Попередня     Головна     Наступна





РЕАЛІЇ ТА МІФОЛОГІКИ МІЖСЛОВ'ЯНСЬКИХ ВІДНОСИН




Сучасний стан посткомуністичних суспільств на величезному просторі від Курил до Дубровника дає чималий матеріал для нових етносоціологічних досліджень. Відомо, що одна з домінантних тем радянської етнології — міжетнічні зв’язки — була наперед запрограмована на ствердження «союзу непорушного». Не помічався в науковому полі і висліджувався у полі репресивному реальний феномен — глибоко зачаєне неприйняття єдності, нав’язаної домінуючим племенем. Комуністична ідеологія охоплювала простір з надзвичайно давньою історичною традицією, що походить з часів глибокої архаїки, традицією, яка, проте, не підлягала ідеологічній нівеляції, не зникала під пресом пропаґанди або тоталітарної комуністичної репресивної системи. З падінням режиму, який утримував систему, а відтак ідеологію, відчуття племінної єдності вирвалося із столітнього, а в окремих випадках і тривалішого ув’язнення, спонукаючи національний організм до дій, що сягають своїм психосоціальним корінням поганських часів. Йдеться про домінацію інстинктів над цивілізаційними нормами християнського суспільства. Комуністична система, протиставлена цьому суспільству низкою культів та різними іншими експлікаціями, продемонструвала глибоко поганську природу своєї моралі, що підтверджується лише одним, але вельми показовим прикладом — сучасними міжетнічними ворожнечами.


§1. Війни племен

Симптоматично, що саме рефлекс міжплеменної ворожнечі охопив увесь посткомуністичний архіпелаг від Дубровника до Курил, певною мірою однаково виявляючи себе серед етносів, різних за географією та культурно-історичною традицією. Причина, очевидно, приховується в антропологічному корінні, загальному для людської природи — інстинктах стадності, і в спільному стимулі їх виявів — ідеології, що пройняла всі ці етноси. Якщо прийняти таке пояснення, то стане зрозумілим подібність міжетнічних конфронтацій від Балкан до Кавказу. Водночас впадає в око, що особлива брутальність міжетнічних зіткнень спостерігається у реґіонах з етносами — носіями архаїчних традицій. Саме такими і є названі, хоч і віддалені між собою, реґіони. Для дослідника етногенезу неважко помітити, що географія цих просторів позначена прадавньою історичною трасою різноманітних етнічних міґрацій. Території архіпелагу також не бідні сиґніфікантами архаїки, що вказує на глибоке коріння поганської культури. Для нас важливим є те, що між цими архаїчними зонами розташована і Україна, тож закономірно виникає запитання: якою мірою атавістичні рефлекси взаємної ворожнечі притаманні людині нашого «простору»? Адже йдеться про суспільство, яке містить у своїх культурних покладах надзвичайно давню інформацію, що її зафіксовано у відомих історичних пам’ятках, починаючи від Трипільської культури і далі.

