[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 254-259.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ IX

ЧИ ПОВИННІ ВИБОРИ ПРОХОДИТИ В ДВА ЕТАПИ?



У деяких представницьких державних системах прийнято схему виборів членів представницького органу через подвійний процес: первинні виборці обирають лиш інших виборців, а вже ті обирають членів парламенту. Такий механізм, імовірно, був спрямований на деяке обмеження амплітуди коливань суспільних настроїв внаслідок надання масам виборчого права (а разом з ним і повної верховної влади), хоча при цьому маси змушені здійснювати це право через посередництво порівняно невеликої кількості осіб, які начебто менше, ніж демос, зазнають впливу поривів народних пристрастей. І оскільки можна сподіватися, що такі виборці, будучи й самі вже виборним органом, за силою інтелекту та характеру, ймовірно, стоять понад середнім рівнем тих, хто обирає їх, то вважається, що їхній вибір має бути зваженішим і компетентнішим, в усякому разі, здійсненим відповідальніше, ніж вибір самих мас. Таку схему фільтрації голосів рядових виборців через посередницький орган можна дуже добре обґрунтувати: адже досить розумним дається твердження, що потрібно менше розуму та освіти, аби судити, кому з наших сусідів найкраще довірити вибір члена парламенту, ніж щоб вирішити, хто саме найкраще підходить на цю посаду.

Передусім, однак, коли можна припустити, що такий опосередкувальний механізм певною мірою ослабить небезпечні тенденції, притаманні демократичній владі, то він зменшить і її переваги, і цей наслідок його впливу проступає набагато очевидніше, ніж перший. Щоб надати системі непрямого голосування можливості працювати так, як хотілося б, її потрібно запроваджувати так, щоб вона не втрачала свого духу, тобто виборці мають використовувати право голосу тільки так, як передбачає теорія, а саме: кожен з них повинен запитувати себе не про те, хто має стати членом парламенту, а лише про те, кому він найбільше хотів би довірити цей вибір замість себе. Очевидно, гіпотетичні переваги, які непрямі вибори мають перед прямими, вимагають саме такого умонастрою учасника голосування й можуть бути реалізовані /255/ тільки якщо він, au surieux, поважно сприйме доктрину, згідно з якою його справа полягає лише в тому, щоб обрати виборців, а не самого депутата. Потрібно припустити, що він не перейматиметься міркуваннями про політичні позиції та заходи чи про особисті якості політичних діячів, а керуватиметься лише власною особистою повагою до певної приватної особи, якій він надасть всі повноваження діяти замість себе. І якщо первинні виборці приймуть такий погляд на своє становище, то втратиться один з найголовніших факторів, завдяки яким надання їм права голосу взагалі має сенс: та політична функція, до якої їх залучають, не зможе розвинути їхній суспільний дух і політичну освіченість, не зможе зробити державні справи об’єктом їхніх почуттів і сферою розвитку їхніх здібностей. Ба більше, таке припущення містить у собі суперечність, бо якщо виборець не відчуває зацікавленості в кінцевому результаті, то як можна сподіватися від нього зацікавленості в процесі, що веде до нього? На бажання бачити певного індивіда своїм представником у парламенті здатна будь-яка особа, наділена дуже скромними чеснотами та розумом; і бажання обрати виборця, що того індивіда обере, є природним наслідком першого бажання. Але, коли не брати до уваги осіб, яким байдуже, кого буде обрано і які схильні залишати це питання невизначеним, то вже проста зацікавленість, хто саме найгідніший обрати, спираючись на свою думку, когось іншого, свідчить про потяг до абстрактної правди, про почуття обов’язку заради обов’язку, — а це вже риси, властиві людям із досить високим рівнем розвитку, які вже тільки тим, що досягли його, доводять, що їм можна довірити політичну владу в куди безпосередній формі, й вони на неї заслуговують. З усіх політичних функцій, які можна надати найбіднішим членам суспільства, ця, напевне, найменше розпалюватиме їхні пристрасті й найменше спонукатиме їх непокоїтись, хіба що той неспокій буде наслідком чеснотливого наміру сумлінно виконати свої обов’язки. І якби виборці в своїй більшості переймалися політичними справами достатньо, щоб надавати цінності такій обмеженій своїй участі в них, то малоймовірно, що вони відчували б себе задоволеними, не здобувши права брати в них ширшу участь.

