[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 328-334.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ XVI

ПРО НАРОДИ ТА ЇХНІЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ПРЕДСТАВНИЦЬКИМ УРЯДУВАННЯМ



Про народ можна говорити тоді, коли частина людства об’єднана взаємними симпатіями, яких не існує між нею та рештою людства. Це спонукає членів цієї групи охочіше співпрацювати одне з одним, ніж із рештою людей, і прагнути бути під одним урядуванням, яке складалося б винятково з них самих чи з певної їх частини. Це чуття належності до одного народу породжується різними причинами. Іноді воно зумовлене спільністю походження й роду. Значним чином впливає мовна і релігійна спільність. Мають значення й географічні межі. Проте найзначніша з усіх причин — спільність попереднього політичного життя, наявність національної історії, а отже, єдиної історичної пам’яті, колективних звитяг і принижень, радощів і скорботи, пов’язаних зі спільними подіями в минулому. Але жодну з цих обставин окремо не слід уважати за необхідну й достатню. Швейцарія, наприклад, вирізняється сильним чуттям народу, хоча в її кантонах перемішано багато різних народів, мов і релігій. Сицилія впродовж усієї історії відчувала свою виразну національну відмінність від Неаполя, незважаючи на майже цілковиту мовну, релігійну та історичну спільність. Фламандська і валонська провінції Бельгії, попри різницю в мові та походженні, набагато сильніше відчувають належність до одного народу, ніж фламандська — до Голландії, а валонська — до Франції. Однак національне чуття загалом слабшає, коли немає бодай одного чинника, які його породжують. Спільність мови, літератури й, певною мірою, роду й пам’яті підтримали доволі сильне чуття народу серед різних груп германців, дарма що вони ніколи насправді не об’єднувалися під одним урядуванням; а втім, це чуття жодного разу не спонукало окремі держави позбутися своєї незалежності. Серед італійців чуття народу породжене мовною й літературною спільністю (хоча вона далеко не повна), а також географічним становищем, яке чіткою лінією відмежовує їх від решти країн, і, — можливо, це найголовніший чинник, — єдиним ім’ям, що осяває всіх, хто ним зветься, славою досягнень минувшини в мистецтві, війні, політиці, релігії, науці й літерату-/329/рі. Дарма що це чуття ще не дуже досконале, воно достатнє для тих великих звершень, які творяться перед нашими очима. І так сталося, незважаючи на те, що Італія — величезна мішанка народів, що ані за сивої давнини, ані за часів новітньої історії не перебували під одним урядуванням, за винятком періодів, коли таке урядування поширювало або намагалося поширити свій вплив на більшу частину відомого тоді світу.

