Попередня     Головна     Наступна             Див. варіант: Українські гуманісти епохи відродження




Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ

ΘΡΗΝΟΣ,


ТОБТО ПЛАЧ ЄДИНОЇ СВЯТОЇ ВСЕЛЕНСЬКОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ, З ПОЯСНЕННЯМ ДОГМАТІВ ВІРИ. ПЕРШЕ З ГРЕЦЬКОЇ МОВИ НА СЛОВ'ЯНСЬКУ, А ТЕПЕР ІЗ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ НА ПОЛЬСЬКУ ПЕРЕКЛАДЕНИЙ ФЕОФІЛОМ ОРТОЛОГОМ, ТІЄЇ Ж СВЯТОЇ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ СИНОМ.



Фрагмент (в перекладі із старопольської мови)




РОЗДІЛ 1,

в якому міститься плач, або нарікання церкви святої східної на злочинних синів


Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена.

Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся.



Перша оздоба Східної Церкви


Посміховищем тепер світові стала, а колись була дивом дивним і людям, і ангелам. Оздобленою була перед усіма, принадною і милою, гарною, як вранішня зоря Удосвіта, красною, як місяць, чарівною, як сонце, одиначкою У матері своєї, вибраною неньці моїй рідній за єдину чисту голубицю непорочну, ані жодної близни і зморшки або чогось такого не маючи. Олія розлита — ім'я моє; криниця води живої — назвисько.

Вгледівши мене, дочки сіонські 1 найблагословеннішою королевою проголосили. Коротше кажучи, тим я була між дочками сіонськими, що Єрусалим між усіма містами жидівськими; що лілія між терням, тим я була між дівицями.

Через ту красу зажадав король, кращий з-поміж синів людських, вроди моєї, а полюбивши мене, вічним шлюбом з собою з'єднав.



Церква Східна од власних синів своїх терпить


Діток народила і зростила, а вони зреклися мене, стали мені посьміховиськом і глумом. Бо роздягли мене з шат моїх і голою з дому мого вигнали: одняли оздобу тіла мого і голови моєї окрасу забрали. Що більше! Вдень і вночі зазіхають на бідну душу мою і про згубу мою постійно мислять.

О ви, котрі стоїте передо мною, ви, котрі дивитесь на мене! Послухайте і зважте, де є болість, подібна до болісті моєї? Де є туга і жаль, подібні до гризот моїх? Діток вродила, пильно їх ростила, а вони мене зреклися і привели до упадку.

І тому сиджу зараз, як одна із удів розплаканих 2. Колись пані сходу і заходу сонця, півдня і північних країв, удень і вночі плачу. І сльози по щоках моїх, як потоки річкові, течуть: всі мене покинули, всі мною згордували. Рідні мої далеко од мене; приятелі мої неприятелями мені стали; сини мої, ящуриному позаздривши племені, плоть мою отруйними жалами жалять.

Слухайте жалісної моєї повісті всі народи, беріть у вуха всі, що живете в окрузі світу!

Сини і дочки мої, котрих зродила і зростила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорідності її насититись. Священиків моїх осліпило, пастирі мої (не хотячи знати, що про душу йдеться) оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались. І всі одним намислом, бога і правду його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки свої, шиплять та скрегочуть на мене зубами своїми, мовлячи:

— Настав уже день той, на який ми чекали. Ходімо і позбудемось її, і викорчуємо із землі пам'ять про неї!

Що б любити, так паплюжать мене, і добро моє злом мені оддають, і ненавистю за любов мою віддячують. Дали мені замість коштовних шат моїх зітліле лахміття. І стала я їм кісткою поперек горла.

О болісте душі моєї! Ой леле мені, обшарпаній, біда мені, погордженій!

Притупилася від безупинних сліз бистрість очей моїх, розтривожилось усе всередині у мене: завмерло в стражданні життя моє, і літа мої в зітханні застигли, розвіялись, як дим, дні мої, а кості мої, як вижарені, висохли. Посічено мене, як сіно. І зав'яло серце моє од голосного плачу мого. Присохло тіло моє до костей моїх.

Роздерли на мене пащеки свої, як пащеки неприятельські, словами зрадливими і облудними наповнені. Взяли сокири в руки свої і шукають душу мою, аби її погубити.

Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Чи не є се, о небо і земле, нова болість і нечуваний жаль, що синів пор'одила і виходила, а вони мене зреклися?

Одному мужеві панною була пошлюблена, одному в заміжжя була віддана, з одним зачала, в однім лоні носила, одним молоком живила, та різних, однак, звичаїв (ой леле!) синів на сором і болість свої бачу. Немає нікого серед них, хто б вітця наслідував. Немає жодного, котрий би йшов за матір'ю. Що більше! Виродкам і підозрілим позаздривши, язики свої супроти родичів нагострили. Вітця соромлять, матір оббріхують. Вітцівською наукою згордували. Материнське старання зневажили. Всі разом одпали і непотребними зостали. Немає з-поміж багатьох жодного, котрий чинив би добре.

Біда неплідній, біда безпотомній, як закон мовить: «Проклят кожний, хто потомства в Ізраїлі не зоставить!» О, наскільки ж більша біда і глибше зло злих звичаїв, з підступністю і сваволею, з непокірністю нащадків зоставити, з яких вітцю сором і матері наруга буває! Тим-бо мовиться: «Жити будете, аби люди, бачачи ваші добрі вчинки, хвалили вітця вашого». Се кажу, бачачи, що мене зганьбили. Родича разом з родичкою. Як сказано: «Син мудрий і слухняний честю є вітцеві, а дурний і непокірний в ганьбу матір свою ввергає».

Багато разів за життя мого різних од синів прикростей зазнавала, багатьма способами од дочок непоштивостей перед законом і в законі терпіти мала, та, однак, теперішніх прикростей і зневаг ні з чим порівняти не можу.



Старозаконної і новозаконної Церкви


Бо ж під законом гріха живучи, полуду на серцях своїх носили, а тому відмінність не могли ані волі божої достатньо знати, ані її досконало сповняти.

А тепер, зазнавши ласки моєї, що їм ту полуду з очей зняла і всі їхні злі вчинки на себе прийняла, сама понесла і богу-вітцю досить за них учинила, вибрала їх, од позову звільнила, виправдала і посвятила, за жодне із тих великих подань добродійці оддачі не оддаються, і жодною подякою не оддячується. А що ж? Замість оддачі і дяки — невдячність і погорда.

Що про се сказати? Що про те мовити маю? Що інше, як не те, що краще мені воістину умерти безпотомною було, аніж дітей в непослусі й безбожності бачити. Вони ж бо що більше дарів набирали, то більше подяк світові виставляли, і що тіснішу спілку із ним укладали, то сталіше у ній тривали.

Що ж із того вийшло? Куди подалися? Яку собі дорогу обрали? Ваалову 3 скорше волю сповняти, аніж божу, зволили. Валаамовою 4 дорогою поспішніше, аніж вірного пророка божого, іти зважились. Зняту із сердець полуду знову на себе наклали, неправду полюбили і з часом у ще гіршому злі погрузли. Осторог не слухають, обраністю нехтують, виправдання і посвячення отвергають, а, коротше кажучи, злом за добро оддають.

Такої цноти синів у дому своїм кормила, такої людськості діток на лоні своїм пістувала, що тепер повсякчас утробу мою гризуть і смерть мені завдати силкуються.

Під опікунами і наставниками колись пробуваючи, про повеління їхні не дбали. І не дивно, бо такі серця їхні затверділі були, що бачити не бачили і чути не чули.

Тепер сам опікунів тих надавець стоїть, старання докладає, упоминає, руку помочі простягає, слух до слухання одтворяє і зіниці до бачення розкриває. Та не тільки його не слухають і йому не скоряються, а ще й свавільно очі одвернувши і вуха заткнувши, перед добрістю пана свого хороняться і у безвихідні прірви тікають.

Ох, тяжко мені воістину із тим непокірним потомством, із тим ядовитим ящуриним кодлом, тяжко! І хто ж страждання ті зі мною розділить? Хто мені плакати допоможе? Синів зродила і зростила, а ті зле мене зреклися і ядовитими язиків своїх жалами в мене вп'ялися.

Перше посланців і слуг слухати не хотіли, а тепер сам пан бог прийшов, сам взиває і вчить, аби, вагою гріхів обтяжені, в кім охолод щукали і в нім перепочивали. Тому тим охочіш послух чинений бути мав би, що панський голос від голосу слуг вагоміший. Що ж на те виродки? За єгипетськими казанами і часником 5 швидше уганятися воліли, ніж на вишукану вечерю гостинного пана свого поспішати.



Первородні синове Східної Церкви


Де тепер ті часи, в які мучеників я родила? Де ті літа, в які справедливо і побожно я в дому своїм пробувала? Де благословенні ті всього світу докторове, апостолове? Де їхні необлудні послідовники — пастирі і вчителі?

Вас тепер потребую, милі і вірні синове мої. Вас виславляю, вами пишаюсь, улюбленцями вітця вашого, вами тішуся, котрі душі свої за мене оддавали. Справедливо ви до вітця приступили і статечно при ньому тривали. Пізнали ви, що парость не може сама із себе овочу давати, якщо не буде у виноградній матиці тривати. Вас ані смерть, ані життя, ані ангели, ані зверхництва, ані потуги, ані меч, ані вогонь, ані теперішні справи, ані майбутні, ані височини, ані глибини, ані інші будь-які напасті од любові до бога одлучити не могли. Ви, сказати б, виявили старанність Ілії супроти Ваалових жерців 6, котрі служили череву свого бога і Мамоні 7 і вовками замість пастухів, над вівцями поставлених, показали себе.

Ви б диких овець приборкали, ви б запаршивлених баранів од овець одлучили; ви б зраненим, як самаритянин, олією і вином скропивши, рани перев'язали.

