[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 394-412.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ II



Докладне обговорення нашої теми добре буде розпочати з того питання, до якого ми вже підійшли в попередніх спостереженнях: про умови, якими закони нашої та й усіх інших країн супроводжують шлюбний контракт. Оскільки заміжжя — це та доля, що її суспільство призначає жінкам, те майбутнє, для якого вони виховуються, та мета, до якої кожна з жінок має прагнути, за винятком хіба найнепривабливіших, котрих жоден чоловік не вибере собі в супутниці, — то можна було б подумати, що все зроблено для того, аби ця доля видавалася жінкам жаданою і щоб вони не мали жодних підстав тужити за іншою. Та суспільство й тут, як завжди, віддало перевагу не прямим, а шахрайським методам досягнення своєї мети; тільки, на відміну від інших випадків, у цій сфері воно надзвичайно вперто дотримується свого шахрайства ще й сьогодні. Колись жінок брали силою або ж, як часто бувало, батько продавав доньку чоловікові. До недавніх часів європейської історії батько мав право розпоряджатися шлюбом своєї дочки так, як йому заманеться, без найменшої уваги до її бажання. Церква, щоправда, демонструвала вищу мораль, вимагаючи формального "так" від жінки під час шлюбної церемонії; але немає жодних ознак того, що ця згода не була вимушеною: дівчині практично неможливо було відмовитись, якщо батько стояв на своєму, — хіба що вона могла сховатися під захист релігії, зважившись на чернечу обітницю. У давнину, ще до християнства, чоловік після шлюбу одержував повну владу над життям і смертю своєї дружини. Не було жодного закону, який захищав би її від чоловіка; чоловік був їй єдиним судом і законом. Тривалий час чоловік міг відмовитися від своєї дружини, вона ж такого права не мала. У давніх англійських законах чоловік іменувався лордом, тобто паном, своєї дружини; він вважався буквально її сувереном, повелителем — досить сказати, що вбивство жінкою свого чоловіка розглядалось як найтяжча зрада, на рівні державної, тільки що каралося ще тяжче, ніж звичайно каралась державна зрада: винну спалювали на вогні. Оскільки ці безглуздо жорстокі закони вийшли з ужитку (більшість із них ніхто офіційно не скасовував, або ж вони були скасовані тоді, коли їх давно перестали практикувати), /395/ то чоловіки вважають, що стосовно шлюбного контракту все влаштовано так, як і має бути; нам постійно розказують, що цивілізація й християнство повернули жінкам їхні істинні права. А тим часом жінка залишається неоплачуваною служницею свого чоловіка, і її законні обов’язки нічим не легші, ніж обов’язки звичайного раба. Вона дає перед олтарем обітницю послуху своєму чоловікові на все життя, і все життя до того ж самого примушує її й закон. Казуїсти можуть заявити, що обов’язок послуху перешкоджає участі в злочинах; але не меншою мірою він перешкоджає і всьому іншому. Без дозволу, бодай мовчазного, з боку чоловіка жінка не має права на жодну дію. Вона нічого не може придбати інакше, як тільки для чоловіка; коли ж будь-яке майно, навіть спадкове, потрапляє в її власність, воно тут-таки фактично стає його майном. З цього погляду, юридичне становище жінки в Англії гірше, ніж законного раба в багатьох інших країнах: за римськими законами, наприклад, раб мав право на власні заощадження, і йому певною мірою гарантувалось виключне право користування ними. Вищі класи Англії дали аналогічні пільги й своїм жінкам: практикувалися спеціальні контракти, де, в обхід закону, обумовлювались кишенькові гроші і т. ін. для дружини; оскільки почуття батька сильніші, ніж його ж почуття чоловічої солідарності, то він, як правило, віддавав перевагу інтересам доньки, а не фактично чужого йому зятя. За допомогою контрактів багаті батьки примудряються виводити доньчину спадщину або її частину з-під повного контролю чоловіка, хоча й не можуть узяти ту спадщину під свій контроль; найбільше, що їм вдається, це вберегти майно від розтринькування чоловіком, щоправда водночас не даючи можливості користуватися ним і законній спадкоємиці. Майно, власне, залишається недосяжним для обох; що ж до прибутків від нього, то найвигідніша для дружини форма так званої "угоди про окреме користування" всього лише перешкоджає чоловікові одержувати ті прибутки безпосередньо — спершу вони мають пройти через її руки; якщо ж зразу по одержанні він ті прибутки відбере силоміць, то не буде ні покараний, ні зобов’язаний повернути їх. Оце і є весь захист, який, згідно з законами нашої країни, може надати наймогутніший аристократ своїй доньці від її чоловіка. У величезній більшості випадків ніяка угода не укладається, і тоді всі права, все майно, а з ними й уся свобода поглинаються цілковито. Подружжя називається "однією юридичною особою", а з цього робиться й висновок, що все, що належить їй, належить йому; але ніколи не робиться паралельний висновок, /396/ що все, що належить йому, належить їй: це правило ніколи не спрямовується проти чоловіка, за винятком тих випадків, коли він несе відповідальність за дії дружини перед третьою стороною — як рабовласник за раба чи господар за свою худобу. Я зовсім не хочу сказати, що з жінками взагалі поводяться не краще, ніж з рабами; але жоден раб не несе своє рабство так безперервно і в такому повному розумінні слова, як дружина. Дуже рідко який раб, за винятком хіба що спеціально прикріпленого до особи господаря, живе в рабстві кожну свою годину й кожну хвилину: зазвичай він, як солдат, має визначене завдання, а коли виконає його, то має — в певних межах — свій вільний час і своє родинне життя, куди господар втручається рідко. Дядечко Том у свого першого господаря мав власну "хижку" і власну дружину, мало чим відрізняючись від звичайного чоловіка, який мусить щодня ходити на роботу й може мати свою родину. Але з дружиною такого бути не може. Зрештою, жінки-рабині (у християнських країнах) мають певні права; вважається навіть їхнім моральним обов’язком відмовляти господарю в разі його надмірної фамільярності. Не таке становище дружини: хоч би з яким брутальним тираном пов’язала її лиха доля — нехай вона й знає, що він не любить її, що він влаштовує собі щоденне задоволення, знущаючись з неї, і нехай яку нестерпну