[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 238-253.]
Попередня
Головна
Наступна
Розділ VIII
ПОШИРЕННЯ ВИБОРЧОГО ПРАВА
Вище схарактеризована представницька демократія представляє всіх громадян, а не лише більшість, тож інтереси, погляди, інтелектуальні обдаровання тих, хто не становить більшості, все-таки будуть взяті до уваги, і завдяки характеру і силі аргументів вони матимуть вплив, незалежний від їхньої кількісної сили. Ця, єдина рівна, безстороння демократія, врядування всіх над усіма, була б взірцем справжньої демократії, позбавленої найбільших лих поширених нині псевдодемократій, із якими теперішнє уявлення про демократію пов’язане тільки генетично. Проте і за такої демократії абсолютна влада належатиме більшості, якщо та вирішить користуватися наданою їй владою; і цю більшість складали б представники лиш одного класу людей з однаковими упередженнями і способами мислення, — класу, що, аби не сказати більше, не стоїть на високій сходинці культурного розвитку. Таким чином, державний устрій і далі не позбувся б характерних вад класового врядування, хоча, звичайно, вони завдавали б меншої шкоди, ніж за теперішнього суто класового врядування, яке прибрало собі ім’я демократії, отож і далі не було б жодних обмежень класового врядування, окрім здорового глузду, стриманості й терпіння самого класу. Якщо таких обмежень достатньо, тоді філософія державного врядування — лише пустомовне пустослів’я. Уся довіра до державного устрою спирається на гарантії, що носії влади не тільки не будуть, а й не можуть зловживати нею. Демократія тільки тоді стане ідеальною формою врядування, коли зміцниться ця її слабка сторона, коли її організують так, щоб жоден клас, навіть найчисельніший, не міг би нехтувати всіх, окрім, звичайно, себе самого, і спрямовувати законотворення та врядування в річище власного класового інтересу. Проблема полягає в тому, щоб знайти засоби запобігти такій небезпеці, не жертвуючи суттєвими перевагами демократичного врядування.
Не можна розв’язати це подвійне завдання, обмежуючи виборче право, внаслідок чого частина громадян не матиме свого голо-/239/су в представницькому органі. Серед найзначніших переваг вільного врядування вирізняються освіта та виховання розумових здібностей і почуттів, що доходять до нижчих соціальних верств, коли їх закликають взяти участь у заходах, які безпосередньо впливають на інтереси всього населення держави. На цій темі я вже зупинявся так докладно, що тільки згадую про неї, оскільки дуже мало людей визнають усю важливість цього позитивного наслідку діяльності демократичних інституцій. Люди вважають, що безглуздо сподіватися так багато від такого начебто дріб’язку — надання робітникам права голосу як ефективного засобу підвищення розумових здібностей. Але якщо значний розвиток розумових здібностей людства — не тільки мрія, то він має пройти цим шляхом. Якщо хтось сумнівається в правильності цього шляху, то я покличу у свідки велику працю А. де Токвіля, насамперед його оцінку американців. Майже всіх мандрівників захоплює те, що кожен американець певною мірою і патріот, і людина великих розумових здібностей. І А. де Токвіль розкрив тісний зв’язок між цими якостями громадян і демократичністю американських інституцій. Ніде більше у світі немає такого поширення ідей, смаків і почуттів освічених умів, і навіть ніхто не думав, що можна досягти такого стану 1.
1 Наступний "витяг з Доповіді англійського уповноваженого на Нью-Йоркській виставці", який я цитую за роботою містера Карся "Принципи соціальної науки", свідчить на користь мого твердження:
Але це ніщо проти того, на що можна сподіватися від врядування не менш демократичного, проте ліпше організованого в інших важливих аспектах. Політичне життя в Америці — і справді цінна школа, проте з неї вигнано найздібніших учителів. Найрозумніші голови країни не допускаються до національного представництва і взагалі їх усувають від громадських функцій, немов їх офіційно визнано непридатними. З іншого боку, демос в Америці як єдине джерело влади притягає до себе всі егоїстичні амбіції країни, так само як за деспотичних режимів егоїзм тяжіє до монарха: народ, як і деспота, обступають лестоці й підлабузництво, а сама влада розбещує народ не меншою мірою, ніж ошляхетнює і вдосконалює його. Якщо навіть із такими негативними домішками демократичні інституції Америки породжують набагато вищий рівень розумового розвитку найнижчих соціальних верств (порівняно з Англією чи будь-якою іншою країною), то що станеться, коли відмежувати позитивні впливи демократич-/240/них інституцій від згубних? І це певною мірою можна здійснити, аж ніяк не відкидаючи людей із незначними спонуками до інтелектуального розвитку: коли вони завдяки уважному ставленню до політичних справ зацікавляться важливими, перспективними й складними інтересами, це буде неоціненним добром для всіх. Завдяки обговоренню політичних справ робітник, чиї рутинна праця і життя не дають різноманітних вражень і не збагачують ідеями, почне розуміти, що віддалені причини й події відчутно впливають на його особисті інтереси. Завдяки політичним дискусіям і колективним політичним акціям людина, чия щоденна робота зосереджує її інтереси в маленькому колі навкруг неї, навчається солідарності зі своїми співгромадянами і свідомо стає членом великої спільноти. Але обговорення політичних проблем обминає тих, хто не має права голосу і не намагається набути його. Їхня позиція в порівнянні з виборцями подібна до позиції присутніх на судовому засіданні в порівнянні з тими дванадцятьма людьми, які сидять на лаві присяжних: вони не мають голосу, їхня думка не впливає на жодні постанови, до них ніхто не звертається, їм ніхто не подає аргументів. Від їхніх можливих постанов ніщо не залежить; і вони не мають ні потреби, ні стимулів узагалі щось вирішувати. За представницького врядування кожен, хто не має права голосу і жодної надії його отримати, відчуватиме або постійне незадоволення, або те, що загальні справи суспільства його не обходять, оскільки ними мають піклуватися інші; той, хто "не втручається в закони, а тільки має дотримуватися їх", не бере участі в громадських справах, просто спостерігаючи їх. Усе, що він знає і про що дбає в такому становищі, можна порівняти з тим, що знає і про що дбає в політиці пересічна жінка середнього класу порівняно зі своїм чоловіком чи братами.
