Попередня     Головна     Наступна





ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ТА ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ




§1. Специфіка становлення політичної системи в країнах колишнього СРСР

Типологія політичних систем нині є досить розгалуженою. Проте більшість визначень, як звичайно, зводяться до двох головних контекстів. У так званому «вузькому» політична система інтерпретується як об’єднання певних політичних інститутів (партій, влади, громадських об’єднань, профспілок тощо), у широкому — як взаємозалежність політичних інституцій, відносин, політичних норм та свідомості. Наш аналіз передбачає розгляд політичної системи в обох контекстах.

Посткомуністичний розвиток країн Центральної Європи характеризує розуміння важливості становлення відкритої системи суспільних відносин та адекватної форми політичної системи. Правове та політичне визнання вартісності усіх інститутів політичної системи створили певні передумови реального демократичного розвитку. Принципово відмінною ситуацією в даній сфері характеризувалися країни колишнього СРСР.

Суспільно-політичний розвиток країн колишнього СРСР від політичної системи, що ґрунтувалася на конституційному закріпленні домінанти керівної комуністичної партії та пріоритетності трудових колективів, до системи демократичного суспільства має певні спільні закономірності та особливості. Керівництво нових країн СНД стало перед проблемою визначення ключового інституту політичної системи, котрий давав би можливість контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин та прийняття політичного рішення. І таким елементом було обрано інститут президентства. Саме президент стає домінуючим елементом політичної системи посткомуністичних країн, що виникли після розпаду СРСР (виняток складають балтійські держави). Президент, котрий не є репрезентантом організаційно оформленої політичної сили, а представляє «інтереси всього народу», має можливість діяти у вільному від політичних чи предвиборчих обіцянок просторі. Крім того, президент є практично не контрольованим у кадрових призначеннях виконавчої влади, оскільки не має усталеної політичної команди. Це дає можливість посткомуністичним президентам діяти, м’яко кажучи, занадто ситуативно. Згадаємо Леоніда Кравчука, що був головним опонентом Руху та демократичних організацій напередодні виборів, а на посаді Президента України уже сповідував програму націонал-демократів. Подібну метаморфозу політичної позиції спостерігаємо і у нинішнього Президента України Леоніда Кучми. Претендент Леонід Кучма заявляє про себе як носія поміркованої економічної реформи та проросійської політики. Президент Леонід Кучма — репрезентант радикальних економічних перетворень західного зразка. Таким чином, заміна домінуючої у комуністичній системі керівної (одержавленої) партії на державний інститут президентства (як суб’єкта політичної системи) значною мірою вирішила проблему леґітимації оновленої еліти та заклала основи «псевдонової моделі» політичної системи посткомуністичного простору колишнього СРСР.

Однак виникла потреба ідеологічного закріплення даного характеру змін у політичній стратегії та системі політичних відносин. Після пошуку можливих суб’єктів на роль ключового елемента у царині політичної свідомості у більшості посткомуністичних країн було обрано релігію, точніше церкву.

Класичним зразком посткомуністичної країни, де вдалося стовідсотково зреалізувати плановані трансформації у «нову модель» політичної системи є Туркменистан. За конституцією президент є не лише найвищою посадовою особою в державі, а й контролює законодавство та місцеву владу. Народна Рада (Збори) Туркменистану складається з двох частин: обраного народом і надзвичайно урізаного в правах Меджлісу та призначеної президентом другої, наділеної більшими повноваженнями, частини зборів. Президент призначає і керівні органи місцевої влади — і в такий спосіб повністю контролює ситуацію.

Сам президент та його політика стали богоданими і священними для народу. Про це засвідчує і гімн Туркменії, і багаточисельні пам’ятники Сапармураду Ніязову (Туркменбаші), які замінили скульптурні убрази Володимира Леніна.

