ІСТОРИЧНІЇ ВІРШІ
[ПРО ЗІГІЗМУНДУ І ЗВІЗДАРДА]
Князь Танкред, по імені Салернітанськ бивий,
Довгії пожив літа в той власті щасливий,
Умре без наслідія, только дщер єдину
Імів он Зігізмунду, і ту любя вину,
Любя серцем безмірно, як зеницю ока,
Хранив, хотя оную видіти без порока.
І так тим любленієм привів к тому тую,
Что аж безвременную смерть принесл оной злую.
Когда-бо пришла в возраст Зігізмунда-діва,
Добронравна над звичай і красна до дива
Видінна била, коєй задивяся мнозі,
Не бить-бо ся краснійшу судили і бозі;
Многії ж од вельможних господ ю хотіли
Поять собі за жону і отця нудили,
Но отець, любовію бив к ней обдержимий,
Одказав акт весельний діві той любимой,
Не хотя лишиться радості всецілой
І оддалить од себя Зігізмунди милой.
По том і не з волею принужден оддати
За княжича єдина в світлії палати.
Которому не довго бог дав з нею жити,
Благословив жизнь його смертію скратити.
Завдовівши ж, прекрасна Зігізмунда млада
Узнала, что за прелесть в світі і ізрада;
Кривавії од очес своїх лила слези,
Как росою, кропила свої, ходя, стези;
Не виділа і світа за слєзами тими,
Лице зараз змінила печальми такими.
А била красотою і умом так славна,
Что во області не бі їй ні єдина равна.
Нельзя било не думать і не удивляться,
Смотря только на нея і не услаждаться;
Насквозь та проникала серця зраком вдатним
І к себі привлекала словом всеприятним.
Била ж в дому отчеськом не мал час вдовою,
В дому славном, розкошном, в великом покою.
Но понеже всякому довго скорб прискучить,
Затім стала приходить в чувство, что ю мучить,
Стала о том забивать, розкошми нудима,
Спом'янула жизнь брачну, как она любима;
Кров млада дівственная в тілі їй заграла,
І жар в ней, как бурний вітр, всегда разжигала.
Только о том і думаєт, кто імієт тіло,
Чтоб в світі ангельськоє било його діло;
Разві бив би адамант тот непобідимий,
Даби, молотом бієн, бив ненарушимий.
Но кров сія козлія і камень тот крушить,
А одрада і розкош єя не утушить;
Для чого горкой скорбі по мужу забила
І гарячку сильную в тілі ощутила.
Іскала ж средств удобних і лікарства певна,
Как би могла лічити болізнь ту, плачевна.
А о то стидно било у отця прохати,
Не пригожо бо дамі жениха іскати.
Что ж чинить Зігізмунда, іскрей потаєнних
Не могучи угасить, внутр єя разженних?
Починаєт умишлять, каким би то видом
Снестися могла в любов з ізрядним купідом,
Кой би желаніям єя бив догожий
І в той єя секретно сокривать могл дрожі.
Сискала способ латвий в отчеському дому,
Врачбу так на боль певну, к здравію свідому.
Так между протчіїми лучша всіх слугами,
Так красна, как і умна і кріпка силами,
По імені ізбравши Звіздарда єдина
І із тим скохалась (о любве кручина!).
Красоту, і приятелю, і умнії справи,
Паче за куріозность стався бить друг правий;
А вродою хотяй же он і бив сравненний,
Со другими ж честію не бив соєдиненний,
Кого Зігізмунда так уже сподобала,
Что з очей серця і мислі всегда не спускала.
Молодець же разумен, Звіздард, узнав тоє,
Что серце Зігізмунди єст к нему прямоє,
Стал ходить вслід єя мисльми і очима
І так тую уловив в любов между сіма.
Как же б далі поступить, мислить о том стала,
І чтоб ділом іскусить, кого закохала.