Незалежно від цих міркувань, буде несправедливістю відмовляти комусь у цьому елементарному привілеї (хіба для того, щоб запобігати більшому лихові) — мати голос у справах, у яких він так само зацікавлений, як і решта людей. Якщо людину змушують платити, якщо її можуть послати на війну, якщо від неї вимагають безумовної покори, то вона має законне право знати, чому їй треба платити, воювати, коритись; завжди потрібна її згода, завжди мають врахувати її думку, проте не надаючи їй більшої ваги, ніж вона варта. У зрілого і цивілізованого народу не має бути паріїв, позбавити людину права голосу можна тільки за якийсь переступ. Якщо якісь люди перебирають на себе необмежену вла-/241/ду вирішувати долю іншого, не питаючи його згоди, вони неодмінно принижують його, усвідомлює він це чи ні. Навіть за набагато вищого розвитку, ніж той, якого коли-небудь сягав людський розум, зовсім неприродною була б зустріч у чесній грі тих, хто має голос, і тих, ким розпоряджаються. Володарі і панівний клас необхідно мусять прислухатися до бажань та інтересів тих, хто має право голосу, одначе щодо позбавлених голосу, вони вільні вирішувати, чи враховувати їхні побажання чи ні, і хоч як чесно володарі будуть налаштовані, вони завжди переобтяжені справами, які мусять вирішувати, і тому шукають можливостей знехтувати безкарно щось інше. Ось чому ніколи не може бути задовільною така виборча система, коли якась особа чи клас остаточно позбавлені права голосу, коли виборчий привілей доступний не для всіх повнолітніх, які прагнуть брати участь у громадських справах.
Але існують певні винятки, спричинені позитивними чинниками, які не суперечать цьому принципу. І хоча ці винятки самі по собі — зло, позбутися їх можна лише усунувши той стан речей, що їх породив. Я вважаю зовсім неприпущенним, щоб людина брала участь у виборах, не вміючи читати, писати і, додам ще, — не вміючи здійснювати простих арифметичних операцій. Справедливість вимагає, навіть якщо виборче право не спирається на неї, щоб кожна людина мала засоби задовольняти ці елементарні вимоги — або безкоштовно, або за плату, не більшу від суми, яку може собі дозволити віддати бідар, що насилу заробляє собі на хліб. Якби й справді так було, нікому не спадало на думку надавати право голосу неписьменній людині, так само, як не спадає на думку надавати його дитині, яка ще не навчилася говорити; і тоді не суспільство позбавляло би її голосу, а її власні лінощі. Якщо суспільство не виконує свого обов’язку зробити доступним для всіх набуття елементарних знань, то, природно, виникають певні проблеми. Якщо суспільство нехтує виконання своїх двох найсуттєвіших обов’язків, то найважливіший і найфундаментальніший з них має бути виконаний у першу чергу — загальна освіта має передувати загальному виборчому праву. Лише той, у кого a priori теорія заглушує здоровий глузд, стверджуватиме, що владою над усіма, над усім суспільством слід наділити людей, які ще не мають найзвичайніших і найнеобхідніших засобів піклування про себе й розумного задоволення інтересів своїх та інтересів близьких йому людей. Безперечно, на цьому аргументі слід наполягати й далі, оскільки його сила ще не вичерпана. Надзвичайно бажаними для отримання права голосу могли би бути й інші знання, окрім вміння читати і писати: обізнаність із будовою земної /242/ кулі, її природним і політичним поділом, елементарне знайомство зі світовою та вітчизняною історією, знання про інституції власної держави. Проте ці знання, необхідні для розумного і зваженого користування виборчим правом, ніде, крім Північних Сполучених Штатів, не доступні для всіх людей, до того ж немає й гідного довіри способу перевірити ці знання. Нині будь-які спроби встановити наявність цих знань у виборців призведуть до упередженості, крутійства і шахрайства. Краще нехай усі без винятків отримають право голосу чи, навпаки, позбудуться його, ніж сваволя урядовця вирішуватиме, кому надати це право, а кому ні. Одначе там, де йдеться про вміння читати, писати й рахувати, не виникає жодних труднощів. Дуже легко вимагати від кожного, хто бажає бути внесеним до списків виборців, переписати під контролем реєстратора речення з англійської книжки, розв’язати задачу на додавання за потрійним правилом; і за допомогою визначених правил і повної публічності забезпечити абсолютну чесність проведення такого простого тесту. Така перевірка знань має зумовлювати в усіх випадках надання виборчого права, і через декілька років слід позбавляти цього права лише тих, хто так мало дбав про користування своїм правом, що його голос, навіть коли він подавав його, не може свідчити про наявність справжніх політичних переконань.
