Попередня     Головна     Наступна





ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА




§1. Нарцисизм посткомуністичної еліти

Слово «еліта» навряд чи може бути зараховане до розряду нейтрально-описових термінів суспільствознавства доби посткомунізму. За своїм значенням воно, безумовно, належить до оціночних понять і здебільшого нарцисичне. Крім того, слово «еліта» має характер соціального міфа і тому вимагає вкрай обережного поводження з собою, якщо, звичайно, ми не хочемо опинитися по той бік критичного ставлення до дійсності. А ця небезпека сьогодні дуже реальна. Нині у посткомуністичних країнах говорять про політичну еліту та інтеліґенцію цілком у дусі Ортеґи-і-Ґассета. Де-факто зараховують до еліти всіх вищих державних чиновників, членів парламенту та лідерів політичних угруповань. Еліту описують і як середовище, що постачає на театр суспільного життя вождів та керівників. Про еліту говорять як про виразницю національних інтересів, визнають у ній осереддя компетентності в усіх сферах діяльності тощо. І разом з тим мало хто звертає увагу на той очевидний факт, що «елітарність» — це не так якість, як ідеологічний антураж, бажане оформлення тої групи можновладців, яка в посткомуністичних умовах не проти того, щоб вдавати еліту.

Елітою звичайно називають обранців, кращих (до речі, політичний сенс закладений уже в латинському дієслові eligare, від якого походить фр. elite). Причому ця обраність, добірність розуміється в контексті слова «еліта» як самоочевидність. Не дивно, що на Заході з 20-х років на противагу концепції еліти стали висувати риторику лівих про «панівну кліку», «200 родин» тощо. Введення слова «еліта» в масову свідомість (у контексті життєвої ідеології) можна вважати дуже вдалою ідеологічною пасткою. Не хто інший, як сама еліта є джерелом пропаґанди своєї «елітарності»: чи йдеться про політичний чи науковий істеблішмент, чи про володарів дум на ниві художньої творчості та засобів масової інформації, проблема елітарності все одно залишається нарцисичною, тобто проблемою високої самооцінки і позитивної самоназви групи осіб, що живуть безпосередньо близько від вогнища влади і беруть (або бажають узяти) участь у керівництві суспільством, у виробленні його ідеологічних та політичних стратегій.

Сказане, однак, не означає, що слово «еліта» не має сенсу. Навпаки, проблема формування, навіть вирощування еліти — для держави завдання першорядне, надто для посткомуністичних держав, коли будівництво суспільної споруди тільки-но розпочинається і від поведінки «верхів» багато що залежить.

Проте якраз тут ситуація у більшості посткомуністичних країн досить сумна. В Україні, скажімо, за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Вражаюча, на тлі перманентної гнітючої політичної пасивності, активність населення на парламентських виборах 1994 року і перемога на них лівих пояснюється насамперед надіями, що їх люди поклали на ті політичні угруповання, чий політичний імідж аж ніяк не збігається в масовій свідомості з відверто неелітарним образом посткомуністичних скоробагатьків.


§2. Політична еліта та інтеліґенція

На перший погляд, інтелігенція — просто частина еліти нації або, як кажуть, її дэхова еліта. Проте слова «еліта» і «інтеліґенція» мають суттєво різні значення, зокрема, щодо ставлення представників цих суспільних категорій до влади. Ця відмінність фіксується вже на етимологічному рівні. Цікаво, що «еліта» і «інтеліґенція» — слова дуже близькі за походженням: еліта — від латинського eligare, що означає висмикувати, виривати, обирати; інтеліґенція (також латина) – lego, тобто вириваю, виймаю, вибираю тощо, але з попереднім іntel — між, поміж. В останньому випадку йдеться про встановлення зв’язків між обраними. Якщо еліта від самого початку передбачає того, хто її обирає, то інтеліґенція — така «мисляча субстанція», яка, сказати б, прослизає між пальцями формотворця, претендуючи на самостійне впорядкування буття.