У вас на стани і зверхності в каранні погляд однаковий. У вас невільник і вільний в Христі-спасителі і щодо науки, щодо направи та поправи, і в справедливості однакову вагу має. За вашого життя церква бога живого, люд вибраний, царське священство непокаляні і непорушні зоставались. Ваші, богом натхненні, писання не зів'януть духовної мудрості лілеєю. І по сьогодні про вас пам'ятають, чим ви були і куди одійшли.

Ви єресіархів з-посеред вірних божих вигнали, ви кукіль блудів з-поміж пшениці випололи. Ви світ сей і все, що на нім, звитяжили, ви побожного життя зразкові вчителі, ви безбожного проживання запеклі гонителі, ви словом і ділом пастирі, бо відали, що святі не стільки словами, скільки ділами зверхників на добро навертаються.

«Бо почав, — Лука святий мовить, — Христос-бог чинити і вчити». По слідах стіп його йдучи, і ви чинили і вчили. Адже для того до вас Христос прийшов, аби ви ішли вслід за ним.

О гідні похвали за віру вашу, за велемисльні в любові серця!

Де тепер Василій 8, котрого за особливу про стадо Христове дбайливість і пильність великим названо? Де Амвросій 9, медіоланський єпископ? Де Іоанн святий, що його за злотоплинні струмені небесної його про покуту науки Златоустом найменовано? Де Ієронім 10, богом даних письмен тлумач Досконалий? Де Кіпріан 11, де Августин 12 — старанні єретичних плевел полільники. Той бо безбожного Ноуата 13, а той облудного Пелагія 14, кривотлумачів Письма Святого, стрілами пронизані, прокляттю піддали. Де Афанасій 15 і Кирило 16, александрійські патріархи, і Григорій 17, назіанський єпископ, мужні вітця свого лицарі і чуйні мої заступники, трьох перших святих вселенських соборів ясносвітні лампи, котрі Арія 18, Македонія 19 і Несторія , клятих єресіархів, із їхніми сектаторами євангельським мечем посікли [і] за єретичне їхнє блюзнірство проклятих у владу дияволові віддали? Коли б кожний із них, не лякаючись обличчя людського і не зважаючи на особи і стани, правду свою сьогоднішнім єретикам, які матір їхню, що за неї вони душі свої мужнє поклали, день і ніч тривожать, сміливо обміркувавши, прорекли:

— Наказує вам дух святий проклясти Арієвих сектярів-новохрещенців, аби ви більше сина божого, котрий сидить праворуч од бога-вітця, предвічної єдиноісності слави не ганьбили, наклепи на нього зводячи, що був час, коли його не було, щоб ви до страшного по заслугам витікання нутрощів з Арієм, патроном вашим, не прийшли і одразу ж у дочасному тіла вашого смороді безбожне душі ваші у вічний сморід не ввергли.

Наказує і вам Христос-бог, Церінтові 21 послідовники і Македонієві заступники, що, добровільно і відкрито духові божому противлячись, йому цілком у владі над письмом Святим відмовляєте і, поважність віри підірвавши, до сумнівів і легковаження стало віковічну його науку призводите, називаючи письмо Святе носом восковим, традиції і мандати смертні і церкви вашої голови над ним підносите.

Де ж і те преславне Христове воїнство, яке на всіх вселенських 22 і помісних соборах 23 стало за правду святу душі свої покладало, правдиві, мовлю, правдиві Письма Божого тлумачі, аби нинішнім самовпевненим мудрагелям, тобто несторіанської єресі послідовникам, а також стоїкам 24, котрі fatalem euentuum necessitatem (Фатальну необхідність випадків (лат.). — Ред.) у церкву божу впроваджують і по-блюзнірському твердять, що бог є причиною гріха й погибелі людської, з євангельським мечем дорогу до овець Христових заступило?

Де ж і ті яскраві західної церкви лампи — Гелазій 25 і Лев 26, превелебні римські єпископи, аби, з висоти маєстату свого у справи церковні втрутившись, нинішніх єпископів, котрі, престоли їхні посівши, Христові закони і повеління в пінявій писі ламають, карати наказали?

Хай вам уста замкне Ісус-бог, о люди гріха, сини погибелі, ви, котрі противитесь богові і виноситесь над усім, що зовуть богом або що за бога хвалять, котрі, засівши в Церкві божій, як боги, на святість тайної вечері божої безбожно посягаючи, келих найдорожчої крові його, а отже, вічного життя спадок у невинних душ людських одіймаєте і Арістотелевого вашого крутійського розуму 27 духом Христові-богу противитесь, який, подаючи хліб, мовив:

— Се тіло моє! А подаючи келих:

— Се кров моя!

Ви ж, самі дурними будучи, самий тільки хліб у руки взявши, супротивним способом навчаєте, начебто не мудро той учинив, [бо мав би мовити]:

— Се і тіло і кров мої!

Невже не знаєте, що в тій справі не ваше плохе розуміння, а неухильне Христове веління дотримане бути має, і що однієї і тієї ж святості порушення, нічим, окрім великого і значного святотатства бути не може, і що за цією ознакою єретиків та облудників вірні божі розпізнають, і що коли в тому не опам'ятаєтесь, то вічного вогню кара до тями вас приведе.

Де нарешті і останнього віку мого сини, котрі нарівні з іншими душі свої за мене на смерть давали, — Максим преподобний 28, Іоанн із Дамаска 29 і Феофілакт 30, єпископ болгарський, Марко Ефеський і Ніл Фессалонікійський 31 — аби зо всім поважним зацних тих старовинних теологів хором ставши, нинішнім матеологам 32 роззявлені на правду пащеки заткнули, мовлячи:

— Хай вам повелить бог-отець через єдинородного сина свого, Савелієвого 33 проклятого блюзнірства розсіювачі і маніхейської незбожності 34 проповідники, котрі всупереч науці Письма Божого навчаєте, що дух святий і од вітцівської і од синівської персони як від однієї особи походить, і з того одну каузу ζατιχώσ вітця і сина духові святому інтродукуючи, двох осіб, у суті самій роздільних, ґвалтом в одну персону зливаєте, хоч і зберігаючи загалом персональне осіб розділення (одну каузу божества вітця самого знаючи, котрий sine communicatione (Без повідомлення (лат.) — Ред.) іншим персонам властивості свої в собі має), дві в божество каузи вносите? За те блюзнірство, якщо його надалі з пригани моєї, матері вашої, східної церкви, не облишите, у вогонь Чистця 35, дияволу і ангелам його наготований, у майбутньому віці для очищення на муки видані будете.



Таких синів Церква Східна нині потребує


Таких у нинішні часи потребую я синів, які незважаючи на особи, тих, що безбожне на бога блюзнять, карали, які б, до рідних братів суворе лице своє обернувши, непорядне поводження їхнє сміливо карали. До тих, хто не прислухається, вам мовлю, о розумного стада Христового пастирі і вчителі, чиїй пильності й вірності улюбленицю сина божого доручено, котрі по імені пастирями бути маєте, а насправді драпіжниками єсте, котрі і самі зле живете, і довіреним вам непорядно жити дозволяєте. На спадщині розп'ятого розжирівши і розтовстівши, не болієте нещасним по всіх сектах розпорошенням синів божих, а отож вовками єсте, а не пастирями. Христом титулуєтесь, а насправді антихристів на землі уряд виконуєте. Дай же, боже, аби ви молоком удовольнилися, бо ж прагнете крові.

Таких, кажу, потребую тепер синів, на таких під сей страждання мого час діток важусь, котрі б не тільки блюзнірцям розпусні уста замкнули, але й своїх, од найвищого до найнижчого, од архієреїв до всіх тих ієреїв, що під владою їхньою перебувають, разом з повіреними урядуванню їхньому людьми, достатньо і відповідно до гідності заслуг їхніх, картали, карали і направляли.

Та де ж таких знайду? Чи з неба, тріумфуючих вже, покличу? Се неможливо. Чи у рідних сторонах пошукаю?

Немає жодного. Усі проти мене, як проти тої, котра б ними ніколи не боліла, повстали. Усі озброєні, наче на головного неприятеля збунтувалися, і шукають душі моєї, аби вигнати.

Нещасна ж я мати! Що такого вчинила? За що незносні переслідування од власних своїх синів терплю? Що я смерті гідного скоїла? За що в здоров'ї своїм не чуюсь безпечна?

Одні мені недбальством шкодять, інші тяжкого глуму завдають. Ті переслідують незносно, а ті зрікаються вороже. У глибокому злі погрязнувши і його природі скорившись, мене занедбали.




Церква Східна шукає вказаних злочинів синів своїх


А що всілякій справі початком є слово і всьому, що починається, рада передує, то слушно мені подбати, аби обачно я в початій скарзі повелася, аби, викладаючи справу, гідно із синами своїми обійшлася. Справедливість вимагає і сам мій того од мене жаль потребує, аби з пильністю до справи придивилась і розсудливо зважила, звідки такі великі злих звичаїв пересади в синах моїх взялися, з якої причини така безмірна до родительки ненависть дітей опанувала? Про це воістинну годиться мені помислити перше, аніж, чи, всіх разом зрікшись, материнським болем, сердечним жалем обнята, їх у гіркоті серця мого прокляну і на вітцівське покарання видам, а чи ще раз до декого з-поміж кращих, на котрих молодші брати оглядаються, приступлю і про поправу з ними порозмовляю: невже ж перед лицем матері своєї не засоромляться і не проймуться болем тієї, котра ними боліла, і, сльозами її свої серця зм'ягчивши, в покорі до ніг її припадуть, відаючи, що ліпше було б їм на світ не родитись, аніж під потужну вічної кари руку всемогутнього вітця дістатись, котрий, хоч і знає долегливості мої, однак, з милосердя досі утримуючись, чекає, чи не отямляться і не почнуть гріхи свої спокутувати. Та хай но тільки найменше слівце з уст випущу або жаль на них виявити помислю, в ту ж мить він злих зле затратить і пам'ять про них вихором у повітрі розвіє, так що й місця, на якому вони жили, знати не буде. Жахлива бо річ, — мовить апостол святий, — впасти в руки бога живого.