Наблизились до такої моделі інші держави посткомуністичної Середньої Азії, керівництво яких вдало пов’язує інститут президентства з релігійними традиціями народу. Події у Казахстані на початку 1995 року підтвердили цю тезу. Президент Нурсултан Назарбаєв розпустив обраний парламент фактично на підставі скарги однієї кандидатки на мандат депутата. У такий спосіб було знято проблему наявності інституту стримування сильному президентові. Після цього відбулася подія цілковито логічна з погляду реалізації концепції «псевдонової моделі» посткомуністичної політичної системи. Президент Казахстану запропонував проведення опитування про необхідність подовження терміну його президентства до 2000 року. Більшість громадян висловилася за те, щоб прожити перехідний період у мирі та злагоді – з надійним Нурсултаном Назарбаєвим і відповідно дати можливість своєму керівнику діяти як «треба» за тих умов.

Ось таке становище з трансформацією політичних систем у середньоазійських країнах колишнього СРСР. У силу різних обставин наявна закономірність набула своєрідної специфіки у країнах Закавказзя і Таджикистані.

У Росії, незважаючи на її статус як одного з піонерів радянської демократії, керівництво держави змогло підпорядкувати демократичні інститути політичної системи уже згадуваним домінантам. Розвиток політичних партій та громадських організацій, змішаний характер виборчої системи не спричинили суттєвого впливу на домінуючий статус президента. Двопалатний парламент та обрану Державну думу збалансовує контрольована президентом Рада Федерацій (входить по двоє представників від кожного суб’єкта РФ від представницького і виконавчого органів), що істотно не заважає Борису Єльцину провадити власну програму дій та впливати на політичний процес. Крім того, освячена релігією та церквою ідея «Великої Росії» є осердям російського політичного режиму, що своєю чергою посилює леґітимність президента та керівної еліти.

Принципово інша ситуація склалася в Білорусі. Держава після розпаду СРСР намагалася послугуватися ідеями комуністичної моделі політичної системи. Комуністична еліта та трудові колективи донедавна були домінантою білоруського політичного процесу. Водночас нестача гнучкості керівної верстви та неспроможність леґітимізуватися через певну ідею чи навіть інститут призвели до позиції повної неспроможності провадити власну політичну стратегію. Повернення Білорусі на орбіту політики вже «нової, посткомуністичної Росії» засвідчує факт несформованості хоча б аналізованої раніше моделі посткомуністичної, оновленої політичної системи.

Менш помітним, проте важливим явищем у царині пошуку нової політичної системи в посткомуністичному світі є «синдром імплантованої політичної системи». Певна частина демократичних сил країн посткомунізму, що зорієнтована на моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує трансформувати засади політичної системи країн-донорів на пострадянський ґрунт. Прикладами штучної політичної імплантації є, зокрема, спроба закласти в Україні християнсько-демократичну модель. Специфіка політичного донорства зумовила той факт, що на роль піонерів у цій сфері претендують вже 4 політичні партії – УХДП, ХДПУ, ХДС і ХСС (останні дві, щоправда, ще не зареєстровані). Імплантаційний синдром простежується і з політичними представниками класичного лібералізму, доволі критикованого вже і на батьківщині лібералізму в США. Перемога політичної системи країн класичного лібералізму в Україні, Росії та насамперед у країнах Середньої Азії і Закавказзя виглядає досить проблематичною. Проте вплив існуючої позиції зберігається донині.


§2. Українська політична система на тлі посткомуністичної трансформації

Модель посткомуністичної політичної системи України стихійно складалася у контексті загальної концепції державотворення.