Зазначена відмінність не втрачає свого сенсу і в ситуації посткомунізму. Еліта за будь-яких умов — те, що добирають, формують з певною метою; саме її існування пов’язане з наявністю так чи так визнаної істеблішментом усталеної системи цінностей, відповідно до яких відбувається «зарахування» до еліти та її можлива оцінка (наприклад, діяльність української сучасної еліти можна оцінювати, виходячи з того, якою мірою вона сприяє утвердженню і розвиткові державності). Очевидно, що будь-яка еліта потребує й конкретної, заздалегідь визначеної системи підготовки — знову ж таки у зв’язку із її стратегічними завданнями. Саме з огляду на свою «обраність» вона постає не стільки самостійним суб’єктом влади, скільки атрибутом більш широкого суб’єкта буття. Інша справа — інтеліґенція. Уособлюючи саме начало творчої активності, вона принципово не може бути сформованою відповідно до тих чи тих заздалегідь визначених орієнтирів або схем. Виростаючи з цілісності відповідної спільноти, вона відображає всю неповторність її конкретного історичного вияву та самоусвідомлення тут і тепер.

Еліта як така прагне і має прагнути до лідерства, до влади, проте саме це її прагнення було б неможливе без припущення певної надвлади, певного подавача владних прерогатив, що й визначає, сказати б, траєкторію її гонитви за лідером — принциповий напрям її змагань. Інтеліґенція ж, незмінно залишаючись за бар’єром подібних гонитв, виступає як суб’єкт і оформлювач відповідальних рішень, що своєю чергою стосуються скоріше не об’єктивних здобутків владних та державних інституцій, тактичних та стратегічних вирішень і таке інше, а дэхової долі нації, її визначальних цінностей. Якраз звідси й невід’ємний моральний відтінок в уявленнях про неї. Посутнє ставлення інтелігенції до влади — не підпорядкування їй і не ототожнення з нею (те і друге притаманне еліті), а діалог (конче потрібний, до речі, представникам самої влади, якщо вони не хочуть втрачати цілісне уявлення про суспільну ситуацію) і глибинні тенденції розвитку спільноти, котру репрезентують. Біда нинішньої інтеліґенції у ряді посткомуністичних країн не в тому, що вона, мовляв, позбавлена амбіційного прагнення до влади, а якраз навпаки — у притаманній її численним представникам схильності до поверхової елітаризації, до перетворення на квазіеліту, яка, не набувши справжньої елітарності, втрачає призначення, властиве інтеліґенції. Досить поманити такого «інтеліґента» зовнішніми атрибутами і відповідно привілеями, що сьогодні супроводжують владну еліту, і він з легкістю стає до лав останньої, не маючи, по суті, для того ні кваліфікації, ні хисту. Можливо, таке коїться не в останню чергу тому, що самі засади формування інтеліґенції донедавна ґрунтувалися на специфічній компартійній елітності, горезвісних «доборі і розстановці кадрів» тощо.

Посткомуністичне суспільство однаково потребує як кваліфікованої еліти, здатної насичувати владні структури, забезпечувати розв’язання стратегічних завдань національного розвитку, так і справжньої, дэхово зрілої інтеліґенції. Кризове становище з формуванням, підготовкою останньої — одна з найболючіших проблем культури посткомуністичних країн.



§3. Подвійна природа культурницької та політичної еліти

Є достатньо підстав, щоб розуміти політичну еліту насамперед як політичний провід, верству керманичів. Адже семантичне ядро поняття еліта — це влада як така. Не становить винятку й будь-яке розширене, конкретизоване стосовно різних сфер людської діяльності трактування цього поняття. Бо ж чи не є претензією на владу втрачену, недобуту, недосяжну намір або претензія на звання еліти дэхової? І тут виняткове місце посідає красне письменство.

Можновладці й поети перебувають ніби у змаганні, претендуючи на роль вихователів. Арістотель наглядає за інтелектуальним здоров’ям Александра Македонського, а Людовик XIV опікується творчими клопотами Мольєра. Микола І дбає про належне спрямування поезій Пушкіна і Шевченка, а Пушкін мріє, щоб тиранство Миколи І бодай на крихту наслідувало «величну тиранію» Петра І. Сталін стежить за музами Булгакова і Рильського, Вольтер претендує на роль світського сповідника у Фрідріха II. Приклади можна множити, у тому числі на теренах посткомуністичних країн, зокрема, України.

У самій природі словесної діяльності закладено певний примус, воління, волю до влади. Але її специфічне забарвлення визначається майже завжди волею до національного самовизначення й етатистського проекту як ґаранту цього самовизначення — у поєднанні з особистою долею. Більше того, брак, наприклад, в умовах колишнього СРСР реальної української держави як певного оформлення владних відносин спонукала до орієнтації на руйнівні анархічні типи дискурсу влади, до відшкодування браку правничих та економічних важелів впливу на життя літературно-художнім синкретизмом. Власне, ця ситуація й окреслює фізіономію посткомуністичної культурницької еліти надто ж в Україні. Цей тип еліти можна визначити як катакомбну*. Її ставлення до влади (саме чужої, ворожої державності) формує й тип дискурсу. Це насамперед профетичне мовлення, що зросло на тлі християнської культури.