Родичі синів церковних не є причиною іхніх злочинів правом природним ані вихованням і навчанням


Нехай же непоконаних злочинів своїх причину побачать: чи од вітця, по природі, а чи з матері виховання вони походять? Бо як овоч гарний про гарне дерево свідчить, так і гарні діток звичаї про гарне родичів життя повідають. І навпаки, вадам родичів деколи те приписують, що в нащадках ганене буває.

Але аж ніяк не знайдеться того у родичах, бо отець — добрий, тихий, скромний, лагідний, ласкавий, покірний і аж до смерті послушний. А мати — чиста, свята, непорочна, доброчинна і порядна. Отець — мудрий, справедливий, щедрий, милосердний, на гнів не скорий, а до ласки охочий, помірно строгий і не навіки гнівливий. Мати діток милує, виховує, про них дбає, годить їм аж до крові: всіма цнотами той, котрий її собі пошлюбив, приоздобив і збагатив.

Отож ані вітцівського природження право, ані материнське молоко такої великої злочинності діток наших причиною не були.

Та якщо ми, родичі, природою своєю їхньої злочинності не спричинили, то чи доброго виховання їхнього не занедбали?

Аж ніяк.

Отець бо, безперестанку волаючи, взиває:

— Ходіть до мене, наслідуйте мене, чиніть волю мою, омийтеся й очистіться, одійміть зло од душ ваших і будьте святі, як я святий єсмь, то знайдете спокій, доступите блаженства, здобудете вінець життя. О А мати що?




Наука Церкви Східної до всіх загалом


— Слухайте, дітки, голосу вітцівського! Допускайте до вух слова родительки вашої! Тривайте з нами, то всілякого добра гойностями багаті будете!

— То ж ви, котрі, вже гріхом зранені будучи, од нас одпали, поверніться до вітця, і той вас прийме! Чиніть овочі, гідні покути, бо вже сокиру над коренем дерева занесено, аби всяке дерево, що овочу доброго не родить, стяте було і в огонь увергнуте.

— Вже ж бо гряде отець з лопатою в руках і вичищає бойовисько своє, і громадить пшеницю до шпіхлера свого, а плевели вогнем невгасимим спалить.

Такими неустанних настанов словами всіх звичайно діток наших навчаємо, таке буйній їхній молодості виховання даємо. Та підступне їхнє серце і трохи тим зворушитись не хоче.

Така є звичайна до всіх загалом наука. Окремо ж до кожного стану день і ніч напоминання чинимо.




Наука до зверхників світських


— Ви, княжата і вельможі, божим судом повірених нам підданих судіте, остерігаючись того, аби тим же судом

самі осуджені не були. Не накладайте на них великої данини, відаючи, що і вам пан ваш увесь борг одпустив і чинш за вас заплатив. А коли що-небудь у скритості чините, то не мовте: «Хто ж нас бачить?», — бо отець ваш на небі, той усе бачить і все, що хоче, чинить.

— Ви, архієреї й ієреї, пастирі й учителі овець розумного стада Христового! Стійте, не хитаючись в дарованій вам од бога вірі, дбайте з пильністю про довірених вам овечок. Мужньо опирайтеся тим, котрі правду бурити силкуються. Неспокійних карайте, потішайте лякливих, неуків навчайте, свавільних і непокірних стримуйте і гамуйте, немічних оздоровляйте, супротивних картайте.

— Будьте прикладом вірним у мові, у спілкуванні, у любові, у вірі, у чистоті. Пильнуйте читання, напучування, науки. Проповідуйте слово, наполягайте в час і без часу, карайте, лайте, просіть з усією терпеливістю і наукою, бороніть безсилих, а непорядних виправляйте. Ви ж бо єсте сіллю землі і світлістю світу.

— Вас настановив дух святий, аби ви пасли стадо Христове, котре той набув кров'ю своєю. Будьте ж, отож, без вади, тверезими, розумними, поштивими, чистими, гостинними, до навчання здібними, не пропойцями, не забіяками, а скромними, не сварливими, не хтивими, в домі своєму порядними.

— Ви ж бо єсте сліпим око, кульгавим нога, рука поводиря тим, що потребують.

— Ви ж бо єсте сторожі при дверях і ключники царства небесного.

— Вашим рукам зв'язувати і розв'язувати силу довірено. Ви ж бо єсте ієреї бога найвищого, себе і інших посвячувати дар маючи.

— Отож з пильністю чуйтесь, аби, недбальства сліпотою і сном ледарства опановані, і самих себе, і довірених вам

у бездонну прірву ввергнувши, вічним пекельного болота смородом не опоганили, бо всіх їх невинна кров із рук ваших буде ридати [звучати реквіємом].





Наука Церкви Східної до посполитого люду


А до посполитого люду тими словами напучення і науку чинемо:

— Всяку душу вищим силам нехай буде піддано. Бо зверхники не суть пострахом доброму вчинкові, а тільки злому. Як хочеш не боятися зверхництва, чини добре і будеш мати честь од нього, бо ж той є служебником божим на твоє добро. А будеш зле чинити — бійся, бо не дарма меч носить.

— Оддавайте, отож, усім те, що повинні, що боже — богу, а що цесареве — цесарю. Кому дань — тому дань, кому мито — тому мито, кому страх — тому страх, кому честь — тому честь. Нічого нікому не будете винні, тільки аби-сьте обопільно шанувались. У всьому зверхникам своїм подобайтесь, не обмовляйте, не ошукуйте, а в усіх справах добру вірність виявляйте.

— Зверхникам вашим духовним, котрі, на Христовім престолі сівши, тому ж вас, що й Христос, учать, будьте послушні, бо вони дбають, звіт про вас дати маючи, аби ви те чинили з радістю, а не зітхали. Знайте і шануйте їх якнайбільше, люблячи за їхню роботу. Бо ж то є воля божа, аби-сьте, добре чинячи, заткнули губу невігластву людей немудрих. Як вільні, але маючи волю заслоною злу, і, як слуги божі, усіх шануйте. Братство любіть, бога бійтесь, королеві честь віддавайте. Слуги, будьте піддані панам у всілякій боязні, не тільки добрим і скромним, але і прикрим. Бо й то є милість божа, якщо хто задля сумління божого зазнає жалю, терплячи безвинно. Бо ж що за хвала, якщо, согрішаючи і винними будучи, терпите? А от якщо, добре чинячи, переслідування терпеливо зносите, ото є заслуга у бога. Адже ж на те і покликані єсте. Бо ж і Христос терпів для нас, даючи вам приклад, аби-сьте ішли по слідах його. Той гріха не вчинив, ані знайдено помилки в устах його.

Такі загальні і постійні наші до синів науки і напоминання, із яких ясно кожний побачити може, що ми, родичі, як природження правом до злого потомству нашому причиною не були, так і навчання та доброго виховання не занедбуючи, до того приводу не давали. Бо ж ми і всіх загалом, не зважаючи на особи, і кожного зокрема, без жодного підхлібства, картаємо, напоминаємо і навчаємо.

Але, як бачимо, вони позатикали вуха свої, аби не чути голосу нашого.

Кого ж те більше доймає? Кому те більшого болю додає? Кого дошкульніше мучить? І кому небезпечніше життя готує?

Я змучена, я мізерна і од усіх матерів нещасливіша. Бо куди не обернуся, всюди синів моїх на зради собі знаходжу. Тут бездонні ями копають, там дротяні сіті закидають. Звідти ядовиті жала випускають, а звідси смертельні отрути виливають. Одні явні, інші таємні, декотрі підхлібством, а декотрі погрозою, усі, однак, одностайно на життя моє важать, усім одна мати в ненависті.

Чи ж маю боятися? Чи ж маю лякатися? Аж ніяк! Ось стою! Хай прийде хто і нагостреним залізом зомліле серце моє вразить! Хай приступить і зболіле лоно матері своєї розітне! Нехай терзає тіло згорьованої неньки. Ліпша-бо смерть над життя мізерне, і миліше мені раз нагло вмерти, аніж з нечестивості синів своїх щодня скорботно вмирати.

Ой, леле, оплаканому моєму життю! Біда незносним тіла мого болістям! Та щоб плюгаву студню, з котрої заразна та синів моїх зловмисність виплинула, знайти, горе на хвилю погамувати мені годиться, аби перед часом у запалі гніву, поки повної певності не набуду, прокляття на них не вирекла.

А в тому, що ані природження, ані виховання родичів не є того причиною, то в цьому вже переконалася.



Недбальство є причиною зла


Мушу ствердити, що їх самих у дотриманні вказаної вітцем дороги нікчемне недбальство і розпусний непослух подаваному в материнській науці повелінню, а не що інше, спричинили душевну разом з тілесною згнилість, із-за якої ані душа до послуху не здатна, ані тіло до виконання обов'язків не вільне. Бо, чуючи, не чути — є згниття душевне, а чуючи, не сповняти — тілесне. Із-за недбальства в послусі виникла апатія в навчанні, з того розбухла непокора, а з неї розлилося ледарство. Те причиною стало мерзенного недбальства. З того коріння виросла неприязнь. Вона ж стала джерелом переслідування, що його я тепер постійно вдень і вночі терплю.