відразу вона почуває до нього, — він може вимагати від неї задоволення або силою чинити найтяжче приниження людської істоти, яку використовують як знаряддя для тваринної функції, не питаючи її бажання. Якщо в цьому найстрашнішому різновиді рабства утримується вона особисто, то яким є її становище відносно дітей, що на них збігаються інтереси і її, й господаря? За законом це його діти. Він єдиний має на них усі юридичні права. Будь-які її дії, що прямо чи опосередковано стосуються дітей, можливі лише з його дозволу. Навіть коли він помирає, вона не стає їх законною опікункою, якщо він того не оговорив у заповіті. Він міг навіть розлучити її з дітьми і позбавити її можливості бачитися чи переписуватися з ними, і так тривало аж до 1839 року, коли Законом Телфорда це право було частково обмежене. Таким є юридичне становище жінки. І жодної надії вийти з цього становища у неї немає. Якщо вона покидає чоловіка, то нічого не може взяти з собою — ні дітей, ні будь-якого майна, яке по праву належить їй. Якщо він захоче, то може примусити її повернутися, по закону чи фізичною силою, або обмежитися тим, що забиратиме собі все, що вона заробить або що їй дадуть її родичі. Передбачена єдина можливість розлучення — через судове рішення; тоді /397/ жінка одержує право жити окремо, не потерпаючи, що її силоміць повернуть назад, під нагляд розлютованого тюремника; а також може використовувати будь-які свої прибутки на власний розсуд і не боятися, що чоловік, якого вона, можливо, вже двадцять років в очі не бачила, несподівано вдереться до неї і все забере. Вирок суду про законне розлучення ще донедавна коштував таких грошей, що фактично на нього могли розраховувати лише люди з найбагатших верств населення. Та й тепер він ухвалюється тільки у випадках зрадницької втечі або надмірної жорстокості — і все ж ми щодня чуємо скарги на те, що його надто легко одержати. Безумовно, якщо жінці відмовлено у будь-якій іншій долі, крім долі персональної тілесної прислужниці якось деспота, і якщо ця доля цілковито залежить від випадку зустрічі з чоловіком, котрий, може, буде схильний зробити собі з неї коханку, а не робочу худобу, то надто жорстоко дозволяти їй використати свій шанс лише один раз. Із такого стану речей випливає природний висновок: оскільки все життя жінки залежить від її вдалого вибору господаря, то треба було б дати їй можливість міняти його стільки разів, скільки знадобиться, щоб знайти потрібного. Я не кажу, що їй повинен бути наданий цей привілей. То зовсім інша розмова. Я тут не маю наміру розглядати питання про припинення шлюбу з наданням свободи нового заміжжя. Я хочу лише сказати, що для тих, кому немає іншого шляху, як бути прислужницею, вільний вибір господаря є єдиним, хоча й дуже незначним, полегшенням долі. Відмовити жінкам у цьому означає остаточно дорівняти їх до рабів, і то ще буде не найлегша форма рабства; в деяких законах про рабство передбачено, що в певних випадках надмірного зловживання владою з боку господаря раб може домогтися, щоб той його продав. Та ніяке зловживання, якщо до нього не долучається ще й адюльтер, в Англії не звільнює жінку від її мучителя. Я не маю бажання перебільшувати, та й тема наша не потребує перебільшень. Я описав юридичне становище жінки, а не реальне ставлення до неї. Закони більшості країн набагато гірші, ніж люди, які їх виконують; чимало тих законів збереглися як закони по цей час лише тому, що майже ніколи не практикуються. Якби шлюбне життя було таким, яким воно може бути у повній відповідності з законом, то суспільство стало б справжнім пеклом на землі. На щастя, існують почуття й інтереси, які у багатьох чоловіків виключають, а у більшості пом’якшують схильність до тиранії; найяскравіший і незрівнянний приклад тому в нормальній родині становить почуття, яке поєднує чоловіка й жінку. Як-/398/ що й є ще щось подібне, то це зв’язок між батьком і дітьми, і цей зв’язок, за рідкісними винятками, не тільки не суперечить першому почуттю, але й посилює його. Оскільки все це правда; оскільки чоловіки, як правило, не завдають, а жінки не зазнають усіх тих страждань від тиранії, на яку чоловіків уповноважує закон, — то захисники існуючих форм порядку вважають, що вся несправедливість цих форм виправдана і що будь-які скарги — то просто бідкання на зло, яке є неминучою платою за всяке справжнє добро. Але практичні пом’якшення, коли водночас залишається в повній юридичній чинності та чи будь-яка інша форма тиранії, аж ніяк не виправдовують деспотизму, а лише показують, які могутні резерви захисту від найбридкіших інституцій існують в людській природі і з якою живучістю множаться й розповсюджуються зерна добра — як і зла — в характері людини. Годі сказати щось таке про родинний деспотизм, що не стосувалося б деспотизму політичного. Жодний абсолютний монарх не сидить біля віконечка, насолоджуючись стогонами своїх підданих, і не здирає з них останні ганчірки, щоб затим вигнати на лютий холод. Деспотизм Луї XVI не порівняти з деспотизмом Філіппа Красивого, шаха Надіра чи Калігули, та все ж він був достатньо огидним, щоб виправдати Французьку революцію й навіть якось урівноважити її жахи. Якщо вже ми говоримо про могутнє тяжіння між чоловіком і дружиною, то те ж саме мусимо сказати й про домашнє рабство. І в Греції, і в Римі звичайною справою було, коли раб ішов на смертельні тортури, аби не зрадити свого господаря. У проскрипціях про римські громадянські війни згадується героїчна вірність жінок і рабів, у той час коли сини нерідко виявлялися зрадниками. А разом із тим ми знаємо, як безжалісно поводилися з своїми рабами багато римлян. З іншого боку, ці яскраві індивідуальні почуття ніде не досягали такої осяйної величі, як у рамках найжорстокіших інституцій. Хіба ж це не іронія життя, що найсильніші почуття відданості і вдячності, на які тільки здатна людина, викликає в неї той, хто, маючи повну змогу розчавити її земне буття, добровільно стримує себе від цього! Жорстоко було б допитуватись, яку частину людської душі сповнюють ці почуття, скажімо, навіть у релігії. Ми повсякчас бачимо, що значною мірою вдячність людей Небесам зумовлюється спостереженням над ближніми, до кого Бог був не такий милостивий, як до них самих.