Парадоксальним чином запорукою виникнення, зміцнення катакомбної еліти, вдосконалення її субкультури є саме універсальна держава з її функціональним ідіотизмом, вірою в силу брутального примусу.

Природа катакомбної еліти є подвійною. З одного боку вона бореться із владою, як марґінальний інтелектуал, ізґой, ба навіть дурень, з другого — плекає ідеал державності. Протестуючи проти ієрархії, вона (еліта) змушена збуджувати у свого адресата те, що Ніцше назвав ressentіment — дух несамовитого змагання, заздрості й озлоблення — і водночас відігравати роль «духовного проводу». Це призводить до певного здрібнення і, зрештою, втрати символічної сили цієї еліти. Демократизм поступово стає її неминучим ворогом. Катакомбна еліта орієнтована переважно на культ почуття й інтуїції. Подібно до Ісуса вона обирає своїми співрозмовниками не мудрих, а юродивих, цих носіїв божественного логосу (можна згадати Шевченкових «Варнака», «Юродивого»). Її представники належать до харизматичних лідерів, експертів у божественному і протистоять бюрократичним структурам, системі раціональних репресивних правил. Такий лідер здобуває авторитет, спираючись на символічні коди, — це можуть бути руїни, як у Шевченка, чи авторитетна культурно-історична аналогія — («Оргія» Лесі Українки). Такий символічний код стимулює дух помсти. За допомогою слів збуджується енерґія осуду, програмується балістика почуттів.

Суперечність між, сказати б, соціальним призначенням катакомбної еліти і неминучою боротьбою з внутрішніми формами влади, іманентними твореному інтелектуалом знанню, призводить до його подвійного статусу. Йдеться про конфлікт між соціальною роллю й культурно-історично артикульованим уявленням про власне призначення у світі. Зрештою, цей процес увінчується виникненням псевдоеліти, що притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам, у тому числі й посткомуністичним. Адже чи не головним критерієм рекрутування до керівної еліти стає сервілізм і конформізм претендента. Запопадливе самоприниження й покірливість, цей суроґат християнської поведінки, стають у суспільстві найвищими чеснотами. І це стосується передовсім культурницької еліти.

Істотним моментом утвердження еліт є леґітимація. Вона передбачає масове визнання владної вертикалі з подальшою міфологізацією образів «провідників». Незалежно від вартісних чинників — чи то інтелект, чи брутальна сила примусу, чи моральні стандарти — її суспільною основою залишається воля до влади.

В умовах комуністичного тоталітаризму базою леґітимації був так званий «фюрер-принцип», тобто суто ієрархічне роздрібнення вищої влади. Цей принцип відтворювався в усіх сферах суспільного життя і насамперед в ідеологічно-духовній індустрії. Леґітимація національних мистецьких еліт здійснювалася у двовимірному режимі лояльності – щодо національної ідеї та щодо універсальної держави з її комуністичними тотемами. Саме ця двовимірність сприяла виробленню особливого шизоїдного дискурсу, орієнтованого на знеособленого сприймача-цензора. Така шизоїдність протиприродна, адже викликає в індивіда кризу ідентифікації. Ось чому індивід за першої-ліпшої нагоди прагне позбутися тягаря різноорієнтованого дискурсу. Тож не випадково серед найчинніших прихильників «партії влади» в багатьох посткомуністичних країнах опинилися письменники. Для них, здавалося б, відкрився найпростіший спосіб подолання кризи ідентифікації та самоствердження: треба лише вийти на трибуну. Проте шизоїдність дискурсу у поетів-державників збереглася. Адже демократичний жарґон, що його було використано у процесі переходу від короткочасного періоду ідеологічної «опозиції» до стану охоронного урядовництва мав гіперкритичний характер. Інтеґрація у державні структури зруйнувала стару, фундовану на цьому жарґоні, основу леґітимності за потреби її консервації.

Таким чином, будь-яка катакомбна еліта є плюсквамперфект еліти, що її можна визначити як еліту сервілістську або конформістську.

Це засвідчує й процес зміни ідеальних фіґур дискурсу влади. Приміром, для доби «комуністичної архаїки» такою фіґурою був образ комуніста-борця, який у часи «тоталітарної класики» поступається місцем комуністу-секретареві. Комунальний вождизм переростає у «фюрер-принцип».

