[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 314-327.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ XV

ПРО ПРЕДСТАВНИЦЬКІ ОРГАНИ НА МІСЦЯХ



Центральні органи влади можуть повноцінно виконувати лише невеличку частину державних справ країни. І навіть у нашому уряді — найменш централізованому в усій Європі — принаймні законодавчий орган забагато втручається в місцеві справи, застосовуючи верховну владу держави для розрубання вузлів, які можна і варто просто розплутати. Парламентський час і увага окремих депутатів зайняті надмірною кількістю приватних справ, що відвертає їх від роботи, яка більше пасує найвищій раді нації. І більшість мислителів та спостерігачів убачають в цьому серйозне зло, й особливо прикро, що це зло зростає.

В обмежених рамках цього трактату було б недоречно широко розглядати важливе питання (яке не належить до сфери проблем лише представницького уряду) правильного визначення меж діяльності урядування. Мені вже десь доводилося 1 писати, які з принципів, що мають визначати цю діяльність, здаються мені найсуттєвішими. Але якщо навіть вилучити з кола справ більшості європейських урядів ті функції, що їх взагалі не повинна виконувати державна влада, то залишається ще такий величезний блок важливих і різноманітних обов’язків, що їх слід поділити між центральною й місцевими владами — хоча б для виконання принципу поділу праці. Для виконання суто місцевих обов’язків потрібні не лише незалежні службовці-виконавці (певну ступінь незалежності вони мають за будь-якого врядування), а й народний контроль за цими службовцями, який може успішно здійснювати лиш окремий орган. Призначення членів такого органу, функція нагляду й перевірки, обов’язок забезпечувати їх необхідними для роботи засобами й право позбавляти їх цих засобів — усе це мають здійснювати не парламент чи виконавчі органи держави, а місцеві жителі. В деяких штатах Нової Англії ці функції й досі безпосередньо виконують народні збори, і, кажуть, це дає кращі результати, ніж можна було б сподіватися.



1 "Про свободу" — останній розділ, і особливо в останньому розділі "Принципів політичної економії".



Ті високоосвічені спільноти цілком задоволені таким примітивним типом місцевого самоврядування й не мають жодного бажання замінити його на /315/ єдину знайому їм представницьку систему, коли всі меншини позбавлені виборчого права. Однак для того, щоб така система пристойно працювала на практиці, потрібні певні дуже специфічні обставини: мають існувати місцеві представницькі органи. В Англії такі умови виконуються, але дуже неповно, їм бракує послідовності й системності, у деяких інших країнах з куди меншою демократичністю врядування ці функції розроблені набагато раціональніше. В Англії завжди було більше свободи, але менше організованості, а в інших країнах — більше організованості й менше свободи. Отже, необхідно, щоб на додаток до національного представницького органу існували також муніципальні й провінційні представницькі органи. І тоді залишається розв’язати два питання: як повинні формуватися місцеві представницькі органи і який вони повинні мати спектр функцій.

При розгляді цих питань слід звернути однакову увагу на два такі пункти: як найкраще провадити місцеві справи і як домогтися, щоб їх виконання найкраще сприяло підтримці державного духу й розумовому розвитку. Ближче до початку цієї роботи я вже доволі жорстко висловлювався (але навряд чи будь-які слова можуть бути достатньо жорсткими, щоб передати силу моїх переконань) про важливість тієї складової дії вільних інституцій, яку можна назвати суспільною освітою громадян. Так-от, органи місцевого самоврядування є головним інструментом цього процесу. За винятком участі, яку люди можуть брати в якості присяжних в судочинстві, основна маса населення має дуже мало можливостей взяти особисту участь у загальних справах суспільства. Читання газет, можливо співпраця з ними, участь у мітингах, та підтримка різноманітних, адресованих політичній владі звернень — цим у періоди між виборами обмежується участь приватних осіб у загальній політиці. Хоча важко переоцінити важливість цих різноманітних можливостей як засобів забезпечення свободи й загального розвитку особистості, але це скорше розвиток мислення, ніж практичні дії, причому саме того мислення, що не тягне за собою відповідальності за дії й у більшості осіб ледве виходить за межі пасивного сприйняття чужих думок. Та коли йдеться про місцеві органи влади, то, крім того, що громадяни виконують функції виборців, багато з них мають шанси бути обраними, і дехто з них унаслідок добору чи ротації займає ту чи ту з багатьох місцевих адміністративних посад. На цих посадах їм доводиться не лише діяти на користь суспільства, а й думати й говорити, і думати замість них уже не буде ніхто. Можна ще додати, що ці місцеві /316/ функції будуть школою серйозної політичної освіти, і її мають можливість отримати якраз нижчі щаблі суспільства, бо представники вищих класів взагалі до цих посад і не прагнуть. Таким чином, з одного боку, навчання має в місцевих справах більшу вагу, ніж у загальнодержавних, а з другого боку, на місцевому рівні від якості врядування залежать не такі життєво важливі інтереси. Тож у цьому випадку можна надати більшої ваги турботі про політичну освіту й не так перейматися принципами ефективності, ніж у питаннях загальнодержавного законодавства та імперської політики.

