[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 106-128.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ V

ВИКОРИСТАННЯ



Перш ніж принципи, які я відстоював на цих сторінках, можна буде, сподіваючись на якісь корисні результати, спробувати послідовніше використовувати у найрізноманітніших галузях управління та моралі, вони повинні здобути ширше визнання, щоб стати основою для обговорення деталей. Я пропоную ще лише кілька зауважень відносно деталей, що повинні скоріше проілюструвати ці принципи, ніж довести їх до кінцевих висновків. Я пропоную не так способи, як випадки використання, котрі можуть послужити наданню більшої ясності значенню й межам тих двох максим, що разом утворюють всю доктрину цього есе, і сприяти визначенню точки рівноваги між ними, коли виникають сумніви стосовно того, яку з них слід використовувати у відповідному випадку.

Ці максими такі: по-перше, індивід не повинен звітувати перед суспільством за свої дії, доки вони не стосуються інтересів будь-яких осіб, окрім нього. Поради, напучення, переконання та ухиляння людей від спілкування з певним індивідом, якщо ті люди вважають, що це необхідно для їхнього блага, — це єдині виправдані засоби, за допомогою яких суспільство може виражати своє незадоволення чи обурення його поведінкою. По-друге, за дії, що шкодять інтересам інших, індивід несе відповідальність і може зазнати соціального чи судового покарання, якщо суспільство вважає, що воно повинне вжити для власного захисту перше чи друге.

Понад усе, ні в якому разі не слід вважати, що, оскільки лише шкода чи можливість шкоди для інтересів інших може бути виправданням для втручання суспільства, то ці обставини завжди таке втручання виправдовують. В багатьох випадках, переслідуючи законну мету, індивід неминуче, а отже, законно, спричиняє смуток та втрати інших або перехоплює блага, які вони небезпідставно сподівалися отримати. Такі зіткнення інтересів індивідів часто виникають внаслідок недосконалості соціальних інституцій, але доки ці інституції існують, уникнути їх не вдасться, а деякі залишатимуться неминучими при будь-яких інституціях. Той, хто досягає успіху в перевантаженій фахівцями професії чи на іспитах з високим конкурсом і той, кому віддано перевагу перед ін-/107/шим в будь-якій суперечці за предмет, до якого прагнуть обидва, — здобувають користь за рахунок втрати інших, за рахунок їхнього розчарування й марнування їхніх зусиль. Але, за загальним припущенням, користь та найкращі з широких інтересів людства вимагають, щоб особи могли переслідувати свої цілі, й подібні обставини не повинні їх зупиняти. Сказати б інакше, суспільство не визнає за розчарованими конкурентами морального чи юридичного права на звільнення від таких страждань такого типу, і вважає за потрібне втручатися в подібні справи тільки в тих випадках, коли було вжито такі способи досягнення успіху, дозвіл на вживання яких суперечив би загальним інтересам, — а саме шахрайство, віроломство та насильство.

Знов-таки, торгівля є соціальною дією. Той, хто береться за продаж людям певного типу товарів, займається справою, що пов’язана з інтересами інших осіб і суспільства взагалі. Таким чином, його дії підпадають під юрисдикцію суспільства. Відповідно, колись вважалося, що уряд зобов’язаний встановлювати ціни й регулювати процес виробництва в усіх випадках, які здавалися важливими. Але нині визнано, — хоча й лише після тривалої боротьби, — що як низька ціна, так і висока якість товарів забезпечуються найефективніше, якщо залишити за виробниками й продавцями повну свободу, за єдиної умови, щоб покупець мав таку саму свободу забезпечувати себе товарами з різних джерел. У цьому й полягає так звана доктрина "вільної торгівлі," що спирається на інші, хоча не менш міцні, підвалини, ніж відстоюваний мною в цьому есе принцип індивідуальної свободи. Обмеження торгівлі чи виробництва з метою торгівлі являють собою утиски; а будь-які утиски як утиски є злом; але утиски, про які тут ідеться, впливають лише на ту сферу поведінки, що знаходиться під юрисдикцією суспільства, і відповідні утиски не бажані лише тому, що вони насправді не призводять до бажаного результату. Ми вже зазначили, що принцип індивідуальної свободи не має відношення до доктрини вільної торгівлі; так само він не має відношення й до більшості питань, що стосуються меж цієї доктрини, наприклад, питання по те, які обсяги публічного контролю припустимі для запобігання фальсифікацій; наскільки далеко слід заходити, примушуючи роботодавців дотримуватися санітарних норм чи вживати заходів для захисту робітників, зайнятих на небезпечних роботах. Ці питання містять в собі міркування свободи лише при вирішенні питання, наскільки caeteris paribus 1 завжди краще до- /108/зволяти людям самотужки розбиратися в своїх справах, ніж контролювати їх; але те, що їх можна законно контролювати в цих питаннях, в принципі не підлягає запереченню. З другого боку, існують питання, що стосуються втручання в торгівлю й водночас є суттєвими питаннями свободи, наприклад, уже згадуваний Менський закон; заборона на імпортування опію в Китай; обмеження на продаж отруйних речовин — сказати б коротко, всі випадки, коли втручання має за мету унеможливлення чи утруднення придбання певного товару. Такі втручання викликають заперечення не як втручання в свободу виробника чи продавця, а як втручання в свободу покупця.



1 За інших рівних умов. (Прим. перекл.)



