Попередня     Головна     Наступна





ГЕОПОЛІТИЧНІ ІМПЛІКАЦІЇ ЕТНОПОЛІТИКИ




Для розуміння етнополітичної ситуації теперішнього посткомуністичного світу потрібно розрізняти у ньому чотири особливі простори:

власне Росія зі своїми специфічними етнополітичними проблемами;

неросійські колишні союзні республіки, які були в складі СРСР до 1939 року і пережили весь обсяг сталінської «деконструкції» неросійських націй у 30-х роках;

території, приєднані до СРСР після пакту Молотова-Ріббентропа;

колишні країни так званої «народної демократії», які втратили незалежність фактично, а не юридично (за винятком колишньої Юґославії).


§1. Етнополітика як геополітичний чинник посткомуністичного світу

У класичному сенсі етнополітика — це політика відносин державної нації (нації-держави) з іншими етнічними групами, а також взаємозв’язків різних націй всередині країни. Політика взаємозв’язків — це не тільки державне реґулювання цих зв’язків, а й механізм реалізації етнополітичними групами своїх інтересів і програм (у тому числі і контроль над державою, вплив на неї). Проте в країнах, що утворилися після розпаду СРСР, генеральні напрями етнополітики визначають не стільки внутрішні, скільки зовнішні чинники. Тому нині проблеми етнополітики переплітаються з проблемами міжнародної політики.

Загальновідомо, що ніде в світі географічні кордони розселення націй не збігаються з кордонами державними. Етнонаціональні групи, які складають основу титульної нації в одній країні, в іншій вважаються за національні меншини. І, звичайно ж, будь-яка держава розглядає однойменні з нею національні меншини, що живуть в інших країнах, як об’єкт власних леґітимних інтересів, а нерідко – як важіль політики. Порушення громадянських прав у сфері етнополітики, вияви дискримінації на державному рівні національних меншин часто-густо детонують у країні, де відповідні нації є титульними. Це, своєю чергою, висуває на порядок денний таке питання, як перегляд кордонів, що дуже загрозливо насамперед у періоди криз, бо найперший чинник стабільності — непорушність кордонів. З проблемою кордонів тісно зв’язана історія практично кожної держави світу. Облаштування кордонів — процес безконечний, саме тут і виникають міждержавні та міжетнічні суперечності. Проблема кордонів у посткомуністичному світі набула небезпечної гостроти, адже домінація Російської імперії не розв’язала, а лише на якийсь час притлумила давні міжетнічні і міждержавні суперечки. Це не головна, але й не остання причина напружених відносин між посткомуністичними державами, причина, що так часто призводить до збройних протистоянь.


§2. Історичне коріння етнонаціональних конфліктів

Один із важливих складників нації — відчуття членами певної групи спільної історичної долі. Через те незрозумілі чи й безглузді, як на сьогодні, складнощі часто можна збагнути, тільки занурившись у минуле. Війна у Нагірному Карабасі сягає своїм корінням масової різні вірменів османськими турками у 1915 р. Очима вірменів азербайджанці персоніфікуються на їхніх старих ворогів і кривдників, на них перекладається провина за колишні злочини. Взаємна ненависть хорватів і сербів, яка є рушійною силою війни на теренах колишньої Юґославії, живиться пам’яттю хорватів про своє поневолення сербами у міжвоєнний період і пам’яттю сербів про діяльність хорватських усташів під час Другої світової війни. Старі зерна міжнаціональної ненависті можуть прорости кривавим цвітом будь-де у світі. Недавній геноцид у Руанді можна пояснити історичним гнівом на передколоніальну владну зверхність тутсі над хутуйською більшістю. Не так давно Арґентина оголосила війну Великобританії, щоб отримати назад острови, що їх Великобританія захопила півтора століття тому. Але в країнах посткомуністичного світу міжетнічні проблеми, свого часу заморожені радянською імперією, можуть спалахнути всі водночас, набувши гострого і вкрай небезпечного характеру. Такі конфлікти важко реґулювати міжнародним співтоваривством через їхню схильність до розростання і спонтанності.