А що переслідування од тієї великої їхньої злості приводом було, котра то більшу гору брала, що глибше впасти мала, то іншої воістину над ту причини шукати не треба, бо недбальство і непокора є матір'ю непослуху, ледарства, байдужості і всілякого грубого невігластва, а з того, як із студні, всіляке зло випливає.

Саме загниле стоячої води джерело! Саме ядовитою трутизною наповнені води студні! Це осягнувши, слушно мені воістину одразу пізнати, до котрого найперше із синів моїх неминучий той гість завітав, котрого до послуху собі найперше притягнув, у котрому собі житло заснував і дім духа божого в дім духа світу сього перетворив, чи всіх разом він опанував, а чи поодинці їх під свою владу підбивав.

І чи найперше ярмо своє на карки княжат і зверхників вложив, а чи з їхніх підданих почав.

Тільки ж хіба всякому зверхництву не пристало тієї ж простоти триматися, в якій підданих своїх бачать? Бо ж всяку необачність і походження їхнє і виховання обминає, аби ті, котрі відчувають себе вождями, заступниками і оборонцями посполитого і котрі до охайності, чулості та великодушності з дитячих літ призвичаєні, життя і звичаї підданих своїх мали. Проте не підданих, а якраз самих зверхників найперше ота облудна відьма опанувала. А з ними і тих, котрих владою їхньою прикрито, так би мовити, загребла.

Та бачу ще одну перепону і то не меншу. Бо ж княжата і зверхники не мають такої влади, аби і зовні і внутрішньо, тобто і світськими і духовними справами по своїй волі керувати могли.

Щодо світської влади, то панами вони є і повелівають. А от щодо духовної — то синами суть і слухатись повинні. А той ураз недбальства, як бачу, не тілесний, а духовний, отож, його не в них, а деінде слід шукати.

То хто ж мені підкаже, на кого те накоєне зло найперше обперлось? Кого я ще проґавила? Кажуть, хто на полі бою, — той і ворог. На кого найменше думаєш, саме той злочинців переховує. Де найменше сподіваєшся, там у траві на гадюку наткнешся.



Духовні причиною зла


Ті, схоже, найперше пекельним тим сідлом дали себе осідлати, котрі всього поспільства вождями бути нахваляються. У тих хвороба ця, як рак, по всьому тілу поширилась, котрим над душами людськими владу надано, котрим слуга і пан, вільний і невільник послух оддавати повинен, бо їм ключі царства небесного довірено. З них одні є ієреями, інші архієреями, всі разом розумних вітця свого овець пастирями і вчителями молодшої братії своєї, синів моїх проводирями й опікунами.

Адже тим князі і зверхники, багаті й убогі, молоді і старі в речах духовних найперше після пана бога послух оддавати повинні.

Ті суть, котрим сказано: «Що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі».

Ті, котрі, як явно видно, недбалим при владі ключів вживанням не тільки інших, але спершу і самих себе пов'язали і, перед молодшою братією небо замкнувши, самі на подвір'ї зостались, а, пов'язавши, тягарі ваговиті й трудні для ношення на рамена людські вложили, самі ж їх не хочуть і пальцем рухнути. Побачивши це, довірені їм овечатка, нарівні з ними [у] недбальство вдалися і, вкладені тягарі з рамен своїх скинувши, лінощі возлюбили, що в них і нині з пастирями своїми ганебно гниють, ім'я матері своєї, котра їх до першої дбайливості й пильності веде, переслідуючи і впливу її позбутися силкуючись. Із того й біда їм, що замкнули царство небесне перед людьми, в яке і самі не входять, і іншим у нього ввійти не дають.

Біда їм, тим, що пожирають душі овець вітця свого і розпускають шати свої, розпинають краї плащів своїх, а процідивши комори, верблюдів глитають! І тим вождям сліпим, котрі, на престолі Мойсеевім всівшись, зле учать і зле чинять, а щоб їх рабинами звано, прагнуть! Чи не є то, пробі, річ , дивна і жалосна, що ті, котрим ліки до рук подано, самі разом з повіреними їм вівцями попаршивіли, а тих, котрим про інших дбати і пильнувати доручено, самих недбальство найперше опанувало?



Нарікання на їєреїв і архієреїв


О церковні світочі! О філяри дому божого! О пастирі овець Христових! О вчителі і майстри молодшої вашої братії! Як же ви отиліли й розтовстіли, і забули бога, спасителя вашого?!

Біда вам, пастирі, котрі розполошили і розігнали стадо овець моїх і недбальства хворобою їх заразили! Бо суворішого суду і більшої кари зазнаєте. Бо як сіль вивітриться, то нічим солити — нінащо вже не годиться, хіба що на те, аби її геть викинути на потоптання людям.

Вивітрилась сіль, потемніла світлість, згасли світочі, здичавіли магістри, осліпли проводирі і в діл недбальства впали, куди і довірених вам овечаток тягнете.

Що одповісте у той час, коли прийде отець ваш і пан, аби вислухати звіт ваш, синів і слуг своїх? Коли запита про довірені вам таланти?

О тяжко мені, матері, буде в день той, на загибель синів моїх дивлячись! Біда мені в ту годину буде, коли сини мої і сини божі, котрі євангельської світлості ясність добровільно згасили, в пекельний огонь відсилатися будуть. Хто мене у той час потішить? Хто потоки сліз моїх погамує? Біда мені, нещасній, що синів породила на болі свої і дочок на рани собі! Ліпше мені воістину безпотомній було б жити, аніж на такі густі безбожних синів юрби дивитись. Ліпше воістину і тим було б не родитись, як, народившись, вічну погибель успадкувати, в котрій легше буде Содомі і Гоморрі, аніж їм. Бо ж слуга, котрий знає волю пана свого, а не чинить згідно з нею, немалої кари зазнає.

О архієреї й ієреї, вчителі й пастирі овець вітця вашого! Доки німими бути хочете, доки неощадно овець глитати будете? Не досить вам молока і вовни — шкури лупите, кров п'єте, а м'ясо на з'їжу крукам і вовкам викидаєте.

Самі поніміли єсте, а іншим мовити забороняєте. А чи ж стільки отар овечих у церковній вівчарні недавно ще було? Чи ж стільки божого роду в уряд і під звіт було вам надано?

Спите, пастирі, а ворог не спить. Хропите, сторожі, а шайтан, наче лев, овець божих хапає, тих на вічну пагубу одводить, а тих у ганебні пристрасті ввергає, аби чинили таке, що чинити непристойно. Ваші вівчарні знищіли, а вівчарні ворогів божих і ваших ширяться. Затикаєте вуха, не хочете чути вітцівської мови:

— Сину людський, поставив я тебе сторожем дому ізраїльського. І ти, чуючи з уст моїх, що кажу, мав би звістувати їм од мене. Коли я буду промовляти до непобожного: «Непобожний, ти смертю умреш!», — а ти б йому не переказав, аби непобожний покинув дороги свої, то той непобожний у неправості своїй умре, але крові його з руки твоєї я буду жадати.

Суворе, справді, слово і жахливий вирок!

Чи не боїтесь і не лякаєтесь страшного дня того, в який про довірені вам отари маєте звіт дати? Не страшить вас та справедливого пана мова: «Поганий і ледачий слуго! Мав би гроші мої довірити тим, що грішми гендлюють, а я, прийшовши, взяв би був те, що моє, та ще і з прибутком. Візьміть же од нього той талант, а невдячного слугу ввергніть у пітьму кромішню — там буде плач і скрегіт зубів»

Де зараз ієреї без нагани, котрі б не собі догоджали, а про довірену отару, таку, як найвищий той архієрей од них потребує і як вище я в науці до них згадувала, опіку і дбалість мали? Ті суть зараз учителі, котрих, до пожадливостей своїх пристосували собі сини мої, бо вуха їхні сверблять і вони од правди слух одвернули, до брехень схилились, самих себе, світ, славу, багатства і розкоші більше, аніж бога і спасіння людське, люблячи, маючи подекуди за взірець побожності тільки людей звихнутого розуму і підозрілої віри, які силі її опираються і правді противляться. Бо ж шаленство їхнє явне буде усім [і всі побачать], що вони не в небесних, а в земних мислях погрязли.

Із-за них спіткав мене не голод на хліб, а голод на слово боже, не спрага на воду, а спрага на євангельську проповідь.

Однято у мене пророка і вчителя, проводиря і пастиря! Багато тепер пастирями прозваних, але мало справжніх.




Ієреїв теперішеіх життя і звичаї


Бо ж деякі із нинішніх розумної отари Христової пастирів ледве чи над нерозумним ослів стадом пастирями бути за гідних виявились.

Більше того! Не пастирями суть, а вовками драпіжними: не проводирями, а левами зголоднілими, котрі одних овець самі нещадно пожирають, а другими драконові пащеки без жалю затикають.

О нещасна чередо! Хіба ж той пастирем і вчителем бути може, котрий сам ніколи не вчився? Котрий не знає, що богові винен, а що ближньому своєму? А що вже казати про довірених йому овечок? Котрий з дитячих літ своїх не навчанням у науці письма Святого, а іншою, станові духовному неналежною забавою бавився або в марнуванні свій недостиглий час збавляв? А коли харчу і одягу недостатком стиснений був і коли йому нужда шию корчити почала, взявся благовістити, ані, чим благовіщений є, не відаючи, ані, як його сповняти належить, не розуміючи.

То ж одні із корчм, інші з двору, ті з війська, а дехто з поборів, без жодного обрання і без жодного доброго свідчення, за поміччю золота і срібла, до храму божого вдерлися.

Отож бо й не дивно, що ганебно з нього (як негідні) повипадали і апостатами правди божої і погубителями отари, їм повіреної, стали.