Один із цих прикладів, — обмеження на продаж отруйних речовин, — ставить перед нами нове запитання: як визначити межі того, що можна назвати функціями поліції? Як далеко дозволено закону втручатися в свободу заради того, щоб запобігти злочину чи нещасливому випадку? Одна з очевидних функцій уряду полягає в тому, щоб запобігати злочинам до того, як їх здійснено, так само, як і викривати та карати злочинців після того. Однак запобіжна функція уряду набагато легше може призвести до зловживань та утисків свободи, ніж каральна функція; бо навряд чи існує якась частина сфери законної свободи дії людських істот, котру неможливо було представити (і справедливо представити) як таку, що підвищує спроможність до такої чи іншої форми правопорушення. І все-таки, якщо представник публічної влади чи навіть приватна особа бачить, що хтось очевидно готується до вчинення злочину, вони не зобов’язані пасивно чекати, доки злочин буде вчинено, але можуть втрутитися, щоб запобігти йому. Якби ніколи не бувало, щоб хтось купував чи використовував отруйні речовини для іншої мети, ніж убивство, то забороняти їх вироблення та продаж було б цілком правильно. Однак вони бувають також необхідні не лише для невинних, а й для корисних потреб, і неможливо накласти обмеження на вживання їх з однією метою так, щоб це не впливало на вживання з іншою. І, знов-таки, одна із законних функцій публічної влади полягає в тому, щоб охороняти людей від нещасливих випадків. Якби публічний службовець чи хтось інший побачив, що якась людина збирається ступити на міст, про який точно відомо, що він небезпечний, і не було б часу повідомити цю людину про небезпеку, то її можна було б схопити й утримати без якогось справжнього втручання в її свободу; адже свобода полягає в тому, що людина може робити те, що вона хоче, а вона ж не хоче впасти в річку. І все-таки, коли існує не впевне-/109/ність, а лише небезпека біди, ніхто, окрім самої особи, не повинен судити про достатність мотиву, який може підштовхнути її до того, щоб піддати себе ризику; тому в цьому випадку (якщо ця особа не є дитиною, якщо вона не божевільна й не перебуває в несумісному з повноцінним використанням спроможності до міркувань стані збудження чи одержимості власними думками) я вважаю, що цю особу слід лише попередити про небезпеку, а не утримувати силоміць від того, щоб вона себе їй піддавала. Якщо вжити подібні міркування щодо питання про продаж отруйних речовин, то це дасть нам змогу вирішити, які з можливих способів регуляції не суперечать цьому принципу. Таке застереження, наприклад, як позначення відповідних ліків якимось словом, що явно свідчить про їхній небезпечний характер, можна впроваджувати без порушення свободи: покупець не може не бажати знати, що придбана ним річ отруйна. Але вимога в усіх випадках посвідчення практикуючого медика іноді зробить придбання такого товару для законних потреб неможливим і завжди — дорогим. Єдиний очевидний для мене спосіб установити перешкоди на шляху такого способу вчинення злочину, не удаючись до значних вторгнень в Свободу тих, кому отруйні речовини потрібні для інших цілей, полягає в забезпеченні того, що мовою Бентама вдало називається "попереднім свідченням." Ця умова дуже добре всім відома з практики укладання контрактів. Це звично й це правильно, що при укладанні контракту закон вимагає, в якості умови для надання йому законної сили, щоб були виконані певні формальності, такі, як підписи сторін, затвердження контракту свідками й таке інше, — аби у разі подальшого виникнення суперечок існували певні підтвердження того, що контракт дійсно укладено і що в умовах його укладання не було нічого, що робило б його недійсним в очах закону, — це все робиться для того, щоб значною мірою перешкодити циркуляції фіктивних контрактів чи контрактів, укладених в таких умовах, що, коли б вони були відомі, це зробило би їх недійсними. Можна було б запровадити застережні заходи подібного типу й при продажу предметів, що можуть бути вжиті для скоєння злочину. Наприклад, можна вимагати, щоб продавець заносив до журналу точний час трансакції, ім’я та адресу покупця, точну інформацію про якість та кількість проданого; щоб він запитував у покупця, для якої мети він купує цей товар, і записував отриману відповідь. Коли у покупця немає медичного рецепта, можна вимагати, щоб при купівлі була присутня якась третя особа, котра могла б засвідчити відповідний факт ку-/110/півлі, якщо потім виникнуть підстави вважати, що придбаний товар було використано для скоєння злочину. Такі правила здебільшого не стануть суттєвою перешкодою для придбання відповідного товару, але тепер набагато важче буде вжити його для злочину й не бути при цьому викритим.

Право суспільства запобігати злочинам проти себе за допомогою застережних засобів, очевидно, обмежується максимою, що воно не вповноважене втручатися в неправильну поведінку, що стосується лише самої особи, запобігаючи їй чи караючи її за неї. Наприклад, пияцтво у звичайних випадках не є достатньою підставою для судового втручання, але я вважав би цілком законним, коли особа, котру вже один раз звинувачено в якихось насильницьких діях відносно інших, скоєних, коли вона перебувала під впливом алкоголю, зазнавала якихось спеціальних персональних обмежень з боку закону; щоб вона підлягала покаранню, якщо її після цього знов побачать п’яною; щоб вона підлягала суворішому покаранню, якщо скоїть у такому ж стані ще одне порушення. Якщо особа, котру сп’яніння збуджує до заподіяння шкоди іншим, приводить себе в нетверезий стан, то це є злочином проти інших. І, знов-таки, лінощі, — за винятком випадків, коли особа отримує від суспільства матеріальну підтримку чи коли лінощі призводять до порушення якихось угод, — не можна робити предметом судової відповідальності, бо це буде тиранія. Але, якщо через лінощі чи через якісь інші причини, що їх можна було б уникнути, людині не вдається виконати свої законні обов’язки перед іншими, — наприклад, утримувати своїх дітей, — то не буде тиранією примусити її виконувати ці обов’язки через примусові роботи, якщо немає іншого способу це зробити.

І далі, є багато дій, що не повинні бути заборонені законом, бо безпосередньо завдають шкоди лише самому діячеві, але, якщо їх виконують публічно, це є порушенням меж поведінки, й тому ці дії потрапляють до категорії порушення прав інших, а отже, їх можна справедливо заборонити. До цього типу належать порушення проти пристойності, на яких немає потреби зупинятися, тим більше, що вони мають лише непряме відношення до нашого предмета, а заперечення проти публічного виконання певних дій бувають такі само сильні у випадку багатьох дій, що не лише самі по собі не заслуговують на осуд, але й не вважаються такими.

