Винятковою працею в історії староукраїнської філології є «Граматыка словенская, написана пре(з) Іωанна Ужевича словАнина славнои Академїи пари(з)скои в(ъ) теωлогїи студента в(ъ) Парижу» (далі «Граматыка»). Такий заголовок має рукопис пам’ятки з датою 1643 р., який зберігається в Національній бібліотеці в Парижі (№ 3876). Другий варіант твору озаглавлений «Граматыка словенская. Зложена и написана трудомъ и прилежанїє(м) Іωанна Ужевича словянина», датований 1645 р., знаходиться в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Обидва манускрипти написані латинською мовою. Вони опубліковані фотомеханічним способом із перекладом українською мозою паризького варіанта книги І. Ужевича, здійсненим Є. М. Кудрицьким (Ужевич).
Своєрідність «Граматыки» І. Ужевича полягає не тільки в тому, що вона створена міжнародною мовою Європи старої доби, але й у тім, що заголовок її обіцяє читачеві опис «словенської» — церковнослов’янської мови, однак насправді автор викладає в книзі головним чином систему української мови XVII ст.
Граматист знайомить західноєвропейських філологів і з деякими особливостями міжслов’янської церковнослов’янської мови, яку називає «священною» («святою»). Словенороська (церковнослов’янська) й українська мови в контексті «Граматыки» І. Ужевича розглядаються як два різновиди однієї мови. Церковнослов’янські елементи автор здебільшого підкреслює, але часом їх не виділяє жодним чином.
У творі І. Ужевича досить помітний порівняльний аспект: іноді вчений показує морфологічні особливості польської, чеської й хорватської мов. Лінгвіст часто підкреслено виділяє подібність слов’янської граматичної системи до латинської або її відмінності від неї. Принагідно І. Ужевич для зіставлення залучає факти грецької й гебрайської (давньоєврейської) мов. Все це свідчить про те, що свою книгу вчений пропонував увазі освічених філологів. Імовірно, І. Ужевич прагнув на основі української мови створити вступ до вивчення граматичних систем інших слов’янських мов. Це спостеріг один із читачів «Граматыки», який угорі титульного аркуша арраської версії пам’ятки написав (у XVII або XVIII ст.): «Grammatica variarum linguarum» — «Граматика різних мов». В цьому Ужевич відбив у «Граматыці» тенденцію європейського мовознавства до створення універсальних граматичних схем. Мабуть, свою граматику автор навмисно іменує неконкретно «словенською», тоді як термін «словенський (славенській) язык» в XVII ст., безумовно, означав «церковнослов’янська мова» (свідченням цього є, зокрема, львівська граматика 1591 р., граматики Л. Зизанія, М. Смотрицького, кременецька граматика 1638 р.). Розпливчасто позначає L Ужевич і свою національність — «слов’янин»..
* * *
Про життєвий шлях автора «Граматыки» відомо надто мало. Мовні особливості його лінгвістичного твору вказують на те, що І. Ужевич народився на Україні. Специфічні діалектні явища, особливо в фонетиці, які розглядаються далі, дозволяють локалізувати рідний говір мовознавця у межах ареалу північних (поліських) говорів української мови, найімовірніше на східній території волинсько-поліських чи західній території правобережно-поліських діалектів. Є. М. Кудрицький батьківщиною І. Ужевича називає Наддністрянщину, а його рідну говірку — північнонаддністрянською у зв’язку з тим, що в пам’ятці засвідчується ’е < прасл. ę незалежно від наголосу. Насправді в «Граматыці» ’e < ę виявляється тільки в ненаголошеній позиції, як і в північних (поліських) говорах. У творі І. Ужевича відповідно до етимологічного Ђ дуже часто фіксується е. Очевидно, під наголосом літерою е передається дифтонг типу іе, а в ненаголошеній позиції — звук однорідного творення е (північноукраїнські риси) на місці етимологічного Ђ. Лише спорадично дифтонг на місці наголошеного е в новозакритому складі позначається в автора через Ђ: пЂчь «піч» (16) 13.
13 Тут і далі покликаємося на сторінки факсимільного видання рукопису книги І. Ужевича.
У пам’ятці зовсім не засвідчується перехід етимологічного о в і в новозакритому складі. Приклад, який на думку деяких дослідників: відбиває о > і — розки(ш)не (Ужевич, XXIV), — недостовірний, бо в опублікованому факсиміле паризького рукопису (51) виразно читається: розмайте, розли(ч)не «multifatiam» (тобто «різними способами, по-різному, різноманітно»). Характерно, що в «Граматиці слов’янській» немає звичайного в пам’ятках із території наддністрянських говорів поплутання літер ы та и(і). Лише після шиплячих та р спостерігаємо літеру ы на місці етимологічної и (хрысту, нашы(х) — 4 та ін.), в чому відбивається ствердіння цих звуків, особливо характерне для північних говорів української мови. Форми родового відмінка іменників колишніх -t- і -n-основ типу телятя, именя та згрубіло-збільшувальний суф. -иско, які Є. М. Кудрицький інтерпретує як південно-західні риси (Кудрицький, 41), притаманні й поліським говіркам. Флексія -іа іменників зазначених основ (cielęcia, imienia) та суф.. -isko типові для польської мови, тому не можуть бути залучені до визначення батьківщини І. Ужевича.
Виходячи з того, що восени 1637 р. І. Ужевич почав навчатися у вищій школі, можна приблизно встановити час народження його — 10-ті роки XVII ст. Ім’я і прізвище Івана Ужевича зустрічається серед осіб, що 28 жовтня 1637 р. записалися в студенти Краківського університету «Die 28 octobris... Ioannes Petri Uzewicz, d. Vil.» тобто Іван (син) Петра Ужевич, із діецези Віленської. На цей факт звернув увагу Ф. П. Максименко (Ужевич, XII). Але яке відношення до Віленської діетези має вчений, невідомо. Можливо, у Вільні він навчався в академії або в братській школі. Знайомство його з українською граматичною традицією свідчить, що він навчався в якомусь українському або білоруському закладі.
У Краківському університеті І. Ужевич навчався ще в 1641 р., коли надрукував панегірик «Obraz Cnoty y Sławy w Przezacney Familiey MM. PP. Przyłęckich wiecznemi czasy nieodmiennie trwający: Na wesoło fortunny Akt Małżeński Przezacnych Małżonków, Jego Mści P. Alexandra z Przyłęka Pzylęckiego, y Jey Mości Panny Ewy z Rupniowa Rupniowskiey, Aońskim piorem odrysowany... Przez Jana Użewicza, sławney akademiey krakowskiey Studenta. W Krak. u Piątkowskiego, R. P. 1641» (Maciejowski, 835). Особи, яким він присвятив панегірик, походили з Польщі: одне з поселень, що має назву Пржиленк, розташоване в повіті Кольбушова Ржешувського воєводства, а населений пункт Рупнюв — у повіті Ліманова Краківського воєводства (Skorowidz, 98, 106).
Через два роки (1643 р.) І. Ужевич на титульній сторінці паризького рукопису «Граматыки» називає себе студентом теології славної Паризької академії (університету). В арраському примірнику пам’ятки (1643 р.) цієї вказівки немає. Напевно, за 2 — 3 роки І. Ужевич закінчив богословський факультет Сорбонни.
Цим вичерпуються всі відомі на сьогодні факти з життєпису І. Ужевича. Мовознавець постає перед нами високоосвіченою людиною, поліглотом — знавцем рідної мови української, церковнослов’янської різних редакцій, польської (нею складав вірші), латинської (як і інші наші філологи XVII ст.). Він був знайомий і з гебрайською, чеською та хорватською мовами.
Імовірно, на пропозицію когось із паризьких учених або прихильників науки І. Ужевич підготував до друку другий варіант своєї книги. Можливо, в числі їх був «пан Бригаллір»: після титульного аркуша І. Ужевич помістив герб і вірш «На гербъ панов(ъ) БрыгаллЂровъ». Такі вірші, присвячені меценатам, супроводжували майже всі українські стародруки першої половини XVII ст.
Помітки на арраському манускрипті граматики, які відносяться до 1680 і 1741 р., недвозначно вказують на те, що власники цього рукопису І. Ужевича мінялися. Запис «Bibliothecae Monasterii... Atribatinsis 1680» свідчить про те, що перед тим, як потрапити до міської бібліотеки французького міста Арраса, рукопис знаходився в монастирі на території теперішнього департаменту Па-де-Кале (в цей департамент входить і префектура Арраса). Atrebates — давня назва населення історичної області Артуа, столицею якої був Аррас (Dictionnaire, 168, 172, 196). Твір І. Ужевича не залишався поза увагою вчених і в XVIII ст. Візантолог А. Бандурі в книзі «Imperium orientale sive antiquitates constantinopolitanae. De administratione imperii» (Східна держава, або константинопольська старовина. Про управління державою — т. 2. — Париж, 1711. Те саме — Венеція, 1729) подає латинський заголовок «Граматыки» І. Ужевича за паризьким варіантом і публікує з неї чотири таблиці кириличної азбуки.
На початку XIX ст. з пам’яткою ознайомився відомий словенський лінгвіст Варфоломій (Єрней) Копітар. Він, очевидно, не знав української мови (поготів старої літературної). У листі до Й. Добровського, обіцяючи чеському славістові докладний опис праці І. Ужевича, він у 1815 р. повідомляв, ніби автор паризької граматики поляк (Ягич 1885, 394). Помилкове твердження про національність І. Ужевича сприйняв і Й. Добровський, що на основі матеріалів В. Копітара дав таку характеристику праці І. Ужевича: «Словенська Граматика рукоп. 1643. Іоанна Ужевича, під № 3876 у Колбертовій бібліотеці, з якої Бандурі в примітках на книгу Константина Багрянородного про управ, імперії том II. запозичив таблицю; написана Іо. Ужевиком [!] Славонцем (Sclavono), студентом богословії. П[ан] Копітар бачив її в Парижі і на основі його заміток роблю висновок, що автор був поляк або русин із Польщі, бо змішує польське із слов’янським» (Добровский, LXVIII).
Твердження Й. Добровського цілком повторив історик польської літератури М. Вишневський: «В паризькій бібліотеці знаходиться слов’янська граматика з 1643 р., написана Яном Ужевицьким [І], яку там бачив... Копітар, засвідчуючи, що її мав написати поляк з руських земель, бо він польську мову змішав із слов’янською» (Wiszniewski, 450). Ці фантастичні твердження на віру сприйняли й деякі пізніші польські дослідники, що зараховували працю І. Ужевича до граматик польської мови (див., напр.: Mayenowa, 40).
Авторитет Й. Добровського вплинув і на погляд С. Строєва, котрий при стислому описі «Граматыки» І. Ужевича міркував так: «Із правил і прикладів видно, що автор підкоряв слов’янську мову впливові польської, наприклад, він пише: пошолъ на рынокъ по хлЂбъ, поЂхалъ въ Римъ по благословенство, сынъ великія скарбы взялъ по отцу, песъ прудшый кота и проч. Добровський знав цю граматику...» (Строев, 109).
За Й. Добровським (і С. Строєвим) пішов і П. Мартинов, який відзначив, ніби мова граматики І. Ужевича — «суміш слов’янської і польської». При описі пам’ятки П. Мартинов висловив думку, що І. Ужевич належав до тих численних південнорусів, переважно з Києва, котрі приїжджали на навчання до Сорбонни й Риму (Martіnov, 31 — 32).
На основі чужих виписок (Соболевский 1906, 3) дещо ширше розглянув «Граматыку» О. І. Соболевський. Загальне враження від матеріалу, що був у його розпорядженні, учений виклав так: «Це граматика південно-західноруської літературної мови XVII століття, тієї суміші білоруської й польської мов, якою писалися в XVI столітті в литовсько-руській державі документи, а в XVII ст. в Південній Русі — літературні твори... Автор граматики Іоанн Ужевич, студент паризької Сорбонни, родом, очевидно, з Галичини» (там же). О. Соболевський, нарешті, правильно визначив основу мови, описаної І. Ужевичем. Однак характеристика цієї мови — неісторична й помилкова. Дослідник навів деякі факти з букварної частини паризького списку твору І. Ужевича, стисло виклав поділ іменників за відмінами, але без аналізу парадигм і без авторських зауважень до них. Процитувавши міркування І. Ужевича про несталі (мандрівні) відмінки імені, О. Соболевський зробив висновок: «Ужевич не зумів упоратися з місцевим відмінком і як філолог виявився багато нижче від свого сучасника Мелетія Смотрицького» (там же, 6). Відзначивши й поодинокі особливості «Граматыки»: займенник що, дієслівну форму естемъ, випадок зіставлення українських і польських форм дієслова минулого часу, згадку автора про вимову богемів і моравів, форму 3-ї ос. ести (помилкове твердження, у рукописі такої форми немає). О. Соболевський писав про І. Ужевича: «Не раз він відрізняє власне літературну мову від sacra lingua». Не позбавлений підстав і його погляд про походження лінгвіста. Але на основі чужих виписок із пам’ятки О. Соболевський по-справжньому не оцінив цю пам’ятку вітчизняного мовознавства і не визначив належного місця І. Ужевича в історії славістики.
На твір І. Ужевича звернув увагу видатний славіст Г. В. Ягич, що ввів у науковий обіг другий, арраський варіант «Граматыки». Учений опублікував стислий, але кваліфікований опис форми й основного змісту пам’ятки, але не дав їй оцінки як філологічному творові. Для Г. Ягича праця І. Ужевича — це «граматика церковнослов’янсько-української («малоруської») або білоруської мови». Із заключної фрази Г. В. Ягича випливає, що він мав на увазі українсько-білоруську редакцію церковнослов’янської мови. Дослідник пам’ятки писав, що автором її, який назвав себе надто загально («слов’янин»), мав бути один із південно-західних русинів, що дбали про граматичний бік церковнослов’янської мови і поширили свою діяльність від Вільна й Києва аж до Риму і під вплив яких підпав сам Левакович (хорватський філолог) (Jagić, 154 — 160).
Першу спробу з’ясувати біографію І. Ужевича, інтерпретувати зміст твору й показати його значення в історії української філології зробили публікатори пам’ятки І. К. Білодід і Є. М. Кудрицький (Ужевич, VII — XXVI; Кудрицький, 35 — 48; Белодед, 32 — 40). Автори підтримують думку О. Соболевського, що в пам’ятці описується система української мови. Щоправда, дослідники розширюють хронологічні межі матеріалу, описаного І. Ужевичем, і заявляють, ніби це «граматика книжної української мови XVI — XVII ст.» (Ужевич, XXV). Однак у пам’ятці засвідчується стан граматичної системи тільки своєї доби — середини XVII ст. Наприклад, інфінітиви типу стригти, зафіксовані І. Ужевичем, широко засвідчуються тільки в XVII — XVIII ст. (Півторак, 83, 98).
Для того щоб визначити місце І. Ужевича в історії української граматичної думки, Є. М. Кудрицький зіставив деякі класифікаційні й теоретичні позиції І. Ужевича з поглядами Л. Зизанія й М. Смотрицького. Основи словенороської граматики І. Ужевич в шкільні роки справді міг засвоїти за працею Л. Зизанія, зв’язок із якою дещо відчутний в першому (паризькому) варіанті його твору. З 20-х рр. XVII ст. в школах загальнопоширеною стала «Граматика» М. Смотрицького, знайомство з якою спостерігається в обох примірниках «Граматыки» І. Ужевича, особливо в арраському (насамперед у розділі про дієслово). Важливими й переконливими є вказівки Є. М. Кудрицького на використання І. Ужевичем лінгвістичних досягнень М. Смотрицького (поділ іменників та дієслів на відміни, виділення окремого шостого відмінка). Однак, прагнучи за всяку ціну показати, що І. Ужевич був таким же видатним граматистом, як і М. Смотрицький, дослідник часом недооцінює видатного попередника І. Ужевича. Наприклад, він твердить, ніби граматисти, перед якими стояла проблема місцевого відмінка, «не вилучаючи і М. Смотрицького, змогли розв’язати цю проблему за допомогою своїх термінів лише частково» (Кудрицький, 46), в той час як М. Смотрицький, відкривши «сказательний» (місцевий) відмінок, не пропускав його в жодній парадигмі. Є. М. Кудрицький та І. К. Білодід, порівнюючи твердження І. Ужевича з висловлюваннями словенського лінгвіста Адама Богорича, що 1584 р. написав граматику рідної мови, знайшли в українського вченого мотиви, подібні до мотивів словенського граматиста, але не твердять про обізнаність І. Ужевича з книгою А. Богорича (Ужевич, XXIII — XXIV) (така можливість малоймовірна). І. К. Білодід і Є. М. Кудрицький визначили деякі українські риси в «Граматыці» І. Ужевича. Та основний масив граматичного матеріалу пам’ятки залишився недослідженим. У зв’язку з цим з’явилися спроби інтерпретувати «Граматыку» як пам’ятку білоруської мови. Їх великою мірою спростував М. А. Жовтобрюх (Жовтобрюх 1976, 167 — 179).
Існує потреба всебічного, детального вивчення всього тексту пам’ятки, щоб повніше висвітлити теоретичні засади її автора й остаточно ідентифікувати описану в ній мовну систему.
* * *
«Граматыка словенска» І. Ужевича порівняно невелика за обсягом — 142 с. паризький, 170 с. — арраський варіант рукопису у чверть аркуша.