Націоналістичні радикальні політичні течії у більшості країн вихід із цього зачарованого кола вбачають у створенні моноетнічних держав. Подекуди на Заході уже в модерній історії робили спроби створити такі держави на основі однієї нації, але безуспішно. Політика на виштовхування національних меншин з територій, де вони проживали багато років, репресивні заходи і обмеження часто-густо призводили до економічних катастроф, соціальних та збройних потрясінь. Після 1918 року разом з утворенням Другої Речі Посполитої та розпадом Габсбурґської імперії домінантним принципом територіально-політичної організації Європи був курс на створення незалежних національних держав. Одночасно з виникненням національної державності постало питання національних меншин. Щоб пом’якшити суперечності і не допустити в майбутньому загострення міжнаціональних конфліктів між державними націями і національними меншинами (найбільшою з яких в Європі були українці), союзні держави-переможці нав’язали новим членам європейської родини держав міжнародні угоди про права нацменшин, які виявилися дуже неефективними. Можливо, за винятком Чехословаччини всі нові держави сповідували націоналістичний авторитаризм, певною мірою дискримінацію і поневолення нацменшин. Найдальше пішов Адольф Гітлер, він ефективно використав драматичну складність переходу німців від панівної нації у колись поневолених країнах до ранґу нацменшини — фольксдойче. Спекулюючи на справжніх і фіктивних порушеннях прав фольксдойче, які проживали поза межами «третього рейху», Гітлер зумів дестабілізувати післявоєнний простір Європи і разом з четвертим розподілом Польщі через угоду з Радянським Союзом розпочав Другу світову війну. У міжвоєнний період історична конкуренція між румунами і угорцями, поляками і литовцями, болгарами і турками і т.д. зумовила широку амплітуду хитань національної політики від демократичного плюралізму до крайніх форм націоналістичного авторитаризму. При цьому посилювалася дискримінація нацменшин, зростала міжнаціональна ненависть.


§3. «Російське питання» як дестабілізуючий чинник

З важким клубком національних проблем вступила у XX століття і царська Росія. Російська культура протягом довгого періоду практично не культивувала російської національної ідеї поза межами російського відчуження від Європи та виправдання російської домінації над своїми сусідами. Коріння так званої «російської ідеї» сягає в ті часи, коли Московщина — гніздо Росії, як і Балкани, була відчужена від християнської Європи у формативній стадії історичного розвитку і після свого визволення від монголо-татарського ярма ставилася до Європи як до чогось чужого. Росія, що її, за словами Сталіна, всі били за її відсталість, поглядала на Європу з глибоким почуттям неповноцінності. У XIX ст. представники двох конкуруючих течій російської інтелектуальної думки повернулися обличчям до цієї відсталості. Західники сприйняли західні моделі, дивилися на майбутню Росію, як на частину Європи. Речники слов’янофільскої течії — набагато глибшої і потужнішої в російській історії — сприйняли інший бік неповноцінності — комплекс самосвятості, самопрославляння. Вони зріклися «матеріалізму» Заходу і шукали у матеріально відсталій Росії духовне багатство «Третього Риму», покликаного утворити і очолювати нову, духовно глибшу, неєвропейську панслов’янську цивілізацію. Вони просто не могли зрозуміти тих слов’ян, які не хотіли брати участі у цьому прекрасному поході. Представники цієї течії, яка загалом кольорує систему російських поглядів на зовнішній світ, просто не звикли до думки, що інші, меншокількісні, передовсім східнослов’янські народи не хочуть бути молодшими братами росіян.

Російський експансіонізм протягом всього існування царської Росії призвів до глибокого укорінення ідеї російського месіанізму на побутовому рівні. Росіяни просто не звикли розглядати себе як націю обмежену будь-якими державними кордонами, не звикли рахуватися з національними побажаннями інших народів, себто інородців. Російський панславізм був центром політичної культури Росії. Навіть найдемократичніші представники російської інтеліґенції ніколи не розуміли прагнення українців до свого національного самовизначення. Яскравий приклад тому Сергій Булгаков, який вважав українців нацією, яка сама себе вигадала. У тій чи тій інтерпретації ця думка повториться потім, твердитимуть, що німці вигадали Україну, Ленін вигадав Україну (Волкогонов). Засліплені міфом «російської ідеї»—«ідеєю Третього Риму», імперські провідники мріяли про російську домінацію над цілим світом, марили Константинополем. Російська історіографія звикла виводити початок Росії з «матери городов русских» Києва. Якщо ж Київ — українське місто, значить, історія залишається без свого початку і «російська ідея» неминуче зазнає великої модифікації і трансформації. За поширеною думкою — це інтелектуальна і політична катастрофа, яка може мати далекосяжні наслідки.