Якщо мова йде про захист будь-якої інституції — рабства, політичного абсолютизму чи абсолютизму голови сім’ї, — то від /399/ нас завжди очікується, що ми складатимемо своє судження на підставі найкращих прикладів: нам показують картини любовної влади з одного боку і любовної покори з другого — мовляв, найвища мудрість усе налаштувала на найбільше благо залежних, і нас оточують їхні усмішки й благословення. Все це було б дуже доцільно, коли б хтось стверджував, що добрих людей не існує. Хто сумнівається, що велика доброта, велике щастя і велика любов цілком можливі під абсолютною владою доброї людини? А між тим закони й інституції мають бути пристосовані не до добрих, а до поганих людей. Шлюб — це інституція не для окремих вибранців. Від чоловіків перед шлюбною церемонією не вимагається посвідчення про те, що їм можна довірити абсолютну владу. Обов’язок і любов до дружини й дітей — дуже тривке обмеження для тих, хто взагалі відзначається сильним соціальним почуттям, та й для багатьох тих, у кого інші соціальні почуття незначні; але існує дуже багато відтінків чутливості й нечутливості до цих речей, а ще ж є безліч градацій доброти та жорстокості у чоловіків, аж до таких, для кого немає ніяких обов’язків і кого суспільство може урезонити лише останнім аргументом — законним покаранням. І на кожній сходинці цієї піраміди є чоловіки, яким доручається вся юридична повнота влади над дружиною й дітьми. Найпідліший злочинець має свою нещасну жінку й може чинити над нею будь-які знущання, крім убивства, та за достатньої обачності може й убити, не дуже ризикуючи бути покараним. А хіба немає в кожній країні серед найнижчих верств населення тисяч і тисяч чоловіків, що зовсім не є злочинцями в юридичному розумінні, оскільки в будь-якій іншій сфері їхня агресія наштовхується на опір, але мають чи не за щоденну звичку фізично мордувати безпомічну дружину — єдину істоту серед дорослих, яка не може ні втекти від насильства, ні дати відсіч, — і для чиїх підлих дикунських натур її повна залежність не стає приводом для стриманості і шляхетного ставлення до істоти, доля й життя якої цілковито віддані на ласку чоловіка, а ще й дають їм упевненість, що закон передає жінку в руки чоловіка як його власну річ і що нею можна користуватися на свій смак, зовсім не виявляючи до неї тієї поваги, яка вимагається у стосунках з усіма іншими людьми! Закон, який ще донедавна залишав ці жахливі крайнощі домашнього гноблення практично безкарними, за останні роки зробив кілька млявих спроб боротьби з ними. Ці спроби майже нічого не дали, та й не дадуть, бо здоровий глузд і досвід показують, що контролювати брутальність неможливо, коли жертва постійно /400/ знаходиться у повному розпорядженні свого ката. Доки визнання персонального насильства чи принаймні повторення насильства після першого визнання не надаватиме жінці ipso facto права на розлучення або хоча б на юридичний розділ, доти всі спроби викорінити такі "тяжкі образи" шляхом покарань будуть марними через відсутність позивача або через відсутність свідків.

