Попередня     Головна     Наступна





ВИСНОВКИ



Лінгвістична література граматичного типу на східнослов’янських землях відома ще з доби Київської Русі, але конкретних оригінальних праць від того часу не збереглося.

Не дійшли такі твори і з наступної епохи — XIV — першої половини XVI ст. У цей період (а, можливо, ще в давньоруську епоху) на Україні, в Росії та Білорусії набув значного поширення граматичний трактат південнослов’янського походження «О осмихъ частехъ слова», завдяки якому в вітчизняну лінгвістичну традицію міцно вкоренилося надбання старогрецького й греко-візантійського теоретичного мовознавства. Трактат залишив слід у всій слов’янській філології, адже в ньому розроблено початки лінгвістичної термінології, яку розширювали і вдосконалювали далі слов’янські мовознавці, особливо українські граматисти XVI — XVII ст.

Граматична література південнослов’янського походження відіграла визначну позитивну роль у розвитку лінгвістичної освіти східних слов’ян, зокрема на Україні. У цьому відношенні помітне значення мали філологічні посібники, надруковані І. Федоровим. На південнослов’янську традицію й книги першодрукаря опиралися українські граматисти XVI ст.

Перший етап розвитку граматичної думки на Україні представлений мовознавчими трактатами. Оскільки загальнограматичні положення у трактаті про вісім частин слова (речення) екземпліфікувалися старослов’янськими прикладами, в ньому був закладений виразний елемент граматики конкретної слов’янської мови. Ця давня інтерпретація старослов’янського матеріалу дає про себе знати не тільки в термінології, але й у підході до фактів мови навіть у кінці XVI ст.

Оригінальні конкретно-предметні граматичні праці українські мовознавці створили в кінці XVI ст. Найбільших успіхів у цьому жанрі давнього мовознавства досягнуто в XVII ст.

Староукраїнська граматична теорія розвивалася у сфері європейського мовознавства, що основувалося на греко-латинській ученій спадщині. Історичні обставини були склалися так, що українські філологи засвоювали як грецькі, так і латинські традиції. Це зумовило широту поглядів і позитивно відбилося на їх працях. Давні культурні зв’язки з греко-візантійським світом спонукали українських граматистів до надання переваг грецьким зразкам. Для цього певні підстави давав їм предмет дослідження — церковнослов’янська мова, що виросла на грунті старослов’янської, якою здійснено найдавніші переклади з грецької мови, освячені авторитетом слов’янських першовчителів.

Заслугою староукраїнських лінгвістів є те, що вони в багатьох випадках вийшли за рамки греко-латинської теорії, виявили специфічні особливості слов’янської системи й адекватно її описали. Творчий підхід до лінгвістичних проблем характеризує творчість і Л. Зизанія, і М. Смотрицького, і І. Ужевича.

Першим теорію свого часу при описі слов’янської фонетики (орфографії) та морфології застосував Л. Зизаній. Учений виявив низку особливостей слов’янської системи імені й дієслова, зокрема відкрив орудний відмінок, спробував зробити поділ слів за відмінами й дієвідмінами, осмислити систему часів церковнослов’янської мови. Але він ще міцно тримався теорії граматики, побудованої на грецькому матеріалі (навіть приписував церковнослов’янській мові артикль як окремий клас слів).

Найвидатнішим теоретиком слов’янської лінгвістичної системи в староукраїнському (і ширше — слов’янському) мовознавстві виступив М. Смотрицький, який у повному обсязі опрацював фонетичну, морфологічну й синтаксичну системи східнослов’янської редакції церковнослов’янської мови (українського різновиду).

Лінгвіст удосконалив поділ слів за лексико-граматичними класами (частинами мови), до кінця з’ясував відмінкову систему імені, вдало виділив типи відмінювання й дієвідмінювання, виявив ряд особливостей синтаксису тощо. Створена ним загальна концепція церковнослов’янської граматики зберігала актуальність аж до XIX ст.

У категоріях і термінах латинської граматики на прикладі української мови універсальну слов’янську систему спробував описати І. Ужевич, але це йому не скрізь удалося. Загалом ідея І. Ужевича була співзвучна ідеям тодішньої французької лінгвістики, які згодом реалізувалися в універсальній граматиці.

Теоретико-лінгвістичний аспект староукраїнських граматичних праць відбився у поступовому вдосконаленні й розширенні наукової термінології. Через призму термінології викреслюється видатна роль М. Смотрицького, завдяки творчості якого старе українське мовознавство було на рівні європейської лінгвістики епохи Відродження.