Біда ж убогим овечкам, що таких пастирів мають! Біда тим, хто йде вслід за такими поводирями, котрі, самі сліпими будучи, їх в ту ж юдоль прірви зіпхнути силкуються! Біда і вам, з чийого недбальства вони в храм божий увійшли! Біда і вам, котрі пустошите храми божі, бо й самі тим погублені будете! Біда вам, вітці, котрі, синами бути ненавчившись, вітцівським титулом діток моїх зводите! Біда вам, вітці, котрі, домашнього свого потомства не виховавши добре, божим синам злого свого життя приклади із себе подаєте! Біда і проклятим вашим симонам 36, од котрих ви на ті уряди духовні посвячення взяли, котрі, — знаю, — не задля гідностості вашої ані задля силування просьбами братії, а задля лакомства нещасного руки на вас возложили, задля хтивої любові до грошей, прагнучи яких, одбилися од правдивої віри і наразили себе на великі скорботи!





Стародавнє ієреїв обирання


Апостоли святі, [займаючись] постійно обслуговуванням столу, а не проповідуванням слова божого, задля ремствування греків на жидів, і захотівши діаконів 37 настановити, мовили:

— Мужі і браття! Виберіть з-поміж себе мужів доброї слави, сповнених духа святого та мудрості, котрих би ми до того діла поставили.

А тепер [охочі] до молитви, до служби божої, до роздачі життєдайних святощів, без обрання і будь-якого випробовування і без будь-якого певного посвідчення (про сповненість духом святим і мудрістю вже й не згадую) приймані і на слова божого проповідь посилані бувають.

Отож і маю пастирів та вчителів! Отож і маю проводирів і майстрів! Самі од голоду здихають, а інших годувати беруться. Самі посліпли, а інших поводирями бути зважуються. Самі на обидві ноги кульгають, а іншим на підпори підставляються. Самі будучи неуками, інших навчати важаться.

О непорядний, о підступний, о безбожний рук покладання звичаю! «Руки ні на кого не вкладай поспішно, — апостол мовить, — щоб не стати учасником гріхів чужих». І в іншому місці: «При тому тебе, Тите, зоставив я на Кріті-острові, аби, чого ще неставало, ти поправив і настановив ієреями по містах, як я тобі повелів, таких, що є безнагінні, мають по одній жоні і синів вірних, не обплутані і не опановані розкішшю. Бо єпископ має бути без пригани, як шафар божий, не пишним, не гнівливим, не п'яницею, не забіякою, не хтивим до зиску бридкого, а гостинним, доброчинним, тверезим, справедливим, святим, стриманим, вірним своєму слову, згідному з наукою, щоб міг напоминати здоровим повчанням і переконувати противників.

Нинішні ж мої єпископи і архієпископи, всю ту апостольську науку за себе закинувши, її ногами безладдя, хтивістю срібла засліплені, потоптали.



Звичай рук вкладання нинішніх єпископів-відступників


Той за сих часів мудрий ієрей і дотепний, котрий те має, з чого міг би і єпископові своєму, од справ церковних оддалений будучи, уділити, аби той повернув його знову.

Ой леле ж мені, недбалим робітникам довіреній! Ох мені, ненаситним лакомцям в опіку наданій!

Біда і вам, котрі продаєте, і вам, котрі купуєте дар духа святого! Срібло ваше буде вам у пагубу!

Не хочете знати правди, не хочете бачити й неправди! Не хочете розуміти, звідки ті, котрі її вам дають, набувають, яким промислом багатіють.

Молоко доять з овець, вовну стрижуть, шкури луплять і продають, самі м'ясом їхнім живляться і кров'ю напиваються.

А вам із достатку м'ясив тих і надлишку невинної крові вділяють.

О злочинителі, а не учителі! О темнильники, а не світильники! Impostores (Дурисвіти (лат.)), а не Pastores (Пастирі)! Episcoti («Наскотники» (штучно сконструйоване лайливе слово)), а не Episcopi (Наглядачі)! Порушили ви закон волі божої, ввели в оману душі свої проклятою сьогосвітньою Мамоною. Облазнили ви приправною машкарою невинних Христових овечок, затьмили заразливим своїм недбальством євангельської світлості ясність.

Що вчините в той час, коли однято буде у вас виноградник й іншим робітникам оддано, а ви, злі, зле погублені будете?

Що скажете, коли одповіджено вам буде:

— Ви вітця вашого, Диявола, синами есте! Ідіть, прокляті, од мене! Не знаю вас!?

Що одповісте, коли сказано буде:

— Зв'язавши їм руки і ноги, ввергніть їх у пітьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів!?

Біда вам під той час буде, сини мої! Біда і мені! Вам незносні муки терпіти, а мені на вічну вашу пагубу дивитись!

О єпископи, єпископи! О сини, котрі вітцем і матір'ю згордували! Дітки, в палацах королівських породжені і виховані, а тепер в корчми і курені своєю волею зваблені! Доки сном ледарства спати будете? Доки гнусу недбальства з очей сердець ваших не зітрете? Прийдіть до вод чотириструмних євангельських потоків і обмийте болото простоти розуму вашого.

Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її із-за недбальства вашого я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку, що їх поодинці вичисляти було б справою довгою?

Де при тих і інші неоціненні мої клейноти?

Родовиті, — мовлю, — славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу російського доми — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?

Не згадую тут широкої в границях Російської землі, князівств і повітів коштовної тієї шати моєї, незліченними перлами і різних барв камінцями рясно усипаної, котрою я постійно прикрашалась.

Чи ж не ви, злочинці, з мене сю оздобну шату злупили і над бідним тілом моїм, з котрого всі ви вийшли, з насміхом і глумом знущаєтесь? Але ж проклятий всяк, хто на наругу голизну матері своєї одкриває. Прокляті і ви, котрі з голизни моєї насміхаєтесь і тішитесь.

Прийде той час, коли ви усього того соромитись будете.

Ліпше було б вам воістину не пізнавати світлості правди, аніж, пізнану, одкинути, згасити і заглушити. Бо ж хіба ти пастир, якщо пастирством хизуєшся, а згубою овечаток ганьбиш бога? Хіба ж ти ієрей, якщо висвяченням величаєшся, а заплямування світлості бога зрікаєшся?




Яких ієреїв нинішні пастирі-одступники мають


Ані життя, ані звичаї, ані ходіння, ані одіння вас учителями не роблять. Ні мудрість, ні освіта, ані здатність красномовства про посвячення і пастирство ваше не свідчать. Усі ви єсте корчмарі й купці, в звичаях — домосиди, в розмовах — неуки, в ходінні — лиси облудні, а в одінні — вовки драпіжні.

А що ж сказати про розуму вашого прикмети?

Мудрість ваша, майстерність, розмова — безглузді, даремні і розпусні, забави — непристойні, в них самі ви разом з тими, котрі вам наслідують, гините.

То чому ж, пробі, ти ієреєм? Чому ж пастирем? Інших посвячувати посланий, а сам з ніг до голови опоганений лежиш! Пильність пастирства тобі довірено, а ти сам з голоду зімлілий, здихаєш!

О святителю, наскрізь осквернений!

О пастирю, з голоду струхлявілий!

Чи ти ж бо свічником для тих єси, що в темряві простоти пробувають?

Чи ти ж бо оком для тих єси, що в непізнанні євангельської світлості сліпнуть?

Чи ти ж бо рукою на підтримання тим єси, що в прірву шайтанської влади падають?

Якщо бога, необачні сини, не боїтесь, то хоч людей посоромтесь.

Пройміть серце і виточіть сумління, і отямтеся, і, усвідомивши гріхи свої, вдайтеся до покути.

Хоча б об одинадцятій годині гідно у винограднику пана свого послужіть, аби-сьте з тими, котрі од першої години працювати почали і цілий день спеку сонячну зносили, взяли заплату.

Вгамуйте сердечні зітхання конаючої матері вашої, утріть заплакані очі родительки своєї, аби ненароком криваві її сльози на вас не впали. Глядіть, щоб плач матері вашої не погубив вас.

Не титулом, а насправді станьте ієреями; не словом, а вчинком учителями бути старайтесь.

Та кому я се повідаю? До кого сі слова мої промовляю? Чи не об залізну стіну їх розбиваю а чи, швидше, не на вітер їх пускаю? Бо ж коли я їм теє повідаю, неначе із сонними розмовляю, котрі під кінець мови моєї питають: «Про що се вона?»

Легше було б мені воістину сіль і руду залізну в пазусі носити, аніж із безсоромними, злостивими і непокірними синами розмовляти!

Кому ж з того біда? Мені. Кому горе? Мені. Кому тяжко? Мені. Кому нужда? Мені. Я погорджена, я зневажена, я вигнана, я оббріхана.

Біда і вам, котрі мною згордували. Горе і вам, котрі мене зневажили. Тяжко і вам, котрі мене вигнали. Нужда і вам, котрі мене оббрехали.

Бо ж синівською безбожністю є до родичів непоштивість. А материнське прокляття синам є погибеллю.

Розсудливий син враз, мудре слово почувши, похваляє його і сприймає. А ви, нерозумні, повсякчас моїх слів слухаєте, та, що вам не до вподоби, тим нехтуєте.

Повідаю вам мудре слово щодня із пророків. Повідаю вам із апостолів. Наостаток і спасенну пана нашого і бога євангельську науку завжди перед вами викладаю. Та се мудрість, котра світу того розуми в глупство обернула і без котрої ніхто мудрим ані був, ані назватись ніколи не міг, котру ліпше набувати, аніж золото і срібло збирати. Бо ж дорожча вона над перла, каміння дорогоцінне і усі маєтності сього світу. Тривалість днів — у правиці її, а в лівиці — багатство і слава. Дороги її — дороги гарні, і всі стежки її спокійні. Для тих, котрі її прагнуть, деревом життя вона є, а ті, котрі нею оволоділи, благословенними будуть.

Сьому я щодня вас повчаю. День і ніч про се до вас волаю.