Комуністична ідеологія глибоко вкорінилася на теренах з архаїчною традицією. І це не випадково. Новочасна комуністична ідея співвідносилась із соціально-утопічними уявленнями і вилилась, по суті, в марксистське оформлення утопії, що має численні варіації в історії утопій. Тому вона знайшла найплідніший ґрунт саме в середовищі з архаїчною традицією, розвинутою фольклорною свідомістю. Звідси й постійна апеляція ідеологів саме до маси, що носила у собі позитивний рефлекс на утопію, що перегукується з відповідними казковими формами, які живуть у свідомості цієї категорії суспільства навіть після очевидного краху ідеології, дискредитованої репресіями, корупцією, «зрадою» ідеалів тощо. Очевидним є і те, що ця ідеологія прижилася не в західних, а в східних країнах, де переважно переважала руральна культура. Пролетаріат, на якого покладали надії теоретики комунізму, у цих країнах складався із зміщених у місто величезних сільських пауперизованих мас, носіїв фольклорної свідомості. Відірвані від ґрунту, вони утворювали культурницький терен для проростання фольклоризму, для збереження «традиційної» структури мислення. Цим пояснюється чисельність прихильників колишньої комуністичної ідеології у містах. З руйнацією ідеологічного апарату (партійної структури) зникли лише наглядово-каральні кореляти колективних уявлень, адже місто, що розвивалося внаслідок низки напливів сільських мас, формувало людину міської культури з міцним сільським підґрунтям. У результаті відбулася тотальна деформація соціальної структури: село втрачало леґітимну складову частину своєї культури — патріархальність, міфологіки, разом з тим передаючи їх у спадок місту. У ієрархії цінностей комуністичної моралі зв’язок з «неміським типом» мислення посідав один з вищих щаблів (майже всі лідери чи функціонери, культуртреґери тощо найбільше наголошували на своєму робітничо-селянському походженні). З падінням ідеологічних формальних структур зникли лише наглядово-каральні кореляти колективних уявлень, проте залишилися практично недоторканими комюнотарні інстинкти. Тому й спостерігаємо пошуки неопартійною номенклатурою інституціональної бази для таких настроїв, пошуки однодумців і відповідний рефлекс у масах. Проте консолідація відвертих прихильників компартійності, незважаючи на досить гучні прояви, не є поширеним явищем, бо неокомунізм уже не в змозі ефективно привабити знесилені постійними й тривалими ідеологізуваннями маси. Значно впливовішими є суспільні угруповання, які не декларують солідарності з конкретною ідеологічною структурою (комуністичною чи відверто фашистською), але несуть у собі рефлекс племінного об’єднання і протиставлення «етнічному ворогові».

Репродуцентом цього рефлексу виступає «етносоціум», що поєднує в собі певні етнічні інстинкти, помножені на соціальну (в даному разі комуністичну) традицію. Типовим представником такої людини виступає особа, відома як «homo sovieticus». Цей етносоціум запрограмований інерцією програм, що походять з арсеналу комуністичної пропаґанди (за відновлення СРСР, компартії, проти капіталізму тощо). Але все це набуває особливого значення лише за умов нової конфронтації — міжетнічної. Тому старий комуністичний арсенал надзвичайно відповідає «новим» національним прагненням. Показово, що саме в людині «homo sovieticus» найвиразніше простежується неприйняття сусіднього етносу, зазвичай дуже близького за історичною та територіальною традиціями. При цьому дається взнаки закономірність: чим ближче між собою народи, тим сильніший (за умов руйнації «інтернаціоналістичних вуз») антагонізм. Слов’янський приклад — найпоказовіший.


§2. Міф про слов’янську єдність

Слов’янство, надто ж південно-східне, архаїчне за походженням, було найсильніше охоплене і перейняте комуністичною ідеологією в її східному, православному варіанті, що його потім було поширено на католицьких слов’ян, які зазвичай мали сильніший імунітет проти більшовизму. Більшовизм прижився на теренах, де домінував архаїчний принцип племінного братерства, за яким «старшим» ставав той, хто мав більш розвинуті державні структури. Поєднання архаїчних інстинктів з новою комуністичною ідеологією давало «братерство», яке ґрунтувалося на насильстві, на братовбивчих війнах, що розгорталися за «законом Каїна та Авеля». У подобі «пролетарського інтернаціоналізму» (в радянсько-соцтабірному варіанті) або ж «братерства та єдності» (в юґославському) ці відносини, по суті, становили продовження і зміцнення давньої, ранньосередньовічної за походженням, зверхності одного етносу й утвердженням її шляхом насильства над іншим. Це простежується в усіх бінарних опозиціях слов’янського «братерства», зокрема опозиції росіяни – українці. Такі відносини обов’язково породжували суспільні неврози, вони вибухали в різних формах — від міфологічних утопій про царство могутнього і рівноправного слов’янства до культу помсти, прагнення «віддячити» жорстокому братові-зверхнику.

