Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ ТА ПОЛІТИКА ЗАХОДУ




Майбутні історики, вивчаючи Євразію кінця XX століття, цілком можуть прийти до висновку, що доля України була найважливішим моментом у пошуку стабільності в цьому реґіоні. Можливо, вони навіть говоритимуть про «українське питання» як ключову проблему цього періоду. Тут вони матимуть на увазі одне з двох: або Україні пощастило зміцнити свою незалежність, що сприяло реорганізації Євразії шляхом створення життєздатних національних держав, а не імперій, або ж Україна стала «хворою молодою людиною» Європи, що притягує увагу й зусилля Росії, інших держав на шкоду реформам та стабільності у реґіоні.

Сучасним державним діячам значення українського питання видається не таким ясним. Тим, хто спостерігає розвиток українського питання у початковій стадії, не можна докоряти незнанням того, як воно може розв’язатися. Їм можна докоряти лише неусвідомленням його важливості й тим, що вони не провадять політику, спрямовану на досягнення стабільності. Розглянемо обидва варіанти розвитку українського питання та його взаємозв’язок з майбутнім Росії.


§1. Силові комбінації нового євразійського простору

Захід досі не призвичаївся розглядати територію колишнього СРСР як простір дій міжнародної дипломатії. Причина цього частково криється у тому, що Захід в часи змін і надалі спирається на старі стратегічні концепції, що вони визначають його політику, без достатнього урахування нових реалій. Підтримка російських реформ і пильна увага до питання ядерної зброї, надто в Україні, є двома найважливішими наслідками консервативних стратегій.

З цього не випливає, що названі концепції не мали стратегічно великого значення або що політика Заходу не віддзеркалює розуміння змін. Але можна припустити, що глибина та повнота реакції Заходу на ці дві проблеми певною мірою відображають ступінь його поінформованості про них. Захід не одразу зрозумів, що така пильна увага виправдана лише з урахуванням інших потенційних джерел стабільності на терені колишнього СРСР. Головне з цих джерел — утворення незалежної та життєздатної України.

Hезалежність України тягне за собою два важливих і наочних наслідки. Перший полягає у простій констатації того, що стратегічно важливі терени та ресурси, які раніше управлялися з одного, нині знаходяться під владою двох центрів. Такий розподіл влади створює можливість нових силових комбінацій у реґіоні. Ці співвідношення можуть бути більш чи менш сталими, проте такими, що зменшують імовірність перевлаштування цього реґіону та його ресурсів під егідою експансіоністської імперії. Аби запобігти виникненню такої імперії, незалежність України так само важлива, як і реформи у Росії. Друга констатація пов’язана з першою: вагомість внеску України у могутність Російської та Радянської імперій означає, що її незалежність впливає не лише на можливість облаштування реґіону, а й на спроможність упорядкування самої Росії. І справді, Україна може виявитися головною зовнішньою силою у процесі становлення Росії.


§2. Проблема імперії

Hеобхідно з самого початку уточнити, що таке проблема імперії. Останні вісімсот років становлення євразійських цілісностей переважно відбувалося шляхом експансії або розпаду імперій. В часи розпаду,тобто розподілу та зникнення Монгольської імперії, великого «смутного часу» на початку XVII століття або краху Російської імперії у нашому столітті виникали нові або навіть більш тоталітарні варіанти суспільства. Єдина держава, спроможна протягом кількох наступних десятиліть відтворити євразійську імперію, — це Росія, й багато хто на Заході вже бачить зримі обриси імперської політики Москви.

Є три основні чинники, що обумовлюють вплив Росії у реґіоні. Перший — інтелектуальний потенціал російських провідників, що виявляється у ході дискусій у Москві про національні інтереси Росії. Другий — російська криза, що обмежує можливості країни. Третій — фактична взаємодія Росії із зовнішнім світом, надто з новими державами на її кордонах.

Дискусії у Москві неухильно спрямовані на утвердження активнішої ролі Росії у світі. Це передовсім виявляється у декларуванні «особливої відповідальності» за терени колишнього СРСР. Але було б помилкою вважати московські дискусії завершеними, а імперські сили — такими, що перемогли. Імперська психологія зберігає міцні позиції у Москві; у зовнішньополітичних колах домінує думка, що Росія має залишатися великою державою. Однак не всі вважають, що така держава обов’язково має бути імперією.

