Попередня     Головна     Наступна




ІВАН ПАШКОВСЬКИЙ

Піснь світова («Поки ж думати, боже, дай знати...»)

Піснь свіцька («Мусиш ти ся признати...»)

Пісня свіцька («Тяжкая річ любити...»)

Піснь свіцька («Ох, мні жаль не помалу...»)





ПІСНЬ СВІТОВА


Поки ж думати, боже, дай знати,

Где друга моєго маю взяти,

Би-м могл згодне жити

Та бога хвалити,

Бо гди в жалях тяжких

Вік ненджу. 2


Ах, нам, сиротам, бідним голотам,

Трудно в світі милості ізнайти.

Тілько нас ізводять,

А інших знаходять,

Краснійших, багатших

Над нами. 2


Шкода нам багатих шукати,

Ність враз зо панами ровняти.

Пан панов кохаєт,

Убогих вминаєт,

Кажди то признаєт

Чоловік. 2


Коли ж нас, убогих, вминають,

Нехай же вперед знати дають.

А когда час прийде,

І мила ся знайде,

Бодай небагата,

Би з щастям. 2


О, когда би я могл добре знати,

В яком стані маю зоставати.

В закон мня мисль тиснет,

Коли серце в’янет,

Дивлячи на квіти

Младиє. 2


Виростает квіт, а вже ж то той вік

В дозрілом том квіті маю знайти.

Єсли бог позволит,

Ваша милость згодит

І ку собі мня враз

Привернет. 2


Сладкіє мови, чорніє брови

в моїм серці рани отворяют.

Ах, боже, створітесь,

І кому ж судилесь

Ту дівчину красну

Отняти? 2


Коли би-м в бога був щасливим,

Твоїм би-м слугою був жичливим.

Ах, ніхто не знаєт,

Як мисль тая зближаєт,

Прилину ку тобі,

Милая. 2


І хто ж ми на тоє одповість,

Подобно тілько один бог вість.

Ти, боже, керуєш

І милость справуєш,

Од тебе вся данна

Мні буде. 2









ПІСНЬ СВІЦЬКА


Мусиш ти ся признати,

Аби щире кохати,

Аби мене не зводити

І літ моїх не тратити.

Кохання моє. 2


А я ж тебе не зводжу,

Маю в бозі надежду.

Єсли би-м тебе ізводила,

То би я іншого любила.

Милого собі. 2


Радості мні єдина,

Прекрасная дружина,

Радості мні і потіха,

Я забуду всего лиха.

Як тя зобачу. 2


Уродою хороша,

Хоч не маю і гроша,

Уродою єсть прекрасна,

А у щастю єсть нещасна

Через вороги. 2


Слухай мене, нещасную,

Хоч на вроду прекрасную,

Бог-отець мні і потіха.

Як забуду всего лиха,

В нему надежду. 2


Я на бога все здаю,

На обмову не дбаю.

Бо хто кого обмовляє,

То сам тим перебуває

В великой біді. 2


Не уважай, що-м убога,

Аби-м була хандога,

Бо хто багато ся має,

То ще більше зажирає,

Все то загине. 2


Я о тоє не дбаю,

Тілько тобі повідаю,

Аби-сь мене шановала,

Коли-сь мні присягала

З щирого серця. 2


Не турбуйся за тоє,

Буде добре, — обоє

Будемо си добре жити.

Буде бог благословити.

Тебе і мене. 2








ПІСНЯ СВІЦЬКА


Тяжкая річ любити

І до тебе ходити.

Скажу правду ненароком,

Година ся стане роком,

Терпяще вздихання,

Же свого кохання

не виджу. 2


Власне як би-м зв’язаний,

Од дівчини вкоханий,

Бо она мня зневолила,

Що она мні так мовила:

«Я тебе кохаю,

Я тобі сприяю

вірнейко». 2


Ой, коли би я тоє знав,

Кохання би-м занехав,

Але не помірковався,

Що в дівчині закохався.

Трудно перестати,

Ні їсти, ні пити

не можу. 2


Ах, волів би-м вмирати,

Нижли тако страждати.

Которая жичливая,

Нехай будет здоровая.

Боже, увеличай,

Мене з нею вінчай

вічнейко. 2










ПІСНЯ СВІЦЬКА


Ох, мні жаль не помалу,

Що не подостану,

Нема ж мого миленького,

Трудно мні прожити,

Тяжко без нього прожити.

Лютиє то вороги

Запинають нам дороги

Чарами своїми злими.

Трудно мні прожити з ними

Мні, бідной.

Єсли не дають прожити,

Треба їх просити,

До помощі пана бога,

Аби простая дорога

Милому ко мні.

Не уважай, миленький,

Хоч то жаль тяженький,

Потлумить-то бог вороги,

А нам поспішить дороги

До життя.

Але єго хвалити,

Аби дав прожити

У сім світі нещасливом,

Вовік-віки нещасливом

Прожити.

Зоставайся здорова,

Дівчинонько чорноброва,

Тепер тебе покидаю,

В руки бога поручаю

Справи мої.




Іван ПАШКОВСЬКИИ

Пашковський Іван — священик у с. Мишковичі на Тернопільщині — в середині XVIII ст. уклав рукописний збірник пісень, до якого увійшло 56 українських і польських світських пісень та 90 пісень духовного змісту. Це була своєрідна антологія популярної на той час пісенності.

У 1910 р. рукопис було передано до бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка у Львові, він описаний, і вибрані тексти з нього надруковано у вид.: Возняк М. З культурного життя України XVII — XVIII вв. — ЗНТШ, 1912, т. 108, с. 75 — 102, т. 109, с. 22 — 38; є окремий відбиток, 74 с.

Іван Пашковський заносив до свого пісенника твори з різних рукописних джерел. Ці записи мають книжний характер, варіанти їх зустрічаються в інших рукописах XVII — XVIII ст. У річищі цього репертуару розвивалася і творчість самого записувача. Він е автором кількох «світських» пісень, його прізвище повністю вичитується з акровірша «Пісні світової» («Поки ж думати, боже, дай знати...»), яка датується 1764 р. На думку вчених (М. Возняк, Г. Нудьга), І. Пашковському належать також пісні, в яких вичитується акровірш «Маруся» («Мусиш ти ся признати, аби щиро кохати...»), «Твой», «Твоя», («Тяжкая річ любити...») і «Олена» («Ой, мні жаль не помалу...») Іван Пашковський відомий також і як автор духовних пісень: «На воскресеніє Ісуса Христово», «О душах в муках чистительних сущих», надрукованих у 1790 р. у почаївському «Богогласнику». «Пісні світські» І. Пашковського — зразки раннього українського романсу. Головна їх тема — кохання, соціальна нерівність, сирітство. У них поєднується книжний елемент з народнопоетичним, релігійне, моралістичне нашарування з тверезим, народним поглядом на кохання як на земне щастя, парування рівного з рівним. Народнопоетична образність, легкість форми сприяли тому, що пісні Івана Пашковського надовго ввійшли до пісенного репертуару.


Піснь світова («Поки ж думати, боже, дай знати...», акровірш «Пашковскі»), Піснь свіцька («Мусиш ти ся признати...», акровірш «Маруся»), Пісня свіцька («Тяжка річ любити...», акровірш «Твой», «Твоя»), Піснь свіцька («Ох, мні жаль не помалу...», акровірш «Олена». — Ці вірші вперше надруковані у вид.: Возняк М. З культурного життя України XVII — XVIII ст. — ЗНТШ, 1912, т. 109, с. 58 — 62,69).

Подається за першодруком.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.