У посткомуністичну добу такою фіґурою став несамовитий лицар національного відродження... з рисами бюрократичного ієрарха, янгол з «паперовими крильми». Прикметним є зміна жанрових матриць, у межах яких утверджується дискурс влади. Млява лірика сервілістського ритуалу віддає естафету промові-проповіді. Виробився новий тип парламентської «гомілетики».

І катакомбна, і сервілістська дэхові еліти — це різні етапи історичного розгортання волі до панування. Різниця полягає в тому, що катакомбна еліта створює свою субкультуру, своєрідний самоцінний семіотичний простір. А орієнтація на профетичне мовлення дає їй можливість уникнути нудного ритуалу уроку і служби.

Ясна річ, класифікація типів еліт (надто у посткомуністичних країнах), як будь-яка інша, має свої вади. По-перше, вона не вичерпує всього розмаїття провідних суспільних страт (груп), що їх можна назвати елітарними. По-друге, вона достатньою мірою не охоплює соціально-політичного досвіду XX століття. Проте, на противагу, наприклад, українському мислителю Дм.Донцову, який вважав основною ознакою провідної верстви жертовність в ім’я ідеї й особливу дэхову енерґію, можна вважати основною її ознакою волю до панування й амбівалентну природу дэхової влади. Ця воля здійснюється через дискурс, що несе у собі ті чи ті культурно-історичні конвенції. Найвлучніше рудиментарну відданість таким конвенціям охарактеризував Ніцше, твердячи, що, домагаючись влади, слабкі борються за свободу особистості, сильні — за суспільну перебудову, найсильніші — за щастя усього людства.





§4. Партія влади: між «комунізмом» та «націоналізмом»

Один із поширених образів України, що склався на Заході за останні роки (відколи Захід узагалі зауважив її існування), має загалом малопривабливий вигляд. Вважається, що в Україні панує криптокомуністичний режим, який показав свою цілковиту некомпетентність і скорумпованість, допровадивши похапцем унезалежнену республіку до політичного й економічного краху.

Але існують і значно істотніші, об’єктивні причини, які сприяють створенню такого неадекватного, спрощеного образу України. І полягають вони в специфічності української ситуації, що не може бути механічно розглянута за наявними схемами, оскільки істотно відрізняється від ситуацій у Східній Європі, у «третьому світі» та й, зрештою, у Росії, хоч і має певні (часом доволі оманливі) збіжності з кожною з них.

Щоб зрозуміти справжній характер теперішнього політичного режиму в Україні, слід розглянути передусім феномен т.зв. «партії влади» — неформальної, себто публічно не оформленої, а проте досить впливової суспільної сили з певними політичними й економічними інтересами та могутніми засобами їх захисту. Ще на самому початку української незалежності політологи досить точно визначили «партію влади» як політичний блок, що складається з прагматично зорієнтованих і деідеологізованих вищих кіл старої комуністичної номенклатури, представників державного апарату та засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості та сільського господарства 10.

З серпня 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, ця «партія» контролює більшість місць у парламенті, її представники й нині посідають ключові позиції в Кабінеті міністрів, домінують в органах місцевої влади у більшості реґіонів, мають у своєму розпорядженні радіо, телебачення, значну частину загальноукраїнських і цілковиту більшість локальних газет, тримають, як і раніше, в руках прокуратуру, суди, міліцію, формують на власний розсуд виборчі комісії і істотно впливають на тлумачення та застосування виборчого, а заразом і всіх інших законів у країні.

Фактично, за своїм складом — це партія старої комуністичної номенклатури, себто «внутрішня партія», як її влучно означив Дж.Орвелл у романі «1984». Після путчу (серпень 1991 р.) «внутрішня партія» досить легко пішла на розпуск партії «зовнішньої», себто багатомільйонної і загалом декоративної партії «робітників, селян і всього радянського народу». Сталося це головним чином тому, що за роки «перестройки» фактично завершився тривалий процес деідеологізації «внутрішньої партії», її розшарування на ортодоксів і прагматиків, для яких «масова» комуністична партія перестала бути потрібною, себто функціональною, і якої вони за першої ж щасливої нагоди позбулися, як, до речі, й неефективної вже (для збереження влади) марксистсько-ленінської ідеології. Позбувшись усього зайвого, «внутрішня партія» істотно підвищила свою соціальну маневровість та здатність адаптуватись до нових політичних умов.