Се ж уже когда любов в них жить стала равна,
Тогда расти вещ к ділу стала в них ісправна;
Однак она, не хотя звіритись нікому,
Опасаяся ізради од слуг своїх в дому,
Сискала таков способ: картку написала,
В трость тайно вложивши, к нему одіслала;
Молодець же разумен тотчас догадався,
Что недармо дар к ньому од нея прислався,
Так хитро умисленний, да єще чрез діву,
На мног час чудяся тому єя ділу,
Взяв тую, розпечатав і прочитав скрито,
І став любить чрез тоє єя ненасито;
Разтопився од сладості і развеселився,
Что о часі і місті, где бить, ізвістився.
І так зішлися в єдино, волю учинили,
І конець желанія любвє улучили;
Покой бо бил далече Зігізмунді в боку,
Для утіхи єй самой діланний з нароку,
При котором і ліох бив уже запалий
І сміттєм нанесенний, только поостали
Ніякіїсь там міста секретнії к входу,
Правящії в покою сіньми охолоду,
Кгде і намет Зігізмунді над вся бив любимий
І нарочно для потіх собственних держимий.
В том наметі при ліоху желізнії двері
І стальна била засов з желізними пері.
Той ліох з давніх времен бив вже запустілий,
І домашнії о нем весьма позабили;
Но любов бисть раззорна, проходя сквозь всюди,
Усмотріла місто то угодно, кгде труди
Облегченні бивають, і соєдинила
І тугу сердечную оним там разбила.
Зігізмунда бо, в помощ не прося нікого,
Сама двері одверзла, трудяся в том много,
Упустила Звіздарда к своєму покою,
І там утішилися обої меж собою.
Сіє ж часто бивало, а єдиної ночі,
Желанію своєму не імія мочі,
За препятствієм слуг своїх, оних разослала,
Умисливши сказать то, что єще не спала.
І пошедши к покою, там сладко уснула
З Звіздардом в прохладі. А як ноч минула,
Обоїми об'явиш своїма руками,
Звіздарда цілувала всі уди устнами;
І довго побавились єще в той утісі,
Як пташечки іграя в красном яком лісі.
По ігрі же той Звіздард у дом возвратився
І, пришедши, кгде медлів, в дому не звинився.
Зігізмунда, замкнувши двері, тож вступила,
Как би од сна себе только обудила;
Взявши шубку на себе, пришла между слуги
І, з ними в річ вдавшися, била, как лук тугий,
Не дала ні мала по собі в том знаку,
Сахарним розговором прикрила желч смаку,
І, сміяся з паннами, шутливо сказала:
«Як я довгоє время в покою том спала!»
Оні ж в отвіт єй сказали: «Довольно і много
Ізволили спать, госпоже». Она ж їм до того
Сказала, что приятним сном бі отягощенна
І сладким од чувствія вельми вспокоєнна.
По том єдині в шати драгії вбирали,
Другії же вечеру вкусну готували.
А Звіздард всегда певен било посіщаєт
І печально єя серце в тузі утішаєт.
Но противна фортуна щирості той вірной
Не могла укротити зависті безмірной,
Кая всім тим потіхам конець дарувала
Печальний і обоїх смертію карала.
Обикл-бо Танкред оний, князь Салернітанський,
Часто ходить к покою, в немет тот панянський,
Хотя часом утішить дщер, вдову печальну,
І єй одогнать тугу од серця нахальну.
А временем обикл бив ходить до покою,
І там било розговор іміють з собою.
І так часу єдного, в полудній годині,
Ходя он по покою сам только єдиний,
Когда дщер Зігізмунда з паннами іграла
В городку і цвітками себе забавляла
Майовими, як звичай, — тогда он в покою
По многой уснув утісі, утружден собою;
Уснув он у тихості вкупі наєдині,
І окна бо заперті били у той сіні.
