36; Reactions of Late Baroque Mechanics to Success, Conjecture, Error, and Failure in Newton’s «Principia» // Texas Quarterly, X, 1967, pp. 281-297; T. L. Hankins. The Reception of Newton’s Second Law of Motion in the Eighteenth Century // Archives Internationales d’histoire des sciences XX, 1967, pp. 42-65.



Звернімося до розгляду проблеми точності. Ми вже ілюстрували її емпіричний аспект. Для того, щоб забезпечити точні дані, що були потрібні для конкретних застосувань парадигми Ньютона, треба було особливе обладнання на зразок приладу Кавендіша, машини Атвуда або вдосконаленого телескопу. З подібними ж труднощами зустрічається і теорія, коли встановлюється її відповідність з природою. Застосовуючи свої закони /45/до маятників, Ньютон був змушений прийняти гирю маятника за точку, що має масу гирі, щоб мати точне визначення довжини маятника. Більшість його теорем (небагато винятків було зроблено навздогад і мали попередній характер) ігнорували також вплив опору повітря. Усе це були законні фізичні спрощення. Тим не менше, будучи спрощеннями, вони так або так обмежували очікувану відповідність між передбаченнями Ньютона і фактичними експериментами. Ті ж таки труднощі, навіть ще наявніші, виявляються і в застосуванні теорії Ньютона до небесних явищ. Прості спостереження за допомогою телескопа показують, що планети не цілком підкоряються законам Кеплера, а теорія Ньютона вказує, що цього і слід було очікувати. Щоб вивести ці закони, Ньютон змушений був знехтувати всіма явищами гравітації, окрім тяжіння між кожною окремою планетою і Сонцем. Позаяк планети також тяжіють одна до одної, можна було очікувати лише відносної відповідності між теорією, що застосовується, і телескопічними спостереженнями 10.



10 Wolf. Op. cit., p. 75-81, 96-101; W. Whewell. History of the Inductive Sciences, rev. ed. London, 1847, II, pp. 213-271.



Досягнута відповідність, зрозуміло, уявлялася більш ніж задовільною для тих, хто її досягнув. За винятком деяких проблем руху Землі, жодна інша теорія не могла досягти подібної узгодженості з експериментами. Жоден із тих, хто сумнівався в обгрунтованості праці Ньютона, не робив цього через те, що ця праця була недостатньо узгоджена з експериментом і спостереженням. Тим не менше, обмеженість такої відповідності залишала безліч спокусливих теоретичних проблем для послідовників Ньютона. Скажімо, стали потрібними особливі теоретичні методи для тлумачення руху більш ніж двох тіл, що притягаються водночас, і дослідження стабільності орбіт при збуреннях. Подібними проблемами займалися численні кращі європейські мислителі протягом XVIII і початку XIX ст. Ейлер, Лагранж, Лаплас і Гаусс присвятили свої найблискучіші праці вдосконаленню відповідності між парадигмою і спостереженням небесних явищ. Багато мислителів водночас працювали над прикладними проблемами застосування математики в галузях, про які не могли думати ані сам Ньютон, ані його сучасники з континентальної школи механіків. Вони написали силу-силенну праць і розвинули вельми потужний математичний апарат для /46/гідродинаміки і для розв’язання проблеми коливання струни. В процесі розв’язання цих прикладних проблем з’явилася, найвірогідніше, найблискучіша і найтрудомісткіша наукова праця XVIII ст. Інші приклади дає огляд постпарадигмального періоду в розвитку термодинаміки, хвильової теорії світла, електромагнітної теорії або інших галузей науки, в яких фундаментальні закони отримали завершений кількісний вираз. Принаймні в найбільш математизованих науках основна частина теоретичної праці полягала саме в цьому.