Дуже важливо також, щоб орган, який вирішує податкові питання як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях, обирали тільки платники принаймні частини тих податків. Адже ті, хто не сплачує податків, розпоряджаючись через свої голоси грошима інших, мають усі шанси бути радше марнотратними, ніж ощадливими. Вирішуючи своїми голосами справи, пов’язані з грошима, ці люди порушують основний принцип вільного врядування, відокремлюючи владу як контроль від задоволення своїх інтересів, яке нікому не завдає шкоди. Це рівноцінно дозволу засунути руки в кишені інших людей задля будь-якої мети, яку заманеться назвати громадською. Саме через це у деяких великих містах Сполучених Штатів відомі випадки безпрецедентно високого оподаткування, яке лягає тягарем на плечі лише заможних класів. Таким чином, право на представництво має поширюватися тільки на громадян, що сплачують податки, і це відповідатиме духові британських інституцій. Для примирення цієї вимоги із принципом загального виборчого права, необхідно, а в багатьох інших аспектах навіть бажано, щоб оподаткування поширювалось і на найнижчі класи. В Англії, як і в багатьох інших країнах, /243/ можливо, немає такої робітничої родини, яка не сплачує непрямих податків, купуючи чай, каву, цукор, не згадуючи вже про наркотики та стимулятори. Але такий спосіб брати на себе частину громадських витрат навряд чи відчутний для самих громадян: платник, за винятком освічених і розумних осіб, не ототожнює так тісно свої інтереси з низьким рівнем громадських витрат, якщо від нього безпосередньо не вимагають грошей на їхнє покриття; і навіть якщо він усвідомить цей зв’язок, то безперечно дбатиме, хоч якими марнотратними будуть громадські витрати, за які він голосував, щоб їх не покривали непрямі податкі на товари, які він сам споживає. Отже, краще було б обкласти прямим подушним податком кожного повнолітнього громадянина, або надавати виборче право індивідам лише після їхньої згоди сплачувати прямий податок exstra ordinem, або ввести маленьку щорічну плату, яка б коливалася залежно від потреб країни і яку стягували б із кожного зареєстрованого виборця. Тільки тоді кожен відчує, що гроші, долю яких він вирішує своїм голосом, почасти належать і йому, і через те він зацікавлений зменшити витрати.
Але цілком можливо, і я вважаю, що цього вимагають перші принципи, що грошова допомога від парафії має позбавляти права голосу. Той, хто не здатен своєю працею повністю забезпечити собі прожиття, не має права розпоряджатися грошима інших з користю для себе. Стаючи залежним від решти суспільства, яке змушене годувати його, він зрікається рівних прав із членами суспільства і в інших питаннях. Ті, кому він заборгував за підтримку свого існування, можуть справедливо претендувати на провадження тих спільних справ, до яких він нічого не доклав або вніс набагато менше, ніж отримав. Як умову надання виборчого права слід встановити фіксований термін, скажімо, 5 років, до внесення в список виборців, упродовж якого ім’я потенційного виборця не значилося б в парафіяльних документах серед одержувачів допомоги на прожиття. Слід позбавляти права голосу й банкрутів, за яких уже ніхто не може поручитися, доти, доки вони сплатять усі свої борги або доведуть, що протягом певного часу і тепер вони не залежали від доброчинної підтримки. Несплата податків, коли вона триває занадто довго, щоб її можна було приписати недбалості, також має позбавляти права голосу, допоки не буде сплачено всіх податкових боргів. Але такого роду види позбавлення виборчого права за своєю природою не постійні. Вони вимагають таких умов, що їх кожен, якщо забажає, здатний виконати. Немає жодних обмежень виборчого права для тих, хто перебуває в нормаль-/244/ному для людини становищі; якщо хтось і втрачає своє право голосу, то він або не дбає про нього, тобто не робить того, що зобов’язаний, або перебуває в стані депресії й деградації і йому байдуже до політичних прав як гарантії безпеки громадян; коли цей стан мине, то таке тавро неповноцінності щезне саме по собі.