Зігізмунда ж, не зная, что ділалось тамо,
Пожелавши Звіздарда, ідет в покой прямо,
Кгде і Звіздард надойшов — тішились вспаняло
По желанію сердець; когда ж познійш стало,
Обудився з сна, Танкред видить, что дщер дієт,
Нічого не говорить, од жалю ввесь млієт;
Хтів к ним обозватись, а по том роздумав
Не обличать дочері, только тайно румав,
Румав горко і ревно, уста притиская
К подушці, на кой лежав, глас утаєвая;
Не двинувся, аж поколь розстались обоє,
Окончивши забаву, не мисля на тоє,
Что вже зрада з ними єсть. Ах ізрада скрита,
Кую любов дієт сліпа і несита!
Та бо їх розтопила так, як воск і масло,
І в той оні цілуясь, паки дали гасло.
Звіздард обикновенно одойшов з покою;
Зігізмунда ж, в надежном бивши слова строю,
Пойшла в дом между панни і там жартувала,
Посреді їх, іграя з ними, розмовляла.
А Танкред, нечаянним видом пораненний,
Вишов тайно з покою, серцем болізненний,
І утвердив над льохом тим стражі опасні,
Кгде в третій день пойман став Звіздард той
нещасний.
Между тим, зв'язав його, дали князю знати
Скрито о нем, что уже дав їм бог поймати.
Князь же, не хотя того і видіть очима,
Приказав вложить в тюрму, как вора злозрима.
І то все тайно ділав; казав, чтоб не знала
Зігізмунда о тому і тужить не стала,
Что свого рачителя уже упустила
І своїм сношенієм його погубила;
Приказав говорити — з письмом одпущенна
І надежно з одвітом скоро возвращенна.
По том, время ізбравши, пойшов сам в темницю
І гнівную на його обратив зеницю,
Хотя слишать од нього, чтоби он зрадливий
По совісті сказать могл. Питав, как плачливий:
— О злодій безсовісний! Самі ті доброти
Мої тебе одвесть могли б од срамоти,
Даби дому моєму і слави такої
Не ділав і серцю болізні тяжкої,
Коє діло сам видів очима моїма
І покрив то горкими слєзами моїма. —
На что в одвіт одказав то Звіздард Танкреду:
— Согрішив, господин мой! Ставлю гріх на среду
Ho, что. буде — то буде! Правду сказать, знаю,
Что любов большу силу, ніж ти і я маю.
Оной я слушать мусив, тебе позабивши
І волі тоя себе всього поручивши.
Князь же Танкред, ридая, вийшов болізненний,
Приказав, чтоб Звіздард бив кріпчає замкненний.
Зігізмунда ж частенько з окна виглядала,
На всяк час і минуту Звіздарда чекала
І, мисля, что з письмами тими забарився,
Вздихала горко, что не знает, где подівся.
Отець, час усмотрівши, пойде до покою,
Як обикл бив. Аж дочер сама там собою
Лежить скорбне, в наметі. Когда його взріла,
Ставши пред ним, как должно, отця сість просила.
Он же, сідши, зачав річ свою к ней ту править,
Что до смерті за жону, как она лукавить,
Ручитися не хотів би, тоє всяк дознаєт,
Здравіє бо і славу та од часу теряєт.
— О дщи моя єдина! Скорбей я до зіла,
Ібо твоя мні в очі сваволя вступила,
Чого когда б очима своїми не видів,
Нікогда би, кто казав, тому б я не вірив,
А то видів і плакав, в слєзах утопая, —
Говорить аж он не могл, з жалю умирая. —
— З таким то щастієм, бідний, умирать я мушу
І так в горкой печалі злій зверну душу.
Гріх твой мене тот мучить і світа лишаєт,
Твоя любов з Звіздардом мене погубляєт.
О дщи моя, дщи злая! Что се ти зробила?
Кості моя і мене жива в гроб вложила,
Змішеваєш з землею, жалем покриваєш
І так серце бідноє насквозь пробиваєш.
О бідная Зігізмундо, вдовице неправа,
На что далась бездільнику звести ся лукава?