Та це не означає, що вся робота мала подібний характер. Навіть у математичних науках існують теоретичні проблеми, пов’язані з глибшою розробкою парадигми. Тоді, коли в науці переважає якісний розвиток, схожі проблеми виходять на перший план. Деякі з цих проблем, як у науках, що ширше послуговуються більш кількісними методами, так і в науках, де переважають здебільшого якісні методи, мають за мету з’ясування суті справи через запровадження нових формулювань. Скажімо, практичне застосування «Начал» не завжди виявлялося легким. Це з одного боку, можна пояснити певними труднощами, неминучими в будь-якому науковому починанні, а з другого — тим, що відносно застосування занадто багато зі змісту цієї праці лише малося на увазі. Для численних застосувань «Начал» до «земних» проблем, методи, розвинені, для іншої галузі континентальними математиками, виявилися набагато сильнішими. Тому, починаючи з Ейлера і Лагранжа в XVIII ст. до Гамільтона, Якобі, Герца — в XIX ст., чимало блискучих європейських фахівців з математичної фізики неодноразово намагалися переформулювати теоретичну механіку так, щоб надати їй форми, яка краще задовольняла б з логічного та естетичного поглядів, не змінюючи її основного змісту. Інакше кажучи, вони хотіли представити явні і приховані ідеї «Начал» і всієї континентальної механіки в логічно зв’язнішому варіанті, в такому, що був би водночас і більш уніфікованим, і менш двозначним в його застосуваннях до новорозроблених проблем механіки 11.



11 R. Dugas. Histoire de la mécanique. Neuchatel, 1950, Books IV-V.



Подібні переформулювання парадигм не раз запроваджувалися в усіх науках, але здебільшого вони призводили до істотніших змін у парадигмі, ніж названі нами переформулювання /47/ «Начал». Такі зміни відбуваються внаслідок емпіричного дослідження, описаного вище як прагнення до розробки парадигми. Насправді ж класифікувати такий тип роботи як емпіричний було б занадто довільно. Більш ніж будь-який інший вид нормального наукового дослідження, проблеми розробки парадигми виявляються водночас і теоретичними і емпіричними. Приклади, нами наведені, також добре слугуватимуть і тут. До того, як Кулон спромігся сконструювати свій прилад і з його допомогою зробити виміри, він послуговувався теорією електрики для того, щоб визначити, як його прилад може бути побудований. Результат його вимірів був передбачений в теорії. Або інший приклад: ті ж самі дослідники, котрі, щоб визначити грань між різноманітними теоріями нагрівання, експериментували збільшуючи тиск, були, зазвичай, і тими, хто пропонував різноманітні варіанти для порівняння. Вони працювали, і з фактами і з теоріями, їхня праця давала не просто нову інформацію, точніше парадигму, завдяки вилученню двозначностей, прихованих у первинній формі парадигми, з якої вони працювали. У багатьох дисциплінах більша частка роботи стосовно сфери нормальної науки, полягає саме в цьому.

Ці три класи проблем — встановлення значущих фактів, зіставлення фактів і теорії, розробка теорії — вичерпують, гадаю, поле нормальної науки, як емпіричної, так і теоретичної. Вони, зрозуміло, не вичерпують усю наукову проблематику. Існують також екстраординарні проблеми, і, певне, саме їхнє розв’язання робить наукові дослідження в цілому особливо цінними. Але екстраординарні проблеми не повинні нас занадто хвилювати. Вони виникають лише в особливих випадках, до яких приводить розвиток нормального наукового дослідження. Тому переважна більшість проблем, що їх порушують навіть найвидатніші вчені, звичайно охоплюють названі три категорії. Робота в рамках парадигми не може плинути інакше, а зректися парадигми, означало б припинити ті наукові дослідження, які вона визначає. Незабаром ми покажемо, що змушує учених зрікатися парадигми. Подібні відмови являють собою такі періоди розвитку, коли спалахують наукові революції. Та перш ніж перейти до вивчення цих революцій, нам треба ширше поглянути на перебіг нормального дослідження, що готує грунт для революції. /48/













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.