Але припустімо, що певна особа через свій низький культурний рівень не може адекватно оцінити кваліфікацію кандидата в парламент, але спроможна досить добре судити про чесність та загальний розвиток іншого індивіда, якого вона може уповноважити обрати члена парламенту замість себе. На це я можу відповісти, що коли цей виборець згоден із такою оцінкою власних здібнос-/256/тей і справді хоче, щоб вибір за нього зробила особа, на яку він покладається, то для досягнення цієї мети не потрібен жодний конституційний механізм. Такому виборцеві потрібно лиш особисто запитати людину, якій він довіряє, за кого з кандидатів йому найкраще віддати свій голос. У такому випадку ці дві системи виборів збігаються в своєму кінцевому результаті, й усі переваги непрямих виборів реалізуються при прямих. Ці системи діють по-різному лише тоді, коли припустити, що виборець хотів би скористатися власним судженням при виборі представника, але дозволяє робити вибір замість себе комусь іншому тільки тому, що закон не дає йому змоги діяти безпосереднім способом. Але якщо виборцеві притаманний саме такий спосіб мислення, якщо він не згоден із накладеними на нього законом обмеженнями й бажає обирати безпосередньо, він може зробити це незважаючи на закон. Йому потрібно лиш обрати як виборця відомого прибічника того кандидата, якому він сам віддає перевагу або когось, хто твердо пообіцяє голосувати за цього кандидата. І такий механізм роботи двоетапних виборів настільки природний, що навряд чи можна сподіватися чогось іншого, — хіба що при повній байдужості до політики. Саме таким чином на практиці відбуваються вибори президента Сполучених Штатів. Номінально вибори непрямі: населення в цілому не голосує за президента, а голосує за виборців, що обирають президента. Але цих виборців завжди обирають з чітко визначеним завданням голосувати за того чи того кандидата. Громадянин ніколи не голосує за якогось виборця тому, що віддає перевагу цій людині особисто, він голосує за мандат для Лінкольна або мандат для Брекенріджа. Слід пам’ятати, що виборців обирають не для того, щоб вони обшукали свою країну й знайшли того, хто найкраще придатний бути президентом або членом парламенту. Якби це було так, то на захист такої практики справді можна було б дещо сказати. Але це не так, і так ніколи не буде, доки все людство не перейметься думкою Платона, що особою, якій справді найкраще довірити владу, є людина, яка найменшою мірою бажає її прийняти. Виборці мусять обирати одного з тих людей, що самі запропонували себе як кандидатів, і ті, хто обирає виборців, вже знають, хто ті кандидати. Якщо в країні наявна бодай якась політична активність, то всі виборці, які взагалі беруть на себе клопіт за когось голосувати, вже вирішили, кого з цих кандидатів вони б хотіли бачити, й, віддаючи свої голоси, керуються лише цим міркуванням. Прихильники кожного з кандидатів отримують готові списки своїх виборців, де написано, хто з /257/ них обіцяє голосувати за відповідну особу; і єдине запитання, яке практично стоїть перед первинним виборцем, полягає в тому, який з цих списків він підтримає.

Вибори в два етапи дають практичну користь тоді, коли виборців обирають не просто як виборців, а для виконання якоїсь іншої важливої функції, і тому вони вже не просто делегати, які мають лише проголосувати певним чином. Ми маємо приклад такого поєднання обставин в іншій американській інституції — в Сенаті Сполучених Штатів. Вважається, що це зібрання — по суті, верхня палата Конгресу — представляє не просто народ, а штати як такі й має охороняти ту частку суверенних прав кожного з них, яка не була відчужена при об’єднанні. Оскільки внутрішній суверенітет кожного зі штатів за природою рівноправної федерації є однаково священним незалежно від розміру та значення відповідного штату, то кожний з них направляє до Сенату однакову кількість членів (двох), незалежно від того, чи це невеличкий Делавер, чи "імперський штат" Нью-Йорк. Сенаторів обирає не населення, а законодавчі збори Штату, а вже ці збори обирає населення кожного із штатів. Оскільки звичайні обов’язки цих органів загалом полягають у створенні внутрішнього законодавства й контролі над виконавчими органами, то їх обирають, зважаючи більшою мірою на ці їхні завдання, ніж на інші. Визначаючи двох осіб, котрі мають репрезентувати штат у федеральному Сенаті, вони здебільшого керуються власним судженням, приділяючи громадській думці лише загальну увагу, необхідну при будь-яких діях уряду за умов демократії. Здійснювані таким чином вибори довели свою надзвичайну ефективність і, очевидно, є собою найкращими з усіх виборів, що відбуваються у Сполучених Штатах — Сенат завжди складається з тих найвидатніших людей, які спромоглися стати достатньо відомими в суспільному житті. Познайомившись із таким прикладом, уже не скажеш, що непрямі вибори не можуть мати жодних переваг. За певних умов вони становлять найкращу систему, яку тільки можна прийняти. Але ці умови навряд чи можна виконати на практиці, хіба що в таких федеральних урядах, як у Сполучених Штатах, де вибір можна довірити місцевим органам, інші функції яких охоплюють найважливіші справи нації. Єдині органи в нашій країні, що перебувають або можуть перебувати десь у такому становищі — це муніципалітети або будь-які інші структури, що створені чи можуть бути створеними для вирішення місцевих питань. Однак небагато хто вважатиме за велике вдосконалення нашого парламентського устрою те, що членів /258/ парламенту від Лондона обиратимуть олдермени (члени ради графства) та члени муніципалітету, а членів від округу Мерімбоун обиратимуть, як їх фактично і обирають нині церковні громади місцевих парафій. Навіть якби ці органи, що їх нині вважають лише місцевими радами, викликали набагато менше сумнівів, ніж вони фактично викликають, то їхні якості, достатні для виконання обмежених та специфічних обов’язків муніципального або парафіяльного урядування, не є гарантією їхньої спроможності судити про порівняльну кваліфікацію кандидатів на місце в парламенті. Вони, ймовірно, виконували б цей обов’язок анітрохи не краще, ніж його виконують місцеві виборці, голосуючи безпосередньо, з іншого боку, якби спроможність обирати гідних членів парламенту брали до уваги при виборі осіб для виконання функцій членів парафіяльної або міської ради, то багато людей, які найкраще підходять для виконання цих обмежених функцій, не мали б доступу до такої роботи, хіба що з огляду на необхідність обирали б осіб, чиї загальнополітичні погляди збігаються з поглядами виборців. Уже тільки непрямий політичний вплив міських рад призвів до того, що муніципальні вибори значно відхилились від свого прямого призначення, ставши предметом партійної політики. Якби економ чи розпорядник якогось пана мали вибирати йому терапевта, то він навряд чи отримав би краще медичне обслуговування, якби обирав його сам, бо його вибір розпорядника або економа був би обмежений такими людьми, котрим можна було б довірити цю функцію без особливої небезпеки для власного здоров’я.