Якщо ми візьмемо до уваги, що величезна кількість чоловіків у будь-якій великій країні недалеко втекла від бидла і що це жодному з них не заважає придбати собі жертву на підставі закону про шлюб, то обшир і глибина людських страждань, спричинених зловживанням в одній лише цій інституції, набувають страшних розмірів. А це ж тільки крайні випадки. Це найглибші безодні, але щоб до них дійти, на скільки ще сумних сходинок треба спуститися... І в домашній, і в політичній тиранії випадок абсолютного чудовиська освітлює всю інституцію, оскільки показує, що майже не існує такого страхіття, яке тут не може трапитись, коли деспот забажає, — а тим самим дає можливість яскраво уявити, скільки подій, лише трохи не таких жахливих, тут відбувається. Абсолютні дияволи такі ж рідкісні, як і ангели, а може, ще й рідкісніші; жорстоких же дикунів з випадковими вкрапленнями людяності, навпаки, дуже багато; і в широченному інтервалі, який лежить між ними й достойними представниками людського роду, міститься безліч проміжних форм і градацій тваринного егоїзму, часто під зовнішнім лаком цивілізації й навіть культури; і живуть вони в мирі з законом, не викликаючи жодної недовіри у людей сторонніх, але нерідко здатні перетворити життя тих, хто потрапить під їхню владу, в страшний тягар і страждання. Не варто повторювати давно і всім відомі речі про загальну нездатність чоловіків до влади, речі, які після столітніх політичних дискусій кожен знає напам’ять, хоча рідко кому спадає на думку застосувати ці знання саме до тих випадків, котрих вони найбільше стосуються, — до влади, наданої не окремим незвичайним чоловікам, а кожному дорослому представникові чоловічої статі аж до найпідлішого і найжорстокішого. І не тому, що люди не чули про жодне порушення десяти заповідей оцим, скажімо, чоловіком, не тому, що він тримає себе поважно у стосунках із тими, на кого його влада не поширюється, і не тому, що він ніколи не зриває свою злість на тих людях, які не зобов’язані з ним панькатися, — не тому так важко здогадатись, якою може бути його поведінка в домашньому привіллі. Навіть найзвичайнісінький чоловік приберігає негативні, агресивні, відверто егоїстичні риси свого характеру для /401/ тих, хто не має можливості протистояти йому. Стосунки вищих із нижчими, підлеглими, є розплідником тих дефектів характеру, котрі потім завжди і у всіх сферах переливаються через край. Якщо людина поводиться непривітно або брутально з рівними собі, то можна бути певним, що вона довгий час прожила серед нижчих і мала змогу залякувати та цькувати їх. Якщо родина в її найкращих виявах є, як то часто кажуть, школою співчуття, ніжності й любовної самовідданості, то ще частіше, стосовно господаря, вона є школою сваволі, владності, нестриманості й затятого, лицемірного егоїзму, одним із прикладів якого виявляється навіть самопожертва: турбота чоловіка про дружину й дітей — це лише частина його турбот про особисту власність і особисті інтереси, а їхнє щастя у всіх його виявах підпорядковується — до дрібниць — його вподобанням. Чи ж можна сподіватися чогось кращого за теперішніх форм устрою сім’ї? Відомо, що погані нахили людської натури стримуються лише тоді, коли їм немає простору для вільного виявлення. Відомо, що майже кожен, перед ким інші люди поступаються, має достатньо імпульсивних поривів та звичок, а то й свідомих намірів, щоб тих людей поступово поневолювати, аж доки вони змушені будуть чинити опір. Ці риси взагалі притаманні людському характерові; майже необмежена влада, яку дають сучасні соціальні інституції чоловікові над принаймні однією людською істотою — котра з ним постійно живе й перебуває в його розпорядженні, — ця влада вишукує й пробуджує затаєні в найглухіших куточках його душі зародки егоїзму, роздмухує найменші іскри й жевріючі вуглинки, дає йому дозвіл потурати всім тим первісним нахилам, які у всіх інших стосунках він вважає за необхідне придушувати й приховувати, так що й саме це приховування вже стало його другою натурою. Я знаю, що існує інший бік цього питання. Я переконаний, що коли дружина не має змоги дати рішучу відсіч, то вона принаймні віддячить: вона по-своєму здатна перетворити життя чоловіка на суцільний дискомфорт і в такий спосіб поставити на своєму там де слід, а водночас і там де не слід. Але цей варіант захисту, коли верх бере сварлива "клята жінка", має одну фатальну ваду: він діє найефективніше проти найменш тиранічних господарів і на користь найменш достойних підлеглих. Це зброя дратівливих і свавільних жінок, які, дай їм владу, знайшли б їй — і таки знаходять — щонайгірше застосування. Доброзичлива людина не може користуватися таким знаряддям, розумна — відкине його з огидою. А чоловіки, проти котрих воно справді діє, — це якраз спокійні, лагідні люди, не /402/ здатні навіть під тиском провокацій застосувати владні санкції. Влада дружини, поза тим що сама собою неприємна, найчастіше є просто оберненою формою тиранії, коли жертвами, в свою чергу, стають переважно ті чоловіки, котрі менш за все схильні до тиранії.

Яка ж тоді сила фактично пом’якшує руйнівну дію влади і оберігає ті запаси добра, що все ж таки існують? Звичайні ніжні жіночі вмовляння, хоч і дуже ефективні в окремих випадках, дуже мало впливають на загальну тенденцію, бо добре діють лише доти, доки жінка молода й приваблива, доки її чари ще не набридли, не розчинились у фамільярності; а на багатьох чоловіків вони взагалі ніколи особливого враження не справляють. Справжні чинники — це, по-перше, особиста прихильність, що формується з часом і в тій мірі, на яку здатна натура чоловіка і якою відповідає тій прихильності й збуджує її натура жінки; по-друге, їхні спільні інтереси стосовно дітей та, загалом кажучи, спільні інтереси стосовно третіх осіб (бо тут є й дуже серйозні обмеження); по-третє, реальна важливість дружини в щоденних утіхах і радощах чоловіка й, відповідно, та ціна, яку він приписує дружині на власному рахунку, ціна, яка у чоловіків, здатних відчувати іншу людину, стає підставою для піклування про неї заради неї самої; і, нарешті, по-четверте, це вплив, якого природно набуває майже кожна людська істота на того, хто постійно перебуває поряд (якщо тільки між ними немає відвертої неприязні), а відтак і через безпосередні звертання, і всіма невловимими засобами передачі почуттів і бажань здобуває, за умови, що цьому не протидіє чийсь не менш сильний особистий вплив, певну можливість управління поведінкою господаря, загалом надмірну й нераціональну. Користуючись усіма цими засобами, дружина нерідко забирає надто велику владу над чоловіком і впливає на його поведінку навіть у таких справах, де її компетенції не досить, щоб повернути на краще, де її вплив може виявитись не лише хибним, а й морально руйнівним, і де чоловікові краще було б вирішувати самому. Але ні в родинних, ні в державних справах влада не може бути компенсацією втрати свободи. Влада часто дає жінці те, на що вона не має права, і в той же час не допомагає їй утвердити власні права. Фаворитка-рабиня султана має своїх рабів і може тиранити їх досхочу; але краще було б, якби вона ні рабів не мала, ні сама не була рабинею. Докладаючи власне існування до ніг свого чоловіка, не маючи ні в чому, що стосується їхніх взаємин, жодної іншої волі, крім його волі (або запевняючи його в цьому), обравши справою всього свого /403/ життя догоду його почуттям, жінка може тішити себе впливом — дуже ймовірно згубним — на його поведінку в тих зовнішніх стосунках, суть яких вона ніколи не пробувала глибоко зрозуміти або в яких сама перебуває під сильним впливом певної особи, пристрасті чи забобону. Відповідно, в наші часи ті чоловіки, що ставляться найдоброзичливіше до своїх дружин, стають під їхнім впливом гіршими так само часто, як і кращими, у всіх справах, що виходять за межі родини. Жінка навчена, що їй немає ніякого діла до тих речей, які не належать до її сфери, тому вона рідко має стосовно них більш-менш свідомі й серйозні погляди і якщо й втручається, то не з обгрунтованим наміром, а звичайно з цікавості. Вона не знає й знати не хоче, що до чого в політиці, але знає, що приносить гроші й запрошення, що дає чоловікові титули, синові гарну службу, а доньці — вигідний шлюб.

Але як же може, спитаємо ми, існувати хоч би яке суспільство без урядування? У родині, як і в державі, якась одна особа має бути найвищим правителем. Хто має ухвалювати рішення, коли подружжя не доходить спільної думки? Кожен не може діяти по-своєму, мусить бути те чи те, але єдине рішення.