Хто є між вами найменший, хай до мене прийде, а котрі хочете розуму, теж приходьте, їжте мій хліб і пийте вино, що його я для вас приготувала. Облиште дитинитись і живими будьте. Ходіть дорогами спасіння і вічно будете царювати.

Чи не скаже котрийсь із синів моїх:

— Чому се суворим гнівом запалилось матері нашої серце? Чому так гнівно дітям своїм дорікає? Нащо таким тяжким прокляттям себе і нас, синів своїх, обтяжує? Не достойно се материнської любові, бо добре ж вона знає, що не можна, як кажуть, між людьми безгрішного пізнати — кожний якусь ваду має, усі носимо ярмо тієї неволі. Бо нема такого, аби без гріха був, окрім самого бога. Легше б із дітками своїми поводитись мала, лагідніше синів би своїх картала. Бо ж не мачуха, а мати, і ми — не пасинки, а сини її. Прута вжити треба було на покарання, а не залізної палиці, домашнього картання, а не на весь світ розголошеного прокляття. Яка ж мати і коли про поштивість од дітей до суду волала? Яка родителька шайтанові на поталу прокляттям синів своїх душі і тіла оддавала? Се не те що для матері, а й для мачухи не слушно.

Що ж одповім я на те? Звідки на слова здобудусь?

— Дав би те бог, аби не мала чого одповідати. Воліла б воістинно, щоб те, що тут вирекла, було не правдою, а брехнею. Але хоч і тяжко мені, а все те правда, що мовлю, не омильна та повість, котру тут голосила. Про що б змовчала радо, саме їхнє сумління, правдою подолане, свідчити мусить. А що сам тільки бог безгрішний, а люди всі гріху підлеглі, хто ж того не знає? Бо ж створені-єсьмо за образом і подобою того, котрий посковзнувся, тобто Адама 38; у гріху зачаті і в гріхах народились.

Однак же вас, умерлих у вадах і гріхах своїх, що в них єсте колись ходили за віку сьогосвітнього і під владою князя повітря сього, духа, котрий тепер міць проявляє в синах недовірства, між котрими і ви всі обирались колись у пожадливостях тіла вашого, чинячи волю тіла і мислі ваших, і були з природи синами гніву, як і інші. Але бог (щедрий на милосердя) з великої любові своєї, що нею вас возлюбив, коли ви були вмерли в гріхах, оживив вас усіх разом у Христі (котрого любов'ю ви спасенні єсте) і разом з ним воскресив, і всіх разом посадив на небесах у Христі Ісусі.

А отож не годилося б вам більше так ходити, як ходять в марності почуттів своїх погани, маючи потьмарений сутінками розум, оддалені од життя божого властивим їм невіглаством і засліпленням сердець, котрі, впадаючи у розпач, далі самі до безсоромності, на розпусти і лакомства вдалися.

Та ж ви не такого од Христа навчилися, якщо його слухали, якщо ним були навчені, аби-сте із себе скинули першим учинком ветхого чоловіка, котрий псується од безумної пожадливості, і аби-сте одновилися духом розуму вашого і втілилися в нового чоловіка, богом створеного в справедливості і святості правди.

Бо ж як із-за злочину одного чоловіка, Адама, на всіх людей упав вирок смерті, так і справедливість одного чоловіка, Ісуса, виправдала життя всім людям.

Отож я вас народила за образом і подобою другого Адама, Ісуса, котрий мене обрав собі за наречену і віддав себе за мене, аби мене освятить, очистивши водяною купіллю у слові життя.

А що я, будучи чистою і святою, вас, нечистих і клятих, породила, то тим же вас очищаючи і освячуючи, чим і сама була очищена і освячена, водою тобто і духом. І хто із вас ними одроджений не буде, той не є моїм сином і до царства бога-вітця не ввійде, а перейде од смерті першої до смерті . другої, гіршої за першу.

Ви вже не під законом, а під благодаттю. Ті, що під законом родяться, вітцівський гріх за собою тягнуть, а ті, що під благодаттю родяться, більше вже ярмом гріха обтяжені не бувають.

Я вас під благодаттю породила, а не під законом. На свободі вас виховала, а не в неволі. Світлом вас освітила, а не в темряві полишила.

А тому годилося б вам, як синам світла, справувати, у всіляких доброчинствах, у справедливості і в правді постачати, що є миле богові, і негідними вчинками себе з пітьмою не єднати, а їх швидше карати.

І мовите: «Ніхто без гріха, окрім самого того, котрий світу гріхи стер, бути не може, бо і справедливий, живучи, у гріх сім разів на день впадає». Добре, признаю те і я. Але й те скажу, що справедливий швидко, посковзнувшись, підхоплюється, не так, як ви, котрі навіть тепер про те, щоб підняти голову і встати, щонайменше помишляєте.

Запанував гріх у вашому смертному тілі, аби ви покірними похотям його стали і зробили члени свої знаряддям його неправди, хоч повинні були б жити згідно з духом, а не згідно з тілом, бо, живучи згідно з тілом, помрете. А котрі Христові суть і котрі тіло своє розп'яли з пристрастями і похотями, духом живучи, згідно з духом і чинити повинні. Чи ж не знаєте, що всі ви, охрестившись у Христі Ісусі, охрестились і в його смерті? Бо ж єсте із ним разом поховані хрещенням на смерть, аби, як Христос воскресне з мертвих славою вітцівською, то щоб і ви у відновленому житті ходили, те відаючи, що вітхого чоловіка нашого разом із ним розп'ято, аби було знищене тіло гріховне, аби ми більше вже гріху не служили. А якби кому-небудь в гріх упасти припало, то сповідайтеся в гріхах своїх; вірний і справедливий бог наш, так що одпустить гріхи ваші і очистить вас од всілякої неправди.

З того видно, що не гріх, а постійне в ньому тривання, є причиною другої смерті. Тож тих, які грішать свідомо, по встановленні правди, вже не відкупить од гріхів жертва, а випаде їм повне страху чекання суду і прикрість вогню, який має поглинути супротивних

Отож і мене, бідну, не гріхи ваші так вам дорікати змусили, а постійне в гріхах тривання ваше, і не так навіть в гріхах тривання, як з дня на день у все більше зло впадання, за що не залізного задля кари прута, а палиці відречення і прокляття на погибель душі і тіла ви гідні. Знаю, що я є матір'ю вашою і що ви дітками моїми були.

Та коли, знехтувана, й покинута, і одкинена вами в гіркоті серця, зневажу вас, одречусь од вас, прокляну вас і всім народам оддам вас у наругу, на той час я вже матір'ю вашою ані зватися, ані бути не схочу.

І більше того! Коли заволаю до нареченого свого, а до вітця вашого, той одкине вас, одречеться од вас і на вічну в кромішній пітьмі оддасть вас погибель, де муки вічні і скрегіт зубовний триватимуть безкінечно.

Тоді скажете: «Біда тій, котра нас ісплодила! Біда тій, котра нас годувала! Ліпше нам було б не родитись, аніж у сьому місці вічної муки опинитись! Нехай йому, дню тому, в який ми народились! Горе землі, по якій ми ходили, небу, яке нас осявало! Біда і нам, що ми покинули матір нашу. Тяжко і нам, що ми волю вітця нашого занедбали і в неситій сваволі блудили!»

Будете волати, та ніхто вас слухати не стане. Будете взивати, та ніхто до вас не одізветься. Будете кричати, та ніхто до вас не приступить. Бо якщо ви од вітця вашого і од матері вашої одступили, то й од вас усі одступлять, і на вічне забуття у непам'ять вас увергнуть.

Чи ж раз дома, приватно, я вас картала, а не publice на ринку? Чи ж раз сама вас благала, аби ви до мене повернулись? Чи ж перед кількома літами я братів ваших до вас не посилала, аби ви мене перепросили і, пильністю вашою шкоди мої нагородивши, при мені зостались і зла мені чинити більше не мислили? Чи не вимовляла я вам злочинів ваших, що нині ви і мене, і самих себе споганили? Чи не казала я вам, що ви марно із загостреними язиками, відаючи про непереможність мою, на мене кидаєтесь?

Що ж од вас за те постійне моє про вас старання мені дісталось? Що? Те воістину, що десь мудрець вирік: «Сам собі кривду чинить, хто насмішника учить».

А хто громить словами непобожного, сам собі шкоди завдає. Бо мовлено вами:

— Согрішили ми, і що ж нам злого за те сталось? Бо ж пан бог терпеливий.

А я рекла:

— Не кажіть того. Велике є милосердя боже. Змилується бог над безміром гріхів наших. Любов бо є у нього. Але і гнів із запальчивістю на грішних. І якщо зненацька нагряне, то розмете вас часу помсти запевне. А тому не прикладайте гріх до гріха, але добро добром спомагайте.

Чого ж докорами моїми домоглася? Бачу, що не тільки про поліпшення мислі не маєте, але щоразу в гірше зло впадаєте. Куди стіни душ ваших будете нахиляти? І після того нещасного падіння сподіваєтесь ще їх підняти? Тільки ж пуста ваша думка, марні ваші розмисли, бо одразу ж між вами, тими, котрі маєте впасти, і тими, що встоять, велику відстань утверджено буде, що ані їм до вас, ані вам до них переходу певного не стане. І на тому скінчиться діло ваше розплатою.

Я ж вірю, що той, котрий мене полюбив і себе за мене віддав, мене сам підійме можною правицею своєю і пильнішим робітникам виноградник свій доручить. Дай же те, всемогутній боже! Перед твоїм найсвятішим маєстатом я зі страхом упадаю і розкаяним серцем та плачливим голосом до невимовної доброти твоєї взиваю:



Молитва до бога


— Ти сам, царю вічної слави, неба і землі владико, котрого престол умом неоціненний і слава непостижима! Перед котрим стоять зі страхом і трепетом вої ангельські і всіх сил горніх! Котрого слово істинне і глаголи вічні! Котрого повеління кріпке, а розправи страшні! Котрого погляд висушує безодні, а гнів розтоплює гори, істина ж свідчить несхибно.

— Ти, — кажу, — котрий зі всіх лісів землі і з усіх дерев її обрав єси собі виноградник єдиний, і з усіх квітів світу обрав єси собі лілію єдину, а з усіх безодень морських наповнив єси собі поток єдиний, і з усіх збудованих міст освятив єси собі тільки Сіон, а з усіх повітряних птахів найменував єси собі голубицю єдину, і з усієї створеної худоби обрав єси собі вівцю єдину, а з усіх розмножених людей здобув єси собі народ єдиний Ізраїля нового, тобто мене, церкву свою, котру ти з первовіку і донині дивним прозрінням і недосяжною глибиною судів твоїх звик сохраняти посеред явних і тайних, внутрішніх і зовнішніх ворогів непорушною і цілою, і тим єси мене здавна і довічно привілеєм обдарувати зволив, аби я корінилася в переслідуванні, помножалася в утисках, вивищувалася в убозтві й зневазі світа сього, перемагала, терплячи, тріумфувала, кривди і наруги зносячи, росла і буйно квітнула, скроплена кров'ю мучеників, і на той час найбільше твоєю поміччю міцніла, коли найпевніші сини світу сього за поверховими знаменнями упадком мені грозити звикли.

— Ти сам і тепер поглянь милосердним оком на невимовні жалі, утиски та муки мої і зволь зробити легшим, якщо буде на те твоя воля, хрест, покладений на мене, вгамуй плач, утиш мої сердечні болі, спричинені синами моїми власними. Прийди з Лівану 39, прийди мені на поміч, хай засоромляться і хай повернуться ті, котрі шукають душі моєї і гострять безсоромно язики свої на мене, бо ж я на тебе самого довіру й надію покладаю, до тебе самого вдаюся з усіма турботами і недугами моїми.

— І хоч багато досі утисків і переслідувань не тільки од чужих, але й од тих, котрі вийшли з лона мого власного, я витерпіла і понині терплю, все ж од тебе не одступилась ані піднесла руки мої до бога чужого, непорушною з поміччю твоєю стала і стою на тій твердій скелі, на якій ти мене уґрунтувати зволив. Не позбулась я і жодного блуду чи єресі плямою не забруднила шати тої, котру мені ти сам подарувати зволив, найвищою теологією витканою з віри в тебе непорушної, неопоганила її строкатостями людських вимислів і нових та щоразу одмінних законів і традицій.

— А хоч і багато хто наслідує дітей моїх незбожних і злочинних, та не я тому причиною, а їхній, підступний умисл, їхнє недовірство, їхня пиха, їхня амбіція, їхнє схильне до багатств і розкошів сьогосвітніх серце. Ті вузькою і гострим терном порослою дорогою до життя вічного іти не полюбивши, на широку і простору (якою багато хто йде) дорогу вдалися, а вдавшись, раді були б усіх за собою потягти і мене, матір свою, соромом, ганьбою і пагубою вічною наділити.

— Не допускай же незбожним синам, аби з упадку мого, матері своєї, звеселилися. Однак, всемогутній боже, не зразу навідай палицею пагуби беззаконня їхні, а утримай на деякий час заради мене простягнуту для помсти твою правицю, бо я ще раз піду до них і спробую напутити їх — може, хоч під кінець життя свого отямляться і прийдуть та поклон, мені належний, оддадуть; і будучи з ними в згоді та обопільній любові, я перед лицем твоїм стану і знову радісно і весело ім'я твоє святе славити і звеличувати разом із ними буду. Отож, вже йду і твоєї невимовної доброти прошу, зошли їм дар ласки і милосердності своєї і серця їхні правдивим розумом наповни. Розпали в них огонь любові твоєї, аби, чуючи, зрозуміли, і, зрозумівши, прийняли, і, прийнявши, спокутували, а покутою аби небожителям твоїм радість і веселощі справили.

— А що йти до них надумала, то треба обдумати, до кого спершу піду, аби не трудитись даремно.

— Бо якщо до посполитого піду люду, то боюся, аби, мене узрівши, з простоти і слабкого розуму свойого, не наскочили на мене і рук своїх в крові материнській не омочили.

— Серце бо слуги стверділе і словами навчене бути не може, а хоч би що й зрозуміло, то аж ніяк не сприйме.

— Чи піду до князів, зверхників і панів? На тих, хоч би мене послухати і за мене обстати були й раді, не до кінця [покладатися] належить, бо ж піддані не в справах духовних їх слухати повинні, а тільки в справах світських.

— До тих, як бачу, іти мені слушно, котрі душею порядкують, оскільки і річ та, що про неї мені йдеться, духовною є: отож, слушно, мабуть, учиню, якщо в тих, од кого зіпсуття пішло, і направи шукатиму, щоб ті, котрі початком і причиною до злого другим були, і до доброго навернуті бути могли. Бо тими вони суть, котрих старанню душі всіх повірено, тими вони суть, котрі дорогу правди на язику носити взялися і котрих очі овечок стерегти обіцяли. До тих мені йти годиться, з тими мені розмовляти слушно.

— Зволь же отож, потішителю, душе святий, спершу до них завітати і їхнє затверділе серце зм'ягшити, аби мене прийняли вдячно і вислухали пильно.

— А я стану перед тими, котрі себе отчого мого спадку, російської землі, єпископами іменують, і до старшого з-поміж них промовлю.











Мелетій CМОТРИЦЬКИЙ


Мелетій Смотрицький (мирське ім'я — Максим; бл. 1577 — 1633) — син Герасима Смотрицького. Учився в Острозькій школі. Належав до діячів Острозького гуртка. Його вчителем був Кирило Лукаріс, вихованець Падунського університету, майбутній константинопольський патріарх. На початку 90-х років — студент Віденської єзуїтської академії, домашний вчитель у родинах білоруських православних магнатів, князів Огинських і Соломирецьких. Разом зі своїм вихованцем Богданом Соломирецьким він їде за кордон, вчиться в німецьких протестантських університетах Бреслау, Нюрнберга, Лейпціга, Вітенберга.

Близько 1604 р. Мелетій стає членом православного братства у Вільні. З кінця XVI ст. виступає з полемічними антиуніатськими творами, як) до нас не дійшли. 1608 р. датовано його полемічний польськомовний трактат «Антиграфи», 1610 р. з'являється «Тринос», який ставить його автора у православних читачів майже на рівні з Іоанном Златоустом. Водночас цей твір спричиняє жорстокі репресії з боку властей, зокрема дворічним ув'язненням поплатився видавець «Триноса» Лонгин Карпович, майбутній архімандрит Святодухівського монастиря Леонтій. Протягом наступного десятиліття Максим учителює у віденській братській школі, 1616 р. керує київською братською школою. 1617 р. він знов у Вільні, де приймає постриг у Святодухівському монастирі під ім'ям Мелетія Тут він працює над перекладом «Євангелія учительного», приписуваного константинопольському патріарху Калісту (Єв'є, 1616), і «Граматикою» (Єв'є, 1619). 1620 р. Мелетій виголошує казання «на погреб» свого сподвижника і духовного наставника, видавця «Триноса» Леонтія Карповича. По смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія своїм архімандритом. Тісні зв'язки між Леонтієм та Мелетієм, високий рівень літературного хисту останнього дозволяють припускати, що Мелетій був автором віршованого «Ляменту» на смерть Леонтія Карповича (Вільно, 1620). В момент відновлення православної ієрархії ієрусалимським патріархом Феофаном 1620 р. Мелетій висвячується на архієпископа полоцького, єпископа вітебського і мстиславського; протягом наступних трьох років він пише кілька полемічних і теологічних творів. Звинувачений у підбурюванні празославних міщан Вітебська на вбивство уніатського єпископа Йосафата Кунцевича (1623), Мелетій опиняється в стані духовної кризи. Він вирушає в паломницьку і дипломатичну мандрівку по «святих місцях», під час якої веде перетрактації із константинопольським патріархом в українськобілоруських церковних справах. Повернувшись 1626 р. із свого «хоженія», Мелетій вступає в конфлікт із верхівкою православного духівництва і, перейшовши в унію, пише кілька антиправославних трактатів. Помер 27 грудня 1633 р. настоятелем на той час уніатського Дерманського монастиря на Волині.


ΘРHNOΣ. Фрагмент. — Подається у перекладі із старопольської мови В. і Крекотня та Р. П. Радишевського, здійсненому за першодруком: ΘРHNOΣ, to iest lament iedyney s. powszechney apostolskiey wschodniey cerkwie, z obiasnieniem dogmat wiary. Pierwiey z graeckiego na siowieriski, a teraz z siowienskiego na polski przełożony przez Theophila Orthologa, teyże swiętey wschodniey cerkwie syna. Wilno, 1610.

 1 ...дочки сіонські... — Сіон — горб в Ієрусалимі, на якому, за Біблією, була резиденція царя Давида, а також храм іудейського бога Ягве. У Біблії Сіон називається містом Давидовим, святою горою, житлом і домом божим, царственним містом божим; в переносному значенні — царство боже на землі і на небі, місце перебування бога- на небесах.

 2 ...одна із удів розплаканиx. — Згідно закону Мойсея, вдови мають бути під особливим захистом: можуть збирати колоски, що залишилися на полях, їхню худобу чи одяг не можна брати в заставу, їх слід запрошувати на бенкети, супроводжувані жертвами. Християнська церква також декларувала опіку над вдовами.

 3 Ваал (Баал) — давнє семітське божество плодючості, вод, війни.

