Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНА: АЛЬТЕРНАТИВИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ




Роки української незалежності отримали досить потужне політологічне та «програмотворче» супроводження. Аналізом соціально-економічної, політичної ситуацій, розробкою моделей розвитку займались українські фахівці всіх галузей суспільствознавства, починаючи з філософів і кінчаючи політологами та публіцистами, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Вироблялися різні філософії перетворень, примірювались і різноманітні іноземні стратегії. Неодноразово змінювався курс внутрішньої політики, тож накопичено певний практичний досвід випадкових рішень, ідеологічних хитань, номенклатурних переорієнтацій. Але при цьому увага, як звичайно, концентрувалась на ролі та можливостях верхів, держави —саме нинішньої держави зі всіма її слабкостями. Саме ж суспільство, задля якого мають бути здійснені перетворення, залишається, як і за часів «реального соціалізму», на правах об’єкта.


§1. Державна політика і розвиток суспільства

За умов «природного розвитку» суспільства, коли діють механізми самореґулювання, навіть найбільш складні періоди не дорівнюють відступу чи тупцюванню на місці. Кризові явища супроводжуються пристосуванням до нових умов; щонайменше політичні рішення спроможні нормалізувати економічні процеси. В Україні спостерігаємо ситуацію специфічну і особливо важку. По-перше, глибока і багатовимірна економічна криза доповнюється та посилюється політичною безпорадністю керівної еліти і аж ніяк не формує логіку дій останньої. Тобто самореґулювання немає. По-друге, економічна криза багато в чому старіша за українську незалежність, а комплекс проблем (і не тільки економічних), що спостерігаємо, значно перевершує сучасні можливості держави.

Певна спонтанність процесу розпаду СРСР призвела до катапультування України у незалежність. При цьому в сфері економічній, разом із кризовими явищами, була успадкова і сама економіка як така, у сфері ж політичній додатком до складних проблем стала хіба що самовпевнена своєкорислива напівкваліфікована бюрократія. Таким чином, політична сфера виявилася набагато менше розвинута, ніж економічна.

Накопичено достатньо даних, щоб констатувати: українське суспільство, соціально-економічна сфера, буття загалом є практично некерованими. Вони настільки спотворені, деструктуровані, дезорганізовані, що не підлягають реґулюючим впливам. I жодна програма тут нічого не змінить.

На сьогодні Україна не існує як єдиний організм. I мається на увазі не тільки проблема взаємин між реґіонами, а й антагоністичні відносини між суспільством та державою. Нова самостійна влада поводиться з суспільством в інший спосіб, але не краще, ніж колишня імперська. Суспільство й надалі існує у вкрай несприятливих умовах, що їх творить держава. Конструктивний потенціал останньої (якщо не враховувати самоконструювання) був і залишається мінімальним. Основною загрозою існування незалежної України є надвисока залежність суспільства від влади. Від влади неефективної, безвідповідальної, такої, що й надалі гнобить суспільство як економічно, так і духовно. Зазначимо, що саме в цій справі визиску представницька та виконавча гілки влади цілком взаємодіють, а судова не діє надто послідовно. Замість якісного вдосконалення державного механізму триває його кількісне злоякісне зростання.

Стратегія економічних реформ, запропонована Президентом Леонідом Кучмою,— це найкраще, на що спроможна партія влади. У економічному аспекті вона (стратегія) містить бажаний вектор руху та давно очікувану потенційну динаміку. Майже одностайним щодо неї є висновок, що Президент виявив політичну волю до перетворень. Але, крім цієї волі та класичного (і, зазначимо, цілком слушного) наміру зміцнити владну вертикаль, нічого політичного в президентській програмі немає. Тобто йдеться про розрахунок винятково на активну роль держави та ще й тільки виконавчої гілки. Більше того, не всієї виконавчої, бо ж нинішній уряд досі не зарекомендував себе прибічником ідей, що складають основу програми, а виконавцям на місцях буде важко сумістити новий курс зі святая святих — власними інтересами.

Яким же є розташування політичних сил після чотирьох років незалежності навколо економічних проблем і конкретно навколо президентської стратегії?