Хоч якими були б наміри політичних лідерів, теперішні труднощі обмежують вибір засобів та перешкоджають негайному здійсненню повноцінної імперської стратегії де-небудь, за винятком найменших та найслабкіших держав на кордонах Росії. Їй потрібен час, щоби зосередитися, як сказав Борис Єльцин, на «тяжкій хворобі російської державності» 24. Ця хвороба, за словами того ж таки Єльцина, позначена низкою патологій: злочинністю, економічними труднощами, послабленням зв’язків центру з реґіонами та міжнаціональною напруженістю. Однією з головних патологій є криза у середовищі військових, що намагаються зберегти згуртованість та високий моральний дух перед лицем серйозних матеріальних дефіцитів, недостатньої бойової підготовки та оснащеності технікою, масового ухилення від призову. Імперська стратегія вимагає наявності таки імперських збройних сил, а їх зараз немає. Ці патології змушують Росію намагатися вступити у період зосередженості на внутрішніх проблемах, що нагадує політику recuеіllement («зосередженості») міністра закордонних справ Росії Олександра Горчакова після поразки у Кримській війні. Така потреба у перепочинку створює стимули для врівноваженості та допомагає Москві краще оцінити свої справжні можливості, які не завжди тотожні змісту риторики. Саме під час цього перепочинку російським державним діячам та їхнім іноземним співрозмовникам треба виробити заохочення для постімперських моделей поведінки.

Складається враження, що модель взаємовідносин Росії з її найближчими сусідами, такими, як Україна, не витримує аналогії з політикою Горчакова; для Росії не існує того status quo ante, до якого вона мала б змогу повернутися. Чинники радянської інтеґрації у галузі економіки та безпеки, що діють досі, поява нових, але слабких держав на її кордонах обумовлюють інтереси Росії щодо лімітрофів, а іноді й втручання у справи останніх. Роль Росії у цих районах визначатиметься її впевненістю не лише у своїй потузі стосовно нових держав, а й у власній абсолютній силі.

Питання полягатиме у тому, чи зможе ця потуга забезпечити стабільність з одночасною повагою до незалежності сусідів. Останнє стане менш вірогідним, якщо Захід своєю чергою зосередиться на внутрішніх проблемах і відмовиться від участі у формуванні сфер інтересів та впливів у реґіоні, що призведе до віддалення Росії від Європи, а сусідам Росії роковано буде увійти до чемберленівської категорії «далеких країн, про які ми нічого не знаємо».


§3. Політика Росії стосовно України

Зростання впливу Росії залежить від взаємодії з новими прикордонними державами навіть більшою мірою, ніж від відносин із Заходом. Саме тут, зокрема в Україні, де стара спадщина особливо сильна, а ставки — найвищі, виникає проблема імперії.

Відносини Росії з Україною ускладнюються історичним та психологічним досвідами обох сторін. Hайглибші незгоди між ними нерідко розвиваються на рівні розходження національних психологій: росіяни схильні розглядати українців як частину православної слов’янської цивілізації, створеної значною мірою завдяки злуці трьох східнослов’янських народів під керівництвом Росії; українцям же характерна сильна самосвідомість окремої нації, відмінної від росіян. У той час, коли Росії потрібно ще визначити своє національне обличчя, незалежність України сприймається деякими політиками, як шок, а деякими — як зрада.

Суспільна думка російських націоналістів найдужче уражена незалежністю України, хоч вони й поділяються на тих, хто виступає за політику тиску з метою відновлення стратегічного й культурного єднання Росії та «православної України-Руси», й тих, хто прагне повернути «райони компактного проживання росіян в Україні» 25. Другий з цих підходів є рівнозначний вимушеному визнанню незалежної України, хоч би й у визначених Москвою кордонах.

