Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ




Коли йдеться про посткомуністичні суспільства, то вони, як свідчить практика, поки що не виявили усталених рис і особливостей політичного розвитку, вирізнення яких давало б можливість дослідникам розпізнати і більш-менш чітко окреслити тенденції та напрями трансформацій політичних структур, процесів, впливів. Тому такі поняття, як «політична система» (political system), «політична еліта» (political elіte), «політична влада» (political power, authorіty), «політичний вплив» (influence) тощо, які складають звичну систему координат для традиційного «допосткомуністичного» політичного аналізу, наприклад, західних суспільств, мало що дають (і з погляду предметного змісту, і в методологічному плані) для дослідження нинішнього політичного життя та політичних феноменів колишніх комуністичних країн.

Звичайно, причина тут не в аморфності чи довільності тлумачення відомих термінів як засобів політичного аналізу, перенесених на інший політичний ґрунт, у контекст іншого досвіду суспільно-політичного буття. Сама політична реальність цих країн, в яких химерно переплелося сучасне із минулим і навпаки, за відсутності помітних ознак нового зменшує, часто до мінімуму, реальне значення застосування накопиченого політологічного знання (у якому превалює якраз минуле) і, отже, — можливість точного визначення змісту вживаних понять та концептуальних засобів щодо посткомуністичних перетворень.

Водночас і тривіальні спроби інтелектуальних запозичень з інших суспільних дисциплін, здійснювані для того, щоб швидко заповнити вакуум значень у сучасному політологічному дискурсі, теж поки що не створили того нового наукового інструментарію, необхідного смислового критичного простору, поза яким неможливий інтелектуальний прорив у новітніх наукових пошуках.

Однак сам факт «загадкового», «раптового» (для політологів, а не для історії) краху комунізму як визначального явища XX століття спонукає до збагачення різноманітних потоків та масиву світової політологічної думки, спрямованої на пояснення, оцінку альтернатив та прогнозування надзвичайно суперечливих та неоднозначних політичних трансформацій у посткомуністичному світі.

Особливості політичних змін, стадії посткомуністичних перетворень, становлення та варіанти розвитку політичних систем, трансформації політичної влади і політичної еліти тих чи тих посткомуністичних країн, а також тотальна корупція як визначальний політичний феномен посткомунізму — основний предмет політичного аналізу, здійснений авторами у цьому розділі.










СТАДІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ




Спливло вже чимало часу, як крах комуністичної влади у Польщі започаткував процеси, що призвели до падіння влади комуністів у інших країнах Центральної Європи. Так само минуло чимало часу і після розпаду самої радянської системи, яка до того п’ять років билася в агонії «перебудови». Отже, тепер можна спробувати зробити деякі висновки з низки намагань створення на руїнах комуністичних країн політично спроможних і економічно розвинутих демократичних держав.

Процес перетворень, що нині триває, ставить кілька складних запитань. Коли він починався, не було жодних орієнтирів, зразків або керівних принципів, на які можна було б спиратися, приступаючи до перетворень. Економічна теорія принаймні щось заявляла про нібито неминучу заміну капіталізму соціалізмом. Але якихось теоретичних засад щодо перетворення одержавлених суспільств на демократичні країни з плюралістичним політичним устроєм і економікою вільного ринку не існувало. Крім того, що це питання заплутане теоретично, воно також було і залишається дуже складним у політичному плані, адже Захід, заскочений таким раптовим падінням комунізму, не був належним чином готовим до участі у розв’язанні подібної комплексної проблеми системного перетворення країн радянського типу. Тому йому довелося діяти фактично поспіхом, імпровізуючи протягом кількох минулих років.

Саме в цьому контексті слід розглянути такі важливі питання. По-перше, які вже можна зробити висновки стосовно процесів посткомуністичних політичних і економічних перетворень? По-друге, які уроки можна засвоїти для формулювання і провадження політики Заходу, скерованої на допомогу і підтримку цих перетворень? По-третє, на які результати у світлі відповідей на два попередні запитання ми можемо очікувати у недалекому майбутньому (протягом приблизно десяти років) від теперішніх намагань трансформації суспільств?