Де чуття народу досягає певної сили, там ми бачимо вагомі підстави для об’єднання представників одного народу під спільним, сформованим тільки для них урядуванням. Одне слово: справу врядування мають вирішувати ті, над ким урядують. Проте навряд чи відомо, скільки свободи потрібно тій або тій частині людського роду, щоб, як не визначити, то бодай обрати, до якого саме з багатьох людських колективних утворень їй пристати. Однак коли народ дозріває до утворення вільних інституцій, то йому слід відповісти на ще суттєвіше запитання. Майже неможливо запровадити вільні інституції в країні, де живуть різні народи. Необхідна для роботи представницького врядування єдність громадської думки не може існувати серед людей різних поглядів, надто тоді, коли вони читають і розмовляють різними мовами. Фактори, що формують думки та спонукають до політичних дій, в різних частинах країни надто різняться між собою. В різних регіонах такої країни люди мають собі своїх місцевих лідерів і довіряють лише їм. Вони читають різні книжки й газети, слухають різні промови. Одна частина країни не знає, які погляди і які заклики поширюються в іншій. Різні частини по-різному сприймають однакові події, ту саму систему врядування. І кожна частина радше боїться лиха з боку іншого народу, ніж від спільного арбітра — держави. Здебільшого саме ці взаємні побоювання й антипатії сильніші за нелюбов до влади. Якщо якийсь один народ почувається скривдженим політикою спільного володаря, цього досить, аби таку політику став підтримувати інший народ. Навіть якщо всі почуваються покривдженими, то жоден народ не наважиться покластися на вірність іншого і організувати спільний опір. Водночас вони не мають досить сили для боротьби наодинці, й кожен народ може розважити, що здобуде найбільше переваг, виторговуючи собі прихильність уряду на шкоду решті народів. Крім того, в цьому випадку всім бракує такого дієвого захисту від деспотизму врядування, як взаєморозуміння армії й народу. Армія, за своєю сутністю, становить ту частину кожного суспільства, де різниця між співвітчизниками та чужоземцями найвідчутніша і найглибша. /330/ Для всіх людей чужинець — всього-на-всього незнайомець, а для вояка — людина, з якою, можливо, доведеться битися на смерть. Для нього ця різниця подібна до різниці між друзями і ворогами, можна навіть сказати, між людиною і твариною, оскільки у ставленні до ворога єдиний закон — це сила, а єдине можливе послаблення, як і щодо тварин, — просто гуманність. Солдати, що для них половина або три чверті громадян країни, якій вони служать, здаються чужими, з легкістю знищать їх, навіть не запитуючи себе: "Чому?" — немов ті були ворогами на бойовищі. Складена з багатьох народів армія не має ніякого патріотизму — лише відданість корогві. Такі армії мордували свободу протягом усієї сучасної історії. Лиш офіцери й уряд, якому вони служать, тримають їх укупі. Вони підвладні тільки одній ідеї громадянського обов’язку, якщо взагалі її мають, — виконанню наказів. Підтримуване таким чином урядування — за допомогою угорських полків в Італії, а італійських полків в Угорщині — може довго триматися в обох місцевостях за допомогою залізного ярма чужоземних завойовників.

Можна твердити, що така різниця між належним ставленням до співвітчизника і до просто людини гідна радше дикунів, ніж цивілізованих істот, і з нею потрібно затято боротися. Я цілком пристаю на цю думку, й ніхто не обстоює її завзятіше за мене. Але це найгідніше завдання всього людства не можна вирішити за наявного стану цивілізації, утримуючи різні, приблизно однаково сильні народи, під одним урядуванням. У варварському суспільстві ситуація інша: володарі можуть бути зацікавлені в пом’якшенні непорозумінь між народами, щоб зберегти мир і полегшити собі керування. Проте коли в одного зі штучно пов’язаних народів існують вільні інституції, чи бажання їх утворити, інтерес урядування полягає зовсім в протилежному — підтримці цих непорозумінь, оскільки так можна запобігти згоді між народами й використати деякі з них як знаряддя для уярмлення інших. Австрійський двір уже впродовж цілого покоління дотримується такої тактики як головного принципу врядування. Віденське повстання й угорські заворушення виявили перед усім світом згубні наслідки такої політики. На щастя, ознаки нинішнього розвитку суспільства унеможливлюють подальший успіх такого врядування.