Ставлення зовнішньополітичних кіл Москви до української незалежності не набагато приязніше. Однак ці кола виступають за політику, спрямовану на розрядку напруженості між Києвом та Москвою. Нещодавно член Президентської ради Андранік Міґранян сформулював думку, яку він приписує частині російських політиків й аналітиків, що висловлюються проти «тактики сильної руки» та здійснення тиску на Україну з приводу Криму. Ця думка ґрунтується на припущенні, що «Україна є крихким, штучним, гетерогенним етнополітичним утворенням, що не має реальних шансів на формування власної державності...» 26. Проте Міґранян пояснює політичні підвалини такої думки головним чином «очікувальним» підходом Росії до Києва з більшості питань, у тому числі — ядерної зброї. Хоча такий підхід обумовлений насамперед слабкістю української держави, він також віддзеркалює неупереджену оцінку становища самої Росії. Для Києва найсуттєвішим є те, що він отримує перепочинок, а не співчуття та добру волю російських політиків й аналітиків.

Політика Росії щодо України являє собою поєднання примирення й тиску з тим, щоби «утримати українську проблему у певних рамках, не припускаючи виходу її з‑під контролю» 27. Єльцин та високопоставлені російські урядовці за пасивності своїх українських колеґ виробили чітку схему вреґулювання безлічі складних проблем, припускаючи при цьому затримку або навіть повний провал їх конкретного вирішення. Проте існують важливі винятки. Росія не відмовилася від своїх, як вона вважає, життєвих інтересів, що стосуються утримання Чорноморського флоту в Криму та інших питань, від яких залежить безпека України. Вона також вперто обстоювала свою позицію й тоді, коли на карту було поставлено реальний фінансовий зиск, намагаючись при цьому нейтралізувати українські претензії на частку радянських активів. Іноді здавалося, що найтяжчими аспектами переговорів з ядерного роззброєння були питання фінансової компенсації й розподілу американської технічної та фінансової допомог.

Росія намагалася впливати на політику України через економічний тиск, але вона провадила цей курс вельми стримано. Росія пропонувала списати українські борги в обмін на отримання контрольного пакета акцій у таких важливих економічних об’єктах в Україні, як нафтопереробні заводи та трубопроводи. Вона реґулярно намагалася домогтися участі України у різних заходах, що глибше втягують до механізму Співдружності Hезалежних Держав. Однак Росія не поставила питання про участь у цих заходах як неодмінну умову економічної співпраці або подальших поставок енерґоносіїв. Ці поставки, незважаючи на наочну платіжну неспроможність України, не ставилися у залежність від українського боргу й згоди на його погашення за графіком.

Складається враження, що сьогодні російська стратегія ґрунтується на усвідомленні слабкості України й неспроможності Росії взяти на себе ще більший тягар, ніж той, який вона вже несе. Російський уряд зосередився на збереженні своїх інтересів та впливу в Україні, намагаючись утримати там економічні та політичні позиції й водночас займатися кризою у власній країні. Така стратегія не означає, що Росія примирилася з незалежністю України або що вона відмовляється від своїх інтересів у цій країні — просто Росія у своїх відносинах з Україною виявляє розсудливість, чого від неї не очікувала більшість іноземних спостерігачів. Довготермінові наміри Росії прояснятимуться лише паралельно з її виходом з кризи й відновленням свого потенціалу. Дуже важливо, щоб у наступному десятиріччі російські, українські та західні державні діячі використали теперішній перепочинок для зміцнення реформ у Росії та незалежності України, а також для підтримки тих елементів у політичних колах, що виступають за стабільні російсько-українські відносини.


§4. Конфлікт чи співробітництво

Хоча й уявляється малоймовірним, що названа модель взаємовідносин призведе до збройного конфлікту, Захід остерігається саме можливості російсько-української війни. Еванс та Hовак запропонували один такий сценарій, у якому Москва підбурює російсько-націоналістичне керівництво Криму до відокремлення, що створить привід для втручання Росії й поставить український уряд перед вибором: капітуляція або війна. Газетні оглядачі засуджували Захід за те, що в нього немає спеціальних планів на випадок таких подій 28.

Але криза Збройних Сил Росії виключає такий варіант у найближчий час. Малоймовірно, що, навіть маючи півторамільйонну армію і військової техніки на сто з лишком дивізій, російська армія спроможеться виставити досить велику потугу для нападу на Україну або хоч для її залякування. Hавіть найоптимістичніше налаштовані стратеги розглядають відновлення Збройних Сил Росії як завдання, яке можна вирішити лише протягом наступного десятиріччя. Українські Збройні Сили знаходяться не у кращому стані. Таке становище різко зменшує ризик великовимірного російсько-українського конфлікту.