Великою мірою цю «партію» справді можна вважати криптокомуністичною: для її діячів характерний політичний та економічний консерватизм, схильність до авторитаризму та командно-адміністративних методів діяльності, висока ступінь кругової поруки і кланових зобов’язань 11. Номенклатура — це фактично керівна олігархія, яка до 91-го року називалась «компартією», а після 91-го, попри соціальну мімікрію, зміну гасел і намагання керувати анонімно, отримала досить влучну назву «партія влади». Хоч, зрозуміло, ні до, ні після путчу вона не була партією у справжньому значенні того слова. Вона була «державою», тобто державним апаратом, колективним володарем державної влади і власності, і саме цю ситуацію намагається сьогодні законсервувати своєю вдаваною «безпартійністю».

Навіть якщо визнати, що «партія влади» діє без будь-якої координації, уже сам факт погодженості дій її представників вказує на їхню належність до певної спільноти, члени якої мають спільні («правильні» в термінах Орвелла) інстинкти. Ці інстинкти допомагають їм вижити у посткомуністичному соціальному середовищі. Збереження влади і власності (у якій завгодно ідеологічній упаковці, під якими завгодно політичними гаслами) — це, власне, і є той єдиний принцип, яким вона не поступається, тим часом як усі інші «принципи» — це її вторинні, рудиментарні, ужиткові, сказати б, атрибути.

Формально «партія влади» начебто й справді «обрала» державну незалежність і демократію, багатопартійність і ринкову економіку. Але — лише тією мірою, якою це не порушує її головної засади, що полягає у збереженні влади і власності. Тому й «розбудовує» вона «ринкову економіку» у вельми специфічному мафіозно-олігархічному варіанті, тому й становлення реальної демократії та багатопартійності (і взагалі громадянського суспільства) всіляко нею стримується й обмежується — починаючи від зволікань із прийняттям нової («нерадянської») конституції і закінчуючи проведенням справжніх парламентських виборів.

Та найскладніше питання — це питання про «вибір» номенклатурою державної незалежності. У зв’язку з цим виникає, здається, найбільше ілюзій щодо «патріотизму» «партії влади» і водночас — найбільше спекуляцій щодо її гаданого «націоналізму». Не виключаючи певних «патріотичних» чи й «націоналістичних» інтенцій в окремих представників колишньої комуністичної номенклатури, все-таки є підстави стверджувати, що її «самостійництво» має у принципі не етнічний, тобто не національний і тому не державницький характер, а — передусім — кланово-корпоративний. Усяка олігархія «самостійницька» тією мірою, якою усамостійнення від «вищестоящого» суверена розширює її доступ до влади і власності й водночас не наражає на надмірний ризик її попереднє привілейоване становище. Це «іманентне» самостійництво за належного ослаблення «сюзерена» (чи то «хрещеного батька», чи то «генсека») здатне проявлятися на всіх рівнях — від республіки й автономії до області та району чи й окремого колгоспу.

Колишня українська комуністична номенклатура «обрала» демократію і багатопартійність лише як своєрідний доважок до своєї власної суверенності, бо, по-перше, на шляху суверенізації мусила подолати опір консервативніших, проімперських кланів у власному середовищі, а для цього потребувала союзника в особі носіїв національної ідеї. По-друге, на шляху тієї ж таки суверенізації вона мусила здобути підтримку чи бодай розуміння ліберально-демократичного Заходу, а отже й прийняти («обрати») бодай на словах тамтешні ліберально-демократичні правила гри. Усе це «партія влади» й зробила — запозичила восени 1991 р. ледь не всі гасла націонал-демократів, зберігши однак при тому звичну корпоративність.

Виконуючи програму націонал-демократів у тій її частині, яка збігалася з власними інтересами національної олігархії (усамостійнення, розбудова держави), «партія влади» виконує водночас і програму комуністичну: захист «радянської влади», підтримка феодально-колгоспної системи, збереження т.зв. «загальнонародної», тобто колективно-олігархічної власності. Але при цьому і поза цим вона свідомо чи несвідомо (на рівні «соціального інстинкту») виконує найголовніше: власну програму, мета якої — анонімне утримання влади й номенклатурна тіньова приватизація власності.