У будь-якого народу існує свій національний міф. Та російський народ ніколи не розвивав націоналізм, який відмежовував би росіян від інших слов’ян. Ганна Арендт вказує на відмінність між звичайним націоналізмом та «панрухами»—панславізмом, панґерманізмом. На її думку, ця відмінність в неісторичності племінного націоналізму, який залежить від духовної місії, святого завдання і необмежений у своїй політичній, культурній та воєнній експансіях 18.

Ленінізм, по суті, був особливим варіантом російськості на основі «нігілізму» XIX століття, це продукт темних джерел московської історії, західний марксизм був для нього лише ідеологічною облудою. Хоч сам Ленін не був прихильником традиційного російського месіанства, але, взявши на озброєння традиції тамтешнього радикалізму, поєднав їх із класичною марксівською формулою, що у пролетаріату батьківщини немає, що для пролетаріату нація, її культура і мова не мають ніякої вартості. Ленін вірив, що націоналізм — вияв буржуазної свідомості, яку продукував капіталізм, а при соціалізмі буде зближення і злиття націй (читай — при соціалізмі нації самі зрозуміють проґресивність їхньої асиміляції з більш розвинутою російською мовою і культурою). І все-таки у вузькому сенсі ленінізм був найпершим національним комунізмом, що внаслідок інерції російської історії майже неминуче еволюціонував до відвертого панславізму Сталіна. Сталін використав «російську ідею» як політичний клей для творення тоталітарної держави на основі російськоцентризму.


§4. Головна етнополітична проблема України

Проте у міжвоєнний період, надто ж у 20-х роках, система була змушена піти на демонстрацію терпимості до інтересів націй, що входили до складу новітньої імперії. Це було зроблено для стабілізації та зміцнення радянського режиму у неросійських «окраїнах». Коренізація, яка в Україні набула назву українізації, відкрила дорогу національно-культурним силам, показала, що нації спроможні навіть без московського центру вирішувати складні питання, які стосуються безпосередньо сфери державного будівництва. 1929 рік був переломним у справі українізації. В Україні різко зросла кількість культурно-просвітницьких закладів, які репрезентували не лише культуру і науку українців, а й інших народів, що жили на її території. Функціонували єврейський, польский та інші театри, діти молдаван, греків, німців, євреїв, поляків і т.д. отримали можливість вчитися рідною мовою. Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Поряд зі створенням Молдавської АРСР в Україні було виділено 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, 3 єврейські, 3 грецькі, 3 болгарські, 1 польский). Існували сотні різних національних сільських рад, у школах звучала ассірійська, вірменська, татарська, єврейська, німецька, польська, інші мови 19. Безпрецендетного в історії України розвитку набули культура і література.

Та весь цей процес було припинено протягом короткого часу. І справжнє тогочасне культурне відродження ми називаємо сьогодні розстріляним відродженням. Страхітливий голодомор 32-33 років, по суті, війна з селянством, що на неї Сталін і його оточення пішли свідомо, винищення представників духовенства, науки, культури, знищення цілих соціальних страт, які становили становий хребет українського народу та інших національних груп в Україні, насадження замість українського зразка російського — все це трагедія апокаліптичного виміру. Від неї й галузиться багато, якщо не більшість теперішніх негараздів України.

Етнополітична проблема в Україні — це не проблема кримськотатарського, німецького, грецького, єврейського і інших народів. Головна етнополітична проблема сьогоднішньої України — це проблема російська. Причому, підкреслимо — не російської меншини, яка, незважаючи на всіляки пропаґандистські спекуляції, не відчуває в Україні анінайменших утисків і порушень своїх прав. В Україні російські діти мають можливість вчитися у російських школах, книгодрукування переважною своєю кількістю російськомовне. На більшості каналів українського телебачення звучить переважно російська мова. На побутовому рівні великі міста, за винятком Західної України, російськомовні. Не бракує російськомовної преси. І так далі. Це не остання причина того, що в Україні немає соціальної бази для створення екстремістських організацій на зразок Інтерфронту чи «Памяти», які б ставили своїм завданням повернення в лоно Росії. Такі вимоги, звісно, звучать з вуст окремих політиків чи з боку окремих угруповань, але вони не масові і не загрожують державності України.