Західним аналітикам слід було б зайнятися пошуком можливостей для віднайдення та примноження заохочень до співпраці. З цілої низки питань, від співпраці у космосі (що США повинні заохочувати) до експорту звичайного озброєння (що США не сподобається), Росія та Україна потрібні одна одній. Зміцнення такої співпраці — запорука стабільності у російсько-українських відносинах. Ця стабільність залежить від впевненості України у власній незалежності, а для її забезпечення потрібні спільні зусилля США та Європейського Союзу на підтримку України й створення стимулів для російсько-української співпраці на міцній основі. Без таких кроків Заходу співпраця порівняно сильної Росією та України, що підупаде на силі, призведе до ерозії стабільності в Україні та непевності у взаємовідносинах.

Виявляючи сприяння, Захід повинен відрізняти заходи, що зміцнюють незалежність України, від заходів, які сприяють геополітичній ізоляції Москви. Захід не має створювати санітарний кордон між Росією та Європою, бо така політика радикально змінить погляд Росії на створювану систему європейської безпеки та своє місце у ній. Заходу не потрібна ще одна Версальська система, яка завалиться, тільки-но в якої-небудь норовистої держави знайдеться досить сил іґнорувати її.

Підозри в тому, що Захід виношує саме таку політику, є дуже популярними у Москві, передовсім у таборі націоналістів. У всьому спостерігається тенденція розглядати позицію Заходу у світлі «завдання з нульовою сумою», тобто підтримки лише Москви на шкоду іншим державам або ж сприяння іншим державам на збиток Москві. Політичний лексикон багатьох українських політиків свідчить про те, що проект Євразійського Союзу вони бачать саме у таких однотонних барвах; для них він — геополітичне утворення, щодо якого виникає альтернатива: або Захід підтримує російське панування в ньому, або з’єднує зусилля проти нього. Західні державні діячі мають знайти спосіб провадження справді збалансованої політики щодо країн колишнього СРСР, за якої визнання впливу Росії у реґіоні та підтримки її реформ поєднувалися б з визнанням та неухильною підтримкою незалежності України та інших нових держав. Заходу слід здійснювати комплексну збалансовану політику в реґіоні, а не окрему й нерівнозначну стосовно Росії, України, ядерних проблем.

Захід має досить засобів для проведення такої політики — було б бажання. «Великій сімці» належить створити пакет стимулів для заохочення економічних реформ в Україні. Вона має вивчити вплив програми допомоги Росії на її сусідів і почати створення програм підтримки стабільності та реформ у всьому реґіоні. «Сімка» має сприяти взаємовигідній російсько-українській співпраці у конкретних проектах, таких, як дослідження космосу з мирною метою, модернізація енерґетичної галузі та водночас перешкоджати створенню потужних багатосторонніх економічних та політичних механізмів, які працювали б на шкоду зміцненню державної незалежності.

США, Росія та Україна створили тристоронню схему вирішення ядерного й інших питань безпеки. Така схема надає США можливість сприяти вчасному вреґулюванню суперечностей, не доводячи їх до кризи. За допомогою цієї схеми США мають бути посередником в усуненні наявних російсько-українських розбіжностей. Європейський Союз та його окремі члени також мають свої інтереси, так само як і засоби задля забезпечення більшої стабільності в Україні.


§5. «Хвора молода людина» Європи

Захід охоплений песимізмом щодо України, хоч в останній діють більш-менш ті самі дезінтеґраційні сили, що й в усіх нових державах колишнього СРСР. Економічні труднощі України є серйозними, політична боротьба на її землі — реальність. Проте ще зарано сповіщати про смерть України. Західний песимізм можна пояснити тим, що у випадку з Україною аналітики воліють розглядати ці дезінтеґраційні сили або навіть звичайні зіткнення інтересів, характерні для всіх держав, крізь національну призму. Згідно з цією думкою, в Україні має місце непримиренний міжнаціональний конфлікт. Близько 11 мільйонів росіян на сході та українські націоналісти на заході готові буцімто розіграти боснійський варіант у величезних масштабах.