І. Ужевич написав граматику української мови. Він добре знав, що це перша праця такого змісту, тому після розгляду граматичної системи наприкінці її в «Епіграмі на книгу» слушно писав: «Книго, ніколи такою на батьківщині не бачена...» (70).
Адресована іноземцям-неслов’янам — західноєвропейським ученим, «Граматыка» І. Ужевича відзначається рядом специфічних рис, не притаманних іншим граматичним працям українських лінгвістів старої доби.
Вона починається типовим східнослов’янським букварем XVII ст. Автор наводить алфавіт у «друкарському» й скорописному варіантах в узвичаєному прямому порядку літер, оберненому й змішаному (2 — 2 зв.). Тут же даються графічні варіанти букв. Велику цінність для сучасного палеографа мають варіанти літер українсько-білоруського скоропису першої половини XVII ст. (2 зв.). Характерно, що серед кириличних букв немає ґ, закріпленої М. Смотрицьким для словенороського правопису і часто вживаної в середині XVII ст. Після цього даються нечисленні зразки складів, написані «друкарськими» і скорописними буквами (3). Далі автор знайомить читача з прийнятими у церковнослов’янських текстах скороченими написаннями за допомогою титл (3 зв. — 4). У паризькому варіанті в букварній частині автор подає й алфавіт з прописних букв, багато з яких мають накреслення, прийняті в заставках або вживані з метою оздоблення (4 зв.). Потім автор знову переходить на кириличну азбуку, де над кожною літерою латинським та грецьким письмом (іноді збиваючись з одної графіки на іншу) вміщує назви літер, напр.: as, bukη, βεδи, hlahol, nach, irci, χερ, сі тощо (5). Буквар паризького рукопису закінчується молитвою «Богородице дЂво, радуйсА».
Відповідна частина арраського варіанта повніша і багато в чому відрізняється від паризького, її розпочинає таблиця (6 — 7), у першій колонці якої старовинні назви слов’янських букв написані «друкарською» кирилицею, у другій — українським скорописом. У третій колонці назви літер транскрибуються латинською графікою, використовуються також знаки французького й польського правописів (напр. азъ — Az, буки — Buki, вЂди — Viedi, живЂте — giuite, мыслЂте — mysliete, нашъ — nasz, ирцЂ — ircy, слово — słowo, ща — chtcha, ижица — igitsa тощо). У параграфі «Про приголосні» паризького рукопису автор зауважує, що подав назви букв транскрипцією, «щоб можна було бачити всі приголосні й голосні в їх характерному окресленні, наводячи, наскільки це було можливо, частково латинські, частково грецькі і, нарешті, французькі склади» (7 зв.; тут і далі, цитуючи пам’ятку, використовуємо в основному переклад паризького рукопису, зроблений Є. М. Кудрицьким і опублікований разом із факсиміле твору І. Ужевича). У четвертому стовпчику в алфавітному порядку знаходяться відповідні «друкарські» й скорописні кириличні букви, а в п’ятому — їх латинські відповідники або спеціальні знаки чи сполуки знаків, вживані французами (напр., в — v, г — h, ж — g, з — z, ш — ch та ін.). Звуковий відповідник слов’янської ц пояснюється за допомогою давньоєврейського знака. Транскрипція латинськими літерами слов’янських найменувань букв дає важливі факти для з’ясування діалектної основи фонетики І. Ужевича. Так, літера е пояснюється через латинську е, літера и — через латинську у, однак Ђ — за допомогою сполуки іе або латинської літери у. Ці літери автор пише на місці кириличних при транскрибуванні назв приголосних: напр.: вЂди — viedi, мыслЂте — mysliete, твердо — tverdo, ωникъ — onyk, Ђръ — ier, ирцЂ — ircy. Кириличну літеру и автор транскрибує іноді латинською і, перед якою, однак, не видно позначення м’якості приголосного (напр., люди — ludi). Це є достатньою підставою для висновку, що приголосні перед е, и автор вимовляв твердо, а перед Ђ — м’яко. Можливо, на місці наголошеної Ђ в мовленні автора звучав дифтонг іе або е з пом’якшенням попереднього приголосного, а в ненаголошеній позиції — е, як видно з численних написань у прикладах, що їх дає автор у розділах, присвячених морфології й синтаксису описуваної системи. Ширше, ніж у паризькому варіанті, в арраському наводяться дво- і трибуквені склади (7 зв. — 10). Далі І. Ужевич умістив початок 103 псалма в церковнослов’янському звучанні, поділений на склади, як вправи для читання (10 — 11 зв.) (Псалтир був книгою, за якою вчилися читати у православних слов’ян).
Загальнослов’янський характер своєї праці І. Ужевич підкреслює введенням в арраський рукопис таблиці з глаголичним алфавітом, яким слов’яни користувалися в давні часи, а в добу автора — хорвати. Глаголичні літери супроводжуються кириличними відповідниками. В окремій колонці автор показує типові глаголичні лігатури, розкриваючи їх за допомогою звичайних глаголичних сполук букв. Поруч у книзі є вільне місце, куди, мабуть, він мав намір вписати кирилицею відповідники глаголичних лігатур (12). Окремо подаючи типові скорочені кириличні написання слів під титлами і їх повні еквіваленти, граматист не забув (в арраському варіанті) про глаголичні лігатури й скорочені написання, які розкриває за допомогою повних кириличних відповідників (20). І. Ужевич як зразок глаголичного тексту наводить молитву «Отче нашъ» (14 зв. — 15). Г. Ягич звернув увагу, що молитву подано не в чистій хорватській редакції: dolhi (h замість g) nasa, vovedi та ін. (Jagić, 157). У паризькому рукописі вчений лише згадує глаголицю в «Коментарі до літер» (6 зв.). Мовознавець її називає «ієронімовим» письмом. Автор виходить із поширеної тоді легенди (виникла принаймні у XIII ст.) про те, що автором глаголиці був святий Ієронім (IV ст.), уродженець Далмації, перекладач латинською мовою святого письма. Авторитетному «отцеві» західної церкви винайдення глаголиці приписувалося з метою захисту цього письма від переслідувань і заборон збоку римської курії (Ягич 1911, 51) 14.
14 Переклад речення «Hieronimianus enim ex Cyrilliano traductitius nullos habet accentum notas» (6 зв.) як [письмо] «адже ієронімове, що постало з кирилівського, не має жодних знаків наголосу» (Білодід, Кудрицький, 13) — неправильний, бо в І. Ужевича йдеться про «переведення» — транслітерацію глаголиці засобами кириличного письма, а не про походження глаголичного алфавіту. Авторові «Граматыки», немає сумніву, добре було відомо, що св. Ієронім жив у IV ст., а Кирил у IX ст.
Крім цього, у другому варіанті своєї праці автор дає «Азбукиведаръ босеньскїй» (17 — 17 зв.) — боснійський різновид кириличного алфавіту (так звана буквиця, босанчиця), в якому вживалися окремі специфічні букви й деякі відмінні від звичайної кирилиці написання літер. Цим письмом, що сформувалося в Боснії й Герцеговині й поширилося в середній Далмації й Дубровнику, від початку XVII ст. друкувалися книги для хорватських католиків. Мабуть, і з глаголицею, і з буквицею (босанчицею) І. Ужевича познайомили хорвати-студенти Сорбонни. Отже, автор виходить за рамки національної культури письма.
Крім псалма, для вправ у читанні в арраському варіанті «Граматыки» вміщено кілька молитов, у тому числі «Отче нашъ» церковнослов’янською (12 зв.) й староукраїнською (13 зв.) мовами, «Богородице дЂво радуйсА, ωбрадованнаА...» (15 — 15 зв.), «Исповеданиє вЂры православнои» (символ віри) (15 зв. — 16 зв.) церковнослов’янською мовою.
У невеликому «Коментарі до літер» (5 зв. — 7 зв.) у паризькому рукописі І. Ужевич підкреслює, що у слов’янському алфавіті налічується 43 букви, з яких 24 приголосні (б, в, г, д, ж, s, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, x, ц, ч, ш, щ, ξ, ψ, θ), решта — голосні. Автор ділить голосні на лві рівні групи (по 8): а, е, ї, и, ү, ю, я, ω, що ставляться на початку, в середині і в кінці слова, та у, ъ, ы, ь, Ђ, А, v, о, які вживаються тільки в середині й кінці. Щодо літери Ђ це твердження помилкове, бо церковнослов’янська і староукраїнська орфографії допускали вживання її й на початку слова. Та й сам учений пише Ђсти, Ъхати. В грецьких запозиченнях вживалася й іжиця на початку слова.
Учений правильно кваліфікує ıа, ю, ү, ω, ы як псевдодифтонги і пояснює їх (в основному за М. Смотрицьким) як поєднання: ıа — і та а; ю — і та о; ү — о та v (іжиці); ы — и та і. За М. Смотрицьким, І. Ужевич наставляє, що після голосного літера и сама утворює склад — небесний (наз. мн.), але підкреслює, що в цьому разі на букві стоїть важкий наголос. Це правило відбиває український і білоруський правописний узус XVII ст. Згідно з настановами М. Смотрицького І. Ужевич викладає правило вживання букви й. У вказівці про те, що маючи на собі гострий наголос, літера и вимовляється протяжно (вúжу, пúшуть) автор має на увазі, мабуть, не часокількісну характеристику звука, а його інтенсивність.
У пункті «Про голосні о, ү, ıа» йдеться про те, що, написані окремо, ці літери позначають деякі слова (о, ү — прийменники, ıа — займенник). Спеціальний пункт присвячено правилам уживання літер v (іжиця), а та ъ, ь.
У «Граматыці» твердиться, що коли а стоїть після голосної ї, то «набуває природи літери А» (тобто вимовляється йотовано). В цьому І. Ужевич дотримується застарілого правила. Мовознавець фактично не визначає правила вживання букви v (іжиці). Він лише звертає увагу на те, що «v також набуває природи літери в» (7). Правило вживання ъ та ь в паризькому варіанті своєї праці І. Ужевич сформулював дуже розпливчасто: «З них перша, ъ, вимовляється з своїм попереднім приголосним, безумовно, більш твердо, а друга, ь, — м’якше, як-от: панъ, пЂснь. Найчастіше вони ставляться в кінці слова і вимовляються стисло, як це можна бачити в панъ і пЂснь» (7 — 7 зв.), бо читач міг подумати, що це специфічні голосні звуки. М. Смотрицький чітко вказав, що ъ, ь — це власне знаки, які вказують відповідно на твердість або м’якість попереднього приголосного. В арраському рукописі до голосних автор відносить також Ж (юс великий), яка має однакове значення з у. Тут він явно орієнтувався на рукописи XVI — початку XVII ст., бо М. Смотрицький відмовився від неї, вважаючи зайвою. Пункт «Про приголосні» розкриває погляд автора на вивчення фонетики іноземної мови: «Більшість граматистів звикла до довгих, складних міркувань про приголосні (бо кожній мові властива відмінність у вимові). Доти, поки вони навчають, що цю приголосну слід вимовляти, відкривши рота, а ту — з притиснутим до піднебіння язиком або злегка розтиснувши зуби, то це, звичайно, буде важко для тих, хто навчається. Я, не бажаючи марнувати їх час і працю у слов’янському, зовсім недоцільному, вимовлянні літер, зробив так, щоб можна було бачити всі приголосні і голосні в їх характерному окресленні, наводячи, наскільки було це можливо, частково латинські, частково грецькі, і, нарешті, французькі склади. Проте до речі було б заради цього розмовляти з ким-небудь добре обізнаним із слов’янською вимовою» (7 зв. — 8). Отже, І. Ужевич при засвоєнні іноземної мови першорядного значення надавав живому спілкуванню, але несправедливо заперечував значення опису її фонетичного, складу. Не впевнений у своїх поглядах, автор в арраському варіанті праці не повторює цитованого міркування. Закінчуючи пункт про приголосні, вчений говорить, що вони в кінці слів ніколи не стоять самі — після них пишуться «голосні» ъ, ь, за винятком випадків, коли приголосні виносяться над рядок: паномъ — паном̃. На полі паризького рукопису автор показує зразок написання паєрка (називаючи цей знак «голосною» літерою).
Буквар І. Ужевича у складі «Граматыки» знайомив західноєвропейського читача не тільки з українським (ширше — східнослов’янським) кириличним письмом, але й з боснійсько-хорватською кирилицею та глаголицею. Відомості з орфографії в І. Ужевича неповні і несистемні (навіть у порівнянні з Л. Зизанієм, не кажучи про М. Смотрицького), бо вчений не ставив перед собою завдання нормалізації правопису. Для засвоєння деталей орфографії він рекомендує в процесі читання текстів звертати увагу на орфографію (6, 7 зв.). Виходячи з авторової транскрипції кириличних букв засобами інших графічних систем, можна твердити, що фонетичним грунтом мовлення І. Ужевича було північноукраїнське наріччя. Але учений не наважився висунути його як зразок «слов’янської» фонетики, тому про артикуляцію літер Ђ, и, ы, які по-різному вимовлялися слов’янами в XVII ст., навіть не згадує.
Другий розділ — «Про частини мови» (8 — 53 зв.) — присвячено морфології.
Граматист у паризькому варіанті своєї праці твердить, що «слов’яни, як і латини, мають вісім частин мови», але не перелічує їх. У арраському рукописі І. Ужевич називає кожну: ім’я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник та вигук (20). У цьому він прийняв класифікацію М. Смотрицького. Проте, на відміну від свого видатного попередника, І. Ужевич нічого не сказав про акциденції (категорії) відмінюваних частин мови. Щоправда, в арраському варіанті автор твердить, що слов’янський іменник має чотири відміни (20). Очевидно, він уважав, що категорії імені й дієслова — універсальні, тому і не назвав їх. Учений не дає визначення частин мови: його праця призначена для людей, що мають відповідну лінгвістичну освіту на базі латинської мови. Категорії слов’янських відмінюваних частин мови загалом збігалися з латинськими категоріями.
Услід за М. Смотрицьким І. Ужевич виділяє чотири відміни іменників, хоч порядок їх він дещо змінив. До І відміни відносить іменники з флексією -а (у М. Смотрицького з -а, -А, -и), до II — іменники чоловічого роду з закінченням -ъ й середнього з флексією -о (у М. Смотрицького чоловічого роду на -ъ й середнього на -о, -е, -А), до III відміни — іменники чоловічого роду на -ь та -й, а також середнього роду на -є та А (у М. Смотрицького іменники чоловічого й спільного родів на -ь та -й, середнього роду на -іє складають IV відміну), до IV — іменники жіночого роду на -ь та -А (у М. Смотрицького іменники з флексією -ь — III відміна). Відмінності у групуванні іменників зумовлені насамперед відмінностями між системою церковнослов’янської мови, описаної М. Смотрицьким, й системою, що відбивала риси живої української мови, яка була об’єктом викладу І. Ужевича. М. Смотрицький виділив відміну прикметників як п’яту відміну імені. Натомість І. Ужевич прикметникову парадигму повністю відриває від іменникової, бо в описуваній ним системі вже не було спеціальної відміни з повним набором нечленних (коротких) ад’єктивних форм. В цьому виявляється оригінальність думки І. Ужевича.
У парадигмах іменних частин мови І. Ужевич дає шість відмінків в такій послідовності: називний (nominativus), родовий (genitivus), давальний (dativus), знахідний (accusativus), кличний (vocativus), аблатив (ablativus). Але він бачив, що слов’янська відмінкова система не вкладається в шестичленну латинську, тому в парадигмах іменників специфічні флексії слов’янського місцевого відмінка (які не збігаються з флексіями інших відмінків), відмічені окремим значком (хрестиком), приєднуються до форм аблатива, де завжди основними є флексії орудного відмінка. У прикметникових парадигмах автор таких форм не відзначає. В окремому пункті «Про несталі 15 відмінки іменників» (17 зв. — 18) граматист пробує пояснити цю проблему: «У слов’янській мові є деякі несталі відмінки. Вони не належать до жодного з відомих 6 відмінків. Ніколи самостійно не вживаючись у мові (бо, зрозуміло, ні звучання, ні значення самі по собі не надали б їм цієї сталості), ці відмінки набувають свого повного значення з такими прийменниками: при — при, на — на, над, в — в, як-от: на ωбЂди — на обіді, при панахъ — перед панами, при людехъ — перед людьми, в желези — в залізі» (17 зв.).
