Попередня     Головна     Наступна





ГРАМАТИЧНА ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА НА УКРАЇНІ В XVI—XVII ст.



На основі двох варіантів українсько-білоруської мови XIV — XV ст. з початку XVI ст. формуються дві окремі літературні мови — українська та білоруська. Українська мова обслуговує основні сфери суспільного й культурного життя народності. В XVI — XVII ст. функціонують офіційно-діловий, літописний та конфесійний стилі української мови; розвиваються полемічний, проповідницько-ораторський, художній і науковий.

Церковнослов’янська мова функціонує майже виключно в конфесійному письменстві, особливо в канонічному жанрі. Вона помітно відрізняється від живої не тільки лексикою, але й граматичною системою, бо живомовні морфологія й синтаксис постійно розвиваються, а церковнослов’янська система, хоч і зазнавала впливу народного мовлення, залишалася відносно незмінною, архаїчною. Її вже необхідно було спеціально вивчати. У зв’язку з організацією друкарства на Україні в останній чверті XVI ст. ширше, ніж у попередню епоху, розповсюджуються церковнослов’янські тексти, хоч монастирі й церкви втрачають монополію на книжкову справу. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. абсолютна більшість українських земель опинилася в складі Польського королівства, де в розпалі була контрреформація й посилився тиск на некатоликів, особливо на православне населення України й Білорусії. Церковнослов’янська мова — знаряддя православ’я — піддається нападкам.

Погляди шляхетсько-католицьких ідеологів виклав у 1577 р. відомий проповідник П. Скарга. Він писав, що тільки грецькою й латинською «існують науки, і перекласти їх іншими мовами задовільно не можна» і «на словенській мові ніколи ніхто вченим бути не може», що «тепер її ніхто як слід не розуміє... а своїх граматик, правил і пам’ятних книжок для викладання вона не має і не може мати» (Рус. ист. библ., 485). Сам П. Скарга обороняв латинь як мову літургії на противагу польській (Mayenowa, 25, 118). Необхідно зазначити, що багато видатних діячів польської культури часу Відродження й пізніше віддавали належне церковнослов’янській мові, її давній культурній ролі, висловлювали повагу до «руської» мови (Otwinowska, 147 — 150, 177 — 180).

Діячі української й білоруської науки і освіти XVI — XVII ст. не тільки стають на захист рідної культури, але й працюють над нормалізацією церковнослов’янської мови.

Першорядну роль у розвитку східнослов’янської культури відіграли школи. Відомості про українські школи виявлено в документах середини XVI ст., але навчання в них, мабуть, не виходило за рамки початкового (Ісаєвич, 127 — 128). За ініціативою братств у 80-х рр. XVI ст. розпочато організацію шкіл вищого ступеня. Львівське Успенське братство заснувало школу в 1585 р., київське Богоявленське — в 1615 — 1616 рр., луцьке Воздвиженське братство — в 1618 — 1619 рр. Згодом такі школи виникли у Вінниці, Кам’янці-Подільському та інших містах України й Білорусії, а також у Вільні.

Особливо велика роль належить Львівській та Київській братським школам. Київська школа в 1632 р. була об’єднана з Київською лаврською школою і стала колегіумом.

У системі освіти XVI й XVII ст. засвоєнню граматики відводилося провідне місце, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань. У Західній Європі першочергового значення надавали вивченню класичних мов, передусім латинської — мові тодішньої науки, художньої літератури й католицької церкви. Українські й білоруські школи другої половини XVI — першої чверті XVII ст. чільне місце відводили вивченню церковнослов’янської мови — міжнаціональної мови всіх православних слов’ян.

Саме для шкіл були призначені створені в кінці XVI — XVII ст. граматичні праці українських лінгвістів. Однак вчені цієї доби ставили перед собою поруч із педагогічними й кодифікаційні завдання. В основному в рамках шкільних граматик відбувався також розвиток теоретичної лінгвістичної думки.

Перше повідомлення про граматичні праці українців дав Ян Благослав у манускрипті своєї граматики чеської мови в 1571 р.: «Кажуть, що й граматику свою мають, але я не бачив її» (Франко, 8). Можливо, що йдеться про шкільний підручник, який не зберігся, або про трактат про вісім частин мови.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.