Україна — поділена країна, але це роз’єднання має не лише національне коріння, його не можна зводити лише до двох монолітних протидіючих сторін. Швидше за все, боротьба йде головним чином за владу, а також з конкретних питань політики і економіки. Власне кажучи, бачимо протистояння сил, що виступають за реінтеґрацію в межах СHД і збереження домінуючої ролі держави та національно-реформістських сил. Справді, перша група має найбільшу підтримку у східній Україні й серед етнічних росіян, але вона також репрезентує інтереси господарників, шахтарів та партійних діячів різних національностей, які звикли до соціалістичного планування й дотацій. Опора другої групи — у західних областях, які увійшли до складу СРСР лише під час Другої світової війни. Головні діючі особи цієї групи — етнічні українці, але ідея незалежності України не суто національна ідея.

Насправді розклад інтересів та політичних сил в Україні складніший. Між сходом та заходом знаходяться центр та південь — реґіони, що не додержуються повністю жодної з названих орієнтацій. Щоправда, трохи про інше свідчить їхня підтримка Леоніда Кучми на липневих виборах 29. Сили прихильників інтеґрації також поділені. Комуністи та соціалісти вибороли найбільшу кількість місць у першому турі парламентських виборів. Їх об’єднує орієнтація на одержавлену економіку та співпрацю з Росією, але в них є глибокі суперечності з приводу сутності незалежності України. Соціалісти, головним чином, бажають її зберегти, багатьом же комуністам це у кращому разі байдуже. Обидві партії підтримують непрості робочі відносини з політичними силами директорського корпусу. У наступних турах парламентських виборів східна Україна дала більше незалежних депутатів та прихильників економічних реформ. Hа іншому полюсі — націоналісти, все ще не готові вирішити питання про те, чому віддати перевагу — реформам чи заходам на зміцнення української державності. Hа політичній арені досі бракує сильної партії економічних реформ, хоч у новому парламенті і є реформаторська фракція, зв’язана з Кучмою та його радниками.

У центрі уряд намагається керувати за допомогою хистких компромісів та балансування між різними політичними силами України. Кравчук прагнув орієнтуватися на прихильників інтеґрації з економічних питань та на націоналістів у галузі зовнішньої політики й безпеки за винятком питань щодо ядерної зброї. Після парламентських виборів і перемоги Леоніда Кучми ця хитка рівновага відчутно порушується на користь інтеґраційних сил відповідно до погіршення економічного становища. Проте навіть тріумф цих сил не в змозі звільнити нове керівництво від необхідності підтримки такої рівноваги. Такий уряд не може керувати Україною без підтримки її західних та центральних реґіонів, а економіка просто не витримає бездіяльності по-кравчуківськи.

Питання полягає у тому, чи призведе вищенаведена схема за умов політичної кризи до неминучого краху, чи ж аналітики перебільшують крихкість української державності. Хоч на Україну чекають у майбутньому серйозні випробування, існують також і стабілізуючі чинники, у тому числі наочна підтримка демократичного процесу в Україні, брак монолітного політичного руху етнічних росіян, а також небажання й неспроможність Росії здійснювати авантюри щодо України.

Hезважаючи на економічні труднощі, останні вибори виявили міцну довіру виборчій системі. Протягом всього цього часу вибори свідчили про вельми часте й поширене розчарування в українських лідерах та їхній політиці, але українські виборці визнали за краще висловити це розчарування голосуванням, а не громадянською війною. Політична структура України міцніша, ніж дехто вважає. Звичайно, не йдеться про порівняння з Москвою, де багато чиновників, дипломатів та політиків просто перейшли на службу з СРСР до Російської Федерації. Поступ України доводиться вимірювати практично з нуля. В неї не було реального досвіду державності, так само як і адміністративних кадрів для здійснення основних державних функцій. В Українській РСР панувала Москва за підтримки місцевої номенклатури сумнівної якості. І по-справжньому дивуватися треба не теперішнім невдачам України у будівництві держави, а тому, наскільки далеко й успішно просунувся цей процес на такій хиткій основі.

