[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 413-441.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ III



Переходячи до іншого аспекту проблеми справедливої рівності, а саме до питання про доступність для жінок тих занять і функцій, які досі були монополією сильної статі, я сподіваюся, що мені вже неважко буде переконати тих, хто разом зі мною проаналізував тему рівності жінок у родині. Я вважаю, що неспроможність жінок у деяких справах використовують лише як привід для того, щоб тримати їх у покорі в домашньому житті; адже чоловічий загал ще й досі не може навіть уявити свого життя з рівною собі істотою. Якби це було не так, то, гадаю, за теперішнього стану суспільно-політичної та політико-економічної свідомості практично кожен мусив би визнати несправедливим відлучення половини людства від переважної частини прибуткових занять та майже від усіх вищих громадських функцій, коли ще з народження визначається, що ці істоти не здатні й за жодних умов не можуть бути здатними до тих видів діяльності, на які має повне юридичне право найдурніший і найпідліший представник протилежної статі, та коли б вони були навіть і винятково здатні до такої діяльності, вона для них і тоді була б заборонена, бо виключне право на неї повинні мати лише чоловіки. Протягом двох останніх століть, коли (зрідка) будь-який аргумент, що виходив за межі простого констатування факту, сприймали як виправдання неспроможності жінок, мало хто користувався тезою про їхні нижчі розумові можливості; та, власне, ніхто й не вважав їх нижчими в ті часи, коли випадала серйозна перевірка індивідуальних якостей людей (не виключаючи й жінок) у суспільних сутичках. Справжніми аргументами тоді ставали не недоліки жінок, а інтереси суспільства, під якими треба розуміти інтереси чоловіків — достеменно як raison d’etat 1 під приводом зміцнення існуючої влади і полегшення управління державою фактично використовується для виправдання найбридкіших злочинів.



1 Державний резон (фр.). (Прим. перекл.)



У наші дні влада послуговується ще лагіднішою мовою, і кого б вона не гнобила, завжди запевняє, що робить це для його ж блага; відповідно, яка б річ не була заборонена жінкам, вважається за необхідне примовляти, а бажано й вірити, що саме до неї жінки нездатні і що, домагаючись заборо-/414/неного, вони самі збиваються на манівці, сходять із свого істинного шляху до успіху й щастя. Але для того, щоб надати цим балачкам правдоподібності (про правдивість я мовчу), ті, хто так ними захоплюється, повинні бути готовими довести їх до тих далеких меж, куди, перед лицем загального досвіду, ніхто більше не зважується ступити. Так, не досить стверджувати, що жінки в середньому менш обдаровані, ніж чоловіки, нехай навіть окремі серед жінок можуть вирізнятися вищими розумовими здібностями; або що менше жінок, ніж чоловіків, здатні до занять і функцій вищого інтелектуального характеру. Тепер необхідно стверджувати, що жодна жінка взагалі до них не здатна і що найвидатніші жінки поступаються розумовими здібностями перед найбездарнішими з тих чоловіків, котрим ці функції сьогодні доручено виконувати. Бо коли виконання певних функцій доручається на конкурсних чи будь-яких інших засадах, які гарантують пріоритет суспільних інтересів, то не може бути жодних підстав для побоювань, що якісь важливі пости дістануться жінкам, чий інтелектуальний рівень нижчий від середнього інтелектуального рівня чоловіків узагалі чи чоловіків-учасників конкурсу. Єдиним результатом буде те, що на цих постах опиниться менше жінок, ніж чоловіків; цей результат неминучий у кожному випадку, якщо тільки не йдеться про сферу, де жінки поза конкуренцією і де більшість їх свою перевагу добре відчувають. Далі, найзапекліший огудник жінок не зважиться заперечувати, що весь досвід минулих віків і сучасності показує: жінки, і не просто окремі, а багато жінок, довели, що вони здатні робити все те, і, можливо, без жодного винятку, що й чоловіки, робити успішно й надійно. Тільки й можна зауважити, що існує немало таких речей, яких жодній із жінок не вдалося зробити так добре, як декотрим чоловікам, тобто не вдалося досягти найвищого рівня. Але дуже мало є таких речей у сфері розумової діяльності, де б жінки не підійшли впритул до найвищих досягнень. Хіба цього не досить, хіба цього не більш ніж досить, щоб визнати, що заборона змагатися з чоловіками за виконання вищих функцій є тиранією для жінок і збитками для суспільства? І чи не звичайнісіньким трюїзмом буде сказати, що такі функції часто виконують чоловіки, які далеко поступаються багатьом жінкам у здатності до цієї роботи і яких жінки легко перемогли б у чесному змаганні? Що змінюється від того, що десь, можливо, є чоловіки, зайняті зовсім іншою роботою, котрі могли б виконувати дану функцію краще, ніж жінки? Хіба це не стосується будь-яких змагань взагалі? Чи, може, чоловіків, здатних до складної й /415/ відповідальної роботи, така сила-силенна, що суспільство може дозволити собі відмовитися від послуг будь-якої компетентної особи? Невже на кожну соціально важливу посаду, щойно вона стає вакантною, ми завжди маємо напоготові достойного чоловіка, невже нічого не втрачаємо, заборонивши доступ до таких посад половині людей і наперед відмовившись від використання їхніх здібностей, якими визначними вони б не були? А коли навіть ми можемо обійтися без цих людей, то чи ж це сумісно з поняттями справедливості, щоб відмовляти їм у законній частці пошани й відзнак, у рівному моральному праві кожної людської істоти вибирати собі рід занять (не на шкоду іншим людям) за власними вподобаннями і на власний ризик? І ця несправедливість на них самих не закінчується: вона поширюється на кожного, хто мав би користуватись їхніми послугами. Постановити раз назавжди, що особи певного типу не можуть бути лікарями, адвокатами або членами парламенту, означає тяжко зашкодити не тільки цим особам, але й тим, хто звертається по допомогу до лікарів, адвокатів, хто обирає членів парламенту, всім, хто страждатиме від обмеження конкуренції та від звуження можливостей індивідуального вибору.

Мабуть, буде досить, якщо я обмежуся докладною аргументацією лише щодо функцій громадського характеру; бо коли моя аргументація достатньо переконлива в цьому разі, то, ймовірно, ще очевиднішою буде доцільність вільного доступу жінок і до інших сфер діяльності, де їхня участь може стати відчутною. І ось тут дозвольте мені передовсім виділити одну функцію, яка помітно вирізняється серед усіх інших і в якій право жінок жодним чином не залежить від їхніх здібностей, хоч би як вони там дискутувалися. Я маю на увазі право голосу — і в парламентських, і в місцевих виборах. Право обирати тих, хто буде здійснювати громадське довір’я, — це зовсім не те, що змагатися за саме довір’я. Коли б за члена парламенту не могли голосувати ті, що самі не можуть бути кандидатами, то уряд став би справжньою замкнутою олігархією. Мати голос у виборі тих, хто тобою правитиме, — це засіб самозахисту, на який має право кожна людина, навіть якщо їй назавжди перетято шлях до самого управління; а що жінок слід вважати гідними права вибирати, можна виснувати з того факту, що закон уже надав їм таке право в найважливішому для них питанні: адже вважається, що вибір чоловіка, которий буде правити жінкою до кінця її життя, вона робить сама і робить добровільно. При виборі /416/ людей, котрим надається громадське довір’я, конституційний закон має доповнити виборче право всіма належними гарантіями та обмеженнями; але якщо якісь гарантії є достатніми для чоловіків, то цілком достатніми вони будуть і для жінок. Хоч би на яких умовах і з якими обмеженнями допускалися чоловіки до голосування, не існує жодних виправдань того, щоб не допускати до нього й жінок на тих самих умовах. Більшість жінок будь-якого класу за своїми політичними поглядами істотно не відрізняються від більшості чоловіків того ж класу, якщо тільки не йдеться про ті проблеми, де зачіпаються інтереси саме жінок як таких; а оскільки це так, то жінки й вимагають виборчого права як гарантії рівноправного й справедливого вирішення проблеми. Це мусить бути очевидним навіть для тих, хто не погоджується з жодним іншим з тверджень, які я обстоюю. Навіть коли б кожна жінка була заміжньою і кожна дружина була рабинею, то тим більше ці раби потребували б юридичного захисту; але ми знаємо, що то за юридичний захист мають раби, коли закони пишуть рабовласники. Щодо здатності жінок не лише обирати, а й самим керувати установами чи брати участь у заходах високої суспільної спрямованості та відповідальності, то я вже зауважував, що це не має істотного значення для нашої практичної проблеми: адже кожна жінка, яка досягла успіху в доступній їй професії, самим цим фактом довела свою спроможність. Стосовно ж державної служби можна сказати, що коли політична система в державі відсіює непридатних чоловіків, то з таким же успіхом вона відсіюватиме й непридатних жінок; а коли не відсіює, то немає жодного значення, до якої статі належить та непридатна особа. Отже, якщо ми визнаємо, що бодай кілька жінок можуть бути придатними до таких посад, то тоді закони, які зачиняють двері перед цими винятками, не можна виправдати ніякими поглядами на здібності жінок узагалі. Та хоч цю останню думку не можна вважати суттєвою, вона не така вже й недоречна. Неупереджений аналіз її дає нову силу аргументам проти зневаги до жінок, нагадуючи про велику вагу практичної доцільності.