Для той своєй свободи могла б ізобрати
З нобілетов ізрядна, нежли так каляти
Славу свою, і себе худу учинила.
Когда вже желанія в том не преломила,
Много дворян у мене лучших ізбрать можно,
Єсли вже захотіла так жити безбожно.
Не знаю, что в том серце твоє возлюбило,
На кого і смотріть другим єсть не мило.
Сього бо млада єще взявши я нагаго
Од отця, вмісто сина зділав таковаго,
Приодінув нагаго і зділав, як сина,
Хотя його за вірна слугу міть єдина;
Се же он мні наградив за тія доброти,
Нанес в тяжкой старості моєй міст клопоти.
О серце старості! Что ти так нещасно,
Что од сього терпиш ти так тяжко, напрасно.
Однак уже, как ні єст і как тоє стало,
О нещастіє велико так мене попало,
Что сам я не знаю, что чинити з собою;
Прийдеться в горесті умріть в неспокою.
Поступлю я з Звіздардом, как з таємним вором,
Убію безсовісна во времені скором;
А з тобою не знаю, что ділать імію,
Прибрать мислі не могу, серцем тя жалію,
Любов бо природная ділать возп'ящаєт,
Хоть на тоє суд правий мя і поущаєт,
Чтоб тя казнить за гріх твой і сущії сії злії
Помстять тя самі нехай діла твої тії.
А я поколь умишлю, хощу в тебе бути,
Чтоби ти мні сказала, як би ізбігнути
Могла єси казні злой і прощенна бити;
Лучше бо тя мні мертву, неж безчесну зріти. —
Печальна ж Зігізмунда, будучи в том часі,
Стала безодвітна вдруг в немалому страсі,
Не так себе жалія, як друга свойого,
Звіздарда, мисля в себі: «Ах нещастія мойого!
Что се нам случилося?» — тяжко воздихала
І скорбноє сльозами лице обливала.
Видя тоє, что уже тайни їх одкриті
Стали і всі любві той знаки явні биті,
Од жалості незносной ні єдина слова
Не могла проговорить до отця сурова;
Однак пред ним мужесько серцем поступала,
Прибирая разума, что би одказала;
А в мислі своїй твердо тоє закрепила,
Что з Звіздардом і смерть їй будет в світі мила,
І бить би вже готовой, єсли би згубити
Звіздарда отець імів, там же положити
І свой живот з ним купно; і так учинила,
Что по смерті вже своїй його в гроб вложила;
Мужественно стояла до смерті і вірно
Не просила ні о чом отця, только мирно,
Без гніва, со сльозами тоє говорила:
Что ти де, отче, винен, не я учинила,
Отець мой, государ! Ти сам в том причина,
Что я так согрішила, тобі дщер єдина.
Гріх мой ізповідую і вини не крию
І о милості просити тебе не імію;
Готова все терпіти, что б іміло бити,
З Звіздардом совокупно хощу і умріти.
Не тая же і сього, что його любила
І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла
І поколь жива буду, хоч то і не много,
Не престану любити од серця прямого;
І по смерті, когда би власть кості іміли,
Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили.
Не так моя хоть к тому і любов його же,
Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:
Могл би єси в младості моїй то вчинити,
Даби мене другому мужу обручити,
То б я сієї свеволі так худой не знала
І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.
Не помислив ти на то, что і сам тілесний,
В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,
І мене не каменну родив ти ж такову,
І для того і правом знай бить єднакову.
Могл би єси і тоє єще разсуждати,
Как в младих літах наших кров звикла іграти,
А і сама младость єст ко гріху всесклонна,
Найпаче ж празна; а любов законна
Всього сього не знаєт, но живет нелесно.
Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:
Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,
Младой, к тому і празной, не бить своєвольной?