Російська проблема в Україні — це проблема північного сусіда, проблема відносин з Росією як державою, від якої постійно лунають територіальні, політичні та інші претензії. Дестабілізація національних відносин на території України, якщо виходити з імперських зазіхань російської політики, насамперед на користь Росії. Росія не хоче повернення етнічних росіян на свою територію, це показали, скажімо, події у Чечні, коли росіяни шукають притулку в Україні, Білорусі, у кавказьких республіках, сама ж Росія приймає їх дуже неохоче. Напрям політики Росії у цій сфері дозволяє прогнозувати, що росіянам в Україні відводиться роль п’ятої колони, на яку можна спертися для знищення державності України. Чи погодиться з такою роллю російська національна меншина в Україні великою мірою визначить сфера не політики чи культури, а власне економіки. Підвищення життєвого рівня в державі автоматично призведе до послаблення сепаратистських настроїв серед російськомовного населення Донбасу, Луганщини і ліквідує ґрунт для пропаґанди імперської ідеї серед російської меншини. Поки що Україна змушена рахуватися з досить-таки ще відчутним тиском інерції суспільної думки про вищість усього російського. Це проблема не лише специфічно українська. У державі, яка називалася СРСР, після 30-го року не було жодної союзної республіки, автономних республіки чи області, де проти етнічної самодіяльності не було б висунуто звинувачення у буржуазному націоналізмі і зраді батьківщині. У світі, де найменший вияв нелояльності до режиму загрожувала смертю чи репресіями, російська мова (побіч з активною пильністю до будь-яких виявів так званого буржуазного націоналізму) була ознакою політичної благонадійності, правовірності. Першорядність російства під досить привабливим гаслом пролетарського інтернаціоналізму створила етнополітичну ситуацію, де російське завжди було вище, модніше, проґресивніше.


§5. Білорусь: два шляхи у майбутнє

Безкровна революція 1991 року дала державність народам, які надто довго звикли думати про себе як про людей другого ґатунку. Цілком неминуче виникло почуття штучності, несерйозності нової державності, надто ж у Білорусі, в столиці якої ще донедавна не було жодної національної школи. Перед Білоруссю, як і Україною, постали два вибори дальшого шляху: через роздержавлення і приватизацію стимулювати структурування демократичного суспільства, в якому були б священними права людини і нації, і таким чином безпосередньо увійти до світової родини націй або просуватися до світового співтовариства через посередництво Росії, тобто поступитися значною частиною своєї самостійності в надії, що більш могутній сусід розплутає складний клубок соціальних і економічних негараздів.

Сьогодні очевидно, що Білорусь обрала другий шлях. Керівництво держави погоджується на зміну своїх кордонів, на безплатний транзит російських товарів і російських громадян на Захід, на довічне розміщення російських військових баз на своїй території. Білорусь єдина прямо підтримала політику Росії в Чечні і оголосила про припинення знищення збройної техніки, таким чином, поставила під сумнів чинність Договору про звичайні збройні сили в Європі, що передовсім відповідає розрахункам Москви. Президент Білорусі запропонував провести референдум про скасування самої незалежної держави та її інкорпорацію в сусідню державу. Але найбільший дарунок він зробив імперіалістично налаштованим російським політикам, публічно оголосивши білоруську мову неповноцінною. Остання ескапада мінського керівника — навіть за очевидної слабкості там національних рухів — вкрай небезпечна для самої Білорусі, бо може радикально дестабілізувати етнічний простір країни, зрештою, це означає запрошення до посилення російського тиску не лише на самих білорусів, а й на національні меншини, які живуть там і які за такої постановки питання не можуть розраховувати на задоволення своїх національно-культурних потреб. У Білорусі, крім переважної більшості етнічних білорусів і незначної — росіян живуть поляки, українці, євреї, які малоймовірно, щоб отримали справжні, а не декларовані культурно-національні автономії серед народу, який добровільно зрікся своєї мови і культури. Крім того, дуже сумнівно, щоб самі білоруси без протестів і опору сприйняли таку політику. За даними перепису 1979 року 74,2% всіх білорусів і 83,5% білорусів у Білорусі назвали свою мову рідною 20. За останній час, очевидно, відбулися потужні асиміляторські процеси, передовсім у містах, але повністю вилучити білоруську мову з побутового і культурного обігів, очевидно, не вдасться ніколи. Духовний і культурний організм країни неминуче розвиватиметься до пункту, коли постане питання не співпраці чи взаємодії, а прямого опору політиці русифікації.