15 Власне «блукаючі, мандрівні» (vagabundi)
Оскільки в описуваній ним системі специфічних прикметникових флексій локатива немає (бо в місц. відмінку однини чол. роду автор виділяє закінчення -ымъ, а не -омъ чи -Ђмъ), І. Ужевич у паризькому манускрипті пише, що «несталі відмінки властиві тільки іменникам, а щодо прикметників то несталі відмінки в них можливі тільки з попередніми прийменниками в орудному відмінку однини і в родовому відмінку множини, як-от: в(ъ) зацнымъ — в почеснім, в(ъ) зацныхъ — в почесних, при добрымъ — при добрім» (17 зв. — 18). Однак у арраському варіанті це положення автор модифікував і зауважив, що у прикметників немає несталих форм відмінків, оскільки вони виражаються аблативом однини (прикметники чоловічого роду) або давальним однини (прикметники жіночого роду) (33 зв. — 34). І. Ужевич, таким чином, показує особливість слов’янської відмінкової системи, виявлену ще М. Смотрицьким. Він перший підкреслив, що форми «несталого» (фактично — місцевого) відмінка вживаються тільки в поєднанні з прийменниками, хоч саме спостереження належить М. Смотрицькому, котрий форми місцевого відмінка, як правило подає в поєднанні з прийменником ω. Однак І. Ужевич не наважився виділити сьомий слов’янський відмінок — місцевий, функцію якого виконував у латинській мові аблатив. Це не означає, ніби І. Ужевич «не впорався з місцевим відмінком і як філолог виявився нижчим від свого сучасника Мелетія Смотрицького» (Соболевский 1906, 6). Учений дав собі ради з відмінком, але не вважав за потрібне обгрунтувати функції локатива в проекції на латинську граматичну систему. В іменникових парадигмах Ужевич після назви відмінка наводить флексію чи флексії (коли існують варіанти закінчення), а потім взяте для прикладу слово. Подібно до М. Смотрицького, учений коментує парадигми. У них автор спочатку подає закінчення (в потрібних випадках по два), але вони (за небагатьма винятками в арраському рукопису) супроводжуються тільки однією словоформою. Це стало на перешкоді точному описові системи. Щоправда, в поясненнях до кожної відміни мовознавець звертає увагу на особливості відмінювання певних груп іменників.
Після парадигм граматист дає приклади, що відносяться до тієї або іншої відміни.
Відносячи до І відміни іменники на -а, автор не зазначає, якого вони роду. Для зразка І. Ужевич узяв слово староста (10 зв. — 11), незважаючи на те, що абсолютну більшість іменників з флексією -а в наз. відм. одн. складають назви жіночого роду. У зв’язку з тим, що іменники чоловічого роду в описуваній автором системі XVII ст. мали особливості в поодиноких відмінках, а зразків іменників жіночого роду І. Ужевич не подав, неслов’янський читач не міг розібратися у варіантах флексій.
У родовому відмінку автор пропонує дві флексії: -ы (ілюструється формою старости) та -и (без ілюстрації). Пропонуючи закінчення -и, автор, мабуть, мав на увазі іменники, основа яких закінчується на приголосні г, к, x, але не виключено, що це паралельне, суто українське закінчення, в якому відбивається перехід звука ы в и.
Давальний відмінок у парадигмі має флексію -є (старостє). В ній, імовірно, відбивається північноукраїнський ненаголошений варіант давньої флексії -Ђ, бо в «Примітках до першої відміни» (21) арраського варіанта «Граматыки» зауваження про чергування приголосних г із з в дативі мовознавець ілюструє формами слузи (від слуга), книзи (від книга), дузи (від дуга), черзи (від черга) (ненаголошена форма книзи сюди потрапила за аналогією).
У закінченнях -у (старосту) знахідного та -о (старосто) кличного відмінків паризького варіанта не спостерігається жодних особливостей, адже вони притаманні всім українським говіркам. Однак в арраському рукописі у кличному відмінку автор дає дві флексії: -а (староста) та -о (старосто) (20 зв.). Закінчення -а, що збігається з флексією називного відмінка, можна трактувати як залучення до парадигми білоруської форми у зв’язку з тим, що і в II відміні спостерігаються дві флексії, одна з яких збігається з закінченням називного.
Аблатив-орудний у І. Ужевича має типову українську флексію -ою (старостою). У формі аблатива-місцевого, очевидно, виявляється північноукраїнська ненаголошена флексія -е (старосте) (її можна пояснювати і впливом білоруської чи польської мов).
У множині І. Ужевич у всіх відмінках І відміни подає по дві паралельні флексії (в аблативі, звичайно, об’єднано флексії двох відмінків). Закінчення -ы (старосты) й -и в називному множини, ймовірно, трактуються так, як і відповідні флексії родового однини.
Родовий множини має дві флексії — -ъ та -овъ. Закінчення -ъ стосується іменників жіночого (про це свідчить авторський коментар до І відміни — 11 зв.) — паненъ (від панна) та чоловічого роду — старостъ. Іменники чоловічого роду можуть мати також флексію -овъ (старостовъ) (про це автор також пише в коментарі до парадигми — 11 зв.). Флексія -овь — результат впливу іменників чоловічого роду II відміни, у слові староста є нормативною в сучасній українській літературній мові.
У коментарі до І відміни автор звертає увагу читача й на те, що іменники з двома приголосними перед закінченням (-нна, -мка, -тка, -пка, -ска, -шка, -рка) у родовому і знахідному множини для милозвучності приймають вставний е (паненъ, матекъ) (11 зв.). Та у відзначених граматистом сполуках приголосних, куди входить суфікс -к-, у східнослов’янських мовах вживався звук о < ъ — матокъ, шапокъ і т. д. Він типовий і для української мови XVII ст. І. Ужевич у цьому випадку зафіксував польську мовну особливість.
У давальному відмінку І. Ужевич навів дві флексії — -омъ й -амъ. Їх мають іменники чоловічого роду, що видно з арраського варіанта праці — старостомъ і старостамъ (в паризькому зафіксовано тільки старостомъ). Паралельна до давньої -амъ флексія -омъ в іменників чоловічого роду є наслідком впливу слів II відміни колишніх -о- та -u-основ. Вона й тепер характерна для деяких говорів української мови, зокрема для поширених на північ і схід від м. Сарни Ровенської обл. (АУМ, карти № 201, 202). В цьому випадку не виключений і вплив польської деклінації (пор. żonom, duszom). Той факт, що іменники жіночого роду мають тільки закінчення -амъ, автор ніде не відзначає, отже, не дає читачеві суттєвої інформації.
Знахідному множини притаманні флексії -овъ та -ы. Як видно з арраського рукопису, обидві вони стосуються назв чоловічого роду (старостовъ і старосты). Закінчення -овъ відбиває узус живого українського мовлення (флексія -ів тепер нормативна в українській мові в іменнику староста). Давня флексія -ы стосується в першу чергу іменників жіночого роду, але про це автор не інформує читача.
Закінчення кличного відмінка -ы та -ове стосуються іменників чоловічого роду, про що свідчить парадигма арраського варіанта (старости і старостове). Закінчення -ове — наслідок впливу іменників колишньої -u-основи. Давнє закінчення -ы слів жіночого роду автор, на жаль, не коментує.
У аблативі-орудному та аблативі-місцевому «Граматыки» спостерігаються давні флексії — -ами (старостами) і -ахъ (старостахъ), нормативні й у сучасній українській мові (та всіх східно- й західнослов’янських мовах).
У «Примітках» мовознавець підкреслює, що «іменники жіночого роду загальні, утворені від іменників чоловічого роду» не належать до І іменникової відміни і відмінюються як прикметники жіночого роду: братоваА «братова, братова дружина» (11 зв.). Він відзначає, що іменники І відміни на -ка в давальному відмінку «відкидають приголосну к, приймаючи замість неї іншу приголосну — ц» (звлока «зволікання» — звлоце, матка, — матце) (12). А в паризькому варіанті своєї книги вчений додає, що «імена, які закінчуються на ха» в давальному однини мають -ше або -се (патріарха — патрїарше чи патрїарсє) (21 зв.). Чергування x — ш у давальному відмінку чуже східнослов’янським мовам, в тому числі й українській мові XVII ст. Це типова риса польської мови, яку автор трактує поруч із українсько-білоруською (чергування x — с) як «слов’янську».
До II відміни в І. Ужевича належать іменники чоловічого роду на -ъ та середнього з закінченням -о в називному відмінку однини (22).
Родовий відмінок іменників обох родів має виключно закінчення -а (пана, боз(ъ)ства). В І. Ужевича в родовому однини іменників чоловічого роду немає форм на -у, очевидно, через те, що для прикладу взято лише назву живої істоти.
У давальному відмінку іменників обох родів засвідчується спільне закінчення -у. Паралельної флексії -ови, поширеної в українській мові XVII ст., у досліджуваній праці немає, мабуть, унаслідок того, що для зразка відібрано іменник, який у часи І. Ужевича в давальному відмінку функціонував переважно з закінченням -у (пор. богу, богови в арраському варіанті при розгляді написань з титлами і без них — 19).
Знахідний відмінок характеризується флексією -а в чоловічому (пана) і -о в середньому (боз(ъ)ство) роді. У коментарі до II відміни автор зауважує, що в назвах неживих предметів називний і знахідний відмінки однини (сыръ, лЂсъ, дворъ) і множини (сыры, лЂсы) збігаються (12 зв. — 13). Описані форми знахідного відмінка функціонували й у живому українському та білоруському мовленні.
У парадигмі паризького рукопису кличний відмінок чоловічого роду має дві форми: давню із флексією -е (пане) та нову з кінцевим -ъ, яка збігається з формою називного однини (12). Паралельна форма, можливо, є результатом залучення білоруського узусу, проте характерно, що в більш довершеному арраському варіанті «Граматыки» автор дає тільки одну форму на -е (22). Форма кличного відмінка середнього роду закономірно збігається з формою називного (слово).
Аблатив-орудний має форму -омъ, що закономірно розвилася з давньоруської -ъмь і притаманна не тільки українській, але й іншим східнослов’янським мовам. Форми аблатива-місцевого відмінка у парадигмі через недогляд автор не показує, але в пункті про «несталий» відмінок (32 зв. аррас.) І. Ужевич говорить, що в ньому іменники приймають флексію -и або -е (въ желези чи в(ъ) железе). Перша форма — типово українська (сучасна в залізі), друга відбиває північноукраїнський фонетичний рефлекс давньої -Ђ (або білоруську мову).
Коментуючи парадигму II відміни, І. Ужевич звертає увагу на те, що слова з кінцевими елементами -есъ (шесъ), -енъ (блазенъ), -ецъ (ωтецъ), -елъ (козелъ), -екъ (козелекъ; фонетичний полонізм, замість козелокъ), -ωкъ (початокъ) в родовому і всіх інших відмінках утрачають голосні о та е. Автор зазначає, що в деяких іменниках (напр., рокъ, отрокъ, потокъ, чловекъ) з наведеними вище кінцевими елементами відповідні голосні зберігаються (рока і т. д.), іноді випадають; коли саме, «навчить досвід» (13 зв.). У коментарі також зазначається, що іменники жіночого роду з кінцевим -ъ- оброжъ «ошийник собак», матеръ, кровъ, бровъ, крыновъ «полумисок» сюди не належать. Іменник Христосъ у родовому відмінку має форму Христа.
Граматист підкреслює, що іменники з «закінченням» -ецъ «у кличному відмінку однини замість ц приймають іншу приголосну — ч» (ютецъ — ωтче, купецъ — купче). В книзі звертається увага на те, що іменники, які «закінчуються на хъ, жъ і къ, кличний відмінок однини утворюють на у»: страхъ — страху, ракъ — раку (12 зв.). Тут автор відбиває тенденцію живої української мови (прагнення до збереження приголосного основи; флексія -у — вплив іменників колишньої -u-основи, пор. сучасні батьку, робітнику).
У самому кінці коментарів до іменників II відміни І. Ужевич пише: «Як пізнати іменники, що закінчуються на ъ, ь, у польському позначенні? У польському читанні іменники, що закінчуються на ъ, ти пізнаєш лише з останньої приголосної, не позначеної будь-яким наголосом, наприклад: chłop — чоловік, dąb — дуб, rak — рак, prorok — пророк. [Іменники], що закінчуються на ь, теж (пізнаєш) з останньої приголосної, позначеної м’яким наголосом, як-от: boiazń — боязнь, przyiazń — приязнь, przyjaciel — приятель, kowal — ремісник» (14). Авторський коментар недвозначно вказує на те, що І. Ужевич задумав працю, в якій на підставі української мови можна ознайомити західноєвропейський учений світ із слов’янською мовною системою взагалі.
Називний відмінок множини іменників чоловічого роду II відміни в І. Ужевича характеризується флексіями -ы, -ове, -и (паны, панове); флексія -и, ймовірно, стосується основ на задньоязикові г, к, x, але не виключається й відбиття в ній власне українського закінчення -и <-ы, -и. Флексія -ове колишніх іменників -u-основи досить активно вживалася в назвах осіб чоловічого роду староукраїнської мови. Крім внутрішніх тенденцій розвитку, її поширенню сприяли, очевидно, й контакти з польською мовою. В арраському варіанті автор не вживає паралельної флексії -и. Іменники середнього роду, звичайно, зберігають давнє закінчення (слова, телАтка; в паризькому рукописі для ілюстрації наведено форми лексеми телАтко, а в арраському — слово).
Іменники чоловічого роду в родовому відмінку множини мають типове для української та інших східнослов’янських мов закінчення -овъ (пановъ) — результат поширення флексії іменників колишньої -u-основи. Назви середнього роду закономірно закінчуються на чисту основу (телАтокъ).
У давальному відмінку зберігається старовинне закінчення -омъ (паномъ, телАткомъ). Воно типове й для інших староукраїнських пам’яток (Іст. укр. м., 106). Континуантом його є сучасна діалектна флексія -ім (-ум, -ум). Зокрема флексія -ом(-оум) у давальному відмінку множини іменників чоловічого роду поширена в північних говірках на захід від нижньої течії Горині й Случі. Вона вживається в поодиноких говірках коло Прип’яті (АУМ, карта № 201).
Назви осіб чоловічого роду в знахідному відмінку мають паралельні форми, які збігаються з формами родового й називного відмінків (пановъ і паны), що типові для української мови XVII ст. Іменники середнього роду, звичайно, зберігають стару форму знахідного — називного (телАтка).
Форми кличного відмінка у множині збігаються з формами називного (панове, паны, телАтка).
Характерно, що в І. Ужевича аблатив-орудний (пан-ами, телАтками) й аблатив-місцевий (пан-ахъ) мають тільки нові форми, за аналогією до іменників колишньої -а-основи.
У коментарі автор відзначає, що іменники око, ухо у називному множини мають форму очи, уши, а в інших відмінках такі ж закінчення, як іменники жіночого роду на -ь (13).
Третю відміну, як зазначалося, в І. Ужевича складають іменники чоловічого роду на -ь (камень) та -й (гултай) і середнього роду на -є (збавенє), -я (телА) (14).
У коментарі до III відміни (19) автор звертає увагу на іменники з випадним е у родовому та в усіх інших відмінках обох чисел (пень, день, учень, ωгень та ін.) та назви (-n-основи), де цей голосний основи зберігається (ремень, корень, гребень, степень тощо) (14 зв. — 15).
У родовому відмінку всі іменники II відміни мають флексію -А (каманА, гултаА, збавенА, телАтА). Іменники колишньої -jo-основи (гултай, збавенє) зберігають давнє закінчення. В живому українському (і взагалі східнослов’янському) мовленні воно поширилося й на іменники кол. -n-основи (каменА; д.-р. камене, камени). Родовий відмінок іменників кол. -t-основи флексію -А(-’а) дістав за аналогією до іменників чоловічого роду. Але аналогія охопила лише частину українських говорів. Тепер форми типу тел’áт’а, як свідчить карта № 186 другого тому АУМ, фіксуються в південно-західних говорах на південь від умовної лінії Львів — Тернопіль, ніде не доходячи до Дністра; крайній схід їх поширення — приблизно до правого берега ріки Серета.
Закінчення -’а на місці історичного -е в родовому відмінку однини іменників -t-основи — результат дії кількох аналогій. Флексія — голосний а — з’явилася під впливом лексем середнього роду колишніх -о-, -jo-основ (око, поле — ока, пол’а). М’якість приголосного перед флексією виникла внаслідок прогресивної асиміляції в основі (тел’ата > тел’ат’а), як і в інших відмінках (дав. тел’ат’у <С тел’ату, оруд, тел’ат’ом <. тел’атом). Не виключається і вплив парадигми іменників типу з’іл’а, з’іл’л’а. У польській мові форми з палатальним приголосним перед закінченням — основні (cielęcia). У «Граматыці» І. Ужевича не виключається вплив цих польських форм.
Частині південно-західних говорів притаманна також форма родового відмінка типу тел’ат’і, що, мабуть, з’явилася на базі форм генетива типу тел’ата під впливом іменників із флексією -і, зокрема колишніх -jo-основ. Один із ареальних островів поширення форм родового відмінка типу тел’ат’і розташований на південь від Прип’яті. Західна межа його — пониззя Горині, південна проходить по умовній лінії трохи нижче від впадіння в Горинь річки Случ (АУМ, карта № 186).
Коментуючи відміну, І. Ужевич звертає увагу на те, що іменник имА в родовому відмінку «утворює именА, а не имАти». У пропонованій формі, очевидно, відбивається вплив польського відмінювання.
Одна уніфікована форма спостерігається в іменників різних колишніх основ і в давальному відмінку однини — -ю (каменю). Необхідно відзначити, що в назвах осіб чоловічого роду автор не засвідчує в давальному відмінку флексії -еви, притаманної українським пам’яткам XVII ст. (Witkowski, 105). У закінченні -ю (телАтю, гусАтю, пороcАтю, щенАтю) іменників кол. -t-основи відбивається або українська діалектна морфологія або вплив польського відмінювання.
Форма знахідного відмінка назв осіб, звичайно, збігається з формою родового (гултаА), інших іменників — з формою називного (камень, збавенє, телА) (у паризькому рукописі І. Ужевич у знахідному відмінку, можливо, помилково написав закінчення називного — родового й іменника камень — каменА; але не виключається тут і живомовний вплив).