Етатизм, покладений в основу створення системи нових суспiльно-економiчних i полiтичних вiдносин в Українi, характерний тим, що стратегiчною метою назвав розбудову держави (точнiше – державностi) як головний визначальний чинник подальших реформ. Що таке розбудова української державностi, в який спосiб реалiзовуватиметься названий процес i скiльки вiн триватиме — у цьому політичні лiдери фактично не визначилися. Щоправда, в одному з iнтерв’ю телекомпанiї Останкiно колишній президент України Леонiд Кравчук зiзнався, що навряд чи нинiшнє поколiння житиме в цивiлiзованiй державi, але головне, що воно живе у власнiй державi. Таке розумiння процесу державотворення (механiстичне становлення iнститутiв державностi, пiсля чого можна пiдiйти до загальновизнаних механiзмiв та принципiв реформ) призвело до неадекватного сприйняття суспiльством i цiлої низки понять полiтичної системи. Так, роль опозицiї була трактована не як iнструмент впливу i контролю за прийняттям державного рiшення i, власне, дiяльнiстю владних iнститутiв, а як механiзм, що руйнує державу. Тож на так званий перiод розбудови держави було сформульовано принцип: опозицiя в українськiй державi — опозицiя українськiй державi.

Подібний підхід характеризував і питання державного устрою, механізмів економічної реформи.

Самодостатність державних інститутів, що вони нібито наближали міфічну державність керівників України, спрямована на розширення присутності України, зокрема, в міжнародному співтоваристві, висвітлювалася у засобах масової інформації не як норма одного із напрямів діяльності, а як досягнення. З огляду на це мас-медіа створили образи політичних діячів, що розбудовували державу в цілому. Але натомість залишилося питання, чи спромоглися вони зробити щось реальне у сфері певних обов’язків.

Такий стан справ став передумовою об’єднання представникiв старої елiти з частиною нової, що дозволило бiльшостi з них розбудовувати державу в центрi i на мiсцях старими апробованими методами, але вже без зайвих побоювань вiдповiдати за порушення закону. Спроба вплинути на реалiзацiю рiшень на мiсцевому рiвнi влади, створити механiзм впливу на них i контролю за ними через iнститут представникiв президента була приречена апрiорi, бо була розрахована лише на хороших людей, котрi зможуть це зробити. На практицi представники президента, не маючи реального правового статусу i збалансованостi з iншими структурами влади на мiсцях та в центрi, з часом заповнили вiдповiднi нiшi у розбудовчому процесi керованих реґiонiв.

Поряд з етатизмом в Українi знайшла собi мiсце охлократiя (її чомусь в Україні вперто називають демократiєю). Охлократiю в Українi характеризують такi ознаки: некомпетентнiсть полiтичної влади, неповага до закону, розумiння права як волi держави, використання настроїв певних соцiальних груп для реалiзацiї вузькокорпоративних iнтересiв.

Охлократiя, або українська демократiя, разом з етатизмом стала вдалим прикриттям дилетантизму влади. Формальне посилання на важливiсть глобальних завдань розбудови державностi (у етатистському розумiннi) та демократичних перетворень (у охлократичному сенсi) знiмало вiдповiдальнiсть з державних урядовцiв i давало змогу задовольняти власнi вузькоклановi iнтереси.

Саме за таких умов стало все виразніше окреслюватися місце інституту президентства як ключового елемента політичної системи. Усі інші інституції, а саме: політичні партії та громадські об’єднання мали стати сателітами провідного суб’єкта політичних відносин. У ході реалізації такого шляху «розбудови держави» появилася навіть спроба створити на базі Київського патріархату Української православної церкви — офіційну державну церкву, котра б освячувала дії творення української держави.

Але повернемося до історії становлення політичних партій України, котрі за статусом набули змісту громадських організацій сателітного характеру.

Історія становлення української багатопартійності має свої особливості та специфіку. З огляду на це сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати через певні періоди її становлення.