Щодо економічних вигод такої політики, то сам про себе говорить той факт, що російські фінансисти і банкіри охоче йдуть на співпрацю з українськими фінансовими і комерційними структурами, пояснюючи це тим, що українська так звана «м’яка» валюта «найтвердіша» в СНД, і активно відмовляються мати справу з білоруською, і той факт, що, захоплюючись публічно політикою білоруського президента, російські державники білоруські борги за електроносії так і не списали.


§6. Ризики майбутніх трагедій

Сьогодні російські політики задоволені і політикою Казахстану, який впевнено і послідовно рухається до зрощення з Росією. Казахи до 30-х років XX століття були нацією кочівників, але там суспільство було структурованим. Існували духовна і культурна еліти, власна аристократія. У Казахстані винищити народних провідників було тим легше, що там зберігалися залишки феодально-племінного ладу, і дуже просто було оголосити «баями» і «кровопивцями» будь-кого із власників великої отари. Крім того, третину населення казахи втратили під час голодоморів, а також масової слов’янської колонізації казахського степу 21. В результаті Казахстан став країною, де етнічне населення перетворилося на національну меншину, менш освічену, менш впливову у вирішенні кардинальних політичних та економічних завдань. Проте із плином часу казахське питання може мати тенденцію до різкого загострення і радикалізації. Серед казахів у країні, де вони не мають вирішального голосу, завжди існуватиме можливість виникнення націоналістичних рухів, лідери яких можуть вдатися до крайніх методів боротьби з привілеями російськомовного населення. Якщо ж корінне чи корінномовне населення буде нацменшиною у своїй рідній країні — це зовсім не означатиме стабільність чи злагоду під керівництвом «старшого брата». Приклад Північної Ірландії свідчить, що одна нечисельна група, яка навіть не має масової підтримки серед католиків, протягом десятиліть тримає у напруженні не лише Північну Ірландію, а й усю Великобританію. У Північній Ірландії імперська політика могутнього сусіда мала всі можливості для безболісного поглинання цієї невеликої території. Асиміляторська політика привела до того, що анґлійська мова стала домінуючою, навіть з корінного населення мало хто розмовляє рідною мовою. Проте залишилося почуття історичної несправедливості, коли захожі протестанти-шотландці вирішили долю їхньої батьківщини, приєднавшись до Королівства і водночас жорстоко дискримінуючи католицьку меншину. Результатом стало виникнення підпільної екстремістської Ірландської Республіканської Армії, яка вдалася до методів тероризму проти великобританської влади.

Збереження привілеїв так званого «російськомовного населення» може дуже легко призвести до подібного результату, навіть якби ця політика була так само «успішною», як анґлійська політика утворення колоній протестантів на землях ірландських бунтарів у XVII ст. Бо успіх імперської влади може тільки переконати корінне населення, що їхня ситуація безнадійна і єдиний вихід — тероризм. Такий «успіх» може стати насінням майбутньої трагедії.

Події в Чечні також показали, що імперські претензії на території, колись захопленій царською Росією і вдруге підкореній більшовиками, неможливо підтримувати без прийняття на себе ролі держави-жандарма. Через страх перед російською експансією мусульманські держави — колишні союзні республіки, які змогли вихопити свої народи і свої території з союзного казана, помітно повертають вектор своєї політики у бік мусульманського світу. Йде активний переговорний процес із Туреччиною, арабськими країнами, посилюються протиросійські настрої.

Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, які складнощі чекають на росіян, змушених жити у чужомовному і культурно чужому середовищі. Психологічно перехід від статусу елітарної панівної нації до статусу нацменшин, яка, згідно з законами, змушена буде оволодіти мовою корінного народу, не може бути ні простим, ні легким. Тут багато залежатиме і від етнічної політики, що її оберуть новостворені мусульманські держави, а сама етнічна політика значною мірою детермінуватиметься політикою Росії щодо держав, де живуть мусульманські народи. Карабахський вузол позначає постійну присутність Росії в цьому реґіоні, тому в геополітичному відношенні Карабах, як і проблема Придністровської Молдавської республіки, а також грузино-осетинський конфлікт значною мірою на користь Росії, яка зберігає свої військові і політичні плацдарми для тиску на непокірні уряди і держави і водночас демонструє Заходу свою незамінність як ґарант порядку. Українські аналітики не раз справедливо зазначали, що Захід ніколи не піде на серйозну сварку з Москвою через колишні союзні республіки. Навіть події в Чечні не призвели до обвальних процесів у відносинах Заходу з Росією, а тільки до серйозного ослаблення і підриву престижу Росії в очах західних політиків.