З огляду на зазначені вище причини стає очевидним, що утворення вільних інституцій загалом вимагає, аби межі врядування збігалися з національними кордонами. Але певні міркування суперечать на практиці цьому загальному принципу. По-перше, ча-/331/сто стають на заваді географічні умови. Навіть у деяких частинах Європи народи настільки перемішані, що годі уявити, щоб кожна з них мала окреме врядування. Наприклад, населення Угорщини складається з мадярів, словаків, хорватів, сербів, румунів, а в окремих районах — німців, і всі вони аж так перемішані, що роз’єднати їх абсолютно неможливо. Отже, не лишається нічого, як примиритися і перетворити на чесноту необхідність жити разом за рівними правами і законами. Здається, що ця спільнота поневолення, утворена 1849 р. після втрати Угорщиною незалежності, визріває і схиляє народи до такого рівноправного союзу. Німецька колонія Східна Пруссія, відрізана від решти Німеччини часткою давньої Польщі, занадто слабка, аби підтримувати свою незалежність, і тому для збереження географічної цілісності або вона сама має бути під ненімецькою владою, або проміжні польські землі мають перейти до Німеччини. Географічне становище іншого значного регіону, де велику частку населення становлять німці, — Курляндії, Естонії, Лівонії, — прирекло ці провінції стати частиною слов’янської держави. У самій Східній Німеччині надзвичайно багато слов’ян: Богемія — майже цілковито слов’янська країна, а Сілезія та інші райони — почасти слов’янські землі. Наймонолітніша країна Європи — Франція, — і та далека від однорідності: крім того, що в її віддалених регіонах зберігаються рештки чужих народів, вона сама, як доводять мова та історія, складається з двох великих частин, одну з яких займає галло-римське населення, а другу — переважно франкські, бургундські та інші тевтонські племена.

Коли географічне становище сприятливе, проступають проблеми морального й соціального характеру. Досвід доводить, що один народ цілком здатен поглинути інший, і якщо поглинута нація за своєю природою відстала й менш обдарована, то поглинання дає їй величезну користь. Ніхто не заперечуватиме, що для бретонців чи басків французької Навари надзвичайно вигідно і корисно долучитися до ідей та почуттів високо цивілізованого й культурного народу — тобто стати представниками французької нації, на рівних правах користуватися всіма привілеями французького громадянства, відчувати всі переваги французького заступництва, поділяти гідність і авторитет французької влади. Звичайно, все це для них набагато краще, ніж дутись серед своїх голих непривітних скель, бути напівдикунським пережитком минулого і обмежуватися своїм жалюгідним світоглядом, не беручи участі /332/ в загальносвітовому розвитку. Те саме можна сказати й про валійців та шотландських верховинців як членів британської нації.

Усе, що реально сприяє змішанню національностей, поєднуючи їхні особливості в єдину спільність, дає користь людському роду, і то не коштом знищення людських типів, яких за даних обставин, напевне, збережеться достатньо, а пом’якшуючи їхні крайні вияви й заповнюючи проміжки між ними. Такий об’єднаний народ, як схрещена порода тварин, успадковує (але більшою мірою, оскільки тут відбувається не лише фізичний, а й духовний вплив) усі здатності й переваги своїх прабатьків, захищаючи таким чином свої чесноти від виродження в суміжні з ними пороки. Одначе об’єднатися таким способом народи можуть лише за певних умов, а сукупності обставин, які впливають на результат цього об’єднання, бувають різноманітні.

Народи, об’єднані під одним урядуванням, можуть бути як рівними за своєю чисельністю й силою, так і суттєво різнитися. Коли вони нерівні, один з них може стояти цивілізаційно вище або нижче. Якщо один народ розвиненіший, то або він завдяки своїй культурній вищості може панувати над іншими, або його може подолати й підкорити своєю грубою силою інший народ. Останній випадок — справжнє лихо для людського роду, і все цивілізоване людство мусить одностайно піднятися зі зброєю в руках, аби запобігти йому. Так, поглинання Македонії Грецією було одним з найбільших нещасть, які траплялися в світовій історії, так само й загарбання Росією якоїсь країни Європи було б не меншим лихом. Коли нечисленний, однак розвиненіший народ здатний подолати численніший за себе народ, як, наприклад, македонці з допомогою греків завоювали Азію, а англійці — Індію, то зчаста це сприяє розвиткові цивілізації. Але тоді завойовники й підкорені не спроможні спільно утворити вільні інституції. Якщо ж менш цивілізований народ асимілює своїх загарбників, то зашкодить собі й людству, оскільки переможеними треба керувати як підлеглими. А така ситуація може піти або на користь, або на шкоду, залежно від того, досяг чи ні підкорений народ стану, коли брак вільного врядування рівнозначний хворобі, і використовують чи ні переможці свої переваги, щоб підняти підкорених на вищий культурний рівень. Цій темі буде спеціально присвячено один із наступних розділів.