§1. Фази перетворень

Розглядаючи у широкому плані уроки процесів перетворень, можна сказати, що перший з них — це те, що сподівання обох сторін, тобто колишніх комуністичних країн і Заходу, були занадто завищеними і досить наївними. Визволені народи нещодавніх комуністичних держав мали справді перебільшені й спрощені уявлення про характер допомоги, що її вони сподівалися отримати від Заходу. Було якесь загальне очікування манни небесної, якогось нового широкомасштабного «плану Маршалла», незважаючи на те, що історично й змістовно досвід розробки і здійснення «плану Маршалла» непридатний для колишніх комуністичних країн. Та й на Заході загалом недооцінили системних складнощів необхідних змін, упору вкоріненої і все ще всюдисущої номенклатури і тривалості самого процесу перетворень.

Разючим прикладом цього є те, що програми американської допомоги Польщі, започатковані відразу після 1989-1990 років, а потім іншим країнам Центральної Європи, базувались на тому припущенні, що перехідний період триватиме приблизно п’ять років 1. Тепер ми вже знаємо, що він буде значно довшим — щонайменше десять років для країн Центральної Європи і, можливо, років п’ятнадцять–двадцять для інших країн, і лише тоді випаде сказати, що процес перетворень завершився. Принагідно можна додати, що Захід був надто оптимістичним та досить наївним у своїх оцінках Горбачова, його намірів і програм. Певною мірою і нині бачимо щось подібне у сприйнятті Єльцина.

Другий і важчий для засвоєння урок полягає в тому, що сам процес перетворень – це не континуум, не щось тягле й цільне, а послідовність окремих фаз. Більше того, не всі з колишніх комуністичних країн перебувають на одній фазі процесу перетворень і не всі вони проходять відповідні етапи в однаковому темпі. Слід також зазначити, що швидкість переходу від однієї фази до іншої дуже залежить від того, чим у політичному і економічному планах характеризувався останній («переддозрівальний» і водночас зародковий) період існування колишніх країн комуністичної системи.

Зазначена думка заслуговує на більш докладний розгляд. Перша, переламна, фаза, що почалась відразу ж після падіння комуністичної системи, потребує подвійних зусиль для здійснення як політичної трансформації вищих ешелонів влади, так і початкової стабілізації економіки. Перше передбачає встановлення демократії «згори», друге, як звичайно, потребує стабілізації грошової одиниці з одночасним послабленням економічних віжок. Перша стадія надзвичайно важка, бо пов’язана з фундаментальною зміною усталених політичних і економічних процесів. Вона потребує сміливості, рішучості і жорсткості, оскільки, по суті, це — стрибок у невідоме.

Перша фаза є фактично вирішальною, тому що від її успіху залежить, чи відбудеться перехід до другої фази, де пошук більшої політичної стабілізації потрібно поєднати із зусиллями, скерованими на глибокі економічні перетворення. Тут передбачається прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи і поглиблення демократичних процесів у суспільстві для встановлення реальної демократії. Водночас необхідно поширити економічні зміни, зв’язані, зокрема, зі встановленням банківської системи, демонополізацією та проведенням малої та середньої приватизації, що базується на законодавчо визначених правах власності.

Тільки після успішного закінчення цієї фази стає можливим перехід до наступної, де справді починають закріплюватися демократичні процеси та вирівнюватись різні демократичні інститути, а економічне зростання стає стабільним унаслідок повного визволення приватної ініціативи. Поступово стають реальністю демократична політична культура і підприємницька традиція. Ця третя фаза узагальнено характеризується політичною консолідацією та тривалим економічним піднесенням. Якщо конкретніше, то можна висловити припущення, що Польща, Чеська Республіка та Угорщина зараз знаходяться майже на порозі третьої фази (див. пофазову схему процесу перетворень на сторінці 106 2).




Фази посткомуністичної трансформації



1-а фаза: 1-5 років

Політична мета: перетворення

Економічна мета: стабілізація


Політичні ознаки


Правові / нормативні ознаки


Економічні ознаки


Допомога Заходу


Основи демократії; Вільна преса; Кінець однопартійної держави і поліцейської системи; Перші демократичні об'єднання і рухи за зміни.


Усунення невиправданого державного контролю.