Загалом Захід сьогодні діє за принципом — хай буде погано, щоб не було ще гірше, оскільки постійне розігрування карти Жириновського російськими мас-медіа і російськими політиками має свій, дуже ймовірно, чітко спланований і спрогнозований ефект. Захід готовий віддати багато, аби не втратити все. Лякаючись загрози приходу до влади в Росії фашистів, спроможних розв’язати Третю світову війну, Захід дуже мляво і в принципі неохоче виказує своє обурення варварським людовбивством у Чечні, обмежуючись гальмуванням економічної співпраці. Побоювання Заходу щодо краху економічних та політичних реформ небезпідставне. У самій Росії є сили, які допомогу Заходу сприймають як вияв економічної та фінансової експансії. Рефлексією цього страху є думка про те, що всі іноземні політологи працюють на ЦРУ, що міфічні підпільні єврейські центри планують скупити «матушку Русь» і зробити з нею щось страшне. Страх перед Заходом — прихований бік тієї ж таки «російської ідеї» і, очевидно, мають рацію ті аналітики, які прогнозують в разі краху російських реформаторських проектів сильний вит`ок імперської політики в зоні її традиційного впливу. Те, що Росія починає зганяти зло на своїх сусідах через свою ганьбу у Чечні, виявляється уже тепер і досить відверто.


§7. Політична «подвійна бухгалтерія»

Проте нетерпляче очікування західними політиками швидкого розв’язання чеченського конфлікту цілком наївне. У Чечні Росія зіткнулася не просто з маленьким народом, який виборює власну незалежність, — це політичний конфлікт проімперських і антиімперських сил на теренах колишнього СРСР. Не випадково, що у розпал чеченської катастрофи російські урядовці активізували просування проблеми подвійного громадянства в Україні, в самому Києві під гаслом відновлення СРСР проходить з’їзд Комуністичної партії, а в Криму – мітинґи під гаслом приєднання до Росії, розпочинається новий виток проросійських політичних провокацій стосовно розподілу Чорноморського флоту. У Криму Росія має не лише політичну підтримку, а й військовий плацдарм, який за активізації проросійськи налаштованих екстремістських сил можна використати як останній арґумент у суперечці Росії з непокірною Україною.

Взагалі, за відносної стабільності національної ситуації в Україні, Крим є очевидно єдиним реально загрозливим об’єктом, що ним Росія здатна активно маніпулювати і навіть використати, як важіль силової політики.

Кримська проблема в Україні має стійку тенденцію до ускладнення і загострення. Українські державники, програвши інформаційний простір російським шовіністам, не мають можливості вийти на прямий діалог з жителями півострова і таким чином отримати масову підтримку. Вкрай важливим у ситуації, що склалася, є не розширення тиску материкової України на Крим, не розмахування президентською булавою чи парламентські погрози, а постійне роз’яснення самим кримчанам економічних, екологічних і соціальних проблем півострова, які через відрив Криму від України можуть призвести до справжньої катастрофи і масової міґрації з півострова. Є тільки один цивілізований шлях розв’язання кримського питання — відвоювання інформаційного поля. Є тільки одна війна, яку можна і треба повести в Криму, — війна за «сердця і уми» його жителів.