Для початку підіб’ємо загальні підсумки всіх психологічних спостережень, з яких випливає, що якщо й існують якісь розумові відмінності між жінками й чоловіками, то вони цілком закономірно спричинені відмінностями виховання й життєвих обставин і не свідчать про жодну істотну різницю, а надто нерівність, природного характеру. Будемо розглядати жінок тільки такими, /417/ якими вони вже є або якими були напевно відомі раніше, та враховувати ті їхні здібності, які вони вже практично виявили. Те, що вони зробили, — це принаймні доказ того, що вони спроможні робити. Зважаючи, як ретельно всіх жінок відучують (замість того, щоб привчати) від будь-яких чоловічих занять і цілей, ви бачите, що я обираю досить скромну позицію, коли захищаю жінок на підставі їхніх досягнень. А справа в тому, що тут негативне свідчення мало чого варте, тоді як позитивне стає вирішальним. Безпідставно було б стверджувати, що серед жінок не може бути Гомера, Арістотеля, Мікельанджело чи Бетховена, оскільки жодна ще не створила шедеврів, які можна поставити поруч із шедеврами великих майстрів. Цей негативний факт, щонайбільше, залишає питання нез’ясованим і відкритим для психологічної дискусії. Але немає жодного сумніву, що жінка може бути королевою Єлизаветою, Деворою або Жанною д’Арк, оскільки це не твердження, а факти. Відтак маємо цікаве спостереження: жінки довели, що вони можуть робити саме ті речі, які чинний закон забороняє їм робити. Немає такого закону, який би перешкоджав жінці написати всі п’єси Шекспіра або всі опери Моцарта. Але ні королева Єлизавета, ні королева Вікторія, коли б їм у спадок не дістався трон, нізащо не були б допущені до жодної політичної справи, а проте саме в політиці Єлизавета показала себе рівною найвизначнішим діячам.

Якщо з практичного досвіду можна зробити якийсь певний висновок без застосування психологічного аналізу, то полягає він у тому, що саме до речей, якими жінкам не дозволяється займатися, вони найбільше здатні: скажімо, їхнє покликання до державного управління таки змогло реалізуватися, і то досить яскраво, хоча нагод для цього було вкрай мало; водночас у сферах діяльності, нібито для них відкритих, жінки відзначилися зовсім не так переконливо. Ми знаємо, як мало жінок були царицями порівняно з кількістю царів-чоловіків упродовж історії. Та серед цієї жменьки переважна більшість показала справжній талант керування державою, хоча трон вони посідали переважно в тяжкі історичні часи. Вражає й те, що в багатьох випадках вони демонстрували зовсім інші чесноти, ніж це назагал приписується жіночому характерові; так, їхнє правління відзначалося рішучістю й енергією не менше, ніж мудрістю. Коли до всіх королев та імператриць ми додамо регенток і віце-королев провінцій, то загальний перелік жінок, які були видатними правителями народів, виявиться до-/418/сить довгим 1. Заперечувати цей факт неможливо, а коли один добродій, ще за давніх часів, все ж спробував його спростувати, то дійшов не менш дратівливого висновку: королеви ліпші, аніж королі, бо при королях правлять жінки, а при королевах — таки чоловіки.

Здавалось би, немає сенсу аналізувати невдалий дотеп; але подібні речі справляють враження на людей, і я не раз чув, як чоловіки повторюють цей жарт із таким виглядом, ніби вони вважають, що в ньому щось є. Принаймні він не гірше, ніж будь-який інший, може слугувати за початок дискусії. Що ж, тоді я кажу: це неправда, що при королевах правлять чоловіки. Такі випадки взагалі трапляються рідко; і якщо вже король слабкий і піддається впливові, то цим впливом однаково часто зловживають і фаворити, й фаворитки. Якщо королем править, користуючись його еротичними нахилами, яка-небудь жінка, то доброго правління годі чекати; хоча навіть за такої ситуації бувають винятки. Але у французькій історії було два королі, котрі добровільно й на багато років віддали керування справами — один матері, інший власній сестрі. Один із них, Карл VIII, був просто хлопчиком, але вчинивши так, він виконав волю батька, Луї XI, найблагороднішого монарха свого часу. Інший, св. Луї, був найкращим і одним із наймужніших правителів після Карла Великого. Обидві принцеси правили так, що з ними навряд чи порівнявся б хоч один із сучасних їм принців.



1 Особливо це буде помітно, якщо разом з Європою ми розглядатимемо й Азію. Коли ми бачимо в індійському князівстві сильне, енергійне й економічно доцільне правління, коли порядок у ньому підтримується без гноблення, а рівень культури зростає і населення стає дедалі заможнішим, то в трьох випадках із чотирьох таким князівством править жінка. Цей факт — абсолютно несподіваний, як на мій погляд, — став для мене очевидним після тривалого офіційного знайомства з індійськими урядами. Таких прикладів дуже багато, бо хоча за індійськими законами жінка не може бути правителькою, вона залишається юридичним регентом князівства увесь той час, поки справжній князь залишається неповнолітнім, а такс трапляється досить часто, тому що життя правителів-чоловіків здебільшого триває недовго через бездіяльність та чуттєві надмірності. Коли врахувати, що ці княгині ніколи не бувають на людях, ніколи не розмовляють із чужими чоловіками інакше як через ширму, ніколи не читають, а якщо й читають, то не існує жодної книги їхньою мовою, де можна було б знайти хоч рядок про політичні справи, — то треба визнати, що такі приклади природної здатності жінок до керівництва справді вражають.




Імператор Карл V, якого вважали найгнучкішим політиком серед монархів XVI ст., мав під своєю рукою більше дворян, ніж будь-хто будь-коли, і менше за інших суверенів був схильний жертвувати інтересами заради почуттів; одначе саме /419/ він призначав по черзі правительками Нідерландів двох принцес із своєї родини і тримав їх на троні упродовж усього свого життя (а потім той трон успадкувала ще й третя). Обидві жінки правили досить успішно; перша з них, Маргарита Австрійська, вважалась одним із найвидатніших політиків епохи. Але це лише один бік питання. Звернемося й до іншого. Коли кажуть, що при королевах правлять чоловіки, то чи треба це розуміти так само, як і твердження, що жінки правлять королями? Чи означає це, що королеви обирають знаряддям управління найближчих учасників своїх особистих утіх? Це трапляється рідко, навіть за такої неперебірливості, як у Катерини II; і це не ті випадки, коли урядування "під чоловічим впливом" виявляється вдалим. Бо якщо за правління королеви адміністрація справді попадає до рук кращих чоловіків, ніж за правління середнього короля, то виходить, що королеви краще вміють вибирати адміністраторів, ніж королі, і що жінки більше, ніж чоловіки, придатні і на роль монарха, і на пост прем’єр-міністра — оскільки головним завданням прем’єр-міністра є не особисте правління, а найкращий добір осіб, які керуватимуть усіма державними підрозділами. Визнаною перевагою жінок над чоловіками є здатність швидко розпізнавати характер людини, що, при відносному паритеті інших якостей, дозволяє їм краще, ніж чоловікам, добирати виконавців — а це чи не перший клопіт тих, хто має справу з державним управлінням. Навіть безпринципна Катерина Медичі знала ціну канцлеру Лопіталю. Але правда й те, що великі королеви були великими завдяки власним талантам до урядування, і саме тому всі їм так добре служили. Найголовніші державні справи вони тримали в своїх руках; а що слухали добрих радників, то це й є найкращим доказом їхньої мудрості і здатності до вирішення найскладніших проблем державного правління.