Лібералізація цін і припинення дотацій; Кінець усуспільненого виробництва; Безсистемна приватизація.


Стабілізація грошової одиниці; Термінові кредити та допомога.




2-а фаза: 3-10 років

Політична мета: від перетворень до стабілізації

Економічна мета: від стабілізації до перетворень


Політичні ознаки


Правові / нормативні ознаки


Економічні ознаки


Допомога Заходу


Нові конституція та виборчий закон; Вибори; Децентралізоване реґіональне самоврядування; Стала демократична коаліція - нова політична еліта.


Законодавча /нормативна база відносин власності і підприємництва.


Банківська система; Мала і середня приватизація; Демонополізація ; Поява нового класу власників і підприємців.


Інфраструктурні кредити; Технічна/управлінська допомога; Торговельні преференції та доступ до ринків; Початок іноземних інвестицій.




3-а фаза: 5-15 (та більше) років

Політична мета: закріплення перетворень

Економічна мета. стабільне піднесення

Політичні ознаки


Правові/ нормативні ознаки


Економічні ознаки


Допомога Заходу


Утворення стабільних демократичних партій; Встановлення демократичної політичної культури.


Виникнення незалежних судових органів та встановлення правової культури.


Велика приватизація; Сформоване капіталістичне лобі; Виникнення культури підприємництва.


Значні іноземні інвестиції; Вступ до основних органів Заходу (напр. ЄС, НАТО тощо).









Важливо також зазначити, що спроможність увійти до першої, вирішальної фази і пройти її (а це стадія прийняття і здійснення найважливіших рішень) значною мірою залежить від ступеня політичного і економічного лібералізмів, що їх дозволяли колишні комуністичні режими у кожній з країн в останні роки існування.

Суттєво зауважити, що роки агонії комунізму були одночасно, принаймні у деяких випадках, в Угорщині (режим Кадара у 1970-80-х роках) та Польщі (режим Ґерека у 1970-х роках і останні п’ять років Ярузельського у другій половині 1980-х років).

Третій висновок, що випливає з аналізу процесу перетворень,— це пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ. Для успішного початку і проходження першої, критичної фази радикальних змін дуже важливими є демократичний політичний консенсус і ефективні політичні процеси. Теоретично можна було б постулювати необхідність на цій стадії авторитарної системи порядку, тому що ця фаза не тільки потребує «жертв», а сама приносить у «жертву» багато чого. Тут відразу ж, зрозуміло, спадає на думку Китай. Однак після краху комуністичних режимів у Центральній Європі і Радянському Союзі авторитарне врядування видається вже неможливим та й небажаним.

А ось демократична згода у суспільстві, навпаки, дуже потрібна. Але її слід підготувати й закріпити. Для її започаткування необхідна наявність ефективного, насправді харизматичного популярного лідера (типу Гавела або Валєнси), який здатний заручитися широкою підтримкою народу. Це також потребує існування або швидкої організації політичного руху, який підтримує такого лідера у заанґажований спосіб і організовує підтримку народу на випадок соціальних негараздів та труднощів, що, зазвичай, виникають на цій фазі. Але насамперед початкова фаза, з її нерідко ейфорійним посткомуністичним ентузіазмом, має бути швидко використана для побудови засад законних і чітко зафіксованих демократичних процедур, у рамках яких проводитимуть довготермінові економічні реформи. До початку другої фази суспільна ейфорія звичайно спадає, натомість зростає розчарування у здійснюваних перетворенях, отже, багато що залежить від гнучкості та прийнятності для суспільства нових демократичних процесів. Значна частина труднощів Росії виникла тому, що і Горбачову, а потім і Єльцину не вдалося зосередитися на необхідності широкої політичної реформи як нагального першочергового завдання.