У кличному відмінку іменники чоловічого роду, як і в мовленні українців, зберігають старовинне закінчення -ю, а назви середнього роду — давні форми, що збігаються з формами називного.
Аблатив-орудний усіх іменників цієї відміни має єдине закінчення -εмъ: каменε(м), гултаε(м), збавенε(м), телятε(м), яке закономірно розвинулось із давнього -ьмь, що його приймали -jo-, -n- i -t-основи. Форми типу телятемъ засвідчують й інші українські тексти XVII ст. Закінчень аблатива-місцевого у парадигмі немає, мабуть, через те, що в мові автора вони збігалися з формами давального відмінка.
У називному множини іменники чоловічого роду характеризуються флексіями -и та -е (камени та камене), в яких своєрідно відбивається південноукраїнське закінчення -і < -Ђ та північноукраїнське ненаголошене -е < -Ђ. Іменники середнього роду зберігають давню флексію -А (-’а) (малеванА), -а (тел-Ат-а).
Родовий множини у парадигмі паризького рукопису виступає з єдиним закінченням -евъ (каменевъ) — наслідок поширення флексії іменників колишньої -u-основи. В ньому відбивається живе українське (й східнослов’янське) мовлення. В арраському варіанті автор відзначає специфіку іменників середнього роду кол. -t-основи: телятъ (25 зв.). Однак у книзі не відбито специфіки назв середнього роду колишньої -jo-основи.
У давальному множини автор засвідчує спільне для всіх іменників закінчення -емъ (каменемъ), яке виникло в результаті фонетичного збігу двох давніх флексій — -емъ та -ьмъ.
Закінчення знахідного відмінка іменників чоловічого роду збігаються з закінченнями називного (камене) і родового (каменевъ), а в назвах середнього роду — з флексіями називного (малеванА, телАта).
Форма кличного відмінка збігається з формами називного (камени, камене; малеванА; телАта).
Аблатив-орудний відмінок у досліджуваній пам’ятці характеризується спільним для всіх іменників закінченням -Ами (каменАми), що поширилося під впливом іменників кол. -ja-основи і є нормативним і в
сучасній українській мові. У паризькому рукописі форми аблативамісцевого пропущено, але в арраському варіанті «Граматыки» І. Ужевич відзначає єдину для всіх назв другої відміни флексію -Ахъ: каменА(х) (25 зв.). Вона також з’явилася під впливом іменників -ja-основ. Флексії -Ами орудного й -Ахъ місцевого відмінків іменників чоловічого й середнього роду фіксуються і в інших пам’ятках української мови XVII ст. (Witkowski, 98, 101).
У примітці до III відміни в арраському варіанті граматист пише, що здрібнілі форми іменників середнього роду на -а (тобто -Атк-а) у множині відмінюються так: телАтка, телАтокъ, телАткомъ, телАтка, телАтка, телАтками, телАткахъ (25 зв. — 26). Парадигма їх, крім давального відмінка (теляткомъ) збігається з сучасною українською. Флексія -ім (-ÿм, -ум) у давальному зберігається в окремих українських говірках.
Коментуючи III відміну, автор застерігає, що субстантивовані прикметники середнього роду на -оє сюди не належать і відмінюються як прикметники (27 зв. арраського рукопису).
Уніфікованістю закінчень відзначається парадигма четвертої відміни, до якої автор відніс іменники жіночого роду на -ь (пЂснь, сталь, слабость) та -А (лазнА, кухнА, господынА) (15 зв.). У примітці І. Ужевич пише, що до IV відміни належать також імена жіночого роду, які закінчуються на -ъ (моцъ, пЂчъ, тваръ) (16).
Родовий відмінок у поданій парадигмі фіксується із закінченням -и: пЂсни, лазни. В іменників на -ь — це збережена стара флексія -і-основ. Складнішим є питання про походження закінчення -и іменників кол. -jo-основи. Його можна пояснити і як наслідок аналогії до флексії іменників кол. -і-основи (в білоруській, польській мовах флексія -і, в російській -и — нормативна) і як результат білоруського або польського впливу. Але за написанням -и може ховатися закономірне з погляду історії українське закінчення -і < д. р. -Ђ.
У давальному відмінку зберігається флексія -и колишніх -і- (пЂсни) та -jo-основ (лазни), характерна для староукраїнської мови й теперішніх південно-західних діалектів.
Давні флексії -і- (пЂснь) та -ja-основ (лазню) виступають у знахідному відмінку, як і в сучасній українській та інших східнослов’янських мовах.
Кличний відмінок однини обох груп іменників цієї відміни збігається з називним — пЂснь (сталь — в арраському рукописі — 28), лазнА. Очевидно, в такій формі кличного відмінка відбивається вплив білоруської мови. Але при цьому слід відзначити, що кличний-називний не чужий й живій українській мові (Тимченко, 30).
В аблативі-орудному автор дає флексію -ею — єдину для обох груп іменників (пЂснею, сталею; лазнею). В іменників типу лазнА зберігається старовинна флексія іменників давньої -jo-основи, нормативна і в сучасній українській літературній мові. Закінчення -ею замість -ию в словах типу пЂснь (радость) — наслідок впливу іменників з колишньою основою -ja-. Форми -ею (-ою) іменників сучасної III відміни поширені в говорах усіх наріч української мови, в тому числі й середньо-поліських (Іст. укр. м., 115).
Називний, знахідний і кличний відмінки множини в парадигмі І. Ужевича мають одну флексію -и (пЂсни, стали, лазни). Іменники на -ь зберігають давнє закінчення -і-основ, характерне тепер для південно-західних українських говорів. В іменників на -А (кол. -jа-основи) флексія -и з’явилася під впливом назв -і-основ. Т. В. Назарова виникнення закінчення і на місці t в називному відмінку множини іменників сучасної першої відміни (нашиі вишн’і, бан’і) в північноукраїнських говірках пояснює впливом форм із твердою основою, який позначився лише на рефлексації Ђ > і після м’яких приголосних (Назарова, 53). Таке закінчення іменників типу лазня притаманне тепер частині північноукраїнських говірок, зокрема розташованих на схід і південний схід від м. Сарни Ровенської обл. (АУМ, карта № 172). Воно характерне (й нормативне) для білоруської мови. Не виключено, що парадигма І. Ужевича позначена білоруським впливом.
Єдине закінчення -ей (пЂсней, сталей; лазней) іменників IV відміни І. Ужевича — це результат фонетичного розвитку флексії -і-основи -ьjь > -ей (пЂсней) та впливу її на іменники колишньої -ja-основи (лазней замість лазень).
Флексію -ей в родовому множини має й лексема тисяча — пА(т) тисечей (85 зв., аррас.). Закінчення -ей у словах свиня, тисяча засвідчують інші староукраїнські пам’ятки з Волині, а також із Київщини (Керницький, 95).
Спільне закінчення -емъ у давальному відмінку множини (пЂснемъ; лазнемъ) іменників IV відміни з’явилося внаслідок фонетичного розвитку давньої флексії -ьмъ > -ем назв колишньої -і-основи та впливу її на слова кол. -ja-основи (лазнемъ на місці лазнАмъ). Форми такого типу (костем, землїм, земл’ом) у давальному відмінку тепер функціонують в окремих південно-західних діалектах (Іст. укр. м., 85, 117). Зазначимо, що і в польській мові в дав. множини подібних іменників стала основною флексія -iom (boginiom, kościom).
У єдиній флексії -Ами аблатива-орудного відмінка (пЂснАми, лазнАми) виявляється вирівнювання закінчень кол. -і-основ (пЂснАми на місці пЂсньми) за іменниками кол. -ja-основ. Закінчення орудного відмінка -ями іменників типу земля (сучасної першої) й іменників типу вість (теперішньої третьої відміни) нормативне і в наш час в українській мові (та інших східнослов’янських).
Подібним чином пояснюється спільна флексія -Ахъ в арраському рукопису (в паризькому помилково -ахъ), що є нормативною і в сучасній українській мові.
Розгляд відмінювання іменників у «Граматыці» І. Ужевича показує, що автор описує словозміну української мови середини XVII ст., яка виникла шляхом внутрішнього розвитку системи. Поодинокі явища в системі відмінювання, можливо, пояснюються білоруським і польським впливом чи свідомим введенням елементів із цих мов.
У паризькому варіанті праці І. Ужевича прикметникова відміна розглядається відразу після переліку частин мови перед іменниковою словозміною, а далі описується ступенювання прикметників (8 зв. — 10 зв.). За усталеною в українському мовознавстві традицією, в арраському варіанті книги все, що стосується відмінювання прикметника, викладається в окремому підрозділі після іменника (29 — 31 зв.). На відміну від паризького варіанта, у якому в однині подано тільки парадигму чоловічого роду, в арраському рукописі І. Ужевич визначає дві відміни прикметників. До першої належать прикметники чоловічого роду, до другої — жіночого. Крім називного, знахідного й кличного відмінків, форми середнього роду збігаються з формами чоловічого.
В арраському рукопису вміщено й парадигму обох відмін: чоловічого — середнього й жіночого родів. Коментуючи парадигму, автор звертає увагу на те, що прикметники середнього роду мають спільні форми в називному, знахідному та кличному відмінках, подібно до іменників середнього роду. При цьому І. Ужевич зазначає, що збіг форм називного, знахідного і кличного відмінків має аналогію в латинській мові (9 зв. паризьк.).
У називному (і кличному) відмінку однини І. Ужевич знає тільки повні нестягнені прикметники чоловічого роду на -ый/-ий (-їй) (небесный, слодкїй) та середнього роду на -оє (небесноє, слод(ъ)коє). Натомість форми жіночого роду в називному відмінку мають повні стягнені на -а (слична) й нестягнені на -аА (слиннаА) форми. Його «Граматыка» відбиває узус української писемно-літературної мови свого часу.
Парадигма чоловічого — середнього роду прикметників в однині загалом українська живомовна: родовий відмінок із флексією -ого (небесного, соло(д)кого, давальний — -ому (небесному), знахідний -ого (небесного), аблатив-орудний — -ымъ/-имъ (небеснымъ, сло(д)кимъ). Форм аблатива-місцевого автор не дає, бо, як видно з параграфа «Про несталі відмінки іменників», він уважав, що аблатив-місцевий від аблатива-орудного відрізняється тільки вживанням при ньому прийменників: в(ъ) зацнымъ «в почеснім», при добрымъ «при добрім» (17 зв. — 18). Такі форми звичайно пояснюють відбиттям у них давньої флексії -омь > -ім (перехід о > і в новозакритому складі) (Іст. укр. м., 199) або польським впливом (Witkowski, 108). Однак такі форми виникали й на східнослов’янському грунті. Вони відомі в північноукраїнських говорах Новгород-Сіверщини, Західної Черкащини, на Переяславщині (Прилипко, 68) і є типовими для білоруської мови.
Систему живої української мови цілком відбиває парадигма жіночого роду однини: родовий з флексією -ои < -оЂ (тобто -ої, про що автор пише в коментарі до арраського варіанта пам’ятки — 30 зв.) (золотои), давальний — -ой (золотой), знахідний — -ую (золотую), кличний — -аА (золотаА), аблатив-орудний — -ою (золотою). Спеціальної форми аблатива-місцевого І. Ужевич не подає, вважаючи, напевне, що вона збігається з формою давального відмінка.
Парадигма множини прикметників повністю відбиває єдину відміну для всіх родів, характерну для української мови: називний і кличний відмінки з флексією -ыи/-ии (-їй) < -ыЂ (тобто -ыї, -иї; про вимову и як і в цій відмінковій формі йдеться в розділі про літери й у коментарі до прикметників) (небесный, слод(ъ)кїи), родовий з -ыхъ/-ихъ (небесны(х), сло(д)кихъ), давальний з -ымъ/-имъ (-їм) (небеснымъ, слод(ъ)кімъ), знахідний з -ыхъ/-ихъ (небесныхъ, слод(ъ)кихъ), орудний із -ыми/-ими(-іми) (небесными, сло(д)кіми).
У коментарі до прикметників граматист (крім відзначених зауважень) говорить про те, що за прикметниковою парадигмою змінюються загальні іменники прикметникового походження: подскарбий «скарбник», братоваА «братова жінка», торговоє «мито за продані речі» (10).
Він звертає увагу на прикметники з кінцевими -ъ, -а, -о (тобто короткі форми), що утворилися від загальних та власних імен: Стефановъ, [Стефа]нова, Стефаново; воеводинъ, воєводина, воєводино (10). В арраському варіанті праці І. Ужевич підкреслює, що це присвійні прикметники (31 зв.). Перші нагадують йому латинські типу Stephaneus, Stephanea, Stephaneum, а другі — латинські palatineus, palatinea, palatineum (31).
Сюди ж належать прикметники на -ъ (тобто нечленні форми) «святої (священної) слов’янської мови»: блаженъ, возлюбленъ (10 зв.). В арраському рукописі звертається увага на паралельні форми з -ъ та -ый: свАтый — свАтъ, проклАтый — проклАтъ (31 зв.).
У спеціальному параграфі «Про порівняння» автор пише: «Порівняння у слов’ян, як і в латинів, подвійне, тобто правильне і неправильне. Ступенів порівняння також три: звичайний, вищий і найвищий» (16).
Звичайний ступінь «закінчується» (відповідно за родами) на -ый або -ий (слодкий), -а або -аА (слодкаА), -оє (слодкоє). Вищий відповідно має «закінчення» -ший (слодший), -ша або -шаА (слодшаА), -шоє (слодшоє). Найвищий ступінь утворюється з вищого за допомогою «попереднього складу» най: найслодшый, найслодшаА, найслодшоє. Учений підкреслює, що прикметники з закінченням на -ный, -рый і -лый (зацный, мудрый, смаглый) «у вищому ступені порівняння змінюють ы на іншу голосну е або Ђ заради милозвучності, як-от: зацный — зацнейший або зацнЂйший» (16 зв.). Граматист XVII ст., звичайно, не розумів історичної зумовленості -Ђ- у суфіксі. Автор відзначає, що прикметники на -кий у вищому ступені втрачають «приголосну к»: слодкий — слодший, а не сло(д)кший (17), що «звичайний ступінь порівняння з закінченням на -окий, як-от: глубокїй — глубшый... втрачає дві літери — о і к — у вищому ступені» (17 зв.). В «Таблиці» неправильного ступенювання подано суплетивні форми: добрий — лЂпший — найлЂпший, злый — горший — найгорший, великій — болший — найболший (17). Принагідно вказано, що вживаються також, переважно у поляків, суплетивні форми: великий — венкши(й) — на(й)венкший (17). Як бачимо, форми ступенювання прикметників в «Граматиці» типові українські (відомі й у білоруських говірках). Із збереженим й у суфіксі -ійш- вони функціонують і нині в південно-західних говорах української мови. Голосний -е- на місці -Ђ- у суфіксі відбиває польсько-білоруський матеріал або через е недосконало позначається північноукраїнський дифтонг.
У розділі «Про займенник» (18 — 22) увазі читача запропоновано повні парадигми слів, які характеризуються специфічними закінченнями особових, — зворотного, питальних та похідних від них неозначених займенників із часткою -колвекъ (очевидно, польського походження; вживалася і в староукраїнській літературній мові) та форми називного й родового однини присвійних, вказівних, означальних, що мають ідентичні закінчення і збігаються з прикметниковими флексіями.
Парадигми особових (я, ты) і зворотного займенників в однині привертають увагу тим, що в паризькому списку в них не засвідчуються форми родового відмінка. В арраському варіанті (34) учений прямо пише, що слово я не має форми родового відмінка. Це помилкове твердження І. Ужевича спричинене, мабуть, тим, що він уважав мене, тебе, себе виключно формами знахідного відмінка.
У давальному відмінку однини особових і зворотного займенників мовознавець послідовно проводить паралельні форми, вживані тоді на переважній частині території поширення української мови, мнЂ, тобЂ, собЂ та білоруські й північноукраїнські мнє, тобе, собе.
У знахідному відмінку поруч із звичайними мене, тебе подаються енклітики мА, тА, що, однак, трактуються як форми, притаманні «святій» словенороській (церковнослов’янській) мові. Знаменно, що в давальному відмінку енклітики ми, ти І. Ужевич уже не фіксує (як і в знахідному зворотного сА — си). Подана в обох варіантах пам’ятки форма знахідного однини мнє, можливо, є якоюсь діалектною формою, котра виникла фонетичним шляхом із мА.
Орудний відмінок особових та зворотного займенника типовий український: мною, тобою, собою. Такі форми стали нормативними і в східнослов’янській редакції церковнослов’янської мови.
Форми множини особових займенників повністю збігаються з сучасними східнослов’янськими, в тому числі українськими.
Слідом за іншими граматистами свого часу І. Ужевич підкреслював, що присвійні прикметники походять від первинних — особових і зворотного. Учений звернув увагу на те, що група присвійних та деякі інші займенники змінюються за прикметниковою відміною. Характерно, що всі прикметники цього типу в родовому відмінку однини жіночого роду фіксуються з кінцевим и < Ђ в флексії (моєи, твоєи, своєи, нашєи і т. д.), відбиваючи українську морфологічну систему.
Присвійні займенники мой і твой в усіх родах у генетиві засвідчуються в нестягнених формах: моєго, твоєго — моєи, твоєи, тоді коли в формі чоловічого роду зворотного займенника поряд із давньою нестягненою засвідчується й новіша стягнена форма свого, характерна для української мови.