Чи є підстави вважати, що ті, хто виявився придатним до вищої політичної діяльності, можуть не впоратися з проблемами нижчого порядку? Чи можна знайти яку-небудь природну причину того, що дружини й сестри принців можуть з успіхом замінити їх у державних справах, а дружини й сестри державних службовців, адміністраторів та директорів компаній, менеджерів державних установ виявляються нездатними продовжити справу своїх братів і чоловіків? Реальна причина досить проста: високе соціальне становище принцес забезпечує їм таку перевагу над чоловічим загалом, з якою не можуть зрівнятися привілеї чоловічої статі; принцес ніхто ніколи не повчає, що їм немає чого робити в політиці, — на-/420/впаки, їм дозволяється проявляти вільний і природний для кожної освіченої істоти інтерес до великих подій, які відбуваються навколо них і в яких їм незрідка випадає доля брати участь. Благородні леді з пануючих родин — це ті єдині жінки, для яких фактично є доступним такий самий рівень інтересів і така ж свобода розвитку, як і для чоловіків; і саме серед них ви не побачите жодних прикмет меншовартості. Якою мірою й коли траплялося жінкам випробовувати свої здібності до керування державою — саме такою мірою і саме тоді ці здібності виявлялися адекватними. Цьому фактові не суперечать найзагальніші висновки, які до сьогодні склалися в межах недосконалого світового досвіду щодо специфічних особливостей і нахилів жінок — тих жінок, які були. Я не кажу про тих жінок, які будуть: я вже не раз підкреслював, що вважаю зухвальством хоч би з чийого боку вирішувати, якими жінки є і якими не є, якими вони можуть або якими не можуть бути від природи. Коли вже йдеться про вільний розвиток, то треба сказати, що жінки завжди перебували — і тепер перебувають — у такому неприродному стані, що їхня справжня природа не могла не зазнати глибокого спотворення й фальшування; і ніхто не скаже з чистою совістю, що коли б жіночій природі було дозволено вибирати свій шлях так же вільно, як чоловічій, коли б ніяких штучних нахилів їй не нав’язувалось — за винятком зумовлених обставинами людського суспільного життя і однаковою мірою обов’язкових для обох статей, — то й тоді існувала б якщо не суттєва, то бодай якась різниця між характерами й здібностями, якщо вони розвиваються самі собою. Я зараз покажу, що навіть найочевидніші з тих відмінностей, які сьогодні існують, цілком могли бути витворені просто обставинами, а не різними природними даними. Але, розглядаючи жінок такими, якими ми їх знаємо з досвіду, можна сказати — і це буде ближче до правди, ніж велика кількість узагальнень з цього приводу, — що їхні таланти краще проявляються в практичному аспекті. Це твердження стосується всієї суспільної історії жінок, сучасної й минулої. Не меншою мірою підтверджується воно й повсякденним досвідом. Ми розглянемо особливості природи розумових здібностей талановитих жінок. Природа ця краще виявляє себе в практичній діяльності й більше до неї схильна. Що мають на увазі, коли говорять про жіночу здатність до інтуїтивного сприйняття? Мають на увазі швидке й точне бачення доконаного факту. Воно не має нічого спільного з загальними законами. Ніхто ніколи не відкривав законів природи інтуїтивно, ніхто інтуїтивно не приходив до за-/421/гальних правил суспільного обов’язку чи достойної поведінки; вони завжди з’являлися як результат тривалого й ретельного відбору та порівняння набутків досвіду; і ні жінки, ні чоловіки з видатною інтуїцією нічого особливого в цій царині не демонструють — якщо тільки самі не здобудуть необхідного досвіду. Бо те, що називається їхньою інтуїтивною проникливістю, є особливим хистом виводити загальні істини з усього, що тільки можна зібрати користуючись індивідуальними засобами спостереження. І коли, отже, їм пощастить за допомогою читання й освіти одержати в своє розпорядження ті самі скарби чужого досвіду, які вільно дістаються чоловікам (я свідомо вживаю слово "пощастить", бо, коли говорити про ті знання, які дозволяють стати причетним до вищих цінностей життя, то єдино можливою освітою для жінок є самоосвіта), — тоді виявляється, що загалом жінки краще, ніж чоловіки, підготовлені до ефективної й успішної практичної діяльності. Чоловіки, котрі довго навчалися, страждають певним дефіцитом відчуття наявного факту; серед усього того, з чим їм доводиться мати справу, вони бачать не реальні факти, а лише ті, яких навчені сподіватися. З жінками таке трапляється рідко, хоч би якими були їхні здібності: їх уберігає дар "інтуїції". При однаковому досвіді й загальних даних жінка, як правило, бачить більше з того, що є безпосередньо перед нею. Саме ця чутливість до наявного є головною властивістю, яка визначає більшу здатність жінки до практичної діяльності, ніж до теорії. Для того, щоб відкривати загальні закони, необхідна здатність до спекуляції; для виявлення й визначення конкретних ситуацій, в яких ті закони можуть або не можуть бути застосовані, потрібен практичний талант — і саме до нього переважно схильні жінки, такі, якими вони є тепер. Я розумію, що практика не буде вдалою, коли вона не керується теорією, і що перевага швидкого спостереження робить жінку за характером схильною до поспішних узагальнень на підставі власного досвіду; та водночас жінка в міру збагачення досвіду виявляється не менш гнучкою в корекції тих узагальнень. Але справжня корекція цього недоліку стає можливою за умови вільного доступу до загальнолюдського досвіду, і кращим шляхом до нього залишається освіта. Характерно жіночі помилки дуже схожі на помилки розумного чоловіка-самоука, який часто бачить те, чого не бачать натреновані до автоматизму спеціалісти, але робить помилки тому, що погано знає загальновідомі речі. Звичайно, він засвоїв багато давно відомих істин, інакше взагалі й кроку не ступив би; та /422/ всі ті істини він збирав по крихті, від випадку до випадку — саме так, як це роблять жінки.

Усе ж таки тяжіння жіночого розуму до реального, наявного, фактичного хоч і є саме собою джерелом помилок, становить водночас корисну противагу помилкам протилежного типу. Головним і найхарактернішим збоченням спекулятивного розуму як такого є саме брак живого сприйняття, постійного й гострого відчуття об’єктивного факту. Такий розум часто не тільки не помічає, що його теоріям суперечать численні факти зовнішнього світу, але й втрачає здоровий початковий напрямок усієї спекуляції, і тоді вже думка бреде манівцями, просторами, де немає жодної реальної сутності, живої, неживої чи навіть ідеалізованої, де існують лише персоніфіковані тіні — породження метафізичних ілюзій або й просто словесної плутанини, — і приймає ті тіні за справжні об’єкти найвищої, найтрансцендентнішої філософії. Навряд чи можна знайти щось корисніше для спекулятивного теоретика — котрий займається не накопиченням практичних знань через спостереження, а їх узагальненням і формулюванням всеосяжних наукових істин і законів поведінки, — ніж товариство справді розумної жінки й критика нею його спекуляцій; немає кращого засобу, щоб утримувати його увагу на реальних речах і об’єктивних фактах природи. Жінка рідко коли дозволяє собі зануритися в абстракції. Звичне спрямування її розуму на індивідуальний, а не груповий характер речей і тісно пов’язана з цим її жива цікавість до безпосередніх почуттів людини, завдяки чому все, що вимагає практичного втілення, розглядається насамперед з боку можливої емоційної реакції людини, — ці дві властивості майже ніколи не дозволяють жінці повірити жодній спекуляції, яка нехтує індивідуальним і оперує з речами так, ніби вони існують задля якоїсь уявної сутності, якогось простого породження свідомості, невловимого для органів чуття живих істот. Жіноче мислення, таким чином, дає рятівну реальність філософському мисленню чоловіків, так само як чоловічі думки надають величі й широти жіночим думкам. У глибині душі (не плутати з широтою) я дуже сумніваюсь, що навіть тут жінки хоча б чимось поступляться чоловікам.

Якщо відомі ментальні особливості жінок приносять таку користь навіть самому процесові спекуляції, то тим більшою стає їх цінність, коли спекулятивна частина роботи закінчується і приходить пора втілювати її результати на практиці. З причин, які вже згадувалися, жінки порівняно рідко допускаються типової помил-/423/ки чоловіків, що вперто нав’язують свої правила в ситуаціях, де ці правила або не діють зовсім, або потребують відповідного вдосконалення. Розглянемо ще одну з визнаних переваг розумних жінок — високу швидкість сприйняття. Чи ж не найважливішою є ця властивість для людини, яка веде практичну діяльність? Тут усе і весь час залежить від швидкості й своєчасності рішення; в процесі ж спекуляції швидкість не потрібна зовсім. Чистий мислитель може почекати, може дати собі час поміркувати, зібрати додаткові докази; він не зобов’язаний формулювати свою філософію негайно, під загрозою, що промайне слушна мить. Здатність знаходити найкраще можливе рішення при неповних вихідних даних не зовсім зайва в філософії: побудова тимчасової гіпотези, сумісної з усіма відомими фактами, часто стає важливою основою подальших досліджень. Та все ж ця здатність залишається лише допоміжною підпорою для філософа, але не основним його знаряддям; і на додаткові, і на основні свої зусилля він може відвести стільки часу, скільки забажає. У нього немає необхідності спішити з тим, що він робить; скоріш йому потрібне терпіння, спокійна повільна праця доти, поки тьмяна, недосконала картина не зробиться чіткою, а припущення не визріють до теорем. Для тих же, хто має справу з речами нестійкими, швидкоплинними, з фактами осібними, а не типовими, швидкість думки важить так багато, що її можна поставити поруч лише з найвищим даром — силою думки. Той, хто не вміє користуватися своїми здібностями негайно, в гострих непередбачених ситуаціях може тих здібностей не мати зовсім. Така людина здатна бути критиком, але не годиться для дії. Отже, в подібних ситуаціях загальновизнану перевагу мають жінки, та ще чоловіки, характером схожі на жінок. Чоловіки ж іншого складу, хоч би якими видатними були їхні здібності, лише поволі здійснюють повний контроль над тими здібностями; швидкість судження і своєчасність розумних рішень, навіть у найбільш освоєних сферах діяльності, приходить до них лише в результаті тривалих, старанних і важких зусиль, що переходять у навичку.

