Попередня     Головна     Наступна




АНОНІМ

ПЕРЕСТОРОГА 1

зіло потребная на потомнії часи православним христіаном, святої кафоличеської восточної церкви синам, аби відали, яко нікоторії єпископове панств коронних, которії ісперва завше под владзою і под послушенством святійшого вселенського константинопольського патріархи були, а по том, не для спасенія душ своїх альбо врученних себі, але для певних причин своїх і дочасних пожитков, яко ся нижей покажет, свойого патріархи одступили і римському папежові в послушенство ся оддали і великоє замішання в людєх учинили, і зась, пишучи книжки і друкуючи, пришлого віку людєм знати дають, яко би то от для спасенія душ людських вчинити міли, нічого іного в церков божію не внесли, только то, що якоби ісперва бути міло і бувало, взновили, і показують, їж би папа римський старший над всіми патріархами бути мів, а по том якоби ся патріархове од нього одорвати міли, і он їх прокляв, яко пастир вселенський і намісник Петра 2, святого апостола й єпископа римського, а по том якоби на Флоренськом соборі 3 пред полторасти літ, то ест по року тисячном чтириста п'ятдесят дев'ятом альбо десятом, згоду з собою учинити міли, і митрополит київський Ісидор 4 якоби тую згоду в руськой землі утвердити мів, що якоби на многих місцях у церквах старофундованих знайдоватися міло і проч.



Кождий православний христіанине, потреба того, аби-сь відав, одколь в сюю землю прийшла віра христіанськая. Іначей не довідаєшся, только аж з Греції прийняли віру христіанськую уперед, ніжли ляхове 5 з Німець римськую двайцятьма і п'ятьма літи. І так були великії ревнителі, іж много з великим коштом церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не фундували. За чим, за літами, оная грубость поганськая і прироженнє, влекущеє на марность того світа, так поразило, же потомкове оних побожних благочестивих самодержцов, княжат руських, світа сього красотами уведенії, а наукам не виученії, упали в великоє лакомство, около панування великую хтивость взяли і розділилися: єдині тут зостали, а другії у повночних краях панства осіли, і тії довше у своєм панстві трвали. І як собі очі лупали о панства, один другому видираючи, а помоч противко собі сусідов ограничних зводячи, яко венгров, поляков і литви, великоє кровопролитіє межи собою чинили. За чим онії помочники, побідивши супостатов їх, по том і самих побіждали і панство руськоє в руки їх приходило. За чим церкви божії з їх окрасами на луп приходили: злото, сребро і оноє дорогоє каміння і книги забрано, яко то на око обачиш у самом Кракові корунном і в костьолах римських повно того: книг словенських великими склепами знайдеш замкнених, которих на світ не випустять. Также єст і ве Львові у мніхов домініканов 6 склеп великий книг наших словенських учительських, докупи знесених по збуренню й осягненню панства руського. І так то много зашкодило панству руському вельми, же не могли школ і наук посполитих розширяти, і оних не фундовано, бо коли би були науку міли, тогди би за невідомостю й глупством своїм не прийшли до такової погибелі.

Читаючи кроніки польськії, знайдеш о том достатечне, як поляці руськії панства поосідали, поприятелившися з ними і цорки свої за русинов давши, через них свої обичаї оздобнії і науку укоренили, так, іж Русь, посполитовавшися з ними, позавиділи їх обичаєм, їх мові і наукам і, не маючи своїх наук, у науки римськії свої діти давати почали, которії за науками і віри навикли. І так помалу-малу науками своїми все панство руськоє до віри римської привели, іж потомкове княжат руських з віри православної на римськую викрестилися і назвиська й імена собі поодміняли, яко би ніколи не знайшлися бути потомками благочестивих прародителей своїх.

А за тим православіє гречеськоє озимніло і в згорду прийшло і во занедбання. Бо теж зацних станов особи, погордівши своїм православієм, до врядов духовних приходити перестали, але леда-якого на них вставляли ку волі только самому посполитому чоловікові. За чим наступували на столиці митрополитове і єпископове неіскуснії, не такії, якії ісперва бували: мужі святобливії, архимандритове київськії, за которих старшинства й інокове бували люде живота святобливого, так іж просіяли добродітельми своїми, а по смерті їх великії чудеса у гробах їх чесних дієвалися, яко то й тепер знаки того суть у Києві. По которих благообразних і подвижних лінивії і недобрії настали. І так за ними порядки церковнії у забвеніє прийшли: книги тії, що єще їх позостало, порохом припали, і все набоженство прийшло ку взгорді, так іж не тільки стану шляхецького, але і простого люде стану у іновірство й отщепенство приходили, од духовних соблазнені будучи.

А в тих часєх тиж панство грецькоє світськоє прийшло в руки сарацинськії за гріхи християнськії. Однак кгди юж тот тиран утвердив своє панство по часі, же Константинополь пуст був (бо кгрекове розбіглися були), зобрав поганин люд до купи, позволив, аби патріарха на столиці своїй сидів, владзу духовную аби тримав, монастирі аби цало зостали і в них духовнії спокойне сиділи, дань певную, то єст по червоному од особи давши, вольні не только набоженства, але і ремесла, кгрунтов, з которих поживеннє маєт хто, аби заживав кождий, позволив, аби обичаєм становним люд посполитий патріарху обирав, а од патріархов трьох був посвящоний і од нього потвержоний. Так то так бог предивним чудом устроїв, же тот поганин, которий головним неприятелем вірі Христовой єст, а так, рад не рад, яко пес чужих скарбов, сам їх не уживаючи, сторожем єст і розхощати їх нікому не допущаєт.

През довгий час святійшії патріархове панства нашого не навіжали особами своїми, только през посланцов своїх. А теж митрополитове, кождий з них одержавши митрополію од господаря, короля польського, по благословеніє до вселенського патріархи до Константинополя завше посилали.

[У] то[т] час, по зезволенню божієм, благовірний князь Константан Константинович 7, в святом крещенії нареченний Василій, княжа Острозькоє, поревновавши благочестивим родителєм і прародителєм своїм, маючи в дому, в князстві свеєм острозьком, єпископію острозькую, з продков своїх, также княжат київських, ідучи, у православной вірі непремінно з продками своїми будучи утвержений, єпископію уфундованную і маєтностями опатренную і на многих місцях монастирі в них іноці, взбужон будучи духом святим, умислив утвердити православную віру, предками своїми вездє уфундованую. Найпервій старався у святійшого патріархи, аби ся зде дидаскалов ку розмноженню наук вірі православной зослав, а он на то маєтностями своїми ратовати надоложення на то не жалуєт, як юж збудував школу, шпиталі, маєтностями їх надарив. І так науки словенськії і грецькії у Острогу заложив, друкарню собрав, со благословенієм і зосланням патріархи вселенського тоє все заложив.

І так почав святійший патріарх константинопольський о овечках своїх старання міти, которії ся до нього утікали. А видячи його таковую гарячую милость, святійший патріарх до церкви божеєй часто а часто його навіжав, утвержав посланцями своїми і письмени своїми.

За чим і великий король польський 8 святобливої пам'яті княжаті його милості привілеєм то злецив і поручив, аби преложоних духовних віри своєї завідував а за його залеценнєм митрополії, єпископії роздавати людєм віри і послушенства кгрецького обіцяв, яко ж і давав.

За чим православіє наше почало було просіявати, яко сонце. Люде учонії почали були в церкві божієй показуватися, учителей і строїтелей церкви божої книги друкованії почали множитися. Що бачачи, святійший патріарх тим частій призирати почав, дидаскали мудрими обсилав, а наконець святійший патріарх Іоаким антіохійський первий, а по том константинопольський в землю руськую приїхали і час немалий каждий з них приїздом своїм перемешкували 9, братства 10 в містах постановили, ставропікгію 11 і во Львові уфундували, а то напред припом'янувши Стефанові-королеві, же то єпархія його власная, константинопольськая, єст. А того йому помогли два сенаторове, то єст православної віри єще старії обрітающиєся — поменений княжа острозькоє, воєвода київський, Василіє і Феодор Скумин-Тишкевич 12, воєвода новгородський.

За чим увідавши король од своїх канцлеров, же продкове його віру кгрецькую у панствах коронних ровне, яко і римськую [міли], при вольностях і зверхностях їх [во їх] границях духовної владзи зоставуєт і то присягою потверждаєт і правами остерігаєт. Дав теж привілей свой король Стефан святійшому патріархові константинопольському, аби во всем всі єпископове з митрополитом і зо всім духовенством його яко пастиря свойого слухали і порядков і справ вшеляких через нього постаїїовленних ведлє старих прав послушні його були.

А за тим святійший патріарх, видячи митрополита київського Онисифора двоженця 13, з престола зложив і на його місце Михаїла Рагозу 14 за залеценням христіанства поставив і освятив духом святим. Подобпо провидячи при посвященню, іж он мів одступником зостати, гди його проізводив, при битності велю зацних людей у Вільні, рек тії слова:

— Аще достоїн єст, по вашему глаголу, буди достоїн, аще ли же ність достоїн, а ви його за достойного удаєте, аз чист єсмь, ви узріте.

Яко ж по том узріли-сьмо його у одступленню.

По том супрасльського архімандрита Тимофея Злобу 15 за убійство з престола низвергл і на його місце інаго поставив. Братства пофундовав, которії по том король Стефан за залеценнєм його привіліями умоцнив. І на тих тепер только благочестіє уже зостало.

Тот же і ве Львові науки визволенії [заклав], язика сло венськаго і грецькаго граматику видрукувати подав і через митрополита елассонського й димониського Арсенія през дві літі учив 16, порядки в церкві божей понаправляв, книги потребнії церкві божей екземпляри грецькими правдивими подавав і на словенський перевести і подрукувати казав.

І так устроївши все порядне, до Москви для потреб церковних і строєнія їх од'їхав, обецуючися по звороченню своєм на синоді бути, котрого злецив митрополитові зозвати, скоро би он сам в границі литовськії приїхав.

То пак неприятель душний прикладом давнім, як видячи Христа-ізбавителя о молодих літєх не чоловічеськая, але бозськая мудрствуючого, безгрішна живучого і 40 дній і 40 нощій на пущі постящагося, приступивши к ньому, кусив го, вирозуміваючи, єсли же не месіяш, од віков назначоний ку стертю голови його во своє время прийшов, а познавши його бути не простого чоловіка, але бога правдивого, одступивши од нього, зараз пошов і подвигнув на Христа-господа дві власті потужнії, архієрейською церковную і світськую цесарськую. Овим духовним вложив во уші, же од Галілея Христос не приходить, же обичаї Мойсейові ізміняєт, суботи не хранить, сином божіїм себе чинить, а їм зась, же ся чинить королем жидовським. А наконець з власних слуг його Іуду сребролюбієм поймав, же на смерть видати пана свойого не боявся.

Тим же обичаєм і се здє владикове, живучи, яко овця без пастирей, до приїзду патріаршого, видячи митрополита, не по преданію ходящаго, і вельми уклонилися од путі істиннаго і вбавлялися, гди прийдет патріарх і собор будет, тогди і їх діла обважаться, і, яко Онисифора, бувшаго митрополиту, і тому ж одверженію і оні подпадуть всі, що і он, бо оні до декрету патріаршого і самі на затвердженнє Онисифорово подписалися.

За поводом діавольським напрод Кирил луцький 17 [ішов], котрий недавно був на тую єпископію наступив за поданням княжати пана воєводи київського, з пінського на луцькоє, і у великой ласці у нього був, і уловив його діавол сребролюбієм, невоздержанієм, чужолозством і іними, сим подобними, убійством. О которих його виступках мало не ввесь світ відав, і доношовалося до ушу княжати пана воєводи київського, ніжли о нем добре зрозумів. І трвало тоє до немалого часу.

Также і інії всі, кождий свою причину [мів], і обавлялися приїзду патріаршого, яко о том завше знати буваєт, же винний суду боїться.

Забігли оні митрополиті, аби не збирав собору, яко ж і вчинив то.

Кгди ж зась святійший вселенський патріарх з Москви по довгом времені се зді вернувся і для велю потреб час довгий мешкав в Замостю при вельможному пану Яну Замойськом 18, канцліру і гетьману коронном, которий з особливих цнот, науки і побожності живота його, і з того самого, же цар турецький оного поважав барзо, яко чоловіка зацного й побожного, бавив [його] при собі; где мешкаючи, то, що належало пастиреві доброму, о овцях своїх промишляв. Яко ж видячи, же собор не складається, послав до митрополита Григорка, писаря його, которий при нем мешкав, аби собор чинив, кгди ж його слухи доходять і речі дивнії о єпископєх.

Нижли кгди Григорко з тим приїхав*, будучи на одном місцю подпилий, спом'янув тоє, за чим послан. Чого кгди ся довідав Кирил, сам до патріархи зе львовським єпископом Гедеоном 19 поїхав, а там втропи за Григорком верхников своїх послав, которії, аж за Пінськом в лісах Григорка, здогонивши, розбили, листи побрали, на поли живого зоставили.

А тим часом оні два привели патріарху на то: удаючи себе, же оні хотять справитися, а на інших рознії і великії вини повкладали і намовили патріарху, же, злецивши митрополитові** луцькому дозор собору, сам поїхав до Волох, тоєї надії будучи, же митрополит юж онії першії листи в руках своїх маєт. А в тих листах доложив, же луцького екзархою чинить і з другими даєт власть і митрополиту карати, если ся на нього найдуєт. І так спровадили оні обадва аж до границі волоської святійшого патріарха.



* Треба: «поїхав». — Ред.

** Треба: «єпископові». — Ред.



То пак кгди патріарх у Волосєх около порядков церковних змешказ, забавляючися, відомость дано патріарху од володимирського Мелетія 20, же тоє ся стало Григоркові од луцького. Патріарха послав для ліпшої відомості о том. Аж тоє ж відати дано. Вернув свойого екзарху Діонисія з владзою своєю і при том злецив Мелетієві свойому, аби тоєї справи на соборі досмотрів, і, будет ли що певного, владзу мів патріаршую з Діонисієм карати Кирила.

В том часі Діонисій, оддавши в Києві листи Мелетієві Богуринському, єпископові володимирському і архімандриту Печерського монастиря 21 київського, сам поїхав до митрополита.

А там же тиж, при одправованню речей духовних, собі до мовення повірених, упоминавсє митрополит, аби то, що патріарх, мешкаючи для посвящення його, стравив у Вільні, п'ятнадцять тисячій аспр, що чинить только повтретя ста таляров, [вернув], бо то милостиня, дана на потреби церковнії, которої на що іноє травити не годиться. І доказував то йому, іж кгди [би] он сам їхав до патріархи, тед'и би його больш коштовало, а патріарха на його хлібі винен був заховай бути, і прото слушне тоє, що стравив, од нього вернено бути маєт, бо патріарх фольварков ані сел ані маєтностій своїх не маєт. Митрополит, не благомудрствуючи о том, ані слухаючи пастиря, але розуміючи, іж юж не треба пастиря, коли он юж пастирем, того вернути не хотєчи, і ні з чим Діонисія екзарху одправив, повідаючи, же-м не повинен дати нічого і собору тепер учинити не могу. А з тим од'їхав Діонисій.

Мелетій, з Києва їдучи, ступив до Кирила луцького і, з ним бесідуючи, яко ж рад їх заживав, видався сам, іж он маєт щось на Кирила, мовячи, же ти будеш у мене.

Кирил, взявши тоє собі на пам'ять, промишляв, яко би ся того довідати. Прудко за ним поїхав до маєтності своєї церковної, до Хвалимин 22 под Володимир, а з тамтего до Володимира, до Мелетія. Там будучи собі весьолим, Кирил своє на умі маєт. Посполу маючи ночліг у п'яного Мелетія, доставши ключов, спящим всім, достав шкатули його і листов патріарших, в той справі писаних. Назавтрю, задавши причину, яконайрихлій од'їхав і Мелетія з собою до Хвалимин на своїм возі возив, і так у себе довгий час держав, а по од'їханню Мелетієвом сам до Рожищ зараз ночу поїхав. І тим промислом обох листов достав.

А по том, з'їхазшися з митрополитом, луцький і львовський оного Григорка поєднали і владицтво полоцькоє у короля йому з'єднали і його посвятили.

При котором священню господь бог чуд показав, же при звоненню на службі божей порвав його дух нечистий й кинув. І так ниць лежав без пам'яти через всю божественную службу. Предся ж тоє не рушило нич оних, що його становили.

Там же Кирил, видячи митрополита з патріархою, повідів, же патріарх не аспр, але червоних золотих од тебе потребуєт, а то, аби тим барзій провадив митрополита з святійшим патріархою.

Под той час Мелетій володимирський умер, а на його місце през залеценнє й поданнє княжати воєводи київського [став] пан Потій 23, каштелян брестський, которий вдовцем був, але всіх вір собою спробував і в кождой що ж кольвек часу забавився, также і жидовської не хибив, а бодай і турецького алькорану не учився.

Того Кирил, коли на стан чорноризький в Володимиру при княжаті пану [воєводі] київському ставив, по обичаю нагого приоблекши кошулею, на то уготованною, приодівши, у олтар вводив, ніт відома одколь (бо були двері позамиканії) вихор уйшов і подняв йому подолок оної кошулі і на голові положив, так іж ввесь хребет йому одкрив противко всім, в церкві стоячим. Власне, як Константан Копронім 24 гноєвидний — кгди крестився, в той час у крестильницї наплюгавив. Що то було знаком злим і лихим.