Сії твої і к сьому мене понудили,
Что всі уди Звіздарда мої так любили;
Бивши бо я за первим супругом законним,
Хоч не довго з ним жила, однак браком повним,
Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,
Всяких тайн сердечних сладості вкусила;
Когда в той горячесті самой завдовіла,
Над міру в младой крові огнем розгоріла,
Каким во дні і в нощі палая сердечно,
Принужденна промишлять о то всеконечно,
Як би пламень природний могла утолити
І кров, во мні горящу, хоть мало залити.
Однак з приліжанієм і о то старалась,
Как би найсекретніє в той вещі справлялась,
І іскала способов таємних до того,
Чтоби подозрінія ізбігнути злого.
Тебе ради, не себе, тайно так чинила,
Даби когда подзором не обезславила.
І до тих пор щасливо текло тоє діло,
Покамість твоє око, отче, не узріло.
Когда ж тобі досадно паче всього тоє,
Что не з равним любилась, се резон на тоє:
Той бо мні полюбився і я йому равно,
Любов не перебираєт, все ділаєт травно.
Но что очесам людським кажется в придачу,
Любві приятно, то нам єст в удачу.
Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами,
Которий би іміла ділать з шляхтичами?
Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу,
Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.
За щастієм все течет: то славить безславних,
То убогих, багатих, то і князей славних
Возносить і смиряєт, — то ділаєт само.
Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;
Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,
Всі од нея созданні, од нея зачаті,
І достоїнство наше од землі же взято.
Всі земля, прах і пепел, только єдно свято
Плем'я і род, коєго добродітель славить:
Та сама славу родить, та багатих ставить,
Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,
Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати.
Присмотрись только, отче, своєй шляхти правам
І всім їх ділам добрим і ділам ісправним;
Положи на мірилі Звіздардові справи,
Добрий прав і красоту — как большой суть слави.
Так увидиш всю правду, чого он достойний,
Как тих стома крати лучший єст і стройний,
Зачим я ізвірилась, як вірному другу,
І хотіла би йому бити за супругу.
Больше ж сього єще то я в нем усмотріла,
Что он гаряч любитись, — за то я влюбила,
І что больш єст шляхтич, хоть убог, да правий,
Доброти в нем ність подобной, красні імат нрави.
Обманувся ти, отче, что так мужа умна
Чрез довгий час не узнав бить нелегкоумна,
І за служби вірнії по сей час заплати
Не наградив достойной з своєй благодати.
Ність сіє ново і дивно: часто бо биваєт
Господин убогим, убогий же його превишаєт;
Много тих, что у себе нічого не мали,
Щастіє же їм дало, господами стали.
Многії ж, хоч і мали, да щастіє побрало,
Много мавши, посліжди нічого не стало.
В заключенії же річі сіє утверждаю:
Что хочеш, дій зо мною, — умріть з ним желаю;
Єсли згубиш Звіздарда, — чого не дай боже, —
Узриш мертву і мене, что будет негоже.
Мене карай, мене муч, — я то во всем винна:
Сама його ізвела, сама в том безчинна;
Сама смерті я годна — пусть же пойду з світа,
Не дасть он пред богом, безвинний, одвіта.
Да дасть господь бог йому, йому літа многі
І вся свишше благая без всякой тривоги.
Єсли ж із світа, отче мой, Звіздарда мні істратиш,
Смертю вже моєю ти лютость уплатиш;
Лучше нас обоїх згубить, нежель розлучити,
Дружно бо хощу з Звіздардом і в гробі жити.
Положи нас в єдиной труні нерозлучно,
Пусть єдину не будет жити в світі скучно;
Погреби кості наша в єдиной яскині,
Пусть лежать в пам'ятку любве вірной нині. —
Смотря ж Танкред на єя так річ ту статечну,
Не знав, чим би устрашить оную безпечно;
Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,
Кров'ю залить, Звіздарда живот од'яв милий.
Хотя все тайно зділать для своєй неслави,
Казав в ноч глубокую лишить його глави
І серце його к собі принести неживо,
І, положив на златом блюді то на диво,
Послав к дщері на покой з таковими слови:
«Отець ті про пам'ять прислав се суровий,
Даби тім і по смерті себе потішала,
Которому за жизні любов дарувала.