Скажуть, можливо, що більша нервова чутливість жінок є їхнім недоліком у будь-якій практиці, крім домашнього життя, бо робить їх рухливими, мінливими, надто уважними до вимог моменту, нездатними до затятої наполегливості, непевними й ненадійними у використанні власних здібностей. Я гадаю, що в цих словах зосереджена більшість заперечень, які звичайно висуваються щодо здатності жінок до вищих форм серйозної діяльності. Але /424/ все це — просто надлишок нервової енергії, яка мусить витрачатися намарне; ці вияви припиняються, коли енергію вдається спрямувати на визначену мету. Немало важить і свідоме чи несвідоме виховання: згадаймо, як майже зникають істерики й умлівання, щойно вони виходять із моди. Більш того, коли людина виховується так, як більшість жінок з вищих верств суспільства (хоча нашої країни це стосується менше ніж інших), — ніби теплична істота, відгороджена від здорових перемін температури й повітря, не привчена до жодних занять або вправ, які б стимулювали розвиток циркуляційної та м’язової систем, коли тим часом її нервова система, особливо емоційний відділ, підтримується в неприродно активному стані, — то чи варто дивуватися, що коли вона й не вмирає від переїдання, то виростає вразливою до найменших порушень як зовнішнього, так і внутрішнього походження, і їй не вистачає життєвих сил на жодну фізичну чи розумову роботу, котра потребує систематичних зусиль. Але ж жінки, які виросли в необхідності працювати для підтримання свого існування, зовсім не мають цих хворобливих рис, хіба що справді бувають примушені до надмірної сидячої роботи в тісних і нездорових приміщеннях. У жінок, які з раннього дитинства одержували разом із своїми братами здорове фізичне вихованя й тілесну свободу, а нині мають досить чистого повітря й багато рухаються, дуже рідко спостерігається надмірна нервова чутливість, яка б перешкоджала їхній активній діяльності. Щоправда, і серед жінок, і серед чоловіків існує певний відсоток осіб, у яких незвичайно висока нервова чутливість є конституційною особливістю, і ця характерна риса їхньої природної організації справляє величезний вплив на всю життєдіяльність. Ця конституційна особливість, подібно до інших фізичних рис, є спадковою і передається не лише синам, а й дочкам; але цілком імовірно й можливо, що так званий нервовий темперамент успадковується частіше жінками, ніж чоловіками. Будемо вважати, що воно так і є; і тоді я ставлю питання: чи можна вважати чоловіків з нервовим темпераментом непридатними для тих посад і видів діяльності, які звичайно надаються чоловікам? Якщо не можна, то чого ж тоді жінки з таким темпераментом вважаються непридатними для подібної діяльності? Особливості темпераменту, без сумніву, до певної міри перешкоджають успіхові в окремих видах діяльності, хоча в той же час сприяють йому в інших. Але коли заняття відповідає темпераментові, а іноді навіть коли й не відповідає, найяскравіші приклади успіху постійно демонструють чоловіки з високою нервовою чут-/425/ливістю. У своїй практичній діяльності вони вирізняються в першу чергу тим, що, сягаючи вищих ступенів збудження, ніж особи іншої фізичної конституції, значно більшою мірою, ніж інші люди, перевершують власні здібності в звичайному стані; вони, можна сказати, перевершують самі себе і здійснюють те, на що в інший час зовсім нездатні. Але це високе збудження виникає (якщо не брати до уваги осіб слабкої тілесної конституції) не на коротку мить, не блискавкою, яка тут же й гасне, не залишивши стійких слідів; таке швидкоплинне збудження несумісне з наполегливим, невтомним переслідуванням цілі. Мова йде про нервовий темперамент, здатний до тривалого збудження, яке не згасає при довгих, безперервних зусиллях. Це те, що називається духом. Воно схоже на бігового коня найвищої крові, який бігтиме не збавляючи швидкості, доки не впаде мертвим. Саме воно дало незламність багатьом тендітним жінкам не лише на вогнищі інквізиції, але й у тривалих попередніх тортурах, душевних і тілесних. Очевидно, що люди такого темпераменту особливо придатні до діяльності у, так би мовити, виконавчому відділі управління людством. З них виходять чудові оратори, знамениті священики, яскраві проповідники моральних істин. Можна подумати, що цей темперамент менш придатний для ролі кабінетного державника чи судді. Це було б так, якби з того, що людина є збудливою, випливало безпосередньо, що вона завжди мусить знаходитися в стані збудження. Насправді ж усе залежить від виховання. Сильні почуття є водночас знаряддям і елементом сильного самоконтролю — але спочатку вони мають бути натреновані для цього. І коли таке тренування вдається здійснити, то ми маємо не тільки героїв "на мить", але героїв, які перемогли себе. Історія й досвід показують, що найпристрасніші характери виявляються фанатично незрушними у почутті обов’язку — якщо їхня пристрасть натренована в цьому напрямку. Суддя, який виносить справедливий вирок у той час, коли його душа вимагає протилежного рішення, видобуває з тієї ж таки пристрасті силу для твердого почуття обов’язку — обов’язку справедливості, — і це дозволяє йому одержати перемогу над собою. Здатність до того високого ентузіазму, який підносить людину над її повсякденним рівнем, впливає й на сам цей повсякденний рівень. Надії й почування, що їх людина переживає в надзвичайному стані, робляться взірцем, за яким вона потім оцінює й порівнює свої дії й почуття у всіх інших випадках; і її звичні цілі видозмінюються, набуваючи ознак, характерних для хвилин найвищого збудження, хоча ті хвилини, з огляду на /426/ фізичну природу людської істоти, не можуть бути тривалими. Досвід народів і окремих людей не підтверджує, що особи з нервовим темпераментом в середньому менше придатні до спекуляції чи й до практики, ніж спокійні та врівноважені. Французи та італійці від природи, безперечно, нервово збудливіші, ніж народи тевтонської раси, і, порівняно хоча б з англійцями, їхнє повсякденне емоційне життя значно багатше; але від того хіба бідніше воно в науці, державному будівництві, законодавчій, судовій та військовій справах? Ми маємо безліч свідчень, що стародавні греки, як і їхні нащадки й спадкоємці, були й залишаються одним із найтемпераментніших народів на землі. Та зайве питати, в якій галузі людської діяльності вони не сягнули найвищого рівня. Римляни, теж південний народ, мали, очевидно, й такий самий природний темперамент; але незламна національна дисципліна, схожа на спартанську, зробила їх зразком зовсім протилежного національного характеру: величезна сила їхніх природних почуттів знайшла своє вираження головним чином у штучних сферах. Якщо ці приклади показують, якими можуть зробитися природно збудливі народи, то ірландські кельти — один із найяскравіших зразків того, яким може бути народ, коли він сам розпоряджається своєю долею (якщо це можна сказати про народ, що багато століть перебував під непрямим впливом поганого уряду та під прямим вишколом католицької церкви і в щирій католицькій вірі). Ірландський характер, отже, треба розглядати як продукт несприятливої долі; та коли окрема доля вряди-годи все ж виявляється сприятливою — у якого іншого народу знайдете ви більшу здатність до найрізноманітніших і блискучих індивідуальних проявів? Як французи англійцям, ірландці — швейцарцям, греки та італійці — германським народам, так і жінки чоловікам, виявляється, ні в чому загалом не програють, хоча в окремих видах діяльності досягнення можуть бути дуже різними. Але в тому, що жінки могли б будь-яку роботу виконувати не гірше, ніж чоловіки, якби їхнє виховання було спрямоване на корекцію, а не на поглиблення вад, притаманних жіночому темпераменту, я не бачу жодних причин сумніватися.

Припустимо все ж, що жіночий розум від природи рухливіший за чоловічий, що він менше здатний до тривалих, наполегливих зусиль в одному й тому ж напрямку і що жінки більше схильні ділити свої здібності між багатьма справами, ніж іти якоюсь однією стежкою до найвищої точки; мабуть, це таки правда, якщо казати про жінок сучасних, таких, якими вони є (хоча не без чис-/427/ленних і видатних винятків); і, мабуть, цим пояснюється їхнє відставання від видатних чоловіків саме в тих справах, де найнеобхіднішою вважається здатність вкласти весь свій розум у єдиний комплекс ідей і занять. Проте ця відмінність належить до тих, які впливають лише на тип досконалості, але не на саму досконалість і не на її практичну вартісність; і, зрештою, ще невідомо, чи цю виняткову діяльність певної частини розуму, це повне занурення всіх розумових здібностей в єдиний предмет і концентрацію їх на єдиній роботі, — чи це все можна вважати нормальним і здоровим станом людської психіки, навіть при вирішенні спекулятивних задач. Я переконаний, що коли завдяки такій концентрації щось виграється в спеціальному розвитку, то щось і втрачається у здатності мозку до опанування інших життєвих проблем; і навіть у сфері абстрактного мислення — це моя зважена думка — розум досягає більшого, коли часто повертається до складної задачі, а не зосереджений на ній постійно. У кожному разі, для практичної діяльності, від найвеличніших і до найскромніших її форм, здатність швидко перенести увагу з одного об’єкта на інший, не даючи активному потокові інтелекту загубитися між ними, є куди важливішою, і цією здатністю жінки користуються блискуче — завдяки саме тій рухливості, за яку їм так дорікають. Вона, можливо, є в них від природи; але вона безумовно з’являється і внаслідок виховання та тренування, бо майже всі заняття жінок вимагають уваги до дрібних, але численних деталей, на жодній із котрих неможливо зосередитися навіть на хвилину, бо треба переходити до інших, а якщо якась річ вимагає довшого обдумування, то для нього доводиться користуватися випадковими уривками серед інших занять. Справді, давно й часто відмічалася здатність жінок обдумувати проблеми в такий час і за таких обставин, які для великої більшості чоловіків є достатньою причиною, щоб навіть не братися за це; а ще жіночий розум, хоча він і зайнятий дрібними речами, дуже рідко дозволяє собі бездіяльність, в якій так часто ніжиться розум чоловічий, коли він не захоплений проблемою, яку вирішив обрати справою всього свого життя. Справою звичайного жіночого життя є безліч клопотів — і так буде завжди, допоки обертається Земля.

