‹‹   Головна          





Акад. Володимир ПЕРЕТЦ. (Ленінград).

ДО ПИТАННЯ ПРО ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛІТОПИСУ.


[Збірник Історично-філологічного відділу УАН. Ювілейний збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. — Київ, 1928. — № 76. — Ч. II. — С. 213-219.]



В цих замітках я не маю претензії аж до самого кінця вичерпати всі можливі дані про джерела літопису. Я маю на меті не стільки вирішити, скільки лише поставити питання про стилістичну залежність текста літописів від деяких історичних книг Старого Закону та Хроніки Амартола. Оболенський, Сухомлинов, Бестужев-Рюмин та йнші вказали чимало джерел до поодиноких частин літопису, але їх увагу зрушало головним чином те, щó запозичили наші літописці з чужоземних джерел, їх цікавили самі факти; мене цікавить инший бік творчости літописців, а саме питання, чи можна за кожним словом літопису, за його оповіданням про події — бачити справжні події, або — чи не маємо ми часом замісць реальних подій лише готові стилістичні формули, що їх літописець запозичив цілком зі свойого джерела, або такі, що виникли з бажання літописця подати дещо подібне, анальоґічне до того, що він вичитав у свойому джерелі. Ясно, що до свідоцтв такого характеру історик є повинний ставитися дуже обережно. Невелику кількість таких свідоцтв, що дуже нагадують своєю формою, а почасти й змістом такі форми, я хочу нижче розглянути.

§1. Перш за все звернім увагу до стилю давнього літопису (що він заховався в т. з. Іпатьєвському спискові), до його фразеології, порівнюючи її з історичними книгами Старого Закону; користуємося рукоп. Держ. Публ. Бібл. в Ленінгр. Q I. № 2, к. XIV — поч. XV ст., де уміщено книги Ісуса Навина, Суддів, Царств та Естери.

В літопису часто подибуємо вираз «въ силЂ тяжьцЂ» (П. С. Р. Л., II, 1908, Іп. Л., 6748 p. та ин.); рядом з цим читаємо про царицю Савську, що вона «приде в Иерусалимъ съ силою тяжкою зЂло». 3 кн. Царств., л. 173; далі в 4 кн. Ц. «Посла царь Асуриискъ Татру и Рафиса и рапсака... къ царю Иезекии съ силою тяжкою зЂло», л. 228 об.

У літопису часто герої удаються до войовників — до дружини — з промовами; в кн. І. Навина — «рече к ним Ісус: не бойтеся ихъ и ужасайтеся, възмужайтеся и крЂпитеся», л. 13 об. /214/

Опис бою в літопису починається «кликомъ»; також в кн. Суддів «иноплеменници же кликнуша и истекоша противу ему», л. 51 об. и т. п.

Наслідок перемоги у літописних оповіданнях малюється згідно з біблейськими «исЂкоша градъ ихъ мечемъ», Іс. Нав. л. 31; «избиша оружьемъ и градъ запалиша огнемъ» Суд. 55 об. і т. и.

Літопис промовисто описує грабування Новгорода кн. Всеславом, Київа кн. Андрієм Боголюбським; ці описи дуже нагадують нам — з технічного боку — опис, як рабував ц. Сусаким Єрусалим, — 3 кн. Царств, л. 181 об.

Літописні описи церков, що їх збудували були князі, подібні до опису храму Соломонова, що подається у 3 кн. Царств: «и се вся бяху каменемь многоцЂннымъ украшена», л. 168.

Літописному вислову «въ отьця мЂсто» — вільно віддає біблейське «царствова над ними в отця мЂсто», 4 кн. Ц., 237 об.

Для літописця «крамола» — є прояв роботи діявола, що він розсіва її поміж князів. В кн. Суддів — «и испусти богъ духъ золъ межю Авимелехъмь і межю мужи Сикимьстіи в дому Авимелехо※, 43 об.

Нахід татарів на Київ (П. С. Р. Л. II, 1908, с. 784, р. 6784) описано, на мою думку, не без реминісценцій з кн. Суд.; пор. «яко прузи множьством и вельблудомъ ихъ не бЂяше числа, на бЂаху, яко пЂсокъ на краи морьстЂмъ въ множество», 39 об.

§2. До вищезгаданих випадків можемо додати ще цілу низку. Але обмежімося наведеними і спинімося лише на одній дрібниці, котра може зацікавити наших етнографів, що люблять малювати Древлян на підставі літописного оповідання про них. У літопису читаємо ось яку характеристику: «Деревляне живяху звЂриньскимъ образомъ, живуще скотськы, убиваху другъ друга, ядяху все нечисто... и брака у нихъ не бываше, но умыкиваху у воды дЂвица...» (П. С. Р. Л., I в., I, 1926, с. 13).