Існує ще одне запитання, на яке слід знайти відповідь, що узгоджувалася б зі стверджуваними тут принципами. В певних випадках особиста поведінка вважається такою, що заслуговує на осуд, /111/ але повага до свободи не дозволяє суспільству запобігати їй або карати за неї, бо шкоди, яка є прямим результатом такої поведінки, зазнає лише той, хто її практикує. Отже, якщо особа вільна виконувати певні дії, то чи слід залишати за іншими особами таку саму свободу радити ці дії іншим чи підбурювати до них? Це не таке вже й легке запитання. Випадок, коли одна особа підбурює іншу до якоїсь дії, не належить строго до поведінки, що стосується лише тієї особи, яка її практикує. Порада чи заохочення до чогось являє собою соціальну дію, і тому може вважатися, що вона підлягає соціальному контролю, як узагалі підлягають йому дії, що впливають на інших. Але невеличкі міркування корегують перше враження, бо стає зрозуміло, що, хай навіть такий випадок не підпадає прямо під визначення дій, на які розповсюджується індивідуальна свобода, але на нього розповсюджуються результати міркувань, на яких грунтується принцип індивідуальної свободи. Якщо в усіх речах, що стосуються лише їх самих, слід дозволяти людям діяти на власний ризик, як вони вважають за краще для себе, то вони повинні бути настільки ж вільними радитися один з одним про те, що слід робити, обмінюватися думками, висувати та отримувати пропозиції. Якщо якісь дії дозволяються, то слід дозволяти й радити такі дії. Це питання викликає сумніви лише в тому випадку, коли підбурювач отримує особистий зиск від своєї поради, коли він перетворює сприяння тому, що суспільство й Держава вважають за зло, на своє постійне заняття, яким він заробляє собі на життя чи просто отримує певний зиск. Тоді й справді з’являється певний елемент, що ускладнює справу — а саме існування певних класів осіб, чиї інтереси протиставлені тому, що вважається суспільним благом, і чий спосіб життя грунтується на протидії цьому благу. То слід втручатися в дії таких осіб чи не слід? До позашлюбних стосунків, наприклад, слід ставитися терпимо; це ж стосується й азартних ігор. Але чи вільна особа займатися звідництвом або утримувати картярський дім? Це один із тих випадків, що перебувають точно на межі між сферами дій двох принципів, і не зразу зрозуміло, до якої з них він насправді належить. З кожного боку існують свої аргументи. На користь терпимості можна сказати, що факт постійного зайняття якоюсь справою й перетворення цієї справи на джерело існування чи прибутку не може зробити кримінальними дії, які в іншому випадку вважаються легальними. Що слід або послідовно дозволяти певні дії, або послідовно забороняти їх. Що, коли принципи, які ми тут досі відстоювали, істинні, то суспільство, як суспільство, не повин-/112/не визначати, що дія, яка стосується лише самого індивіда, є неправильною; що воно не повинне йти далі знеохочення і що одні особи так само вільні заохочувати людей до цих дій, як інші — знеохочувати. На заперечення цього можна твердити, що, хоча суспільство або Держава не мають права на авторитетне рішення, яке тягне за собою якісь утиски або покарання, про те, що такі й такі дії індивіда, які зачіпають лише його інтереси, є добрими чи поганими, але Держава має повне право припускати (якщо вважає ці дії поганими), що питання про те, погані вони чи ні, є принаймні спірним. І коли вже таке припущення зроблено, то не можна вважати, що вона діє неправильно, намагаючись виключити вплив небезкорисливих підбурювань з боку осіб, що не можуть бути неупередженими, бо мають прямий особистий інтерес з однієї сторони, яку Держава якраз вважає неправильною, а ці особи, тримаючись її, прагнуть, очевидно, лише особистого зиску. Прибічники такої думки можуть наполягати на тому, що, напевно, ми нічого не втратимо й не пожертвуємо ніяким благом, якщо влаштуємо все так, щоб особи могли робити свій мудрий чи дурний вибір на власний розсуд, наскільки можливо, уникаючи хитрощів людей, що задля власного зиску стимулюють певні їхні схильності. Таким чином (можуть сказати прибічники цієї точки зору), хоча немає жодних виправдань законам, що стосуються ігор — хоча всі люди повинні мати свободу грати в азартні ігри у себе чи у знайомих вдома чи в будь-якому місці, утримуваному за внески певного кола гравців і відкритому для членів цього кола і їхніх знайомих — все-таки не слід дозволяти публічні картярські доми. Це правда, що такі заборони ніколи не бувають ефективними і, що, хоч би якою тиранічною владою наділялася поліція, картярські доми завжди можуть утримуватися під виглядом інших закладів; але можна змусити їх функціонувати в атмосфері певної секретності та утаємниченості, так, щоб ніхто, окрім тих, хто їх шукає, нічого про них не знав; а нічого більшого суспільство на меті й не має. Все це досить сильні аргументи. Я не наважуся вирішувати, чи достатньо їх для виправдання моральної аномалії, що виникає, коли співучасник зазнає покарання, а головного порушника відпускають (і повинні відпустити), не караючи; коли штрафують та ув’язнюють звідника, але не перелюбника, хазяїна картярського дому, але не гравця. З подібних аргументів випливає і, що, тим більше, не слід втручатися в загальні операції купівлі та продажу. Майже будь-який предмет купівлі й продажу можна використовувати надмірно, і продавець матеріально зацікавлений /113/ в заохоченні цієї надмірності; але на цьому не можна засновувати жодних аргументів на користь, наприклад, Менського закону, тому що, хоча клас посередників при продажу міцних напоїв і зацкавлений у зловживанні ними, але він неминуче потрібний для забезпечення їх законного використання. Однак зацікавленість цих посередників у заохоченні непомірності являє собою справжнє зло, і виправдовує Державу в накладанні обмежень та вимогах певних гарантій, що були б порушеннями законних свобод, якби не існувало цього виправдання.

Далі постає питання, чи повинна Держава, дозволяючи поведінку, яка, на її думку, суперечить найкращим інтересам того, хто її практикує, все-таки непрямо знеохочувати її. Чи повинна вона, наприклад, удаватися до заходів, щоб пияцтво стало дорожчою справою, або обмежувати кількість місць продажу міцних напоїв, щоб їх було важче здобути? Тут, як і в більшості інших практичних питань, слід зробити багато уточнень. Обкладання стимулюючих засобів податками, з єдиною метою утруднити їх придбання, являє собою захід, що відрізняється від повної їх заборони лише мірою жорсткості, і таке оподаткування було б виправданим лише тоді, коли б виправданою була й заборона. Кожне підвищення ціни є забороною для тих, чиї особисті кошти не дозволяють платити підвищену ціну; а для тих, хто це собі може дозволити, це являє собою покарання, накладене на них за те, що вони задовольняють один зі своїх смаків. Їхній вибір розваг та їхній спосіб витрачати власний прибуток, після того, як вони виконали свої встановлені законом та мораллю обов’язки перед Державою та індивідом, є їхньою особистою справою, і цей вибір має грунтуватися на їхніх власних судженнях. Такі міркування, на перший погляд, повинні засуджувати перетворення стимулюючих засобів на особливі предмети бюджетного оподаткування. Але слід пам’ятати, що оподаткування для фіскальних потреб є абсолютно неминучим; що в більшості країн необхідно, щоб значна частина цих податків складалася з непрямих податків; що, виходить, Держава ніяк не може уникнути накладання стягнень, які для декотрих осіб можуть дорівнювати забороні на використання певних предметів споживання. Отже, Держава при встановленні податків просто зобов’язана розглянути, без яких предметів споживачі можуть найлегше обійтися; і, a fortiori, віддати перевагу оподаткуванню тих товарів, вживання яких у надмірних кількостях вона вважає беззаперечно шкідливим. Отже, обкладання стимулюючих засобів такими податками, які гарантують надходження в бю-/114/джет найбільшої кількості коштів (за умови, що бюджет потребує всіх цих коштів), є не лише припустимим, але й похвальним.

На питання про те, чи робити продаж цих товарів чиїмось більш чи менш винятковим привілеєм, слід відповідати по-різному, залежно від того, на досягнення яких цілей розраховані ці обмеження. Всі заклади, де збирається публіка, потребують поліційного контролю, а надто ті місця, про які у нас тут йдеться, бо там особливо часто зароджуються антисоціальні вчинки. Тому слід обмежувати права на продаж таких товарів (принаймні для вживання на місці), щоб цим займалися лише люди, відомі своєю респектабельною поведінкою, чи ті, хто отримав відповідну запоруку; також потрібно регулювати час відкриття та закриття цих закладів, згідно з вимогами зручності публічного нагляду, та відбирати ліцензії на утримання такого закладу, якщо там регулярно відбуваються порушення спокою, через попуск чи безсилля утримувача чи коли цей заклад перетворюється на місце зустрічей для розробки та підготовки правопорушень. Будь-які інші обмеження, на мою думку, в принципі не можуть бути виправдані. Наприклад, обмеження кількості шинків — з явно вираженою метою утруднити доступ до них і зменшити спокусу — не лише створило б незручності для всіх, бо існували б люди, що зловживали б своїм вигіднішим становищем, але, до того ж, такий підхід узагалі пасує тільки такому стану суспільства, де до робітничих класів явно ставляться як до дітей чи підлітків і виховують їх за допомогою обмежень, аби підготувати їх до майбутнього допущення до привілеїв свободи. Це не той принцип, який в будь-якій вільній країні визнається за принцип управління робітничими класами; і жодна особа, яка належною мірою визнає цінність свободи, не дасть своєї згоди на те, щоб ними управляли таким чином, якщо вона тільки, доклавши величезних зусиль, щоб виховати їх для надання їм свободи й управління ними як вільними людьми, не довела остаточно, що ними можна управляти лише як дітьми. Голе ствердження цього доводить абсурдність припущення, що в будь-якому випадку, котрий потребує розгляду на цих сторінках, хтось докладав таких зусиль. І лише через те, що інституції нашої країни являють собою масу непослідовностей, в нашу практику входять явища, що повинні входити в систему деспотичного чи, як його називають, по-батьківськи дбайливого правління, тоді як загальна орієнтованість наших інституцій на свободу не дозволяє здійснювати контроль у масштабах, необхідних для того, щоб ці /115/ обмеження були хоч якоюсь реальною мірою ефективними в якості засобів морального виховання.

