СЛОВО ПРО ПОГИБЕЛЬ РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ [1] ПО СМЕРТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА [2]
О світло світла і украсно прикрашена земля Руськая!
І багатьма красотами дивуєш ти:
озерами численними дивуєш ти,
ріками і криницями освяченими,
горами крутими і могилами високими,
дібровами чистими і полями чудовими,
звірами всілякими і птахами незліченними,
містами великими і селами чудовими,
садами монастирськими і будовами церковними.
князями грізними і боярами чесними — вельможами численними.
Всього єси наповнена, земля Руськая,
о правовірна віра християнськая!
Звідси до угрів і до ляхів, до чехів [3],
від чехів до ятвягів,
і від ятвягів до литви, до німців,
від німців до корели,
від корели до Устюга [4],
де там були тоймичі поганії [5] і за Дишучим морем [6],
від моря до болгарів,
від болгарів до буртасів [7],
від буртасів до черемисів,
від черемисів [8] до мордви —
все те підкорене було християнському народові.
А поганські землі — великому князеві Всеволоду [9],
отцю його Юрію, князеві Київському,
дідові його Володимирові Мономаху,
яким-то половці дітей своїх лякали ще в колисках.
А литва з болота на світ не показувалася.
А угри кріпили кам’яні міста залізними брамами,
аби на них великий Володимир якось не наїхав.
А німці [10] раділи, далеко будучи за синім морем.
Буртаси, черемиси, веда [11] і мордва бортничали
на князя великого Володимира.
І кюр Мануїл Цесарегородський [12], страх маючи,
навіть великі дари посилав до нього,
аби під ним великий князь Володимир
Цесарягорода не взяв.
А в ті дні (була) біда християнам —
від великого Ярослава і до Володимира [13],
і до нинішнього Ярослава [14],
і до брата його Юрія [15], князя Володимирського.
Переклад Бориса Яценка
Переклад зроблено за виданням: Воинские повести Древней Руси. — Л., 1985.
[1] Руська земля — це метрополія, ядро, серцевина Києво-Руської держави, яка тримала у покорі 22 народи. У пам’ятці окреслено кордони імперії. До власне Руської землі не входили її колонії — Новгородська та Суздальська землі.
[2] Ідеться про Ярослава Володимировича Мудрого (бл. 978 — 1054 рр.). По його смерті Русь почала занепадати.
[3] Автор оглядає володіння імперії з Києва, де була написана пам’ятка.
[4] Устюг — місто на р. Сухоні, притоці Північної Двіни.
[5] Тоймичі поганії — язичницьке плем’я, що селилося в басейні р. Тойми — притоці Північної Двіни.
[6] Очевидно, йдеться про Біле море.
[7] Буртаси — одне з мордовських племен.
[8] Черемиси — марійці.
[9] Всеволод Велике Гніздо (1154 — 1212) — великий князь суздальський.
[10] Німці — тут, очевидно, йдеться про шведів і норвежців.
[11] Веда (вяда) — удмурти.
[12] Кюр Мануїл Цесарегородський — візантійський імператор Мануїл Комнин (1143 — 1180). Сучасником Володимира Мономаха не був, але активно допомагав його синові Юрію Долгорукому в боротьбі за київський престол, розбивши війська Угорщини, союзниці Русі у війні проти Суздаля. З цього приводу фессалонікський ритор Михаїл Антіох (1153) закликав імператора з’явитися «на півночі від Меотидського озера», тобто Азовського моря, де його привітав би суздальський князь, у той час, як «тавроскіф повісив голову в печалі» (йдеться про київського князя). Спираючись на підтримку Візантії, Долгорукий приводив на Русь усю половецьку орду дванадцять разів, спустошуючи міста і села Руської землі. Київський автор не забув цього і вирішив принизити візантійського імператора.
[13] Тобто від Ярослава Мудрого до Володимира Рюриковича, який князював у Києві в 1223 — 1235 рр. Зігнаний суперниками з престола, він потрапив у половецький полон.
[14] Йдеться про Ярослава Всеволодовича (1191 — 1246), який у 1235 — 1236 рр. став великим київським князем, тобто посів найпочесніше місце у феодальній ієрархії, тому й названий у пам’ятці перед своїм старшим братом Юрієм.
[15] Володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович (1188 — 1238) загинув у битві з татаро-монголами на р. Ситі.
«Слово про погибель Руської землі» — яскравий зразок багатої спадщини руського народу, присвяченої боротьбі Русі проти нашестя монголо-татар. На відміну від літописних оповідей про ті трагічні в історії правітчизни події, «Слово» говорить про це мовою високохудожньою. Для автора головне не тільки розповісти про те, як Русь протистояла загарбникам, а й повідати про це образно, емоційно, звертаючись до метафор та алегорій, надаючи реальним фактам і подіям рис нереальних, які узагальнюють їх і підносять до рівня символів.
Очевидно, «Слово про погибель Руської землі» — уривок великого епічного твору, покликаного повідати про боротьбу Русі з монголо-татарами. Вчені вважають, що твір було написано автором південноруського походження у північно-східній Русі. Час постання твору охоплює проміжок з 1238 по 1246 рр. На жаль, той твір не дійшов до нас. Проте на основі цього яскравого уривка можна говорити про його головну ідеологічну спрямованість і суспільну роль.
«Слово про погибель Руської землі» постало на грунті багатої літературної традиції, воно синтезувало в собі легенди про Володимира Мономаха, зокрема його державницький талант і воїнську мужність. Твір починається описом величі та могутності Русі, після чого, мабуть, ішла розповідь про вторгнення Батия, яка не збереглася. Пам’ятка належить до того масиву літератури та суспільно-політичної думки, котрий свідчить про особливу популярність такого жанру, як «слово». Саме в цьому жанрі творилися речі, присвячені захисту рідної вітчизни, її звеличенню, вболіванням за її долю. Наприклад, «Слово о полку Ігоревім». Ці два твори перегукуються ідейно. Їх поєднує палкий патріотизм авторів, почуття національної гідності, утвердження права батьківщини на волю і незалежність, звеличення воїнської сили і мужності, а також ритмічна будова «слів». Крім того, у пам’ятках гармонійно поєднуються звеличення і прославлення рідної землі та плач над її гіркою долею. Такий синтез двох протилежних начал сповнює твори високою емоційністю і неабиякою здатністю впливати на читача, виховувати його суспільні погляди і переконання.
«Слово про погибель Руської землі» дійшло до нас у двох списках, що є передмовами до «Повісті про житіє Олександра Невського». Це поєднання — наслідок роботи пізніших авторів, які поєднали їх як такі, що присвячені ідеалам воїнської честі та мужності.
Оксана Сліпушко
[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I.]
Див. також: ориґінальний текст.