Яко ж [тогди] дознала церков божія його злості і гоненія, так же власне і тепер дознала церков божія і по Потію срамовидном великого неупокоя і замішання, же не тілько русь, але і ляхове аж до войни внутрнеї межи собою прийшли: сейми ся ламали. Все злое одтоль пошло і конця єще не маєт.

Коли вже Потій на єпископство звершився, показався барзо великим подвижником, воздержником, постником, добрим і чуйним до всіх прав церковних і в жадную реч свіцькую невступующимся.

Приспів час по том до одкриття нечестія і одступленія.

Кирил луцький упав у хоробу, поїхав до Сендомира на лікарство. Дано по том знати, же би мів умерети.

Кгди відомость прийшла до Острога, єдин з урядов замкових острозьких, подобно стародавнім звичаєм, вшов до мешкання і ховання його, і там щось [забрано], а снать невелє (кгди ж он був опатрним, нічого на Волиню не держав, але у глухом Поліссю, у Пінщині учинивши собі сідалище, там ся зо всім упровадив, все сокровище там маючи).

А кгди он із Судомира [Сендомира] приїхав і, о том довідавшися, же му там забрано, маючи ласку великую у княжати пана воєводи київського, скаржив о то і просив о справедливость.

Ніжли і тамтот, не у меншой ласці будучи, давав справу о собі, же тот Кирил змишляєт.

І так міли посварок потаємний промежку себе.

По од'їханню владичом тот, на кого скаржено, іж много виступков на нього відав, которих частю до відомості княжаті його милості не допущав, частью теж (по обмові Кирила, і його самого виступки хотячи повідати, так учинив, іж по том снадні і його милость княжа), о всем відомость скутечную взявши, пославши по єпископа, почав йому то на очі викидати.

Свідки стали у очій: признали о двоженстві, о забиттю Филиппа-маляра, о мешканню в чужолозтві з братовою роженою і о інших сквернодійствах, о обцованню з злодіями, що йому воли до кухні його вожовали, о їдінню м'яса, о кованню фальшивих червоних золотих- і проч.

Нічим іншим не боронився, только тим, же то з васні под час гніву за поддвигненнєм того суперника його діється.

І так помалу-малу почав його опущати князь воєвода київський.

Що бачучи Кирил, іж юж надежда оборони його устала, злость ся одкрила, явне почали о нем мовити, шукав дороги, яко би могл грядущея біди увойти. Намовив до себе Гедеона львовського, которий теж в той час з патріархою у гніві був за ставропігію львовськую і братство учиненоє. І так з'їхалися до Сокаля, і там потаємную раду на пришлий учинок намовили. І перемиського Михаїла 25 єпископа до того ж притягли, которий в тот час в неблагословенню митрополитовом за нспослушенство був. В тії часи Іпатей володимирський у княжати його милості пана воєводи київського у великой ласці і баченню за онії показанії цноти і житіє побожноє був, чого йому Кирил зазрячи, яко сатана Адамові в раю, подмовив кого, аби виписали о собор до митрополити, которий був і зложен до Берестя.

Там кгди ся з'їхали, подав то Кирил, іж кривди немалії діються в церкві божей, а звлаща в тих краєх, Короні Польськой прилеглих.

Про то потреба, аби-сьте всі, починивши мамрани, подписалися руками своїми на тих мамранєх, і оних которому з нас повірити, которий би за даннєм причини до його милості короля од всіх нас лист на той мамрані писав жалобницю.

На що всі снадне позволили. Єдні, которії юж знали, на що то учинено, хентливе позволили, а других, яко то митрополита і інших невідомих, до того намовили.

І так кілька мамранов учинивши, Кирилові в руки оддали, яко вовкові овечку, альбо яко Іюді-предателю  26 подскарбство.

А также од міст рознії на них скарги чинено до митрополита, которий би могл перший камень кинути по-євангельському 27.

А видячи самі себе, аж всі єдинако повинні судові, з нічим ся роз'їхали.

А маючи юж в руках мамрани, луцький почав намовляти 28 солодкими слови володимирського 29, чоловіка в роженню зацного, родовитого, королеві і сенаторам знаємого, розумного на злоє, в латині біглого, але в законі єще в тот час церкви восточної не знаючого, повідаючи йому, іж на ласку княжати пана воєводи спутатися небезпечно. Кгде показав, іж і на нього ласкав бував, а тепер його презираєт. І то теж йому показував же:

— Патріархове, маючи дорогу одвартую до землі московської, для милостині великої будуть там часто бувати, а і там і назад ідучи, нас не минуть і, маючи привилея, так од короля Стефана, яко і од теперешнього господаря, до виконивання влади своєї, не схотять порожньовати, але [будуть] нами колотити. Яко ж [патріарх] єще [юж] скинув [одного] митрополита, а іншого наставив, що з якою нечестю тому чоловікові єст. При том і братства уставив, которії будуть і уже суть гонителії на владиков: хотяй чого не будет, зведуть і оскаржать. А уховай боже, скинуть ли которого з нас з єпископії, то сам осуди, якая нечесть. Господар король даєт вряди до живота, альбо ліпше опатрення, і не одбираєт ні в кого за леда-якую причину, аж коли хто горло заслужить, а патріарх за леда обмови обезчестить і вряд здоймет. В том якая неволя, сам осуди.

А юж мів о том намову перше зе львовським 30 і холмським 31, которих тиж на тоє ж був умовив, і премиського 32 до того ж юж натяг, і так всім і набольше володимирському то показав:

— Одступимо од патріархов і приступимо до послушенства папезького, кгди ж то не новина, а то і под час Флорінського собору Ісидор, митрополит київський, тоє ж учинив був, только ж не трафив на таких ревнителей закону римського: кроль був пан валечний, о войні больш мислив  33, і Реч Посполитая не була такая, і духовенство не було такої зверхності, якої тепер. Але ми, кгди ся тепер поддамо под римського папежа, маючи права стародавнії, же віра грецькая такоє ж достоїнство і право, якоє і римськая маєт, снадне того докажемо, же не только у покою до животов наших на єпископіях наших змешкаємо, але і в лавиці сенаторськой будемо сідати ровно з римськими [єпископами] і добра, од церкви одобравши, лятве одшукаємо.

Таковії і сим подобнії намови були.

По которих за подпущеннєм диявольським і Потій володимирський, уязвившися славолюбієм а хотячи в раді сідати, яко первій сидів, будучи каштеляном берестейським, але не, маючи до неї жадного села, а до владицтва [свого] кільканадцять, призволив на то.

І так донесли тоє біскупові луцькому Бернатові Маційовському 34. Которий о том зараз королеві його милості знати дав. А то король його милость, з хотію [тоє] принявши, писав до них, аби з тим їхали до нього.

В том часі знать о том дано княжаті пану воєводі київському, которий мало не щодень листи писав, упоминаючи, аби того не чинили без відомості всіх, также і митрополита самого, до которого заразом послав, єсли то з його відомостю. О чом митрополит писав непоєднокроть до княжати, ознаймуючи, же о том не відаю, і до них посилаючи, упоминаєт, аби того занехали. Також і до них, єпископов, розіслав [листи], заразом питаючи, єсли то єст з їх відомостю, і упоминаючи їх в том, і до патріарха дав знати о том, не омешкаючи. Ниж луцький і володимирський в листєх своїх, до пана воєводи київського непоєднокроть писаних, явне писали, же о том не , мишлять.

А наконець, кгди король його милость у Люблині з ними ся з'їхав 35, а оні криємо пустилися до Кракова з своїм замислом.

Там, кгди їх князь упоминав і листи митрополитові і інших владиков показував, же оні всі о том не відають, на то оні обадва, прячися, того з клятвою і присягаю повідили, же і до Кракова не їдуть і о том не мислять. Княжа його милость з тим ку домові своєму од'їхав.

По котором од'їзді заразом оні до Кракова поїхали і на оних мамранєх в той справі пописали собі листи так до його королевської милості, яко і до отця папежа 36, поддаючися йому всі. А короля просять, аби прикладом продка свойого і повинності своєї до того їм помогл. До чого хентливе ся єзуїтове приложивши [ся], оним помогли. І так його королевськая милость коштом своїм оних до Риму випровадив, обіцявши їм тоє все достоїнство і в раді місце, яко і римськії біскупи мають.

Там приїхавши, іменем митрополита і всіх владиков тую справу одправували і послушенство своє єму [папежу] оддали, управивши то, аби только при своїх церемоніях старих зостали, а то [для того], аби од себе поспольства не одразили. Що папеж їм позволив. Нижли календар новий приняти мусили 37. І на то присяги свої учинили, іж во всем йому послушні бути мають, а календар новий приймують.

При котором захованню своїх церемоній єще явне м'яса не ядали, а володимирський і по том не їдав, только луцький. І у нікоторого кардинала запрошонії були на обід. Кгде коли пришли, нічого рибного не було, только з м'ясом все. Оні, сівши до столу, не їли м'яса. І коли їх питано, чому би не їли, одповідали, же такая їх рекгула, же мніхам м'яса їсти не годиться. На що їм оний звавий їх кардинал рек:

— А присяга ваша, що-сте на послушенство учинили, где? Где єст послушенство ваше? Ізали по євангелію, — рече, — могуть ся постити синове брачнії, дондеже з ними жених єст? А ви, — повідаєт, — тепер при найвищом пастиру будучи, далеко больш вам постити не годиться.

І так для встиду почали м'ясо їсти і по сей день ядять і іним чернцом позваляють ясти.

А склітивши тую унію і видрукувавши там же календар новий, з тим до нас приїхали і не одтварялися так явне, только потаємне і скрите межи собою то ховали, а ласку королевськую ку собі зводили розмаїтими дарунками.

А в том все христіанство подвигнулося до святійшого патріархи з розних місць і о том знати давати почали, просячи о ратунок 38.

Святійший патріарх писав до них. Але уже писанія' патріаршого к собі не припускали.

Тогда великий патріарх виправив здє на місце своє для своєї справи великого протосинкгела свойого отця Никифора 39 з зуповною владзою, аби, синод зложивши, єсли би його митрополит не хотів зложити, дозрів тоєї справи і аби конечне тую справу одправив. Которий то протосинкгел, будучи чоловіком годним і учоним, добре був цесарові турському знаємий і всім башом.

І кгди нікоторий господар волоський наступувати мів за волею цесарською на господарство волоськоє , упросив того протосинкгела, жеби за нього прирек купцьом, у которих ся он д'овжив на подарки цесарові турецькому і башом. Протосинкгел, іж мів дорогу през землю Волоськую, сподіваючися, іж навідить його оний господар і пінязі купцьом одошлет, ручився за нього. Той господар не уїстився. За чим тот протосингел, їдучи се здє до нас, для оних купцьов мусів ся забавити у землі Волоськой.

Под которий час гетьман коронний Ян Замойський з войски коронними упровадив іншого господаря на господарство волоськоє 41, против которому з войски своїми у тую ж землю Волоськую пришов і сам цар перекопський.

Що видячи, оний протосинкгел, же кров христіанськая будет ся проливати, оддався у єднання і напред до царя перекопського поїхав і, стаєннє учинивши, по том до войська коронного, до гетьмана і до того новоуведенного господаря приїхав. Тим же способом покой учинив, же онії волохове, раді-нераді, приняли за пана Ієремію Могилу, коронним войськом упроваженого. Которий тиж і цесарові турецькому до ублагання пришов. І так оний протосинкгел поміркував, же татарове в згоді бували у войську коронном, а поляци і русь у татарськом, і з миром роз'їхалися, і Єремія на господарстві з миром зостав.

Того протосинкгела видячи гетьман коронний [Замойський] оного, як великої ваги [був] у поган, а відаючи од нього, же в справах духовних до Русі ідет і мешкання у Острогу для одправування наук визволених міти хочет, іж сам в дому своєм коштом і накладом великим уфундував колегіум, обєцьовався йому то з'єднати у короля його милості і всеї Речі Посполитої, іж яко он єст великим протосинкгелом, так і сей здє над всіми духовними у панстві коронном зверхность зуповную і опатреннє міти будет, і так по нем завше іншим всім протосинкгелом того ж заживати.

Але протосинкгел маючи росказаннє патріаршеє на баченню і то, же тим убезпечив княжа Острозькоє, же і тую справу духовную одправувати мів і дидаскалом бути у Остро гу [обіцяв] єще од кільканасту літ, не хотів того учинити. І так од благословенного місця і од православного князя інде перейти і тії науки свої виливати чужим не ізволив, помнячи на онії слова Спасителеві, кгди оной жені хананейськой рек: «Неслушная єст реч одняти хліб дітєм і поверечи псом» 2, — не позволив на жаданнє гетьманово, але і овшем по роз'їханню тих войськ приїхав до Острога.

А в тот час приспів сейм коронний в Варшаві, на котором о той справі владиков одступних много було сваров і трудностей, а для успокоєння тих речей, кгди ж не тілько митрополит і іншії владикове, которії о том не відали, але і тії, що в той раді ісперва були, видячи, яко Іюда, же продали кров неповинную, разкаялися і того ся запріли. Только тії послове змишленії не могли ся запріти. Позволив король і розказав митрополитові, аби був зложон синод, яко ж і зложон і одправувався. На котором що ся діяло, суть о том гісторії так наші правдивії, яко і противников фальшивії.

А іже-м сам при том був там, що буду писати, істинну буду писати, пред богом-серцевідцем, же, коли з'їхали-сьмо [всі], княжа Острозькоє з сином своїм, воєводою волинським 43, кгде праві всі благочестія нашого так стану світського, яко і духовенства, кгде і я сам був в тих всіх хоженіях і одправованнях, питаючи митрополита, єсли же хощет з нами переставати во благочестію, чили змішатися з ними, одступниками.

Которий явне рек:

— Яко-м того не поручав тим фальширом, так православія мойого і пастиря, которий мя на тот стан посвятив, не одступлю і до вас прийду і з вами о том радити хочу і то, що бог нам всім і посланцьом патріаршим на серцю положить, учинити єст-єм готов.

То пак по одестю нашом ноччю пришли до нього одступниці і там прелестію діяволею намовили його до себе, так іж на день завтрішній з ними юж пристав.

То юж знайдете у писанню синодовом, яко ся одправував, же наше благовіріє з посланцем патріаршим оних одступников од церкви божої, яко члонки гнилії, одтяли і у клятву вложили.

А оні, совокупившися з біскупами римськими, згоду свою учинили і на знак згоди у церкві божій всі посполу служеніє своє одправували, кгде зараз бог показав, же отринув їх офіру, бо при том служенію в келиху вино у воду ся перемінило без приливання води, і мусіли у іншому келиху, неофірованом на жертовниці, з дому принести вина і так просто скверную свою службу альбо офіру одправити.

Там же одтоль тії отступниці виправили єзуїтов, Скаргу 44 з другими, до його королевської милості з тою новиною, же мниманую згоду учинили, і тії предитечеве всюду оповідали тую згоду.

І православнії послали до господаря двох православних послов з народу шляхецького, оповідуючи, же щокольвек луцький і володимирський учинили, тоє все зрада і фальш, і митрополит первий правдиве до того, яко ж і правда істная, не знався, але прельщен. Однак їх духовенство все о том не відаєт і при своєм пастиру, святійшем патріарсі, стоять. І оні за то суть з врядов духовних зложоні і виклятії. А стани обадва, духовний і світський, їх за пастирей міти не хотять і просять, аби господар король митрополита і владиков їм інших дав ведле прав і вольностей їх, присягою його їм утвержоних.

Которії послове од православних, ідучи за тими єзуїтами, увездє свідчилися і оповідали, же жадної згоди, не учинили, і овшем митрополита і владиков одступних у клятву вложили, то єст протосинкгел патріарший і їх [од] врядов ведле права духовнаго обнажив і стани обадва, духовний і свіцький, їх за пастиров не мають і господаря просити хотять, аби ведле прав і вольностей їх їм на місця тих одступников інших пастирей дати рачив.

З тим коли послове до Варшави приїхали, зараз почали їх намовляти лагодними слови, аби того занехали і замовчали і обіцяно їм за тоє ласку господарськую справити. А коли того на них не могли перемочи, не припустили їх до одправування того посельства. А в том часі тії одступниці приїхали і оную свою мніманую згоду оповідили, противко чому онії послове освідчалися о своє посельство. За великим о то воланнєм на короля і указуваннєм кгвалту одправувати їх казано. Яко ж одправили і тоє все королеві оповідили і свідчилися, же їх за пастирей не приймують і о інших пастирей до тих достойностей і єпископій і митрополії просять; і кгди би того отримати не могли, іж на сеймі мовити хотять і свідчити хотять явне.

А в том часі онії одступниці, взявши лист з канцелярії господарської, маючи промоторов, Маційовського, біскупа луцького, которий прудко на краковськое біскупство вступив, і канцліра литовського, которий сам недавно, од православія одступивши [і] римлянином зоставши, великим гонителем на церков божію зостав, так онії одступниці церков божію почали воєвати. А і напервій ударили на братства віленськоє і берестецькоє взаєм муками, одбиранням добр, недопущанням роботи, ремесла уживання, торгування і вшелякого гандлю, так власне, же хто не мав знаку на чолі альбо на руках одступлення і сполкування з ними, жадному не було вольно ні купити, ні продати. А найбарзій у Берестю Потій помучив, так же мусіли од домов своїх преч розбігнутися.