Парламентська більшість не може бути щиро «за» і не ризикує відкрито заявити позицію «проти», отож вдається до складного маневрування, гальмує прийняття принципових рішень. Керівна еліта, у тому числі на місцях та в окремих галузях господарства, традиційно буде кориґувати будь-які новації «під себе» і таким чином виконуватиме свій власний варіант програми претворень. Боротися з цим, орієнтуючись винятково на роль держави, дуже важко. Підтримка президентської політики знизу не буде достатньо організованою; обмежені поки що й можливості підтримки, крім хіба що морально-психологічної і з боку орієнтованих на реформи політичних партій. Команді президента, якщо це взагалі входить до її планів, доведеться докласти дуже великих зусиль, щоб програма змогла увійти в резонанс з безпосередніми інтересами економічно активного населення, ввібрати в себе його енерґію. В іншому разі все знову вирішуватиметься у владних структурах за браком конструктивної участі суспільства як такого. Тож найбільш цінне в цій програмі не стільки можливість зрушень як таких, скільки перспективи зменшення залежності суспільства від держави.

На даному етапі дії влади — це дії вимушені, вони не є наслідком внутрішніх переконань та глибокого розуміння механізмів суспільного розвитку. Для когось із керівної еліти чергова зміна курсу є засобом самозбереження, для когось — ще один експеримент, подальше перебирання варіантів, різниця між якими не завжди достатньо усвідомлюється. І лише для одиниць вона є реалізацією власної принципової позиції, що не підпадає під будь-які кон’юнктурні коливання.

Державники твердять, що, враховуючи стан соціально-економічної сфери, на державні органи покладаються вкрай необхідні та відповідальні функції: боротьба з енерґетичною кризою, інфляцією, зубожінням населення, злочинністю і т.ін. Але ж очевидно, що ці та інші кризові явища породжує теж держава. Причому породжує постійно і у великому масштабі, а вирішує — з перемінним успіхом. Розповсюдженим явищем стали пояснення найвищих керівників, що зробити більше та краще держава не має можливості. Щодо держави, влади це, мабуть, так. А народ, суспільство при цьому лишаються приреченими на пасивну роль.

Симптоматично, але усі комплексні програми допомоги посткомуністичним країнам передбачають якраз обмеження функцій держави. Це розглядається як принципово важлива умова ефективного використання допомоги та набуття здатності до самодопомоги.

Особливості становища України у світовому співтоваристві та на ординаті історичного розвитку також стимулюють якнайшвидше доповнення зусиль держави активною недержавною діяльністю. Геополітичні обставини детермінують перевагу її найближчих західних сусідів і Росії щодо привертання «уваги» розвинутих країн. Але це реальність саме міждержавних відносин. Багато що можна змінити, якщо відкриється «другий фронт» перетворень, активізується, сказати б, міжнародне буття всього українського суспільства. Тоді має запрацювати весь наявний, ще погано відомий потенціал.

Якщо оцінювати можливі варіанти та моделі розвитку України, то ключовим є питання мети, нового якісного стану, якого бажано досягти. Засоби мають відповідати меті. I якщо орієнтуватися на досвід країн Заходу (а необхідність цього, загалом, стає все більш широко визнаним), то важливо розуміти: відповідна модель має базуватись на суспільстві як активному суб’єкті. Держава як така є механізмом принципово неспроможним побудувати за рахунок «дій зверху» розвинуте демократичне суспільство. Останнє має саморозбудовуватись, а роль держави— ґарантувати та обслуговувати цей процес.

Поки не відбудеться реального оновлення керівної еліти, реформування системи управління, не буде усунута зі своїх позицій всевладдя і неконтрольованості армія чиновників, що їх сама система формує як силу антисуспільну, відносини між суспільством та державою не можуть бути згармонізовані. Захоплюватись і обмежуватись «розбудовою держави», базувати на цьому стратегію перетворень — значить, припускатися трагічної помилки.

Зрозуміло, суспільство, що перебуває у аморфному стані, неспроможне визначитись зі стратегією. Досі єдине, що було доступним,—застосовувати метод спроб та помилок. На цьому шляху Україна стояла, майже не рухаючись, три роки. Це був період зволікань, паліативних рішень, політичної стаґнації. Реальні проблеми не вирішувались, а відкладалися. I головне — конструктивний потенціал, дієздатність суспільства, як і самої влади, майже не зростали.