Кажуть, що існує анатомічне підтвердження переваг чоловічого розуму над жіночим: у чоловіків нібито більший мозок. Я відповім, що передовсім сам цей факт досить сумнівний. Ніхто ще не встановив, що мозок жінки справді менший, ніж мозок чоловіка. Якщо це стверджують тільки тому, що жіноче тіло за розмірами менше, ніж чоловіче, то так можна дійти дуже дивних висновків. /428/ Довготелесий і добре відгодований чоловік повинен, за цією логікою, бути набагато розумнішим, ніж худорлявий чоловік низького зросту, а слони й кити за розумовим розвитком мали б залишити людей далеко позаду. З анатомії відомо, що величина людського мозку значно сталіша, ніж розміри всього тіла чи навіть голови; фактично вона від них не залежить. Відомо також, що у деяких жінок мозок за розмірами не поступається найбільшому мозкові у чоловіків. Я маю знайомого анатома, якому доводилося зважувати багато людських мозків; найбільший, що йому трапився, перевершив навіть мозок Кюв’є (найважчий серед зважуваних раніше) і належав жінці. Треба сказати, що точне співвідношення між величиною мозку і розумовими здібностями ще далеко не з’ясоване і є предметом великих суперечок. Ми не маємо підстав сумніватися, що це співвідношення досить важливе. Мозок, безумовно, є матеріальним органом думки й почуттів; і (залишаючи поза увагою великі загадки й суперечності щодо того, які частини мозку відповідають за ті чи інші здібності) я схильний думати, що було б аномалією, винятком з усіх відомих нам загальних законів життя й організації, коли б виявилося, що величина цього органа ніяк не пов’язана з його функціями, що розміри інструмента не впливають на його потужність. Та не меншим винятком і аномалією була б і протилежна ситуація — коли б діяльність органа визначалась тільки його розмірами. Ефективність дії всіх найскладніших механізмів природи — серед яких найскладнішими є живі істоти, а серед них ті, чия нервова система найбільш витончена, — залежить як від якості фізичних складових, так і від їх кількості; і якщо якість механізму оцінювати за красою й витонченістю роботи, яку він може виконувати, то у жінок нервова система й мозок виявляються загалом більш довершеними, ніж у чоловіків. Не торкаючись абстрактних якісних відмінностей (їх надто непросто вимірювати), згадаймо відому річ: ефективність органа залежить не лише від його розмірів, але й від його активності; активність же органа ми можемо приблизно виміряти по інтенсивності циркуляції крові через нього, бо саме від циркуляції найбільше залежить і сила подразнення, і відновлювальна здатність. Нас не повинно дивувати — і ця гіпотеза справді добре узгоджується з тими відмінностями, які ми фактично спостерігаємо в розумовій діяльності чоловіків і жінок, — що чоловіки в середньому переважають за розмірами мозку, а жінки за активністю церебрального кровообігу. Наслідки, яких, на підставі припущення за аналогією, слід сподіватися від таких ор-/429/ганічних відмінностей, відповідають саме тому, що ми найчастіше бачимо. Передовсім, можна чекати, що ментальні операції у чоловіків відбуваються повільніше. Чоловіки не можуть ні так швидко думати, ні так швидко відчувати, як жінки. Велике тіло потребує більше часу для того, щоб почати діяти на повну потужність. З іншого боку, коли вже чоловічий мозок працює весь, то він може виконати більший обсяг роботи. Він може бути наполегливішим у тому напрямку, який було взято з самого початку. Перемінити режим діяльності для нього важче, зате по вибраному шляху він може рухатися довше без відчуття втоми і не втрачаючи потужності. Чи ми не знаємо, що чоловіки переважають жінок у таких справах, де необхідна зосередженість і затятість на одній думці, а жінки краще роблять те, що треба робити швидко? Жіночий мозок швидше втомлюється, швидше вичерпується, ніж чоловічий; але за однієї й тієї ж міри втоми можна чекати, що відновиться він швидше. Я повторюю, що ці спекуляції є цілковито гіпотетичними; вони не претендують на більше, ніж просто підказати напрямок досліджень. Я вже підкреслював раніше, що ніхто не може напевне стверджувати, що існує хоч яка-небудь природна різниця між чоловіками й жінками стосовно потужності або напрямку їхніх розумових здібностей, не кажучи вже про сутність тієї різниці. Та це й неможливо знати, поки так мало вивчені психологічні закони формування характеру, навіть у загальному вигляді; поки наукове їх застосування до конкретних випадків зовсім не практикується; поки найочевидніші зовнішні чинники відмінностей між характерами за звичкою ігноруються, не помічаються спостерігачами, а панівні школи як натуральної історії, так і ментальної філософії дивляться на них із високочолою зневагою: у пошуках джерела відмінностей між людськими істотами ці школи можуть звертатися одна до матеріального, інша до духовного світу, але всі вони дружно цькують кожного, хто спробує пояснити ці відмінності різними стосунками людських істот із суспільством і суспільним життям.

Дивні уявлення про природу жінок починаються з простих емпіричних узагальнень; не вдаючись до філософії та аналізу, люди схильні брати за основу перші-ліпші приклади, які потрапляють на очі, а відтак загальновизнані поняття про жінок у різних країнах виявляються настільки ж різними, наскільки різні напрямки розвитку пропонує (чи забороняє) жінкам суспільна думка або соціальне становище. Так, у східних країнах вважається, що жінки — надзвичайно чуттєві, хтиві істоти; безліч прикладів та-/430/кого приниження можна знайти в індуїстській літературі. Англієць найчастіше вважає, що жінки від природи холодні. Приказки про мінливість жіночого характеру майже завжди походять від французів: знаменитий двовірш французького короля Френсіса І ("Жінки створіння непостійні; дурний, хто довіряє їм") не був серед тих афоризмів ні першим, ні останнім. В Англії загальновизнано, що жінки набагато постійніші, ніж чоловіки; непостійність жінки вважалась тут ганьбою значно довше, ніж у Франції. Крім того, англійки за своїм характером набагато слухняніші щодо суспільної думки. Тут, між іншим, доречно зауважити, що англієць перебуває в надто несприятливих умовах, щоб судити, що є природним, а що неприродним, і то не тільки стосовно жінок, але й чоловіків і взагалі людських істот, — принаймні поки він спирається лише на англійський досвід: адже немає на світі іншого місця, де б людська природа мала так мало можливостей проявити свої одвічні риси. І в доброму, і в поганому сенсі англійці відійшли від природи набагато далі, ніж будь-який інший сучасний народ. Більш ніж будь-хто вони є продуктом цивілізації й дисципліни. В Англії, як ні в якій іншій країні, соціальна дисципліна перемогла — не так завоювала, як пригнобила — все, що могло б їй суперечити. Англієць, як ніхто інший, не лише діє, але й думає згідно з правилами. В інших країнах нав’язана думка чи вимоги суспільства можуть бути керівною силою, але під ними завжди чути биття, а нерідко й спротив, індивідуальної природи; правила можуть домінувати над природою, але вона все-таки є. В Англії ж правила значною мірою замінили природу. Переважна частина життя проходить не за природними нахилами під контролем правил, а при відсутності будь-яких нахилів, крім нахилу до послуху перед правилами. Так, безперечно, це має свій гарний бік — але має й потворний: англієць виявляється надзвичайно поганим суддею, коли йому доводиться зважувати первісні тенденції людської натури, виходячи з власного досвіду. Дослідники в різних країнах роблять зовсім різні помилки в цьому питанні. Якщо англієць — просто невіглас у людській природі, то француз до неї надто упереджений. Помилки англійця — негативного характеру, француза — позитивного. Англієць тішиться тим, що явище не існує, — бо він його ніколи не бачить; француз певен, що воно існує завжди й обов’язково, тільки тому що він його бачить. Англієць не знає природи, тому що в нього немає можливості спостерігати її; француз знає аж занадто, та часто помиляється, тому що бачить природу в химерному, спотвореному вигляді. Все це /431/ йде від того, що атмосфера штучності, нав’язана суспільством, двома різними способами перешкоджає баченню природних тенденцій досліджуваного об’єкта: природа або знищується, або трансформується. В першому випадку дослідникові для вивчення дістається мертвий залишок природи; у другому — матеріалу багато, але розвинутий він у будь-якому напрямку, тільки не в природному.

Я повторюю: ми не можемо знати, наскільки відомі відмінності між розумовими здібностями чоловіків й жінок є природними, а наскільки — штучними; і чи існують тут будь-які природні відмінності взагалі; і яким виявився б природний характер, коли вдалось би якось усунути всі штучні причини тих відмінностей. Я не збираюся тут з’ясовувати те, що сам назвав неможливим; але сумнів не забороняє робити припущення, і там, де ми маємо справу з недосяжним, не виключена можливість знайти трохи ймовірного. Перш за все, походження відмінностей, які ми сьогодні спостерігаємо, дає дуже зручний матеріал для спекуляцій; тож я й спробую його використати, йдучи єдино можливим шляхом — з’ясування ментальних наслідків від зовнішніх впливів. Ми не можемо ізолювати людську істоту від обставин буття, аби встановити експериментально, якою ж є її справжня природа; але ми можемо розглядати її такою, якою вона є, якими були обставини її буття і чи могла вона ті обставини змінити.

Отже, будемо розглядати лише ті випадки, коли спостереження дають видиму картину переваги чоловіків перед жінками (окрім просто фізичної сили). У філософії, науці та мистецтві немає жодного твору найвищого гатунку, автором якого була б жінка. Чи можна це пояснити інакше, ніж через припущення, що жінка від природи нездатна до такої творчості?

Перш за все, маємо спитати себе розважливо: чи дає наш досвід достатні підстави для висновків? Ще не змінилося й трьох поколінь відтоді, як жінки — дуже зрідка — почали пробувати свої сили в науці, філософії, мистецтві. Лише в теперішньому поколінні ці спроби частішають, і то тільки в Англії та Франції; в інших же країнах вони залишаються вкрай нечисленними. Доречно запитати: чи той розум з усіма необхідними даними для найвищого злету в спекулятивному або творчому мистецтві мав реальні шанси розкритися за згаданий проміжок часу, зважаючи на обмежену кількість жінок, чиї смаки й особисте становище дозволяли їм присвятити себе такій діяльності? У всіх змаганнях, де досі для цього складалися сприятливі обставини, і на всіх рівнях досконалості, крім вищих з найвищих, жінки створили так багато речей і /432/ отримали стільки високих нагород, скільки й слід було чекати за такий час і від такої кількості учасників; особливо це стосується літератури (і поезії, й прози) — тієї сфери діяльності, в якій жінки почали брати участь найдавніше. Звертаючись аж до античних часів, коли таких жінок було зовсім небагато, бачимо, проте, видатні їхні успіхи. Сафо греки завжди називали своєю великою поетесою; ми вважаємо, що принаймні поряд із цим великим іменем мають право стати імена Мітріс, легендарної вчительки Піндара, та Корінни, котра п’ять разів відбирала в нього найвищу нагороду за поезію. Аспазія не залишила писемних філософських праць, але відомо, що Сократ звертався до неї з запитаннями і сам зізнавався, що вона його вчила.

Розглядаючи літературну та мистецьку творчість жінок нашої епохи й порівнюючи її з творчістю чоловіків, спостерігаємо в ній один, але суттєвий недолік: брак оригінальності. Не можна сказати, що оригінальність геть відсутня, бо будь-який продукт розуму, якщо він має хоч якусь реальну цінність, має й свою самобутність: це творіння самого розуму, а не копія чогось стороннього. Оригінальні думки, не запозичені, а виведені з власних спостережень та інтелектуальних зусиль, зустрічаються в творах мислячих жінок дуже часто. Та все ж серед них ще не було ні тих осяйних ідей, які відкривають нову еру в філософії, ні фундаментальних концепцій, на яких формуються нові школи в мистецтві і з’являються можливості, про які раніше ніхто й не думав. Їхні композиції грунтуються переважно на комплексі готових уявлень, їхні твори не відходять далеко від існуючих типів. У цьому жінки справді поступаються чоловікам; що ж до якості виконання, гостроти думки, досконалості стилю, то тут вони нічим не гірші. Наші найкращі романісти, принаймні в мистецтві композиції та деталей, — переважно жінки; в сучасній літературі не знайти красномовнішого викладення думки, як у пані де Сталь; не існує кращого зразка чисто художньої витонченості, ніж проза пані Санд: її стиль діє на нервову систему так само, як діють симфонії Гайдна чи Моцарта. Не вистачає тільки, як я вже сказав, високої концептуальної оригінальності. Тепер подумаємо, чи можна якось цей недолік пояснити.

Згадаймо ж, коли вже мова заходить просто про мислення, що протягом усього того періоду світової історії і прогресу культури, коли нові великі й плодотворні істини відкривалися лише зусиллями генія і так мало важило попереднє дослідження й накопичення знань, — протягом усіх тих віків жінки жодною мірою не /433/ включались у спекулятивне мислення. Після Гіпатії і аж до епохи реформації знаменита Елоїза була чи не єдиною жінкою, здатною до такої діяльності; ми знаємо тепер, якого непересічного мислителя людство втратило в її особі через те, що життя для неї склалося трагічно.

Ніколи відтоді, як помітна кількість жінок почала займатися серйозною філософією, оригінальність не здобувалася легкими зусиллями. Майже всі досягнення думки, які потребували простого напруження вроджених здібностей, давно здійснені, і тепер оригінальність, у високому значенні цього слова, дуже рідко кому дається без тривалого вишколу розуму і глибокого вивчення здобутків попередніх дослідників і мислителів. Здається, пан Моріс сказав, що найоригінальнішими мислителями нашого часу є ті, хто найповніше вивчив думки мислителів-попередників; так воно буде й надалі. Кожний новий крихітний камінчик тепер можна покласти на верхівку будівлі, яка стає дедалі вищою, лише поверх багатьох інших каменів, а тому на кожного, хто сподівається взяти участь у цій роботі, чекає важка необхідність дістатися нагору й підняти з собою належні матеріали та знаряддя. Чи багатьом жінкам це до сили? Пані Сомервіл, можливо, є єдиною серед жінок, котра знає математику настільки, наскільки це необхідно для того, щоб зробити значне математичне відкриття; чи ж є підстави говорити про меншовартість жінок лише тому, що їй не трапилося стати одним із тих двох чи трьох сучасників, котрі пов’язали свої імена з видатними науковими досягненнями? За той час як політична економія зробилася наукою, ще дві жінки були обізнані в цій сфері настільки, що написали важливі праці; чи про багатьох із безлічі чоловіків, які протягом цього самого часу писали на цю ж саму тему, можна сказати більше? Якщо жодна жінка досі не стала великим істориком, то яка з них одержала необхідну для цього освіту? Якщо жодна жінка не стала великим філологом, то яка студіювала санскрит і слов’янські мови, готську мову Ульфіла 1 або перську мову Зенд-Авести?



1 Ульфіл (близько 311 — 383 pp.) — готський єпископ; переклав Біблію готською мовою. (Прим. перекл.)



Чого варта оригінальність неосвічених геніїв, ми всі добре знаємо навіть на буденних прикладах із практики: найчастіше це винахід (у рудиментарній формі) чогось давно відомого і давно вдосконаленого багатьма наступними винахідниками. Коли жінки завершать підготовчу роботу — яку наші чоловіки неодмінно хочуть бачити яскраво /434/ оригінальною, — тоді настане час судження, і то на реальному досвіді, про їхню справжню оригінальність.

Звичайно ж, часто трапляється так, що людина, якій не довелося систематично і всебічно вивчити думки інших дослідників у певній галузі, робить відкриття інтуїтивно, завдяки природній проникливості свого розуму; вона вгадує істину, але не може її довести, а між тим це могло б стати важливим внеском у скарбницю людських знань. Та навіть у цій ситуації відкриття може бути визнане лише тоді, коли хтось інший, хто володіє попередніми знаннями, візьме його до своїх рук, випробує, надасть йому наукової та практичної форми, визначить його місце серед відомих наукових і філософських істин. Чи можна уявити, щоб такі щасливі ідеї ніколи не народжувалися в жіночих головах? Ні, їх буває десятки й сотні у кожної розумної жінки. Та найчастіше вони губляться, бо немає чоловіка або друга, котрий володіє іншими знаннями, саме тими, які дозволяють належно оцінити нові ідеї й довести їх до суспільної свідомості; а якщо такий чоловік і трапиться, то нові знання суспільство пов’язує з його іменем, а не з іменем справжнього автора. Хто може сказати, скільки найоригінальніших думок, опублікованих чоловіками, були запропоновані жінками, а ті чоловіки лише перевірили й опрацювали ідею? Якщо я можу послатися на власний досвід, то таких випадків дуже багато.

Перейдемо тепер від чисто спекулятивного мислення до літератури у вузькому значенні цього слова та до мистецтв; тут ми бачимо цілком очевидну причину того, що жіноча творчість і в основних своїх рисах, і в загальній концепції залишається імітацією чоловічої творчості. Чому римська література, як це невтомно повторюють критики, не є оригінальною, а лише копіює грецьку? Тільки тому, що греки були першими. Якби жінки жили в окремій від чоловіків країні і ніколи не читали нічого написаного чоловіками, то у них була б справді власна література. А так їм не доводиться її створювати — вони вже мають готову, до того ж високорозвинену. Якщо б античний процес розвитку знання не був зупинений, або коли б Відродження настало раніше, ніж були збудовані готичні кафедральні собори, то вони ніколи вже не були б збудовані. Ми бачимо, що у Франції та Італії імітація древньої літератури призвела до зупинки розвитку власної оригінальної літератури навіть після того, як він уже розпочався. Всі жінки-письменниці були ученицями великих літераторів-чоловіків. Ранні роботи живописця, хоч би то був і сам Рафаель, не можна /435/ відрізнити за стилем від робіт його вчителя. Навіть Моцарт у ранніх п’єсах не виявляє своєї могутньої оригінальності. На те, для чого обдарованим індивідуальностям потрібні роки, широким масам необхідно кілька поколінь. Якщо жіночій літературі судилося мати інший колективний характер, ніж чоловічій, відповідно до природної своєрідності жінок, то для цього знадобиться набагато більше часу, ніж уже спливло, перш ніж ця література зможе вивільнитися з-під тиску засвоєних моделей і розпочне розвиток від власних імпульсів. Але якщо — і це моє переконання — ніяких загальних природних особливостей, які відрізняли б їхній геній від чоловічого, у жінок не виявиться, то все ж кожна з них має свої індивідуальні особливості: вони й досі знаходяться під тиском зразків та прецедентів, та мине ще кілька поколінь, і індивідуальність жінки розвинеться настільки, що протистоятиме тому тискові.

Саме в сфері так званих високих мистецтв перше ж поверхове враження — що жінкам бракує оригінальних здібностей — здається ніби й найсильнішим: адже громадська думка, можна вважати, не боронить, а, навпаки, заохочує жінок до високих мистецтв, та й їхня освіта не обминає цієї сфери, а для жінок із заможних класів переважно в ній і зосереджена; і все ж на цій ниві жінки значно помітніше, ніж на багатьох інших, відстають від чоловіків. Проте для пояснення такого відставання досить простого й загальновідомого факту, як ніде більше справедливого в мистецтві: професіонали мають величезну загальну перевагу над аматорами. Жінки з освічених класів майже завжди проходять певний курс навчання в якомусь виді мистецтва, але вони не застосовують ту науку ні для заробітку на прожиття, ні як соціальне знаряддя. Всі жінки-художниці — аматори. Винятки якщо й є, то вони лише підтверджують загальне правило. Жінок навчають музики, але не для того, щоб вони ставали композиторами, а для виконавства; відповідно, чоловіки переважають жінок у музиці лише як композитори. Єдиним мистецтвом, яке певною мірою таки стало для жінок професією й засобом до життя, є мистецтво акторське; і саме в ньому, це загальновизнано, жінки не поступаються чоловікам, а може й переважають їх своєю майстерністю. Для того, щоб порівняння було коректним, його слід проводити між творчістю жінок у будь-якому виді мистецтва і творчістю чоловіків, для яких це мистецтво не є професією. В музиці, наприклад, жінки створили не менше гарних творів, ніж чоловіки-аматори. В наш час дуже небагато жінок займаються живописом професійно; але /436/ вже стає очевидним, що їхній талант цілком відповідає сподіванням. Навіть живописці-чоловіки (за всієї моєї поваги до п. Раскіна) протягом останніх століть нічого справді видатного не створили і ще не скоро створять. Велика перевага давніх художників над нинішніми пояснюється тим, що в ті часи мистецтвом займались люди значно вищого гатунку. Італійські живописці XIV — XV ст. були найосвіченішими людьми свого часу. Найвидатніші серед них мали енциклопедичні знання й великий авторитет, подібно до видатних мужів Давньої Греції. Але, за їхніми поняттями, мистецтва належали до найдостойніших занять, в яких могла проявити себе людина; мистецтво могло зробити її рівною найвищому аристократові, приятелем самого суверена. В наші часи люди подібного калібру знаходять серйозніші заняття, ніж малярство, аби здобути собі славу й принести користь суспільству; і лише вряди-годи якийсь Рейноддс або Тернер (я не претендую на оцінку їхнього рангу серед видатних людей) вдаються до цього мистецтва. Музика належить до речей іншого порядку: вона не вимагає такої загальної потужності розуму, але, здається, більше залежить від природного обдарування; то чи ж не дивно, що серед великих композиторів немає жодної жінки? Але навіть цей природний дар, для того щоб піднестися до високої творчості, вимагає навчання й професіональної відданості справі. Єдиними країнами, які дали світові композиторів найвищого рангу, навіть серед чоловічої статі, є Німеччина та Італія; жінки в цих країнах, якщо говорити і про загальну, і про спеціальну підготовку, залишилися далеко позаду англійських і французьких жінок, оскільки в своєму загалі (це можна стверджувати без перебільшення) надзвичайно мало освічені і дуже рідко культивують вищі розумові функції. У наших країнах, де чоловіків, знайомих із принципами музичної композиції, можна рахувати сотнями, а скорше тисячами, таких жінок знайдеться бодай кілька десятків; отже й тут, виходячи з обрахунку середніх чисел, ми не можемо сподіватися на більш ніж одну видатну жінку на п’ятдесят видатних чоловіків — а за останні три століття ні Німеччина, ні Італія не дали п’ятдесяти видатних чоловіків-композиторів.

Крім щойно наведених, є й інші причини того, що жінки відстають від чоловіків — навіть у таких справах, де їм надано однакові можливості. І перша з причин — дуже небагато жінок мають для тих справ доволі часу. Це може здатися парадоксом, але залишається безперечним соціальним фактом. Час і думки кожної жінки величезною мірою вже заздалегідь посвячені задоволенню /437/ практичних вимог її оточення. Це, в першу чергу, управління родинним життям і господарчі видатки; в кожній родині на виконання цих функцій працює принаймні одна жінка, притому, як правило, дорослого віку й досвідчена, — хіба що родина аж така заможна, що дозволяє собі платити за цю роботу відповідним службам, з усіма неминучими перевитратами й іншими недоліками таких служб. Управління домашнім господарством, хоч і не надто важке в інших аспектах, надзвичайно виснажує мозок: воно вимагає безперервної пильності, вимагає ока, від якого жодна дрібничка не сховається, вимагає розгляду й вирішення безлічі поточних питань, передбачених і непередбачених, щогодини й щохвилини, без надії звільнитися від того потоку хоч на час. Якщо соціальне й матеріальне становище жінки дозволяє їй якоюсь мірою відгородитися від цього клопоту, то тією ж мірою воно вимушує її взяти на себе зовнішні, світські родинні стосунки — обіди, концерти, вечірки, ранкові візити, листування і все, що з цим пов’язане. Та за тим усім ще стоїть головний обов’язок, який суспільство покладає тільки на жінок: бути чарівними. Розумна жінка з вищого класу вважає, що її таланти практично реалізовані, якщо вона присвятила їх культивуванню вишуканих манер та мистецтву вести бесіди. Погляньмо лише на зовнішній бік проблеми: постійна й інтенсивна робота думки тих жінок, які надають певного значення гарному одягові (я маю на увазі не дорогий одяг, а зроблений зі смаком, з відчуттям природної й штучної convenance 1), зосереджена на власному та, може, ще на доньчиному вбранні, майже рівнозначна тим зусиллям, які приводять до поважних результатів у мистецтві, науці чи літературі; вона фактично забирає дуже багато розумових сил і часу, що їх жінка могла б витратити на іншу діяльність 2.



1 Доцільність, доречність; зручність, відповідність; звичай (фр.). (Прим. перекл.)

2 "Здається, один і той самий правильний хід думки дає можливість людині досягти істини, тобто чіткого розуміння правильного вибору, і в прикрасах, і в серйозніших принципах мистецтва. Центр досконалості тут єдиний, хоча кола можуть бути різного діаметра. В цьому можна переконатися на прикладі фасонів одягу, де не диво побачити й гарний, і поганий смак. Окремі частини одягу постійно змінюються від широких до вузьких, від довгих до коротких, але загальна форма залишається — це завжди однакова, порівняно стала, хоча нібито й незначна основа; та саме на ній грунтується мода. Той, хто знаходить найдотепніші рішення або вдягається з найкращим смаком, напевне проявить, застосовуючи ту ж проникливість розуму до вищих задач, не менший хист або ж витончений смак і в у вищих сферах діяльності чи мистецтва". (Прим. автора, цитата з книги: Reynolds J., Discourses, 1776).



