Попередня     Головна     Наступна





XXV. ПІСЛЯМОВА



Пізно прийшла наша літературна мова до вершка свого сучасного розвою, пізно тому, що за останні двісті літ свого життя вона ніколи не знала волі, й завсіди носила на собі найтяжчі ворожі цензурні кайдани, як ні одна мова в світі. Цензурні російські удари 1720, 1847, 1863, 1876, 1881, 1882, 1894, 1914, 1933 і ін. років дошкульно били наше слово й сильно тамували його розвій. А від 1933 року пішли нові обмеження розвою нашого слова, обмеження дошкульні й разячі, обмеження змісту писань, але вже за новою "демократичною" етикою, — підступні, неписані... Обмеження лукаві й страшні, яких світ не чував і не бачив...

Але український народ — це вже дозріла нація, дозріла найбільше саме в боротьбі за свою літературну мову. Тому всі ці удари обернули українського духа в непоборну крицю. Український народ уже природно зрісся зо своєю літературною мовою, і вже ніколи від неї не відступить. П. Куліш писав 1882 р. у "Хуторній поезії":


О слово рідне, — ти стоїш на чаті

Предковікових пам’яток святині

В ясній блискучій херувимській шаті, @Як меч огненний, в нашій Україні!


За XIX і XX століття українці, як нація, вилилися в окремий закінчений тип, і тому можуть навіть частинно втрачати свою мову, — як це сталося, скажемо, з ірляндцями, — але свідомим національним типом вони позостануться навіки.*



XX віку, беручи на увагу ті неймовірні перешкоди,

* В. Б. Антонович. Три національні типи народні (українці, росіяни й поляки) // "Правда", 1888 р., грудень, Львів, а також "Руслан" 1908 р., ч. 64. В перекладі на німецьку мову: Drei nationale Volkstypen, див. "Ukrainische Nachrichen", 1915 p., ч. 58-60, Відень; M. Костомарів. Дві руські народності // "Основа", 1861 р.



Це глибоко відчув Іван Франко, і ще 17 березня 1883 р. віщував:


Розвивайся, ти, високий дубе,

Весна красна буде, —

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люде!


Розпадуться пута віковії,

Важкії кайдани, —

Непобіджена злими ворогами

Україна встане!


Встане славна мати Україна

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну річки

Одна нероздільна!



У віковічних українських змаганнях з Москвою правдиву путь і для народу, і для нашої мови вказав ще в XII ст. Великий Київський князь Ізяслав Мстиславович (1146-1154), велично й становчо сказавши князю Юрієві Володимировичу Суздальському (1090-1157): "Кланяємось тобі! Ти нам брат, але йди у свій Суздаль!"

Постання української літературної мови, мови соборної й державної — це правдиве величне чудо які цьому робила й робить російська окупаційна влада своїми цензурними скорпіонами та різними Макіявелівськими переслідуваннями. Професор слов’янознавства Харківського університету Петро Лавровський (1827-1886), українець, рішуче запевняв своїх слухачів на викладах, що "український народ не викує собі літературної мови", і що "ніколи не буде української літератури".* Помилився Лавровський, — таке чудо таки сталося: паралітик ожив і німий заговорив!

Вороги самостійности української мови зазначували розбиття її на окремі говірки, й злорадо запитували: "Де єдність цієї мови, що витворить українську літературу? Чи не розпадеться та література на ряд дрібних провінціяльних літератур на місцевих жаргонах?"**



* "Слово", 1862 р., ч. 16, Львів.

** Петербурзька Академія Наук в справі знесення заборони українського слова, Львів, 1905 р. ст. 30.



Але український творчий дух єдности був сильніший, як думалося, і сталося чудо над чудами: витворилася одна літературна соборна українська мова!

Оглядаючи ретроспективно тисячолітню путь розвою української літературної мови, сам собою пливе в мене з серця чуттєвий вірш про все пережите


ТЕРНИСТИМ ШЛЯХОМ


Творилась віки Українськая Мова

І потом, і кров’ю народу,

Як дар найсвятіший від вічного Слова

На зоряне щастя та згоду.


А ворог лукавий все клав перешкоди,

Все ставив розвоєві тами, —

Позбавив він Слово плідної свободи

І сіяв незгоду між нами.


Та вільної річки не спинять тирани,

І мчить вона чиста й весела, —

Зламала кайдани, загоїла рани,

І спала із Слова омела!


А Рідная Мова, як сонце пречиста,

Як перли ясні та коштовні,

Велично всміхнулась разками намиста,

Зійшла нам, як місяць у повні!


Віками горіли полум’яні горна,

Народ чатував при ковалі, —

Й скувалася Мова, державна й соборна,

В шоломі з крицевої сталі!


І доки бренітиме Рідная Мова

У творчім розвої та в силі,

Ростиме нам доля, трава мов шовкова,

Мов наші пісні орлокрилі!



Слово, як породіння Духа, безсмертне, й немає сили на його знищення. Почалася українська літературна мова в X столітті, відновилася в половині XVI віку творчим джерелом, полохливо вийшла на рівне за Котляревського, а далі все зростала й більшала, й за наших часів перетворилася в могутню річку, яка, немов плідна та повінь весною, прибравши на силах, родюче заливає все наше духове життя. І немає вже сили спинити цю повноводну тисячолітню річку в її радісно-творчому весняному бігові й розливі!


1.IX. 1949











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.