Міф про слов’янську єдність проходить через усю історію слов’ян, постає у різних формах славізму: середньовічного (перші оформлення уявлень про слов’яно-руську єдність у предтечі славістики,— киянина Нестора); ренесансного — від перевантаженої слов’янським патріотизмом творчості дубровницько-далматинських поетів аж до історіософської фантасмагорії дубровницького історика Мавра Орбіні «Королівство слов’ян», написаного 1601 р. латиною. Трактат було адресовано папському престолу, який включив твір до реєстру заборонених книг і в такий спосіб виразив своє ставлення до ідеї «панславізму». З часом за наказом Петра I книгу було перевидано в Росії. Це була, по суті, увертюра до російської політичної експлуатації слов’янського патріотизму; Орбіні фактично створив пролог барокового славізму, в якому утопічні сподівання спиралися на апеляцію до «сакрального носія панславістської ідеї» — московського царя. Вони досягли кульмінації в діяльності хорватського енциклопедиста Юрія Кріжаніча, а на «державному рівні»— в українських утопіях переяславського варіанту.

Ідея славізму зберігається у фольклорно-політичній пам’яті найбільше у слов’ян, наражених на конфронтацію з етнічно чужими сусідами на слов’яно-неслов’янському пограниччі, де найсильніше актуалізується давньослов’янська антитеза «ми — вони». Найчастіше виявляється у недержавних народів з високорозвинутою писемністю (ренесансна Хорватія, барокова Україна). Зазвичай, згідно з нею політичне вирішення проблем є невід’ємним від «доброго визволителя», яким виступає сильний слов’янський цар. Для хорватів ренесансної доби це був польский король, пізніше — московський цар. На всіх етапах розвитку славізму не існує жодного прикладу, коли б ідея слов’янського єднання як політична форма вирішення проблем недержавних народів дала позитивний результат. Усі спроби утвердити ідею славізму для недержавних народів закінчувалися поразкою, часом з вельми трагічними наслідками. Це — і включення книги Мавра Орбіні вже до православного Index librorum prohibitorum, і п’ятнадцятирічне заслання Юрія Крижанича до Сибіру з волі «тишайшего» Алєксєя Михайловича, і численні репресії українських прихильників єднання на засадах рівноправ’я, і зникнення сербських колоній на українських землях у XVIII ст. внаслідок російської колонізації України. І нарешті — сучасна міжслов’янська різанина в юґославському варіанті.

По суті, ідея слов’янської єдності являє собою етноцентричну утопію, яка не має шансів на втілення, адже взаємопретензії на території залишаються у перспективі досить небезпечними; слов’яни поділені на засвоєні ними грецьку та римську традиції. Навіть всередині релігійно ідентичних слов’ян напруженість є не менш небезпечною, позаяк етатизована православна церква вже в середньовіччі була і залишається на сьогодні формою ідеологічного нагляду і по-своєму відтворювала і відтворює зіткнення політичних тенденцій. Сьогодні виникає феномен конфронтаційної реполітизації церкви. Це засвідчують розбрати в українсько-московських, сербсько-македонсько-чорногорських церковних відносинах.


§3. Про сучасний панславізм

«Слов’янська ідея» живе і сьогодні у вигляді політизованої міфологеми. Здебільшого вона використовується спритними політичними містифікаторами та балакучими телепророками задля порятунку агонізуючої імперії. Нині славізм, як намагання відновити колишню єдність, попри повну дискредитацію, знову і знову постає у вигляді всіляких демонстрацій єднання. Історія засвідчує: чим сильнішим є примусове з’єднання і його утримання, тим сильнішою буде майбутня розплата за роз’єднання. Прикметно, що «сиґнали» про єднання або ж ностальґія за втраченою єдністю, скорбота з приводу розпаду найчастіше надходять саме з колишніх «імперських» центрів. Звідси й спалахи бєлградсько-московського «братерства». Водночас і в Україні стали поширюватись міфологеми про «сатанизацію сербів». Вони з’явились з-під пера діячів, які, з одного боку, здавалось би, всіляко прагнуть засвідчити свій український патріотизм, а з другого — й надалі залишаються бранцями суспільного іміджу й кон’юнктурного політичного вибору, зробленого на «перебудовній хвилі».