Сказане підводить до четвертого уроку, що випливає з трьох попередніх: швидке і всебічне перетворення — шокова терапія у рамках так званого «великого вибуху» — можливе лише тоді, коли для цього існують необхідні суб’єктивні і об’єктивні умови. Добрим прикладом поєднання обох умов є Польща, де у всіх частинах країни існувала політична контреліта, а саме рух «Солідарність», який охопив усі верстви суспільства, не був зламаний протягом десяти років військового становища і зміг швидко стати ефективною політичною контрелітою у масштабах країни (а не перетворився на купку дисидентів, що раптово піднеслися на горішні щаблі владної ієрархії, як це сталося у деяких інших країнах). Більше того, ця еліта спиралася на такий моральний авторитет, що був здатний надихнути суспільну волю людей до готовності самопожертви, а саме – авторитет католицької церкви. Крім того, був харизматичний лідер, він мав особливу повагу того класу, який першим найдужче постраждав би через суспільні жертви і який зміг персоніфікувати політичні зміни. Клас вільного селянства і велика «підпільна» економіка підготували суспільство до прийняття чинності закону пропозиції і попиту після відпущення цін та припинення дотацій. Нарешті, Польща виграла від підтримки, наданої народжуваній культурі підприємництва зацікавленою у перетвореннях діаспорою, що нараховувала близько 10 мільйонів поляків.

Перелік цих передумов може свідчити про те, що хоч польский варіант «великого вибуху» — шокова терапія— може видатися класичним прикладом такого підходу, водночас у багатьох відношеннях він може виявитися і досить унікальним. За браком політичної єдності, відданості справі реформ та гнучкості економічного реаґування досить вірогідно, що шокова терапія може призвести до політичної конфронтації та економічного безладдя, коли монополії, що перебувають у вигідному становищі, користуючись лібералізацією цін, просто підвищують їх, стимулюючи тим самим інфляцію.

П’ятий і останній загальний урок з досвіду посткомуністичної перебудови випливає саме з цього останнього моменту: не слід іґнорувати стратегії перетворень, що передбачають повільніше просування, необхідні етапи і водночас базуються й на тривалому державному реґулюванні, а не тільки на повній стихії незалежних і активних ринкових сил. Тут спадають на думку застереження видатного японського вченого, фахівця з економічного розвитку Субуро Окіти. У серії своїх статей він переконливо довів, що державне втручання необхідне в країнах, де немає традицій вільного ринку, належного досвіду та відповідної суспільної культури. Він підкреслював, що існують суспільства, де з історичних причин потрібне певне поєднання ринкових механізмів та державного планування, надто ж якщо брати до уваги те, що такі механізми самі собою діють не завжди бездоганно.

Справедливість засад Окіти особливо добре видно на прикладі Японії та Південної Кореї. Влітку 1993 року Всесвітній Банк завершував вичерпний аналіз тридцятирічного досвіду розвитку Далекого Сходу і формулював відповідні висновки. Згідно з попереднім викладом цього звіту у газеті «Файненшл таймс» стосовно південнокорейського досвіду один з висновків свідчив про те, що «з початку 1960-х років уряд ретельно планував і тонко керував розвитком країни... (Він) використовував фінансову систему для спрямування кредитів у пріоритетні галузі і заохочував окремі фірми до виконання національних завдань... (Він) зменшив соціально-економічний ризик, створив великі концерни, заснував, де необхідно, державні підприємства і розробив таку систему партнерства держави і приватної справи, яка не поступалась японській» 3.

Майже те саме можна було б сказати про Синґапур як приклад успішно керованого економічного піднесення. У будь-якому разі азійський досвід не слід іґнорувати, передовсім тепер, коли увиразнилися політичні, економічні та соціальні проблеми, з якими, скажімо, стикаються Росія і Україна, країни без сильних традицій вільного ринку і розвинутої культури підприємництва 4.


§2. Уроки для Заходу

Звернімося тепер до другого із сформульованих питань — про уроки, що їх слід засвоїти з політики Заходу щодо допомоги і сприяння посткомуністичним перетворенням.

По-перше, допомога Заходу особливо важлива на першому етапі перетворень, фактично значна західна допомога є, можливо, вирішальною для успішного проходження першого етапу перетворень. Пізніше, після закінчення першої фази, вона перестає бути визначальною, натомість усе важливішим стає доступ до західних ринків і отримання зарубіжних інвестицій. Це — головний рушій сталих внутрішніх змін і стимульованого експортом економічного пожвавлення. Подібне ми якраз і спостерігаємо у відносинах між посткомуністичною Центральною Європою та Європейським співтовариством, внаслідок чого проблема відкритості ринків та інвестицій стає значно нагальнішою, ніж масштаб допомоги. Країни колишнього Радянського Союзу, навпаки, все ще перебувають на першому етапі процесу перетворень, коли безпосередня західна допомога є важливою для стабілізації і початкових політичних змін.