А віленськоє [братство] вкупі зостало, маючи при собі геретиков, которих їм господь бог заступцями дав 45. І в том гоненню їм [чим] больш гонимі і переслідувані були, тим моць больш божія над ними оказувалася, а братство множилося, школа росла, людей з неї учених [много і] казнодіїв мудрих виходить. І так мужаються і укріпляються, посреді вовков невредимі суть і праве онії слова Збавителеві над собою мають явне: «Не бойся, малоє моє стадо, яко благоволив отець ваш небесний дати вам царство небесноє» 46; а другое, кгде мовить, іж брами пекельнії не могли перемочи 47. Що так діється і по сей час.

А в том часі благословенний княжа воєвода київський, будучи од вселенського патріархи упоминаний, аби мужався і укріплявся, не уставаючи во благочестії, не укоснив в том, але през посланці свої, през писання своє всюду а всюжду з великим трудом і накладом по всей Короні Польськой розослав, жалуючися, же нарушеннє прав діється і кгвалтом до віри примушають, а звлаща тих, кгди ж королеве польськії присягою віру римськую і грецькую утверждають, просячи, жеби кождий почувся в тому, що тепер єдному у вольності діється, тоє ж по тому і другому будет. Турков, татаров, жидов, невірников і поган ту мешкаючих у вірі їх не ламають, только родові руському і проч. А кгди скаргу таку переложив, взрушив бог в Корону Польськую не только русь, євангелики, але і самих римлян, же о том на сеймі мовили і в том русі помагати почали.

Але одступниці, боячися того, же були од протосинкгела патріаршого з достоїнства поскидані, почали шукати дороги до протосинкгела, задаючи то, же он ніколи од патріархи в такой справі не був послан і овшем самовласне до Острога по приватной справі своїй альбо потребі приїхав, то єст для науки діток.

А под тот.час праве трафилося, же жовнірове повадили княжа пана воєводу київського з Замосцьким, гетьманом коронним, чинячи кривди. Под которую неприязнь трафилося, же княжа пан воєвода київський послав нікоторого волошина, іменем Янего, до Волох коней турських купувати.

Которий, їдучи, іж по дорозі йому було, вступив до маєтності гетьмана корунного, до міста Шаргорода, кгде, з другими волохами, там живучи [ми], був доброї мислі і п'яний по ринку бігав, хотячи вже в дорогу їхати; а іж мів при сідлі торбочку, урвалася, в которой кілька червоних було і листи вольнії пана воєводи, Янему данії.

Там же був лист од того протосинкгела до нікоторого ігумена в Волосєх, другий [лист] єго ж в нікоторих його потребах писаний строки прислання речей його йому; третій теж одного чернця до чернця, теж писаний в потребах своїх; четвертий попа ніякого з Кгреції, тут же у Острогу на тот час будучого, яко не новина од часов давніх бувати кгреком у Острогу. Тії ж кгрекове і поп при інших своїх потребах писали і новини до своїх, іж осьде у землі Руськой великоє забуреннє о вірі, так іж самі на себе повстали ляхове з руссю, і то пишуть: «Бодай господар цесар наш здоров був, же ми, кгрекове, за його панством в покою сидимо».

А кгди торба посред ринку упала пред очима всіх сидячих, слуга замковий, не відаючи, чий то волошин, але розуміючи з волох його бути, торбу взяв і, глянувши внутру, червонії золотії обачивши і видячи, же не утаїться, одніс до замку, до вряду.

А тот Яній, обачившися, же му ся торба урвала, взявши відомость о той торбі, же понесена до замку, і он там пошов, просячи, аби було оддано.

Старший на оном замку, уязвлен оними червоними, мовив му же:

— Ти єст зрайця альбо шпикг, з листи їздиш, шпикгуючи землю нашу.

Казав його в темницю вкинути, пінязі собі побравши. А відаючи о неприязні з панами, княжати з гетьманом, а то межи ними хтось з неприязні розголосив, якоби гетьман мав перепустити войсько царя перекопського через землю королевськую за взяттєм двох козлов, насипаних червоних золотих, [і] пустити їх у землю Угорськую, оний староста шаргородський дав гетьманові знати, іж мав поймати шпікга воєводи київського, з листи з Константинополя їдучого в неяких зрадах, і листи, грецьким письмом пописані.

Гетьман казав його до себе прислати, правдою бути розуміючи. А коли його приведено до гетьмана, онії листи прочитано і не знайдено було ніц фальшивого.

А іж був межи пани гнів, по том зась то собі іначей, ведле потреби, на гнів перечиняючи, переписували і учинили, же Никифор-протосинкгел єст зрайця. А приступив і тот гнів, же Никифор, будучи у Волосєх од гетьмана намовляний до себе для розширення наук визволених в Замостю в колегіум, і [тим] погордів. Тогди його зрайцею учинено, а звлаща свідом будучи гетьман Никифорової умієтності і то, же он у цесаря турецького в знаємості і в ласцє бував і з преднейшими башами в приязні був, дано о том знати королеві.

А кгди тії одступниці послишали о том, радовалися вельми, подпомогли радами всіми інструментами до неласки і злого о нем розуміння. Зараз теди двояка неприязнь наступила — одна од пана гетьмана на пана воєводу київського, Другая од строптивих владиков на протосинкгела.

Вислано од короля, заручаючи пану воєводі київському, аби того Никифора на сеймі ставив, повідаючи, же он єст здрайця Речі Посполитої. А в том часі наступив сейм у Варшаві, на которий воєвода київський з великою потужностю приїхав. Там на оном сеймі тії, которії вольності милують, не хотіли нічого припустити, аж би впред релігія кгрецькая успокоєна була, а одступниці тому забіжали, маючи по собі власть свіцькую і римськую духовную, о чом відомо каждому.

Але, приступуючи о Никифорі, так ся стало, же домагалися у пана воєводи київського, аби Никифора яко зрайцу видав, повідаючи, же Ян його поволиваєт, іж он от нього був з листи посланий за границю.

Пан воєвода київський по довгом розмишлянню позволив не видати, бо нікгди оний не був ані єст зрайцею, але старшим в духовенстві, протосинкгел [ом]. Обіцяв його поставити до данн'я справи о собі, але не приватне, только до кола єнерального, где би сенат і послове земськії всі того слухали.

Пришло, однак, до того, же висажено з кола сенаторського так духовних, яко і свіцьких, з Корони Великого Князства Литовського особ кільканайцеть, а послов земських так з Корони, яко і з Князтва Литовського, также кільканайцеть особ, которії в особно на то уготованной ізбі засіли без битності королевської. Там же направлено на то інстикгатора коронного, аби скаржив.

Яко ж пан воєвода київський припровадив протосинкгела яко чоловіка духовного з великою учтивостю і на даннє справи там поставив, а сам з іншими панами сенаторами до покою королевського пошов і там так довго був, аж справа тая скончилася, скаржив теди інстикгатор, же то [т] чоловік єст зрайцею не только Корони Польської, але взрушителем покою і всього християнства, будучи чорнокнижником, пришов до ласки цесаря турецького през сестру свою, которая, в сералю цесарськом будучи межи іншими жонами цесарськими, в ласку його вправила. Которий на християни дані незноснії у землі Волоськой внес і обтяжив, яко о том посел господаря волоського на то (наваждений от них же) скаржить, а то для того, аби оних долгов, в Константинополю през продка його, господаря волоського, надлужоних, за которії Никифор ручив, не платив.

Другая скарга, же тот Никифор дітки малії казав цесарові у християн брати.

Третяя скарга, же он на землю Волоськую царя татарського привів.

Четвертая, же он на господаря волоського дань цесарю турському давати вложив.

П'ятая, же тут єст шпікгом і знати даєт до турок, що ся ту у нас дієт, і в листах своїх пишет, же поляци, яко пси, самі ся їдять, і указуєт дорогу до нас поганинові.

Шестая, же навіть, будучи простим чоловіком, важив сє турбацію чинити в Речі Посполитой, згоду святую торгати і складати митрополита і владиков з їх стану, а тим увесь народ руський подвигнути і взрушити, і непокой вчинити, аби [поганин] тим снадній на панство наше упровадився, вчинивши внутрній непокой, і проч.

На тоє все, іж не розумів Никифор по польську, повідали му вкоротці по волоську тоє, а он язиком волоським одповідав, же:

— То єст вшистко фальш, аби теж і так було, теди тоє, що ся у чужой землі дієт, вам судити ані за то карати не приналежить, але, — рек, — нехай повідить вам гетьман под сумленнєм, як он о мнє у Волосєх і о моїх справах відаєт і яко мене намовляв до Замостя. А що дотичет знатія [іж мів до Турок якіїсь] відомості давати, тогди повідив, же того во писанії моєм не найдете; овшем я ніколи Янего не слав, але коли пан воєвода київський для коней його собі слав з кількома сти червоних, писав єсли о моїх потребах не до Константинополя, але до Волох, що іначей у моєм листі не знайдеться, только його кажіте товмачити, а принамні над то дайте на пробу Янего. Єсли он признаєт, же не по коні пана воєводи київського, але од мене з зрадою їздив, я готов горло моє дати. А що ся дотичет мойого вряду духовного, іж бих не мів бути протосинкгелом, теди о собі справу такую даю, же не только од константинопольського, але й од тих трьох патріархов єстем протосинкгелом і маю власть такую, же у каждой їх діоцезії вольно мні синоди складати, порядку дозирати, злих з уряду скидати, добрих ставити. А єсли не вірите моїм листовним свідоцтвам, пошліте до Константинополя, а там і о том і о моєм захованню увідаєте, і єсли то єст правда, що на мене неприятель клевещет.

Такової мови його по волоську не розуміли на то висажонії, ледво кілька їх було, і то супротивников православію нашому. Только тієї всі розуміли, що на нього скаржено.

І так розішлися з того місця, а Никифор там зостав. Пошли теди одні сенаторове до короля, а другі до сего покою, где пан воєвода київський з другими був сенаторами. Там повідили, же пльотки, немаш ніц, за що би ся брати мів його королевська милость і Річ Посполитая. То тільки видить, же синодував і митрополита складав і владиков, а оні повідають, Же складання тоє неважноє, бо од простого чоловіка духовному не ідет.

Розноє теди о том мниманіє і розмова була.

Другіє явне мовили, же то вадить, же у Янего взяли кілька сот червоних золотих, і за здрайцю [його] полічено, і мучити давано, і ніц не домучено. Але то непріязнь гетьманськая против пану воєводі київському і Никифорові вадить, а ку тому владиком то помочно, аби Никифор за здрайцю був розумян, за чим тоє викликаннє його неважное бути би мусіло.

А по малой хвилі вшов король з покою свойого до покою, где сенаторове з паном воєводою київським були.

За чим пан воєвода, яко жалосний, учинив широкую і досить жалосную мову до короля, припоминаючи зацность дому свойого княжацького з руських князей, заслуги їх в Речі Посполитой, в статечності і у православію, по том свої заслуги, почавши од Жикгмонта, кроля старого, діда кроля його милості 48, по том Августа, вуя [його] 49, по том Генріка 50 і Стефана 5|, королей польських. При том милував продки його королевської милості, так і його королевської милості потомки, і іж сам чинив і інших до того вів, же і за морем шукали крові панов своїх змерлих, розуміючи його королевськая милость, же мів так же, як дід і вуй його, милувати подданих своїх. Здоров'є, кошти, все до того важив. Наконець собою самим ку волі його королевської милості був розділен [радітелен], а дотримав статечне і неприятелеві не дав на тот час будучому канцлерові Замойському приязні, [і] його королевськую милость на панство припровадив. Яко же признав то його королевськая милость, же му теж взаємную ласку показав, а потомство його при боку своєм посадив і уцтив — єдного [сина] по правиці, а другого по лівиці старості його. І так утішив був старость його. Нижли неприятель, которий воздвигнув войну на православіє, видячи його, моцно стоячого, у вірі святой нехвіючогося єще, побудив без дання причини того, которому он в пригоді його великим був неприятелем, канцлера і гетьмана коронного. Которий, препомнівши приязні [неприязні] його, на уцтивоє невинне і на добрую славу [над учтивость, невинность і добрую славу] гонить, слуг його, людей добрих, невинних по вольних дорогах імати кажет, пінязі одбираєт, в'язеннєм і муками трапить, хотячи якую змазу на нього навести. На духовних його торгається, з заздрості зрадцями чинить. Що все іначей ся показало.

— А ваша королевськая милость, видячи кгвалт наш і нарушеннє прав наших, не дбаєш нічого на присягу свою, которою єси обв'язався нам не ламати прав наших, але примножати і розширяти. За таковими слушними документами, за причинами послов земських не хочеш нас у православной вірі нашой заховати, при правах наших, на місце одступних пастиров інших дати, і овшем Допущаєш тим одступником кгвалт чинити, кров проливати тих, которії в одступленіє їх за ними іти не хотять, лапити, з маєтностей їх виганяти, з землі наконець виволивати. За віру православную наступуєш на права наші, ламаєш вольності наші, а наконець на сумніннє наше налігаєш, чим присягу свою ламаєш і то, щокольвек єси для мене учинив, внівощо остатнею неласкою своєю оборочаєш. Піп бачучи, яко сенатор, не только же сам терплю кривду і тебе упоминаю, але вижу, же то ку остатнєй згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свойого права ані вольності безпечен уже не будет, і в коротком часі прийдет до великого замішання, а бодай не домишляться чого іншого. Що продкове наші, варуючи пану віру, послушенство і подданство, взаєм тих од пана милость, справедливость і оборону беруть і так собі поприсягають спольне.

Упоминав і просив старець, аби кроль обачився а здорової ради слухав. А іж так барзо од його королевської милості був скривжон а в старості літ його в том, що мів наймильшого, ткнен, в сумніннє і віру православную, бачачи вже старость свою зешлую а сподіваючися прудко з світом розлучення, жегнаєт кроля з упоминаннєм, аби ся обачив. І того свойого духовного зоставуєт кролеві, а крові його на страшном суді божом взисковати хочет, і просить бога, аби юж больш очима не видів в таковом ламанню прав, але овшем зичить собі, аби юж в старості літ слишав того о добром здоров'ю і о ліпшом затримованню панств і прав наших.

А кгди докончив широкої мови, одступив троха, а кроль зозвав близше к собі сенаторов для намови одказу.

А старець, у великой жалості будучи, одвернувшися до своїх, которих там не мав больш, только приятеля одного а служебних своїх двох, рушився іти з покою королевського. Которого кгди он приятель, при нем будучий, под руку його взяв вести [і] просив, аби почекав на одказ кролевський. Але кгди не хотів і преч пошов, кроль, обачачи то, послав за ним пана воєводу віленського, зятя його Радивіла, просячи, аби ся вернув.

Которий кгди не хотів вернутися, рек Радивіл:

— Упевняй вашу милость, же кроль єст жалосним вашої милості жалю, же і Никифор волен будет.

Нижли княжа, в жалю будучи, вернутися не хотів, але рекл:

— Нехай же собі і Никифора з'їсть! Сам проч пошов, протосинкгела там на палацєх только з кілька слуг своїх зоставши.

Которого гайдуці кролевськії оступили. : Аж по том княжа його милость пан воєвода волинський, син його, поїхавши, на слово своє взяв і зась його на завтрій день з собою до денунції в той справі поставити обіцяв.

А в том часі князь воєвода [київський], яко жалосний, рано з Варшави от'їхав, а Никифора покинув.

Котрого пан воєвода волинський на завтря там же, где взяв, поставив.

І так по от'їханню пана воєводи київського зостав Никифор для дальшої денунції в той справі, которую оні зволокли.

Так з сейму ні з чим ся роз'їхали.

А Никифора за в'язня в невинності до Мальборку 52 одослали, з кілька літ у в'язенню держали, наконець аж уморили постом.

Найдовалися таковії люде, же звели пана воєводу київського до згоди з гетьманом коронним. Яко ж по том на сеймі близько припадаючом звели їх, где гетьман обіцявся Никифора одіскати і вольним учинити яко невинного в том обвиненню.

А кгди ішов в покоях кролевських у Варшаві пан воєвода київський до зестя ся гетьманом на угоду, там же приятель його, що і на прошлом сеймі, і тепер, под руку його взявши, провадив. А в том часі пришов Казимирський, добрий приятель пана воєводи і поборник по православію, і рек:

— Пане воєводо, ідеш єднатися з гетьманом, для того ж обіцявся тобі приятелем бути і Никифора одіскати з Мальборку, але мню, же того не учинить, только, іж йому самому тоєї приязні потреба для власних справ його. Для того з тобою єднається. А Никифор пропав.

Яко ж так ся стало. Оні поєдналися, а Никифор у Мальборку [зостав] і там по том умер.

На том же сеймі, кгди попирали послове тоєї справи противко митрополита і владиков, тогди онії одступниці, маючи по собі власть духовную римськую і теж власть кролевськую, справу тую з того сейму зволокли.