Я вже зазначав, ближче до початку цього есе, що свобода індивіда в речах, що стосуються лише його, означає й відповідну свободу будь-якої кількості індивідів регулювати, за взаємною згодою, ті речі, що стосуються їх усіх разом і, окрім них, нікого не стосуються. В цьому питанні не виникає жодних ускладнень, доки воля всіх залучених осіб залишається незмінною; але, оскільки вона може змінитися, часто буває необхідно, навіть у речах, котрі не стосуються нікого, окрім них, щоб вони взяли на себе певні зобов’язання один перед одним, і, коли вони це зробили, то слід, щоб дотримання цих зобов’язань стало загальним правилом. Але в законах, імовірно, кожної країни це загальне правило має певні винятки. Люди не лише не повинні дотримуватися зобов’язань, що порушують права третьої сторони, але й іноді вважається, що достатньою підставою для того, щоб відмовитися від відповідних зобов’язань, може бути й той факт, що вони виявляються шкідливими для них самих. Наприклад, у нашій країні та в більшості інших цивілізованих країн зобов’язання, згідно з яким особа повинна продати або дозволити продати себе в рабство, вважається недійсним і не отримує підтримки ні з боку закону, ні з боку суспільної думки. Підстави для такого обмеження права особи розпоряджатися власною долею очевидні й дуже добре зрозумілі з цього крайнього випадку. Причиною для того, щоб не втручатися, — якщо це не робиться заради інших, — у добровільні дії особи, є повага до її свободи. Її особистий вибір свідчить про те, що річ, котру вона обирає — бажана чи, принаймні, терпима для неї, і її благо, взагалі, забезпечується найкраще, якщо дозволити їй досягати його, користуючись власними засобами. Але, продаючи себе в рабство, вона зрікається власної свободи; вона відмовляється від можливості користуватися нею в майбутньому, заради якоїсь одноразової дії. Таким чином, у своєму власному випадку вона перекреслює саму мету, яка являє собою виправдання того факту, що їй дозволено собою розпоряджатися. Вона більше не вільна, а перебуває віднині в становищі, яке вже більше не може бути виправдане тим, що його слід дозволити, бо людина перебуває в ньому добровільно. Принцип свободи не може вимагати того, щоб людина була вільною втрачати волю. Якщо людина вільна відчужити свою свободу, то це вже не свобода. Ці аргументи, сила яких так помітно виявляється в цьому окремому випадку, очевидно, мають набагато ширший вжиток, але потреби життя завжди накладають на /116/ нього певні обмеження, які постійно вимагають, щоправда, не того, щоб ми дійсно зреклися власної свободи, а щоб погодилися на такі чи інші її обмеження. Однак той принцип, який вимагає неконтрольованої свободи дій в усьому, що стосується лише тих, хто чинить ці дії, вимагає, аби ті, хто взяв на себе обов’язки один перед одним у речах, що не стосуються третьої сторони, були здатні звільняти один одного від відповідних зобов’язань; навіть, мабуть, і не існує контрактів чи зобов’язань, що не мали б на увазі такого добровільного звільнення, за винятком угод, що стосуються грошей або речей, які коштують грошей, про котрі можна наважитися сказати, що тут немає свободи будь-якого зречення. Барон Вільгельм фон Гумбольдт у своєму чудовому есе, яке я вже тут цитував, висловлює переконаність в тому, що зобов’язання, які включають міжособистісні стосунки та послуги, ніколи не повинні бути обов’язковими протягом необмеженого часу; і, що найважливіше з цих зобов’язань — одруження — оскільки його особливість полягає в тому, що його цілі стають недосяжними, якщо почуття обох сторін перестають гармонувати з подальшим перебуванням в шлюбі, то його розірвання не повинне потребувати нічого, крім проголошення однією із сторін своєї волі до цього. Це занадто важливе й складне питання, щоб обговорювати його мимохідь, і я торкаюся його лише настільки, наскільки це необхідно для ілюстрації. Якби стислість та узагальненість дисертації барона Гумбольдта не змусила його в цьому випадку до того, щоб лише проголосити свій висновок, не обговорюючи його засновки, він би, без сумніву, визнав, що не можна остаточно вирішити це питання, спираючись лише на ті прості вихідні положення, котрими він обмежується. Якщо одна особа чи недвозначною обіцянкою, чи власною поведінкою заохотила іншу особу покладатися на те, що перша й далі діятиме певним чином — заохотила її будувати свої очікування та розрахунки й грунтувати якусь частину свого життєвого плану на цьому припущенні — то з цього постає іще одна серія моральних зобов’язань з боку першої особи перед другою, які, ймовірно, можна заперечувати, але не можна ігнорувати. І знов-таки, якщо стосунки між двома сторонами певної угоди призвели до певних наслідків для інших; коли вони поставили треті сторони в якесь особливе положення або (як це відбувається у випадку шлюбу) навіть спричинили існування цих третіх сторін, то з цього постають обов’язки обох сторін по відношенню до третіх, виконання яких — чи, принаймні, спосіб виконання — має значною мірою залежати від того, продовжуються чи розрива-/117/ються подальші відносини між вихідними сторонами угоди. З цього не випливає, і я не намагаюся це припустити, що ці зобов’язання настільки широкі, що вимагають дотримання угоди, навіть за умови будь-якої шкоди для щастя сторони, котра цього не хоче; але такі зобов’язання являють собою необхідний елемент даного питання; і навіть якщо, згідно з твердженням фон Гумбольдта, вони не повинні враховуватися в питаннях юридичної свободи сторін звільнюватися від зобов’язань, вони неминуче відображаються на їхній моральній свободі. Особа повинна взяти до уваги всі ці обставини, перш ніж вона зважиться на крок, що може вплинути на такі важливі інтереси інших; і якщо вона не надає цим інтересам належного значення, то морально відповідальна за цю помилку. Я зробив ці необхідні зауваження для того, щоб краще проілюструвати загальний принцип свободи, а зовсім не тому, що вони необхідні для розв’язання цього окремого питання, котре, в свою чергу, звичайно обговорюється так, ніби інтереси дітей — це все, а інтереси дорослих — ніщо.