Таким чином, існує надія, що в недалекій перспективі (якщо немає інших обмежень, окрім щойно згаданих) виборче право матимуть усі, за винятком тільки того дедалі нечисленного класу, який живе коштом парафіяльної допомоги, тож виборче право стане майже загальним. Таке поширення виборчого права — абсолютно необхідна умова доброго врядування. Але тоді більшість виборців в усіх країнах, а особливо в Англії, становитимуть прості робітники, і тому подвійна небезпека з боку як низького рівня політичного розвитку, так і класового законодавства і далі буде дуже загрозлива. Отже, нам лишається знайти засоби, які допоможуть подолати ці перешкоди.
Уникнути цієї небезпеки можна лише щиро прагнучи усунути її, і то не вдаючись до всіляких вигадок, а наслідуючи природний порядок людського життя, на який завжди треба покладатися, коли він не натрапляє на спротив чи то інтересу, чи то усталеної думки. В усіх людських справах самостійна і зацікавлена особа має право на висловлення своєї позиції, і якщо здійснення її права голосу не загрожує загальній безпеці, то її не можна позбавити цього права на засадах справедливості. Проте мати голос і мати рівний з усіма голос — це зовсім різні речі. Коли двоє зацікавлених в певній справі дотримуються різних поглядів, чи вимагає справедливість, щоб обидві думки мали однакову цінність і вагу? Якщо один з двох однаково доброчесних людей обізнаніший і розумніший за іншого або один з двох однаково розумних людей переважає іншого своїми моральними якостями, тоді думки моральнішої чи розумнішої людини важать більше. І якщо державні інституції стверджують, що ці обидві думки однаково вагомі й цінні, то це дурниця. Голос мудрішої чи моральнішої людини має переважати. Але труднощі полягають у тому, яким чином з’ясувати, хто з двох має більше мудрості чи чеснот. Цього не можна встановити, беручи до уваги окремих осіб, проте для людських колективів і груп це видається цілком здійсненним. Але не слід поширювати цей метод на випадки, коли йдеться про індивідуальні та приватні права. Адже у справах, які стосуються тільки однієї з двох осіб, ця одна особа має повне право дотримуватися своєї думки, дарма що думка іншої людини може бути набагато /245/ мудрішою. Та коли йдеться про справи, які обходять їх обох, і нетямущий не поступається розумному, тоді розумний мусить поступитися неукові. Який із двох способів вирішення цієї проблеми більше відповідає інтересам обох і прийнятніший для загалу? Якщо несправедливо, щоб один поступався іншому, то яка з цих двох несправедливостей більша — коли краще судження поступається гіршому чи навпаки?
Нині національні проблеми становлять такий суспільний інтерес із тією лише різницею, що ніхто не зобов’язаний жертвувати своєю думкою. Її завжди можуть врахувати й подати у вигляді певної величини, і до того ж більшу величину можна приписати до голосів, які мають більшу вагу. В такій ситуації ніщо не дратує тих, кому відводиться нижчий ступінь впливу. Повне позбавлення права голосу там, де йдеться про спільний інтерес, — це одна річ. Зовсім інша — поступитися своїм голосом на користь тих, хто спроможніший вести громадські справи. Ці дві можливості не просто різні, а несумірні. Кожна людина має право відчувати себе приниженою і пригніченою, коли її мають за ніщо і зовсім не беруть до уваги її думку. Але ніхто, крім дурня, і до того ж дурня особливого, не почуватиметься скривдженим, визнавши, що існують люди, думки і навіть бажання яких можуть мати більшу вагу і цінність, ніж його власні. Ніхто добровільно не відмовиться від голосу в справах, у яких він має частинку свого інтересу. Але коли ця справа пов’язана і з інтересами іншого і коли він відчуває, що той інший розуміється на їхній спільній справі краще за нього, то перевага, надана думці іншого, цілком відповідає сподіванням першої людини й не суперечить загальному станові речей, з яким він звик миритися в усіх інших сферах життя. Необхідно лише, щоб цю перевагу було надано на зрозумілих для нього підставах і він був би здатний оцінити її справедливість.