Перший період української багатопартійності, що його можна умовно назвати «опозиційно-переддержавним», хронологічно охоплює відтинок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного узаконення самостійного статусу України (1 грудня 1991 року). Нині системи ідеологічного забезпечення всіх партій, їхнє ідейне кредо значною мірою уніфіковані. Самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі відбувалася на периферійних позиціях. Виявилася схожість різних політичних сил у рамках проблем державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, з питань релігійних, культурологічних, екологічних тощо. Програми партій характеризувалися загальнодекларативними гаслами, апелюванням до всього народу України, щоб не зменшити зону ідеологічного впливу. Саме цим пояснюється наявність у документах різних структур великої кількості загальнодемократичних догматів. Коли спробувати класифікувати загальноукраїнські партії означеного вище періоду, можна зробити такий висновок: з 12-ти партій, що існували до 1 грудня 1991 року, усі, за винятком Комуністичної партії України, обстоювали ідеї парламентської демократії і приватної власності. 11 партій, за винятком КПУ, прямували до суверенітету України — або в системі співдружності, або із самостійницьким статусом. Таким чином, Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об’єднана соціал-демократична партія і Партія демократичного відродження України, Партія зелених і Соціал-демократична партія України, Українська республіканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайні у боротьбі за «суверенітет», «демократію», «ринок», «плюралізм» і проти комуністичної ідеології. Це, незважаючи на різні неґативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельними, політично наївними, не залученими до механізмів державної політики. Між ними почалося тертя і виникло протиборство лідерів.

З часу проголошення самостійної Української держави створюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак, партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їхньої реалізації, стають неповноцінними суб’єктами політичної системи. Такими розпочали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, що його умовно можна назвати «лояльнодержавним». Хронологічно цей період обіймає час від грудня 1991 року до початку 1993 року.

Після всеукраїнського референдуму та виборів президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика президента збіглися. Почався процес «оксамитового» одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції. Значна частина партійних структур і громадсько-політичних організацій за різних соціально-економічних ситуацій стала на підтримку президента і всього або частини уряду. Створений Конґрес національно-демократичних сил, а також, певною мірою, національно-радикальний блок теоретично і практично обґрунтували тезу «підтримка всенародно обраного Президента України — це підтримка розбудови незалежної держави».

Відповідно «опозиція до президента — це руйнація незалежної держави». Політичні сили навколо Руху та «Нової України» зайняли місце у ніші конструктивної опозиції. Парадоксально, але нині контрольний пакунок акцій фактично у всіх ланках державної влади тримає не структурована в окрему політичну структуру так звана «партія влади». Таким чином, в Україні сформувалася нова державно-політична еліта, як факт компромісу частини старої партійно-керівної верстви й частини національно-демократичної опозиції. Крім того, Рух та «Нова Україна» у той період заявляли або про співпрацю з президентом і урядом, або ставали до них в опозицію. За таких умов виникла проблема ідентифікації характеру української контреліти на рівні певних партійних структур.

Колишній президент Леонід Кравчук пішов на узаконення спрощеного механізму правового реґулювання реєстрації партій, тобто Міністерство юстиції України реєструє політичну партію, коли, крім програми, статуту та документів про її створення, додавався список із однієї тисячі членів. Таким чином було створено правове поле стимулювання малочисельних квазіполітичних партій під амбіційних, псевдополітичних лідерів. Як відомо, у країнах розвинутої демократії реєстрація не має принципового значення. Вартісність політичної партії визначає її участь у парламентських та місцевих виборах. До згаданих політичних партій, що раніше не мали програм діяльності та визначили нішу в системі конструктивної опозиції, одна за одною додавалися малочисельні партійні утворення. Їхня фактична політична участь зводилася до періодичних заяв щодо характеру своєї опозиційності чи підтримки певних інститутів державної влади (Верховна Рада, уряд, президент) та дій Російської Федерації. Президент уміло використовував такий стан політичних партій. Так, для посилення своїх позицій він ініціював зібрання круглих столів політичних партій із проблем, що заздалегідь були б підтримані більшістю партійних лідерів. Зокрема, круглий стіл щодо Статуту СНД поставив кількох лідерів партій конструктивної опозиції перед необхідністю підтримувати лінію президента, і це давало підстави сумніватися у щирості їхньої опозиції.

У зазначений період складався тип партійної системи, що мав елементи мультипартійності — значна кількість партій; ознаки поляризованості — представлені крайні політичні ідеології: ліва (соціалістами і комуністами) та права (національно-радикальними організаціями), що формуються саме в 1992-1993 роках.