Решта присвійних займенників та всі вказівні в називному відмінку однини виступають паралельно в давніх неповних і новіших, аналогійних, повних формах (фіксуються і в деяких сучасних українських говірках — Самійленко, 133): нашъ, нашый; наша, нашаА; нашоє, наше; вашъ, вашый; ваша, вашаА; вашоє, ваше; таА, та; тоє, то; ωнъ; ωный; ωна, ωнаА; ωноє, ωно; ωвъ, ωвый; ωва, ωваА; ωво, ωвоє. Інші неособові родові займенники в жіночому й середньому родах засвідчуються тільки в повних формах: котораА, котороє; якаА, якоє; жаднаА, жадноє. Питально-відносний займенник, крім давньої форми который, подається і в суто українському варіанті котрый. Повні форми, ймовірно, відбивають північноукраїнську діалектну стихію. У генетиві родових неособових займенників морфологічних інновацій не виявлено, напр.: нашого, нашеи; вашого або вашего; вашои або вашеи; ωного, ωнои; того. Проте в жіночому роді вказівний займенник той — таА — поряд із давньою тои < тоЂ виступає в новій формі тоєи (тобто тоєї), що виникла під впливом форм присвійних займенників (моєи, твоєи, своєи).
І в повних парадигмах однини та множини неособових родових займенників — вказівних ωнъ, ωвъ та означального самъ (вони фіксуються без паралельних членних форм), вміщених у вдосконаленому арраському варіанті «Граматики», не спостерігається ніяких відмінностей від прикметникових парадигм І. Ужевича. В арраському рукописі зафіксовано повну парадигму вказівного сей (типово український займенник), у якій зберігаються без модифікацій всі давні відмінкові форми, в тому числі закінчення родового (сего) та давального (сему). Складові елементи парадигм неродових питальних займенників збігаються з сучасними українськими літературними. Правда, поруч із живомовним хто автор подає книжний варіант кто, а поряд із специфічно українським що як паралель вводить й інший народний фонетичний різновид што, притаманний також білоруській системі. Паралельно з українською формою давального відмінка займенника що — чому лінгвіст фіксує й книжну чему. У знахідному відмінку цього прийменника у пам’ятці подано дві форми — чого і що.
У називному відмінку до парадигм займенників із часткою -колвекъ паралелей немає — ктоколвекъ «хто б не був» і щоколвекъ «що б не було». У похідних неозначених займенниках із часткою -сь засвідчується один варіант ктось і паралельні фонетичні форми щось і штось (в арраському варіанті й польський цось).
Додаткові відомості про займенники граматист вмістив у спеціальній «Примітці» (21). Він зазначав, що «словотвір у слов’ян багатший, ніж у латинів», бо у слов’ян є й такі присвійні займенники (це, фактично, прикметники), як свойскїй, твойскїй, мойскїй, наскїй, утворені від свой, твой, мой, нашъ. Загальновживаними в українській мові залишились тільки свійський і наський. І. Ужевич на відповідному місці не опрацював парадигми особового займенника 3-ї особи. Цей пропуск певним чином надолужують вказівки на те, що «стягнене ихъ, що походить від ωныхъ, вживається при дієсловах однаково з прийменниками і без них, як-от: взАлъ ихъ і ω(т) ихъ», а «два стягнені нихъ і него, що походять від ωныхъ і ωного, вживаються з прийменниками, як-от: ω(т) нихъ, при нихъ» (21 зв.). Етимологічні (дериваційні) зв’язки слів грунтуються на зовнішній співзвучності. Це — типова риса етимологічних спроб XVI — XVII ст.
Автор правильно пише, що «стягнений займенник нь усіх родів» вживається тільки з прийменниками по, на, в: мЂру нань «заміряюсь на нього», уповаю нань «надіюсь на нього». У більшості українських говорів займенникова енклітика нь не вживалася. П. Беринда сполуки її з прийменниками вважав за необхідне пояснювати: «Вонь: В(ъ) него; Нань: На него (Беринда, 17, 69). Очевидно, І. Ужевич у цьому випадку ввів у «Граматыку» церковнослов’янську форму.
Отже, й займенникова система «Граматыки» 1. Ужевича загалом відбиває узус української літературної мови свого часу.
У морфології паризького рукопису пам’ятки про числівники немає й згадки, зате в арраському варіанті посібника І. Ужевич після розділу «Про займенники» умістив параграф «Про відмінювання імені ωбадва» (38), а в кінці «Граматыки» — окремий підрозділ «Про числівники» (81 зв. — 85 зв.). Він починається зауваженням про важливу особливість слов’янського синтаксису: при числівниках 1 — 4 іменники вживаються в називному відмінку, а при числівнику 5 і наступних — у родовому: єдинъ во(л), два волы, три волы, чтыри волы, пАть воловъ.
Автор твердить, що числівники в однині (тут власне йдеться про слово одинъ, єдинъ) відмінюються за зразком прикметників. Числівники сто й тисАча (типова загальноукраїнська форма з u навіть у тих говорах, у яких розрізнюються фонеми u та ы) змінюються за зразком іменників.
Парадигми числівників два, три, чтыри, пАть граматист подає під загальним заголовком «Множина».
Числівник два у називному відмінку виступає у «Граматыці» в трьох родових формах: два (чол. рід), две (жін. рід), двоє (середн. рід), причому форма, що інтерпретується автором як форма середнього роду, є не кількісним, а збірним числівником. У родовому відмінку числівник два має спільну для всіх родів форму двухъ, яка виникла на базі давньоруської форми родового відмінка (двоїни) дву через приєднання кінцевого елемента -хъ, який спочатку з’явився у місцевому відмінку (на двухъ), за аналогією до старовинних форм місцевого відмінка числівників три, четыре — на трьхъ, четырьхъ, а потім поширився й на родовий. Давальний відмінок у І. Ужевича має форми двумъ (чол. рід) і двемъ (жін. рід). Форма чоловічого роду утворилася на основі давньоруської форми родового — місцевого дву шляхом приєднання кінцевого -мъ під впливом давального відмінка числівників три, чотири — трьмъ, четырьмъ. Форма жіночого роду виникла на базі давньоруської форми називного — знахідного д†(две) приєднанням кінцевого -мъ під впливом форм давального відмінка числівників три, чотири. У знахідному відмінку в пам’ятці розрізняються родові форми: двухъ (чол.), две (жін.), двоє (середи.). Аблатив-орудний має спільну для всіх родів форму двема — давню форму двоїни жіночого — середнього роду. Близьку до описаної парадигми числівник два зберігає в північноукраїнських говірках і білоруській мові. Як зазначалося, в арраському варіанті книги після розділу про займенник учений окремим пунктом оформив параграф «Відміна імені ωбадва». Загалом парадигма зазначеного числівника частково збігається з парадигмою кількісного два — наз.: ωбадва (чол. рід), ωбедве (жін. рід), обоє (середн. рід), род.: ωбу (чол. рід), обудвухъ (жін. і середн. рід), дав.: обумъ (чол. рід), обудву (жін. рід), обема (середн. рід) (помилка ?, замість обемъ; пор. вище двемъ), знах.: обудвухъ (для всіх родів), аблатив-орудний: обема (для всіх родів). Форма обу в родовому відмінку чоловічого роду збереглася без модифікацій від давньоруської епохи.
Наступні два числівники у «Граматыці» родових форм вже не мають — три, чтыри. В родовому відмінку у них нові форми трехъ, чтырехъ (д.-р. трьи, четыръ, -ъ), подібно до сучасних українських (трьох, чотирьох). Форми давального закономірно розвинулися з відповідних давньоруських: тремъ < трьмъ, чтыремъ < четырьмъ. Аблатив-орудний сформувався на основі давньоруської форми з кінцевим -а за аналогією до двома (двема): трема, четырма. Числівник пАть лише в родовому відмінку зберігає старовинну флексію -и: пАти. У давальному — пАтемъ та аблативі-орудному — пАтма (аналогія до відповідних форм числівників три, чтыри) відбиваються характерні українські флексії (сучасні п’ятьом, п’ятьма).
В окремому параграфі автор подає підряд арабські цифри з відповідними кириличними буквами-цифрами, а далі — кількісні й порядкові числівники від 1 до 20, десятки, сотні й 5 тисяч. Кількісні числівники в пам’ятці характеризуються типовими українськими фонетичними особливостями, а також поєднанням північноукраїнських (е на місці ненаголошеного А < ę) та західноукраїнських (м’який кінцевий т у числівників 50 — 90) рис, напр.: ωдин, чотыри, деве(т), десеть, ωдина(д)ца(т), двенадца(т), шесна(д)ца(т), пя(т)десАть, шесдесАть, двесте, триста, тисАча, пА(т) тисечей (у корені и, а не ы спостерігається навіть у тих українських говірках, де розрізняються континуанти давніх и та ы). У числівниках деветь, десеть, пА(т) тисечей засвідчується північноукраїнський рефлекс ненаголошеного ę як е. І. Ужевич поряд із специфічним східнослов’янським числівником сорокъ уміщує діалектний чтырдесА(т) (пор. чотирдесат у частині західнополіських говорів — АУМ, карта № 230). Автор засвідчує тільки говіркову форму деве(т)десА(т) тепер поширену переважно у карпатських і наддністрянських говірках (Бевзенко 1980, 117 — 118). Привертають увагу числівники на позначення десяток із одиницями, в яких назви одиниць перебувають у препозиції: ωдинъ два(д)ца(т) «21», два двадцать «22», пор. ватъ: вЂдро, албо мЂра о шести і трідцАти квартъ (Беринда, 14).
Перші два порядкові числівникові прикметники мають паралельні форми: перший (нова) та первый (давня; тепер — говіркова), вторый (давня; вийшла із вжитку), другий (нині нормативна). Числівникові порядкові прикметники до 100 — безсуфіксні, структурно тотожні з сучасними, напр.: третий, шостий, семый, ωдинадцатый, семнадцатый, семдесАтый. Решта утворена від числівникових основ за допомогою суфікса -н-, напр.: сóтный, тресотный, шест(ъ)сотный, тисечный, двутисечный і т. д. Деривати з суфіксом -н-ый від кількісних числівників на позначення сотень засвідчуються й іншими пам’ятками української мови (Іст. укр. м., 233).
Аналіз підрозділу «Про числівники» свідчить про те, що І. Ужевич подає головним чином систему українських числівників своєї доби. Підрозділ про числівники в арраському варіанті пам’ятки є свідченням зростання лінгвістичного досвіду, спостережливості І. Ужевича.
У кінці розділів про ім’я та займенник учений додає низку важливих відомостей, що характеризують українські («слов’янські») іменники. Він демонструє зразки складних іменників і прикметників: добродЂйство, кривоприсА(ж)ство, злотооустый, вЂтроногій, красомо(в)ца, красомо(в)ство та ін. (38 — 38 зв.), звертає увагу на те, що слову чловекъ у множині відповідає люди, а назві рокъ «рік» — лЂта, визначає singularia tantum (млеко «молоко», макъ, пшеница), pluralia tantum (уста, вилы, крестины, родины «уродини», именины), збірні іменники (посполство «народ», стадо, птаство, гултайство, рыцерство і ін.).
Окремий параграф лінгвіст присвятив деривації імен (39 — 40 зв.), показавши похідні від: 1) антропонімів: Федоръ — Федоровичъ, Федоров(ъ)на; 2) апелятивів; воєвода — воєводичъ «син воєводи», воєводАнка «дочка воєводи», воєводинаА «дружина воєводи»; 3) урбонімів: Краковъ — кракозянинъ і краковчикъ, кракозАнка; 4) хоронімів: Слон(ъ)ско «Сілезія» — сленжакъ «мешканець Сілезії», сленжачка «уродженка Сілезії», немецъ, немкинА, моравецъ, моравка, Москва — «Росія», москвитинъ «росіянин», московка «росіянка»; 5) назв матеріалів (предметів): злото — злотникъ, або золотаръ, від муръ — мураръ «муляр», від горнецъ і горщокъ — гончаръ, від возъ — возница.
Тут же розглянуто похідні — демінутиви: малый — малюхный, малюсенкїй, малюсенечкїй, малюсенеченкїй, збанъ — збанокъ, збаночокъ. Суфікс -юхн- характерний для північноукраїнських говорів і білоруської мови.
Учений додає також параграф «Про роди імені», де розповідає, як визначити граматичний рід іменника на підставі закінчення.
Лаконічністю відзначається розділ про дієслово. Але в характеристиці цієї частини мови між паризьким і арраським рукописом праці існують докорінні відмінності.
Розділ про дієвідмінювання в паризькому рукописі розпочинає «Коротка примітка до відмінювання дієслова» (22 зв.), у якій автор твердить, що слов’янське відмінювання дієслів побудоване так, що в ньому, крім двоїни, наявної в усіх часах (подібно до грецької мови), є форми роду в минулому часі (перфект й плюсквамперфзкг) (подібно до єврейської мови). Але всі інші часи, зокрема теперішній і майбутній дійсного способу, а також наказовий спосіб мають одне закінчення для всіх родів.
Далі в паризькому рукописі вміщено параграф «Про відмінювання дієслів», у якому спочатку дається парадигма дієслова быти усіх часів і способів (23 — 24 зв.). За ним — невелике зауваження «Про двоїну» (24 зв.), де автор наголошує, що двоїною дуже часто користується «свята» слов’янська (тобто церковнослов’янська) мова (быхо†або бЂхове «ми двоє були», быста «ви двоє були»), а також польська (былахва та быласва «ми двоє були», быласта «ви двоє були»). Граматист підкреслює, що дехто вважає, ніби існує 3-тя особа двоїни, «але краще вважати її відсутньою, бо вона не відрізнялася б від [форми] жіночого роду в однині» (24 зв.): ωна была.
Розділ про дієслово в паризькій версії пам’ятки продовжується параграфом «Єдина відміна дієслів у їх послідовності» (25 — 27 зв.). Єдину відміну дієслів автор представляє парадигмами лексеми І дієвідміни пановати. Оскільки українська дієслівна система характеризується не одною, а двома типами відмінювання, І. Ужевичу довелося над першою голосною флексії лексеми-зразка надписати першу голосну дієслів другого типу, напр.: пану(є/и)ть, пану(ю/А)ть. У парадигмах скрізь представлені форми двоїни, хоч її як окремої категорії вже не було в живій українській та інших східнослов’янських мовах. Порівняно великий параграф «Загальна форма відмінювання дієслів» (25 — 29 зв.) звертає увагу читача на флексії дієслів у формах різних часів, способів, а також на основи, до яких приєднуються флексії. Окремим параграфом подано «Про утворення минулого часу від інфінітива і навпаки» (29 зв. — 30 зв.). У великому параграфі «Добір дієслів за закінченнями» (30 зв. — 44 зв.) розглядаються особливості парадигм лексем із різними фіналями (напр., -аю, -гу, -ду, -жу). В ньому І. Ужевич мимохідь засвідчує, що його «Граматыка» — підручник для навчання: «Але вчителеві потрібно пильнувати, щоб досягти при цьому найбільшої користі для учнів» (курсив наш. — В. H.) (31). Стислими є зауваження «Про стан дієслів» (44 зв.), «Про дієприкметники» (45).
Розділ про дієслово паризького рукопису завершує «Додаток. Різне про будову дієслів» (45 зв, — 47 зв.), у якому докладно характеризується роль префіксів (за термінологією автора й інших європейських граматистів XVII ст. — «прийменників») у дієслівній деривації. Автор влучно характеризує додаткове значення, яке вносить у семантику дієслова той чи інший префікс, демонструє великі можливості префіксації, напр.: «Дієслово падаю теж сполучається з багатьма прийменниками, як-от: нападаю, припадаю «досягаю або прикочуюся», ω(т) падаю, ωпадаю, западаю, пропадаю, выпадаю «вибігаю», по(д)падаю «падаю під», упадаю «падаю» (46), «На вказує на достаток чогось, як-от: насЂяти, наєдатисл, наскакатись, начиталсе «досить читав» (46 зв. — 47).
Арраський рукопис стрункіше й у багатьох важливих питаннях досконаліше інтерпретує структуру дієслівної парадигматики, ніж перший варіант «Граматыки». В ньому спостерігається зростання І. Ужевича як лінгвіста, тому в основу характеристики розділу про дієслово «Граматыки» І. Ужевича беремо її арраський варіант.
У кінцевому варіанті своєї праці автор, як і М. Смотрицький, парадигматику дієслів ділить на дві відміни. Цей поділ мовознавець здійснює тільки на основі 1-ї ос. однини теперішнього часу дійсного способу, тому він менш досконалий, ніж у М. Смотрицького, що враховує всі флексії теперішнього часу, в тому числі й 3-тю ос. множини.