Я вже звертав увагу на те, що через відсутність якихось визнаних загальних принципів свобода іноді буває гарантована там, де надавати її було б не слід, так само, як іноді її не надано там, де її слід було б гарантувати. І один з випадків, коли в сучасному європейському світі почуття свободи виявляється найсильнішим, є якраз тим випадком, коли, на мій погляд, воно є цілком недоречним. Особа повинна бути вільною діяти так, як вона хоче, доки це стосується лише її, але вона не повинна робити так, як вона хоче, в своїх діях, котрі зачіпають інших, посилаючись на те, що справи інших — це її справи. Держава, якщо вона поважає свободу кожного у справах, що стосуються його самого, зобов’язана пильно контролювати використання будь-якої влади, котру вона дозволяє людям мати над іншими. Це зобов’язання майже повністю ігнорується у випадку родинних стосунків — випадку, який за своїм прямим впливом на людське щастя важливіший за всі інші випадки, взяті разом. Немає потреби багато говорити тут про майже деспотичну владу чоловіків над їхніми дружинами, оскільки для того, щоб повністю позбутися цього зла, не потрібно нічого, крім наділення дружин рівними правами з чоловіками, і таким самим захистом закону, який мають усі інші особи; до того ж при обговоренні цього питання захисники встановленої несправедливості не користуються посиланнями на необхідність захищати свободу, а відкрито виступають просто як поборники влади. Хибно вжиті уявлення про свободу стають реальною перешкодою для /118/ здійснення Державою своїх обов’язків також у випадку з дітьми. Здається, люди вважають, що дітей чоловіка слід вважати його частиною не метафорично, а буквально — настільки ревниво ставиться суспільна думка до найменшого втручання закону в його абсолютний і безроздільний контроль над ними, чи не ревнивіше, ніж до будь-якого іншого втручання в його особисту свободу дій: ось наскільки менше людство в своїй більшості цінує свободу, ніж владу. Розгляньмо, наприклад, питання освіти. Хіба не є майже самоочевидною аксіомою, що Держава повинна вимагати освіти за певним стандартом і примушувати до того, щоб її отримала кожна людська істота, котра народилася громадянином ось цієї Держави? Однак хто не боїться визнавати й стверджувати цю істину? Справді, навряд чи хто заперечуватиме, що один з найсвятіших обов’язків батьків (чи, як це виражено в сучасному законодавстві та повсякденному вжитку, — батька), після народження на світ людської істоти, полягає в тому, щоб дати їй освіту, яка добре відповідала б її місцю в житті, й для її стосунків з іншими, і для самої цієї істоти. Але, хоча недвозначно проголошується, що це є обов’язком батька, однак небагато хто в нашій країні терпітиме, щоб йому казали, що він повинен цей обов’язок виконувати. Замість вимагати від когось якихось зусиль чи жертв заради забезпечення освіти для своєї дитини, чоловікові навіть дозволяється вирішувати, приймати цю освіту чи ні, коли її надають задарма! Досі ще не визнано, що давати дитині життя без чесних перспектив на її спроможність отримувати не лише їжу, а й виховання та тренування для свого розуму, — це моральний злочин, як проти нещасної дитини, так і проти суспільства; досі не визнано, що, коли батько не виконує цього обов’язку, то Держава повинна подбати про його виконання за кошти, наскільки це можливо, того ж батька.

Там, де вводиться обов’язкова загальна освіта, виникає й складне запитання стосовно того, чого повинна навчати Держава, як вона повинна навчати, і це питання перетворило цей предмет на справжнє поле битви між сектами й партіями, що призводить до марнування на суперечки про освіту часу та зусиль, які слід було б на ту ж освіту використати. Якби уряд наважився вимагати хорошої освіти для кожної дитини, він міг би й не обтяжувати себе тим, щоб її забезпечувати. Він міг би дозволити батькам вирішувати, де і як вони хочуть, щоб навчалася їхня дитина, і обмежитися лише тим, щоб допомагати сплачувати за навчання дітей з бідніших класів суспільства та брати на себе всі шкільні витрати тих дітей, платити за яких більш немає кому. Ті аргументи, які ви-/119/кликають заперечення проти державної освіти, стосуються не питання про те, чи повинна Держава вимагати обов’язкової освіти, а питання про те, як вона повинна визначати напрямки освіти; а це абсолютно інша річ. Я не менш завзято, ніж будь-хто, виступаю проти того, щоб уся народна освіта чи якась її частина перебувала в руках Держави. Все, що сказано про важливість індивідуальності характерів та розмаїття поглядів і стилів поведінки, поширюється, як настільки ж надзвичайно важлива умова, і на розмаїття способів освіти. Загальна державна освіта є просто засобом для того, щоб виплавляти людей, які були б абсолютно подібні один до одного; і той шаблон, за яким їх формують, являє собою саме те, що задовольняє панівні сили уряду (все одно, чи це монарх, чи духовенство, чи аристократія, чи більшість наших сучасників) і пропорційно до того, наскільки ці сили дієздатні та потужні, вони встановлюють свою деспотичну владу над розумом, а це за природною тенденцією призводить до деспотичної влади над тілом. Встановлювана й контрольована Державою освіта повинна існувати, якщо вона взагалі існує, лише як один з багатьох конкурентних типів освітнього досвіду, котрий призначений для того, щоб стимулювати інших до дотримання певного стандарту якості. Якщо суспільство взагалі перебуває в такому відсталому стані, що воно не може чи не бажає саме забезпечити існування пристойних навчальних закладів, доки до цього не візьметься уряд, тоді уряд і справді може, обираючи менше із лих, узяти на себе справу утримання шкіл та університетів, як він може брати в свої руки утримування акціонерних компаній у тих країнах, де не існує приватних підприємств, що за формою підходили б для здійснення масштабних індустріальних робіт. Але взагалі, якщо в країні є достатня кількість осіб, які здатні й бажають забезпечувати освіту під керівництвом Держави, то ті ж самі особи могли б і бажали б забезпечувати таку саму хорошу освіту на добровільних засадах, коли б відповідні заробітки гарантувалися їм обов’язковим характером освіти за умови, що Держава надаватиме допомогу тим, хто не здатний самотужки нести відповідні витрати.