До цього місця вже давно І. Франко (Zbornik u slavu V. Jagića, 1908, c. 644 — 646) приточив паралелю з І. Малали: «πα̃σαι αί γυναι̃κες τω̃ν Αττικπα̃σαι αί γυναι̃κες τω̃ν ’Αττικω̃ν καίτών ’Αθηναίων καί τη̃ς πλησίος κώρας θηριώδει μίξει ’εμίγνυντο» (Corp. script. hist. Byzant. ed. Bonn., t. 45, p.7l). Але легко спостерегти, що обидві цітати збігаються лише у однім слові (його підкреслено). Далеко помітніше наближається цітата з літопису до тлумачення на прор. Осію, II, 18 — 23, що його добре знали на Вкраїні вже у першій половині XI ст. (рукоп. попа Упиря Лихого з р. 1047), а саме: «ЗавЂтъ глаголеть богъ не къ звЂремъ завЂщати, нъ къ человЂкомъ живущим нравомъ звЂрськом и ядь имущем гадъ земныих» (Туницький, кн. 12 прор., I, 1918, с. V і 7).

На мою думку можна припустити, що літописець, оповідаючи про своїх сусідів деревлян, з якими поляне вели за його дідів боротьбу, — запляму-/215/вав їх память, вживши непохвальної характеристики, що він запозичив її з біблії.

Що ж торкається «умикивання дівчат» — в кн. Суддів (XXI розділ) маємо таке оповідання: Ізраїльтяни заприсяглися, що не дадуть своїх дочок синам Веніамина. Після спроби дістати жінок в Іависі Галаадськім, сини Веніамина знов удаються до старішин, котрі так відповідають, даючи їм пораду: «мы не възможем дати имъ женъ от дщерии нашихъ, яко кляхомся сынове израилеви глаголюще: «проклять дая жену Вениамину». И рекоша: «се праздникъ Господеви въ СиломЂ от днии въ день, иже есть от сЂвера изъ Вефилю, на въстокъ сонцю, въ пути въсходящего от Вефиля въ Сухемъ и от уга Левоны». И заповЂдаша сыномъ Вениаминемъ глаголюще: «идЂте и присЂдите въ виноградЂх и смотрите, аще изведут дщери живущих въ СиломЂ плясатъ въ ликы, да изидете изъ винограда и въсхытить мужь жену собЂ от дще(л. 61)рий Силомль, да отидете на землю Вениаминю, и егда придут отци их или братія прЂтъ к вамъ и рече[те] имъ: «помилуйте я, яко нЂс[ть] мужь поялъ жены своея въ полонъ, яко вы нЂсте дали имъ, яко не съгрЂшисте. И створиша так[о] и пояша жены по числу ихъ от пляшющих, яже унесоша и отидоша» (рук. Гос. П. Б. О, I, №2, к. 60, відв. — к. 61). Цього епізода кн. Суддів літописець міг мати на увазі, коли складав своє оповідання про деревлян, що жили проти полян «звЂринськимъ образомъ».

§3. Звернімось тепер до впливу Хроніки Амартола на нашого літописця.

Про смерть Святослава Лавр. л. (972 р.) та Ип. оповідають так: «Поиде Святославъ в пороги и нападе нань Куря князь ПеченЂжський, и убиша Святослава и взяша главу его и волбЂ его съдЂлаша чашю, оковаша лобъ его и пьяху по немь» (П. С. Р. Л. I, I, 1926, с. 74; II, 1908, с. 62). Анальоґічну звістку читаємо у хроніці Амартола про грецького цісаря Никифора, котрому болгарський князь «главу усЂкнувъ на древЂ нЂ за колико дній; потом же обнажив лъба и оковавъ сребромъ извну и повелЂ пити из нea княземъ блъгарскымъ, хваляся ненасытствовавшаго и мира нехотЂвшему». (Істрін, Хрон. Амартола, I, 187; Boor, 775). .

З порівняння текстів видно, що текст літописного оповідання — є перифразою Амартола, але з пропуском мотивування («хваляся ненасытствоваша и мира не xотЂвшему»), що було для нашого читача, який ще пам’ятав про походи Святослава, — цілком зайвим.