Коли численніший і розвиненіший народ успішно панує над іншим, то цей другий народ, особливо якщо йому вже годі сподіватися відновити свою незалежність, поступово примирюється зі /333/ своїм становищем та зливається із загарбниками, коли ті справедливо керують і не викликають ненависті своїми винятковими привілеями. Нині ані мешканець Нижньої Бретані, ані навіть ельзасець не мають жодного бажання відокремлюватися від Франції. І якщо досі не всі ірландці поділяють таку прихильність до Англії, то почасти через достатньо велику для утворення могутньої самостійної нації чисельність, а головним чином через те, що до останнього часу над ними так жорстоко панували, що всі їхні найкращі й лихі почуття перетворилися на гірке озлоблення, породжене саксонським урядуванням. Ця ганебна для Англії ситуація становила нещастя і для всієї імперії, але, чесно кажучи, протягом останнього покоління її кардинально змінено. Кожен ірландець нині має не менше свободи, ніж англо-саксонці, і не меншою мірою користується вигодами як у державному, так і в приватному житті, неначе він є виходнем з якихось інших британських володінь. Державна церква лишилась єдиним наріканням Ірландії, і його поділяє половина або майже половина мешканців більшого з британських островів. Тепер майже нічого, крім історичної пам’яті й різниці в панівній релігії, не роз’єднує два народи, які, можливо, найбільше за інших доповнюють один одного. Усвідомлення рівної з англійцями уваги й справедливості до своїх справ так швидко утверджується в ірландській нації, що усуває байдужість до тих переваг, які матиме нечисленний і незаможний народ, об’єднаний спільним громадянством не просто з найближчим сусідою, але з найбагатшою, однією з найвільніших, найцивілізованіших і наймогутніших націй світу.

Величезні практичні перешкоди для змішування народів існують, коли разом опиняються майже однакові за своєю чисельністю та іншими чинниками могутності народи. В таких випадках кожен, вірячи в свою міць і відчуваючи себе здатним боротися з іншим на рівних, не бажає з ним зливатися. Кожен із сектантською впертістю культивує свої відмінні особливості. Для поглиблення різниці відроджують застарілі звичаї й навіть занепаді мови. Кожен народ сприймає як тиранію, якщо будь-які владні функції на його землях здійснюють урядовці — представники народу-суперника. І хоч би що отримував один з ворожих народів, це сприйматимуть як пограбування решти народів. Буває, що поділені таким чином народи перебувають під деспотичною владою народу, чужого для них усіх або, попри спорідненість з одним із них, такого, що більше переймається посиленням своєї могутності, ніж збереженням будь-яких національних симпатій, і тому не /334/ надає переваг жодному народові, а вживає свої інструменти влади однаково до всіх. Тоді через кілька поколінь спільність ситуації часто призводить до виникнення гармонійних стосунків між різними народами, й вони починають ставитися один до одного, як добрі сусіди, особливо коли живуть в одному регіоні. Але якщо ера прагнення мати вільне врядування настає раніше, ніж відбулося таке злиття, то можливість його здійснення втрачена. Відтоді, якщо непримиренні народи розмежовані географічно і особливо якщо вони розміщені так, що міркування зручності не вимагають об’єднання їх під спільним урядуванням (як у випадку італійської провінції під німецьким чи французьким ярмом), то взагалі розірвати зв’язки між ними не лише доречно, а й необхідно, — якщо нас справді цікавлять питання свободи та згоди між народами. Бувають випадки, коли провінціям після поділу корисно залишатися об’єднаними федеральними зв’язками. А взагалі трапляється так, що коли народи хочуть утриматися від повної незалежності й стати членами федерації, то кожен народ прагне поєднатися з різними сусідами, з якими він має більшу взаємну симпатію, а можливо, й більше спільних інтересів.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.