Питання правильного формування місцевих представницьких органів влади не викликає особливих труднощів. Застосовані тут принципи в жодному аспекті не відрізняються від принципів формування національного представництва. Існують такі самі підстави, що й у випадку важливіших функцій, для того, щоб ці органи обов’язково були виборними. І на користь цього та створення широкої демократичної основи виборів діють ті самі аргументи, тільки вони набувають ще більшої сили: адже ризик в цьому випадку менший, а переваги у сфері освіти й виховання народу в деяких аспектах навіть більші. Оскільки основний обов’язок місцевих органів полягає в стягуванні й використанні місцевих податків, усі, хто їх сплачує, повинні мати виборче право, а хто не сплачує — не повинні. Я маю на увазі ситуацію, коли немає ніяких непрямих податків, увізного мита, чи, якщо вони є, мають характер лише додаткових стягнень і поширюються тільки на тих, хто сплачує і прямі податки. Представництво меншин має забезпечуватися таким самим способом, як і в національному парламенті, й так само важливо, щоб деякі категорії виборців мали по кілька голосів. Хіба що у випадку місцевих органів немає таких однозначних заперечень, як у випадку вищих, проти того, щоб право на кілька голосів надавалося (як на деяких місцевих виборах у нашій країні) тільки на підставі володіння певними грошовими ресурсами. Адже чесний і поміркований розподіл грошових ресурсів займає багато важливіше місце у справах місцевих органів влади, ніж національних, тож буде справедливо й політично доцільно надати пропорційно більшого політичного впливу тим, хто має більші грошові інтереси.

В останньому з запроваджених у нас місцевих представницьких органів — раді опікунів — до його складу разом з обраними членами входять і окружні мирові судці (це стає одним з їхніх службових обов’язків). За законом, їхня кількість обмежується /317/ третиною повного складу. У мене не виникає сумнівів щодо позитивного впливу такої системи саме в специфічних умовах англійського суспільства. Таким чином до цих органів потрапляють члени освіченого класу, яких, мабуть, не можна було б туди залучити будь-яким іншим способом. Отже, члени, чия участь у раді є службовим обов’язком, обмежені кількістю й тому не можуть здобути переваги завдяки простій більшості. Водночас, фактично представляючи інший клас, чиї інтереси іноді відрізняються від інтересів решти класів, вони становлять певну перешкоду класовим інтересам фермерів та крамарів, з яких складається основний масив виборних опікунів. Та ми не можемо так само схвально висловитися і про квартальні сесії — єдині наші провінційні органи, що складаються лише з мирових суддів, на яких, окрім суддівських обов’язків, лежить ще й виконання деяких найважливіших адміністративних функцій. Ці органи утворюються найаномальнішим способом: їхні члени не є ні виборними, ні призначеними у власному розумінні цього слова, бо мають виконувати свої важливі функції, подібно до феодальних лордів, яких вони заступили фактично на підставі розміру своїх земельних наділів. Право призначення членів цього органу закріплене за короною (на практиці за одним із них — лордом-лейтенантом, головним мировим суддею графства), і його використовують тільки для виведення з його складу того, хто дискредитує орган чи, як найчастіше й трапляється, не влаштовує когось своїми політичними поглядами. Це, в принципі, найаристократичніший орган, що нині є в Англії, аристократичніший за палату лордів, бо він один виділяє державні гроші й опікується важливими державними інтересами абсолютно незалежно від будь-якого представницького органу. Аристократичні класи тримаються за цей орган з незмінною впертістю, але він вочевидь працює за принципами, що суперечать всім основним засадам представницького врядування. У раді графства навіть поєднання членів, що виконують свої функції за службовим обов’язком, і з виборними членами не має такого виправдання, як у раді опікунів, бо справи графства досить масштабні, щоб цікавити й вабити місцевих джентльменів, яким домогтися обрання в цю раду аж ніяк не важче, ніж пройти в парламент у якості представників від графств.