Керуючись не так «правильними поглядами», як «правильною інтуїцією», «партія влади» достосовує свої гасла, свою ідеологію до хвилевих потреб, тобто є своєрідним віддзеркаленням суспільних настроїв, їхнім популістським медіатором і речником. Фактично ця її ідейна еклектичність об’єктивно відбиває амбівалентний стан суспільної свідомості. Орієнтація на цю свідомість, експлуатація її ущербності безумовно можуть давати короткочасний політичний ефект: «протеїчність», «амбівалентність» «партії влади» забезпечує їй досить широкий вплив на різні суспільні прошарки, дає значні можливості для маневру і справді може робити її на якийсь час консолідуючою силою суспільства. Однак у тривалішій перспективі така стратегія закріплює орієнтацію на взаємовиключні цінності (трохи капіталізму, трохи соціалізму, трохи демократії, трохи «сильної руки», трохи вільного ринку, трохи адміністративної зрівнялівки і т.ін.), тобто поглиблює соціально-психологічну дезорієнтацію й суспільну неврастенію, «визначає непослідовність розвитку демократичних процесів» 12, об’єктивно гальмує або й унеможливлює творення повноцінного громадянського суспільства.

Ставлення до «партії влади», власне, й виявилося тією проблемою, довкола якої відбувся фундаментальний розкол у середовищі націонал-демократів. Цей розкол фактично почався відразу після здобуття Україною незалежності, коли значна частина націонал-демократів вирішила, що головне завдання націонал-демократичного руху вирішене і, по суті, беззастережно пішла на співпрацю з «партією влади», обійнявши значні, хоч і далеко не ключові посади у міністерствах, посольствах, президентському апараті тощо.


§5. Неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні

У будь-якій демократичній державі є політична еліта (її завжди складають керівний прошарок або керівна еліта — організована меншість і опозиційна контреліта, що домагається влади) і маси. Для демократичного суспільства чи не найголовнішою проблемою є формування найбільш результативної, корисної для мас і тією чи тією мірою підконтрольної їм керівної еліти. Це досягається пошуками та запровадженням таких демократичних інститутів, що забезпечують широке соціальне представництво керівного прошарку, його вчасне якісне оновлення, запобігання його олігархізації і разом з тим відчуження від мас та перетворення в замкнену панівну привілейовану касту.

В Україні, де була проголошена державна незалежність через кілька днів після невдалого військово-партійного путчу у колишньому СРСР у серпні 1991 року, стан вирішення цієї проблеми залишається майже таким самим, як і тоді, коли існувала монократична влада КПРС. Тому, скажімо, цілком природно, що тут і досі триває небачене за масштабами пограбування мас та насильство над ними цією організованою меншістю. Насильство у найпрямішому сенсі, тобто завдання колосальних матеріальних збитків та шкоди більшості людей, їхньому фізичному та моральному здоров’ю. Але якщо у сталінсько-брежнєвському варіанті політичної системи леґітимність насильства з боку еліти здійснювалась за допомогою ідеологічного міфа про «світле комуністичне майбутнє», то після 1991 р. для цього активно використовується (і тим самим дискредитується) ідея «розбудови незалежної демократичної держави».

Іншими словами, з огляду на перспективи демократичних перетворень та формування громадянського суспільства Україна сьогодні, поза сумнівом, — серед аутсайдерів посткомуністичного світу. Історична відстань у цьому контексті між нею і, приміром, Польщею, Чехією, Угорщиною та деякими іншими посткомуністичними країнами стрімко зростає і, можливо, становить вже не один десяток років. Одна з головних причин, яка обумовлює вектор трансформації політичної влади в Україні, що її можна визначати як посткомуністичну номенклатурну і водночас як неототалітарну, є надзвичайна невиразність (порівняно з названими країнами) інтересів та слабкість політичної волі суб’єктів соціальної дії.

Адже зрозуміло, що суспільство спроможне забезпечувати широке соціальне представництво у керівній еліті (водночас і контреліті), тобто представляти різні соціальні верстви, їхні інтереси і сподівання лише за умови розвинутої соціальної стратифікації. В ідеалі провідне місце у цій еліті має посідати чисельний так званий середній клас (чи «середні верстви»), наявність якого і є, як показує досвід розвинутих країн, найголовнішим чинником еволюційного соціально-економічного розвитку та політичної стабільності у суспільстві.

Що ж з огляду на сказане являє собою українське суспільство?

Його соціальна структура — це своєрідна аморфна маса, по-перше, без чітких соціальних страт і соціальної самоідентифікації. А це означає, що у більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідомлені соціальні інтереси і соціальний статус. По-друге, в умовах різкого погіршення життєвого рівня швидко зростає люмпенізований прошарок, тим часом як «середній клас» є малочисельним.