Се імаш серце його; кой од'яв добро ти,
Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти;
Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,
І ізпросися, любить ли, как прежде любило.»
Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,
Не говорить в одвіт ні єдина слова;
Держа в руці напиток із ядом змішенний,
Сильною отравою бивий разтворенний,
Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,
Аж видить, что їх секрет явко всім вже зриться.
Взявши серце оноє од златого блюда,
Воздохнула, плачевна, о причині студа,
І очі в небо поднесла і благодарила
Отцю за тот дар драгий, которий узріла.
І зараз узнала, что то Звіздардово
Серце било, котороє отець дав сурово,
І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.
По том к послу сказала ті слова плачливо:
— Достойно і по істинні золотого блюда
Серце сіє і його любовна утроба.
Как йому труна і бить надлежала,
В чом я тепер отчеську милость вже узнала.
Достойно Звіздард лежить по смерті на златі,
Положив бо любві моєй то в заплаті,
Серце же його, коє в руках пістувала
І своїми сердечно усти цілувала. —
Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!
Ти тепер в небі єси радосно і тихо. —
По том, обратившись к панянтам, сказала:
— Всегда я отчеськую милость узнавала,
Но тепера найпаче тую узнаваю
І за такий дар йому воздать чим не маю:
Вмісто всього самую пусть он будет знати,
Дая йому жизнь мою і покой мой златий. —
І к серцю обратившись, так горко сльозила,
Что од жалю і плача зільно обомліла,
Сказуя так до серця: — О сладкий покою
Всіх моїх потіх тайно, добро мні з тобою!
О радосний доме мой любвє пребезмірний,
Постоянний і вірний і нелицемірний!
Ти замок таїн сих всіх! Кгде ж тебе поділи?
В тобі ли суть, иль в небо з душею вступили?
Богдай же тот не дождав віка вже свойого,
Кто живота не щадить приказав твойого!
Довольно в тобі, серце, било мні спокою,
Коли ж умріть наперед ти зволив собою,
Бить тому так. Для мене ти князя лишився,
Од його же і на тот світ ітить поспішився.
Когда ж єще до міста не дойшов свойого,
Я гонюся за Звіздардом, світ бо мні без нього
Не милий. Дав тобі гроб неприятель злобний.
О серце любимоє! Твой сход мні удобний.
Больш ті слави і погребу вже не доставало,
Только б єси в сльозах моїх омокало,
Каких я не жалію. І ти бо однако
Не жалів своєй крові і живота тако.
І кого ж би серце то днесь не засмутило
І вздохнуть од серця внутр не понудило?
Мні било єднаково в землю пойти прямо
І з сухими очима і без сліз бить тамо.
Но фортуно ізмінна! Од тебе се цвіти
Понужденні вв'язнути у смертнії сіти;
Душі ж наші, мню, будуть совокупно обі,
Когда купно положать тілеса во гробі.
Єще бо, надіюся, дух твой во покою
Моєм здесь пребиват, літая собою,
Смотря на плач і жаль, так тяжко ревнивий,
Ожидаєт, поколь дух мой вийдет з мя плачливий,
Не желаєт дружества остатися вірна,
І нині любя його, как нелицемірна.
Но уже душа моя мене оставляєт
І тіло од немощі тяжкой умираєт.
Сказуя, глас в себі таїла плачевний,
А в серці диханіє і жаль вельми ревний;
Сльози ж лія на серце тоє без престани,
На мертвость смотря його і смертнії рани. —
Жени тамо і панни, то ж видя, сльозили
І на сльозний тот позор всі тамо смотріли.
А она, плакавшись, очі утирала,
На серце Звіздардово смутно поглядала.
По том всім вслух сказала: — Плакать уже годі,
Но не годі з Звіздардом бить мні при одході. —
То говоря, взєм чашу, смертна яда повну,
Ізпила і упала, жизнь оставя дольну;
Там на ложі, як труп, тотчас поблідніла,
Серце же Звіздардово к себі прихилила,
Цілувала і скорой смерті ожидала.
Тим бо своїм случаєм всіх жон попужала:
Что бо она ізпила, того не узріли,
Только, знать, что яд смертний, мисльми доходили.
Тотчас, только пала, лице ізмінила,
Вся стала нечувственна і вся омертвіла.
Дали о том отцю знать, что дочер болієт.
Услишавши ж то, отець тотчас к ней приспієт,
Спрашиваєт, что се єст. Она ж вже канаєт.
Крикнет отець: — Ах, біда! Дочер умираєт! —
Пособити не знав, пройшло бо тоє врем'я,
А яд лют непослабно налагав вже брем'я.
Видя ж отець смерть явну дщері своєй милой,
Не плакав, но ридав по той втісі милой,
На себе і на дочер свою нарікая
І день тот свой нещасний горко проклиная.
Аки при Меандрових 1 брегах лебедь білий,
Тако жалосно над дщер'ю плакав отець милий;
Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая
І крилами бистрії води розбивая,
Поєт піснь печальну гласом умиленним, —
Равно пів і старушек серцем сокрушенним;
Жалія по дочері, румав неутішно
І собі умріть желав за тоєю спішно.
Дочер отцю сльозну, коная, говорить:
— Мні вже тих сльоз не треба, і Звіздард не спорить.
Сокрий тія на славу нас, умерших нині;
Ідем з світа через тебе в сей горкой кручині.
Надраєно ти жалієш, сього ті хотілось,
Тішся з того, о чім вже тобі і ходилось;
Ти сього рачительно желав, — бог з тобою!
Бог судія ті буди, что нам жить з собою
Не допустив ти в любві; дай же хоч по смерти
Кості наші ямі єдной вже пожерти;
Даруй сію благодать дочері єдиной,
Буди в тобі любов єст ко мні, отче, безвинной.
Яви отчу милость к нам, зділай вконець тоє,
Даби в гробі єдином положились двоє,
Тіло моє з Звіздардом пусть вже почиваєт,
І по смерті бо своїй бить з ним желаєт.
Надіюся, отче мой, что мні подаруєш,
В єдном гробі наші кості замуруєш. —
Тогда Танкред, будучи жалем ураненний,
Не могл слова одказать, крича, ізумленний.
А Зігізмунда, видя смерть уже пред очима,
З отцем попрощалась і з всіми своїми,
Серце же, пістуючи, усти цілувала
І, тяжко вздохнувши, в том і жизнь скончала.
По том всім князь печальний став осиротілий,
Зділав погреб обоїм і гроб єдин цілий,
Схоронив їх преславно. Пусть же почивають
І так в вічной любві купно пребивають!
Танкред пожив в печалі, скоро преселився,
І так живот Танкредов і тих окончився.
Лямент Зігізмунди
Нещасливі годи і літа нещасливі,
І потіхи зрадливі світа всі плачливі!
На что мене, нещасну, так довго держали,
Когда мене так тяжким смутком карать мали?
Чому мене первіє черв не стлила в гробі
Іли мать не разтлила во своїй утробі!
Історичнії вірші [про Зігізмунду і Звіздарда]. — Подається за текстом у публікації: Науменко В. Новелла Боккаччио в южнорусском стихотворном пересказе XVII — XVIII ст. — «Киевская старина», 1885, кн. 6, с. 273 — 306. Це переказ віршованого польськомовного переспіву новели про Танкреда, Гвіскарда і Гісмонду із «Декамерона» Дж. Боккаччо (1-а новела 4-го дня), здійсненого польським письменником Ієронімом (Ярошем) Морштином (бл. 1580 — бл. 1645) з латиномовної версії Леопарда Бруні з Ареццо Аретіна.
1 Меандр (Мендерес) — річка у Греції (Фрігія), яка впадає в Ікарійське море.