§4. Літопис таким способом оповідає про мерців, що в р. 1092 забивали живих людей у Полоцку: «Предивно бысть чюдо ПолотськЂ въ мечтЂ ны бываше; в нощи тутънъ станяше по улици; яко человЂци рищюще бЂси. Аще кто вылазяше ис хоромины хотя видЂти, абье уязвенъ будяше невидимо от бЂсовъ язвою, и с того умираху. И не смяху излазити ис хоромъ. /216/ По семь же начаша в дне являтися на конихъ и не бЂ ихъ видЂти самЂхъ, но конь ихъ видЂти копыта. И тако уязвляху люди Полотськыя и его область. ТЂмь и человЂци глаголаху, яко навье бьют полочаны» (П. С. Р. Л., Лавр. I (1926 г.), с. 214 — 215; Ип. — Ib. II (1908 г.), с. 206).

Дещо анальоґічне читаємо в Ипат. літ. 1113 р., с. 275; але літописець позичив цього місця у Амартола (див. вид. Істрина, с. 200), що видко з порівняння текстів:


Іпат. літоп.

... во дни Антиоховы быша знаменья в ЕрусалимЂ: ключися являти ся на въздуси наконих рыщюще во оружьи, и оружьем двизанье...


Амартол.

.......... ключися по всему граду въскорЂ за днии м̃ являтися на въздусЂ на конихъ рищюще въ оружьи, златыя одежа имуще и полци обоямо бьшающа и оружию двизания и златыя красоты блистания, всякымь видомь облечены въ бръня. Сего ради и моляхуся, да благо будеть являемое, явленье же проявляше злое пришествие Антиохово...

(котрий «повелЂ воемъ исходяще сЂщи суща я в градЂ, избьени быше темъ 18».



Дещо подібне до першого оповідання літопису — про мерців помічуємо і в Олександрії: войовники Олександра приходять до якоїсь ріки та бачать чудове дерево: «купно солнцю въсходящего и древо ростяше до шестаго часа, от 7-маго часу исчезаху, яко же не видЂти и отинудь, слезы же имяху яко пръский пепелъ, воню же велми сладку и добру. ПовелЂхъ съсЂщи дрЂво, губами собирати слезу. Внезаапу же събирающе и бьеми бяху от бЂсовъ невидимых и бьемыхъ лопотъ слышати бяше и раны по плещема видяхомъ, бьющих же не видЂхомъ» (Істрін. Александрія рус. хроногр., тексты, с. 76 — 77). Можливо, що епізод про мерців («навье») складено не без впливу наведених двох памяток, Хр. Амартола та Олександрії; цей епізод є ніби дублет до оповідання Амартола про жорстокість Антіоха, котрий позбавив життя «18 темъ», з другого боку — «навье» літопису дуже близько нагадує «бЂсовъ невидимыхъ» Олександрії. Здається — у літопису ми можемо бачити своєрідну контамінацію, закрашену місцевими подробицями (couleur locale). Завважимо, що і в літопису «рищуть бЂси», котрих лише наприкінці оповідання уявляє собі оповідач — яко «навье».

§5. В хроніці Амартола (Істрін, I, 85) знаходимо таке оповідання про іспит звіздярів — волхів: єгіпетський звіздяр запевняє, що долю /217/ кожної людини наперед призначено: «невъзможно бо есть человЂку убьену быти ли умрети преже речения». На це цар «негодуя къ звЂздословцю рече»: «нынЂ убо аще призову единого от виноватыхъ человЂкъ, и вънемъ ся предъ нами речеши, живота времени имать или неимать, азъ противу сему створю быти, имьже я†обличенъ лжемь бысть. Ибо аще речеши ему, еще время имать жизни, — въскорЂ повелю ему убьену быти; или не имЂти ему временъ прочихь да изглаголеши, обаче во сь час оного отпущю осужению; тебе ж, яко лжесловца от жизні усЂкну, ибо да твоя смерть преприть вся нынЂ, яко ни единоя истиньныя рЂчи имать от звЂздословия и пустошнословия и от басньнословия твоего». Перестрашившись звіздяр молить змилуватися над ним, а цар «прости ихъ посмиався бесловеснЂй ихъ вЂрЂ». Після цього цар звелів привести «етера древле, осужена огнем сожьжену быти», та розпитати, до якої смерти його присуджено. Коли волхви казали, що він буде спалений — цар відповів: «азъ сего отведу от огньныя смерти; повелю водою ему умерти, и вамъ дЂломь предъпоставлю явЂ, яко можеть что любо кромЂ рожения быти»...

У літопису маємо анальоґічне оповідання про Яна Вишатина сина та волхвів, але ще більше наближається до цитованого вище — епізод про кн. Гліба: «волхвъ въсталъ по ГнЂдЂ в НовЂгородЂ, глаголашеть бъ людемь... и многы прельсти, мало не весь городъ»... Всі мешканці поділилися на дві частині: «князь бо ГлЂбъ и дружина его сташа у епископа, а людьє вси идоша за волъхва, и бысть мятежь великъ вельми. ГлