Попередня     Головна     Наступна




СКАЗАНІЄ
О ЄДНОМ РИЦЕРІ СЛАВНОМ, КОТОРИЙ НАДІЯВСЯ НА СИЛУ СВОЮ І ПРОБАЛОВАВ ЩАСТЯ СВОЙОГО ВОЄВАТИ ІЗ КАЖДОМ, А НА ОСТАТОК ІЗ СМЕРТІЮ


В землі грецькой бив єдин славний рицер, на ім'я Севіян, которий бив барзо моцний і препишний а в рицерстві потужний.

І єдиного часу, справивши банкет барзо пристойний і гойний, з розкошами барзо великими, і запросивши приятелей, сенаторов і панян вельможних, сидівши при обіді, мовить тії слова:

— Мої милії приятелі і сенатори! Ци єст моцний хто і сильний і рицерний на сем світі, як я? Мовят овії молодії сенатори:

— Не єст, вельможний пане, такого на сем світі потужного, моцного і рицерного, як ваша вельможность. А єден старець мовить:

— Вельможний, милостивий пане і рицерю славний! Єст смерть моцніша і славніша од всього світа, бо она побираєт королей, царей, рицеров славних і воїнов потужних.

Он зараз того пофукав і сказав собі коня сідлати. І, узявши із собою єдного хлопця і всю рицерськую зброю, поїхав у поле.

І мовить тії слова:

— Пойду я шукати тоєї смерті, ачей би она і зо мною ся побила!

І ту, божіїм повеленієм, явилася йому смерть видимо на полі, страшна, яко ніхто: сама з костей, голіната, сакгата, головата, кострубата, витрісковатая, зубатая; а носить із собою все своє оруддя — кривую косу острую, довгий міч, пилу, серп, рискаль, мітлу.

Видівши то, рицер скочив ко неї конем. А конь ізбоявся, ізфукав і не смів ко неї пойти.

Видівши то, рицер рече ко неї:

— Хто ти єст, і що такоє за чудо мні ся показало на том диком полю пустом? Смерть йому рече:

— Я єстем смерть, которої ти кличеш і шукаєш. Єсли ті мене потреба, я прийшла к тебі і хочу тя узяти, пишного пана. Рек їй рицер:

— Та ци то ти красная, смерте? То сьми краса того світа! Рече йому смерть:

— Як ти мене видиш некрасную, але я красних із того світа побираю: святителей, королей, царей, княжат, гетьманов, рицеров, потужних воїнов, витязей сильних, патріархов, митрополитов, владик, архімандритов, ігуменов, черцов, пустинников, попов, казнодієв, філозофов, красномовцов, риторей; сильних, моцних, багатих, убогих; сироти і удовиці; сліпих, хромих, старих, молодих і малих дітей. Всіх я тих заровно беру.

Слишавши то, рицер рек до неї сердито:

— Слухай ти, смерте нехоснавая! Єсли ти тих побираєш, і тебе ся боять, а мене ти не возьмеш, і тебе ся не бою, такої поганої, плюгавої і шпетної. Єст у мене на тебе булатний міч, огнистая стріла і стрельба, дробнії стріли, остроє копіє.

Смерть йому рече:

— Слухай ти, чоловіче! Ти ся хвалиш своєю зброєю. А в мене єст на тебе моя зброя: кривая коса, острий міч, пила зубатая, кривий серп, рискаль, мотика, мітла. Косою ті подотну ноги, пилою ті перетру кості, серпом переріжу ті горло, мечем ті одсіку руки, рискалем ті відотну голову, мітлою ті замету кров.

Рече їй рицер:

— О смерте нехоснавая, головатая, кострубатая, зубатая, витрісковатая, сухая, блідая, сагатая, голінатая, страшноє чудо! Та ци годна ти зо мною битися своїм непристойним орудійом? Коси ти своєю косою по пустом полю траву, три ти своєю пилою гнилоє колоддя, жни ти своїм серпом жаливу, січи ти своїм мечом хащу, копай ти своїм рискалем глину, замітай ти своєю мітлою на дорозі порохи. У мене єст на тебе міч мой острий, огнистая стрільба, сагайдак. Не таких я сильних і храбрих рицеров і сильних витязей на войні звитяжав-єм і витязей воєнних і герцовников своєю зброєю, копієм і силою побивав. Та бих тепер тебе, чуда, не могл побити? Уже ти больше не будеш людей побивати і побирати. Юж тут твої тоті сакгатії голені по том полю будуть ся валяти і той твой костяний тулуб будет пожар палити.

Рече йому смерть:

— Небоже рицеру! Що-сь ти хвалиш, іж ти на войні много побивав? І сколько у войні голов гине, то без мене і там не єст. Слишавши то, рицер рек:

— О смерте злая! То знати, що лжеш і неправду мовиш. Я многих побивав, а тебе там, такого чуда, нікгди не видав, і ніхто мі не повідав нічого і не помагав мі. Став[ай] ти тепер поля зо мною, а я готов.

Рече йому смерть:

— О чоловіче глупий! Не поможет ті рицерськая зброя і копія довгая. Не таких я у свої руки побрала, гей ти тепер. Послухай, чоловіче, що ті буду повідати, почавши од Адама...

Рече їй пан:

— Повідай, що маєш повідати.

Тут йому смерть рече:

— Слухай, пане! Адама і Єву, праотець наших до потопа, людей перших, я узяла. По потопі знову Ноя славного і синов його я узяла. Авраама, Ісаака, Іякова я побрала. Бив єдин Самсон сильний, на всем том світі под тим, сонцем сильнішого не било, бо он сам так повідав: «Коби мі, — мовить, — такий майштер, аби мі кольце у землю управив, аби ся не вирвало, то би-м ушитким світом так повернув, як жорнами», — я і того узяла. Цар Давид Псалтир виложив через духа святого — я і того узяла. Цар Соломон бив премудрий, которий сорок літ і шість святая святих церков будував і три роки дяволами робив — я і того узяла. Навходоносор, цар вавілонський, Грозний бив на увесь світ — то я і того узяла. Троян-цар, Юліан-цар, Максиміян-кроль, Дафтіян-кроль славнії били — я і тих узяла з того світа. Ну ж який бив цар Дарій перський, цар Пор інідійський, которії ся богами земними писали, — то я і тих побрала. Ну ж єще який бив цар Александер Македонський, цар над царі і всьому світу господар бив, — я і того узяла. Єще, чоловіче, бив ачей такий витязь храбрий Бовакроль — я і того узяла. Єще теж ачей бив такий витязь, як ти, Бронствік-кроль, которий бив со львом зайшов под зеленую сторону, — я і того узяла. І многих королей, царей, гетьманов потужних [і] іних людей, розних вір і язиков — і геретиков, поганих мучителей, гонителей срокгих! А що тепер гадаш із своїм немоцним рицерством! Юж є сонце над запад, день ся юж твой коротаєт; юже тобі дома не бити, але ту, на тім полі зостати. Тіло твоє і кров твою будуть потята і звірята їсти і кров пити; тілько твої кості додому принесуть. А ти, хлоп'я, не бойся, бог з тобою!

Слишавши то, чоловік злякся. Одревніли [йому] руки і ноги. Його ушиткі состави розслабли.

Станет тихим а покорним словом говорити, рекучи:

— О смерте славная і сильная! Ти силу великую маєш. Твоя бесіда всю силу мою загубила. Але прошу тя покорне: попусти мі мало, нехай на том пустом полю не погину без покаянія і нехай дойду додому і покаюся гріхов моїх, і розпоряджу двор свой і челядь, бо єм не справив богу нічого рядного, на сем світі живучи, і покаюся.