До речі, саме політика Росії щодо Криму яскраво засвідчує лицемірство «подвійної бухгалтерії» Москви щодо «своїх» і «чужих» проблем. Москва активно підтримувала екс-президента Мєшкова, провадить активну антиукраїнську пропаґанду у Криму і водночас послала армію проти президента Дудаєва, оголосивши його кримінальним злочинцем. Але і Мєшков, і Дудаєв були обрані народом у цілком однакових конституційних, чи радше антиконституційних правових полях. Доречно згадати знамените Орвелівське: «Усі свині рівноправні, але деякі рівноправніші за інших». Практика втручання Москви у внутрішні справи України під маркою «захисту російськомовного населення в країнах ближнього зарубіжжя» рано чи пізно не може не ускладнити українсько-російські відносини на державному рівні, тому що 25% українців в Криму, не маючи своїх шкіл, театрів, газет, радіо і т.ін., можуть створити прецеденти, які діятимуть всупереч інтересам росіян Криму. А корінне населення — кримські татари, не витримавши безпорадності центрального уряду у вирішенні їхніх проблем, взагалі можуть обрати шлях радикальних методів боротьби за свої права. Усе це може призвести до тяжкого випробування терпимості України, до порушення її законів на території, що входить до її складу. Проблема відносин будь-якого українського уряду з Кримом неминуче висуне на порядок денний питання обмеження чи й скасування кримської автономії у її теперішньому варіанті, тому що автономія завжди обмежена законами держави, частиною якої вона є.

Валерія Новодворська, депутат російської Думи, пише: «Націонал-пассіонарія — це флоральна культура, її достатньо вирощують у російських патріотичних теплицях і тому доставляють на базари СНД, Балтії, Курильських островів, а також політичні біржі цивілізованого світу шляхом маленького гуманітарного шантажу: «Не будуть нас годувати й пускати на ваші дискотеки — віддамо Жириновському» 22.

Оцей «маленький гуманітарний шантаж» після Чечні уже призвів до того, що колишні держави так званої «народної демократії» все активніше нарощують сили, пробиваючись у НАТО. Лєх Валєнса заявляє: «Ми будемо прагнути в НАТО і не запитуватимемо Росію». До Європи активно повертають вектор своєї політики східноєвропейські та балтійські держави. Європа для них — альтернатива повторення Чечні в їхніх державах і ґарант безпеки.


§8. Демократія як механізм геополітики

Україна в цьому контексті знаходиться у вкрай складному становищі. Пов’язаність з російськими енерґоносіями та з російською економікою взагалі не дає можливості без економічних та фінансових втрат повернутися спиною до північного сусіда. Будь-яка дестабілізація міждержавних відносин з Росією не знайде підтримки і у значної частини населення, зв’язаної з Росією родинними зв’язками. З другого боку, західні державники звикли до відносин з Москвою і багато з них навіть не знають, де знаходиться Україна, за інерцією сприймаючи її, за словами багатьох російських промовців, як «дуже тимчасовий феномен». Захід боїться самоізоляції Росії, краху надій на її демократизацію і реформи, тому з такими труднощами повертає голову до України. Це не просто помилка, це політичний глухий кут, за який Заходу доведеться тяжко платити в майбутньому. Сильна, незалежна Україна— ґарант стабільності не тільки самої України, а й самої Росії, і самої Європи. Без України не буде нової російськоцентричної імперії. Без України Росія змушена буде займатися обробітком власного городу, прибиранням у власній хаті, а не розраховувати вирішити російські проблеми через заковтування чужих земель і народів. Ослабити експансіоністський інстинкт пожирання, знищити стародавнє імперське безумство можна тільки єдиним шляхом — поверненням Заходу до проблем України, Білорусі, Молдови, загалом до проблем тих країн, які утворилися після розпаду СРСР. Це психологічно важко і надто накладно для Заходу, який також шукає простих рішень для забезпечення свого благополуччя. Але простих рішень в даній ситуації немає. Тоталітаризм — смертельно небезпечна хвороба, яка має стійку тенденцію до повторення і навіть інфікування сусідів. Німецький народ, незадоволений демократичним ладом у Веймарській республіці, слабкістю центрального уряду, розгулом злочинності обрав шлях, який призвів до смерті мільйонів самих німців. Демократія має свої обмеженості і слабкі сторони, але демократія дає історичну перспективу, якої немає або дуже мало в деспотичних, авторитарних чи тоталітарних суспільних системах. Демократія в Україні — це значною мірою демократія в Росії, це історична перспектива для самого Заходу.

Поза межами СНД, де російського населення майже немає, етнополітичний простір має інший характер. По-перше, примусовий обмін населенням після Другої світової війни знищив таку складну проблему минулого, як німецька меншина в Чехословаччині, яку було просто вислано повністю до Німеччини. Добровільне розлучення Чехії та Словаччини дало могутній імпульс у перспективі для їхнього зближення на паритетних та добровільних засадах. Чехія і Словаччина мають почуття гордості за цивілізоване вирішення складної етнополітичної проблеми, і це той політичний капітал, який у майбутньому у багато разів компенсує всі економічні та політичні втрати від розпаду Чехословаччини.