А по том чинили великоє насилованне людєм убогим: попов до тої унії кгвалтом притягали, а тим, которії ізводити ся не дали од них, обезчестивали, других в'язаннєм і муками трапили, інших, направуючи, забивати, топити і розними способами губити почали, їздячи по містєх, церкви печатуючи, за взяттєм власті у гетьмана.

А в тот час трафилось, іж под Луцьком в манастиру святого Спаса, в дідицтві княжати його милості пана воєводи київського був священик Стефан Добрянський, которий не повиновався їх невірію. І люд з міста до нього ся обернув, і там у нього набоженства заживати почали.

Кирил луцький, не відаючи, що йому чинити, не могучи явне приступу до нього міти, направив своїх йому кровних, же, взявши од нього наєм, шпикговати того Стефана [почали] .

Которий в своїх потребах у місті був Луцьку і шов до черниць, до монастиря. Которого тії лотрове, випровадивши з міста, іж то було близько пред Божим Нароженнєм, кгди його випровадили за місто, на оболоні поймавши, утопили.

О которую справу кгди браття його по смерті правне чинили і свідоцтва пред врядом кгродським вивели, позвали його на сейм о тот учинок.

В которой справі іж зволока була, онії браття забитого, то єст, утопленого, просили послов земських, аби у причині були за ними у його королевської милості, аби тую справу судив і обачив справи того, которий тую унію чинить і зводить, і для того, не для чого іншого, только аби сам на столиці у покою сидів, хотяй наємником, а не пастирем. Тогди онії послове вложилися прозьбою до короля о то. Яко ж і обіцяв його королевськая милость судити тую справу.

То пак одступниці, при сконченню сейму, коли вже всі справи судитися занехивають, упросивши тих, которії около судов засідають, кгди вже праве одволаннє судов мало бути, написали собі позов, якоби реч посполитая народу руського, од больших аж до менших станов, міли їм дати позов пред кроля, позиваючи о том, іж оні добра і вряди духовнії, будучи з них синодальне зложенії і обваженії, упорне против праву держать.

Таковий позов маючи у себе, кгди заволано до справи луцького о тоє убийство, оні пришодши до кроля до суду, обадва, то єст луцький Кирил і володимирський Іпатій, учинили широкую мову:

— Жесьмо суть позваний од всеї речі посполитої пред суд вашой королевської милості о то, яко би-хмо ми міли бути людьми свіцькими і обнажоними з добр і достоїнств духовних, а упорне міли їх держати ку шкоді і кривді всіх їх. Іно, милостивий господарю, новая і неслиханая річ: овечки на пастиря жалуються, щоби пастир мів на них, яко собі непослушних, жалуватися, яко пану-зверхнику, которий повинен єст-єсь непослушних і сопротивляючихся карати і до послушенства їх приводити по реченому Павлом-апостолом: «НевЂжду страхом спасати» 53. То спротивним обичаєм мої овечки на мене жалують і за пастиря мене не призиавають. Азалі не ваша королевськая милость з ласки своєї за причиною пана воєводи київського, которий мене ледво з плачем упросив на то, же-м я, покинувши вряд сенаторський, позволив на владичство володимирськоє? Азалі не ваша королевськая милость по смерті митрополитовой мні митрополію дати рачив? А хто ж у нас в панстві вашмості королевської милості таковії кому вряди без причини слушної кому берет? Хіба би тому, хто горло і уцтивость свою за який виступок тратить. А ми почуваємося, же-сьмо нічого такового не учинили, чим би-сьмо міли горло заслужити. А вряди і достоїнства духовнії для чого маємо тратити? Єсли для того, же-сьмо річ давно утверженную взновили і найвищому пастиру 54 Христову послушенство оддали, а патріархов одбігли, яко тих, од которих жадної утіхи, науки, порядку міти не могли? [Оні бо] только по вовну і молоко до нас їздили альбо посилали, а місто покою непокой і меч межи діти укидали, новії і неслиханії і каноном противнії братства людєм простим подавали, з моці єпископов їх виймуючи і даючи їм тую владзу, которая самим єпископам у їх деоцизіях належить. Котороє хлопство з простоти своєї таковую зверхность собі привлащають, же ані єпископов, ані попов самих [панов своїх] слухати не хочет, овшем ростирки, васнь, кровопролитіе чинить і люд посполитий ламлет. А вшак не новая річ, же митрополит київський, продок мой, пред полторма сти літ (то єст Сидор), будучи на Флоренськом соборі з руських країв, признав за пастиря повшехного римського біскупа і йому послушенство оддавав. А за тим такії права і вольності кролеве польскії понадавали. А то єще, коли поганин не держав і самого патріархи і панства в руках своїх не мав 55. А тепер, коли панство світськоє, і владза церковная в руках його єст, так іж з його подання патріархове наступують, далеко больше не маєм ли бігати такового пастиря, которий і сам в неволі і нас нічим рятувати не может? І многая інна, тим подобна, повідали, а змишленними, фальшивими доводами своєї неправди доводили.

— А по том що [ще тоє на нас] повідають, яко би-сьмо міли бути зложоні од протосинкгела якогось, которий протосинкгелом ніколи не був, але чоловіком простим і до того зрадцею, і тепер у везенню сидить. А львовський і премисльський 56, самі будучи з нами в той же справі і, замкнувши і поручивши нам до одправовання тоєї справи ік волі воєводи київського, запрілися того всього.

На що їм од благовірних єдин з братства львовського одказав в тії слова, яко ся биш дочитаєш далій о том:

— О нестидливий язиче! Не можете добре мовити, злими будучи. Що мовите о святобливих патріархах і учителєх своїх, яко невірнії погане на Христа мовять? Чому не пришов Христос давно спасати погибших, але на остатку віка, нині юж учити пришов, коли їх много погибло? Богомудрі єсте на злоє, а щоби розуміти доброє, не увідали єсте істини, яко мовить пророк. Азали не посилано пророков по всі часи? Азалі не присилали і патріархи до вас учителей, по всі часи учачи вас? І як много листов патріархи. писали до вас по всі часи о многих речах і самі до вас особами своїми приходили?

— І мовите: «Кгди пришов патріарха до панства тутошнього, учинив у людєх только якоєсь братство і попов і казнодійов наставив». І Христос так же учинив: архієрейов обличивши і люди до себе собравши, і учеников з межи них учительми починив. Так і патріарх, обличивши митрополита київського Онисифора, двоженця, і Тимофтея Злобу, архімандрита супрасльського, о убійстві судив, а митрополита Михаїла 57 посвятив і листами універсальними всюду кождого злость обличив і на суд зготовив.

— А що ж єще больш іншого мів учинити? Школу кгрецькую 58 хто заложив, єсли не кгрекове і патріарха сам? І граматику грецькую із словенським письмом не Арсеній ли, митрополит еласонський і димонитський во Львові, од патріархи приїхавши, учив в школі дві літи? І граматику през своїх учньов з друку видав?

— В друкарні грецького і словенського письма розмножилося, чого нігде в руськом народі не бувало, яко ся окрестили, і не училися, только церкви будували, которії їм злії сусіде зараз поспустошили.

— І справу всю церковную розорвано і зневолено і [люд] даньми обтяжено, а великих панов науками і способами розмаїтими од церкви виведено, і все поспольство до знищення приведено, і убозство намножилося. Прото школи на всіх містєх закладаються, і шпиталі будуються, і церкви муруються. Розказаннєм вселенського патріарха 59 двоженці виволано, єресі виклято, сповідники уставлено, собори духовнії чинено, суди сужено і злих карано, владикам негодним од місця свойого одступити казано.

— А ви що учинили? Єдного єсте патріарха антіохійського Іоакима ве Львові бити казали, а другому свойому вселенському патріарху Ієремію до себе їхати не казали, боячись, аби вас, яко виступцьов, не карав і з урядов, яко негодних, не скидав так, яко інших поскидав, бо-сьте тоє до себе відали, жеби вас тоє поткало, бо самі на себе мусіли би-сьте декрет учинити, яко жидове, мовячи: «Злих зле погубити, а виноград иним дЂлателєм предати, иже воздадят ему плоди во времена своя. Юж секира при корени древа лежит, юже не умолит огородник пана своего, доколь неплодное древо осиплет гноем до пришлого лЂта; юж вишов всему час».

— А нині кождий владика у своїй єпископії попов-двоженцьов і многоженцьов, блудников, убійцов маєт. І самі владикове люде забивають, о чом свідоцтва повнії книги в судєх знайдеш, і як много церквей і монастирей розбивали і маєтності своїм приятелєм із монастирми подавали, і чернцов і черниць в малженство приводять.

— І по том, потаємне списавшися, до папіжа єсте утекли. І нині еден другого поволюєте, замутивши люди, границі перескакуючи, суду убігаючи, начинивши убійства і всяких нечистот намноживши, як на вас люде свідчать і кров людськая волает, которая для вас проливається.

— І многії шкоди і біди в людех знайдуться, поневаж єсте на обі сторони здрадцями ся стали, утаївши всі причини ваші, і мовите, закладаючися іншими причинами, якоби для того [згоду тую] чините, іж папіж і патріарха не згожаються, а ви, згоду любячи, од патріархи до папіжа утікаєте, на обі сторони зражаєте, подписавшися первій руками своїми на всіх декретах патріарших порядков на соборіх берестейських, як на вас през жалобницю свою всі міста його королевської милості скаржили на сеймі прошлом.

— І споминаєте Флоренського собору ніякую згоду, которую сам бог праведний, судом своїм не допустивши, розметав і волів панство земнеє земному чоловіку, поганому бесурменові видати, анижли одщепенство папіжа римського до церкви своєї припустити, хотяй много христіанських великих станов на тоє позволили. І патріарх царгородський Іосиф 60, стрвожившися і зафрасувавшися, наглою смертю умер у Флоренції, яко нікоторії геретиці [гісториці] мовять альбо рачей повідають, же і тестамент, на згоду учинений, при нем по смерті застано, рукою власною його написаний. І тут неправду явне познати: єсли би нагле умер, яко би тестамент писати мів і могл? Альбо єсли юж конечної на себе сподівавсє смерті, аза не слушній би послав до папи альбо навіть до своїх, ознаймуючи, же жив бути не может? Мній було до того ж листу до тої унії только руку подписати, аніжли цілий тестамент, а єще при наглом сконанню писати. Не мній теж [був винен] і сам Іоанн Палеолокг 61, которий, на том соборі будучи, тую згоду для земного панства ствержав і, не доїхавши до своєї столиці, на дорозі умер. І всі розбіглися. І папєж Євгеній 62 ні з чим додому приїхав. А турці заразом Константинополь взяли. Юж тому полтораста літ минуло 63. А Сидор, митрополит київський, вихованець і ученик римський, приїхавши з того собору, хотів тую згоду в Руськой землі становити і привиліями кролевськими ствердити. Которого, повідають, утоплено. І так тая незгодная згода внівощо ся розсипала і в жадном панстві нікгди не держана аж до нині.

— Що ж ви, таковими непотребними церкві будучи, о згоді церковной справи зачинати хочете і визнаваєте, іж були єсте в послушенстві соборної кафоличеської церкви под порядком вселенського патріарха, од которого вся Руськая земля од всходу сонця аж до повночі, з Словяни, з Болгари і з Сербами, крестилася і чудами освітилася по одпаденню римських заходних народов 64, яко однав старший небесний ангел Сатана, з многими ангели, уподобляючися богу вишнєму, і та тоє місце вступив земний грубий чоловік, на которого одступник Сатана завжди воюєт і многих на погибель приводить і смертю забиваєт? Що ж ви мислите?

— Юж митрополит ваш Михайло 65 з покаянієм своїм умер, а Григорка, слугу і зрайцю його, злий дух замордував, і інших попов негодних бісове з церкви виметали. І гром з неба на ваші справи стріляєт, огнем палить, і знаки на церквах страшливії показуються, яко ж ся стало в Рогатині і в Галичу, о чом свідоцства і записи урядовії свідчать. І в Берестю Великом, в соборной церкві вашой, где єсте в той згоді вашой первую літургію, з папежниками змішавшися, служили, сталося вам вино в келиху вашом водою, аж єсте, іншого вина в другий келих наллявши, служби вашої дослужили. І в Грубешові, в місті, где єсте ся були зобрали, посполу [з папежниками] служачи свою службу в церкві, заволала на вас христіанськая жона з нареканням великим, которую єсте в пов служби казали бити во уста аж до крові, і повтікали єсте з церкви по переносі, оставивши келих сребрний з вином вашим на престолі. Которий келих, розсівшися, вино на олтарі од себе випустив на ваше обличеніє. І свєщеник тоєї церкви од олтаря заволав, показуючи людєм таковоє чудо. І збігся великий народ, хотячи вас загубити, аж вас великая сторона ваша і уряд замковий оборонили. I поймали єсте того попа і вивели єсте його вон із міста і дали єсте його всадити во іншом місті, в Городку, на колько місяцей, аби о вас перед людьми не [мог] говорити.

— А ви єще в костеліх папежських і на олтарях їх служби ваші служите без всякого встиду, мішаючи святості божії з противними набоженстви чужими, яко би Ваганініте во Язоті з Дагоном 66, скриню завіта господня поставляючи, кгди старший архієрей Ієлій 67, як Дагон, спадши з престола, шию зламав, і Офній і Фіни 68, законопреступники, його синове, єдного дня побиті [були]. Нехай [же] відають неприятелі, іж не для слабості божої, але для законопреступленія служащих йому звитяжство ся стало і скриня взята була і занесена до чужої землі, [іно і там] свою кріпость показала, з которою боввана оного на землю звергла і скрушила. «Не мішай, чого не [треба] мішати» — мовить святий Златоустий 69.

— А що подрукували много книжок, утаївши своє ім'я, як інший нікоторий о [од] вас пишет, лаючи кождому і грозячи, мовить: кто против вас пишет, і не смієт жаден імені свойого в книжках своїх написати, аби його не поткал [а біда], як Стефана-попа, которого в луцький ріці утоплено, іж против вас стояти обіцявся, оповідався.

— І міщаном львовським і віденським, церковному братству, і теж берестейським міщаном дали-сьте ся знати. Відаєт то їх хребет і мішок. І попа їх Павла в Берестю єсте в темниці смородливой мордували, а іншим побожним священиком голови і бороди есте пообголевали. І самого отця Никифора, которий вас судив, того великого протосинкгела, в заточення одпровадивши, уморили, которий писаннями і книжками своїми вас обволав. І Стефана Зизанєго 70, дидаскала школьного і казнодію, которий на вас волав і книжки свої явне друкував, обезчестили-сьте і на його здоров'я так єсте важили, аж, през комин витиснувшися, утік з Вільни.

— Дивно єст всім, для чого Іпатій-єпископ, пишучи, криєт своє ім'я у своїх книжках, повних всякої прелесті, і под покриття [м] світить, а чому на свіщниці не стоїть, аби всі виділи світлость його. Інших у воді утопляєте, повинні будучи самі, ув'язавши собі камень до шиї, утопитися, яко і Христос казав. І видали єсте остатнюю книжку свою против книжки ніякого Філалета 71, грозячи йому києм. І пишет Потій в тих же остатніх книжках своїх нинішніх о новом календару, которий єсте, в Римі по-руську видруковавши, принесли з Риму, хвалячи той богопротивний календар, як єст добрий і вельми потребний, і ніякого Лятоса 72, которий против нового календаря мінуції видаєт, одповідаєте і до Риму на науку йому радите їхати, аби ся тут [з] клопоту рихлі [й] сього світа визволив.

— Такова єст єдность вашого флоренського собору розбойничеського, на котром не єдин живота свойого благословенієм папізьким доконав, а іншим з ласки своєї [папеж] маєтності і віку продовжив і честьми великими обдарував: і Віссаріона 73, нікейського митрополита, кардинальством почтив, і Сидора, митрополита київського, вельми похвалив, і вас почтити обіцяв. А Марко 74, ефеський митрополит, премудрійший диспутач, з того собора тісними ся стежками витиснув. І руських немало попов тими ж стежками на свой гостинець приблудилося, хотячи, аби папезькая рука благословенством не досягнула їх, як о том Клірик Острозький 75 у книжках своїх ширей написав. І показуєте потвержіння папезького правила вашого, як єсте упросилися держати віру гречеського православія до його ласки, доколя ся йому в чом противного що од вас у вірі грецькой не покажет. А що ж не єст противного в церкві йому од мала аж і до велика? Ні в чом ся папеж з вірою соборнія, то єст, кафолическія, церкви не згажаєт. Як он, будучи одщепенцьом, маєт утвержати православную віру, в которой сам жити не ізволяєт? Каяфа 76 — законосторожець, а Христа в законі крижуєт. Турчин — гроба Христова сторожець, а віри Христової не прійму-єт: як пес сукно стережет, а сам в нем не ходить. Пса всякого незноснійший єст той, которий преступаєт божественнія заповіді, хотяй би тисячми корун[и] на голові носив. І хто ся заста [но] вляєт за божий закон, над всякого царя зацнійший єст, хотяй би хто і посліднійший був. Бо мовить святий Златоустий: «ДоколЂ храмлете на обЂ бедра ваша? Если ж христіанство — добро, яко ж єст, пребивайте ж в онем, а если не добро, идЂте ж вон».