Це неправда, що в усякому добровільному об’єднанні двох людей котрийсь із них повинен бути абсолютним господарем; а ще менше того закон повинен визначати, кому саме ним бути. Найпоширенішим прикладом добровільного об’єднання, після родини, є партнерство в бізнесі; і ніхто не вважає за необхідне визначати в кожному такому партнерстві лідера, котрий триматиме цілковитий контроль над організацією, так що всім іншим залишатиметься лише виконувати його розпорядження. Ніхто не погодиться на партнерство, якщо умовою його буде повна підлеглість першій особі та права й обов’язки клерка або агента. Якби закон ставився до інших контрактів так само, як він ставиться до шлюбу, то постановив би, що один із партнерів має керувати спільним бізнесом так, ніби це його приватне підприємство, а іншим партнерам влада може лише делегуватися; і що цей один має бути визначений певною законною перевагою загального характеру — наприклад, бути старшим за віком. Закон ніколи цього не робить: досвід показує, по-перше, що немає жодної необхідності в існуванні юридичної нерівності в правах між партнерами, а по-друге, що партнерство не потребує ніяких інших умов, крім тих, що їх складають самі партнери у вигляді договірних статей. Все ж таки може здатися, що виключну владу в бізнесі доцільніше, ніж у шлюбі, віддати вищій особі і що так буде безпечніше для інтересів і прав /404/ нижчої особи, котра, зрештою, має можливість ту владу з себе скинути, припинивши партнерство. Дружина такої можливості не має, а коли б і мала, то їй майже завжди потрібно було б спершу перепробувати всі інші засоби, перш ніж удатися до цього останнього.

Цілком справедливо, що повсякденні справи, які вимагають термінового вирішення і не можуть самі собою владнатися або чекати на компроміс, мають залежати від єдиної волі: єдина особа повинна тримати над ними неподільний контроль. Але це не означає, що така особа завжди має бути одна й та ж. Природнім є поділ влади між двома партнерами, коли кожен з них має абсолютну виконавчу владу в своєму підрозділі, а будь-яка зміна системи чи загальних принципів допускається лише за обопільної згоди. Такий поділ не повинен і не може регламентуватися законом, бо залежить від особистих здібностей і особливостей кожного учасника. Якщо в чоловіка й жінки є бажання, то вони можуть домовитися наперед і укласти шлюбний контракт, подібно до того, як тепер обумовлюються наперед фінансові справи. При вирішенні подібних проблем за взаємною згодою труднощі виникають рідко — якщо тільки це не один із тих нещасливих шлюбів, в якому і це, і всі інші питання стають приводом для сварок і колотнечі. Поділ прав повинен природним чином відповідати поділу обов’язків і функцій, і це теж робиться за згодою — у всякому разі не через закон, а дотримуючись загальних звичаїв, які можна й змінювати, коли учасники в цьому зацікавлені.

Реальні практичні вирішення питань, які можуть мати юридичне значення, будуть значною мірою залежати, і вже тепер залежать, від порівняльної оцінки. Той простий факт, що чоловік звичайно буває старший за віком, у більшості випадків надаватиме йому перевагу, принаймні до того часу, коли вікова різниця вже не матиме ніякого значення для подружжя. Такою ж природною річчю буде більший авторитет того, хто забезпечує засоби існування. Нерівність, зумовлена такими чинниками, залежить не від закону про шлюб, а від загального стану сучасного суспільства. Вплив розумової переваги — загальної чи спеціальної — і переваги в рішучості характеру завжди й неминуче буде значним, як це спостерігається і в наш час. І це показує нам, як мало підстав побоюватися, що влада й обов’язки партнерів у житті (як і в бізнесі) можуть бути неправильно розподілені за їхньою взаємною згодою. Вони завжди розподіляються правильно, за винятком тих випадків, коли шлюб виявився невдалим. Проблеми ніко-/405/ли не вирішуються авторитетною вказівкою однієї сторони й повним послухом іншої — хіба що їхня спілка була помилкою: тоді припинення чинності такої спілки принесе полегшення обом сторонам. Дехто може сказати, що дружнє полагодження суперечок можливе лише завдяки невидимій силі юридичного примусу, подібно до того, як люди підкоряються рішенню арбітражного суду, знаючи, що за ним стоїть суд справжній, який таки примусить слухатися. Але для того, щоб справді порівнювати ці випадки, ми повинні припустити, що завдання суду полягає не в тому, щоб розслідувати справу, а в тому, щоб виносити вирок завжди стосовно однієї й тієї ж сторони, наприклад відповідача. Коли так, то законослухняність буде змушувати позивача погоджуватися практично з будь-яким арбітражним вироком, відповідача ж — навпаки. Деспотична влада, яку закон надає чоловікові, може бути для дружини підставою прийняти будь-який компроміс у практичному розподілі влади між ними, але не може бути такою підставою для чоловіка. Те, що врівноважене подружжя завжди знаходить практичний компроміс, хоча принаймні один із двох не має в тому ні фізичної, ні моральної необхідності, показує, що природні чинники добровільного влагодження проблем спільного життя на прийнятному для обох рівні загалом таки домінують, за окремими нещасливими винятками. Стан речей, безперечно, не покращає, якщо законодавчо буде постановлено, що надбудова вільного урядування має розвиватися на юридичних засадах деспотизму з одного боку і покори з іншого і що будь-яку поступку, що її деспот зробив жартуючи, він же може й відмінити без попередження. Невелика вартість свободи, якщо вона тримається на таких непевних правах; якщо закон кладе на одну шальку терезів таку величезну вагу, що про справедливість не може бути й мови; якщо практичне влагодження полишається двом особам, одній з яких надані всі повноваження, а іншій не тільки не дозволяється нічого, окрім чекати доброї ласки з боку першої, але й забороняється, під найсуворішим релігійним і моральним обов’язком, протестувати проти гноблення, хоч би яким жорстоким воно було.