Але я поспішаю зауважити, що вважаю неприпущенним надавати перевагу чиємусь голосу на підставі розміру власності. Це можна дозволити лише як тимчасовий засіб. Я не заперечую, що власність може правити за своєрідний критерій надання виборчого права: адже в більшості країн рівень освіченості хоч і не пропорційний рівневі багатства, але в середньому вищий у заможній верстві суспільства, ніж у бідних прошарках. Проте цей критерій дуже недосконалий, бо випадок відіграє значно більшу роль у соціальному зростанні, ніж заслуги й чесноти, і самою освіченістю майже неможливо забезпечити собі високий соціальний статус. Тому розмір власності як основа надання виборчого права завжди /246/ викликав і викликатиме відразу. Пов’язувати надання права одній людині мати кілька голосів із певною сумою грошей не тільки саме по собі гідне осуду, але це дискредитує й сам принцип демократії, не дає змоги втілювати його на практиці. Нині демократія, принаймні в нашій країні, ставиться цілком стерпно до чиїхсь особистих переваг, але цілком справедливо й природно не полюбляє переваг, наданих лише на основі грошей. Обгрунтовано вважати, що думка одного індивіда варта кількох голосів інших людей, можна лише на єдиній підставі — високого розумового розвитку, і тепер тільки треба знайти засоби вияву цієї переваги. Освіченість можна було б перевіряти безпосередньо, якби існувала справжня національна система освіти чи варта довіри система загальних іспитів. Але за браком як першої, так і другої можна керуватися лише родом діяльності певної особи. Господар, який наймає робочу силу, як правило, розумніший за свого робітника, оскільки мусить працювати головою, а не лише руками. Майстер звичайно розумніший, ніж підлеглі йому робітники, кваліфікований робітник тямущіший за чорнороба. Банкір, негоціант, фабрикант здебільшого будуть розумнішими за крамаря, оскільки керують великими і складними справами. В усіх цих випадках люди засвідчують свої якості не лише тим, що виконують вищі функції, а й успішним виконанням їх. Отже, щоб запобігти номінальній належності до певної професії заради отримання виборчого права, слід вимагати, аби людина присвячувала себе тій професії упродовж певного проміжку часу (скажімо, три роки). Зважаючи на ці застороги, тому, хто виконує одну з цих вищих функцій, можна надати два або більше голосів. Вільні професії, коли це не просто ширма, передбачають, звичайно, ще більший ступінь освіченості, і коли, щоб набути певного фаху, треба скласти серйозний іспит або пройти якусь іншу перевірку, то представникам цього фаху можна відразу надати кілька голосів. Це саме правило можна застосувати і до випускників університету й навіть до тих, хто може показати посвідчення, що він пройшов курс наук у якомусь навчальному закладі, де вивчають вищі галузі знань, причому навчання там має бути справжнім, а не для годиться. "Місцеві" або іспити "середнього класу" на ступінь Товариша 1, так похвально і суто в громадському дусі запроваджені в Оксфорді й Кембриджі, а також інші подібні іспити, які проводять компетентні заклади (за /247/ умови, що вони доступні для усіх охочих), можуть слугувати вагомою підставою для надання кількох голосів особам, які складуть ці іспити. Звичайно, всі ці пропозиції можуть викликати заперечення, і їх слід обговорювати докладно, але зараз немає потреби цього робити. Ще не настав час практично запроваджувати такі плани, і мені не хотілося б обмежувати себе тими конкретними пропозиціями, які я щойно висунув. Але для мене видається очевидним, що саме в цьому напрямку слід шукати справжній ідеал представницького врядування, і, лише прагнучи цього ідеалу всіма можливими засобами, ми станемо на шлях реального політичного вдосконалення.
1 Ступінь молодшого члена університетської корпорації чи академії мистецтв, запроваджений в Англії. (Прим. перекл.)