— Чому затрудняєте церков? «Епископ, или правильная закони храни, или от мЂста отступи», — мовить святий Златоустий. Очі сліпії і члонки гнилії — здоровим завада.

— Бував папеж архієреєм первим в порядку церковном межи патріархами, держачи свой преділ западнія сторони, як на небесєх межи ангелами Сатана оддільную часть держав. Которий, не заховавши стану свойого, із своїми послушники од порядку одлучився і на всходнюю світлую церков райськую воюєт, всіх до свойого послушенства ведучи, споминаючи собі первую зверхность, которую з другими посполу чиноначальники в порядку церковном мівав. Од которого сам гордостю своєю одщепився і всіх одщепенцями називаєт і винуватими чинить, кождого, хто би його не слухав, яко би Каяфа. Як ангели всі Сатані-противнику і апостоли Каяфі не остали винні, у своїм порядку богу служачи, так і патріарсі і всі, в порядку церковном пребиваючи, невинні папежові зостали, поневаж і Сатана не всіма чинами ангельськими рядив, только свой чин одділений держав так, як теж іншії чиноначальниці, архангели, ангели, престоли і господства, [начала, власті], сили і херувими і шестокрильная серафими свой чин держали

— Положив тиж бог преділи язиком по числу ангел божіїх. Не опустіло небо без Сатани, ані церков опустіла без Каяфи і без папежа. Суть архієрейства, начала, престоли, господствія і сили, і вся совершенная, ангельському чину подобная, служба од архієрейов всегда богу в церкві, опроч папежа, приносяться. Только папеж-архієрей у своїм чину і у своїй службі зо всіми противним и офірами його од єдності церковної, як противник, єст отвержен.

— Покеваж і тайни без єдності церковної нічого суть, і проклято їх благословенство, которим тайни совершаються, і вторим ідолослуженієм офіри їх іменуються, і син божий второє од них разпинається, і второе жидовство в них показалося, і все Христово і апостольськоє і святих отець преданіє зварювали, одвергши всю службу божію і віру виницувавши, первих святих папежов своїх і всі порядки з церкви вивергли, як іншії перзії одщепенці і єретиці учинили, за що з церкви всі вивержені суть і жадної святині не мають.

— Єдина церковная єдность, а не дві, о которой сам Христос молився отцю, і єдин рай, і єдино послушенство в церкві, яко Адамові в раю заповідано. Предвигнув Адам послушаніє, предвигнув і бог йому честь, і вся твар одбігла преступника, не хотячи йому покоритися, поневаж он богу в гордості своїй не покорився, богом себе розуміючи, яко Сатана, слугою божіїм будучи. Єсли слуга поревнуєт по добродітелі, почитай будет, і любить його пан; а єсли панству ровнатися похочет, изгнан будет вон. Оні суть панськії слуги, а не голова. Смотри ряду панського, а не [думай сам] панувати, ровняючися пану своєму. Кто в самоє сонце очима своїма посмотріти хочет, стратить і тую, що мів в своїх очах, світлость. Сатана од світлості потемнів, а од висоти небесного престола в пропасть земную вступив і для большої честі большую муку терпіти будет. Также і жидове, в великой славі будучи, в безчестіє незносноє со архіерейством своїм пришли. Як би дівиця, доколє своє дівство чесно ховаєт, дівиця єст, а єсли почтивость свою стратить, не єст дівиця, але по істинні блудниця, хотяй як дівиця убирається. Яко ж і Сатана преобразується во ангела світла, так же і слуги його яко би служителі істинні. Невеликеє чудо, яко мовить апостол: Іюда іскаріотський, апостол був, чуда чинив; ставшися здрадцею, не єст юж апостол. І Петр, верховний апостол, одщепенець був і з горким плачем і з покаянієм своїм до апостольського лика принят єст. І паче же мнимий намісник його, яко єретиці повідають папежа бути намісником Петровим, єсли до соборної апостольської церкве, ко своїй братії, навернеться, принят будет, поневаж брат єст, члонок, а не голова, согрішив яко чоловік: всяк бо чоловік лож, только єдин Христос глава церковная, без гріха, яко мовить пророк: «ГрЂха не сотзорил; ниже обрЂтеся лесть во усгЂх его». І церков його, яко дівиця, чиста єст. Яко на небесах і в раю, так і в церкві гріх міста не маєт. Кождий своє брем'я понесет. І ангелов, 5 апостолов, і святих злих бог не щадить, і коронованих вельможних станов змітуєт под ноги.

— Смотри як спочатку діавольськая хитрость през старших против богу незвитяжному воюєт і о самого Христа, сина божого, куситься, мовячи: «Поклони ми ся, все ти ам» — а кгди одповідь Христову услишав: «Іди за мною, Сатана, господу богу твоєму поклонишися і тому єдиному послужиши, служити [бо], а не пановати єси сотворен», тогди диявол, одскочивши, подвигнув на Христа власті набольшії дві: єдину — архієрейськую церковную власть, а другую — світськую, цесаря римського, власть, а до тих ще апостольськую здраду Іюди Іскаріотського приложив, і всіх лакомством посліпив, і Петра, верховного апостола, на одщепенство привів. Слишав його, пред всіми хвалячогося: «Єсли і всі соблазняться, але я, господи, не соблазнюся» — «Плоть єси, не хвалися». А кгди Петр обачив зверхность і можность і потужность суду на Христа і великость людей обраних, оглянувшися на свой убогий, малий, простацький, апостольський почет, а оні всі розбіглися, только єдин, молодший в літєх, Іоанн остався, і при нем только невісти плачуть, і самого Христа, пана їх, за шию на суд влекуть, і свідки збираються, судієве готові, блазньове зо всім народом Христу ругаються, і всі волають: «Возьми, распни його, кров його на нас і на дітєх наших, закон преступаєт, церков розмітуєт, сином божіїм бути себе повідаєт, царем себе називаєт. Не маємо, — мовять, — царя, токмо кесаря римського». Архієрей гнівається, шати на собі дрет, Пілатові 77 грозить, мовячи: «Єсли того не укрижуєш, не будеш товаришом кесарові»; тогди Пілат, умивши водою руки, видав Христа на смерть ганебную.

— А Петр, убоявшися, потрикроть запрівся Христа, пана свойого, а одошов преч, плачучи. Однак каявся того. І по воскресенії своєм Христос прилучив його до своїх апостолов. І потрикроть присєгав Петр апостольського лика не одлучатися, але єще, як братію свою, потвержати їх аж до смерті.

— Маєт папіж добрий приклад — Петрово і Павлово покаяніє і обращеніє.

— А претож розсуди собі кождий, од початку світа, яко той старий всігди і нині душ наших гонитель діавол єднаким способом своїм през найстарших, сильнійших і мудрійших станов против всесильному і премудрому богу воюєт, нашой доброй славі завидячи, которую он стратив, і нас наслідниками слави на тоє місце бог учинив. Того діля Сатана і сього остатнього віку, кончачи власть свою, през старших, найвищих, можнійших і мудрійших преложоних церков пустошить внутрнім неприятелем — архієрейом церковним римським, а другим — поганським цесарем нинішнім турецьким.

— Папеж, всіх ведучи до послушенства свойого, проклинаєт, мучить, забиваєт, войска насилаєт, панства і церкви забиваєт, вольності всякії одимуєт, грозить, кричить, трубить, уставичне войну точить, малих і великих соблазняючи, церков соборную кафоличеськую у своєм дворі у себе в Римі бути повідаєт, новини по світу розсилаєт, проповідников нових законов своїх, єзуїтов, по всьому світу розсилаєт, времена і літа ізміняєт і лічбу од створення світа змішав і скоротив, і антихриста утаїв, і, яко би єще месії з жидами чекаючи, отвергши Христову кров, опрісноки, ведле порядку Ааронового 78, із жидами уживаєт, Христа-царя, ієрея свойого, офіру, ведлуг порядку Мелхіседекового  79, одмітуєт.

— Аз другої сторони цесар поганський 80 церков з причини папезької опанував, до свойого панства всіх притягаючи, также, як папеж, церкви пустошить і на свої мечеті їх оборочаєт. Син чоловічеський 81 видан єст архієрейом і поганом на поруганіє, і, розпинаючи [його], насміваються, мовячи: «Єсли єси син божий, снійди со креста, будемо у тебе вірити; іних єси спасл, спаси себе і своїх нині».

— Таков єст промисл божий з початку світа о чоловічеськом роді нашом. Завжди справедливих людей напротивко несправедливих виставляєт. Авеля, молодшого, против Каїна, старшого брата, і з ліпшими офірами виставив і на смерть видав 82, котрого сам Христос усти своїми спом'янув. Єноха 83, первого пророка, о скончанню світа пророкувати послав. І Ноя 84 против всього світа єдиного виставив. І Авраама 85-патріарха против старшого, отця свойого, і против всіх одступников з вірою правдивою виставив. Ісаака 86, сина його, во образ Христов приняв. І Лота 87, братанича Авраамова, до содомлян 88 єдного послав: ліпший богу єдин спасаємий, ніжели множество погибаємих. І Якова 89, молодшого, против старшого Ісаава 90 благословенством патріаршим почтив, а Ісава, старшого, возненавидів. І Іосифа , молодшого, против всіх братій його умилував, і всі поклонитися йому мусіли. І Мойсея 92, єдиного, против фараона і против всіх єгиптян послав. І єгиптян в морі погубив, а по том і всіх жидов на пущі погубив, тілько два з оних зоставив, а Мойсею самому не припустив. І Ісуса Навіна 93, єдиного слугу Мойсейова, против тридцяти королев виставив: ліпше єдин творяй волю господню, нежели много беззаконников. Также против Навходоносора 94 і против всіх вавілончиков єдного Даниїла і трьох отроков 95 виставив, і, змішавшися з вавілончики, віру свою правдивую об'яснив.

— І так бог всегда чинити звикл, аби вірних своїх невольством караючи, утвержав, а невірних напоминав.

— І пророки всі тим же способом посилані були. І сам безгрішний Христос тим же бозьким промислом своїм на сей світ приходив, і невольним ся став, і дань цесарю поганському давав, і убозство великоє терпів, смерть ганебную подняв, і допекла вступував, аби нас всіх, яко син человічеський освободив вічними часи по сконченню марного сього світа. І апосто-лов, убогих учеников своїх, в неволю по всьому світу послав і зо всіма людьми невірними змішав.

— По том у триста і шесть літ для поган невірних царство християном в Константинополю на тисячу і на двісті літ дав був бог, аби тим жидов і поган собі привернув і всі зловірнії єретики осудив, аби не мовили противниці, іж бог сили не маєт. І предся нині жидове і папежниці з єретиками і погани мовять, іж для того не віримо, же царства христіанського свойого в Константинополю не маєте. А през тії всі великії літа, христианськоє царство видячи, чому всі не кристи-листеся? Але єще папіж І іншії одщепенці з єретиками од єдності церковної поутікали до Риму, як жидове до Самарії пред остатнею погибеллю своєю. А ледве только полтораста літ минуло, як турці-обрізанці, пособителі ваші, в Константинополю панують. І змішалисьте-ся з ними всі в купу, аби-сьмо вас упоминали, ніжли остатняя погибель всьому світу прийдет. І не речете, аби вас не упоминано.

— Так возлюбив бог мир, — [мовить апостол], — же сина свойого єдинородного послав, аби кождий віруючий в нього не погинув, але аби мів живот вічний. І єще Єноха і Ілію і Іоанна Богослова 96 пошлет, которих єще живо заховав свідками бути о трьох законах: Єнох о прирожоном законі учити будет, а Ілія о писаном людськом законі і о пророцєх і о Христі учити будет, а Іоанн Богослов о новом законі благодаті Христової вірних і невірних учити будет, аби не пришов і не поразив землю напрасно.

— Таков єст божий промисл о чоловічеськом роді нашом, которий з високості престола [царства] свойого промишляєт і о нашом російськом. Послав к нам двох патріархов од великих столиць, од великія Антіохія Іоакима і од Константинополя Ієремію, і великого протосингела Никифора, през которих нас карав, учив і письмом напоминав сього остатнього віку.

По которой розмові розішлися, нічого больш не чинячи. І з тим з сейму роз'їхалися. Аж по сеймі указавсє декрет сеймовий, яко би по той розмові статися мів, же король його милость узнаваєт, же оні добре учинили, а Річ Посполитая познавши, іж самі на доводєх противко них устали, і декрет на них вишов.

І так уставичне і по сей день на церков воюють, кого могучи лагодними слови, врядами, достойностями до себе зневоляють, а інших мучать, грозять, книгами фальшивими закидають, книги змишляють, пишуть под датою старою письмом старим, яко би колись тая згода трвати міла.

Але присмотрися пильно в самую річ, же хоть такоє письмо староє демони змишляють, але річ вся Потієва, яко би усти сам мовив. При том знайдеш слова там віка теперешнього уживанії, которих старії продки наші не уживали. Бо як поляці у свой язик намішали слов латинських, которих юж простії люде з налогу уживають, также і русь у свой язик намішала слов польських і оних уживають. Тогди снадне познаєш, же то книжки змишлені і неправдивії.

Наконець, хотячи тим барзій унію ствердити, тоє, що первій в нашій церкві ганили — згола всі наші церемонії і віри визнання і сакраменти — тоє все юж хвалять, только же бихмо папежа за голову признали, а всі церемонії наші похваляють. В чом явная єст облуда, припатрся.

То теж і короля собі з'єднали, аби не только духовного, але і свіцького вряду [не давати] нікому, кто не єст папежов, а русин, коли не [єст] уніятом. І вперед незнайомих питають, єсли поляк, чи єст католик, а єсли русин, чи єст уніят.

Наконець, і у права, коли стягаються з собою, теди также питаються, єсли католик альбо уніят, і на то баченнє мають.

В старанню малженства также великоє о том питаннє чинять і забороняють. Только коли трафиться руська богатая альбо дідичка маєтності, так же [хотя б] і геретичка, то позволяють своїм таковую взяти альбо поняти, повідаючи, же спасеться жена невірна о мужі вірні.

На столиці єпископськії не дбають о годного альбо, жеби ведлє канонов, хотяй повідають, же вцалє їм канони зоставлено. Поставять його, биле визнав папежа за голову, хотяй ледво читати будет уміти. А другий, як холмський, і читати не умів, а предся го поставили на єпископію. А коли спомянет кто, же не ведлуг канонов, зараз одповідають, же папіж його благословив, то юж годен. А оні теж попов глупих і неучених ставять, биле гроші брали.

А тую свою унію яко наймоцній і найліпшей умоцняють.

Припатр же ся, чоловіче христіанський, той всей справі, одколь початок взяла, яко ізперва діавол межи руссю забігав, аби православіє не коренилося 97, яко княжат лакомством, тиранством подавив, яко наук размножити не допущав; а которий хотів в Христі жити, кождий мусіз панства одстрадати, альбо у монастирі живота докончити, альбо живота пострадати; і так, не допустивши наукам ширитися, останок, що позостало од продков оних княжат, у віру римськую привів, а інших у безуміє.

І нинішнього часу тою ж проклятою унією на правовірних воюючи (кгди ж так завше діавол на церков божію воюєт, бо нужно єст царство небесноє і нужниці восхищають його), яко то западняя сторона ізперва ся кохала у гордості, так і тепер там пиха пануєт, і щокольвек чинить, все для того чинить, аби видимі чоловіки були і похвалу односили. А Христос, збавитель наш, не об'явився мудрим фарисеям 98 і законоучителєм, але убогим і неучоним, аби не мудростію Арістотелевою 99, поганською, але смиренкомудростію духа святого бозство своє показав. І для того сам покорний був, аби-сьмо покорнії всі були; для того не казав собі сокровища на землі збирати, але на небесєх, аби-сьмо там серця наші ховали, где і скарби наші, то єст до неба. А їх видимо, яко во всем противні суть євангелію Христову.

Але див, яко ложно [западниці] удають, аби їх перший папа мів бути наступником Петра, святого апостола [будьто би єпископа] римського, кгди ж не так ся заховують самі, яко Петр святий, ані учать ведлуг науки Петра святого. Бо і о том єст вонтпливость, єсли же так верховний апостол Петр в Римі єпископом був, бо і о том тісно вмістила барзо церков святая. А іж там святий апостол Петр не був єпископом, і то для відомості коротко указується од Діяній святих [апостолоз] 100 і з листов Петра святого і [святого] Павла 101, только мудре уживай, що кгди літа порахую всього теченія святого Петра і Павла, где і коли учив і где був послан которий 102.

Уваж добре пристє святого Павла до Риму, где обачив з порахування літ, же там в Римі не було Петра святого тогди, бо Павел святий єсли інших всіх, которих там застав, спомкнаєт, а о Петрі святом змінки не чинить; а певне, коли би там [Петр святий] був, а звлаща єпископом, не мів Павел святий його пробачати.

А іж Петр, святий апостол, не самому Римові, але вселенной апостол був і не до поган, але до обрізанних жребій служенія йому пав. А [то як же] римляне твердять свойого папу бути намісником Петру святому яко єпископу римському? Єпископство розуміється єдного місця особного і особливий пастир, абозім єпископом посполите того називаємо, которий одиної особної церкви єст самодержця і властитель. А в Письмі Святом нічого не найдем, аби Петр святий в Римі мів столець єпископський держати і Римові учителем [і] єпископом бути.