Впертий опонент у полемічному запалі може твердити, що чоловіки щиро бажають бути справедливими і без примусу робити доброзичливі поступки своїм партнерам, чого не можна сказати про дружин: якщо надати їм якісь права, то вони не визнаватимуть жодних прав ні за ким іншим і ні в чому не поступляться, якщо тільки не будуть примушені поступитись у всьому простій /406/ чоловічій владі. Таке могло говоритися багатьма людьми ще кілька поколінь тому, коли в моді були сатири на жіноцтво і чоловіки вважали за розумне глузувати над жінками за те, що самі ж із них зробили. Та сьогодні цього не скаже жодна людина, з якою варто було б сперечатися. Вже не домінує вчення про те, що жінки меншою мірою, ніж чоловіки, здатні до поваги й доброзичливості до тих, з ким вони найміцніше пов’язані. Навпаки, нам повсякчас розказують, що жінки кращі, ніж чоловіки, і розказують саме ті, хто категорично відмовляється поводитися з ними як з рівними, тож усі ці балачки вже перетворилися на нову лицемірну маску для прикриття несправедливості, нагадуючи знамениті вихваляння королівського милосердя, з яких у Свіфтових ліліпутів розпочиналися тексти найкривавіших королівських указів. Якщо жінки чимось кращі, ніж чоловіки, то перш за все, безумовно, самопожертвою задля членів своєї родини. Але я не вважаю це чимось особливим, бо жінку ще з колиски всі навчають, що вона створена й народжена для самопожертви. Я переконаний, що рівність прав приведе до ліквідації того надмірного самозречення, котре й досі штучно культивується як ідеал жіночого характеру, і що хороша жінка буде покликана до самопожертви не більше, ніж найкращий чоловік; з іншого боку, чоловіки стануть не такими егоїстами, якими є тепер; вони будуть більшою мірою здатні до самопожертви, бо їх уже не навчатимуть обожнювати власну волю аж так, наче вона має бути реальним законом для іншої розумної істоти. Нічого іншого так легко не засвоюють чоловіки, як оцю науку самообожнювання, — та воно й завжди так було з усіма привілейованими особами і привілейованими класами. Чим нижче спускаємось ми сходинками людяності, тим яскравішою стає ця картина, досягаючи найбільшої виразності в поведінці тих, хто не стоїть і не має жодних шансів стати вище бодай від кого-небудь, крім нещасної дружини й дітей. Благородні винятки тут становлять ще меншу частку, ніж у будь-якій іншій сфері людської недосконалості. Філософія й релігія, замість того щоб контролювати це явище, найчастіше заохочують виправдовувати його; та й ніхто й ніщо його не контролює, якщо не рахувати того природного відчуття рівності всіх людських істот, яке складає теорію християнства, але якого християнство ніколи практично не проповідує, хоча й засуджує інституції, засновані на свавільному звеличенні однієї людської істоти над іншою.

Безперечно, є чоловіки, та є й жінки, котрих не влаштовує рівність у правах: вони нізащо не примиряться з тим, що чиїсь /407/ думки чи бажання можуть протиставлятися їхнім. Такі люди є типовими суб’єктами закону про розлучення. Вони здатні тільки до самотнього життя, і жодну людину не можна примушувати пов’язувати з ними власну долю. Але юридична підлеглість жінок схиляє їх до вироблення такого характеру ще більшою мірою, ніж чоловіків. Якщо чоловік застосує всю свою владу, то жінка, звичайно ж, буде розчавлена; та якщо він потуратиме їй і дозволить узяти правління до своїх рук, то немає законів, які б обмежили її вимоги. Закон, не визначаючи прав дружини і теоретично не надаючи їх їй зовсім, фактично стверджує, що вона має такі права, яких сама зуміє домогтись.