Тепер я розповім про правильний розподіл по виборчих округах виборців, що обирають представників в місцеві органи влади. Тут принцип, неприйнятний як виняткове й неодмінне правило формування парламентського представництва, а саме: групуван-/318/ня за місцевими інтересами — виявляється єдиним справедливим і можливим. Сама мета створення місцевих представництв полягає в тому, щоб ті, хто має спільні інтереси, які не збігаються з інтересами решти співвітчизників, могли самі забезпечити вирішення пов’язаних з ними питань. І якщо місцеві представницькі органи формуються не на основі групування навколо спільних інтересів, а якось інакше, то це суперечить визначеній меті. В кожному місті, великому чи маленькому, існують якісь свої специфічні місцеві інтереси, спільні для всіх його жителів, отже, кожне місто, незалежно від його розміру, повинне мати власну муніципальну раду. Так само очевидно й те, що місто не повинне мати більше однієї такої ради. Різні райони того самого міста майже ніколи або й ніколи не мають жодних відчутно різних місцевих інтересів. Усі вони потребують однакових дій, однакових витрат, і в кожному районі можна проводити ті самі заходи, — за винятком хіба що церков, які, напевне, бажано залишити під парафіяльним управлінням. Брукування, освітлення, водопостачання, каналізація, портове й ринкове регулювання — не можуть бути різними в різних районах міста, бо інакше це призведе до значних додаткових витрат і незручностей. Поділ Лондона на шість чи сім незалежних округів, у кожному з яких місцеві справи вирішуються окремо (причому навіть адміністрація деяких з них не має внутрішньої єдності), заважає послідовній чи впорядкованій співпраці між ними для досягнення спільних цілей, унеможливлює будь-який стандартний принцип поділу обов’язків на місцях, змушує центральні урядові органи брати на себе справи, які краще було б залишити місцевим органам, якби їхня влада поширювалася на всю столицю. Така ситуація не відповідає жодній меті, а лише зберігає фантастичний зовнішній блиск Лондонської міської ради — цього сполучення сучасних службових зловживань зі старомодним франтівством.