По-друге, і це, можливо, досить суперечливо, після критичної першої фази приплив капіталу ззовні не є вирішальним. Якби західний капітал був ґарантією успіху, колишня східна Німеччина мала б процвітати, Угорщина в економічному плані мала б уже значні успіхи кілька років тому, а за нею й Чеська Республіка, потім і Польща. Більше того, економічна ситуація у Росії була б кращою за ситуацію в Китаї.

Колишня східна Німеччина (НДР) отримувала за останні роки величезні кошти «ззовні» — понад сто мільярдів доларів щорічно на населення у 16 мільйонів чоловік. (Тільки підрахуйте, скільки іноземного капіталу було б потрібно у такому розрахунку на душу населення для всієї Центральної Європи або тільки Росії). Але (і це суттєво) колишня НДР все ще перебуває в масштабній суспільно-економічній кризі. Угорщина і Чехословаччина (до її розподілу на дві країни на початку 1993 р.) отримували також значно більше інвестицій, ніж Польща. Однак сьогодні Польща має більший приватний сектор і першою з колишніх комуністичних країн досягла економічного зростання.

Китай отримував відносно незначні кошти у вигляді позик, ґрантів, кредитів і, до недавнього часу, інвестицій. За перші дванадцять років після початку реформ у 1979 р. всього до Китаю надійшло менше 60 мільярдів американських доларів, а це ж велика країна з найбільшим населенням. Дана сума значно менша за ту, що з 1986 року отримав Радянський Союз, а потім Росія — десь 86 мільярдів американських доларів. І все-таки Китай досяг багато чого в економічному розвитку, демонструючи високі темпи зростання: за минуле десятиріччя — 6 відсотків, Росія ж, навпаки, все ще перебуває у скрутному економічному становищі і демонструє не зростання, а спад економіки.

Коротко кажучи, після завершення першої, критичної фази, під час якої зовнішня допомога є вирішальною, характер внутрішньої політики, суспільний порядок і дисципліна, а також відповідна мотивація у забезпеченні успіху економічних перетворень стають важливішими за приплив капіталу ззовні.

Третій урок з надходження іноземного капіталу полягає у тому, що життєво важливою є наявність передумов його раціонального використання та суворий контроль за цим. По суті, якщо робити вибір між досить обмеженою, але чітко контрольованою в плані використання фінансовою допомогою та великим припливом зовнішнього, значною мірою нецілеспрямованого капіталу, то перший варіант, безперечно, доцільніший і, отже, саме йому слід віддати перевагу. Це особливо доцільно на першій фазі аж до того часу, коли торгівля й іноземні інвестиції не заступлять початкову залежність від прямої допомоги. Торгівля й інвестиції майже автоматично робляться більш піддатними ефективнішому контролю з боку безпосередньо і особисто зацікавлених у цьому сторін. Як свідчить сумний досвід, якщо бракує ретельного зовнішнього нагляду за використанням зарубіжної допомоги, слід очікувати її масового використання не за призначенням, крадіжок та інших великих зловживань.

Заходу слід було б засвоїти цей урок з досвіду Польщі за Ґерека. У 1970-х роках Польща позичила близько 30 мільярдів американських доларів, але дуже важко було з’ясувати, куди поділися ці кошти. Сьогодні ще більші запитання виникають стосовно долі 86 мільярдів американських доларів, що їх отримав колишній Радянський Союз, починаючи з другої половини 1980-х років. Згідно з деякими американськими розрахунками аж 17 мільярдів з них були використані не за призначенням і перекачані до західних банків.

У японському дослідженні, проведеному напередодні липневої зустрічі лідерів «великої сімки» 1992 року у Токіо приватною аналітичною фірмою «Торей Корпорит Бізнес Рісьорч Інкорпорейтид», також розглядалося це питання. Висновок – російський уряд втратив контроль за плином капіталу за кордон, внаслідок чого великі суми готівки, багато золота та діамантів опинилися у банках Швейцарії та Гонконґу. «Розміри відпливу капіталу вже перевищили 40 мільярдів»,— стверджується у дослідженні 5. Хоча ці дані, можливо, й дещо завищені, все-таки цілком ясно, що незаконне використання допомоги становить дуже серйозну проблему.