Рівність подружжя перед законом не лише дозволяє узгодити цей особливий вид стосунків з вимогою однакової справедливості для обох сторін і не лише сприяє їхньому щастю; вона єдина дає можливість зробити повсякденне життя людей школою моральної культури в найвищому розумінні цього слова. Дарма що цю істину можуть не сприйняти чи не визнати як загальну прийдешні покоління, все ж єдиною школою справжніх моральних почуттів є спільнота рівних. Моральне виховання людства до цього часу виходить переважно з закону сили, тому воно й відповідає майже виключно тим стосункам, які породжуються силою. У відсталих суспільствах люди практично не визнають рівноправних стосунків. Бути рівними означає бути ворогами. Суспільство, починаючи від найвищої ланки й закінчуючи найнижчою, становить єдиний довгий ланцюг, а ще краще сказати драбину, де будь-який індивід знаходиться або вище, або нижче від свого сусіда, відтак або командує, або слухається. Відповідно і всі моральні приписи орієнтовані переважно на стосунки типу "команда — послух". Але ж команда й послух у людському житті становлять лише неприємну необхідність; нормальним станом суспільства є рівність. Вже й у наш час, і то дедалі більшою мірою, команда й послух стають винятковими фактами життя, а об’єднання рівних — загальним правилом. У давні віки мораль трималась на обов’язковому послухові законам, пізніше — на праві слабшого на ласку й захист сильнішого. То доки ж одна форма суспільства й життя мусить обмежуватися мораллю, виробленою для іншої форми? Ми мали мораль покори, мали мораль лицарства й шляхетності; настав час моралі справедливості. У давнину будь-який крок у напрямку до рівноправного суспільства супроводжувався претензіями Правосудця на роль гаранта всіх чеснот. Так було у вільних республіках античності. Та навіть у /408/ найкращій із них до рівних належали лише вільні громадяни чоловічої статі; раби, жінки та резиденти без громадянства були суб’єктами закону сили. Змішаний вплив давньоримської цивілізації й християнства стер ці відмінності і теоретично (а якщо й практично, то лише почасти) оголосив права людської істоти як такої вищими від прав статі, класу чи соціального стану. Бар’єри, які вже почали було руйнуватися, постали знову з приходом північних завойовників; отже, тоді вся сучасна історія — це повільні процеси їх руйнування. Ми наближаємося до такого порядку речей, коли справедливість знову набуває першорядного значення: як і колись, вона грунтується на рівності, але тепер ще й на співчутті між членами суспільства; її джерелом стає вже не інстинкт самозахисту рівних, а культивоване співчуття між ними; і жодна людська істота не буде залишена поза спільнотою, але до всіх застосовуватиметься однакова міра. Не новина, що люди погано передбачають переміни в житті суспільства і що їхні почуття пристосовані до минулих, а не до майбутніх часів. Розуміння майбутнього для всього роду людського завжди було привілеєм інтелектуальної еліти або ж тих, хто в неї вчився; відчуття майбутнього було особливою відзнакою, найчастіше мученицькою, ще рідкіснішої еліти. Інституції, книги, освіта, суспільство — все це було орієнтоване на те, аби навчати людей старим істинам, і не тільки тоді, коли вже з’явилися нові, а ще й довгий час по тому. Та справжньою чеснотою людських істот є їхня здатність жити разом як рівні, не вимагаючи особисто для себе нічого такого, що б їм не надали добровільно інші; розглядаючи будь-яке командування як факт виключної необхідності та принаймні як явище тимчасове; за всякої можливості віддаючи перевагу товариству тих, з ким почергово можна бути й лідером, і послідовником. Наше сучасне життя в жодний спосіб не дає ні проявитись, ні розвинутися цим чеснотам. Сім’я — це школа деспотизму, в якій глибоко і всебічно культивуються не тільки чесноти, але й вади деспотичної поведінки. У вільних країнах громадянство до певної міри є школою рівноправного суспільства, але воно грає надто незначну роль у сучасному житті, практично не торкаючись повсякденних звичок та особистих почуттів. Належним чином побудована родина могла б стати реальною школою свободи, не втрачаючи, звичайно, й інших важливих функцій. Вона завжди буде школою послуху для дітей, а для батьків — школою управління. Але їй необхідно стати також школою співчуття між рівними, школою спільного життя в любові — без силового тиску з одного боку і покори з /409/ другого. Так мусить бути між батьками; за цих умов виховуються чесноти, необхідні кожному в будь-якому іншому об’єднанні; поведінка й почуття батьків стають моделлю для дітей, робляться для них звичними, а отже й природними, хоча й прищеплюються через послух (тимчасовий). Моральне навчання людей ніколи не буде узгоджене з умовами життя, до яких увесь поступ людства був підготовкою, якщо ці люди не практикуватимуть у своїх родинах моральні правила, що відповідають нормальному устрою людського суспільства. Ніяке почуття свободи в душі чоловіка не може бути справжньою християнською волелюбністю, коли найближчі й найдорожчі істоти абсолютно йому підкорені; воно залишається лише тим, що незмінно вважалося волелюбністю в античні та середні віки — могутнім чуттям власної гідності й важливості; воно з огидою відкидає будь-яке ярмо на власну шию, але водночас завжди готове накинути те ярмо на когось іншого задля власної вигоди чи слави.

Я охоче припускаю (і, власне, це й є підставою для моїх надій), що навіть за теперішніх законів велика кількість одружених людей (можливо, серед вищих класів англійського суспільства вони становлять значну більшість) живуть у дусі саме такого закону рівності. Закони ніколи не вдосконалювалися б, коли б не з’являлося дедалі більше людей, чиї моральні засади підносяться над чинними законами. Такі люди повинні підтримати обстоювані тут принципи, єдина мета яких полягає в тому, щоб і всі інші подружжя робились подібними цим найкращим. Але люди навіть високого морального гатунку дуже схильні до думки — якщо тільки вони не філософи, — що ті закони й звичаї, від яких вони особисто не постраждали, ніякого зла й не несуть, а оскільки нібито користуються загальною підтримкою, то, мабуть, несуть добро, а отже, боротися з ними нерозумно. Такі подружжя, ледве чи раз у рік згадуючи про юридичні засади зв’язку, який їх об’єднує, та живучи собі з почуттям, ніби вони й справді цілком рівноправні, дуже, проте, помиляються, коли вважають, що так само живуть і інші подружжя, за винятком хіба тих, де чоловік — зовсім відвертий негідник. Той, хто так думає, не знає ні людської природи, ані реальних фактів. Чим менше чоловік годен тримати в своїх руках владу, чим менше заслуговує він на те, щоб застосовувати її до будь-якої людини, котра на це добровільно погодиться, тим більше тішиться він свідомістю влади, наданої йому законом, тим активніше прагне реалізувати ту владу аж до межі, яку дозволяє звичай (звичай таких чоловіків, як і він сам), тим охочіше /410/ користується владою просто, аби відчути насолоду від її наявності. Більше того: в найбрутальніших від природи й морально неосвічених нижчих класах суспільства юридичне рабство жінки, те, що вона фізично, як знаряддя, належить чоловікові, дає йому підстави почувати таку неповагу й презирство до власної дружини, яких він не почуває до жодної іншої жінки, до жодної іншої людської істоти, з якою має стосунки, і роблять дружину найзручнішим об’єктом для будь-яких принижень та знущань. Нехай уважний спостерігач сам постежить за зовнішніми ознаками почуттів і сам зважить, так це чи не так; а якщо це так, то нехай не дивується хвилям обурення й огиди до інституцій, які неминуче доводять людську душу до такого безправного стану.

Нам, мабуть, зауважать, що релігія накладає обов’язок послуху. Так воно завжди: якщо якесь безперечне, але погане явище не можна ніяким іншим робом виправдати, то нам його подають як релігійну настанову. Справді, церква такі настанови дає, але хоча б одну з них важко знайти у християнському вченні. Нам заперечать, що, мовляв, св. Павло казав: "Дружини, слухайтеся чоловіків своїх"; але ж він казав також: "Раби, слухайтеся в усьому тілесних панів". Підбурювання проти чинних тоді законів у наміри св. Павла не входило і не могло бути сумісним з його метою — поширенням християнства. Апостол приймав соціальні інституції такими, якими вони були, та це зовсім не означає, що він засуджував будь-які спроби поліпшити їх у належний час; ще меншою мірою можна тлумачити його твердження "Влади існуючі встановлені від Бога" як схвалення мілітарного деспотизму в ролі християнської форми правління або як вимогу пасивної покори такому деспотизмові. Думати, що християнство прагне зафіксувати існуючі форми правління й суспільства та вберегти їх від перемін, значить зводити його до рівня ісламу чи брахманізму. Саме тому, що християнство ніколи не робило цього, воно стало релігією прогресивної частини людства; в той же час іслам, брахманізм та ін. — це релігії його нерухомої частини, а краще сказати (оскільки не може бути нерухомого суспільства) — його занепадаючої частини. Протягом усієї історії християнства не бракувало людей, які намагалися перетворити його в щось на зразок християнського мусульманства, з Біблією замість Корану, і таким чином виключити можливість будь-якого вдосконалення; і велика була влада таких людей, і багатьом довелося віддати своє життя в боротьбі з ними. Але ця боротьба не припинилася: це вона зробила нас тими, ким ми є, і вона ж зробить нас тими, ким ми будемо. /411/