Сьогодні цей процес, хоч і в напівстихійному варіанті, може і має бути прискорений. А головне —наслідки здійснених спроб мають політично фіксуватись і широко оприлюднюватись. Має стати аксіомою чіткий розподіл політичної відповідальності за політичні дії не лише окремих посадових осіб, а й конкретних політичних сил. За цих умов політика могла б нарешті зарадити економіці, а суспільство набувати структурованості, здатності до активних цілеспрямованих перетворень.






§2. Вiд «розбудови держави» до «розбудови громадянського суспiльства»

Вирiшення складних суспільних проблем в Україні знаходиться, очевидно, в площинi розбудови громадянського суспiльства (а не «держави»); лише таким чином можна примирити й гармонiзувати двi супротивнi «опозицiйнi» енерґiї — деструктивну i конструктивну: спрямовану на руйнування старого номенклатурного устрою i спрямовану на творення устрою нового, демократичного. Для цього слiд, однак, усвiдомити, що демократичнiсть нової держави (i її справжня, внутрiшня й зовнiшня, стабiльнiсть) може бути забезпечена лише розвинутим громадянським суспiльством, а не якимись манiпуляцiями зi старою, базованою на номенклатурному етатизмі державою.

Тривала вiдсутнiсть полiтичних та економiчних свобод є головною причиною недорозвиненостi громадянського суспiльства у посткомунiстичному i передовсім пострадянському свiтi. В Українi формування громадянського суспiльства iстотно ускладнюється її полiетнiчним чи, власне, бiетнiчним характером. Оскiльки демократизацiйнi процеси тут розгорталися у тiсному зв’язку з процесами нацiонально-визвольними, тобто емансипацiя громадянського суспiльства вiд тоталiтарної держави великою мiрою збiгалася й ототожнювалася у людськiй свiдомостi з емансипацiєю українського суспiльства вiд iмперiї, то, вiдповiдно, значна частина населення (росiйського чи росiйськомовного) з упередженням i зрозумiлою настороженiстю поставилася до цих процесiв. I хоч ця частина населення не пiшла за iмперською номенклатурою й не пiдтримала створення промосковських «iнтерфронтiв», проте вона не пiшла й за нацiонал-демократами, зберiгаючи своєрiдний «нейтралiтет» i прикру пасивнiсть у полiтичному життi республiки.

Найгiрше, що ця частина населення, недолюблюючи номенклатуру й не довiряючи нацiонал-демократам, не висунула своїх лiдерiв i не оформилась у самостiйну полiтичну силу. Поставлена перед вибором мiж «комунiстами» й «нацiонал-демократами», вона, природно, вибрала «вiдоме зло», а не «невiдоме (тому пiдозрiле) добро».

До певної мiри, цю частину населення програли чи втратили для себе поборники незалежної Української держави, пiшовши, як уже згадувалось, на фатальну спiвпрацю з колишньою комуністичною номенклатурою. Але ще бiльшою мiрою її виграла номенклатура за допомогою пропаґандистських манiпуляцiй, ототожнивши у масовiй свiдомостi поняття «демократiя» з чимось суто «українським», а отже, «нацiоналiстичним», а отже, «екстремiстським», «бандерiвським», «галицьким». По сутi, українська номенклатура застосувала проти своїх суперникiв той самий прийом, що й номенклатура росiйська. Тiльки та ототожнила в очах обивателя «демократiю» з «жидо-масонською» змовою, а наша — зi змовою «галицькою», «западенською». В обох випадках, однак, знайдено «внутрiшнього ворога», що є водночас i «ворогом зовнiшнiм»; а головне — значну частину населення переконано, що «демократiя» є чимось ворожим, накинутим ззовнi, наслiдком якогось пiдступу, змови, iнтриґи, зловмисного експорту.

Фактично громадянське суспiльство в сьогоднiшнiй Українi охоплює в основному українцiв (не в етнiчному сенсi, а в полiтичному: ядро не сформованого ще громадянського суспiльства практично збiгається з ядром не сформованої ще полiтичної нацiї). Проблема, отже, полягає в тому, як поширити громадянське суспiльство на, сказати б, нацiонально iндиферентну частину населення (йдеться не лише про мешканцiв росiйськомовних мiст, а й про українське село, що перебуває ще на феодальному, донацiональному рiвнi етнiчної самосвiдомостi).