Першу дієвідміну І. Ужевича (42 зв. — 46 зв.) складають дієслова, які в 1-й ос. теперішнього часу дійсного способу перед закінченням мають голосний звук, наприклад кую, малюю. До другої автор відносить дієслова, що в тих же умовах перед закінченням мають приголосний, наприклад пишу, вару «варю». Принцип віднесення до II дієвідміни явно невдалий, бо такі дієслова мають неоднаковий набір флексій і фактично відмінюються за різними зразками (пишу — пишуть; варю — варять). Тому доводиться визнати, що в порівнянні з М. Смотрицьким І. Ужевич зробив крок назад. Щоправда, зразком дієслова II відміни влучно обрано лексему вару «варю», що має парадигму, відмінну від дієслова кую першої. Взявши до уваги той факт, що більшість українських (і взагалі слов’янських) говорів не посідає граматичної категорії двоїни, учений в арраському варіанті книги розглядає парадигми дієслів тільки в однині та множині. В паризькому рукописі форми двоїни 1-ї ос. завжди мають закінчення -ва (напр., пануєва, пановалахва, будева пановати, пануйва і т. д.), 2-ї ос. — -та (пануєта, пановаласта, будета пановати, пануйта тощо). Автор констатує, що двоїна притаманна польській мові. Проте це твердження стосується лише польських говорів, де залишки двоїни або форми двоїни в функції множини зберігаються досі (Klemensiewicz, 366 — 367) (в тому числі й у тих, котрі межують з українськими, — Dejna 1973, карти № 66 — 68). У літературній польській мові форми двоїни дієслова вийшли із вжитку протягом XVI ст. (Rospond, 303). Не виключено, що в результаті контактів з говірками польської мови такі форми в середині XVII ст. зберігала й частина українських говорів.
Дієсловам у «Граматыці» І. Ужевича притаманні три часові форми: теперішній, минулий, майбутній. При цьому слід підкреслити, що в паризькому варіанті автор пише: «Минулий час — в імперфекті, перфекті й плюсквамперфекті — той же самий і передається трьома родами...» (23). І все ж у заголовках парадигм минулого часу автор послідовно пише: Praeteritum, imperfectum, perfectum et plusquamperfectum difformiter». В умовному способі автор фактично визнає й давноминулий час.
Парадигма теперішнього часу фіксує узус української писемнолітературної мови XVII ст. Приголосний флексії 2-ї ос. однини виступає з позначенням його твердості через ъ (куєшъ, варишъ). У 3-й ос. однини послідовно зберігається кінцевий -ть (куєть, варить). Характерно, що в 3-й ос. наказового способу дієслів І відміни автор подає дві паралельні форми з -ть і без цієї флексії (нехай кує і куєть).
Перша особа множини в парадигмі арраського варіанта пам’ятки закінчується загальносхіднослов’янською флексією -мъ (куемъ, варимъ), натомість у паризькому рукописі вона засвідчується з характерним для української мови закінченням -мо (пануємо). Третя особа множини виступає з м’яким т у флексії -ють, -Ать, притаманним українській та старобілоруській мові (кують, варАть).
Форми минулого часу в «Граматыці» — це модифіковані форми давнього перфекта. В першій і другій особі обох чисел усіх родів фіксуються особові частки, що виникли з форм теперішнього часу дієслова быти — ıєсмь, ıєcu і т. д.: ковалемъ, варилемъ «я кував, варив», коваламъ, вариламъ «я кувала, варила», коваломъ; ковалесь, варилесь; ковалась, варилась; копалось, варилось; ковалисмы, варилисмы «ми кували, варили», ковалисте, варилисте «ви кували, варили». У 3-й ос. всіх родів та чисел залишків допоміжного дієслова немає (ковалъ, ковала, ковало; ковали). У параграфі «Варіанти дієслів... у різних слов’янських народів» (70 аррас.) учений вказує на паралельну українську форму минулого часу писавемъ. Такого типу форми досі функціонують на західному ареалі української мови, в тому числі й у волинсько-поліських говірках (Бевзенко 1980, 141). Особова частка 1-ї ос. множини -смы, можливо, відбиває вплив польської мови (в сучасних українських говірках -смо, -с’мо). У паризькому рукопису тут вводиться форма -хмы (пановалихмы) (25), характерна і для польської мови XVI — першої половини XVII ст. (-chmy). Подібні форми поширені і в сучасних українських надбузько-поліських та надсянських говорах (ходиліхмо, буліхмо. —
Іст. укр. м., 493). Як вузьколокальну автор не ввів її в арраський варіант «Граматыки».
У паризькому манускрипті учений відзначив спеціальні форми множини жіночого роду: пановалыхмы, пановалысте, пановалы, але підкреслив, що «така множина більш властива польській мові. В інших мовах множина чоловічого роду виступає у всіх родах» (25). Отже, зрозуміло, чому в останньому варіанті праці учений зняв такі форми.
Творча думка, спостережливість мовознавця проявилися і в тому, що він не прагнув за всяку ціну мати в описуваній системі стільки ж часових форм, скільки їх є в латинській (у якій розрізнялися три минулі часи).
Єдиний майбутній час у І. Ужевича виражається трьома різними способами — двома аналітичними й одним синтетичним. Спочатку автор розглядає парадигму майбутнього часу, яка складається з особових форм майбутнього часу дієслова быти в поєднанні з інфінітивом, отже, буду, будешъ, будеть ковати, варити; будемъ, будете, будуть ковати, варити. Такі форми в українській мові XVII ст. були головним засобом вираження майбутнього часу дієслів недоконаного виду. Очевидно, у зв’язку з цим у паризькому рукописі тільки аналітичні форми зазначеного типу (буду пановати; будемъ пановати) репрезентують майбутній час описуваної лінгвістичної системи.
Другий тип форм майбутнього часу твориться шляхом поєднання «минулого часу відповідного дієслова з майбутнім часом субстантивного дієслова» (тобто дієслова быти): буду, будешъ, будеть ковалъ; будемъ, будете, будуть ковали (43 зв. аррас.). Успадкована з давньоруської мови, ця форма майбутнього аналітичного зберігається в наддністрянських, південноволинських та інших говорах української мови, зокрема в деяких полісько-волинських (Бевзенко 1980, 138). Привертає увагу відсутність аналогічної парадигми у дієслів «другої» дієвідміни І. Ужевича.
Проста форма майбутнього часу дієслів доконаного виду представлена, звичайно, парадигмами з префіксальними дієсловами: скую, скуєшъ, скуєть.
Форми наказового способу «Граматыки» дуже близькі до сучасних українських: куй, вари; нехай кує або куєть, нехай вари(т); куймы, варЂмо; куйте, варЂте; нехай кують, нехай варАть. У них як рівноправні виступають народнорозмовні (нехай кує) і писемно-літературна (нехай куєть) форми, характерна українська (варЂмо) й, очевидно, запозичена з польської (куймы) флексії. Характерні українські закінчення -Ђмо, -Ђте (сучасні -імо, -іте) засвідчуються в дієсловах II дієвідміни, які поширилися з дієслів І дієвідміни й на II (де в давньоруській мові функціонували — -имъ(-о), -ите). Форми 2-ї ос. множини з афіксом -те, коли перед ним зберігається суфікс -і- (тобто -іте), в сучасній літературній мові є архаїчними і стилістично маркованими.
Форми оптативного (бажального) способу творяться за допомогою часток о та бодай, приєднуваних до особових часток умовного способу (бымъ, бысь, бы; бысмы, бысте, бы) у сполуці з формами минулого часу, напр.: ωбымъ, ωбысь, ωбы ковалъ, варилъ; ковала, варила, бодай бымъ, бысь, бы ковалъ, варилъ; ковала, варила; ковало, варило. Додаванням форм минулого часу дієслова быти до цих форм оптатива утворюються форми давноминулого часу бажального способу: ωбымъ былъ ковалъ, ковала, ковало; бодай бымъ былъ ковалъ, ковала, ковало. Частка бодай і тепер є нормативною в українській мові, але оптативи з часткою обым (обим), обысь (обись), обы збереглися в окремих південно-західних говірках: обйс’ здôрốу «щоб ти був здоров», обúс’ ýрÿс велúкий «щоб ти виріс великий» (Закарпаття, Верхня Надборжавщина). Форми з oby нормативні і в сучасній польській мові.
Умовний спосіб від бажального відрізняється в «Граматыці» тільки часткою (particula) кгды. M. Смотрицький пропоновані словенороські форми умовного способу пояснює за допомогою українських із елементом ґды: аще бымъ челъ — ґды бымъ читалъ. Проте обидва мовознавці фіксують описові книжно-писемні форми із сполучником, що з’явився внаслідок контактів із польською мовою.
Афікс інфінітива в праці І. Ужевича виступає в двох формах — стародавній -ти, яку зберегла українська мова, та новішій -ть, наявній в усіх східнослов’янських мовах: ковати, варити — ковать, варить. Другий варіант (-ть) і нині притаманний північноукраїнським, крім західнополіських (точніше, до р. Горинь), і деяким південно-східним говорам української мови (Півторак, 17). В параграфі «Добір дієслів із різними закінченнями» в дієслів з давніми основами на k, t засвідчуються інші варіанти: сечи «сікти» (61 аррас.), стрыгти або стрыгчи, або стрычи (63 зв., аррас.). Афікс -чи, успадкований із давньоруської мови, тепер характерний для південно-західних говорів української мови. Інфінітиви на -гти, що сформувалися під впливом ітеративних форм відповідних дієслів, де г, к збереглися (обсікати, обстригати), та більшості дієслів із афіксом -ти, є специфічно українськими й охоплюють більшість ареалу української мови (там же, 86 — 89). Інфінітиви на -гчи (відновлення г за аналогією до ітеративних форм або основ минулого часу і збереження давнього афікса -чи) поширені й тепер в частині українських говорів (наприклад, на території західніше умовної лінії м. Володимир-Волинський — м. Ковель — р. Тур’я, де паралельно функціонують і форми на -ти) (там же, 89) і є нормативними в білоруській мові (там же, 68 — 69).
Поряд із старовинною формою грести в «Граматыці» засвідчується нова (аналогійна) гребти (61 аррас.), притаманна більшості українських і білоруських говірок (нормативна в обох мовах).
Прагнучи знайти в описуваній мовній системі еквівалент відповідної латинської категорії, І. Ужевич герундієм першим називає віддієслівний іменник із суфіксом -ан- та флексією -А (тобто -я): кованА, варенА. За автором, замінивши кінцевий -А на -ый, -аА, -оє, одержимо пасивний дієприкметник минулого часу: кованый, -аА, -оє, а замінивши його на -є, утворимо віддієслівний іменник середнього роду: кованє. Шляхом додавання до форми 1-ї ос. однини дійсного способу «складу» -чи «народжується» герундій другий: куючи, варачи. Від цієї форми утворюється дієприкметник — куючій, -аА, -оє (45 зв. — 46, аррас.). Як відомо, латинський герундій — це віддієслівний іменник, який позначає дію як процес. Він має ознаки іменника (йому притаманні чотири відмінкові форми) і дієслова (зберігає дієслівне керування, означається прислівником). Латинському герундієві найбільше відповідає віддієслівний (власне — віддієприкметниковий) іменник або інфінітив. Але це не означає, що такий іменник — герундій. І. Ужевич це розумів, тому суто українській формі іменника з кінцевим -А (тобто -’а, пор. сучасне кування, варіння) штучно приписав значення герундія, а за книжно-літературним та північноукраїнським фонетичним варіантом з кінцевим -е (тобто -’е, -е) залишив його справжню семантику.
Латинському герундієві окремих конструкцій відповідає дієприслівник у слов’янських мовах, напр.: docendo discimus «навчаючи, ми навчаємося». Та від цього дієприслівник, звичайно, не стає герундієм. І сам автор сумнівався, як пояснити дієприслівники людям, не знайомим із слов’янською системою: в паризькому рукописі І. Ужевич називає його дієприкметником усякого (спільного) роду або дієприкметником самостійним і перекладає латинським дієприкметником: пануючи «dominans» (27, паризьк.). Тут учений був ближче до розуміння категорії дієприслівника і точніше інтерпретував її. Категорію дієприслівника відкрив й загалом охарактеризував М.Смотрицький. Імовірно, вчений знав думку М. Смотрицького, інакше й не звернув би уваги на цю специфічно слов’янську граматичну категорію. Але за відсутністю відповідної категорії в латинській та французькій мовах він «спроектував» її на латинський герундій. Приписування живій мові чужих їй латинських категорій характерне для всього європейського мовознавства XVII ст.
Окремо пише автор про творення форм минулого часу від інфінітива з суфіксом -ати: ковати — ковалемъ, писати — писалемъ й афіксом -ити: варити — варилемъ, чинити — чинилемъ (50, аррас.), звертає увагу на неправильні дієслова: иду — шолемъ або шедлемъ (полонізм), брыду — брылемъ, на форми наказового способу з кінцевими -ь, -ъ: можу — мажъ, смажу — смажъ, лажу — лазь, сежу — сАдь (51 — 51 зв., аррас.). У спеціальному параграфі сказано, що дієслова пасивного стану творяться від активних додаванням «складу» сА, котрий зберігається в усіх особах і числах: умываюсА, умываєшъсА, умываєтьсА (50 зв. — 51, аррас.). У паризькому рукописі І. Ужевич звертає увагу читача на те, що дієслова «перфективні» мають інфінітив на -ити (позволити), а починальні й многократні — на -Ати (позволАти) (32 — 32 зв.).
В арраській «Граматиці» І. Ужевич вмістив підрозділ «Дієвідміна святої мови» (51 — 54 зв.), де розглянув парадигми церковнослов’янської (словенороської, словеноукраїнської) мови. Для зразка взято лексему глаголати.
Форми однини (азъ глаголю, ты глаголеши, ωнъ глаголеть) та множини (мы глаголемъ, вы глаголете, ωни глаголють) — звичайні словенороські. Привертає увагу м’який приголосний у закінченнях 3-ї ос., що відбиває систему живої української мови. Фіналь -ть виступає в усіх інших часових формах 3-ї ос. Двоїну мають тільки 1-ша і 2-га ос.; родових розрізнень, на відміну від парадигми (із штучними формами) М. Смотрицького, немає. Характерно, що займенники при формах двоїни дієслів у всіх парадигмах стоять у множині. Закінчення двоїни збігаються з старослов’янськими: мы глаголевЂ, вы глаголета. Фіналі -вЂ, -та притаманні двоїні всіх часів.
У єдиному минулому часі (у автора — минулий час: імперфект, перфект) спостерігається змішування форм аориста, перфекта й імперфекта з перевагою аористних форм: азъ глаголахъ, ты глаголалъ єcu, глаголала єcu; ωнъ, ωна, ωно глагола; глаголахомъ, глаголасте, глаголаша або глаголаху. Подібні форми минулих часів подавав М. Смотрицький, на основі яких, мабуть, і склав свою парадигму І. Ужевич. Давніх форм перфекта автор і не згадує.
Майбутній час «святої» мови в І. Ужевича фіксується в двох парадигмах. «Майбутній перший» складається з особових форм дієслова быти та інфінітива буду, будеши, буде (українська форма) глаголати; будевЂ, будета глаголати; будемъ, будете, будуть глаголати. Такі форми відбивають живе мовлення, але не церковнослов’янський узус. Майбутнього часу з допоміжними дієсловами хощу, иму (имамь) у «Граматыці» немає. «Майбутній другий» — синтетичний майбутній час префіксальних дієслів: возглаголю, возглаголеши, возглаголеть і т. д.
Форми наказового способу в пам’ятці характеризуються тим, що в усіх особах вони можуть бути аналітичними: глаголи або да глаголеши; да глаголеть; глаголЂмъ або да глоголе(м), глаголЂте або да глаголете; да глаголють. Синтетичні форми множини виступають із узагальненими єдиними українськими афіксами -Ђмъ (суч. -ім), -Ђте (суч. -іть, заст. -іте). В І. Ужевича немає штучних форм наказового способу у різних часах, як це спостерігається в «Граматиці» М. Смотрицького.
Форми бажального способу, як і в М. Смотрицького, в теперішньому часі творяться за допомогою частки да (да глаголю, да глаголеши). У минулому часі вони творяться за допомогою слів дабы, аще бы, поєднаних із формою минулого часу (да бы, аще бы глаголахъ). Звичайно, це не старослов’янські форми, а сполуки, позначені впливом живої мови з умовною часткою бы (пор. ст. сл. быхъ у 1-й ос.). Подібне явище спостерігається в формах «подчинительного» та умовного способу в М. Смотрицького.
Творення форм умовного способу в церковнослов’янській мові автор не розкрив. Він пише, що вони виникають цілком так, як і оптативні, шляхом додавання «частки» когда (53 зв., аррас.). Очевидно, треба розуміти: когда бы глаголахъ. Проте пропонована форма — своєрідно скалькована староукраїнська сполука кгды бымъ ковалъ — зовсім не притаманна церковнослов’янській (і староукраїнській) мові.
Неозначена форма «святої» мови засвідчується тільки з афіксом -ти (глаголати).
Герундій-дієприслівник в «Граматыці» являє собою застиглу форму називного відмінка множини чоловічого роду активного дієприкметника теперішнього часу: глаголюще. Відповідний дієприкметник виступає з суфіксами -ющ-їй, -аА, -оє (діалектна аналогія до прикметників твердої групи). Від інфінітива, за І. Ужевичем, твориться за допомогою суфікса -ниє віддієслівний іменник (глаголаниє) і за допомогою -ный -аА, -оє — пасивний дієприкметник (глаголаный, -аА, -оє).
І. Ужевич (в основному за М. Смотрицьким) виклав деякі особливості церковнослов’янського дієслова, але в його парадигмах та міркуваннях виявляється недостатнє опанування «святої» мови слов’ян. Цей розділ свідчить також, що автор розрізняє українську й церковнослов’янську мови як окремі системи і прагне дати основи для засвоєння обох мов, а не тільки однієї з них. Імовірно, основами словенороської граматики автор оволодів порівняно недавно і правилами М. Смотрицького користувався по пам’яті, не маючи перед собою «Грамматіки Славенския правилноє сvнтаґма».