Сюжети з сучасної балканської політичної міфотворчості з’являються подеколи в публікаціях в оздобі наукової арґументації, що претендує на ґрунтовність. У таких публікаціях відлунює багатий на варіанти балканський фольклорний репертуар. Тут можна знайти численні натяки про «заколот» проти православ’я, про опір усташизму або бастіон проти мусульманства тощо. За комбінацією дат, що її використовують деякі автори для розбудови своєї міфологіки, зникає одна дуже важлива обставина, а саме: лише після тотального знищення хорватського міста Вуковар (до речі, тут існувала чи не найбільша українська громада в колишній Юґославії) та варварського бомбардування перлини середньоземноморської цивілізації — Дубровника Європа вимушена була остаточно визнати Словенію та Хорватію 23. Така неквапливість лише сприяла реалізації ідеї етнічно «чистих» територій, що її плекали ідеологи Великої Сербії.

Балканський досвід засвідчив — задля спрощення ідеологічного виправдання дій війська треба спровокувати міжетнічні конфлікти безпосередньо у масах. Решта – то вже справа пропаґандистської техніки. «Війська Юґославської Народної Армії почали активні дії у Словенії та Хорватії саме під гаслом захисту державних кордонів та забезпечення територіальної цілісності, що на рівні уявлень та норм того часу цілком відповідало міжнародним стандартам...». Ці «стандарти» цілком влаштовували слухняних учнів балканської війни — тих, хто за взірцем бєлградського сценарію знищив Грозний. Чеченська кампанія стала можливою після вдалого «експерименту» у галузі міжнародного права та невиразної реакції світового співтовариства на злочини у Боснії. Завважимо, що у Грозному і Вуковарі жертвами бомбардувань були і серби, і росіяни, і українці.

Республіки колишньої СФРЮ, лише усвідомивши неспроможність протистояння величезній армаді на чолі з бєлградським генштабом, на яку покладались надії на відновлення юґославського «братерства», змушені були шукати підтримку в сильнішого, звертаючись до традиційних союзників. Не йти на «розчленування Юґославії» означало дочекатися, доки юґославська армія своїми танками розчавить Загреб та Любляну. Кровопролиття в Юґославії можна було б легко зупинити після того, як за тими ж міжнародними стандартами були б визнані права республік на відокремлення у межах післявоєнних кордонів, що рішуче відкидав саме Бєлград.


§4. З історії «балканського вузла»

Розпад Юґославії був неминучий, а його причини мають глибоке коріння. Юґославська (постюґославська) ситуація становить виразний приклад тісного сполучення архаїчних патріархальних традицій з новочасними політичними маніпуляціями. Міфи давні та нові у етнічній свідомості тут злилися настільки, що нерідко важко встановити їхнє достеменне походження. Саме тому нелегко виявити всі причини сучасної війни, подаючи її тільки як вияв або міжетнічної, або релігійної, або як політичної ворожнеч. Розвиток подій, яким нині вже не видно краю, має кілька етапів, але історична вертикаль дає можливість вказати на певні внутрішні механізми, що призвели до нинішнього кривавого бойовиська.

Насамперед — фатальний конґломерат історичних взаєморозрахунків, базованих на давніх антагонізмах.

Юґославія становила штучне поєднання юґославських народів з їхніми багатовіковими проблемами. Етногенез цих слов’ян за низкою ознак вказує на типологічну спорідненість з іраномовними архаїчними етносами, які хвилями надходили на північночорноморські степи, передаючи слов’янам дніпровсько-карпатських просторів свої традиції. Внаслідок кількох міґраційних хвиль, опинившись на теренах від передгір’я Альп до балканських глибин, юґослов’яни (словенці, хорвати, серби, македонці) поступово, починаючи з раннього середньовіччя, втрачали державність. Словенія підпала під німецьку домінацію, Хорватія, зберігаючи лише острівці незалежності типу міста-республіки Дубровника, впродовж століть змінювалася у різноманітних територіальних конфіґураціях. Це було наслідком османського вторгнення, що клином врізалося в хорватські історичні землі. Сербія поступово втрачала середньовічну могутність, перетворившись з XV ст. на одну із провінцій Османської імперії, в якій розчинилися і слов’яни з македонських та боснійсько-герцеґовинських земель. Виняток становила лише етнічно і релігійно близька до сербів Чорногорія, будучи неприступною та непривабливою для османів через свої гірські рельєфи.