Водночас відбувається подальша марґіналізація значної частини населення України, надто ж молоді. Невиразність соціальних інтересів і громадянської свідомості зумовлює небачену аберацію у етичних орієнтирах, притаманних насамперед марґінальним верствам населення. Нечіткість і рухливість меж між правдою і брехнею, злочинністю і законослухняністю тощо — складові цих орієнтирів. Переважно марґінальна самосвідомість орієнтується у перспективі на соціальну і політичну нестабільність, екстремістські дії у повсякденному соціально-політичному житті.

У цілому ж для українського суспільства характерною є передовсім глибока соціальна дезінтеґрація. Цим пояснюється слабкість інтересів, а отже, і соціальної волі тих нечисельних верств, які зацікавлені в економічній та політичній модернізації. Невиявленість соціальних інтересів, нездійсненність соціальної самоідентифікації, а також культурної ідентичності у сучасному українському суспільстві — все це стримувало і надалі стримує формування передумов для переходу до громадянського суспільства, а отже, для створення демократичної системи рекрутування (добору) керівної еліти.

Більшість населення неспроможна протягом відносно короткого періоду подолати стереотипи тоталітарної свідомості, комунітарний спосіб життя, не готова сприйняти альтернативні цінності, а саме — цінності громадянського суспільства.

Передусім це пов’язано з соціально-генетичною спадщиною та генофондом, які залишилися Україні після краху комуністичного режиму в колишньому СРСР та після його розпаду. Політоцид та соціоцид (не тільки голодомор 1933 року, внаслідок якого було винищено майже все селянство — основу українського народу, а й взагалі повне знищення природних соціальних угруповань, які виникали історично), численні жертви Другої світової війни, фізична ліквідація сталінським режимом найкращих представників української нації, Чорнобиль — все це не має аналогів в історії (хіба що Кампучія за часів Пол-Пота) і спричинило катастрофічні наслідки для українського суспільства, призвело до його соціально-культурної і політичної деґенерації та дезінтеґрації, до коматозного стану його політичної волі, в якому воно перебуває і нині.

Тому політично самостійною Україна стала цілком несамостійно, сказати б, внаслідок щасливого випадку, пов’язаного з невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 року, а не в результаті внутрішніх політичних процесів — національно-визвольних змагань чи демократичних домагань української політичної контреліти, яка почала формуватися лише у 1988-1991 роках. І це цілком природно, бо Україна була найбільш «законослухняною» у політичному просторі колишнього СРСР, а комуністична номенклатура мала чи не найглибше коріння і чи не найсприятливіші умови для збереження своєї влади на терені України. Самостійність, соціальний та політичний карт-бланш отримала у 1991 р. насамперед колишня номенклатура, а не дискриміновані нею численні соціальні суб’єкти політичного життя.

Отож у спадщину Україна (вже як «незалежна») отримала також і колишню комуністично-тоталітарну номенклатуру, якій після серпня 1991 року досить легко (за рахунок своєрідного політичного бартеру) вдалося рекрутувати до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контреліти, з метою нової леґітимації вчасно змінити гасла і адаптуватися до нових історичних умов.

Аналіз політичної поведінки керівної еліти в Україні дає підстави стверджувати: в період занепаду комуністично-тоталітарного режиму і його трансформації значна частина усіх прошарків номенклатурної бюрократії, щоб зберегти реальну владу та реальну власність, здатна змінювати свою політичну ментальність, йти на соціальні та політичні компроміси. Панівній еліті часто-густо вдається домогтися підтримки з боку й інших численних соціальних груп, які ще не усвідомили власних реальних інтересів і не набули необхідного політичного досвіду. Така «консолідація» підтримується необхідним мінімальним рівнем співпраці керівної бюрократії зі своїми опонентами з табору опозиційної контреліти.

Нинішній посткомуністичний «ринок влади» в Україні почав формуватися відразу після поразки путчу в серпні 1991 року. Особливістю його стало те, що колишня комуністична керівна еліта, відтіснивши найнепоступливіших та найодіозніших своїх представників, свідомо прочинила двері закритого раніше «ринку влади» для більшості схильних до конформізму поміркованих демократів — лідерів різних політичних об’єднань. Адже поразка КПРС поставила перед українською номенклатурою дилему: «Оновитися або вмерти».

Сила інтересів керівної верстви, з одного боку, та слабкість інтересів інших соціальних верств, з другого, виявилися в тому, що протягом кількох місяців кінця 1991 року — початку 1992 року «партії влади» вдалося поглинути більшу частину колишньої опозиції, допустивши її частково до «ринку влади». Цим вона досягла головного: провела чітку демаркаційну лінію між більшістю, яка пасивно очікувала змін на краще, і тими, хто ще недавно претендував виступити від імені цієї більшості, — контрелітою.