Наступний етап — «передвиборчий» (1993–1994 рр.) — характерний перенесенням центра ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило головні завдання партій: пошук сприйнятних гасел виборчої програми; спроба вплинути на ухвалення оптимального виборчого закону. Результатом цього стало прийняття виборів на мажоритарній основі із застереженням прав політичної партії як суб’єкта виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, аніж від груп виборців).

За умов браку розгалудженої організаційної структури та достатньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії виявилися не готовими до виборів за мажоритарною системою. Однак наслідки виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого законодавства) дають можливість зробити деякі висновки:

виборець з довірою поставився до кандидата у депутати від політичної партії або політичної команди, віддавши йому перевагу перед незалежним кандидатом 9;

з другого боку, реґіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість передвиборчих програм кандидатів не дали можливості створити структуровану керівну та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.

Крім того, немає жодної загальнонаціональної політичної партії, що підтвердила б на виборах свій ідеологічний, політичний, організаційний впливи у більшості реґіонів України. Певною мірою таку функцію виконує лише парламентська фракція «Реформи», що репрезентує інтереси головних реґіонів країни.

Нині Україна наближається до етапу «партійної трансформації», його характеризує певний об’єднавчий процес малочисельних політичних партій у визначених ідеологічних та політико-економічних концепціях:

комуністичній та соціалістичній;

соціал-демократичній;

ліберальній;

консервативній (певною мірою репрезентований націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму).

Реальну впливовість тих чи тих течій в Україні зможуть продемонструвати лише наступні вибори, які відбудуться, скоріше за все, на змішаній основі.


* * *

Отже, період політичних трансформацій в країнах колишнього СРСР має певні загальні закономірності (виняток тут становлять країни Балтії). Передовсім це стосується характеру політичної системи — вона закріплена в конституційних документах держав як демократична, плюралістична і відкрита. Насправді ж більшість нових суб’єктів політичної системи — партій — фактично не впливають на хід подій. Це стосується щонайперше політичних партій. За таких умов головним інститутом політичної системи стає президент чи керівник держави, який використовує інші політичні інституції лише для забезпечення та посилення власної легітимності. Політичні партії перетворюються на декларативні інститути громадських інститутів, не залучені до прийняття державних рішень. Подібна ситуація призводить до некомпетентності, безвідповідальності та корумпованості політичної еліти. Постійне ж ситуативне балансування керівної верстви між принципами охлократичної, демократичної і авторитарної організацій політичного режиму надзвичайно небезпечне та провокує до творення засад неототалітарного режиму. Названу політичну систему в країнах колишнього СРСР можемо визначити як трансформативну «псевдонову модель» посткомуністичного періоду.

Водночас у демократичних колах залишається популярною модель так званої «імплантованої політичної системи», що мала б ґрунтуватися на засадах політичної організації певної країни західного світу. Здебільшого основу «оптимальної» моделі політичної системи складають принципи, що домінують у країні-донорі посткомуністичних імплантаторів.

Очевидно, що маємо справу з обома неприйнятними підходами до вироблення ефективної, суспільножиттєвої моделі політичної системи в посткомуністичному просторі. Основою оптимальної політичної організації суспільства мають бути:

функціонування загальноприйнятих засад демократичного суспільства;

врахування національної специфіки кожної країни;

механізми політичного та правового ґарантування перед авторитарними, неототалітарними та охлократичними рефлексіями у посткомуністичному світі.







9 Детальніше про цей парадокс: Верховна Рада України: парадигми і парадокси //Ексклюзив «Української перспективи».- К., 1995. - Bип.1.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Праці Арістотеля справили величезний вплив на європейську культуру доби середньовіччя та Нового часу. Деякі з них були відомі освіченим людям Київської Русі. Його риторикою широко користувались українські письменники й проповідники кін. XVI — XVII ст. Без вивчення спадщини Арістотеля не обходиться жодний курс історії філософії.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.