Вибори довели, що етнічні росіяни в Україні не є п’ятою колоною. Росіяни тут — найбільша меншина; але лише у Криму вони складають більшість населення, ніде не виступаючи могутнім політичним блоком виборців 30. Високий відсоток їх на виборчих дільницях Донбасу під час березневих парламентських виборів засвідчив орієнтацію реґіону на Київ 31. Тільки в Криму спостерігалася активна підтримка місцевих інституцій та сепаратистської політики на шкоду центрові. Парламентські та президентські вибори засвідчили, що етнічні росіяни в Україні бажають оголошення російської мови другою державною. Вони прагнуть тісних зв’язків з Росією й відкидають спроби утвердження української державності за рахунок відносин з Росією. Проте вони не бажають стати ще однією знедоленою провінцією Росії. Hебезпека полягає у тому, що у перспективі зіткнення економічних інтересів може особливо виявитися у місцях компактного розселення росіян, зокрема у Донбасі, й різні економічні та політичні інтереси з часом можуть привнести національну складову у теперішню внутрішню кризу.

Хоч нині орієнтація на реінтеґрацію, вірогідно, домінує у київському уряді, можливості прихильників такої реінтеґрації виконати свої обіцянки суттєво обмежені й навіть більше, ніж у сепаратистів. Фактично назріває криза лівих мірою того, як вони зіштовхуються з відповідальністю за керівництво. Сама Росія не в змозі підтримати нові економічні випробування такого масштабу, на який розраховують українські політики — прихильники інтеґрації. Керівники східних областей (Донбас) та й кримські керівники починають усвідомлювати — краще їм розігрувати реґіональну карту в Києві, ніж ставати у довгу чергу по дотації у Москві. Здійснюючи плани досягнення минулого добробуту через відновлення старих економічних зв’язків, прихильники інтеґрації невідворотно зіткнуться з тим фактом, що російські промислові підприємства самі втягнуті у запеклу боротьбу за дефіцитні ресурси і фінансування. Hаївна надія на те, що політика інтеґрації суттєво змінить розвиток подій у східній Україні, скоріше за все розіб’ється об дійсність.

Ті, хто найпесимістичніше налаштовані щодо можливостей України, вказують на жалюгідний стан її економіки, немовби цим питання вичерпується. Аналітикам слід звернути увагу на величезну різницю між щомісячними статистичними даними, що свідчать про руїну, та цілком нормального вигляду щоденним життям власне в Україні. Це «вільне падіння» економіки триває так довго, що терпіння населення лише захованими запасами пояснити не можна. Вочевидь, наші економічні та політичні моделі не в змозі передбачити усі сили, що сприяють підтриманню України на плаву. Ці сили досить різноманітні. Деякі — надбання старої системи (дотації, пільговий розподіл житлової площі, доступ до спецтоварів). Деякі використовують минулі способи подолання труднощів (бартер, чорний ринок), а деякі — комерційну діяльність (леґальну та напівлеґальну), яку ми недооцінювали. Ці зауваги не означають, що економічна політика не згубна — просто ми ще не цілком розуміємо динаміку розвитку посткомуністичних суспільств.

Сказане не дає підстав для провіщення безтурботного існування України у близькому майбутньому. Україна, вірогідно, зіткнеться з обставинами, які ще більше обмежать можливості уряду. Криза поглиблюється у той час, коли українському режимові потрібне друге дихання, щоб створити базові правові та економічні структури для забезпечення незалежності. Однак не треба вважати, що такі обставини невідворотно призведуть до зникнення Української держави. Можливо, неоднорідність України та зважений підхід уряду до громадянства й прав меншин становить собою також джерело сили, надто ж тоді, коли крайні націоналісти у всій Європі проголошують неприродність багатонаціональних держав та демократичних інституцій, що їх забезпечують.




§6. Роздрібненість, але не «аншлюс»

І все-таки ми маємо серйозно поставитися до загрози розпаду України. Ця загроза змушує ще раз підкреслити важливість існування стабільної України. Дехто у Москві й на Заході вважає, що цей розпад неминучий. Один аналітик, коментуючи такий підхід, зазначив: «Росії досить лише розкрити обійми, і Україна може миттєво інтеґруватися знову з Росією» 32. Такий «сценарій аншлюсу» не враховує справжньої ціни дестабілізації у разі краху центрального уряду в Києві.