Інструментом для впровадження цього закону могло б бути не що інше, як публічні іспити, що поширювалися б на всіх дітей, починаючи з раннього віку. Можна б визначити час, коли дитина має пройти іспит для підтвердження того, що вона вміє читати. Якщо з’ясовується, що дитина вчасно не навчилася читати, то на батька, коли в нього немає поважного виправдання, має бути накладене певне помірне стягнення, яке при необхідності може бу-/120/ти ним відпрацьоване, і за рахунок цього стягнення дитину може бути відправлено у школу. Іспити слід проводити щороку, поступово розширюючи добір предметів, так, щоб урешті-решт вони складали універсальну освіту і щоб дитина здобула певний мінімум загальних, — фактично обов’язкових — знань. Поза цим мінімумом, повинні існувати добровільні іспити з усіх предметів, за результатами яких кожен, хто досягнув певного стандартного рівня відповідних навичок, міг би вимагати для себе сертифікату. Для того, щоб не дозволити Державі здійснювати за допомогою цих засобів недоречний вплив на суспільну думку, слід обмежити коло знань, необхідних для складання іспитів, — навіть іспитів вищих рівнів, — лише фактами та точними науками (це не стосується суто інструментальних знань, таких, як мови та їхнє вживання). Питання іспитів з релігії, політики чи інших дисциплін, що містять спірні теми, повинні стосуватися не істинності чи хибності певних поглядів, а самого факту, що такий і такий погляд існує, грунтується він на тому й тому, дотримуються його такі й такі автори, чи школи, чи церкви. За такої системи прийдешнє покоління матиме не більше складнощів з усіма спірними питаннями, ніж теперішнє. З його представників повиростають або віруючі, або інакодумці — як і нині; а Державі потрібно буде піклуватися лише про те, щоб вони були освіченими віруючими та освіченими інакодумцями. Ніщо не заважатиме тому, щоб в тій самій школі, де їх навчають усіх інших речей, їх навчали й релігії, якщо так захочуть їхні батьки. Всі спроби Держави схиляти висновки своїх громадян зі спірних питань у певний бік є злом; але буде дуже доречно, якщо Держава з’ясовуватиме й засвідчуватиме, що певна особа має знання, які дозволяють їй робити власні висновки з будь-яких питань, що заслуговують на те, аби їм приділяли увагу. Для студента філософського факультету корисно, якщо він може скласти іспит як із філософії Локка, так і з філософії Канта, незалежно від того, чиєї точки зору він дотримується, — хай навіть він не згоден з обома; і немає ніяких розумних заперечень проти того, щоб екзаменувати атеїста з догматів християнства, якщо тільки ніхто не вимагає від нього сповідувати віру в них. Однак іспити з вищих галузей знання, на мою думку, повинні бути цілком добровільними. Уряд отримав би занадто небезпечну владу, якби йому дозволили не допускати когось до професії, навіть до професії вчителя, посилаючись на брак кваліфікації. І я, разом з Вільгельмом фон Гумбольдтом, вважаю, що наукові ступені та інші публічні сертифікати наукових чи професійних досягнень повинні /121/ видаватися всім, хто приходить на іспит і відповідає на запитання, але не слід, щоб такі сертифікати надавали їх володарям жодних переваг над конкурентами в будь-якій справі, — хіба що суспільна думка надаватиме їхнім твердженням більшої природної ваги.

Питання освіти — це не єдина сфера, де недоречні уявлення про свободу заважають визнанню моральних обов’язків батьків перед дитиною й накладанню на них відповідних юридичних зобов’язань там, де завжди є найбезперечніші підстави для перших, а в багатьох випадках і для других. Сам факт надання життя новій людській істоті є однією з найвідповідальніших дій в житті особи. Брати на себе таку відповідальність — дарувати життя, що може стати або благословенням, або прокляттям — коли істота, яка отримає цей дар, не матиме хоча б посередніх шансів на пристойне існування — це злочин проти цієї істоти. І якщо в перенаселеній країні чи в країні, котрій це загрожує, люди народжують дітей більше якогось дуже незначного мінімуму, що, підвищуючи конкуренцію між ними, призводить до зменшення оплати праці, то це є серйозним злочином проти тих, кому доведеться протягом свого життя працювати за меншу платню. Закони, які в багатьох країнах континенту забороняють одруження, коли сторони не можуть довести, що у них є кошти на утримування сім’ї, не являють собою перевищення законних повноважень Держави. І незалежно від того, доцільні такі закони, чи ні (відповідь на це питання залежить, здебільшого, від місцевих обставин та настроїв), вони не викликають заперечень як порушення свободи. Такі закони являють собою втручання Держави, спрямоване на заборону шкідливої дії — дії, несправедливої стосовно інших, котра повинна тягнути за собою осуд та суспільну ганьбу навіть коли вона не вважається такою, що є підставою для юридичної відповідальності. Однак нинішні уявлення про свободу, що так легко призводять до справжніх порушень свободи індивіда в речах, які стосуються лише його самого, відкидають будь-які спроби накласти якісь обмеження на його особисті схильності, коли наслідком потурання їм стає життя і, можливо, не одне життя нещасних та злиденних нащадків, котрі, до того ж, приносить безліч прикростей людям досить близьким, щоб відчувати вплив їхніх дій. Якщо ми порівняємо випадки дивної поваги людства до свободи з дивними випадками браку такої поваги, то ми легко зможемо уявити собі, ніби людина має беззаперечне право робити шкоду іншим, але не має жодного права шукати собі задоволення, що нікому не завдавало болю. /122/

Я залишив насамкінець велике коло питань про межі урядового втручання, які, хоч і тісно пов’язані з предметом цього есе, але прямо до нього не належать. Це випадки, коли аргументи проти втручання не грунтуються на принципі свободи: коли йдеться не про обмеження дій індивідів, а про допомогу їм. Виникає запитання: чи повинен уряд робити сам щось для їхнього блага або заохочувати когось до цього, а чи він повинен залишити їх робити це самотужки, індивідуально чи в добровільних об’єднаннях?

Заперечення проти урядового втручання, коли воно не включає в себе обмеження свободи, можуть бути трьох типів:

По-перше, коли індивіди можуть здійснити відповідну річ краще, ніж уряд. Взагалі ніхто краще не підходить для виконання будь-якої справи чи для визначення того, хто і як має її виконувати, ніж ті, хто особисто в ній зацікавлені. Цей принцип засуджує, наприклад, втручання (що колись були звичайною практикою) закону чи урядових чиновників у звичайні процеси виробництва. Але цю частину питання вже достатньо обговорювали політичні економісти, й вона не дуже пов’язана з принципами цього есе.

Друге заперечення пов’язане з нашим предметом тісніше. В багатьох випадках, хоча пересічні індивіди й не можуть робити певні речі так само добре, як урядові чиновники, але все-таки бажано, щоб їх робили саме вони, бо це сприяє їхньому навчанню, — це дозволяє розвивати їхні здатності до активних дій, формувати їхні судження та прищеплювати їм знання про ті предмети, з якими їм таким чином доведеться мати справу. В цьому полягає головний, хоча й не єдиний, аргумент на користь суду присяжних (у справах, що не стосуються політики); на користь добровільних публічних місцевих та муніципальних інституцій; керівництва силами добровільних асоціацій промисловими підприємствами та філантропічними заходами. Всі ці питання не є питаннями свободи і лише віддалено пов’язані з цим предметом, але вони всі є питаннями розвитку. В рамках іншої теми доречно було б зупинитися на цих речах як частинах національної освіти, як на діях, що насправді являють собою особливі вправи для громадянина — практичну складову політичної освіти вільного народу, котра змушує його представників відволіктися від вузького кола особистих та сімейних егоїстичних проблем і привчає їх до усвідомлення спільних інтересів, до вирішення спільних справ — виробляє у них звичку діяти за суспільними чи напівсуспільними мотивами й керуватися в своїй поведінці цілями, які не розділяють їх, а єднають. Без подібних звичок та вмінь не може бути ні розроблено, ні /123/ збережено вільної конституції, — що можна простежити на прикладах країн, де політична свобода надто часто має тимчасовий характер, бо не спирається на достатній фундамент місцевих свобод. Як додаткові аргументи на користь того, що суто місцевими справами слід управляти на місцях, а великими промисловими підприємствами повинні керувати спілки людей, що добровільно постачають для цього кошти, можна навести всі ті переваги, які були визначені в цьому есе як притаманні індивідуальному розвитку особистості та розмаїттю способів дії. Урядові дії тяжіють до того, щоб бути всюди однаковими. Індивіди та добровільні об’єднання, навпаки, вдаються до унікальних експериментів та пропонують величезне розмаїття досвіду. Чим Держава може принести користь, так це перейняттям функцій центрального сховища та активного стимулятора обігу й розповсюдження досвіду, який здобувається в численних експериментах. Її справа полягає в тому, щоб дати кожному експериментатору змогу скористатися результатами експериментів інших, а зовсім не в тому, щоб виявляти нетерпимість до будь-яких експериментів, окрім своїх власних.