Рече йому смерть:

— О злий чоловіче! Ци не било ті літ, місяцей, дній, годин і часов, коли ти розкошував в гордості своїй і в бучності пивав, їдав, гойнував, а на бога небесного і на смерть єси не пам'ятав і з свойого скарбу господу богу нічого не справив. Бив тобі час на покаяніє. Але ви єсте чоловіці лукавії, хитвавії, несправедливії. Коли вам якая біда ся станет, або хороба, альбо який припадок, то ви бога святого просите, аби вам погодив і полівив, а по том бога забудете і на смерть не пам'ятаєте і лжете з богом. Рече рицер:

— О смерте, госпоже, пані моя! Маю скарбу досить, злата і сребра, каменія дорогоцінного, перла криштальовії, женчугу і інших достатков много. Прошу тя, пані моя, ходи зо мною до мойого дому і набери собі скарбу досить, колько хочеш. А мні єще потерпи, за чим ся покаю гріхов своїх.

Рече йому смерть:

— Глупий чоловіче! Коби я скарби брала, то би і земля не могла їх вимістити. Порожняя твоя бесіда. Рече пан смерті:

— Пані моя, єще ті повім слово. Прошу тя до свойого дому на гостину любую і утішную. Нехай ся з тобою навеселю. І нехай дома умру, аби мя присмотріли мої любії приятелі і слуги, аби мя ту звірове і потята не з'їли.

Рече йому смерть:

— Все то твоя порожняя бесіда. Не потребую я нікогда жадної гостини і бенкетов. Там мні гостина, где єст плач, сльози і крик по мертвом. То моя робота і потіха.

Рек рицер:

— О смерте, пані моя! Єще ті повім єдну річ. У тебе ніст мужа, а у мене ніст жони. Поберімося. Ти єстесь сильная, а я также рицер моцний, і будеме панувати на сем світі без клопоту.

Тут ся смерть розсміяла і рече:

— Дурний і безумний чоловіче! Що се ти говориш? Коби я потребовала собі мужа, то би-м я не такого смердуха прияла — альбо цесаря, альбо кроля, або царя. Але нікгди не потребую собі мужей навіки. Уже ся, чоловіче, не вимантиш у мене. Сонце юж тобі потемніло, день твой кончиться.

Тут рицер, зомлівши, упав із коня на землю.

Станет із плачем говорити:

— О смерте злая! О смерте глухая! О смерте сліпая! О смерте немилостивая! О смерте нежалосливая! О смерте, жовніру неупрошений! То ся не могу у тебе упросити і умолити, але виджу, іж ту ся мушу под твою острую косу нахилити. О смерте, смерте, то-сь мя, такого славного, без вісті несподіване застала і зо всього мя обідрала.

А по том уста ся йому замкли, і больше юж ніч не говорив. І жили його подревніли. А смерть, приступивши, утяла йому голову косою [і] невидимо[ю] стала.

Видівши то, хлопець побігл до полати його і повідив погибіль пана свойого злую. Плакав і повідав вшитко по ряду, що ся стало над паном.

Слишавши то, слуги і приятелі його здумілися і скочили по тіло його. А коли там прийшли, ано тілько хробори його лежать, а тіло його звірі обнесли і потята. І принесши хробори рицерові, погребли без тіла.

І бив там страх на вшитких.

А хлопець то вшитко розповідав по доводу, що ся стало і що ся чинило.

І так ся скончав оний пишний рицір і злий. Пан злий зле погинув, і слава його со шумом погибла.

О братіє! Коль страшная і лютая смерть грішним, а праведним сладка і легка! Богу же нашому слава во віки віком. Амінь.






Сказані в о єдном рицері славном, которий надіявся на силу свою і пробаловав щастя свойого воєвати із каждом, а на остаток із смертію. — Подається за текстом рукописного Хітарського збірника 1744 р. у публікації: Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї половини XVIII в.) — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1897, т. 16, с. 14 — 18.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.