Якщо мене запитають, до яких меж дозволено запроваджувати цей принцип, або скільки голосів можна надати одній особі на підставі якостей, що вивищують її над рештою, то я відповім, що ці питання зовсім не суттєві, аби лише відмінності й градації були встановлені не довільно, а так, щоб їх можна було осягнути розумом і сумлінням. Проте існує одна вимога, якої неодміно треба дотримуватись, — не виходити за межі, передбачені фундаментальним принципом, що, як показано в попередньому розділі, визначає умову правильної організації представницької системи. Надавати одній особі кілька голосів необхідно в таких межах, щоб особи або клас (якщо такий існує), які користуються цим привілеєм, не змогли завдяки йому переважити решту суспільства. Перевага, яку надає освіченість, справедлива сама по собі, але ще більше бажана тому, що оберігає освічених від класового законодавства неосвічених, проте ця перевага не має надавати освіченим змоги самим творити своє класове законодавство. Дозвольте додати, що конче необхідною умовою надання кількох голосів я вважаю те, щоб і найзлиденніший бідар міг вимагати цього привілею, якщо доведе, що, незважаючи на всі труднощі й перешкоди, він за своїм інтелектуальним рівнем має на нього право. З цією метою слід запровадити добровільні іспити, на яких кожен, хоч ким він є, зміг би довести, що досяг необхідного рівня знань та інтелектуального розвитку, і саме це дає йому право на кілька голосів. Привілей, в якому не відмовлять нікому, хто виконав усі умови, на які й в теорії, й в принципі він спирається, не обов’язково має обурювати чиєсь чуття справедливості; але обурення неодмінно постане в тому випадку, якщо, спираючись на загальні, не завжди непогрішні припущення, у привілеї відмовлять людям, які подали прямі свідчення про своє право на нього. /248/
Голосування з правом однієї людини мати кілька голосів, хоч і провадиться часто на парафіяльних зборах і виборах опікунів для бідних, таке незвичне для парламентських виборів, що навряд чи буде скоро і охоче запроваджене; але колись неодмінно настане час, коли доведеться вибирати між цією формою голосування і загальним виборчим правом, і той, хто не хоче загального виборчого права, не зможе примиритися і з таким голосуванням. Тим часом, хоча наразі ця пропозиція не може дати практичних результатів, вона вказуватиме на те, що найкраще в принципі й дасть нам змогу судити про прийнятність будь-яких непрямих засобів, що теж сприяють, хоч і не таким досконалим способом, досягненню тієї самої мети. Індивід може застосувати свій подвійний голос, не тільки подаючи два голоси в одному окрузі, а й проголосувати по одному разу в двох різних виборчих округах, і хоча нині право мати кілька голосів надають на підставі розміру майна, а не розумових здібностей, я не хотів би знищити цей майновий ценз там, де його запроваджено: допоки буде знайдена справедливіша система перевірки рівня освіченості, було б зовсім нерозумно відмовлятися навіть від такого недосконалого механізму надання кількох голосів. Можна знайти і такі способи дальшого розширення цього привілею, які б тіснішими зв’язками поєднували його з вищою освіченістю. У будь-який майбутній реформаторський законопроект, що має на меті знизити майновий виборчий ценз, було б доцільно ввести пункт, що всім випускникам університетів і тим, хто успішно закінчив вищу школу, всім представникам вільних професій і, можливо, деяким іншим людям давав би змогу мати додаткові голоси, які вони могли б віддати в будь-якому виборчому окрузі, де вони забажають зареєструватись, причому їхні голоси як звичайних громадян будуть подані там, де вони постійно проживають.
Допоки виборців не диференціюють таким способом, а громадська думка не усвідомить, що голосування кількома голосами на основі більшої освіченості й пов’язаний із ним більший вплив і є необхідною протидією чисельній перевазі менш освіченого класу, доти, як мені видається, не можна мати вигоди від загального виборчого права, не породивши самим його запровадженням не менше зло. Може статися (це, мабуть, один із перехідних етапів, які ми маємо пройти на шляху поступу до справді доброї представницької системи), що в деяких округах будуть зруйнувані всі бар’єри, які обмежують виборче право, і депутатів від цих округів обирали б самі робітники; проте в інших місцях збережеться чин-/249/на виборча система, а якщо і вона зазнає змін, то їх неодмінно супроводжуватимуть такі територіальні зміни виборчих округів, які не дадуть робітничому класові мати перевагу в парламенті. Кажуть, мовляв, таким компромісом не подолати аномалій представницької системи, число яких тільки збільшиться, проте таке заперечення не переконливе, бо якщо країна не обирає правильних цілей і правильних шляхів, що ведуть просто до них, то слід задовольнитися неефективною системою як тимчасовим засобом, а не віддавати перевагу досконалій системі, яку використовують для досягнення хибних цілей або нехтування деяких цілей, не менш необхідних за решту. Набагато поважнішим видається заперечення, що така система несумісна з вільними межами місцевих виборчих округів, яку пропонує план містера Гєра. За такої системи кожного виборця закріплюють за одним чи кількома округами, де зареєстроване його ім’я, і, якщо він не хоче бути представленим якимсь кандидатом від цих округів, то не буде представлений взагалі.