Культурно-історичний розвиток юґослов’ян забезпечувався їхньою належністю до християнської традиції грецького та римського обрядів. Слов’яни-католики дали такі відомі надбання, як дубровницько-далматинський ренесанс, хорватське бароко, що значно віддаляло їх від православного кола сербського та македонського середньовіччя. Тому юґослов’яни з повним правом декларували себе як етнічно споріднені, але історично різні народи різних традицій і культур, в чому релігійний чинник відіграв істотну роль. Розвиток національної свідомості цих народів супроводжувався протистоянням етнічно чужим народам, що породжувало ідеї про можливість об’єднання юґослов’ян або ж усіх слов’ян.

Просування турецьких завойовників аж до Сараєва, де зіткнулися інтереси Османської та Австрійської імперій, призвело до відповідної ребаптизації слов’ян. Ісламізовані серби й хорвати почали йменуватися «муслімани» (єдиний приклад етнічної самоназви за релігійною ознакою). Хорвати, що здавна входили окремими шматами Герцеґовини та Боснії до Хорватських держав, мешкали поруч із сербами. Ті ж, своєю чергою, відступаючи під магометанським наступом, заселяли хорватські землі, що відповідало стратегії Відня, який, стикаючи між собою різнорелігійні етноси, зміцнював імперські кордони. І позаяк усі три конфесійні утворення були історично взаємоконфронтуючими, релігійна ідентифікація означала захист народності шляхом протистояння етнічно близькому, але релігійно чужому сусідові. Боснія, скажімо, була своєрідним полігоном релігійних зіткнень, слов’янський вузол затягувався тут віками, розрубати його не вдалося нікому.

Хорвати не хотіли відмовитися від власних земель, заселених сербськими переселенцями, і, ототожнюючи православ’я з аґресивною ідеологією, зв’язували своє майбутнє з католицькою Європою. Муслімани розраховували на магометанський захист, а серби вибудували міф про російського царя, сподіваючись з його допомогою зберегтися, а згодом і відновити втрачену державну міць. Сербсько-чорногорське русофільство повсякчас живилося міфологічними уявленнями про землю обітовану на сході, де живе етнічно та релігійно свійський цар. Царі спритно використовували ідеологічні ініціативи сербів для зміцнення своїх позицій на Балканах, а сучасні рефлекси чорногорського-сербського русофільства послужили «козирем» «човниковій дипломатії» єльцинської Росії, яка успішно експлуатувала міф про доброго заступника.

Зазвичай сербське слов’янофільство у своєму державотворенні орієнтувалося на російську модель збирання земель, ідею «старшого брата», слов’янський єдиний центр. Тим часом сербські письменники XIX ст., відкриваючи для себе інтелектуальні скарби України та її страшну історію, рішуче застерігали проти русофілії. Водночас хорватські романтики активно пропаґували ідеї юґославізму. Саме хорватам належить авторство щодо назви Юґославія, заснування якої вони всіляко підтримували. При цьому «іллірійці», як іменували себе хорватські романтики у часи формування літературної мови, добровільно обрали один із найближчих до сербської мови діалектів. Це був жест єднання із спорідненим народом. Так, унаслідок поширення романтичного славізму два етноси з різними назвами поєдналися мовною «пуповиною», що згодом спричинило й донині актуальне історичне каяття.