Отже, виявляється, що кожна з можливих переваг непрямих виборів може бути реалізована й при прямих виборах, а тих бажаних переваг, що не можуть бути реалізовані при прямих виборах, так само не вдасться реалізувати і при непрямих. До того ж непрямі вибори мають певні притаманні саме їм недоліки. Великим мінусом є вже те, що такі вибори є додатковим, зайвим коліщатком державної машинерії. Ми вже відзначали, що вони є набагато гіршим засобом плекання громадського духу й розвитку політичної освіти. І навіть якби система непрямих виборів справді працювала, — тобто, якби первинні виборці бодай невеликою мірою давали своїм обранцям змогу обирати парламентських представників, — то виборець не зміг би ототожнити себе зі своїм членом парламенту, а той відчував би набагато меншу відповідальність перед своїми виборцями. І, на додачу, порівняно невелика кількість осіб, у чиїх руках, зрештою, опинився б вибір члена парламенту, обов’язково б становила величезний додатковий об’єкт інтриг і /259/ всіх різновидів корупції, сумісних із соціальним становищем виборців. Виборчі округи були б повсюдно доведені (говорячи про стан із хабарництвом) до становища, в якому нині перебувають представлені в англійському парламенті містечка. Щоб забезпечити собі місце в парламенті, було б досить перетягнути на свій бік невеличку кількість осіб. Якщо хтось зауважить, ніби виборці відчуватимуть відповідальність перед тими, хто їх обрав, то очевидна відповідь полягає в тому, що, не маючи в очах суспільства ні постійної посади, ні певного становища, вони, в разі нечесного голосування, не ризикуватимуть нічим, крім того, що їх не дуже й хвилює: їх можуть не призначити виборцями ще раз. Отже, ми мусимо покладатися головним чином на кари за хабарництво, а про недостатність таких гарантій при невеликому корпусі виборців уже знає весь світ. Це зло буде прямо пропорційним свободі дій, яку матимуть обрані виборці. Єдиний випадок, коли вони, напевне, боятимуться використати свої голоси для задоволення особистих інтересів буде тоді, коли їх обиратимуть із конкретними вимогами, як простих делегатів, які, так би мовити, мають передати голоси своїх виборців за призначенням. Тієї самої миті, коли вибори в два етапи призведуть хоч до якогось результату, той результат буде негативним. І ми з’ясуємо, що це твердження слушне завжди, байдуже, хоч як конкретно на практиці застосовуватимуть принцип непрямих виборів, хіба що його застосовуватимуть так, як у Сполучених Штатах при виборах сенаторів.

Найкраще, що можна сказати про цей політичний механізм, — це те, що при деяких настроях громадськості він може виявитися практично доцільнішим, ніж механізм загального голосування, оскільки надає кожному члену спільноти якийсь голос, не перетворюючи просту більшість на панівну силу в парламенті. Що, наприклад, сталося б, якби нинішній корпус виборців був збільшений коштом численного гурту представників робітничих класів, обраних рештою робітників? Обставини можуть перетворити цю схему на зручний тип тимчасового компромісу, але вона не запроваджує жодного принципу достатньо повною мірою, щоб мати шанси видатись якимсь мислителям привабливою як постійний виборчий механізм. /260/
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.