Розділ про дієслово в арраському варіанті пам’ятки продовжує параграф «Дієвідмінювання дієслова існування», в якому розглядаються часові парадигми дієслова быти (54 зв. — 56 зв.). Можливо, в рідній мові автора особові форми дієслова быти, крім 3-ї ос. однини і множини (єсть, суть), в теперішньому часі занепали чи були в стадії занепаду, тому І. Ужевич подає тільки форми, запозичені з польської мови: я єстемъ, ты єстесь; мы єстесмы, вы єстесте. Вони зрідка вживалися і в літературній українській мові XVII ст.
Форми майбутнього часу цього дієслова, крім 3-ї ос. однини, — живомовні: буду, будешъ, будеть; будемъ, будете, будуть. Форми минулого часу (напр., былемъ, былесь, былъ і т. д.), наказового способу (будь, нехай будеть тощо), оптатива (ωбымъ былъ, бодай бысь былъ), умовного способу з часткою кгды, інфінітива (паралельно быти і быть), дієприслівника (будучи) — аналогічні до описаних звичайних дієслів.
Параграф «Неправильне дієслово» (57 — 57 зв., аррас.) містить зразки відміни дієслова Ђсти. В парадигмі теперішнього часу зберігаються всі давньоруські особливості відмінювання, успадковані й утримані більшістю українських говорів: Ђмъ, єcu, Ђсть; Ђмы, Ђсте, єдАть (є < Ђ — північноукраїнська фонетика). Друга й третя особи однини та множини минулого часу характеризуються особовими частками: Ђлемъ, Ђлесь; Ђлисмы, Ђлисте. Живомовні й інші форми дієслова наявні в наказовому способі: Ђжъ, нехай Ђсть; Ђжмы, Ђжте, нехай ЂдА(т), інфінітиві: Ђсти або Ђсть, дієприслівнику: єдАчи та ін.
Поділ на дієвідміни в І. Ужевича нечіткий, а в парадигмах представлено тільки по одному дієслову на кожну з двох відмін, тому авторові довелося якось показати особливості відмінювання різних груп дієслів у параграфі «Добір дієслів із різними закінченнями» (57 зв. — 69 зв., аррас.), де він подає закінчення та фіналі 1-ї ос. однини теперішнього часу, флексії 2-ї ос. цього ж часу, форми 1-ї ос. чоловічого роду минулого часу, афікс інфінітива, віддієслівний іменник — «герундій», часом уводить афікси дієприслівника і дієприкметників. Із особливостей дієслівних форм, що засвідчуються в параграфі, відзначимо спорадичні полонізми з дл, тл у минулому часі — кладлемъ «я клав», плетлемъ «я плів» (63 зв., 68 зв.). Часом українські й польські форми виступають паралельно: ишолемъ або шедлемъ (64, аррас.). Спостерігаються форми із епентетичним л і без нього: люблю (61 зв., аррас.), зоблю і зобю «збираю зерно дзьобом» (62 зв., аррас.). Можливо, форма без л відбиває морфонологію рідної говірки І. Ужевича. У паризькому варіанті серед дієслів на -ю автор зафіксував повну парадигму майбутнього часу дієслова дати, в основних рисах типову для української мови: дамъ, даси або дашъ (тепер є тільки в говірках, насамперед південно-західних), дасть або да (очевидно, польська форма); дамо (суто українська форма), дасте, дадуть (31 зв. — 32).
Заслуговує уваги спеціальний параграф арраського рукопису (в паризькій версії він окремо не виділений) «Відмінності дієслів... у різних народів Славії...» (69 зв. — 70 зв.), де автор викладає свої спостереження над деякими особливостями фономорфології дієслова в слов’янських мовах. Він зауважує, що поляки першу особу дійсного способу (теперішнього часу) передають через -ę (piszę); русини в цьому випадку вживають -у (пишу); богеми (чехи), морави, далмати (в паризькому варіанті — кроати, тобто хорвати) — -и або -имъ (пиши або пишимъ; в паризькому рукописі тільки -и — пиши) (70, аррас.). Форма 1-ї ос. одн. теп. часу пиши є закономірною новочеською формою зі зміною u на і після шиплячого приголосного (piší), але вона ніяк не характерна для сербохорватської мови, в якій функціонувала й функціонує форма пишем (pišm). Закінчення -им (-im) фіксується тільки в дієслів II відміни — видим (vidim). Можливо, у варіанті пишимъ «Граматыки» відбивається якась діалектна чеська або сербохорватська форма. І. Ужевич твердить, що форми минулого часу в поляків і русинів однакові — pisałem, писалемъ; проте деякі русини кажуть писавемъ (70) (у паризькій версії точніше — писавъємъ і писавемъ — 44), а богеми (чехи) та морави — pisałsem або pisawsem чи psawse(m) (у паризькому рукописі — псалсемъ і писалсемъ — 44). Граматист підкреслює, що інфінітив у поляків закінчується на ć, наприклад, pisać, czytać, проте русини, богеми, морави та інші народи Слов’янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму на -ити або -ить (70 — 70 зв.) (у паризькому оригіналі повніше: -ати, -ути, -ити та ін., 44), наприклад, писати і писать, чути, бити. Звичайно, навіть у східнослов’янській редакції церковнослов’янської мови інфінітив на -ть фіксується вкрай рідко. І. Ужевич говорить, що поляки «герундіум» — дієприслівник творять за допомогою -ąс (czÿtaiąc), русини — -чи (читаючи), богеми, морави, далмати — читаици, czytaici (70 зв.). Дієприслівник čitajici засвідчує чеську діалектну форму (залишки аналогічних дієприслівників є в моравських говорах: přyd’acy від přijít «прийти» — Bělič, 196), але не сербохорватську (читаjући, čitajući).
Написання чеських слів засобами кириличної та польської графіки вказують на те, що І. Ужевич сам вів спостереження над живою мовою своїх інослов’янських товаришів по навчанню, а не черпав свої відомості з книг. Автор фіксує деякі діалектні особливості слов’янських мов, зокрема деяких східноморавських говірок чеської, де поширена форма з кінцевим -u < -ł (там же, 82). Але, очевидно, його знання хорватської мови були недостатні.
У цьому параграфі, а також у параграфах про глаголицю, церковнослов’янську дієвідміну найвиразніше виявляються в І. Ужевича ідеї слов’янської єдності, чуття мовної спорідненості слов’ян.
Параграф «Про дієприкметники» (70 зв. — 71, аррас.) свідчить про самостійність лінгвістичного мислення автора, який підкреслює, що слов’янська мова не знає дієприкметників на dus i rus — замість них уживаються інші засоби, наприклад, латинському сполученню scribendus est liber відповідає потреба писати книгу, scripturus sum librum — напишу або буду писати книгу (70 — 71, аррас.). М. Смотрицький відповідником латинського дієприкметника на -dum зробив вигадану ним граматичну категорію причастодітіє, яка твориться за допомогою афікса -телно: читателно, писателно.
Розділ про дієслово в арраській версії пам’ятки завершується параграфом «Про стани дієслів» (71 — 72 зв.). Мовознавець вважає, що виходячи з латинського дієслова, нібито можна визначити й стан слов’янського: якщо латинське дієслово означає активний, пасивний, середній або відкладний стан, то й слов’янський відповідник матиме той же стан, наприклад, ваблю — активного, ваблюсА — пасивного (71 зв., аррас.), достигаю «досягаю» — відкладного, бегу «біжу» — середнього (44 зв., паризьк.) стану. Пасивні дієслова творяться від активних через додавання «складу» cА: крещу — крещусА. Він твердить, що різниця між пасивним і відкладним станом така ж, як і в латинській мові: з відкладного не можна утворити активного, наприклад, із дївуюсА — дивую (71 зв.). Отже, в автора підхід до явища не граматичний, а логічний.
Розгляд розділу про дієслово переконливо показує, що в «Граматыці» описана насамперед українська система.
Оригінальне опрацьовано великий розділ «Про прислівник» у паризькій версії «Граматыки» (45 — 51 зв.). В арраському варіанті цей розділ надто стислий і неповний (72 — 72 зв.). Тут автор тільки згадує про творення прислівників від прикметників і говорить про специфічні прислівники типу шапно, служно і т. п.
Прислівники на -е, -о творяться від прикметників: добрый — добре, злый — зле, трудный — трудно, прудкий — прудко. Окремі прислівники на -о виражають те, для чого в латинській мові необхідні багатослівні пояснення: соболно «соболевими шкурками оздоблено», служно «в супроводі багатьох слуг», конно «багатьма кіньми оточений». Автор слушно твердить, що деякі прислівники виникли з відмінкових форм і сполучаються з прийменниками (у сучасній термінології це адвербіалізація прийменникових сполук): з(ъ)далека, звысока, зглубока (неправомірно автор відніс сюди також: з(ъ) застолА «з другого боку столу», з(ъ) заречА «з заріччя»). Прислівники від прикметників на означення приналежності до якогось народу або «обов’язків людей чи вдачі тварин» творяться за допомогою «частки» по та прикметника з закінченням -у: по француску, по немецку, по панску, по гултайску «за гультяйським звичаєм» (48 зв.).
У класифікаціях слів прислівник тривалий час був збирачем найрізноманітнішої невідмінюваної лексики (Пешковский, 50). До класу прислівників, як і інші європейські граматисти XVI — XVII ст., І.Ужевич відніс деякі частки, сполучники і вторинні прийменники. Кількість розрядів у І. Ужевича велика — 22 групи, а саме прислівники: 1) місця, в тому числі із значенням «на місці»: где, всюды, ледагде «де б не було», внутръ «всередині», близко, нагорЂ; «з місця»: ω(т)тондъ або ω(т)тулА і ω(т)селА «звідти, відсіля», зтамътуль «звідти», зверху, здолу; «до місця»: самъ «сюди», тамъ, где, вспакъ «назад», догоры, направо та ін.; «по місцю»: туды, сюды, ωвды «туди» і т. д.; 2) часу: днесь, теперъ, недавно, рано «вранці», вечоръ і позно «увечері», ранюхно «дуже рано», завжды, никгды «ніколи», мало, малючко, на хвилю, поки і покуль, поты, давно, скоро, єще, ажъ; 3) кількості: разъ, рЂдко, иле «скільки», знову; 4) ствердження: такъ, заправды, поправде «справді»; 5) заперечення: не, ани і ни, жадною мЂрою, никако, нияко; 6) вказування: ωто, ωво «ось»; 7) бажання: ωбы, бодай; 8) спонукальні: нужъ, нуже; 9) послідовності: заты(м), потымъ, напохвилокъ «трохи потім», ктому «аж досі»; 10) питання: чему, для чого «чому», аза, азажъ, за, зали «невже»; 11) подібності: яко «яким чином», якобы «нібито», бы або такъ яко «як ніби», ркомо, якбыто «ніби»; 12) якості: добре, зле, прудко, лацно «легко», двояко; 13) кількості: веле і много, сила, мало; 14) вагання: снать і подобно «може», если «коли»; 15) з’єднування: сполу, сполемъ, посполу, заєдно «разом», громадою, гурмомъ «гуртом»; 16) відокремлення: поєдинкомъ, розделне, зωсобна «поодинці»; 17) вибору: рачей «краще», ωвшемъ «авжеж»; 18) заборони: нехай, не, нехъ; 19) ознаки події: збЂды, зприпадку «випадково»; 20) порівняння: близко — ближей — найближей, совито; 21) здрібнення: смачно сма(ч)нюхно, смачнюсенечко, мало — мнЂй «менше» — наймнЂй; 22) співвідносні: имъ, тымъ.
У групі прислівників на означення порівняння йдеться про ступенювання їх; в групі на означення здрібнення — про здрібніло-пестливий словотвір (сюди помилково віднесено й деякі пари із ступенювання).
Автор спостеріг, що «в прислівниках, які постали з найвищого ступеня, користуємося частками що або цо (польська форма — В. Н.) і яко або якъ»: якъ найлепий «якнайкраще» (51 зв.). В розділі дуже багато лексичних полонізмів.
Зовсім невеликий розділ «Про прийменники» (52 — 53, паризьк.) містить спостереження І. Ужевича над вживанням цього класу лексики. Учений звернув увагу на те, що в латинських і слов’янських прийменників» «властивості щодо сполучення слів різні» (52). Опис автора майже бездоганний.
Особливо повний перелік прийменників, уживаних із родовим відмінком, серед яких чимало відприслівникових: до, у «коло», ωколо, навколо, за; подле, ведле, ведлугъ, подлугъ «біля», мимо, близко, безъ; ωкромъ, прочъ, ωпрочъ, кроме (в арраськ. — кромъ); для «поруч, внаслідок», потай, презъ, черезъ, ωд або ωт, з(ъ). В арраському варіанті сюди віднесено також далеко, про і пре «внаслідок». Давальний відмінок супроводжують прийменники ку, к(ъ), прошивко, противъ, напротивъ, знахідний та аблатив-орудний (на означення руху або спокою) — за, на, подъ, межи, надъ, предъ, ωбъ. «Сприяють несталим відмінкам» (52 зв.) (власне вживаються з місцевим та іншими відмінками) прийменники: при, по, в(ъ), ω. Аблативом-орудним керують: предъ, с(ъ) і зъ «з», а знахідним — по і за «по», на «на, в», подъ, межи, надъ, предъ. Граматист не забув і про те, що «прийменники з(ъ) і в(ъ) заради милозвучності іноді приймають до себе голосну о», a «надъ і предъ кінцеву голосну ь змінюють на іншу — о»: зо всеми, во всихъ, предо мною, надо мною (53). В коло прийменників введено навіть сполуки з той страны «з того боку», з ωной страны «з цього боку» (в арраському варіанті знято). Цей розділ доповнюється параграфом «Керування прийменників» у третій частині книги — «Синтаксисі». Система описаних прийменників — живомовна. Щоправда, в ній виявляються поодинокі полонізми (ведлугъ, подлугъ, презъ та ін.), вживані в літературно-писемній мові. Прийменник для (дле) < подьля у функції «біля» характерний для північноукраїнських говорів (Лисенко, 68). Серед прийменників І. Ужевич правильно називає слова безъ та черезъ, що традиційно в українському мовознавстві XVI — XVII ст. (у Л. Зизанія тільки без, а в М. Смотрицького обидва) трактувалися як прислівники.
Розділ «Про сполучники» (53 — 53 зв., паризьк.) за стислістю нагадує параграф. Автор заявляє, що сполучники, як і в латинській мові, бувають прості та складні. До простих він відносить звлаща «тим більше», бо, кгды «коли», u та а, єсли «якщо», теды «тим-то», венцъ «отож», до складних — ани, або албо, любъ тежъ «або теж», притымъ «при цьому», яко (до складних віднесено випадково), нижли. І. Ужевич не поділяв сполучники за їх синтаксичними функціями. У єдиному виділеному ним розряді «сполучників для порівняння предметів» автор перераховує і порівняльні, і розділові та ін.: вино лЂпшоє нижли пиво: нимъ «перш ніж», скоро «чим скоріш», любо і або, хотА «хоч», лечъ, але. І в цьому розділі багато полонізмів, не притаманних живому українському мовленню.
Ще лаконічніший розділ «Про вигуки» (53 зв., паризьк.). І. Ужевич пише, що «використання вигуків для виявлення різного душевного стану властиве слов’янській, як і іншим мовам». Це положення він ілюструє кількома розрядами — вигуками радощів: гойда, гойбре, гоцъ; суму: ахъ, ωхъ, ω; сміху: ха ха ха, го го го; докору: агай, галА, тфу; мовчання: цытъ (в арраському варіанті — цыть, псъ), схвалення: то то то (в арраському також лА лА).
Вдалою є третя частина граматики І. Ужевича — «Синтаксис», детально опрацьована в паризькому варіанті (54 — 69 зв.) (за цим варіантом її аналізуємо). Вона скорочено викладена в арраському (75 — 81 зв.) рукописі, на початку якого вчений підкреслює, що розглядає «лише ті правила, що розходяться з латинською конструкцією». Але в арраському манускрипті багатьох специфічних слов’янських конструкцій, описаних у першій версії праці, не враховано. На початку розділу І. Ужевич говорить про узгодження. Прикметники та відносні займенники узгоджуються з іменником в роді й числі: всемогучий богъ, цнота милаА «доброчинність мила», мЂлемъ сокола, который качки хижо ловилъ (54). Два чи більше іменників, що стосуються одного предмета, стоять у тому ж відмінку: Ісусъ Христосъ ω(т)купитель (54). Лінгвіст звертає увагу на вживання родового відмінка в атрибутивних сполуках: напр.: здоровость тЂла; по(л)ный цноты; чловекъ великого розуму, волъ великихь роговъ (54 — 54 зв.). Автор твердить, що на означення присвійності родовий іменника вживається лише тоді, коли в конструкції є прикметник: корона кролА перъского. В інших випадках при іменнику вживаються присвійні прикметники з суф. -овъ або -ский: книга Павлова, а не книга Павла, корона кролевъскаА, конь гетманскій, а не корона кролА, конь гетмана.