Утворення 1918 року триєдиного Королівства сербів, хорватів та словенців, або ж Юґославії, не принесло сподіваного визволення і означало нову стадію залежності, що викликало низку терористичних актів: вбиство членом сербської таємної організації «Чорна рука» Гаврилом Принципом ерцгерцоґа Фердинанда у Сараєві (замах було здійснено, позаяк жертва вважалася ініціатором «трилізації» габсбурзької монархії, в якій би, крім Угорщини, рівноправним членом була й Хорватія), замах на лідера хорватської опозиції Стефана Радіча – його вбито у 1928 році в Бєлграді, вбивство в Марселі 1934 р. хорватськими усташами спільно з македонськими націоналістами короля Олександра Караджоржевіча, серба за походженням. Результатом взаємної ворожнечі стали утворення екстремістських організацій сербських четників та хорватських усташів. Усташі вбачали можливість вирішення національного питання у союзництві з муссолінівською Італією. Цей факт комуністична пропаґанда повоєнного періоду використовуватиме (надто ж сьогодні) для створення національного іміджу хорватів. І це при тому, що саме хорват за походженням — Тіто очолював антифашистську (народно-визвольну) боротьбу, в якій хорватські бриґади відіграли значну роль.

Незважаючи на офіційний розрив у 1948 р. (рішення Інформбюро) із сталінізмом, юґославський режим становив декоровану зовнішнім лібералізмом мікромодель радянської імперії. Адріатичний концтабір «Голий острів», на думку юґославських прихильників Сталіна, не відрізнявся, а може й переважав жорстокістю тортурів сибірські концтабори; СКЮ всіляко демонстрував вірність марксистським догмам і навіть намагався бути святішим за московського «Папу». Таємна поліція діяла ретельно, інколи на грані абсурду, вдаючись подеколи до екстраваґантних заходів, аж до підслуховуючих апаратів у спальні Тіто та його дружини Йованки; національна політика базувалася на юґославському варіанті радянської «дружби народів» у вигляді численних пропаґандистських ритуалів на кшталт побудови маґістралі «Братерство і єдність», що з’єднувала столиці «братніх народів» (згодом саме цією маґістраллю підуть танки на Любляну, Загреб і Сараєво). Юґославська Народна Армія випещувалась маршалом Тіто і була однією з найсильніших у Європі, готуючись до захисту від радянської інвазії (після Угорщини та Чехословаччини). Але їй так і не судилося виконати місію захисника тітовського самоурядовчого комунізму, а на початку 90-х років вона цілком перетворилась на каральну поліцейську інституцію.


* * *

Юґославська війна на своєму початковому етапі постала як результат агонії комуністичного режиму. І її завершення, здавалося б, справа часу. Сербська демократична інтеліґенція, вихована у роки опору сталінізмові та радянському тоталітаризму, консолідувалася на чолі з письменником Вуком Драшковичем у протистоянні сербському більшовизму. Її вплив на суспільство стрімко зростав. Проте у критичний момент, коли сербська молодь уже зводила барикади на вулицях Бєлграда і режим захитався, Мілошевіч (колишній секретар міської організації СКЮ) спрямовував маси на штурм хорватського міста Вуковар. Таким чином було спровоковано колективні інстинкти, які поглинули енерґію соціального вибуху. Падіння режиму загальмувалось, що свідчило про гнучкість та далекоглядність сербського більшовизму у його прагненні зміцнити націонал-комуністичний бастіон на Балканах.

Близько мільйона сербів, що проживають у межах Хорватської республіки, стали бранцями політичних стратегів. Розгорнувся процес етнічної солідаризації та конфронтації за принципом «свій-чужий».

Племінна ознака «свійськості» злютовує соціум сильніше за будь-яку ідеологію. «Чужий» при цьому має суто неґативний зміст. Чужий — це той, хто загрожує етносу, і тому його слід знищити. Аґресія починається з вербального нападу. Ця досить архаїчна форма комунікації характеризується демонстративним нехтуванням, висміюванням опонента. При цьому припускаються висловлювання або дії, що в іншому соціальному контексті сприймалися б як доцивілізаційні. У примітивних суспільствах висміювання, словесні нападки є перетвореною формою відносин залежності та експлуатації між нерівноправними групами. І саме цей архаїчний тип вербального жесту домінує сьогодні у масовій свідомості балканських народів.




23 Див., наприклад: Рудяков П. Розчленування Югославії - перерозподіл Європи // Політична думка. - 1994. - №3. - С.103-107.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.