Інший, не менш важливий принцип полягає в тому, що в кожному місцевому виборчому окрузі має існувати лиш один виборний орган для вирішення всіх місцевих питань, а не окремі органи для кожної справи. Поділ праці означає не поділ кожної справи на малесенькі фрагменти, а об’єднання операцій, зручних для того, щоб їх виконувала одна особа, й поділ операцій, які краще виконають різні особи. Виконавчі обов’язки на місцях і справді вимагають поділу на різні відділи, й підстави тут такі самі, як і у випадку цілої держави. Адже це обов’язки різних типів, і належне виконання кожного з них вимагає специфічних знань і пильної /319/ уваги спеціально підготовленого службовця. Але аргументи на користь поділу на підрозділи виконавчої гілки влади не можна застосовувати до контрольної гілки. Справа контрольного органу полягає не в тому, щоб виконувати роботу, а в тому, щоб стежити, аби все було зроблене належним чином і не лишилося незробленим щось важливе. І цю функцію в усіх підрозділах може виконувати всього один орган нагляду; до того ж загальний і всеосяжний погляд тут набагато доцільніший, ніж докладний і мікроскопічний. У державних справах ситуація, коли кожного робітника контролював би окремий наглядач, видавалася б таким самим безглуздям, як і в приватних. Уряд корони складається з багатьох департаментів, і ними керують різні міністри, але ніхто не ділить парламент між цими міністрами, аби контролювати, як вони виконують свої обов’язки. Місцевим органам, як і національному парламенту, слід опікуватися справами регіону як цілісності, складеної з частин, кожну з яких потрібно пристосувати до інших і приділяти їй увагу відповідно до її місця й ваги в усій системі. Існує й інша доволі поважна причина об’єднувати контроль над усіма справами регіону в єдиному органі. Найбільша вада місцевих виборних органів і головна причина невдач, що їх часто спіткають, — це невисокий рівень розвитку людей, з яких вони майже завжди складаються. Ці люди мають бути дуже різними, і в цьому справді полягає одна з корисних рис даного органу. Головним чином саме ця обставина перетворює його на школу підвищення політичного потенціалу й загального розумового рівня. Але в школі мають бути не лише учні, а й учителі. Цінність навчання головним чином залежить від того, чи призводить цей процес до контакту нижчого розуму з вищим, — до контакту, що за умов повсякденного життя трапляється вкрай рідко, і брак таких контактів здебільшого й утримує основну масу людства на спільному рівні вдоволеного невігластва. Мало того, ця школа нічого не варта (і стає розсадником зла, а не добра), якщо через брак належного нагляду і нестачу в її лавах видатних особистостей, дії цього органу дуже часто зрештою вироджуються до безсоромного й нерозумного водночас задоволення особистих інтересів його членів. Нині досить безнадійно закликати представників вищих за соціальним чи за інтелектуальним рівнем класів брати участь у місцевому самоврядуванні на ролях членів комітету з брукування чи каналізаційної комісії. Тільки всі справи рідного міста в комплексі виявляються досить привабливим предметом, щоб заохотити людей, які мають бажання й достатньо знань, аби займатися державними справами, стати /320/ членами скромного місцевого органу й присвятити йому свої знання й час, перетворивши свою присутність там на щось більше, ніж відповідальну й надійну запоруку стабільної роботи для менш обдарованих осіб. Навіть Комітет з питань праці, хоча його діяльність і охоплює всю столицю, приречений на те, щоб складатися з осіб такого самого класу, що й члени церковних рад лондонських парафій. Неможливо й непотрібно, щоб саме такі люди не формували більшість у кожному місцевому органі, але для всіх завдань, які стоять перед місцевими органами, — чи це освічене й чесне виконання їхніх специфічних завдань, чи виховання політичної культури нації, — важливо, щоб у кожному з них було по кілька найрозумніших представників місцевої спільноти. Таким чином, вони постійно й надзвичайно корисно спілкуватимуться з менш розумними особами, отримуючи від них знання місцевого чи галузевого характеру й натомість надихаючи їх власними, ширшими ідеями і вищими, раціональними цілями.

Окреме село не потребує муніципального представництва. Говорячи про село, я маю на увазі населений пункт, жителі якого значно не відрізняються характером своєї діяльності чи соціальним станом від жителів сусідніх сільських поселень і чиї місцеві потреби можуть задовольнити спільні для всієї околиці заходи. Такі маленькі населені пункти рідко мають досить населення, щоб сформувати пристойну муніципальну раду. Якщо там і трапляється якийсь талант чи знання, що можуть знадобитися для якоїсь державної справи, то вони звичайно зосереджуються в одній людині, яка таким чином набуває в цьому місці виняткового впливу. Краще об’єднувати такі поселення у великі виборчі округи. Місцеве представництво сільських районів природно визначають географічні обставини, але при цьому слід звертати належну увагу й на почуття взаємної симпатії, які так допомагають людям у спільних діях і об’єднують їх на територіях, межі яких почасти збігаються з історичними кордонами (наприклад, кордонами графств і провінцій); крім того, жителів об’єднує ще й спільність інтересів і роботи, як-от у хліборобських, приморських, промислових чи гірничих округах. Різні типи місцевих справ вимагають представництв різного масштабу. Визначено, що найприйнятнішу основу для боротьби зі злиднями становлять парафіяльні Ради, а для належного піклування про шляхи, в’язниці й керування роботою поліції не забагато виявляється і масштабів середнього графства. Отже, принцип, що виборний орган будь-якої місцевості повинен мати владу над усім, що діється в цій місцевості, у великих регіо-/321/нах потребує певної модифікації під впливом іншого принципу, а також не менш важливого міркування про необхідність залучати до виконання місцевих адміністративних обов’язків людей якомога вищої кваліфікації. Наприклад, якщо для належного адміністративного запровадження закону про бідняків потрібно (а я гадаю, що таки потрібно), щоб район оподаткування був не більшим за територію більшості нинішніх парафіяльних рад, то наш додатковий принцип вимагає, щоб кожна така рада мала свою раду опікунів; однак, оскільки в раду графства звичайно потрапляють кваліфікованіші особи, ніж ті, з яких складаються ради опікунів, то, можливо, доцільно залишити раді графства якісь місцеві справи вищого рівня, що їх взагалі зручно виконувати й силами кожної окремої парафіяльної ради.