Підкреслюючи особливість рідного синтаксису, учений в цьому випадку надто категорично заперечує конструкції родового приналежності без означення, вживані часом і в староукраїнській мові (Слинько, 82 — 83).
І. Ужевич пише, що прикметники на означення виміру вимагають знахідного відмінка з прийменником на: долгоє поле на две миле, але коли такі прикметники стоять у формі вищого ступеня, при них уживається орудний відмінок: ширший каба(т) двема локтАми.
Учений не забув про давальний відмінок відношення — «прикметники подібності або неподібності, користі або витрати сполучаються з давальним відмінком»: подобный сынъ ωтцу; слуга пану послушный u пожитечный; милостивый єсть богъ милуючимъ и боАчим(ъ)сА ωного (55 зв.). Засвідчує автор й орудний відмінок обмеження: немецъ родомъ, Геркулесъ силою (56).
Окремий параграф — «Зауваження, що їх потрібно зробити до займенників» (56 — 56 зв.) присвячено важливій особливості слов’янських займенників — присвійному свой, -А, -оє та зворотному — себе, собЂ, що сполучаються з усіма особами, на відміну від відповідних латинських: я маю свого пана; ты маєшъ своєго ω(т)ца; ωнъ покорнымъ єсть своєму старшому; я буду собЂ ωрати; ты собЂ сЂєшъ; вы себе вымовляєте «ви себе виправдовуєте».
Параграф «Синтаксис дієслів» (56 зв. — 57 зв.) та «Додаток» (57 зв. — 59 зв.) містять спостереження І. Ужевича над цією частиною мови. «Особові дієслова відзначають називний відмінок явно чи приховано, як-от: я спеваю, молюсА», — твердить лінгвіст (звичайно йдеться про вживання особових займенників при особових формах дієслів). Він говорить, що більшість активних дієслів виступають із знахідним відмінком: ωблеглъ мЂсто; забилъ звЂра стрелецъ. Переважна частина дієслів вживається з родовим частинним: дай ми хлЂба, укроилъ ми сукна, коштовалемъ вина, потравы «я куштував вина, страви» (57). «Частинним же (partis genitium) я називаю такий відмінок, який виражає частину речі, а не річ, дану в цілому...», — пише вчений (57). Аналогічні конструкції І. Ужевич відзначає у французькій мові.
У «Додатках» привертають увагу префіксальні дієслова з безприйменниковим родовим віддалення: ω(т)ступити цноты «відступитися від доброчесності», а також конструкції з родовим неповного або тимчасового об’єктування: надъставилъ хрыбта «підставив спину», поправи(л) маляръ ωбраза, подъпарлъ дому «підпер дім», замешкиваю ωбЂда «затримую обід», занедбалемъ науки «я занедбав науку» та ін. Учений свідомий того, що всіх випадків дієслівного керування не можна охопити в книжці, тому пише, що правильному вживанню сполук навчить практика писемної або усної мови (мовлення) (57 зв.).
У параграфі «Конструкція дієслова в пасивному стані» (59 зв. — 60) лінгвіст застерігає, що більшість дієслів в «пасивному стані» керують орудним відмінком якості і знаряддя без прийменника: учернилъсА черниломъ (59 зв.), однак «свята» мова слов’янська, як і латинська, звичайно вживає пасивну конструкцію з прийменником: Христосъ крестисА ω(т) Іωанна во Ієрдани (60). Отже, прийменникову конструкцію в цьому значенні І. Ужевич не вважає живомовною.
У параграфі «Про конструкцію ціни» (60) граматист дає вказівку, що на позначення ціни або обміну вживається сполука знахідного відмінка з прийменником за: продалъ конА за десеть злотыхъ, фрымарчи(л) конА за вола «він виміняв коня за вола».
Параграф «Конструкція з дієсловами середнього стану» (60 — 61) присвячено розглядові конструкцій із дієсловом быти, зокрема з називним (чловекъ єсть смертелноє створенє), орудним (Генрикъ четвертый єсть кролемъ в Франции), родовим «хвали або осуду» (гетманъ є(ст) анимушу великого «вождь великодушный»). Тут зазначається, що коли це дієслово вживається замість сполуки «бути одягненим», воно має при собі аблатив-місцевий з прийменником в(ъ): панъ єсть в(ъ) соболяхъ, в(ъ) злотоглови, в(ъ) шапцЂ, в(ъ) ботахъ «пан у соболевих шкурках, у парчі, в шапці, в черевиках». Часом дієслово быти опускається, але домислюється: не долго тои роскоши, де розуміється буде або было. Дієслова стаю, ставаю, зоставаю вживаються з орудним відмінком: стаю, зоставаю королемъ; зосталъ гетманомъ.
В арраській версії є додатковий параграф «Конструкція з дієсловом існування естемъ «я є» (78), де автор пише, що єстемъ передбачає називний відмінок або аблатив-орудний: єстемъ кроль або єстемъ кролемъ, былемъ богатый або былемъ богатымъ. У параграфі «Про відкладні» (78 зв.) мовознавець розглядає конструкції з дієсловами уживаю або заживаю (роскоши), вЂншую (тобЂ доброго здоровьА), радуюсь, тЂшусА (з доброго здоров(ь)А твоєго), лєчу (хоробу) (тобто «лікую хворобу»).
Під заголовком «Про аблатив самостійний» (61 — 61 зв., паризьк.) йдеться про дієприслівникові звороти української мови: танцовавъши, шермовавъши пошолъ додому «потанцювавши, пофехтувавши, пішов додому». Ця конструкція відповідає латинській з аблативом самостійним (абсолютним). Автор називає тут дієприслівник орудним самостійним («орудний самостійний у слов’янській мові твориться майже від усіх дієслів, завжди закінчується на -ши, як-от: скакавъши, писавъши — і постає з інфінітива шляхом заміни складу -ти на -въши, як-от: писати — писавъши») (62), помилково проектуючи слов’янський дієприкметниковий зворот на латинську конструкцію. В розділі про дієслово І. Ужевич (також на латинський лад) називає дієприслівник герундієм. Таким чином, щодо категорії дієприслівника мовознавець виявився безпорадним. У цьому ж розділі вміщено параграф «Конструкція з герундієм» (65), де сказано: «Конструкція з герундієм передається не через герундій, а з допомогою дієприкметника самостійного»: жартуючи ранилъ мене. Знов ідеться про переклад слов’янською мовою латинської конструкції з герундієм. А в параграфі «Про дієприкметники» автор кваліфікує дієприслівники як дієприкметники: «Дієприкметники керують тими ж відмінками, що й дієслова, від яких вони походять» (65 зв.): малюючи ωбразъ; пишучи листы поведалъ гисторїю.
Засоби передачі темпоральних значень розглядаються в параграфі «Про час» (61 зв. — 62 зв.). Тут викладено безприйменникові родовий та орудний (того часу і тымъ часомъ; той годины і тоєю годиною), прийменникові конструкції з в(ъ), за (в той часъ, за погоды пожалъ жито).
Узус української мови XVII ст. описано в параграфі «Синтаксис місцевостей» (62 зв. — 63 зв.). Автор говорить, що власні назви міст, сіл, держав, провінцій завжди треба вживати з прийменником і тоді, коли позначається спокійний стан на місці і коли відбувається рух до місця, з місця, через місце: кроль єсть в Парыжу, купцы єдут до Парижа, прислано ми листъ з Парижа. Рух через місцевість у деяких назвах може передаватися орудним відмінком без прийменника: шлисмы горою, долиною, лЂсомъ, женгловалихмы моремъ, рекою «ми плили морем, рікою», хоч допускаються й прийменникові конструкції: плыву презъ Дунай і Дунаємъ. Тут же йдеться про хороніми, що мають форму множини етнонімів: Венкгры «Угорщина», Влохи «Італія», хоч згадує назви країн й іншого типу: Франція, Москва, Полща, Анкглїа, Хина, Індіа, Яnoнїa, Калябрїа.
У параграфі «Про числівники» (62 зв. — 64 зв.) автор з’ясовує особливості слов’янських сполук, у які входить цей клас слів: до чотирьох (включно) «обчислюваний предмет» ставиться в називному відмінку, від п’яти — в родовому (єдинъ волъ, два волы, три козлы, чтыри гроши; пАть воловъ, шесть жолнЂровъ). Учений підкреслює, що порядкові числівники, як і в латинській мові, мають прикметникову форму (перший, вторый або другий тощо). В розділовому значенні числівники вживаються тільки описово з прийменником по (по два, по тры). Автор відзначає, що з «числом» поєднується займенник ихъ (родовий відмінок множини) у сполуці з безособовим дієсловом із «закінченням середнього роду на ло» (пліть ихъ приєхало, десАть ихъ утекло, сто ихъ полегло). Конструкції, в яких числівник має збірне значення, тепер притаманні говіркам української мови, зокрема південно-західним (Німчук 1961, 52). І. Ужевич звертає увагу на відсутність в описуваній системі питальних порядкових числівників, замість яких використовується займенник который (-аА, -оє): который маєть ябко.
«Конструкція з інфінітивом» (64 зв. — 65) — параграф, де розглядаються поодинокі сполуки, до складу яких входить неозначена форма в поєднанні з особовим дієсловом (хочу тобЂ ялмужну дати) і «замість майбутнього часу дійсного способу» (писати ωному лист «писати йому листа, тобто він напише листа»; быти тобЂ в Парижу «бути тобі в Парижі, тобто будеш у Парижі», отже, йдеться про інфінітивне односкладне речення). І. Ужевич виділив характерну конструкцію живої мови, в якій «особове дієслово пропущене або невиразне»: скоро з ложка Панъ встанеть, то ести, то пити, то скакати «ледве-но з ліжка пан устане, то він уже — то їсти, то пити, то фехтувати». «Тут домислюється «починає» або «має звичку», — зауважує граматист.
У параграфі «Конструкція з герундієм» (65) І. Ужевич говорить, що латинська конструкція з герундієм передається за допомогою «дієприкметника самостійного», тобто дієприслівника (жартуючи, ранилъ мене).
У параграфі «Про дієприкметники» (65 зв.) учений підкреслює, що оскільки «словенська» мова не має дієприкметників на -rus, вона використовує описовий зворот, до якого входить дієслово у формі майбутнього часу дійсного способу та сполучники же, ижъ: сподеваюсА ижъ ми за мою працу нагородитъ — spero te mihi pro meo labore compensaturum.
Багато уваги лінгвіст приділив безособовим зворотам, яким присвятив окремий параграф (66 — 66 зв.). І. Ужевич правильно кваліфікує походження «безособових дієслів» на -о з дієприкметника минулого часу пасивного стану і керування знахідним відмінком: стАто мечемъ святую Єкатерину, написано листъ. Граматист, отже, звернув увагу на характерну рису саме української мови.
До безособових він залічує і форми на -ло, «що походять від третьої особи минулого часу дійсного способу, або краще — від третьої особи середнього роду» (приєхало десА(т) жолнЂровъ, умерло килка люде(и)), очевидно, на основі подібності таких конструкцій до безособових, у склад яких входять дієслова на позначення явищ, процесів природи (типу уже смеркло і под.). В арраський варіант «Граматыки» цей пункт не внесено.
Учений розглядає також інші засоби вираження предикативності в безособових реченнях — іменники (жаль ми убогого, встыд ми), прислівники, що виступають переважно з родовим відмінком (тескно ми убозтва «обридло мені убозтво»), інфінітивні (знати з плане(т) який буде(т) рокъ пришлый), безособові форми певних дієслів (пристоить «подобає», годитсА, належить; трафяєтсА, придаєтсА «трапляється», здає(т)сА, пригожаєтсА: пристои(т) чловеку цнотливе жити; належить пану вЂдати ω челяди), предикативне слово немашъ «немає», що вимагає родового відмінка (немашъ гроше(й) в мЂшку).
У параграфі «Про прислівник» (67) мова йде про те, що деякі лексеми цього класу слів сполучаються з родовим відмінком (досыть уроды, хижости, науки, смЂлости; назаютръ божого нароженА), як і ступені порівняння прислівників (слонце дале(й) мЂсеца «сонце далі, ніж місяць»). До ступеньованих приєднано відприслівникові прийменники (новый мостъ недалеко кролевъскихъ палацовъ).
Параграф «Конструкція ступенів порівняння прикметників» (67 зв.) показує, що вищий ступінь порівняння прикметників виступає з родовим відмінком або з прийменниками межи, надъ (песъ прудший кота або павъ пенкнЂйший надъ паву «павич кращий за свою самичку», левъ срожший межи звератами), а найвищий — з родовим відмінком множини у сполуці з прийменником з(ъ) (наичистшаА з людей матка бж̃аА).
Докладним є параграф «Керування прийменників» (67 зв. — 69 зв.), в якому розроблено синтаксичні функції названого класу слів. І тут І. Ужевич виявляє глибоке знання рідної мови, вміння аналізувати характерні явища її граматичної будови. Наприклад, він пише, що по в значенні tenus «по» або pro «за» вживається із знахідним відмінком (упалъ в яму по пасъ «упав у яму по пояс», пошолъ на рыно(к) по хлЂбъ), а в значенні ex «з, від» та post «по» — з давальним (сынъ великий скарбы взя(л) по ω(т)цу; пришолъ по ωбЂдованю «він прийшов по обіді»). Всі правила вживання прийменників відображають український загальнонародний синтаксис. Тільки конструкція з предъ у значенні propter «через, унаслідок» (не моглемъ предъ хоробою до тебе приєхати «не міг через хворобу до тебе приїхати»), очевидно, відбиває діалектний синтаксис прийменника перед. Пор. перед (сперед) у конструкціях причини закарпатських говірок: ни гóден-им перед тôбốу уснýти. Щоправда, таке значення сполуки властиве й старопольській і сучасній польській мові.
Увесь матеріал третьої частини «Граматыки» — «Синтаксису» — спрямований на виявлення характерних рис слов’янської системи, для того, щоб людина, яка володіє латинською або іншою мовою, легко засвоїла їх і навчилася висловлюватися «по-слов’янському».
У кінці паризького манускрипта І. Ужевич написав латинською мовою віршовану «Епіграму на книжку» (70) й додав три молитви церковнослов’янською мовою (71) з міжрядковим латинським перекладом.
Дослідження пам’ятки показує, що в ній описана система української мови. Автор не переслідував суто кодифікаційних цілей, тому в «Граматыці» представлена не тільки літературна мова і загальноукраїнські явища. В праці відбиваються також локальні північноукраїнські (точніше — волинсько-поліські) риси, які найбільше виявляються в фонетиці (е на місці ненаголошеного Ђ та А, твердий р), в морфології (інші звукові континуанти давньої флексії -Ђ або інші закінчення на її місці в результаті дії аналогії, переважання флексії -у в давальному відмінку однини теперішньої II відміни, закінчення -мъ в 1-й ос. однини теперішнього часу дійсного способу та ін.). Оскільки староукраїнська й старобілоруська писемні мови були дуже близькі, а північноукраїнські говори мають багато спільних елементів із білоруською мовою, «Граматыка» певною мірою репрезентує ширший лінгвістичний ареал, ніж суто український.
Некодифікаційний характер «Граматыки» дозволив І. Ужевичу внести низку фонетичних, граматичних і лексичних полонізмів, які не набули поширення ні в староукраїнській літературній мові, ні в живому мовленні.
І. Ужевич у своїй праці, очевидно, прагнув описати абстрактну слов’янську лінгвістичну систему, ілюструючи її конкретним матеріалом з української мови, часом підкреслюючи поодинокі особливості інших слов’янських мов — польської, чеської, хорватської; польські елементи, особливо лексичні, в багатьох випадках виразно не виділені. Таке спрямування «Граматыки» щільно пов’язане з тодішніми поглядами мовознавців Європи, насамперед Й. Ю. Скалігера, що виділяв на континенті мови-матері, а серед них чотири великі — латинську, грецьку, тевтонську (тобто германську) і слов’янську, які розпадаються на наріччя (діалекти) (Томсен, 35), тобто окремі мови. Вони імпонували думкам слов’янських, в тому числі й східноєвропейських, учених про етно-мовну спорідненість слов’янського світу (пор. Otwinowska, 161 — 167). Тому І. Ужевич називає свою граматику слов’янською, а себе визначає як «слов’янина». В XVI — XVII ст. користувалася популярністю думка про те, ніби слов’яни — потомки сарматів, а оскільки Сарматію локалізовано на території східних слов’ян, вважалося, що руська мова найближча до первинної мови слов’ян і нерідко з нею ідентифікувалася (там же, 150, 179).
Саме прагнення створити працю про абстрактну слов’янську граматичну систему співзвучне тодішній французькій граматичній думці, котра знайшла яскраве вираження в універсальній граматиці А. Арно і К. Лансло, опублікованій пізніше (1660 р.).
Дуже помітний у «Граматыці» І. Ужевича порівняльний аспект. Найчастіше слов’янську систему автор зіставляє з латинською, спорадично — з грецькою, в поодиноких випадках — із староєврейською (гебрайською) мовами.
Твір 1. Ужевича свідчить про секуляризацію староукраїнської філології, про зростання в Європі інтересу до живих мов, до слов’янського світу.
Невелика за обсягом «Граматыка» І. Ужевича є непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при витлумаченні деяких специфічних слов’яноукраїнських граматичних особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, дієприслівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично опрацював українську мову. Неминуще значення має й фактичний матеріал його праці.