Якби виникла така можливість, щоб усі оті /438/ дрібні практичні інтереси жінки (для неї вони стають великими) та залишали їй більше дозвілля, більше свободи розуму й енергії, щоб жінка могла присвятити свій час мистецтвам або спекулятивній діяльності, то й її реальні творчі здібності проявлялись би значно ширше, ніж у переважної більшості чоловіків. Але й це ще не все. Незалежно від повсякденних життєвих обов’язків, які покладаються на жінку, вважається, що її час і її здібності теж комусь належать. Якщо чоловік не має професії, яка звільнювала б його від таких обов’язків, то все ж, чим би він не захоплювався і на що б не витрачав свого часу, нікому до того немає діла: будь-яке заняття чоловіка — достатньо серйозна причина, щоб він міг не звертати уваги на жодні поточні вимоги. А чи ж були коли-небудь заняття жінки, особливо якщо вона обрала їх самостійно і на власний смак, підставою для звільнення її від так званих вимог суспільства? Навіть найважливіші, всіма визнані її обов’язки від тих вимог не рятують. Треба, щоб у родині хтось захворів або трапилася ще якась неординарна подія, аби жінка мала право поставити свої справи вище забаганок інших людей. Вона мусить бути постійно в когось на побігеньках, найчастіше ж у всіх. Коли ж вона вчиться або веде якусь справу, то час для цього має уривати де прийдеться. Одна знаменита жінка в книжці, яку я сподіваюся коли-небудь побачити надрукованою, слушно зауважила, що все, що роблять жінки, вони роблять уривками, у випадкові вільні хвилини. То чи ж варто дивуватися, що вони не досягають найвищих вершин у тих справах, які вимагають послідовної уваги, постійнрго зосередження головного життєвого інтересу? До таких справ належить філософія, а ще більшою мірою мистецтво, якому необхідно присвятити не тільки всі думки й почуття, але й постійну наполегливу роботу рук для підтримання технічної майстерності.

До всіх цих міркувань варто додати ще одне. У різноманітних мистецтвах та інтелектуальних заняттях існує певний рівень майстерності, який забезпечує засоби до існування; але існує й вищий рівень, коли творіння людини здатні обезсмертити її ім’я. Щоб досягти першого рівня, досить відповідного бажання займатися справою професійно; вищого ж рівня навряд чи можливо досягти, якщо немає або не було раніше палкого бажання прославитись. Ніщо інше не спонукає людину до тривалої, тяжкої, наполегливої праці, яка навіть у випадку виняткового природного обдарування абсолютно необхідна для досягнення видатних результатів у справі, де вже маємо блискучу плеяду геніальних попередників. Але, не-/439/залежно від того, чи йдеться про справу природну, чи вона має штучний характер, жінки рідко виявляють в ній таке вже палке бажання слави. Їхні амбіції звичайно обмежені вужчими рамками. Вони домагаються впливу переважно на тих, хто їх безпосередньо оточує. Вони хочуть, щоб їх любили, кохали, щоб ними захоплювались ті, кого вони бачать поруч із собою, і їх цілком задовольняє той рівень власних знань, майстерності й продуктивності, який їм це забезпечує. Цією характерною рисою жінок не слід нехтувати, якщо ми хочемо оцінювати їх такими, якими вони є. Але я зовсім не вважаю, що ця риса взагалі внутрішньо притаманна жінкам. Це лише природний результат обставин, серед яких складається їхнє життя. Потяг до слави у чоловіків заохочується вихованням і суспільною думкою: "зневага до утіх і все життя в труді" заради слави вважаються ознаками "благородних душ", навіть коли про ці ознаки говориться як про слабкість 1, і стимулюються передчуттям доступу, який слава відкриває до всіх об’єктів амбіції, включаючи й прихильність жінок; в той же час для жінок усі ці об’єкти залишаються закритими, а саме бажання слави розглядається як зухвальство й нежіночність. Та й чи могло б статися, щоб усі інтереси жінки не були зосереджені тільки на службі й догоді тим, хто входить в її повсякденне життя, якщо так постановило суспільство і якщо все влаштовано таким чином, що її комфорт цілковито залежить від ближніх? Природне бажання домогтися нашої чоловічої поваги у жінки таке ж сильне, як і в чоловіка; але суспільство налагодило такий порядок, що жінка може заслужити його, суспільства, повагу лише через свого чоловіка або через свої зв’язки з іншими чоловіками; водночас жінка втрачає повагу в приватному колі, коли дозволяє собі стати яскравою індивідуальністю або в якийсь інший спосіб перестане бути лише додатком до чоловіків. Кожний, хто хоч трохи здатен оцінити вплив домашнього й соціального становища і всього устрою життя жінки на її свідомість, легко пояснить цим впливом практично всі видимі відмінності між жінками й чоловіками, включаючи й будь-яку нерівність.



1 John Milton, Lycidas (1638), II, 70-72. (Прим. перекл.)



Коли говорять про моральні відмінності, не об’єднуючи їх з інтелектуальними, то різниця звичайно виходить на користь жінок. Повелося казати, що жінки кращі, ніж чоловіки. Пустий комплімент, здатний викликати хіба що гірку посмішку на вустах розумної жінки, бо годі знайти інший такий приклад у житті, коли /440/ б панував і вважався природним і розумним порядок, за якого кращий мусить коритися гіршому. Якщо такі пусті балачки щось і значать, то хіба те, що чоловіки визнають руйнівну силу влади — саме такою є та єдина істина, яку цей факт (якщо це факт) доводить чи ілюструє. Бо таки справді рабство — не рахуючи тих випадків, коли воно доводить до звірячого стану, — руйнує душу і раба, й рабовласника, та все ж раба менше. Для моральної природи краще, коли вона обмежена, бодай навіть свавільною владою, ніж коли свавільній владі дістається необмежена воля. Кажуть, що жінки рідше бувають суб’єктами карних законів, що вони скоюють менше порушень і злочинів, ніж чоловіки. Я не маю сумніву, що те саме і з такою ж вірогідністю можна сказати про чорношкірих рабів. Той, хто перебуває під контролем інших людей, не може так часто скоювати злочини, якщо тільки його не примушують — задля власних інтересів — його господарі. Я не знаю відвертішого прикладу сліпоти, з якою світ, включаючи вчену братію, ігнорує й нехтує вплив соціальних обставин, ніж їхня дурна зневага щодо інтелектуальної природи і такі ж дурні панегірики щодо моральної природи жінок.

Лицемірним компліментам про жіночу моральну вищість до пари хіба що принизливі байочки про жіночу моральну необ’єктивність. Жінки, мовляв, нездатні противитися власним упередженням, їхні симпатії та антипатії виключають можливість зваженого судження в серйозних справах. Якщо припустити, що це правда, то ще необхідно довести, що особисті почуття збивають жінок із праведного шляху частіше, ніж чоловіків — особисті інтереси. І різниця в такому разі зводиться до того, що чоловіки нехтують обов’язками й громадськими інтересами заради себе, а жінки (яким не дозволяється мати особисті інтереси) — заради когось іншого. Треба врахувати й те, що весь курс навчання, який жінки одержують від суспільства, виховує в них почуття виняткового обов’язку щодо тих осіб, з котрими вони безпосередньо пов’язані і чиїм інтересам покликані незмінно служити; водночас освіта в справжньому розумінні залишається для них чужою — навіть ті елементарні ідеї, без яких не можна уявити собі жодної розумної системи широких інтересів і моральних цінностей. Тож далі з цього всього випливає проста претензія до жінок: вони надійно виконують лише один-єдиний обов’язок, якому були навчені і який залишається чи не єдиною справою, що нею їм дозволено займатись. /441/

Поступки привілейованих перед обездоленими так рідко бувають викликані чимось іншим, аніж здатністю останніх домагатися свого, що будь-які аргументи проти привілеїв статі не справляють майже ніякого враження на людський загал, поки той загал має підстави запевняти себе, що жінки не скаржаться. Ця обставина, звичайно, дозволяє чоловікам зберігати свої привілеї ще деякий час, але не поменшує їх несправедливості. Це ж саме достеменно можна сказати й про жінок у гаремі: вони не протестують із того приводу, що їм не надана свобода європейських жінок. Вони вважають наших жінок нестерпно безсоромними й нежіночними. Звичайні люди рідко скаржаться на загальний устрій суспільства; наскільки ж рідше скаржились би вони, коли б не знали, що десь існує інший, кращий устрій! Жінки не скаржаться на долю жінок загалом; тобто вони бідкаються, і в жіночій літературі зустрічається дуже багато жалібних елегій, а раніше їх було ще більше, оскільки ніхто не вбачав у них жодної практичної мети; але ці їхні бідкання подібні до чоловічої скорботи з приводу загального невдоволення життям: не мається на меті ні когось звинувачувати, ні вимагати перемін. Та хоч жінки не скаржаться на всесвітнє чоловіче засилля, проте кожна з них скаржиться на власного чоловіка або на чоловіків своїх подруг. Це ж саме спостерігається і в усіх інших формах рабства, принаймні на початкових стадіях визвольного руху. Спочатку раби скаржаться не на владу панів, а лише на їхню тиранію. Палата громад починала з вимоги незначних привілеїв для міщан; пізніше вона виступила проти оподаткування громадян без їхньої згоди; та все ж у ті часи вона ще сприйняла б як велику зухвалість ідею розподілу влади між нею й королем. Жіноче питання на сьогодні залишається єдиною проблемою, в контексті якої сама лише думка про повстання проти існуючого порядку здається такою ж неймовірною, як колись підданим здавалося право на повстання проти короля. Коли жінка бере участь у діяльності, якої не схвалює її чоловік, то вона прирікає себе на мучеництво, не маючи навіть можливості стати апостолом, бо її апостольству чоловік може покласти край на законних підставах. Не можна сподіватися, що жінки будуть присвячувати своє життя боротьбі за емансипацію, поки не набереться достатньої кількості чоловіків, готових приєднатися до цього руху. /442/
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.