Отже, саме такого великого значення я надаю емансипації тих, хто вже має голоси, але вони виявляються зовсім непотрібними, бо їх завжди притлумлює більшість; я так багато сподіваюсь від природної сили істини й розуму, якби тільки їм забезпечили увагу і компетентний захист, що не зневірюсь і тоді, як буде запроваджене рівне і всезагальне виборче право, якщо воно справді забезпечить пропорційне представництво всіх меншин за принципом містера Гєра. І якби навіть справдилися усі сподівання, покладені на цю систему, я однаково висловлювався б за принцип надання кількох голосів. Я не пропоную цей принцип як дещо саме по собі небажане, на кшталт позбавлення виборчого права певної частини суспільства, з чим деякий час можна було б миритися, аби запобігти набагато більшому злу. Я не думаю, що однакове для всіх виборче право добре саме по собі, якщо тільки його захищають від пов’язаних з ним незручностей. Я дивлюся на нього як на відносне добро, яке викликає менше заперечень, ніж наявність виборчого привілею, заснованого на незначних чи випадкових обставинах, проте становить, по суті зло, оскільки запроваджує хибні норми і згубно впливає на свідомість виборців. Не лише не корисно, а й шкідливо, коли державний устрій країни допускає, що невігластво має такі самі права на політичну владу, як і знання та мудрість. Національні інституції повинні так поставити загальнодержавні справи перед очима й розумом громадян, щоб ті усвідомили: ці справи пов’язані з їхнім добром, на них слід звертати увагу, кожен має право впливати на них, проте кращі й розумніші /250/ мають право на більший вплив, ніж решта, і дуже важливо, щоб цього переконання дотримувалася сама Держава і втілювала його в національних інституціях. Саме це становить дух державних установ, ту частину їхнього впливу, яку найменше зауважували всі, й зокрема англійські, мислителі, дарма що інституції кожної вільної держави досягають більших результатів саме завдяки своєму духові, ніж конкретним заходам, формуючи таким чином національний характер. Американські інституції так сильно закарбували в головах американців переконання, що кожна людина (з білою шкірою) рівна іншій, що відчувається, як це хибне кредо тісно пов’язане з деякими найгіршими рисами американського характеру. Не можна вважати малим злом, коли державний устрій якоїсь країни санкціонує це переконання, оскільки, дотримуючись його явно чи мовчки, ми так само згубно впливаємо на мораль і розум, як і будь-які шкідливі наслідки більшості форм урядування.
Можливо, зауважать, що державний устрій, який надає однакову силу думці невігласа і освіченої людини, все-таки сприяє поступові, оскільки постійні звернення до неосвічених класів, розвиток їхніх розумових здібностей і зусилля, до яких зобов’язані вдатися освічені, щоб дати їм ясність поглядів, позбавити помилок та упереджень, надзвичайно спонукають їх до розумового поступу. Я вважав і вважаю зараз, що доступ менш освічених класів до деяких, навіть значних сфер влади справді досягає цього найбажанішого результату, але теорія й досвід доводять, що коли вони перебирають на себе всю владу, стається щось геть протилежне. Ті, хто має всю повноту влади, — байдуже, чи він один, чи їх декілька, чи багато, — не відчувають потреби у зброї розуму, оскільки їхня воля утверджується й без неї. Не стикаючись з опором і запереченнями, вони здебільшого надто задоволені своїми поглядами, щоб змінювати їх або терпляче вислуховувати того, хто каже, що вони не мають слушності. Найзацікавленіший у розвитку свого розуму той, хто прагне влади, а не той, хто вже досягнув її, й на шляху до влади найбільшої досконалості досягає той, хто постійно або час від часу відчуває в собі досить сили, аби віддати перевагу розумові, але не досить, щоб піти проти нього. У такому становищі мають перебувати, згідно з викладеними принципами, багатії та бідарі, високо освічені й заледве письменні і решта класів та верств, на які поділено суспільство. Поєднуючи цей принцип із протилежною засадою надання переваги вищим розумовим здібностям, державний устрій сягне тієї відносної досконалості, яка одна лише сумісна зі складною природою людських взаємин. /251/
У попередній аргументації на користь загального, але диференційованого виборчого права, я не враховував статевої різниці між людьми. Але, як на мене, це питання не має суттєвого значення для політичних прав, як і різниця в зрості чи кольорі волосся. Всі людські істоти однаково зацікавлені в доброму врядуванні, оскільки воно визначає їхній добробут, і тому всі потребують права голосу для захисту своєї частини в розподілі суспільного добра. Якщо тут існує якась різниця, то лише та, що жінки нагальніше від чоловіків потребують права голосу: через свою фізичну слабкість вони більше залежать у захисті від закону й суспільства. Людство давно вже відмовилося від тих припущень, з яких випливало, що жінки не повинні мати права голосу. Ніхто нині не стверджує, що жінки мають бути поневолені, що вони не повинні мати власних думок, бажань і професії, а бути лише прислужницями своїх чоловіків, батьків і братів. Нині неодруженій жінці дозволено, що теж бажано й для заміжньої, проте меншою мірою, мати свою власність і вести грошові та ділові справи так само, як і чоловікам. Скрізь визнано за норму, що жінка має думати, писати й працювати вчителькою. А коли так, то не лишається жодної підстави відмовляти жінкам у політичних правах. Сучасна світова думка дедалі активніше виступає проти права суспільства вирішувати за окремих осіб, до чого вони придатні, а до чого ні і за що їм дозволено братися. Якщо принципи сучасної політики і політичної економії бодай чогось варті, то слід визнати, що в цих питаннях найсправедливішим суддею можуть виступати лише самі індивіди і що скрізь, де існує суттєва різниця в здібностях, більшість людей, маючи повну свободу вибору, присвячує себе справам, до яких вони найпридатніші, а винятки лише підтверджують це загальне правило. Або весь хід сучасного соціального поступу хибує, або все-таки він мусить допровадити до остаточної відмови від усіх обмежень і винятків, які закривають людині доступ до чесної праці.