Кгди ж, яко історія церковная свідчить, іж [он] смерть приняв по воскресенії Хркста в шестьдесят і осмь літ; а Іоанн святий Богослов, на острові Патмос вовидений будучи і пишучи, там був по вознесенії Христовім 96-го року, яко о том історія церковная свідчить, пишучи посланія божія до седми церквей, о римськом єпископстві і о наслідництву Петровом змінки не чинить, окром, кгди його [тобто Рим] антихристовим Вавілоном називаєт.

1. Напрод то найдеш в Апок[аліпсисі] 103 13, 17 глав[і], одколя судимо, же Петр святий римської столиці власним єпископом не був, а то із тих причин:

2. їж в Письмі Апостольськом  104 [того] не найдується. А іж Петр святий всєй вселенній апостол [був], яко ж [би] он мів покинути вселенськоє посланіє і до римської столиці яко приватної єпископської [єпископії] прив'язоватися і єпископом бути?

3. Іж апостолу Петру злецено євангелію проповідати во Іудеї, а Павлу святому до поган [іти], о чом знайдеш у II посланії до галатов 105 (гл. 9, ст. 7 і 9), где Павлу святому до поган, а Петру святому до жидов проповідь поручено (там же, до галатов, гл. 9). Чому ж теди ми против ясному Письму Святому маєм вірити тому, жеби Петр святий, покинувши овечки свої власнії, в чужії, которії іному поручено, втручатися мів?

4. А хочай би і так було, яко гісторикове римськії твердать Петра святого 25 літ єпископією римською рядити, то власне потреба була Петру святому по вознесенії Христовім в 40 і З літа в Римі жити. Кгди ж 68 літ всього віку його по вознесенії Христові[м] було.

Але явне найдується в Діяніях апостольських Петра святого в року 44 не в Римі, але во Ієрусалимі в день Пасхи бути і з в'язення уйти, о чом в Діяніях апостольських в главі 12 пишет.

По том року 52-го пишет, по вознесенію господню, не в Римі, але во Ієрусалимі найдується, ано на оном заволаном апостольськом соборі. О чом маєш в Діяніях апостольських гл. 15-та, бо то значиться з листу Павла святого, до галат [ов] писаного. Абовім Павел святий зостав христіанином по вознесенії Христовім 35-року.

Придай же до того 3-ри літа, о которих сам споминаєт, же аж по трьох літах пришов в Ієрусалим оглядати Петра, о чом маєш ко гал [атов], гл. 23-тя.

Зась возьми 14-ть літ, о которих споминаєт, іж кгди тоє 14-ть літ минуло, пришов Петр до Ієрусалиму на звиш поменений синод апостольський, і з ним пришли Варнава 106 і Тит  107, о чом маєш [в листі його] до галат[ов], гл. 2, [ст. 1].

Лічи ж собі од вознесенія Христова до навернення Павла святого літ 35-ть, по том 3-ри літа, яко первий раз до Ієрусалима пришов, по том 14-ть літ, яко з Варнавою повторе пришов до Ієрусалима. Теди знайдуться 52-ва роки од вознесенія [Христова] до собору апостольського, на котром Петр святий не в Римі, але во Ієрусалимі, не біскупом римським, але апостолом Христовим найдується.

І Павел святий строфуєт його о лицемірстві [Послання до галатів гл. 2, ст. 12]. І з того знати, іж не був старший Петр святий од апостолов, але ровний всім, бо кгди би був княжатем апостольським, не смів би його Павел святий строфовати.

Не був теж [Петр святий] в Римі по року 52-му, але во Антіохії, о чом маєш до гал [атов] в пос[ланії] гл. 2, ст. 11, а по том заразом найдується не в Римі, але во Вавілоні, славном місті ассірійськом, о чом маєш в першом листі Петра святого [гл. 5, ст. 13].

По том зась в року 54-му не в Римі найдується, бо Павел святий того року з Коринфу до римлян писав лист свой  108, в котором поздоровляєт чольнійших христіан, которії в том часі в Римі мешкали, а Петра святого, так значного апостола, ні єдним словцом не споминаєт. А коли б Петр святий був там єпископом і церков божію там фундував, не смів би Павел святий на чужом основанії церкви божої будувати, яко о том сам свідчить, іж на чужом основанії нігде не будував [Послання до римлян, гл. 15, ст. 20].

Ані теж був в Римі [Петр святий] року 55-го, в которий час Павел святий з Ієрусалима, в'язнем будучи, до Риму през Юлія-сотника проважонии, которому на стрітеніє 109 всі христіане, которії в Римі були, за місто вишли аж до Пієва [Аппієва] торжища 110 і до оних трьох корчем, о чом знайдеш в Діяніях [гл. 28, ст. 15], где Павел святий, христіани вітаючи і много з ними бесідуючи, Петра святого не споминаєт і змінки о нем не чинить.

Ані теж в Римі [не] був року 58-го і 59-го, през которії дві літі Павел святий в Римі [учив], за вольностю сторожкою ходячи і всіх къ собі приймуючи, з жидами о невірстві розмовляючи і оним його оповідаючи, і [Христа проповідуючи], і іж до поган слово спасенія послатися мусить за непріятіє їх, где жидове з ним бесідують і кажуть йому, називаючи віру христіанськую єрессю і повідаючи, же о ней чули, але за правдивую не приймують. І там о святом Петрі нічого не споминаєт. О чом найдеш в конці Діяній.

І з того в'язення Павел святий писав листи з Риму до галатов, до єфесов 111, до тессалоников  112, [другий лист] до Филимона 113, вторий лист до Тимофея 114. В которих листєх знайдеш то, где Павел святий значнійших христіан, которії на той час в Римі були, споминаєт, а о Петрі святом жадної змінки не чинить. Которого би був не утаїв, кгди би в Римі був альбо єпископію держав. Теди би був альбо його, альбо єпископію його спом'янув.

Але що больше, найдеш в листєх святого Павла до філшписов 115, до тессалоников і до Филимона писаних, где [з] своїм іменем і ім'я Тимофеєво в способ його служби споминаєт, а Петра святого не споминаєт. А певне би спом'янув, кгди би альбо єпископом, альбо сам на той час в Римі мешкав. А Павел святий дві літи зуповних в Римі учив.

А в канонах святих написано: «Павел святий Петра святого строфуєт». Чого би не [смів] учинити, кгди би йому не був ровен. Потому, іж Павел святий проповідав бути Христа головою церкви і каменем краєугольним, а Петр святий, єсли он був камень вірі і головою церкви божої, теди би му Павел святий достоїнства і владзи не уймовав. О чом маєш до ефесов в першом листі, гл. 22, і в втором листі, гл. 20.

Не був теж в Римі Петр святий і тогди, кгди Павел святий з Риму писав до філіпписов в листі осьмом, где пишет, іж в Римі не маєт розного собі в проповіді слова божого, которий би мів щире справи ваші на баченню, кгди, — повідаєт, — всі свої[х] [справ] іщут, а не Іисус Христових. Одтоль значиться, іж альбо Петр святий в Римі не був, альбо Павел святий, там будучи, не Христових, але своїх приватних справ уживав, яко теперешнії римськії біскупове.

Ані теж був Петр святий в Римі, коли лист до каласаїв 116 з Риму був писан, альбовім кождого такового, которий би собі над каласаями старшинство признавав, в тихості ума і во службі ангельськой, зась кгди певних покармов заказував, кгди образ побожності в вольной службі і тілу свойому не фолькгуючи, що тепер римськії мніхи чинять, же тіла свої бичують. З тих теди слов, альбо Петр святий на той час в Римі не був, кгди тоє писано, або Павел святий барзо упорне против ньому грішить.

Зась знову в Римі і на он час [Петр святий] не був, [коли лист до колосиїв з Риму був писан], кгди Павел святий споминаєт Арістарха 117 і Марка 118, други Варнавині і Іїсусові 119, которого Іісуса гостем називають [Юстом називають] , которії в той час в Римі були, і Павел святий їх споминаєт, іж од обрізанії були йому утіхою і споспішники в будуванню церкви Христови.

Ані теж в той час не був в Римі, кгди Павел святий до Тимофея вторий лист писав о том Онисифору 120, которий його з пильностю в Римі шукав, а там не споминаєт о святом Петрі. А кгди би Петр святий в Римі був альбо столець єпископській держав, тогди би оний Онисифор, не питаючися леда куди, але би зараз пошов до Петра святого альбо до його намісника.

Ані теж був в Римі, кгди Павел святий писав до філіпписійов з Риму, в котором [листі] споминаєт Єпіфрата  121, Марка, Арістарха, Дімаса 122 і Луку 123, повідаючи, же оні йому були помочні б проповіді слова божого, а Петра святого ані його намісника не споминаєт.

Уваж же ту, христіанський чоловіче, яко римськая столиця привлащаєт своїм папежом, яко би оні міли бути намісниками Петру святому яко єпископу римському, а в Письмі Святом не знайдеш того, аби мів бути єпископом римським, а, наконець, і то, аби в Римі мів пострадати. Овшем з історій церковних їх же власних римських показується, же Петр святий не в Римі, але во Ієрусалимі расп'ят був, яко Николай Ліра 124, которий пишет на дванадцєть третюю главу Матфея святого, другий Єронім святий, презвітер (в Ієрусалимі стремглав разп'ятий був, яко пишет Николай Ліра в Тол кованії Євангелія на двадцеть третюю главу св. Матфея, а другий Геронім, презвітер) римського костьол а й Дімаса-папежа 125 найкоханший будучи, тот, пишучи на главу Матфея святого 23-ю і 24-ю [в Толкованії на главу 23-ю і 24-ю Матфеєва Євангелія] о том явне пишет.

З тих теди причин столиця римськая неслушне собі привлащаєт од святого Петра суксцесію, бо ся ту показало десятьма способи: першая, іж в Письмі Святом того немаш; другая, іж Петр святий не Римові, але вселенной апостолом був; третяя, іж Петру святому не до поган, але до обрізаних на проповідь [іти] жребій пав; четвертая, іж в Римі там його бути не споминаєт; п'ятоє, іж в Вавілоні, ассірійськом місті, учив; шестоє, іж обадва листи свої не до римлян, але до жидоз писав; седьмоє, іж не Петр, але Павел святий римлян, там сам будучи, яко і през листи учив; осьмоє, іж Петр святий не в Римі, але во Антіохії седм літ євангелізував в Понті 126, в Галатії, в Вітінії 127, в Каппадокії і во Азії, о чом гісторик костьола римського церковний Євсевій в третіх книгах своїх в главі 1-й пишет; дев'ятеє, іж із власних же листов його явне той же Євсевій 128 в тих книгах своїх главі 4-й пишет тими слови, в которих мовить, [з которих] сторонах Петр святий тим, которії були од обрізанія, Христа ісповідав — в Понті, в Галатії і во Ахії 129, явне писав, ні до кого [іного], только до жидов, і одтоль знати, же до римлян нікгди не писав і учителем їх не був; десятоє, іж Іриней, гісторик костьола, учитель церковний , виписуючи лічбу єпископов римських і споминаючи Климента 131, єпископа римського, которий апостолов знав Добре і за їх віру христіанином зостав, і третім єпископом його бути лічить, а вторим Анаклета 132, а первим Ліна 133.

[3] тих так значних свідоцтв і сліпий ощутити може, же Петр святий нікгди єпископом Риму не був і онії слова, Петру реченії, до столиці римської не стягаються, аби она сама только міла власть на землі в'язати і рішати і [двері] до неба ключами Петровими одтворяти. Бо тії слова только трикрат йому отверженію Служать: «Ти єси Петр, то єст камень віри, і на том камені церков мою збудую, і врата адова не одоліють її» [Матфей, гл. 16, ст. 18]. Зась знову [мовить]: «Петре, паси агнца моя, паси овца моя» [Іоанн, гл. 21, ст. 15]. І для того, кгди трикроть його питаєт, же ся трикроть запрів, зась знову мовить: «Петре, тобі дам ключі царства небесного. Що зв'яжеш на землі, будет зв'язано на небесі» [Матфей, гл. 16, ст. 18]. А то не для чого іншого мовить йому, только для того, аби для спасенія свойого не розпачався. Также і тії ключі не только Римові, але всім преложоним духовним служать.

Але то дух антихристов вимислив здавна, аби тим снадней папу самого умовити могл, ніжли при чотирьох патріархах будучого, бо снадне чотири в п'ятом виступок обачать, будучи йому ровні властію, з того строфувати його могуть. А тепер ніхто строфувати його не может, і що-кольвек учинить, би теж і напротивнейшоє, тоє всі його подручники за річ правдивую приймують, хотяй часом самі відають, же противно правді, на то ся обезпечаючи, іж би он мів бути намісником Петра святого, которому Христос рек, же брами пекельнії його перемочи не могуть.

А то ся тут показало, же Петр святий римської столиці не був єпископом, за чим под тії дари його самі только єпископове римськії подпадати не могуть, але з іншими ровно. Яко ж діавол так уловив тую столицю западнюю, іж її найпервій од патріархов одорвав, а по том владзу свіцькую в Римі йому [папежу] подав, до того мудрость поганських філософов в сердцю їх залецив, которою уловлен будучи, смиренномудрі-єм божіїм погордів. При владзі світа того будучи, і мудрость світськую улюбив.

Которая його за всіми секзаками [секваками] до того привела, іж власнії слова Христові около пречистих тайн поживання совершенним живим тілом, [то єст] хлібом божественним, обернули на мертвий хліб, не веселля, але жалю, то єст он оплаток. А що большая, противко ясних слов Христових, которий мовить: «Кто не поживаєт тіла сина чоловічеського і не пієт крові його, живота вічного в собі не маєт». А мудрость римськая научаєт вірою досягати, іж во оплатку тіло і кров Христова єст. Що єст великоє матацтво і фундамент всіх інших єресей. Бо подобній було самому Спасителеві так речи: «Ту во єдном хлібі тіло і кров». Чого Христос не рекл, але розділив особно тіло под особою хліба, а кров под особою вина. Що щирей вселенський учитель, Павел святий, научаючи, мовить, же од господа то приняв; под хлібом — тіло, а под вином — кров Спасителєву, во пам'ять страданія його, вірним уживати кажет. А оні ввесь мир од святого келиха оддалили.

А по том іншії всі святості, которії церков святая од святих апостол і богоносних отець приняла, єдні проч викинули, а другії повиворочали.

І так діавол сіті свої ім далей, тим барзій в них розтягаєт. А господь бог ся в том кохаєт, в чом костьол альбо темплюм, взявши назвисько од потупленія віри Христови, забавляється.

Бо і царество грецькоє, котороє ся первій називало христіанським, міло в собі тую мудрость світськую і владзу земную. І для того яко самі цесарове христіанськії, так і патріархове всіх чотирьох столиць в рожнії блуди, герезії, одщепенства од православія вопадали. І для того господь бог, не хотячи дати погибнути тому царству, за великії добродітелі їх продков, помилував їх (що римляни казнею бути розуміють, але ми, православнії, помилуваннєм). Напервій мудрость світськую оддалив од них; а дав смиренномудріє, одняв скіпетра царськії, которії мучували православних христіан, а дав хоть поганина, але оборонцю. Которий, хочай то взявши свой кінсон, не только духовним, але і світським православним без дання причин жадної кривди не чинить, і, як пес, скарбу стережет, сам не разхищаєт і хотящим разхищати забороняєт.

Тут ся виповняють онії слова Христові, же брами пекельнії віри Христової, на визнанню Петра святого уфундованої, перемочи не могуть. Тут ся і онії слова виповняють: «Не бойся, малоє моє стадо, яко отець мой благоізволив вам дати царствіє небесноє». Тут ся виповняють [слова] і о оном кораблі, плаваючом по морю зуповном, же його волненіє затопити не может. Тут ся виповнили і онії слова: «Поселяю вас, яко овці посреді вовков».

Присмотрімо ж ся, яко поганин, ворожий неприятель, віри не ломлет, не губить, за віру не мучить, маєтностей земних не забираєт, до своєї віри кгвалтом не примушаєт, яко римськая столиця.

Нехай же тя не приводить до одступлення віри оздоба церемоній римських, вольності, розказування всьому світу, мудрость світа того і щастя світовоє. Бо тоє все не пользуєт, але вредить, і в том ані сам Христос, ані апостолове, ані отцеве святії не кохалися, і овшем од того бігали.

А [з] другої сторони — наших патріархов убозством і зневоленнєм не стидися. Сам абовім Спаситель за себе кінкон давав. І апостоли і святії отці аж до трьох сот і шести літ по вознесенії Христово [м] под нечестивими царями [жили]. І овшем з того ся тіш, іж наша церков єст уфундована і основана на Христі, камені краєугольном, засіла в Сіоні во Ієрусалимі, там, где все спасеніє наше содіяся; маєт в собі святості од Спасителя цалії, ненарушонії, віри визнання невонтпливії, і нераздрушонії. І онії обітниці Спасителеві на [нас] ся виповняють, же брами пекельнії православія церкви восточної не перемагають. Не только вселенський неприятель, але і з нас самих повставші ложнії учителі, ухопленії мудростію римською, одступленієм своїм правовірних христіан одоліти не могуть.