При описі церковнослов’янської фонетики й морфології Л. Зизаній опирався на той узус, що склався на східнослов’янських землях, насамперед на Україні, до кінця XVI ст. Л. Зизаній — перший український лінгвіст, котрий спеціально обстежував словенороські тексти з метою наукового опису мови. Здійснюючи кодифікацію, учений намагався розмежувати традиційно-книжні елементи й живомовні східнослов’янські, але чіткої грані між цими двома компонентами він не провів, тому поруч із давніми, архаїчними формами в його книзі часто як рівноправний складник даються характерні східнослов’янські або специфічні українські форми. Укладачі греко-словенороської граматики 1591 р. в цьому напрямку зробили лише перші кроки, тому в їх праці український і церковнослов’янський елементи в більшості випадків не розрізняються.

М. Смотрицький був першим дослідником давніх слов’янських пам’яток. У його розпорядженні були, можливо, навіть деякі старослов’янські тексти, через це описана ним система загалом близька до старослов’янської пізнього періоду (XII ст.). Він досить чітко відрізняв старослов’янську (церковнослов’янську) й живі слов’янські мови, в тому числі рідну українську.

М. Смотрицький — єдиний староукраїнський граматист, який застосував екземпліфікацію — важливий елемент об’єктивного наукового опису мови. Щоправда, цей засіб учений використав тільки при описі синтаксису, що протягом історії старослов’янських текстів залишався відносно стабільним: конструкції повторялися в хронологічно віддалених пам’ятках із різноманітних територій. Проте і в його книзі «Грамматіки Славенскія правилноє Сvнтаґма» наявний східнослов’янський та специфічний український (загальнонародний і діалектний, тепер південно-західний) елементи. Отже, в міру розвитку граматичного мистецтва на Україні все чіткіше провадилося розрізнення систем книжно-церковнослов’янської й живої розмовної мов.

Матеріал для своєї праці І. Ужевич брав із живої української та інших, слов’янських мов, а також із друкованих церковнослов’янських граматик.

Староукраїнська лінгвістика, як і мовознавство інших народностей Європи XVI — XVII ст., розвивалася в рамках навчальних посібників, що зумовило специфічні особливості її розвитку і висувало на перший план нормативний аспект. Кінцеву кодифікацію церковнослов’янської мови здійснив М. Смотрицький на основі її східнослов’янської редакції. Поєднання в «Граматиці» М. Смотрицького специфічних східнослов’янських і південнослов’янських компонентів зробило її норми прийнятними для всіх народів, які користувалися в писемності мовою, що сформувалася на основі старослов’янської. Разом із цим твір М. Смотрицького сприяв упорядкуванню норм, особливо правописних, літературно-писемних мов східних і південних слов’ян.

І в теоретичному і в кодифікаційному аспектах староукраїнське мовознавство вийшло далеко за межі української культури. Здобутки його стали надбанням усієї слов’янської й європейської лінгвістики.

Історія староукраїнського мовознавства показує, що прогрес у науці створюється зусиллями цілих поколінь дослідників. Важливу, роль у цьому відіграє спадковість у культурі народу. Не менше значення в розвитку науки має міжнародний обмін теоретичними досягненнями. Тісні зв’язки староукраїнської граматичної теорії з греко-візантійською очевидні. Помітні також її контакти з латино-західноєвропейською філологією періоду Відродження. В слов’янському науково-культурному ареалі староукраїнське мовознавство було щільно пов’язане з російським та південнослов’янським.

Для розвитку науки важливе значення має також творчість талановитих учених. В історії граматичної думки на Україні XVI — XVII ст. видатною постаттю був М. Смотрицький.

Розвиток мовознавства на Україні в XIV — XVII ст. характеризується його безперервним зв’язком із розвитком освіти. Помітний внесок у староукраїнську лінгвістику зробили викладачі Львівської школи, зокрема Л. Зизаній (і, можливо, Кирило Ставровецький) і, особливо Київського колегіуму (школи) — П. Беринда, М. Смотрицький, Є. Славинецький. Навчальний аспект давніх граматик робив філологічну науку постійно актуальною й суспільно корисною.

Не будучи прив’язаною до конкретного текстового матеріалу (на відміну від лексикографії), староукраїнська граматична думка мала більш яскраво виражений світський характер (належність мовознавців XVI — XVII ст. до духовного стану виявлялася тільки час від часу в підборі ілюстративного матеріалу), а в середині XVII ст. перейшла в коло світських наук.

Предметом вивчення й кодифікації більшості українських лінгвістів була міжслов’янська літературна мова, що сформувалася на базі старослов’янської, тому творчість граматистів XVI — XVII ст. мала загальнослов’янське значення.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.