Саме тому грошодавцям слід чітко обумовлювати призначення допомоги і ретельно стежити за правильністю її використання, навіть якщо це може якимось чином зачіпати національну гордість того, хто отримує допомогу. Також важлива конкретна обумовленість основ реформування. Стабілізація грошової системи, деполітизація банківської системи, демонополізація, щонайменше початок малої приватизації, включаючи сільське господарство, та децентралізація господарювання— ось мінімум умов, на виконанні яких Захід має право наполягати, надаючи допомогу, якщо бажати, щоб ця допомога була чинною.

По-четверте, Заходу слід заохочувати країни, що отримують допомогу, розвивати більш широке мобілізуюче програмування, спроможне заручитися підтримкою народу у проведенні необхідних болючих реформ. Навіть за щедрої зовнішньої допомоги не можна уникнути суспільних страждань, втрат і жертв, і тому політично необхідно формулювати і роз’яснювати позитивнішу, оптимістичну, конструктивну перспективу. Громадськість має розуміти сенс змін і вектор перетворень, які можуть виправдати тимчасові страждання людей та їхні жертви.

У населення Центральної Європи вже сформувалось таке уявлення. Воно пов’язане з ідеєю об’єднаної Європи та безсумнівного членства в ній у майбутньому. Таке уявлення має великий сенс і досить реальне для пересічного чеха, угорця або поляка. Воно є чимось таким, що його особисто влаштовує. Але питання про конструктивну ідею стає складнішим і менш ясним, коли йдеться про Східну Європу. Що за конструктивна ідея може бути у того українця, який за роки незалежності почав відчувати, що нібито це вона принесла йому економічні і соціальні негаразди? А що таке уявлення для того росіянина, який не тільки зазнав подібних негараздів, а й гостро відчуває певне приниження через втрату Росією статусу великої держави? За таких обставин зовсім нелегко, звичайно, сформувати позитивне уявлення про майбутнє.

Для українців таким позитивним уявленням, мабуть, могло б бути становлення української держави як центральноєвропейської країни і її сприйняття як такої своїми західними сусідами, а отже, як суспільства, що вже стає ближчим Заходу. Така перспектива, зрозуміло, була б реальнішою в уяві західних, ніж східних українців, але вона, певно, могла б бути привабливішою і для всіх тих українців, які хочуть бачити свою державність виразнішою, щоб розрізняли Україну і Росію.

Для росіян відповідним уявленням могла б стати перспектива Росії як партнера Сполучених Штатів, зважаючи на захоплення Америкою, досить поширене сьогодні у Росії. Але для того, щоб Росія стала партнером США, Америка мусить чітко сказати, що вона має бути постімперською Росією, адже тільки така Росія може стати справді демократичною. Поки що фактом залишається те, що Росія повинна подолати ще значну відстань на шляху болючого процесу пристосовування до своїх нових постімперських реалій, процесу, який пережила Британія у зв’язку з втратою Індії, Франція — у зв’язку з втратою Алжиру, Туреччина — за Ататюрка, який визначив перспективу нової європейської Туреччини. Процес нового, постімперського самовизначення — процес складний і важкий. Можна зрозуміти, чому у сьогоднішній замордованій Росії навколо цього питання багато суперечок і неясності, але його необхідно розв’язувати.


§3. Різне майбутнє

Які ж розумні сподівання можуть виникнути з відповідей на два перших запитання стосовно посткомуністичних перетворень в осяжному майбутньому, скажімо, у наступному десятиріччі? Найсуттєвіше – перетворення різнитимуться як за характером, так і за темпами, часом можуть виявитися важкими і болючими. Та все ж таки чи можна було б прогнозувати їхній перебіг у загальних рисах? Чи всі колишні комуністичні країни вже остаточно стали на шлях демократичного перетворення з програмованими вільною ринковою економікою і плюралістичною політичною системою?

Перед тим, як висловити кілька досить гіпотетичних думок з цього приводу, варто запропонувати відповідну евристичну чотиричленну класифікаційну схему для аналізу посткомуністичних країн.