Проте немає потреби аж так палко доводити, що жінки мають користуватися виборчим правом. Коли навіть припустити, звичайно, помиляючись, що жінкам слід обмежитися хатньою роботою, коритися господареві дому й голові родини, вони б не менше потребували виборчого права для захисту від зловживань з боку чоловіка. Чоловіки, як і жінки, потребують політичних прав не для того, щоб керувати, а щоб запобігти помилкам і зловживанням можновладців. Більшість чоловіків усе життя є й будуть простими робітниками на полях і мануфактурах, але від того виборче /252/ право не стає для них менш бажаним, а їхнє прагнення набути це право, якщо не існує небезпеки його зловживання, менш справедливим. Ніхто не вважає, що жінки зловживатимуть своїм правом голосу. Найгірше, що можливе в цій ситуації, — коли жінки голосуватимуть не самостійно, а за наказом близьких їм чоловіків. Проте якщо так станеться, то нехай. Коли жінки думають самі за себе, то це велике добро, а в протилежному випадку теж нікому шкоди не буде. Надзвичайно вигідно для людини позбутися кайданів, навіть якщо вона не збирається ходити. Великим моральним поступом жінок було б те, якби закон, поважаючи найважливіші принципи гуманності, не проголошував більше неспроможності жінок мати власну думку і не відмовляв би їм у перевазі мати голос. Їм особисто було б вигідно віддавати те, чого від них не можуть вимагати чоловіки, але надзвичайно прагнуть отримати. Не меншого добра можна було б досягти, якби чоловік деякі справи обговорював зі своєю дружиною і якби відданий на виборах голос був не його прерогативою, а спільною постановою. Люди не розуміють усієї ваги того, що дружина цілком здатна діяти на зовнішній їй світ незалежно від свого чоловіка і цим збільшує свою гідність та цінність в його очах і заслуговує на пошану, якої ніколи б не здобули особисті якості людини, чиє суспільне існування повністю перебирає на себе чоловік. Від цього виграло б і саме голосування. Чоловікові часто доводилося б знаходити такі аргументи на захист своєї постанови, які б спонукали чеснішу і неупередженішу людину, ніж він, стати з ним під один прапор. Вплив дружини часто змушував би його відверто триматися своїх найщиріших думок. Але насправді жінка часто може використовувати свій вплив не задля громадських принципів, а задля особистої користі або світського марнославства. Та якщо такою буде лише одна з тенденцій жіночого впливу, то нині, і то безперечно, він уже впевнено набув такої негативної спрямованості, бо й закон, і традиція так відчужують жінку від політики, що вона зовсім не здатна зрозуміти: участь у ній — честь для неї; більшість людей так мало переймаються чужими справами, якщо вони їх не обходять, як мало переймаються вірні почуттями тих, хто визнає іншу релігію. Надайте жінці право голосу і вона візьметься до політики. Вона навчиться дивитись на неї, як на сферу, про яку можна мати власну думку і в якій необхідно діяти відповідно до тієї думки; жінка відчує особисту відповідальність за наявний стан справ і не відчуватиме, як тепер, що, який лихий вплив вона справлятиме на чоловіка — все гаразд, його відповідальність покриває все. Лише за-/253/охочена формувати власну думку і розуміти аргументи, які разом із сумлінням мають побороти спокуси утверджувати особисті та сімейні інтереси, жінка припинить збурювати політичне сумління чоловіка. Подолати згубний опосередкований вплив жінки на політику можна, лише перетворивши його на прямий.
Я вважав, що в ідеалі право голосу має залежати від особистих якостей. А коли воно, як у більшості інших країн, спирається на майновий ценз, суперечність надто кричуща. Більш ніж нерозумним видається те, що коли жінка, щоб набути право голосу, задовольняє всі вимоги, встановлені для виборця чоловічої статі — володіє майном, заробляє гроші, утримує родину, сплачує податки тощо, то сам принцип і систему представництва, засновану на майновому цензі, раптом відкидають і встановлюють як виняток персональну неправоздатність — з єдиною метою позбавити цю жінку права голосу. Ми побачимо повну картину безглуздя і принизливої несправедливості, коли зауважимо, що саме так нині коять у країні, де править жінка і де найславетнішим володарем усіх часів теж була жінка. Сподіваймося, що у справі знищення решток монополії й тиранії цей різновид трагічної монополії зникне не останнім; що думки Бентама, містера Самуела Бейлі, містера Гєра і багатьох інших впливових політичних мислителів нашої доби в цій країні (не говорячи про інші) знайдуть свій шлях до кожної голови, не зашкарублої від егоїзму і невиправної упередженості; що вже наступне покоління не вважатиме стать і колір шкіри за достатнє виправдання для позбавлення певних осіб захисту і справедливих привілеїв, якими вільно користуються інші громадяни. /254/