Зрозумiло, формування структур громадянського суспiльства у цих двох величезних сегментах населення має вiдбуватися передусiм iзсередини, але зрозумiло також, що цей процес можна певним чином каталiзувати, прискорити, а можна, навпаки, iстотно загальмувати, що, власне, й робить доволi успiшно посткомунiстична номенклатура. Вона всiляко обмежує економiчнi свободи, пiдриває їхнє реальне правове забезпечення, саботує приватизацiю, не допускає появи економiчно незалежного громадянина.


§3. Культурполітичні альтернативи суспільного розвитку

Суспільно-політична прогностика в умовах українського сьогодення ґрунтується, зазвичай, на передбаченнях та міркуваннях економічного чи суто політичного характеру. Економізм у моделюванні можливих перспектив розвитку, безперечно, має сенс у ситуації майже безнадійного господарського занепаду країни. З другого боку, й політична боротьба малочисельних, але численних партій позначена сьогодні юридично-правовими наголосами. Тому минулі міжпартійні змагання — романтика перших років національної незалежності та культурницької самостійності — змістилися у юридично-правовий бік: йдеться передовсім про необхідність створення та прийняття нових законів «політичної гри» у нових обставинах (створення та прийняття нової конституції або законопроекту про владу, запропонованого Л.Кучмою, тощо). Тобто у прогнозуючому політичному мисленні як нинішнього державного істеблішменту, так і лідерів нових політичних утворень чільне місце посідають питання загальнонаціонального, зокрема, економічного виживання, отож є збереження свого політичного статусу та посилення політичного впливу. Все це досить різко контрастує з першими роками незалежності, з майорінням гасел переважно культурницького, ідейно-світоглядного змісту.

Проте певна занедбаність культурно-політичного аспекту у прокладанні маршрутів майбутньої України ще зовсім не свідчить про його прогностичну вторинність. Тільки не слід плутати справжню культурполітику (так ми будемо називати реальний політичний аналіз та розуміння соціально-практичного значення національно-культурних, етнокультурних та цивілізаційних — загальнокультурних — чинників для політичного керівництва державою) з швидко перетвореними на авторитарну догму національно-визвольними гаслами політиків минулої доби. Така оцінка дає можливість зрозуміти всю важливість культурполітичного мислення та практики у посткомуністичну добу.

Для розуміння суспільних засад посткомуністичних зрушень, визначення можливих напрямів майбутнього руху важко переоцінити сферу культурно-політичних уявлень, орієнтацій, політичних мотивацій і дій. Про цю сферу у повсякденному мовленні інколи говориться як про спільне бажання, суспільне піднесення (волю, воління), що спрямовані у майбутнє на створення кращого нового, на модернізуючу трансформацію наявного. Дещо аналогічне можна спостерігати на прикладах із амбівалентного часу українізації 20-х років, яка здійснювалась паралельно (і це не випадково) з процесом насильницької індустріалізації та масової колективізації на терені України. Загальником сучасної соціології та культурології є визнання засадничого значення протестантського світогляду, протестантської етики для виникнення цивілізованих форм капіталістичних відносин 8. На що ж можна сподіватися в Україні?

Моделювання майбутнього розвитку України безпосередньо залежить від відповіді на запитання про засади загальноукраїнської культурно-політичної єдності та відповідної реальної культурполітики з боку нинішньої чи можливої влади. Разом з тим вибір між різними політичними версіями такої єдності є водночас і вибором тих чи тих моделей економічної модернізації. Культурний вибір та політико-економічні трансформації нерозривні.

Спираючись на культурницько-політичну настанову, що існує у політичній свідомості, можна визначити, ясна річ, значно спрощуючи, такі основні альтернативи якщо не розвитку, то принаймні звичайного руху у майбутнє.