До першого типу належать країни, що мають переважно позитивні характеристики, країни, де може статися лише щось зовсім непередбачуване і на сьогодні досить малоймовірне, щоб вони звернули зі шляху, що прямо веде до життєздатного демократичного плюралістичного суспільства.

Другий тип країн— це країни, де подібні перспективи на наступні десять років мають шанс дещо більше, ніж 50 відсотків, але все-таки не можна ґарантувати, що не станеться поворот на 180 ґрадусів, точніше, політичний і/або економічний провал.

До третього типу належать країни, чиї політичні і економічні характеристики найвірогідніше залишаться не визначеними протягом наступного десятиріччя.

Нарешті, четвертий тип країн, що, по суті, є логічним продовженням третього типу — це країни, чиї показники сьогодні і в осяжному майбутньому певно маловтішні.

За цією класифікацією Польща, Чеська республіка і Угорщина належать, як уже зазначалося, до першого типу, можливо, до них слід також додати Словенію і Естонію. Не применшуючи їхніх внутрішніх труднощів, можна сказати, що їхнє майбутнє вже значною мірою певне, хоч Угорщина й Естонія, можливо, зазнають неґативних впливів через деякі зовнішні ускладнення, надто ж стосовно національних проблем. У будь-якому разі можна вважати, що перші три країни – на порозі третьої або й у третій фазі (див. схему на стор. 106), а дві останні перебувають у другій фазі. Однак навіть імовірний успіх цієї провідної трійки не може приховати того, що потрібно буде багато років, щоб істотно зменшився розрив між рівнем життя на багатому Заході і в навіть найперспективніших із сусідніх країн посткомуністичного світу. Якщо, скажімо, припустити, що у Німеччині й Австрії економічне зростання становитиме 2 відсотки на рік, а в Польщі, Угорщині і колишній Чехо-Словаччині удвічі більше, тобто 4 відсотки на рік, все одно для того, щоб за рівнем валового національного продукту на душу населення вони наздогнали Німеччину або Австрію, потрібно буде тридцять років для колишньої Чехо-Словаччини, сорок шість для Угорщини і шістдесят три — для Польщі 6. Навіть якщо взяти величини порівнювальних темпів зростання 2% і 8%, то знадобилось би відповідно 12, 17 і 23 роки. Зрозуміло, для країн другої, третьої і четвертої груп (про них далі) перспективи видаються ще більш неясними.

Друга група країн, чиї ознаки загалом позитивні, але які у політичному і економічному відношенні все-таки вразливі, включає Словаччину, Хорватію (якщо не скоїться нової війни між нею і Сербією), Болгарію, можливо, Румунію, Литву, Латвію, Киргизстан, Туркменистан (останні дві країни — завдяки своєму економічному потенціалу). Деякі з них, скажімо, Латвія або Болгарія, наближаються, ймовірно, до другої фази, тоді як решта все ще перебуває десь на першій фазі.

Країни, що належать до третьої групи, тобто політичні і економічні ознаки яких, досить вірогідно, залишаться несформованими протягом десяти і більше років— це передовсім Росія, а потім уже Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан і Узбекистан.

Нарешті, до четвертої групи країн, чиї ознаки з різних причин видаються досить неґативними, належать Сербія, Албанія, Македонія, Боснія, Молдова і Таджикистан. Можна сказати, що жодна з цих країн не просунулась достатньо або успішно у першій фазі, а деякі, можливо, навіть не вступили у першу фазу, і більшість з них урядується, по суті, старою комуністичною верхівкою, що маскується новими гаслами, але її прихильність до політичного плюралізму і демократії та відчуття їхніх відтінків і забарвлень усе ще досить сумнівні.

З тих країн, які перебувають у групі непевних (третя група), найважливішою, звичайно, є Росія. Не можна не визнати деяких позитивних тенденцій у її розвитку. Безсумнівно, відбувається загальна демократизація, особливо на вищих, центральних щаблях російського суспільства. У деяких великих містах демократія — це вже реальність, хоча їй бракує справді широкого інституціонального закріплення. Відбувається також певна приватизація і робляться перші кроки на шляху стабілізації економіки.