Останнім і найпереконливішим аргументом на користь обмеження втручання уряду є те величезне зло, що стає наслідком непотрібного збільшення його влади. Кожна функція, яка додається до вже виконуваних урядом, призводить до більшого поширення його впливів на сподівання та страхи народу і все більшою мірою перетворює активну та амбіційну частину суспільства на урядових дармоїдів чи на якусь партію, що прагне стати урядом. Якби дороги, залізниці, банки, страхові агенції, великі акціонерні компанії, університети, благодійні заклади — всі стали урядовими галузями; якби, до того ж, муніципалітети та місцеві представницькі органи, разом з усім, в чому нині полягають їхні обов’язки, стали відділами центральної адміністрації; якби наймані робітники всіх цих різноманітних підприємств призначалися урядом і отримували від нього платню, і від нього ж залежало б будь-яке їхнє просування в житті, — то ніяка свобода преси та засноване на народній конституції законодавство не зробили б ні нашої, ні будь-якої іншої країни вільною, — хіба що за назвою. І це зло набуватиме тим більших масштабів, чим ефективніше буде збудована й науково обгрунтована ця адміністративна машинерія — чим досконаліше вона пристосована до того, щоб залучати до роботи на себе найкваліфікованіші руки та голови. В Англії нещодавно висунуто пропозицію, щоб всі урядові чиновники відбиралися за конкурсними іспитами, — аби ці посади отримували найрозумніші та най-/124/освіченіші з наявних претендентів. За й проти цієї пропозиції було сказано й написано багато. Один з аргументів, на якому найбільш наголошували її супротивники, полягає в тому, що постійна робота державного службовця не дозволяє в перспективі сподіватися на таке зростання доходу та суспільного положення, що приваблювало б найбільші таланти, які завжди зможуть зробити привабливішу кар’єру на службі в компаніях та інших публічних закладах. Було б не дивно, якби цей аргумент висували прибічники цієї пропозиції в якості пояснення принципової складності її втілення. Але чути його від опонентів доволі дивно. Те, що висувається тут в якості заперечення, насправді є запобіжним клапаном запропонованої системи. Якби дійсно можливо було втягнути всі найбільші таланти країни до урядової служби, то спрямована на досягнення цього результату пропозиція цілком могла б викликати занепокоєння. Якби всі суспільні справи, що потребують організованої взаємодії чи широкого та всеосяжного аналізу, перебували в руках уряду, якби державні контори були повсюдно заповнені найобдарованішими людьми, то вся висока культура та весь практичний розум країни, за винятком чистих мислителів, зосереджувалися б серед численної бюрократії, і лише на неї сподівалася б в усіх питаннях решта суспільства — безліч людей, що потребують керівництва й настанов відносно всього, що їм робити, від цих талановитих та зорієнтованих на особисте просування осіб. Єдиним предметом прагнень амбіційних людей стає доступ до лав цієї бюрократії, а після цього — просування по кар’єрних сходинках. За такого режиму не тільки загальна маса суспільства виявляється, через брак досвіду, нездатною на критику чи перевірку способу дій бюрократії, але навіть якщо випадкові процеси в деспотичній системі чи природні дії суспільних інституцій приводять до того, що на верхівці влади раптом опиняється правитель (чи правителі) з реформаторськими схильностями, то це не призводить до жодних реформ, котрі суперечили б інтересам бюрократії. Звіти тих, у кого були можливості відповідних спостережень, свідчать про те, що саме в такому меланхолійному становищі перебуває нині Російська імперія. Сам цар виявляється безсилим проти бюрократичного апарату; він може заслати будь-кого з чиновників у Сибір, але не може управляти без них чи проти їхньої волі. Вони накладають мовчазне вето на будь-який з його декретів — просто утримуючись від його впровадження в дію. В країнах з розвинутішою цивілізацією та сильнішим бунтівливим духом, де суспільство звичне до того, щоб за них усе робила Держава, чи, /125/ принаймні, не звичне робити нічого самотужки; де воно в усіх випадках потребує не лише дозволу Держави, але й відповідних настанов щодо способу дії, — в таких країнах суспільство, природно, вважає Державу відповідальною за все зло, з яким йому доводиться стикатися, і коли це зло досягає таких масштабів, що терпець людей уривається, вони повстають проти уряду й здійснюють те, що називається революцією; в результаті якої хтось новий, — отримавши законні повноваження нації чи не отримавши їх, — вдирається на відповідне крісло, і все й далі відбувається майже так само, як було доти; бюрократія залишається незмінною, і ніхто не здатний посісти її місце.

Зовсім інше видовище постає перед нами серед народів, що мають звичку вести свої справи самостійно. У Франції значна частина громадян була залучена до військової служби, і багато з них досягли звання, щонайменше унтер-офіцерів, і при кожному народному повстанні знаходиться кілька достатньо компетентних осіб, щоб узяти на себе керівництво та виробити якийсь пристойний план дій. Те, на що французи здатні у військових справах, американці вміють здійснювати в будь-якій цивільній справі; якщо вони залишаться без уряду, то кожна група американців буде здатна сформувати імпровізований уряд і досить дотепно, впорядковано та рішуче вирішувати ті чи інші суспільні завдання. Саме таким має бути кожний вільний народ. І здатний на це народ обов’язково буде вільним; він ніколи не дозволить собі потрапити в рабство до будь-якої людини чи спільноти людей тільки тому, що останні спромоглися вхопити та смикнути віжки центральної адміністрації. Жодна бюрократія не може сподіватися, що їй вдасться примусити такий народ робити чи терпіти щось, що йому не до вподоби. Але там, де все робиться через посередництво бюрократії, те, проти чого вона серйозно виступає, не може робитися взагалі. Конституція таких країн являє собою організацію досвіду та практичних спроможностей нації для створення дисциплінованого органу для управління рештою. І чим досконалішою є ця організація сама по собі, чим успішніше вона залучає й навчає для своїх потреб найобдарованіших осіб з усіх прошарків суспільства, — тим у більшій неволі опиняються всі, включаючи й самих бюрократів. Бо правителі потрапляють до такої ж рабської залежності від своєї організації та дисципліни, як підлеглі — від правителів. Китайський мандарин є таким самим інструментом та створінням деспотії, як і наймізерніший із землеробів. Окремий єзуїт є найприниженішим рабом свого ордену, хоча сам орден існує для надання його членам колективної влади та ваги. /126/