Після всього, що сказано про обов’язок послуху, майже зайве зупинятись на вужчій темі, яка входить складовою частиною до загальної, — про право жінки на особисту власність; бо я не дуже й сподіваюся, щоб цей трактат справив якесь враження на тих, кого ще досі треба переконувати, що спадок чи доходи жінки мають бути такою ж її власністю після шлюбу, як і до нього. Принцип тут простий: те, що належало б чоловікові чи дружині, якби вони не були одружені, повинне перебувати під відповідним виключним контролем одного власника і в шлюбі; в цьому разі не потрібні будуть примусові угоди про майно, які мають на меті зберегти його для дітей. Чиїсь почуття будуть ображені самою ідеєю окремих інтересів у фінансовій сфері, бо це, мовляв, суперечить ідеальному злиттю двох життів у єдине. Як на мене особисто, то я належу до найзатятіших прибічників ідеї спільного майна — коли вона є результатом цілковитої єдності почуттів обох власників, коли завдяки цій єдності для них справді все стає спільним. Та я не бачу нічого доброго в спільності майна, якщо вона тримається на доктрині: моє — твоє, але твоє — не моє; і я від такої угоди радше відмовився б, хоча вона мені як чоловікові нібито й вигідна.

Саме ці несправедливі утиски щодо жінок, більш очевидні для загального розуміння, ніж усі інші, можна скасувати, не створюючи натомість іншого зла, і, без сумніву, для цього потрібні щонайменші зусилля. Уже тепер у багатьох старих і кількох нових штатах Американської Конфедерації у текстах конституцій є положення про рівні майнові права жінок і чоловіків; це покращує матеріальне становище принаймні тих одружених жінок, у яких є власне майно, — якщо тільки вони не відмовляються від цього знаряддя влади, — і захищає їх від ганебних зловживань під прикриттям шлюбних інституцій, коли чоловік заманює дівчину в шлюбні тенета без шлюбної угоди, з єдиною метою дістатися до її грошей. Коли засоби до життя родини залежать не від власності, а від заробітків, то найдоцільнішим поділом праці між подружжям мені видається, взагалі, такий, коли чоловік заробляє, а дружина розпоряджається господарськими видатками. Коли, крім важкого природного обов’язку виношування дітей та повної відповідальності за їх догляд і виховання в ранньому віці, дружина ще забезпечує ретельний і ощадливий ужиток заробітків чоловіка на добробут усієї родини, то вона не просто чесно витримує свою частку фізичної й душевної напруги, необхідної для спільного існування, — найчастіше вона бере на себе її більшу частку. Коли ж вона намагається взяти додаткове навантаження, то це рідко звільняє її від звичних обов’язків і лише заважає виконувати їх як слід. До-/412/гляд за дітьми й домашнім господарством, скинутий із себе жінкою, ніхто замість неї не покладе на свої плечі; діти якщо й не вмирають, то виростають як прийдеться, а домашнє господарство руйнується настільки, що навіть з економічного погляду втрати виявляються далеко більшими, ніж заробіток дружини. Отже, якщо говорити про справедливий порядок речей, то я вважаю, що примушувати жінку ще й заробляти на сім’ю є небажаним звичаєм. За несправедливого устрою її приробітки можуть бути корисними для неї, оскільки додають їй ціни в очах законного господаря; з іншого боку, щоправда, це дає йому привід ще більше зловживати своєю владою: він може примусити дружину на її власні заробітки утримувати родину, а сам проводитиме час за чаркою та гульнею. Коли в жінки немає незалежної власності, то можливість заробітку дуже важлива для її почуття гідності. Та якби шлюб був рівноправною угодою, в якій не передбачено обов’язку покори; якби шлюбний союз перестав бути примусом щодо тих, для кого він став справжнім лихом, і розділ на справедливих умовах (я не кажу тут про розірвання шлюбу) був би можливим для кожної жінки, котра має на нього моральне право; і якби вона могла затим знайти достойне заняття, таке ж легко доступне для неї, як і для чоловіків, — то тоді жінці в шлюбі не було б потреби використовувати свої професійні здібності для власного захисту. Отже, коли жінка бере шлюб, то взагалі її можна зрозуміти так само, як і чоловіка, коли він обирає професію: вона обирає догляд за дітьми, родиною й домашнім господарством як головне покликання, як головну сферу застосування своїх сил; вона покладає на цю роботу стільки років свого життя, скільки знадобиться для її завершення; і вона відмовляється не від усіх інших цілей і занять, а лише від тих, які суперечать вимогам головної мети. Згідно з таким принципом, для більшості одружених жінок практично виключається можливість будь-якої систематичної діяльності поза родиною, будь-яких занять, які не можна проводити вдома. Та все ж має існувати якнайширша можливість адаптації загальних правил до індивідуальних особливостей; ніщо не повинне заважати розвиватися видатним здібностям у будь-якій іншій сфері за природним покликанням, незважаючи на шлюбні обов’язки; на випадок можливих невдач необхідно передбачати інші джерела підтримки жінки в її звичній діяльності як господині дому й сім’ї. Всі ці проблеми, за умови правильної орієнтації суспільних поглядів, цілковито можуть бути полишені на звичаєве регулювання, без будь-якого законодавчого втручання. /413/
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.