Але не можна не помітити певних суперечливих тенденцій: реальністю є економічне безладдя, бракує ефективної грошової політики, зростає безробіття, вплив уряду фактично обмежений кількома великими центрами і не поширюється на всю країну, бракує послідовності і цілісності політики, більшість із приватизованих об’єктів знаходиться у Москві, Санкт-Петербурзі та Нижньому Новгороді 7, спостерігається широке, не за призначенням використання західних коштів та допомоги рештками старої високопоставленої номенклатури та новим класом посередників, і багато, якщо не більшість, нових капіталістів представляють паразитичний капітал, що скеровується переважно на споживання, а не на інвестиції у виробництво.

Крім того, ускладнює економічну ситуацію явне відродження імперських амбіцій, що підвищує вірогідність поглиблення напруженості у відносинах з Україною, а також породжує проблеми у зв’язках з деякими іншими сусідніми країнами. Особливо слід зазначити, хоч би й неофіційне, використання економічних важелів та військового тиску для збереження Кремлем суттєвих ознак статусу колишнього імперського центру. Дуже показовим щодо цього є небажання Москви погодитися з незалежністю України як остаточною реальністю.

Усе це пояснює — і породжує — деякі непевності стосовно майбутнього. Досить імовірно, що можна очікувати подальшої демократизації, але у рамках непослідовних реформ, що не убезпечені від ризику виникнення періодів зростання анархії, а отже й спокуси вдатися в кінцевому результаті до авторитарного вирішення проблем. Таким чином, Росію не можна зарахувати ні до першої, ні до другої групи країн, а лише до третьої. Те саме можна сказати й про Україну, чия незалежність все ще у небезпеці і внутрішні перетворення якої затримуються навіть ще більше.

Наведений аналіз у загальному плані може свідчити про те, що остаточні результати посткомуністичних перетворень ще попереду. На даний момент політично і економічно ефективний ліберально-демократичний устрій — ще зовсім не ґарантований результат розвитку 27 посткомуністичних країн, за винятком, можливо, лише п’ятьох з них.








1 Див., наприклад, звіт Головного облікового управління США: Poland and Hungary - Economic Transition and U.S. Assistance.- May, 1992. - P.18-26,30.

2 Тривалість зазначених фаз залежить від ступеня зрілості ознак напередодні остаточного розпаду комунізму. На темпи перетворень впливають чотири основні сполучення чинників зрілості: 1) як політичні, так і економічні зміни присутні; 2) політичні зміни присутні, економічні - відсутні; 3) політичні зміни відсутні, а економічні - присутні; 4) як політичні, так і економічні зміни відсутні. Угорщина і Польща мають загалом ознаки першої групи, Росія - другої, Китай - третьої, а Румунія - четвертої.

3 Див.: Prowse M. Miracles Beyond the Free Market //Financial Times. - 1993. - April 26.

4 Добрий виклад праць Окіти з цієї проблеми міститься у статті: Steps to the 21st Century // The Japan Times. - 1993. Крім численних робіт Сабуро Окіти можна згадати також доповідь Д.В.Нама (колишнього прем’єр-міністра Південної Кореї) «Ретроспективний погляд на економічне піднесення Кореї» на 2-й конференції Корейсько-американської асоціації у Вашинґтоні (округ Колумбія). США, 28-29 вересня 1992 року, а також працю Н.Цукамото «Післявоєнний досвід Японії: його сутність і значення для економічних перетворень колишніх радянських республік» (березень 1992 р.).

5 За повідомленням японського агентства «Кіодо» 24 травня 1993 року. Інші шокуючі дії щодо незаконного використання західної допомоги наводяться у статті Григорія Явлінського. «Західна допомога не допоможе» у газеті Нью Йорк Таймс за 28 липня 1993 року.

6 На підставі даних з книги «World Fact Book 1991», підготовленої ЦРУ США. Випуск продукції на душу населення у Німеччині - 14600 американських доларів, Австрії - 14500, у колишній ЧСФР - 7700, Угорщині - 5800, у Польщі - 4200.

7 Див. також дослідницьку доповідь ЦРУ: Measuring Russia's Emerging Private Sector. - Washington, D.C, Nov. 1992.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.