Цілком ймовірною можна визнати таку ситуацію, коли на терезах суспільно-політичного вибору буде переважати модель етнокультурної політичної спільності. Тобто культурно-політична модель побудови суспільства і держави на засадах радикально націоналістичного розуміння життєвої єдності людей на терені України. При виборі такої культурполітичної орієнтації, врешті-решт, є неминучою культурна, а відтак і політична, реґіональна взаємонедовіра, федералізація — офіційна чи, сказати б, тіньова; політичні зіткнення, загострення політичних суперечностей та сутички. Адже є суттєві відмінності у переживанні своєї української ідентичності населенням різних реґіонів України. Якщо все це не призведе до громадянського конфлікту, то у пом’якшеному варіанті ми матимемо справу із непродуктивною, розтягнутою в історичному часі на роки ситуацією. Розвиток подій за такою моделлю може завести Україну у глухий кут.

Крім того, модель етнокультурної політичної єдності — свідомо чи несвідомо для її прибічників— генетично зв’язана із традиціоналістським баченням світу, тобто консерватизмом щодо культурно-вартісних орієнтацій, консерватизмом політичним. Саме тому модернізаційні настанови втрачають для етнокультурної політичної моделі конкретне значення разом з усіма нагальними питаннями можливої економічної модернізації.

Якщо в умовах стрімкого поглиблення суспільно-економічної кризи, тотального зубожіння населення люди віддадуть перевагу соціальній моделі політичної спільності (а вона подається у «соціалістично-комуністичних поняттях» економічної рівності, другорядності національно-культурних форм життя), то у перспективі — зникнення потягу до самостійного державного буття, власного господарювання, до національної активності взагалі.

Майбутнє «соціальної» моделі очевидне. Це виникнення нової форми залежності, передусім від Росії, застій та культурно-політична марґіналізація. Модернізація у такому разі можлива лише як повторення того, що витворено не самими. Починаючи від формування нових економічних відносин із власною культурною специфікою та завершуючи винаходом новітніх промислових, торговельних, суспільних технологій — на всьому цьому вкрай важливому діапазоні людської діяльності зникає самоактивність життя населення.

Суперечливий культурполітичний досвід останніх років спонукає віддати перевагу такій державно-громадянській моделі, яка ґрунтується на засадах соціально й політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними інститутами. Проте це не означає й домінуючої ролі національно-культурного космополітизму.

Отже, йдеться про створення на основі протодемократичного стрижня етнонаціональної культурної сув’язі — життя, мови, звичаєвого буття — сучасної державно-громадської спільності — політичної нації. Лише виходячи з такої культурно-політичної моделі, можна створити максимально формалізовану — тобто культурполітично безпримусову— національну політичну спільність, у правовій відкритості якої знайдуть свою суспільну леґітимацію всі паростки нового, у тому числі — економічно модерні перетворення.


* * *

З погляду становлення демократії і перспектив національно-культурного розвитку шлях України може пролягати лише у намаганні створити (з боку держави, політичної влади) усі можливі умови для створення сучасної основи політичного консенсусу нації. Такою основою є громадянське суспільство, зв’язок між людьми у котрому відрізняється від суто «націоетнічного, культурницького» розвинутістю приватних інтересів, їх раціональним обґрунтуванням, незалежністю людей від влади. Йдеться про майбутнє — про організацію на національному ядрі протодемократичної спільності інституту майбутньої демократії, єдності політичної нації.

Українському суспільству потрібна могутня хвиля принципових змін, яка призвела б до його звільнення не тільки від зовнішної залежності, а й від внутрішніх державно-бюрократично-корупційних пут, до розкріпачення і ввімкнення механізмів саморозвитку та самореґулювання. На жаль, така перспектива, своєю чергою, значною мірою лімітується слабкістю, розпорошеністю демократичних сил, їхньою анґажованістю у дії владних структур, неготовністю до здійснення власної стратегії перетворень.

Проґрес у вирішенні суспільних проблем в Україні має визначатись передовсім мірою відступу держави на «внутрішньому фронті» — цілеспрямованим зменшенням її функцій в економіці, політиці, її присутності у нашому повсякденному житті. А розбудовувати треба насамперед громадянське суспільство. На це має бути переорієнтована діяльність всіх справді патріотичних сил. Без цивілізованого суспільства українська держава просто не відбудеться.







8 Основну тезу М.Вебера про засадничу первинність культурних - релігійних, світоглядно-етичних - зрушень у суспільстві щодо його подальших соціально-економічних перетворень викладено в його широко відомій праці «Протестантська етика та дух капіталізму».





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.