Тверезіші голоси у Росії та інших країнах вказують на витрати й проблеми, які тягне за собою колапс України. «Аншлюс» вимагав би великомасштабної військової операції з підтримання або відновлення порядку, до чого російські військові поки що не готові. Hавіть обмежена операція, спрямована лише на ядерні та інші ключові об’єкти, вимагала б сил, які Росія сьогодні виділити не в змозі. Такий сценарій передбачає підтримку або хоч би пасивність місцевого населення, а це навряд чи буде можливим на всіх теренах України. Головне для Росії полягає у тому, що втручання у справи України за будь-якого сценарію вимагало б узяти на себе економічну відповідальність за країну розміром з Францію зі зруйнованим господарством. Економічні та політичні реформи у самій Росії не витримали б такого тягаря. Все це змушує зробити висновок, що «дезінтеґрація України... Росії ніякого зиску не дає» 33. Так само це вкрай небажано й для країн як Західної, так і Центрально-Східної Європи і з геополітичного погляду, і з міркувань політичної та економічної стабільності.

Кращий спосіб усвідомити ціну незалежності України — це уявити її розпад. Але вирішення українського питання на користь незалежності Києва не вичерпує всієї проблеми. Воно лише сприяє консолідації антиімперських сил у країнах колишнього СРСР і реформаторських зусиль у самій Росії. За такого вирішення створюється геополітичний простір національних держав, де Росія так само відіграє значну роль, але вона вже не є тією державою, яку Генрі Кісінджер схарактеризував як «або надто слабку, або надто сильну для миру в Європі» 34. Ці національні держави деякий час будуть слабкими, сприйнятливими до дезінтеґраційних та конфліктотворчих процесів зсередини та ззовні. Такі властивості породжують свої проблеми, ними Заходу доведеться займатися. Щоби їх вирішувати, спершу потрібно їх збагнути.

Теперішнім державним діячам слід спробувати зрозуміти нову ситуацію й діяти згідно з нею таким чином, щоб стабільність стала реальнішою. Головним чинником цієї стабільності буде зміцнення Росії й України як демократичних держав та налагоджування стабільних відносин між ними.

Зрештою, політики Заходу мають скористатися з можливостей, що сприяють досягненню головної мети — стабільності в реґіоні. Відносно невелика міра насильства вслід за розпадом СРСР свідчить про наявність таких можливостей та про непогані шанси на успіх. Але ці шанси можуть виявитися недовготривалими, бо такою є сутність періодів передиху.







24 Телекомпанія «Останкіно», 24 лютого 1994 р.

25 Пор.: Hарочницька Н. Росія - ні Схід, ні Захід // Международная жизнь. - 1993. - №9. - С.44-45. Солженіцин висував ідею об’єднаної «Русі», що включала би Росію, Україну, Білорусь та частину Казахстану. Він також запропонував, що у разі відокремлення «тільки місцеве населення має визначати долю конкретної місцевості» («Як нам облаштувати Росію», Hью-Йорк, 1991 р., С.8-9,18). Див. також його листування з даного питання з Володимиром Лукіним («Литературная газета», 18 квітня 1994 р.).

26 Hезависимая газета. - 1994. - 18 січ.

27 Див. доповідь Сергія Караганова про російсько-українські відносини, що «просочилася» до «Вечірнього Києва» (18 червня 1992 р., С.2).

28 Див. шпальту Роуланда Еванса та Роберта Hовака у «Washington Post», від 9 червня 1994 р.

29 Apel D., Wilson A. The Ukrainian Parliamentary Elections // RFE-RL Research Report. - 1994. - Vol.3, №.26. - P.6-17; Apel D., Wilson A. Ukraine under Kuchma: Back to «Eurasia»//Ibid. - №32. - P.1-12.

30 Про росіян в Україні та можливі проблеми з їхнього боку для Києва див.: Bremer I. The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine // Europe-Asia Studies. - 1994. - Vol.46, №2. - P.261-283, and Solchanyk R. The Politics of State Building: Center-Periphery Relations in Post-Soviet Ukraine//Ibid. - №1. - P.47-68.

31 Szporluk R. Reflektions on Ukraine After 1991: The Dilemmas of Nationhood // The Harriman Review. - 1994. - Vol.7, №7-9.-P.1-10, especially P.1-2.

32 Hезависимая газета. - 1994.- 19 марта.

33 Аркадій Мошес в «Hезависимой газете» від 19 березня 1994 р.

34 Kissinger H. Russian and American Interests After the Cold War // Rethinking Russia’s National Interests / Ed. S. Sestanovich. - Washington, 1994. - P.3.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.