Не слід також забувати, що втягнення всіх найбільших талантів країни до урядового органу рано чи пізно стане фатальним для розумової активності та прогресивності самого цього органу. Згуртовані, — в процесі управління системою, яка, як і всі системи, неминуче працює значною мірою за усталеними правилами, — офіційні органи завжди зазнають спокуси сповзти в ліниву рутину чи (якщо вони час від часу полишають цю кругову доріжку) поринути в яку-небудь погано проаналізовану авантюру, що раптом прийшла в голову комусь із керівників органу. І єдиною перешкодою для розвитку цих взаємопов’язаних, хоча зовнішньо протилежних, тенденцій, єдиним стимулом, що може підтримувати здатності самого цього органу на рівні високих стандартів, — є відкритість для пильного критичного погляду з-за меж органу, який здійснювали б не менш обдаровані люди. Отже, необхідно, щоб, незалежно від уряду, існували засоби формування таких обдарованих людей і наділення їх можливостями та досвідом, необхідними для правильних суджень стосовно найважливіших практичних справ. Якщо ми хочемо, щоб у нас завжди був досвідчений та ефективний орган функціонерів — передовсім орган, здатний виробляти й згодний приймати різноманітні вдосконалення, — якщо ми не хочемо, щоб наша бюрократія вироджувалася й перетворилася на педантократію, цей орган не повинен зосереджувати в своїх руках усі заняття, що формують та розвивають людські здатності, необхідні для управління людством.

Одним з найскладніших питань управлінського мистецтва є визначення тієї точки, де починається це зло, таке небезпечне для людської свободи та розвитку, чи, скоріше, де воно починає домінувати над благами, які супроводжують колективне прикладання сил суспільства під проводом загальновизнаного керівника, для усунення перешкод, що стоять на шляху загального добробуту; сюди ж належить забезпечення таких переваг централізованих владних та аналітичних органів, які тільки можливі без втягнення в урядові канали занадто великої долі загальної активності. Це питання значною мірою стосується деталей, для його вирішення потрібно мати на увазі багато різноманітних міркувань і неможливо сформулювати жодного абсолютного правила. Але я гадаю, що досить надійний практичний принцип; ідеал, на який слід орієнтуватися; норму, за якою слід визначати доцільність всіх заходів, спрямованих на подолання цієї проблеми, — можна передати такими словами: ефективності досягають якнайбільшим роззосередженням влади при якнайбільшій концентрації інформації, /127/ призначеної для активного розповсюдження з єдиного центру. Так муніципальна адміністрація повинна являти собою (як у штатах Нової Англії) дуже маленький підрозділ серед маси окремих чиновників, обраних на місцях, підрозділ, що має займатися тими справами, які не будуть вирішені краще, коли їх полишити на прямо в цьому зацікавлених осіб. Але, окрім цього, в кожному відділі, який займається місцевими справами, має існувати наглядовий орган із центру, що являв би собою відгалуження загального уряду. Цей наглядовий орган повинен фокусувати все розмаїття інформації та досвіду, що відображають здобутки відповідних галузей суспільної діяльності на місцях, досягнення інших країн в аналогічних сферах та загальні принципи політичної науки. Цей центральний орган має право дізнаватися про все, що зроблено, й особливий його обов’язок має полягати в забезпеченні того, щоб набутий в одних місцях досвід був доступний в інших. Поради цого органу, звільнені (завдяки його вищому положенню та всеосяжній сфері спостережень) від місцевих дріб’язкових упереджень та вузьких поглядів, природно матимуть значний авторитет; але його реальна влада як постійного органу повинна, на мою думку, обмежуватися примушенням місцевих чиновників до дотримання установлених для регулювання їхньої діяльності законів. В усіх питаннях, не передбачених загальними правилами, ці чиновники повинні керуватися власними судженнями й відповідати перед своїми виборцями. За порушення правил вони повинні відповідати перед законом, а самі правила мають бути викладені в законодавстві. Центральній адміністративній владі слід лише наглядати за їхнім виконанням, і, якщо їх належним чином не виконують, звертатися, залежно від природи відповідної справи, до суду — для вжиття відповідних заходів на виконання закону, чи до виборців, щоб вони позбавили повноважень тих функціонерів, що не виконали закону, згідно з його духом. Таким, за загальною концепцією, має бути централізований нагляд, що його планує здійснювати Комісія з законодавства про вбогих над чиновниками, що займатимуться розподілом субсидій для бідних по всій країні. Будь-яка влада, яку ця Комісія здійснювала за вище визначеними межами, була в цьому конкретному випадку правильною та необхідною, бо мала на меті виправлення усталених звичок до хибного управління справами, що глибоко зачіпають не лише місцеві інтереси, а й інтереси всього суспільства; адже місцеві органи не мають морального права, неправильно ведучи справи, перетворювати свої землі на розсадники злиднів, які неминуче поши-/128/рюються звідти й на сусідні території, погіршуючи моральне й матеріальне становище всього трудового суспільства. Хоча повноваження адміністративного примусу та галузевої законотворчості, якими наділена Комісія з законодавства про бідняків (якими вона, однак, користується дуже обмежено через панівні настрої в суспільстві стосовно цього питання), абсолютно виправдані для справ, що стосуються першорядних національних інтересів, але такі повноваження були б абсолютно недоречними при нагляді за справами, що стосуються суто місцевих інтересів. Але центральний інформаційний та навчальний орган для всіх місцевих представництв був би однаково цінним для всіх підрозділів управління. Уряд не може перестаратися в діяльності, що не обмежує індивідуальних зусиль та розвитку, а допомагає їм та стимулює їх. Біда починається тоді, коли, замість вимагати активності та дій від індивідів та організацій, уряд замінює їхню діяльність власною; коли замість інформувати, давати поради й, при необхідності, виражати догану, уряд примушує їх працювати в кайданах чи зобов’язує стояти осторонь і сам виконує за них їхню роботу. Цінність Держави, врешті-решт, дорівнює цінності індивідів, з яких вона складається; і Держава, що відкладає на потім інтереси розширення та підвищення їхніх розумових здібностей (яке можна здійснити через прищеплення їм певних адміністративних навичок, чи подоби цих навичок, що їх можна набути на практиці при веденні певних справ); Держава, яка пригнічує ріст своїх людей, аби перетворити їх на слухняніші інструменти у своїх руках, хай навіть і для досягнення якихось добрих цілей, — скоро переконається, що з маленькими людьми неможливо здійснити нічого насправді великого і що машинерія, на вдосконалення якої вона пожертвувала всім, не зможе дати Державі абсолютно нічого, бо їй бракуватиме життєвої сили, що її були вирішили позбутися заради того, щоб краще працювала вся машина.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.