Окрім контрольної ради, чи місцевого аналогу парламенту, існує й виконавчий підрозділ для регулювання місцевих справ. І тут теж постають ті самі питання, як і при розгляді діяльності органів виконавчої влади в державі, й вони здебільшого мають ті ж самі відповіді. По суті, всі принципи, що стосуються державних обов’язків, однакові. Передусім кожною справою має піклуватися один виконавчий урядовець, і тільки він має відповідати за виконання всіх доручених йому обов’язків. Крім того, його слід не обирати, а призначати. Було б безглуздо, якби земельного інспектора, медичного функціонера чи навіть збирача податків призначали за результатами загальних виборів. Народний вибір звичайно залежить від інтересів кількох місцевих лідерів, і, оскільки не вважається, що вибір здійснюють саме вони, то вони ні за що й не відповідають. В іншому випадку народний вибір може грунтуватися на симпатії до особи, яка має дванадцятьох дітей і протягом тридцяти років бездоганно сплачує податки. Коли в таких випадках народні вибори — просто фарс, то й призначення цих урядовців представницьким органом викликає не набагато менші заперечення. Існує незмінна тенденція перетворювати такі органи на акціонерні товариства для задоволення приватних інтересів їхніх найрізноманітніших членів. Призначення має здійснювати під свою особисту відповідальність голова того чи того органу, хоч яким титулом ми називатимемо його — мер, голова квартальної сесії чи як завгодно інакше. В регіоні він займає посаду, аналогічну до посади прем’єр-міністра держави, й за умов добре організованої системи такі призначення й нагляд за місцевими урядовцями має бути найважливішою складовою його обов’язків, а його само-/322/го місцевий виборний орган має призначати з власних лав і щорічно затверджувати або усувати внутрішнім голосуванням.

Тепер я перейду від устрою місцевих органів влади до не менш важливого й набагато складнішого питання про сферу їхньої компетенції. Це питання поділяється на дві частини: якими мають бути їхні обов’язки й чи повинні вони мати усю повноту влади в межах цих обов’язків, а чи мусять підлягати втручанню з боку центрального уряду (якщо так, то якому саме втручанню).