 4 Валаам — біблійний старозавітний персонаж; маг і віщун; під час переходу стародавніх євреїв через пустиню він мав'проклясти їх на вимогу моавитян, але натомість, з волі божої, благословив їх.

 5 За єгипетськими казанами і часинком... — Переходячи через пустиню із Єгипту, євреї «возропташа» проти Мойсея і Аарона: «Краще було б нам вимерти, враженими від господа в землі єгипетській, коли сиділи ми над казанами з м'ясом і їли хліба досита, бо вивели ви нас у пустиню цю уморити увесь сонм сей голодом» (Книга друга Мойсеєва. Ісход, гл. 16, ст. 1 — 4). І згодом: «Хто нас нагодує м'ясом? Згадаймо рибу, що її ми даром їли в Єгипті, і огірки, і дині, цибулю, і червону цибулю, і часник! Нині ж душа наша висохла, нічого, крім манни, перед очима нашими немає...» (Книга четверта Мойсеєва. Числа, гл. 11, ст. 4 — 6)

 6 ... старанність Ілії супроти Ваалових жерців... — Біблійний пророк Ілія сміливо виступив проти поганства, яке за часів царя Аахава почало поширюватися між євреями. За це зазнав переслідувань.

 7 Мамона — у давніх семітів бог багатства; переносно — багатство, земні блага.

 8 Василій Великий (бл. 329 — 379) — християнський богослов, проповідник, єпископ Кесарії Каппадокійської, один з «отців церкви».

 9 Амвросій Медіоланський (Міланський; бл. 340 — 397) — один з ідеологів («отців») християнської церкви; був намісником північної Італії з резиденцією в Мілані. Прийнявши християнство, став єпископом; дбав про зміцнення церкви, про чистоту догматів, боровся з єресями, зокрема аріанством. Змагався за незалежність церкви від держави; автор богословських трактатів, листів, проповідей, духовних пісень; упорядкував церковний спів.

 10 Ієронім Празький (бл. 1380 — 1416) — чеський реформатор, учений, сподвижник Яна Гуса; засуджений як єретик у Констанці і спалений

 11 Кіпріан (? — 258) — карфагенський єпископ, письменник-богослов, проповідник, автор послань І трактатів.

 12 Августин Блаженний Аврелій (354 — 430) — християнський богослов, філософ-містик, один з ідеологів («отців») церкви. Розробив учення про тройцю і про відношення людини до божественної благодаті, справив істотний вплив на розвиток католицизму і на всю середньовічну філософію, а згодом на ідеї протестантизму. Головні його твори — «Про місто боже» і «Сповідь».

 13 Ноуат (Новат; III ст.) — карфагенський священик; противник Кіпріана, призвідець церковного розколу. На Карфагенському соборі 251 р. Ноуата та його партію було засуджено.

 14 Пелагій (бл. 360 — після 418) — християнський чернець; започаткував релігійне вчення, що стверджувало спасенність морально-аскетичних зусиль людини і заперечувало спадкову силу гріха; було визнане за єресь на третьому вселенському соборі 431 р.

 15 Афанасій — тобто Афанасій Великий (293 — 373), александрійський патріарх, один з ідеологів («отців») християнської церкви; борець проти аріанства; автор апологетичних, полемічних, догматико-історичних богословських творів, послань і повчань.

 16 Kирило. — Йдеться про Кирила Александрійського (бл. 376 — 444) александрійського архієпископа і патріарха, автора трактатів і послань догматичного та полемічного змісту.

 17 Григорій Назіанський (Назіанзин, або Григорій Богослов; бл. 330 — бл. 390) — візантійський письменник, один з ідеологів («отців») християнської церкви, константинопольський архієпископ.

 18 Арій (? — 336) — александрійський священик; стверджував, що Христос — не істинний бог, а лише «найдосконаліше творіння» бога-отця. На Нікейському соборі його вчення визначено як єресь. У період Реформації ідеї Арія підхопили деякі протестантські секти, зокрема соцініани, очолювані італійцем Фаустом Соціном.

 19 Македоній — константинопольський єпископ, напіваріанин; його вчення було засуджене другим вселенським собором.

 20 Несторій (? — після 690) — основоположник несторіанства, течії в християнстві, згідно з ученням якої Ісус Христос народився людиною і лише згодом став сином божим (месією). Несторіанство було засуджено як єресь на ефеському соборі 431 р.

 21 Церінт (Керінф; І ст.) — іудейський філософ з Єгипту; переселившись у Малу Азію, заснував єретичну секту, члени якої стверджували, що старозавітний і новозавітний боги неідентичні, що Ісус Христос — смертна людина, мудрець і правдолюб, що народився він од Йосифа і Марії і лише після хрещення в Іордані, пізнавши бога-отця, набув дар чудотворіния.

 22 Вселенські собори — зібрання ієрархів християнської церкви з усього світу, які обговорюють і ухвалюють догмати віри і правила поведінки віруючих. Православна церква визнає сім вселенських соборів: 1-й 325 р. в Нікеї, 2-й 381 р. в Константинополі, 3-й 431 р. в Ефесі, 4-й 451 р. в Халцедоні, 5-й 553 р. в Константинополі, 6-й 680 — 691 рр. в Константинополі, 7-й 783 — 787 рр. в Нікеї.

 23 Помісні собори — з'їзди самостійних (автокефальних) християнських церков, на яких обговорювалися проблеми віровчення, обрядності, церковного урядування тощо.

 24 Стоїки — прихильники філософського вчення, яке виникло в IV ст. до н. е. в Афінах; за вище благо вважали доброчесність, яка досягається подоланням пристрастей, життям, згідним з природою, з розумом; підносили мужність, здатність протистояти життєвим злигодням.

 25 Гелазій І. — римський єпископ в 492 — 496 рр., змагався за главёнство римської церкви проти константинопольських патріархів; встановив розрізнення канонічних і апокрифічних, ортодоксальних і гетеродоксальних книг; богослов-полеміст.

 26 Лев. — Йдеться про Льва І Великого - римського папу (440 — 46L), автора полемічних творів, зокрема послання до константинопольського архієпископа Флавіана проти єресі євтихіан (монофізитів), які вважали, що Ісус Христос мав лише одну, божественну природу.

 27 ...Арістотелевого вашого крутійського poзуму... — Йдеться про схоластичну діалектичність тогочасного західноєвропейського філософського мислення, яке набувало дедалі більшої популярності на Україні.

 28 Максим преподобний (Сповідник; бл. 580 — 662) — візантійський богослов, головний опонент монофелітів, коментатор «Ареопагітик»; завдання людини вбачав у відновленні цілісності своєї природи і космосу. Справив вплив на середньовічну містику.

 29 Іоанн із Дамаска (Дамаскін; бл. 675 — бл. 754) — візантійський письменник-богослов, філософ і поет; родом із Дамаска; обстоював перевагу церковної влади над світською. Автор твору «Джерело знання».

 30 Феофілакт — візантійський письменник-богослов, коментатор Нового завіту Біблії; в боротьбі між східною і західною християнськими церквами займав примирливу позицію; автор листів і «Царської настанови», адресованої його учневі — візантійському царевичу Константану; у 1094 — 1107 рр. — архієпископ в Охріді.

 31 Ніл Фессалонікійський. — Ідеться про Ніла Кавасіла, який був фессалонікійським (солунським) архієпископом бл. 1340 р.; противник латинян і поборник православ'я; автор полемічних творів «Про причини розділення церков» і «Про першість папи». Його вчення ввібрало в себе також сократівську проблему можливості для людини пізнати світ і осягти об'єктивну істину. Це започаткувало візантійський, а відтак і всеєвропейський гуманізм.

 32 Матеологи. — Тут гра слів «теологи» і «матеола»: mateola, -ae — різновид молота (лат.); отже, «матеологи» — «молотологи».

 33 Cавелій (III ст.) — основоположник єретичної течії, прихильники якої переосмислювали догмат трійці. Найактивнішим опонентом цієї єресі був Діонісій Александрійський, з ініціативи якого її було засуджено на александрійському 261 р. і римському 262 р. вселенських соборах.

 34 Маніхейська незбожність — релігійна течія, заснована у III ст. За переказами, її основоположник Мані проповідував у Персії, Середній Азії, Індії дуалістичне вчення про боротьбу добра і зла, світла і темряви як першопочаткових і рівноправних принципів буття; маніхейство впли нуло на середньовічні дуалістичні єресі.

 35 Чистець — за католицьким віровченням, місце, де душі померлих грішників очищаються від неспокутуваних ними за життя гріхів. Догмат про чистець введено в 1439 і підтверджено в 1562 р.

 36 Симони (від імені біблійного новозавітного персонажа волхва Симона, котрий просив апостолів, аби вони продали йому дар творити чудеса) ті, які практикують симонію: продаж і купівлю духовних посад і станів, що широко застосовувалися в побуті тогочасної католицької церкви; отже — «симоністи», «святокупці», «святопродавці».

 37 Діакони (диякони) — в первісних християнських общинах — служителі церкви, які були «вухами і очима священиків та єпископів, руками єпископів, їхніми ангелами і пророками». Вони мали стежити за поведінкою пастви, бачити і чути все, що відбувається серед віруючих, своєчасно дбати про виправлення порушників, виконувати всі постанови єпископів і оголошувати їхню волю, займатися господарськими справами єпархії.

захищати віруючих перед єпископами. Перший вселенський собор обмежив їхні обов'язки і регламентував можливості щодо втручання в дії вищих за саном, визнавши за ними суто виконавчі функції.

 38 Адам — біблійний старозавітний персонаж; праотець роду людського, перша людина, створена богом за своєю подобою з праху земного як вінець творення світу.

 39 Ліван — гірський хребет у межах сучасного Лівану; переносно — образ всього величного і славного.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.