В том можеш собі на приклад взяти братство віленськоє 135, як його превратити не могуть од православія ні огнь, ні меч, але тим барзій бог їх подкріпляєт, так, іж в нім знайдуються люде учонії, годнії, терпливії, смиренномудрії; мають шлем спасенія і меч духовний, одолівають властєм потужним, духовной і світськой, а слово божіє не в'яжеться, але овшем ростет і множиться у правовірующих.

Не слухай же тих баламутов, которії тобі вдають, іж би там церков божія правдивая міла бути, где владза світськая з духовною змішалася, где пиха гніздо собі збудувала, где мудрость світа того пануєт, где філософія поганськая, Арістотелева наука, слово божіє виворочаєт і інако вірити кажет, где духовнії пространно живуть, вольностей вшеляких заживають, на віру [православную] і святую не словом божим, але мечем воюють. Бігай од них, бігай! Бо то не Христова, але антихристова віра, которої ся противниці наші держать.











АНОНІМ

Пересторога — твір зберігся в єдиному повному списку, знайденому в архівних матеріалах львівського братства. Вперше опублікував його Денис Зубрицький у вид.: Акты, относящиеся к истории Западной России. Спб., 1851, т. 4, № 406, с. 203 — 236; вдруге — М. С. Возняк у кн.: Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові Львів, 1954, с. 25 — 63.

Подається за рукописом, який зберігається у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (далі ЦНБ), ф. 206 М/27, с. 99 — 130.


 1 Пересторога — православний антиуніатський публіцистичний трактат, написаний невідомим автором бл. 1605 р., в якому викладається історія боротьби православних проти католицизму та унії і викривається гнобительська політика шляхетської Польщі на східнослов'янських землях.

 2 Петро — апостол, єпископ римський; за євангельською легендою, один із найближчих учнів і послідовників Ісуса Христа, який проповідував його вчення від Вавілона до Рима, де бл. 68 р., за імператора Нерона, його спіткала мученицька смерть. Діяльність Петра в Римі висувається як аргумент ідеї папства: за уявленнями католицьких богословів, Петро впродовж 25-ти років був першим римським єпископом і передав главенство над церквою римським папам.

 3 Флоренський (Флорентійський) собор — церковний собор 1439 — 1442 рр., на якому було зроблено спробу об'єднати католицьку і православну церкви під зверхністю римського папи; угоду підписав київський митрополит Ісидор; розірвано її православною церквою 1472 р.

 4 Ісидор (? — 1462) — київський митрополит, за походженням грек. 1438 р. він підписав Флорентійську унію — угоду про об'єднання східної і західної християнських церков під зверхністю папи римського, за що був позбавлений сану московським князем Василієм Темним; утік до Рима, де дістав титул константинопольського патріарха.

 5 ...прийняли віру христіанськую уперед, ніжлиляхове ... — Християнізація польських земель почалася в 966 р. особистим схрещенням князя Мєшка І (бл. 922 — 992); церковна організація формувалася протягом 968 — 1000 рр., зокрема за панування Болеслава І Хороброго (966 — 1025).

 6 Домінікани — католицький чернечий орден, сформований у XIII ст. святим Домініком; завдяки суворому статуту і чіткій організації став потужним знаряддям папства, зокрема в місіонерській та інквізиційній діяльності; активно поширював католицизм на східнослов'янських землях, куди проник уже близько 1222 р.

 7 Константин Константинович — Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (1526 — 1608), волинський князь, київський воєвода, багатий і впливовий магнат, один з провідних діячів православного табору у боротьбі проти католицької агресії та унії. За його підтримкою в

Острозі сформувався гурток православних книжників, були засновані школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школа (1576) і друкарня (1578) в Острозі. Острозький гурток — один із перших на Україні ренесансно-гуманістичних осередків.

 8 ... великий король польський... — Стефан Баторій (1533 — 1586), польський король з 1576 р., який щодо православної церкви провадив відносно толерантну політику.

 9 ...патріарх Іоаким антіохійський пepвий, а по том константинопольський в землю руськую приїхали і час немалий каждий з них приїздом своїм перемешкували... — Антіохійський патріарх Іоаким приїхав на Русь 1586 р.; перебуваючи у Львові, підтвердив новий статут львівського братства та ідею заснування при братстві школи середнього типу, а також спорудження будинків для шпиталю, друкарні та кам'яної церкви; константинопольський патріарх Ієремія Транос (? — 1595) приїхав на Русь 1588 р.; вів переговори у справі заснування московського патріархату; підтримав львівських братчиків у їхньому суперництві з православним єпископом Гедеоном Балабаном, а згодом (1593) надав братству право ставропігії; змістив «неправедного» київського митрополита Онисифора та поставив на митрополичу кафедру Михаїла Рогозу.

 10 Братства — громадські організації православних міщан у XVI і XVII ст., які боролися проти національно-релігійного і соціального гноблення та експансії католицизму; утримували школи, друкарні, шпиталі, стимулювали розвиток літератури, музики, образотворчого мистецтва, будівництва та архітектури.

 11 Ставропігія — привілей не залежати від місцевої церковної влади, зокрема від влади місцевого єпископа, а підпорядковуватися безпосередньо владі вищій — митрополиту, патріарху, синоду. Це право константинопольський патріарх Ієремія 1593 р. надав львівському Успенському братству — національно-релігійному об'єднанню українських православних міщан, заснованому в XV ст.; розквіт діяльності цього братства припадає на кінець XVI — початок XVII ст., коли воно стало осередком культурно-національного руху на західноукраїнських землях; його називали Ставропігіальним або просто Ставропігією.

 12 Скумин-Тишкевич Федір (? — 1618) — білоруський магнат, державний діяч Великого князівства Литовського, меценат.

 13 Онисифор двоженець — київський митрополит (1578 — 1589), який був прозваний Дівочкою за те, що до посвячення мав двох жінок і продовжував з ними жити, прийнявши духовний сан; позбавлений митрополичої кафедри патріархом Ієрємією.

 14 Михаїл Рагоза (Рогоза; ? — 1599) — київський митрополит з 1589 р., один з ініціаторів й організаторів Брестської церковної унії 1596 р.

 15 Тимофей Злоба — супрасльський архімандрит; патріарх Ієремія змістив його як звинуваченого у «мужебойстві».

 16 ...ве Львові науки визволенії [заклав], язика словенськаго і грецькаго граматику видрукувати подав і через митрополита елассонського й димониського Арсенія през дві літі учив... — Йдеться про львівську братську школу, в якій навчалися діти різних станів; навчання велося тодішньою українською мовою, вивчалися церковнослов'янська, грецька, латинська і польська мови, а також «вільні» («визволені») науки: граматика, математика, астрономія, поетика, риторика, філософія, теологія. У 1586 — 1588 рр. ректором і викладачем грецької мови у цій школі був грек Арсеній (1549 — 1626), колишній єпископ у Елассоні і Димоні. За його участю львівські вчені уклали підручник граматики під назвою «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго єллинослованскаго языка. Совершеннаго искусства осми частей слова. Ко наказанію многоименитому російскому роду» (Львів.

1591) В укладанні і виданні книги могли брати участь тодішні вчителі львівської школи Стефан і Лаврентій Зизанії та Кирило Транквіліон-Ставровецький, Арсеній написав також грецькими віршами «Опис подорожі до Московії», виданий у Парижі 1749 р.

 17 Кирил луцький — тобто Кирило Терлецький (? — 1607), україисько-білоруський церковний діяч, єпископ пінський і турівський, луцький і острозький, один з ініціаторів і організаторів Брестської церковної унії 1596 в.

 18 Замойський Ян (1542 — 1605) — польський політичний, військовий і культурний діяч, меценат, ідеолог середньої шляхти; був підканцлером коронним (з 1576 р.) і канцлером великим коронним (з 1578 р.), гетьманом великим коронним (з 158! р.); ректором університету в Падуї; секретарем короля; головним порадником Стефана Баторія. Протектор гуманізму, опікун письменників; заклав Замости, де 1595 р. заснував Замойську академію — школу, яка відзначалася високим рівнем навчання і антнєзуїтським спрямуванням (занепала у другій половині XVII ст., а в 1784 р. її перетворено на ліцей); при академії діяли друкарня та бібліотека; в школі здобуло освіту чимало українців.

 19 Гедеон Балабан (бл. 1530 — 1607) — львівський православний єпископ з 1565 р., один з ініціаторів унії, згодом став її противником, намагався підпорядкувати братства єпископській владі, меценат.

 20 Мелетій Хрептович-Богуринський (? — 1593) — український церковний діяч, з 1576 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря, з 1579 р. управитель Володимирського єпископства, з 1588 р. вододимирський єпископ.

 21 ...архімандриту Печерського монастиря... — Архімандритом Києво-Печерського монастиря у 1593 — 1599 рр. був Никифор Тур, активний противник унії, учасник Брестського православного собору 1596 р.

 22 Хвалимини — мабуть, Фалішичі (Фалемичі, або Хвалимичі), маєток луцького єпископства при р. Лузі, на південний схід від Луцька.

 23 Іпатій Потій (1541 — 1613) — українсько-білоруський церковно-політичний діяч, письменник, проповідник, з 1593 р. володимирський православний єпископ; один з ініціаторів і організаторів Брестської церковної унії 1596 р.; з 1600 р. уніатський митрополит; автор полемічних творів, спрямованих проти православних і протестантів.

 24 Константин Копронім (Коваллін, Константан V; 719 — 775) — візантійський імператор (з 741 р.); будучи провідником іконоборства, жорстоко переслідував шанувальників ікон, домігся засудження церковним собором 754 р. іконошанування, конфіскував багатства монастирів; безперервно й успішно воював з арабами та болгарами.

 25 Перемиський Михаїл — Михаїл Копистенський (? — 1610), перемишльський і самбірський православний єпископ, активний противник унії.

 26 Іуда Іскаріотський (родом з Іскаріота, чи Каріота) — біблійний новозавітний персонаж; один з дванадцяти апостолів — учнів Ісуса Христа; зрадив свого вчителя за тридцять срібняків.

 27 ...перший камень кинути по-євангельському... — Йдеться про євангельський епізод: книжники і фарисеї привели до Ісуса Христа жінку, викриту в перелюбстві, за що її згідно Мойсеевого закону належало побити камінням. Ісус сказав їм: «Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!» І книжники та ферисеї стали один по одному виходити, аж доки не повиходили всі (Євангеліє від Іоанна, гл. 8, ст. З — 11).

 28 ...луцький почав намовляти... — Йдеться про Кирила Тер.лецького.

 29 ...намовляти... володимирського... — Іпатія Потія.

 30 ...зе львовським... — з Гедеоном Балабаном.

 31 ...і холмським — з Діонісіем Збирозьким, чи Збируйським

 32 ...премиськогo... — Михаїла Копистенського.

 33 ...кроль був пан валечний, о войні больш мислив... — Йдеться про Казимира Ягелончика (1427 — 1492), великого князя литовського з 1440 і короля польського з 1447 р.; приєднав до Польщі Пруссію, у зв'язку з чим вибухнула тринадцятилітня (1454 — 1466) війна між Польщею і хрестоносцями за Східне Помор'я; обмежував владу католицької церкви, сприяв економічному, політичному і культурному розвитку своєї держави.

 34 Бернат Маційовський (Бернард Мацієвський; 1548 — 1605) — луцький католицький єпископ, згодом краківський кардинал і примас, один з організаторів Брестської унії 1596 р.

 35 ...кгди король... у Люблині з ними ся з'їхав... — Королем з 1587 по 1632 р. був Зигмунд III Ваза (1566 — 1632); за його панування і з його підтримкою розвинулася в Речі Посполитій контрреформація, набули ваги єзуїти, активізувалася католицька експансія на східнослов'янських землях, що й призвело до проголошення Брестської церковної унії 1596 р.

 36 ...до отця папежа... — На той час (1592 — 1605) папою був Климент VIII (1536 — 1605).

 37 ...календар новий приняти мусили. — Йдеться про реформований, так званий григоріанський календар, запроваджений папою Григорієм XIII за проектом італійського вченого Ліліо 1582 р. на зміну давнішого, юліанського календаря, введеного Юлієм Цезарем на пропозицію александрійського астронома Созігена 46 р. до н. е. і прийнятого християнською церквою у 325 р. н. е. на Нікейському соборі. Православні Речі Посполитої чинили опір григоріанській календарній реформі, розцінюючи її впровадження як один із проявів католицької експансії.

 38 ...все христіанство подвигнулося до святійшого патріархи... просячи о ратунок. — Йдеться про Ієремію II Траноса, константинопольського патріарха, активного борця за православ'я проти католицизму і протестантизму, письменника-полеміста.

 39 Никифор (? — після 1596) — великий протосингел і екзарх константинопольського патріарха в православній церкві Речі Посполитої; брав участь у Брестському православному соборі 1596 р., на якому проголосив анафему уніатам; польські власті звинуватили його в шпигунстві на користь Туреччини і ув'язнили в Марієнбурзькому замку (у Мальброку), де він незабаром помер.

 40 ...кгди нікоторий господар волоський наступувати мів... на господарство волоськоє... — Йдеться, мабуть, про Михайла Хороброго (1558 — 1601), господаря Волощини з 1593 р., який прагнув створити централізовану державу; боровся проти турецького панування, за об'єднання Волощини, Молдавії і Трансільванії, спираючись, зокрема, і на українське козацтво.

 41 ...гетьман коронний Ян Замойський з войски коронними упровадив іншого господаря на господарство волоськоє... — У 1600 р. Ян Замойський встановив зверхництво Речі Посполитої над Молдавією і Волощиною; 1601 р. Михайла Хороброго — господаря Волощини — було вбито, а на господарстві утвердився Ієремій Могила (до 1606 р.), брат батька Петра Могили Симеона.

 42 ...слова Спасителеві, кгди оной жені хананейськой рек: «Неслушная ест реч одняти хліб дітєм і поверечи псом...» — Євангеліє від Матфея, гл. 15, ст. 26.

 43 ...з сином своїм, воєводою волинським... — Йдеться про Януша Костянтиновича Острозького (1554 — 1620).

 44 Скарга Петро (Петро Повенський; 1536 — 1612) — польський церковно-політичний діяч, єзуїт, теолог, письменник-полеміст, проповідник, автор житій святих; ідеолог польської контрреформації, провідник Ідеї унії

православної церкви з католицькою в Речі Посполитій; засновник єзуїтських колегій, ректор єзуїтської школи у Вільні; один з ініціаторів і пропагандистів Брестської унії 1596 р.

 45 ...віленськоє [братство] вкупі зостало, маючи при собі геретиков, которих їм господь бог заступцями дав. — Йдеться, мабуть, про спілкування віленських православних братчиків з протестантами.

 46 «Не бойся, малоє моє стадо, яко благоволив отець ваш небесний дати вам царство небесноє» — Див. Євангеліє від Луки, гл. 12, ст. 32.

 47 «...брами пекельнії не могли перемочи». — Див. Євангеліє від Матфея, гл. 16, ст. 18.

 48 ...почавши од Жикгмонта, кроля старого, діда кроля його милості... — Йдеться про Зигмунда І Старого (1467 — 1548), короля польського і великого князя литовського з 1506 р., сина Казимира Ягелончика; разом із своєю жінкою Боною він змагався за зміцнення королівської влади, спираючись на магнатів; за його панування точилася боротьба між різними магнатськими партіями, а шляхта виступала проти магнатської олігархії. Водночас це була доба розквіту культури, науки і мистецтва польського Ренесансу.

 49 ...Августа, вуя [його]... — Тобто Зигмунта II Августа (1520 — 1572), польського короля формально з 1529, а фактично з 1548 р., великого князя литовського з 1529 р., сина Зигмунта Старого і Бони; намагався дотримуватися віросповідної толеранції й уникати релігійних зіткнень; протегував мистецтву і науці, продовжуючи культурну політику своїх батьків.

 50 ...Генріка... — Йдеться про Генріха Валуа (1551 — 1589), сина французького короля Генріха II; був обраний польським королем у 1573 р., але, прибувши до Польщі 1574 р., через кілька місяців утік до Франції, де успадкував трон по смерті свого брата Карла IX.

 51 ...Стефана... — польського короля Стефана Баторія.

 52 Мальборк — місто поблизу Гданська; виросло навколо замку Марієнбург, побудованого хрестоносцями; у 1309-1457 рр. було резиденцією великого магістра ордену хрестоносців; потужна фортеця; з 1460 р. належало Польщі.

 53 ...по реченому Павлом-апостолом: «НевЂжду страхом cпасати». — Див.: Послання апостола Павла до филип'ян, гл. 2, ст. 12.

 54 ...і найвищому пастиру... — папі римському.

 55 ...єще, коли поганин не держав і самого патріархи і панства в руках своїх не мав. — Йдеться про час, коли турки ще не підкорили Візантію і Константинополь.

 56 ...львовський і премиcльський... — Гедеон Балабан і Михаїл Копистенський.

 57 ...митрополита Михаїла... — Михаїла Рогозу.

 58 Школу кгрецькую... — львівську братську школу. 59 Розказаннєм вселенського патріарха... — константинопольського патріарха Ієремії.