Почнімо з того, що, очевидно, всіма суто місцевими справами — справами, що стосуються тільки однієї певної місцевості — повинні займатися лише місцеві органи влади. Брукування, освітлення, прибирання вулиць і каналізація будинків за звичайних умов, окрім жителів міста, майже нікого не турбують. Націю загальні такі питання цікавлять не більше, ніж її цікавить особистий добробут всіх її окремих громадян. Але серед закріплених за місцевими органами чи доручених місцевим урядовцям обов’язків є багато таких, що їм було б не менш доцільно надати національного статусу, оскільки вони становлять місцеву частку тих сфер державного врядування, в ефективній роботі яких зацікавлений увесь народ. Це, наприклад, в’язниці, (більшість їх у нашій країні підпорядковані адміністрації графств), місцева поліція, місцеве судочинство — все, що здебільшого виконують обрані на місцях службовці, що фінансується з місцевих фондів, особливо в містах із самоврядуванням. Жодну з цих справ не можна назвати справою місцевого (на відміну від національного) значення. Всьому населенню держави не байдуже, якщо через погане керування місцевою поліцією якась частина країни стане розсадником злодіїв чи осередком розпусти. Чи якщо через погане керівництво в’язницями подвоїлися б чи втратили б усяку вагу покарання, які наклав суд на утримуваних там злочинців (що, можливо, жили або коїли свій злочин в іншому окрузі). Мало того, чинники, що визначають добре керування цими справами, всюди однакові. Немає жодної поважної причини, чому поліцією, чи в’язницями, чи судочинством у різних частинах королівства мали б керувати по-різному. Причому існує значна небезпека, що в цих надзвичайно важливих справах (для яких було б цілком доцільно використовувати найкращі голови країни) не дуже обдаровані особи, що тільки на їхню службу й доводиться сподіватися на місцях, можуть накоїти величезних помилок, які можуть зганьбити врядування країною в цілому. Безпека особистості й майна та однакові норми справедливості для всіх індивідів належать до найголовніших по-/323/треб суспільства й первинних завдань уряду, і якщо залишити їх на відповідальність будь-яких інших органів, крім найвищих, то вийде, що центральний уряд потрібний тільки для провадження воєн і укладення міжнародних угод. Будь-які заходи, що дають змогу найкраще виконати ці первинні завдання, мають стати обов’язковими для всіх, а забезпечення їхнього запровадження потребує централізованого нагляду. Часто буває корисно, щоб виконання визначених центральним урядом обов’язків довіряли урядовцям, призначеним на місцях місцевими органами влади; для закладів нашої країни це навіть необхідно, бо на місцях бракує урядовців, що представляють центральний уряд. Але досвід щоденно зміцнює в суспільстві переконання в необхідності, щоб на місцях були принаймні призначені центральним урядом інспектори, які стежили б, чи виконують місцеві урядовці свої обов’язки. Якщо в’язницями керують на місцях, центральний уряд має призначати інспекторів в’язниць, що піклуватимуться про дотримання ухвалених парламентом законів і пропонуватимуть зміни до них, коли цього вимагатиме стан місць позбавлення волі, так само як існують фабричні й шкільні інспектори, що наглядають за виконанням постанов парламенту про фабрики і за дотриманням умов, які держава гарантує в школах.

Але якщо судочинство, поліція і в’язниці — це те, що обходить кожного й водночас неподільно пов’язане з колом загальнонаукових питань, не залежних від місцевих особливостей, то, значить, це сфери, якими можна й слід керувати в усій країні стандартно, і це керування мають забезпечувати люди, що освітою й майстерністю значно перевершують представників місцевої влади; крім того, є й такі сфери діяльності, як втілення в життя закону про бідняків, санітарний нагляд і т. і., що, становлячи реальний інтерес для цілої країни, можуть бути лише під керуванням місцевих органів влади, бо інакше місцеве самоврядування не виконуватиме своїх найбезпосередніших завдань. Що стосується таких обов’язків, то тут постає питання, якою мірою слід довіряти місцевим органам абсолютну владу, вільну від будь-якого нагляду й контролю з боку держави.

