Попередня     Головна     Наступна





XXII. СЛОВНИЧОК ПРАВНИЧОЇ МОВИ



Правнича парость у духовому житті кожного народу велика й показна, тому нема нічого дивного, що й українські правники віддавна зачали були збирати вирази правничої термінології. Але на початку справа ця все була більш академічною, бо не мала практичного життєвого примінення. І тільки з 1917 року, зараз же по Великій революції, справа прибрала реальних форм, а в 1918 р. українські інституції вже сильно відчули брак своєї добре виробленої наукової правничої термінології.

З 1918 року пильно працюють різні правничі термінологічні комісії часів Центральної Ради та Гетьманату, а Українське Правниче Товариство в Києві випустило навіть свою працю "Короткий московсько-український словник судівництва та діловодства". Але все це, як мало наукове та роблене похапцем, не задовольняло всіх широких правничих потреб. За справу нарешті взялася Українська Академія наук у Києві.

Академія наук, власне її Соціяльно-економічний відділ, 27 лютого 1919 року схвалив закласти "Правничу Термінологічну Комісію", і з того часу й розпочалася жвава праця коло складання правничого словника. На початку в Комісії головував академік історик О. І. Левицький, секретарював

І. Ю. Черкавський, а членами були: А. Кримський, Б. Кістяківський, М. Радченко, О. Хруцький, П. Стебницький, В. Ачкасов, і О. Бутовський. Скоро по тому Комісія значно поповнилася новими людьми й мала в своїм складі більше двадцяти правників-практиків.

Комісія зовсім по-науковому поставилася до свого завдання й найперше висвітлила методологію своєї праці. Працювала вона дуже довго, бо більше семи літ: сама початкова праця її взяла 395 засідань (5.IV.1919-26.III.1921) і півтретя року часу.

Джерела, звідки Правнича комісія брала собі матеріял, найрізніші. Найперше — Комісія використала все, що зробили всі попередні комісії й що лишилося в рукописах. Друге джерело — жива народна мова, на яку Комісія, ясна річ, звернула найважнішу увагу, не тільки вибираючи потрібний матеріял із творів народних, але й посилаючи своїх членів на села шукати правничі терміни.

Надзвичайно корисною була думка Правничої комісії використати також давні українські акти, взагалі пошукати й стародавньої української правничої термінології. Хоч праця ця була дуже тяжкою, але вона дала корисні наслідки, бо Комісія знайшла коло 2000 стародавніх термінів. Про це правдиво писала вона: "Свідомо ми повводили в Словник багато слів із давньої правничої української мови, щоб з’ясувати зв’язок сучасної мови з давньою, підвести під сучасну правничу мову історичний ґрунт і показати, яку силу слів із давньої правничої мови заховує сучасна мова України й як жорстоко помиляються ті, що обвинувачують теперішню українську мову, закидаючи їй штучність, кованість, таличанізм тощо. Адже показується, що ті самі слова, які іноді, здається, так ріжуть наше зросійщене вухо, мала в уживанні українська мова ще перед 200-300 роками, і тільки відірвавши нас в другій половині XVIII в. од нашої давньої культури, од нашої української наукової мови, русифікаційна політика московського імперіялізму примусила нас забути тую мову" (передмова до Словника правничої мови, с. VIII).

Таким чином, у 1922 році головний матеріял для правничого словника був уже зібраний. Комісія приступила до останньої редакції, на що пішло їй 136 засідань, і кінчила цю працю тільки 13 червня 1924 року. Виготовленого Словника Комісія передала на остаточну філологічну редакцію академікові А. Кримському, що дуже поважно поставився до свого завдання, віддавши на те коло двох літ редакторської праці.

Усі сім літ праці над Правничим Словником минули в дуже несприятливих умовинах. Праця оплачувалася марно або й зовсім не платилася. Сама Комісія розповідає, що члени її "свою уперту працю провадили в жахливих умовах не тільки голоду, ба й холоду, бо приміщення Академії Наук узимку не опалювано: Академія не мала дров" (передмова, с. VII). Тому нема нічого дивного, що Комісія потроху губила своїх членів: в 1919 році вмерли "не своєю смертю" О. Тизенгавзен і В. Колбасьїв, в 1921 р. вмер з голоду О. Хруцький і т. ін.

І нарешті, по всіх тих нелюдських терпіннях, Комісія в половині 1926 року таки випустила в світ свою вікопомну працю, цінну пам’ятку нашої культури — "Російсько-український словник правничої мови", 228 с. петиту в дві шпальті, з друкарні Академії наук у Києві, 5000 примірників.

Це великої ціни праця не тільки для спеціялістів, але й для кожного українського інтелігента, особливо письменника. Комісія не склала тільки Правничого словника, але "Словника правничої мови", цебто не обмежилася тільки правничими термінами, але дала й ті частіші слова, що потрібні правникові в його широкій громадській діяльності, даючи тим змогу не звертатися до інших словників. У Словнику вміщено також силу чужоземних слів з добрим українським перекладом. На словах поставлено наголоси, а це привчає адвокатів до правдивої літературної вимови, на що правники наші повинні звернути пильну увагу, бож і вони — творці своєї літературної мови.

Коли кажемо: Habent sua fata libelli (книжки мають свою долю), то дійсно наш український "Словник правничої мови" має, як бачимо, надзвичайно цікаву історію.

Можна тільки пошкодувати, що академічна Правнича комісія виконала своє завдання без тіснішої співпраці з Львівським Науковим Товариством. У Галичині правнича традиція в мові також збереглася, тому й тут слід було добре пошукати правничих термінів. В Галичині досить поширені були два видання словника д-ра Костя Левицького: 1. Німецько-руский словар висловів правничих і адміністраційних, Львів, 1893 р., с. V—528, а також 2. Німецько-український правничий словар, друге поправлене й доповнене видання, Відень, 1920 р., с. VII-494.

Я навмисне розповів тут докладніш, як то повстав у нас "Словник правничої мови", — це приклад написання й інших термінологічних словників. А словники ці для збільшення культури нашої наукової мови й мови літературної дуже потрібні.

На жаль, коли совєтська влада припинила "українізацію", і цей Словник був заборонений...















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.