Свідчення тому — моральні й політичні метаморфози, що сталися з багатьма опозиційними до КПУ політичними лідерами, які сформувалися у 1988–1991 роках й азартно та безоглядно пішли до політичного ринку. Обеззброївши і розколовши опозицію, номенклатура значно зміцнила себе, бо в обмін на дрібні символічні поступки і посади здобула додаткову, тепер уже «націонал-демократичну» леґітимність. Інакше кажучи, відбулася своєрідна дифузія влади — паразитичної колишньої комуністичної еліти та, по суті, конформістської контреліти, що й унеможливило здійснення реальних політичних та ринкових реформ у 1992–1995 рр. А місце, що його посідала у політичному процесі до серпня 1991 року колишня опозиційна контреліта, залишилося до цього часу практично вакантним.

Починаючи з серпня 1991 року, керівній еліті вдалося не лише поглинути колишню опозицію. Еліта домоглася співпраці з демократично орієнтованими інтелектуалами, які не брали активної участі у бурхливому політичному житті у 1989-1991 рр. Саме задля цього були створені різні інституції (наприклад, т.зв. Державна дума України та її колеґії).

Таким чином, «партія влади» набула, по-перше, леґітимності в очах представників тієї частини української інтеліґенції, яка ухилялась останні два-три роки перед забороною КПУ від співпраці з її керівництвом. По-друге, інтелектуально послабила сили своїх нечисельних політичних опонентів. А, по-третє, Державна дума, а також інші, створені після її ліквідації, аналогічні інституції стали своєрідним «резервом кадрів» для різних державних посад, з допомогою яких закріплюється залежність інтелектуалів, інтеліґенції взагалі від можновладців. Керівна еліта відчуває гостру потребу в інтелектуалах-ідеологах та інтелектуалах-клерках, здатних створювати та поширювати ідеологічні та політичні міфи, заличковувати справжню реальність, знаходити нові форми узаконення своєї влади.

Однак, зрозуміло, об’єктивно стара «нова» посткомуністична номенклатура не могла і не може бути зацікавлена у появі справжніх демократичних інститутів, які стимулювали б демократичний поступ суспільства, збуджували і формували його політичну волю, забезпечували б який-небудь помітний громадський контроль над політичними ухвалами, сприяли пробудженню соціально-політичної активності «низів». Адже у цьому разі це загрожувало б її панівному статусові, можливості розподіляти та перерозподіляти власність. Водночас низький інтелектуальний та культурний рівень усіх ешелонів нинішньої української посткомуністичної номенклатури, брак адекватних до вимог часу професійності і компетентності швидко зменшує її потенціал для соціального і політичного маневрування та леґітимації, поглиблює відчуження нинішньої політичної влади від більшості населення, соціальне невдоволення якого поступово зростає і з часом може вилитись у масові соціальні протести. Таким чином, підтримка статус-кво посткомуністичної номенклатури в Україні звичними «мирними», апробованими у посткомуністичний період методами стає дедалі складнішою справою. Виникають об’єктивні передумови для застосування у перспективі примусу та насильства з її боку щодо більшості населення, посилюється вірогідність перманентної та довготривалої соціально-політичної нестабільності, притаманної сучасним неототалітарним та авторитарним посткомуністичним режимам.

Отже, сьогодні вже є очевидним, що політичні зміни у колишніх комуністичних країнах мають якісно різний характер, різну суспільну спрямованість, різну систему соціальних та політичних координат. Відтак певну схожість між цими країнами ми радше відшукаємо у їхньому недавньому історичному минулому і, можливо, у декларованих ними цінностях та загальновживаних гаслах, ніж у їхньому реальному сьогоденні і зовсім, що найвірогідніше, не зможемо віднайти подібностей у їхньому навіть близькому майбутньому.

Щодо України, то, як свідчить зроблений аналіз, сутність трансформації політичної влади та політичної еліти у ній після розпаду колишнього СРСР можна зрозуміти лише з контексту тіньового політичного процесу і таким чином — безболісного, навіть органічного для керівної політичної еліти переходу від комуністично-номенклатурного тоталітаризму до посткомуністично-номенклатурного неототалітаризму.







10 Вiльсон E., Якушик B. Політичні організації в Україні // Сучасність.-1992. - №5. - C.164.

11 Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет. - М., 1989. - С.142-146.

12 Головаха Є. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політологічні читання. - 1992. - №1. - С.28.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.