Аби розв’язати цю проблему, важливо розглянути, яким є порівняльне становище центрального й місцевих органів влади, пов’язане з їхньою спроможністю працювати й захищеність від недбальства й зловживань. По-перше, місцеві представницькі органи та їхні урядовці майже напевно матимуть нижчий рівень інтелекту й знань, ніж парламент та національні виконавчі органи. /324/ По-друге, крім того, що вони самі мають нижчу кваліфікацію, вони опиняються під наглядом громадської думки нижчого рівня й підзвітні їй. Публіка, під чиїм наглядом вони діють і чиєї критики зазнають, є обмеженою кількістю й загалом менш освіченою, ніж та, що придивляється до роботи найвищих органів влади в столиці; водночас порівняно невелике значення залучених інтересів призводить до того, що навіть ця, обмеженіша, публіка думає про предмет не так зацікавлено й менше про нього піклується. Відбувається набагато менше втручань з боку преси, менше публічних обговорень, і навіть коли вони відбуваються, то місцевим органам влади безкарно не звертати на них уваги буває легше, ніж загальнонаціональним. Тож досі здається, що перевагу безперечно слід віддавати керуванню з боку центрального уряду. Та коли придивитись уважніше, виявиться, що аргументи на користь такої думки врівноважуються не менш переконливими протилежними аргументами. Якщо місцеві органи й публіка поступаються центральним у знанні принципів урядування, то в них є й перевага, яка це компенсує: набагато безпосередніша зацікавленість у результаті. Сусіда чи землевласник якоїсь людини може бути набагато розумнішим за неї й мати певний непрямий інтерес в її процвітанні, але, попри все це, коли та людина сама піклуватиметься про свої інтереси, то вона враховує їх краще, ніж коли про них піклуватимуться сусіда чи землевласник. Далі слід пам’ятати, що навіть уявивши собі центральний уряд, який керує всіма справами через своїх урядовців, то ці урядовці працюватимуть не в центрі, а на місцях. І хай наскільки місцева публіка нижча за столичну, тільки вона має змогу приглядатись до їхньої роботи, й саме місцева громадська думка прямо впливатиме на дії чиновників чи привертатиме увагу уряду до тих елементів цих дій, що можуть вимагати поправи. А загалом громадська думка всієї країни перейматиметься питаннями місцевого самоврядування тільки в крайніх випадках, і ще рідше вона матиме можливість вирішувати їх на підставі бодай трохи слушного розуміння справи. До того ж місцева громадська думка неминуче набагато потужніше впливає на суто місцевих урядовців. Вони, природна річ, є жителями цієї місцевості й не чекають, що, коли скінчаться їхні повноваження, їх звідти заберуть; до того ж слід мати на увазі, що сама їхня влада залежить від волі місцевої публіки. У мене немає потреби зупинятися на тому, що центральній владі бракує докладного знання місцевих людей та особливостей, що її час та увага занадто зайняті іншими справами, щоб дати їй змогу достатньо широко /325/ й добре познайомитись із місцевими справами, аби навіть просто розбирати скарги та вимагати звітів від такої величезної кількості своїх місцевих агентів. Отже, в подробицях урядування місцеві органи взагалі матимуть перевагу, але в розумінні принципів навіть суто місцевого врядування правильно сформований центральний уряд має незрівнянно переважати місцевий — не лише через ймовірну особисту вищість урядовців, з яких він складається, і величезну кількість мислителів та письменників, що завжди докладали зусиль, аби звернути увагу урядовців на різноманітні корисні ідеї, а й тому, що знання та досвід будь-яких представників місцевої влади — не більше ніж місцеві досвід і знання, обмежені їхньою частиною країни й тамтешніми методами врядування, тоді як центральний уряд має змогу пізнати все, чого можна навчитися з об’єднаного досвіду всього королівства, й до цього слід додати ще й легкість доступу до досвіду інших країн.