Приклад збройного конфлікту на теренах колишньої Юґославії наочно показує, як можуть вирватися на поверхню підземні течії історії і яку небезпеку вони несуть. Чотириста років османської влади залишили страшну спадщину ненависті християнського населення до мусульман у Болгарії, настрої щодо «етнічного очищення» у Боснії. Історичні претензії Греції, Болгарії, Сербії до Македонії несуть у собі загрозу майбутнього конфлікту. Аґресивність Сербії щодо інших членів колишньої Юґославії — це продукт повернення до традиції міжвоєнного королівства, яке перебувало під сербською домінацією і являє собою приклад небезпеки тенденції повернення до подібних традицій у Росії. Оскільки Польща по війні майже повністю втратила свої до того численні меншини, а румунські територіальні претензії до кількох районів Одещини не мають розмірів, спроможних суттєво ускладнити міждержавні відносини, то єдина, хай навіть потенційно складна етнополітична проблема Східно-середньої Європи — це угорська, враховуючи, що третина угорців живе поза межами Угорщини, переважно в Румунії (Трансільванія), Сербії (Воєводина), Словаччині й Україні (Закарпаття). Угорщина не має жодних територіальних претензій до сусідів, але має стійкий леґітимний інтерес до долі угорців, надто ж там, де можливі прояви дискримінації до них. Навіть за часів існування Варшавського пакту, ставлення Бухареста до угорців Трансільванії ускладнювало стосунки з Угорщиною. Сьогодні загальне поглиблення демократизації, згода про двомовність у районах, де проживає значна кількість угорців, може залагодити потенційні небезпеки.

Ідеальною моделлю ставлення до нацменшин є Закон України про національні меншини в Україні, яким ґарантовано громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримку розвитку національної самосвідомості та самовиявлення. Попри великі недоліки і помилки в інших сферах, ця модель може бути зразком (фактичним чи юридичним) для інших новостворених держав, які мають інтерес у стабільності, непорушності кордонів, внутрішній злагоді та спільній співпраці, щоб перешкодити відновленню колишньої імперії.

Етнонаціональні відносини в Україні, звісно, не можна ідеалізувати, але і за часів існування УНР, і за радянських часів відносної автономності у 20-30 роки, і за умов нинішньої незалежної держави Україна довела, що спроможна сама, без стороннього тиску ефективно розв’язувати проблеми національних меншин. Національна терпимість і толерантність – одна зі складових менталітету української нації, і можна з великою мірою впевненості твердити, що всілякі радикальні політичні течії не знайдуть широкої підтримки, хоч і варто застерегти – за умови економічної стабілізації країни.

Звичайно, треба враховувати проблему реґіонів, різницю в партійних і політичних орієнтаціях різних частин України. Великим поступом було б розв’язання прав і обов’язків різних реґіонів, розширення їхньої самостійності у вирішенні економічних та культурних питань, розвиток їхніх зв’язків у різноманітних сферах. Звісно ж, за умови, що не тільки офіціантка у дрогобицькій кав’ярні вам відповість російською мовою, а й криворізький чиновник знатиме українську.

Етнополітичні відносини у посттоталітарному світі складні й неоднозначні. Новостворені держави прагнуть стати врівень з передовими державами світу; нації, етнонаціональні групи прагнуть до свого національного самовияву та самовизначення. Сьогодні не тільки Європа, а світ взагалі стоїть перед вибором подальшого шляху розвою та поступу. Є загроза впасти в безконечну криваву лихоманку, яка розвіє надію людства на краще і цивілізованіше завтра. Але є шанс, можливо, останній, втілити цю надію в життя.







18 Arendt H. The Origin of Totalitarianism. - N. Y., 1973. - P.222-266.

19 Чирко Б. Сталинизм и судьбы национальных меньшинств на Украине//Пам’ятати заради життя. - К., 1993. - C.92.

20 Козлов B. Национальности СССР: Этнодемографический обзор. - М., 1982. - C.241-242.

21 Див.: Brill Olcott M. The Collectivization Drive in Kazakhstan //Russian Review. - 1981. - №2. - Р.136-137.

22 Новодворська В. Жовта гвардія, синій барон // Толока. - 1994. - №1. - С.43.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.