 60 Іосиф (Іосиф II) — константинопольський патріарх у 1416 — 1439 рр.

 61 Іоанн Палеолокг — візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог (1425 — 1448); брав участь у Ферраро-Флорентійському церковному соборі; прихильник унії православної і католицької церков.

 62 Євгеній — тобто Євгеній IV, обраний папою в 1431 р.; за нього з його участю проходив Ферраро-Флорентійський церковний собор і в 1439 р. було укладено Флорентійську унію між католицькою і православною церквами.

 63 А турцізаразом Константинополь взяли. Юж тому полтораста літ минуло. — Турки взяли Константинополь в 1453 р.

 61 ...по одпаденню римських заходних народов... — Йдеться про розділення християнської церкви.

 65 ...митрополит... Михайло... — тобто Михаїл Рогоза.

 68 ...яко би Ваганініте во Язоті з Дагоном... — Місце попсоване, треба: «... яко би от Авенезера во Язот з Дагоном...» (див.: Перша Книга Царств, гл. 5, ст. 1). Авенезер (Аван-Езер) — згадувана в Біблії місцевість, де пророк Самуїл поставив камінь на відзнаку перемоги ізраїльтян над філістимлянами (Перша Книга Царств, гл. 4, ст. 1, 12); точне місцезнаходження її невідоме. Язот (Азот) — одне з п'яти головних філістимських міст, багате й укріплене, з храмом Дагону (Книга Ісуса Навіна, гл. 13, ст. 3). Дагон — філістимське божество; уявлялось у вигляді морської риби з людським лицем і руками.

 67 Ієлій (Ілій, !лія) — біблійний старозавітний персонаж — ізраїльський первосвященик і суддя; життя його припало на часи релігійно-морального розкладу давніх євреїв і підкорення їх філістимлянам.

 68 Офній і Фінн (Офні і Фінеєс) — біблійні старозавітні персонажі — сини первосвященика Ілії; уславились негідним поводженням; бог покарав їх на смерть.

 69 Іоанн Златоуст (бл. 347 — 407) — візантійський християнський письменник-теолог, архієпископ і патріарх константинопольський у 398 — 403 та 404 рр., один із отців церкви; блискучий проповідник (звідси прізвисько); гостро критикував тогочасне суспільство. Помер на засланні.

 70 Стефан Зизаній Тустановcький (бл. 1570 — після 1600) — український письменник-полеміст, проповідник і педагог, один із засновників львівської братської школи; автор «Катехізису» (1595), «Ізложеніяовірі...» (1596), «Казанія святого Кирила...» (1596); викривав зловживання церковної верхівки, закликав протистояти католицькій експансії.

 71 Христофор Філалет (Христосвіт Правдолюбний) — псевдонім автора одного з найвидатніших творів української полемічної літератури кінця XVI ст.: Апокрисис, альбо одповідь на книжки о соборі берестейськом... (1597 — 1598). Твір написано з антипапських позицій; припускають, що під цим псевдонімом заховався учасник Острозького вченого гуртка Мартин Броневський.

 72 Лятос Ян (1539 — початок XVII ст.) — лікар і астроном, професор Краківського університету, католик. Критикував новий календар, введений папою Григорієм XIII в 1582 р.; залишив Краків і оселився при дворі князя. Костянтина-Василя Острозького.

 73 Віccapіон — архієпископ нікейський, вождь латинофільської партії серед візантійського духівництва; на Ферраро-Флорентійському соборі 1439 р. під його впливом греки, погрожувані турками, схилились до унії з латинською церквою; став кардиналом; автор полемічних творів уніатського спрямування; очолював грецьких гуманістів в Італії, перекладав Арістотеля і Феофраста, популяризував Платона, організував «академію» — гурток вчених людей і бібліотеку, яку згодом передав Венеції у громадське користування.

 74 Марко (? — 1450) — ефеський митрополит, захисник православ'я на Ферраро-Флорентійському соборі 1439 р. і після нього. Автор полемічних антикатолицьких творів «Послання про Флорентійський собор», «Окружне послання до всіх, хто живе на землі», «Розмисл про освячення дарів» та ін.

 75 Клірик Острозький — псевдонім українського православного письменника-полеміста кінця XVI — початку XVII ст.; належав до острозького вченого гуртка; автор послань, спрямованих проти Іпатія Потія та інших прихильників унії, «Історії про лістрікійський, тобто розбійницький, Феррарський, або Флоренський собор» (1598 — 1599).

 76 Kаяфа — іудейський первосвященик. За євангельською легендою, на його первосвященство припадає земна діяльність Ісуса Христа, якого з ініціативи Каяфи було приречено до страти і віддано на суд Пілатові. 77 Понтій Пілат — римський намісник Іудеї; за євангельською легендою, віддав, хоч і неохоче («умивши руки»), Ісуса Христа на розп'яття. 78 ...ведле порядку Ааронового... — Йдеться про здійснення таїнства причастя за православним обрядом. Аарон, за біблійною легендою, перший старозавітний первосвященик, старший брат Мойсея, увесь його рід був вибраний богом для первосвященницького і священницького служіння в старозавітній церкві. Як перший первосвященик Старого завіту Аарон, за апостолом Павлом (див. Послання до євреїв, гл. 5, ст. 4 — 6), був прообразом Ісуса Христа, первосвященика Нового завіту, і як такий почитається православною церквою.

 79 ...ведлуг порядку Мелxiседекового... — Йдеться про здійснення таїнства причастя за католицьким обрядом, котрий прирівнюється полемістом до обряду, що застосовувався, за біблійними переказами, в часи салимського (ієрусалимського) царя Мелхіседека, який, не будучи поставлений у священики, приносив в жертву богу хліб і вино.

 80 Цесар поганський — турецький султан.

 81 Син чоловічеський — Ісус Христос.

 82 Авеля... против Каїна... з ліпшими офірами виставив і на смерть видав... — Йдеться про біблійних старозавітних персонажів, синів Адама і Єви. Каїн-землероб приніс жертву богові «від плодів земних»; бог відхилив її, а прийняв прихильно жертву Авеля-пастуха ягнятами-первістками. Каїн позаздрив Авелю і вбив його. Це було перше вбивство між людьми.

 83 Єноx — біблійний старозавітний персонаж, нащадок Сіфа, батько Мафусаїла. Взятий живим на небо за благочестя.

 84 Ной — біблійний персонаж, старозавітний патріарх, син Ламеха. За велінням бога, спорудив ковчег, на якому разом з родиною врятувався від всесвітнього потопу і продовжив рід людський.

 85 Авраам — біблійний старозавітний персонаж, одинадцятий патріарх після потопу; вірою і праведністю перевищував усіх старозавітних праведників; родоначальник євреїв (через свого сина Ісаака) та ізмаїльтян, тобто арабів (через свого сина Ізмаїла).

 86 Іcаак — біблійний старозавітний персонаж, іудейський патріарх, син Авраама; батько хотів принести його в жертву богові на знак безумовної покори господній волі, але ангел врятував Ісаака від смерті.

 87 Лот — біблійний старозавітний персонаж, небіж Авраама; жив у місті Содомі, звідки його вивів ангел, після чого Содом було спалено вогняним дощем, а Лот поселився в пустині.

 88 Содомляни — жителі Содома. Содом і Гоморра — міста в Палестині, які, за біблійною легендою, були знищені небесним вогнем у часи Авраама; на їхньому місці розлилося Мертве море.

 89 Іаков (Яков, або Ізраїль) — біблійний старозавітний персонаж, другий син Ісаака; родоначальник ізраїльтян; його вабило мирне пастуше життя, відзначався працьовитістю і праведністю.

 90 Ісаав — біблійний старозавітний персонаж, старший син Ісаака, котрий продав своє первородство братові за чечевичну юшку.

 91 Іоcиф — біблійний старозавітний персонаж, син Іакова; через своїх синів Єфрема і Манасію родоначальник двох «колін ізраїлевих».

 92 Мойсей — за біблійною традицією, перший пророк Ягве і основоположник його релігії; законодавець, релігійний наставник і політичний вождь єврейських племен в «ісході» з Єгипту в Ханаан (Палестину). Історичні події, відбиті в легендах про Мойсея, мали місце в другій половині II тисячоліття до н. е.; Мойсею приписується авторство П'ятикнижжя, тобто перших п'яти книг старозавітної частини Біблії,

 93 Ісуc Hавін — біблійний старозавітний персонаж, наступник, Мойсея, вождь ізраїльтян, котрий завоював Хананею (Палестину).

 94 Навходоносор (Навуходоносор) — цар Вавілоні! з 605 по 562 р. до н. е.; підкорив Сірію і Палестину, зруйнував Іерусалимський храм; тринадцять років тримав у облозі Тір; прикрасив і укріпив Вавілон.

 95 ...Даниїла і трьох отроков... — Йдеться про Даниїла — біблійного старозавітного персонажа, іудейського пророка; під час нашестя Навуходоносора на Ієрусалим був узятий заложником, потрапив до царського палацу, дістав халдейське ім'я Валтасар, почав витлумачувати сни Навуходоносора. За відмову поклонитися статуї Бел-Меродаха, царевого патрона, його разом із трьома друзями (отроками) було ввергнуто у вогненну піч, та бог чудом урятував їх. Це вразило Навуходоносора, і він призначив усіх чотирьох на високі посади.

 95 Іоанн Богослов — за християнською традицією, апостол, улюбленець Ісуса Христа, автор «Євангелія від Іоанна», трьох послань і «Апокаліпсису».

 97 ...яко ізперва діавол межи руссю забігав, аби православіе не коренилося... — Йдеться про боротьбу між християнством і поганством.

 98 Фарисеї — послідовники релігійно-політичної течії, що виникла в Іудеї в середині II ст. до н. е.; противники християнських ідей, відзначалися фанатизмом і лицемірним святенництвом.

 99 Арістотель (384 — 322 до н. е.) — давньогрецький філософ; вагався між матеріалізмом та ідеалізмом; справив великий, вплив на розвиток європейської філософії в добу середньовіччя, зокрема на погляди отців церкви (патристику) і на схоластику; арістотелізм панував у європейських школах, в тому числі і на Україні, аж до кінця XVIII ст.

 100 Діянія святих [апостолов] — частина Нового завіту Біблії, авторство якої приписується апостолу і євангелісту Луці, супутнику і спо- движнику апостола Павла; викладає історію поширення християнства завдяки діяльності апостолів.

 101 ...листов Петра святого і [святого] Павла... — Послання, які входять до книги Послань апостолів, частини Нового завіту Біблії; тут міститься двадцять одне послання різних апостолів, серед яких два послання апостола Петра і чотирнадцять послань апостола Павла. Послання Петра — соборні, тобто адресовані усім християнам; послання Павла адресовані різним християнським общинам — римлянам, корінф'янам, галатам, ефесянам, филип'янам, колосянам, солунянам, євреям і окремим особам — Тимофію, Титу, Филимону.

 102 ...кгди літа порахую всього теченія святого Петра і Павла, где і коли учив і где був послан которий. — За християнськими переказами, апостол Петро проповідував в іудейському середовищі («від Вавілона до Рима»); апостол Павло проповідував серед поган, об'їздивши всю Азію, Іспанію, Британію, Італію.

 103 «Апокаліпсис» — одна з книг Нового завіту Біблії, вважається найдавнішим твором канонічної християнської літератури (68 — 69 рр.). У ній провіщаються містичні уявлення про майбутнє людства: боротьбу між Христом і Антихристом, «кінець світу», «тисячолітнє царство боже».

 104 ...в Письмі Апоcтольcьком... — тобто в Діяннях і Посланнях апостолів.

 105 ...у II посланії до галатов... — Йдеться про послання апостола Павла, адресоване до галатів, народу кельтського походження, який на початку нової ери жив у Малій Азії.

 106 Варнава — біблійний новозавітний персонаж, іудейський священослужитель на ім'я Іосія, котрий одним із перших прийняв хрещення. Відзначався вміниям потішати і давати добрі поради, за що християни прозвали його Варнавою — сином пророцтва, або иотіхи.

 167 Тит — один із сімдесяти апостолів, учень і супутник апостола Павла; висвячений Павлом на єпископа крітського; адресат одного з Павлових послань.

 108 ...Павел... з Коринфу до римлян писав лист свой... — Йдеться про послання апостола Павла до римлян (див. гл. 15, ст. 20).

 109 Стрітеніє — християнське православне свято в пам'ять описаної в Євангелії від Луки зустрічі старця Симеона з немовлям Ісусом, якого Марія і Йосиф, за звичаєм, принесли в єрусалимський храм. Симеон провістив, що немовля «прислужиться сп'асінню людей». Відзначається 2(15) лютого. На Русі пов'язувалось з господарчими моментами — знаменувало кінець зими і початок весни (зустріч зими з весною), підготовку до весняних польових робіт.

 110 Пієве [Аппієве] торжище (Форум Аппіїв) — місто в районі Помптійських боліт на Аппієвій дорозі з Рима до Капуї.

 111 Єфеси (ефесяни) — жителі Ефеса, міста на егейському березі Малої Азії.

 112 Тессалоники (солуняни) — жителі Фессалонік, чи Солуні — міста в Македонії.

 113 Филимон — один із сімдесяти апостолів, учень і сподвижник апостола Павла.

 114 Тимофей — один із сімдесяти апостолів, учень і сподвижник апостола Павла.

 115 Філіпписи (філіпійці, філіп'яни) — жителі міста Філіппи в Македонії, де, за християнськими переказами, апостол Павло заснував філіппійську церкву.

 116 Каласаї (колосяни) — жителі міста Колосси у Фрігії; тут виникла і прославилась християнська община, якій апостол Павло адресував одне із своїх послань. У VIII ст. на місці Колосси збудована.фортеця Хони.

 117 Арістарх — за християнськими переказами, сподвижник апостола Павла, супроводжував його в мандрах; був єпископом; за часів Нерона прийняв мученицьку смерть у Римі.

 118 Марк — євангеліст, сподвижник апостолів Павла і Варнави, перший єпископ Александрійської церкви.

 119 Іїсуc (Юст) — один із сподвижників апостола Павла, якого той згадує у посланні до колосян, гл. 4, ст. 11.

 120 Онисифор — біблійний новозавітний персонаж; у другому посланні до Тимофія (гл. 1, ст. 16) апостол Павло висловлює йому подяку за те, що той підкріпляв його, коли він був ув'язнений (гл. 4, ст. 19).

 121 Єпіфрат — мабуть, Спафрас, чи Єпафр, один із сімдесяти апостолів, сподвижник апостола Павла; Павло згадує про нього в посланні до колосян, гл. 1, ст. 7; гл. 4, ст. 12.

 122 Дімас — біблійний новозавітний персонаж, учень апостола Павла, згаданий ним у посланні до колосян, гл. 4, ст. 10, та в другому посланні до Тимофія, гл. 4, ст. 10.

 123 Лука — за бібілійними легендами, один з учнів Ісуса Христа, послідовник і сподвижник апостола Павла; йому приписується авторство двох книг Нового завіту Біблії — Євангелія від Луки і Діянь апостолів.

 124 Николай Ліра (бл. 1270 — 1349) — чернець-францісканець, богослов і проповідник, професор Паризького університету, автор першого повного коментаря до усіх книг Старого і Нового завітів.

 125 Дімас-папеж — папа римський у 366 — 384 рр.

 126 Понт — країна в північно-східній частині Малої Азії, на узбережжі Чорного моря; у 64 р. стала римською провінцією.

 127 Вітінія (Віфівія) — римська провінція у Малій Азії; за візантійських імператорів головними містами її були Нікомідія і Нікея.

 128 Євсевій — тобто Євсевій Памфіл (бл. 270 — бл. 340), один з найвидатніших істориків раннього середньовіччя, автор «Церковної історії»; вважається основоположником християнської церковної історіографії.

 129 Ахія (Аxая) — країна на півночі Пелопоннесу; після римського завоювання у 146 р. до н. е. стала римською провінцією, а її назва поширилась на всю Грецію.

 130 ... Іринеи, гісторик костьола, учитель церковний... — Ідеться, мабуть, про Ірінея (? — 202), одного з ідеологів («отців») християнської церкви, єпископа ліонського, знавця грецької поезії й філософії, хрестителя поган у Галлії; головний його твір «Проти єресей» присвячено полеміці з гностиками.

 131 Kлимент (? — бл. 103) — учень апостолів Петра і Павла, з 92 р. — римський єпископ. Імператор Траян заслав Климента в Херсонес Таврійський, де його було замучено.

 132 Анаклет. — Йдеться про Анакліта I, афінянина родом, римського папу в 79 — 91 рр.

 133 Лін — один із сімдесяти апостолів, котрий жив у 30 — 60-х роках; єпископ римський.

 134 ...патріархове всіх чотирьох столиць... — тобто Ієрусалима, Антіохії, Александрії і Константинополя.

 135 Братство віленськоє — національно-релігійна організація православного населення міста Вільно; з 1584 р. звалося Троїцьким, з 1605 р. — Святодухівським; проіснувало до кінця XVIII ст. і було осередком білорусько-українського політичного і культурного співробітництва; вело активну боротьбу проти католицької експансії на білоруські й українські землі; відіграло істотну роль у розвитку білоруської й української культури (шкільної освіти, літератури, книгодрукування).





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.