Тож не важко зробити і практичний висновок із цих засновків. Влада, найкраще обізнана з принципами, має визначати принципи, а подробиці слід залишити владі, компетентній у подробицях. Головним завданням центральної влади має бути випуск інструкцій, а місцева влада повинна втілювати їх у життя. Владу можна локалізувати, але знання, щоб воно дало найбільшу користь, слід централізувати, десь мусить існувати фокус, у якому збираються всі його розсіяні промені, аби слабкі й тьмяні розпорошені вогники завжди могли знайти там те, що їм необхідно, аби спалахнути і заіскритися. Кожній гілці місцевого самоврядування, діяльність якої впливає на загальні інтереси, має відповідати певний центральний орган — міністр чи спеціально призначений підпорядкований йому урядовець, нехай той урядовець навіть тільки збирає звідусіль інформацію й передає набутий у певному місці досвід туди, де його бракує. Але центральна влада може робити і дещо більше. Вона повинна постійно підтримувати спілкування з місцями: дізнаватися про їхній досвід і передавати їм свій власний; вільно надавати поради за першим проханням і пропонувати їх, коли сама побачить, що хтось має в них потребу; вимагати публічності та звітів про діяльність, домагатися запровадження кожного загального закону, ухваленого законодавчим органом країни і пов’язаного з питаннями місцевого самоврядування. Мало хто, напевне, заперечить необхідність ухвалення кількох таких законів. Місцевим органам можна дозволити недовраховувати власні інтереси, але не завдавати шкоди інтересам інших, не порушувати ті принципи справедливості в стосунках між індивідами, забез-/326/печення жорсткого дотримання яких є обов’язком держави. Коли місцева більшість намагається пригнітити меншість чи один клас — інший, держава зобов’язана втручатися. Наприклад, усі місцеві податки має запроваджувати тільки місцевий представницький орган; але, попри те, що цей орган обирають лише платниками податків, він може встановити такі типи податків до місцевого бюджету чи визначити такі їхні розміри, що тягар бідних, чи багатих, чи якогось іншого окремого класу виявиться несправедливо важким. Отже, обов’язок законодавства полягає в тому, щоб, залишаючи певний обсяг місцевих податків на розгляд місцевих органів влади, жорстко встановити способи та рівні оподаткування, щоб місцеві органи були зобов’язані стягувати тільки їх. Так само й у сфері державної соціальної допомоги працьовитість і моральний дух трудового населення найбільшою мірою залежать від реалізації певних визначених принципів надання цієї допомоги. Хоча визначення того, хто саме отримає допомогу згідно з тими принципами, значною мірою залежить від місцевих функціонерів, але визначати самі принципи має національний парламент. І якщо він не визначає обов’язкових для всіх правил з цих найважливіших національних питань і не передбачає дієвих механізмів для того, щоб ніхто не відступав від цих правил, то це означає, що він зневажає один зі своїх найважливіших обов’язків. Що стосується питання, які саме повноваження безпосереднього втручання в процеси місцевого самоврядування потрібні центральним органам для належного запровадження тих або тих законів, то це вже подробиці, говорити про які немає сенсу. В самих законах природно будуть визначені покарання й механізми запровадження цих законів. Можливо, необхідно передбачити крайні випадки, коли повноваження центральної влади доходитимуть аж до розпуску місцевої представницької ради чи звільнення місцевих виконавців; але вона не повинна робити нових призначень чи взагалі тимчасово припиняти місцеве самоврядування. Там, де в діяльність місцевих органів влади не втручаються ні парламент, ні будь-яка гілка виконавчої влади, що виконує тільки функції радника й критика, стежить за запровадженням законів і викриває перед парламентом чи місцевими виборцями дії, які вважає гідними осуду, — там функції виконавчої влади мають незрівнянно велику вагу.

Хтось може подумати, що хай наскільки центральні органи влади перевершують місцеві у знанні принципів урядування, але велика мета соціальної й політичної освіти громадян, на якій я тут /327/ так наголошував, вимагає, щоб їм дозволили вирішувати їхні проблеми згідно з їхнім власним, хоч яким недосконалим розумінням. На це можна відповісти, що освіта громадян — не єдине, на що слід звертати увагу; величезне значення уряду й адміністрації зумовлене не лише цим. Але така думка свідчить про дуже неповне розуміння, як саме суспільні інституції виконують функції засобу політичного виховання. Тільки дуже погана освіта сполучає невігластво з невіглаством, дозволяючи їм об’єднуватися й безпорадно простувати до знань, якщо вони їх цікавлять, і обходитися без них, якщо не цікавлять. А треба, щоб невігластво усвідомило себе як невігластво і стало здатним скористатися знанням; треба привчати голови, що звикли тільки до рутини, діяти за певними принципами й усвідомлювати їхню цінність; навчити їх порівнювати різні способи дії і вирізняти найкращий з-поміж них за допомогою власного розуму. Коли ми бажаємо мати хорошу школу, не слід виганяти звідти вчителів. Давня приказка "Який учитель, така і школа" не менш слушна при опосередкованому навчанні дорослих людей у процесі виконання державних обов’язків, як і при навчанні молоді в академіях і коледжах. Месьє Шарль де Ремуза вдало порівнює уряд, який намагається зробити все сам, зі шкільним учителем, що робить за учнів усі домашні завдання: він може мати серед учнів велику популярність, але мало чого їх навчить. З іншого боку, уряд, який і сам нічого не робить із того, що міг би зробити і хтось інший, і не вчить нікого, як це робити, подібний до школи без вчителів, де вчать одне одного учні, хоча їх самих ніколи нічого не навчали.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.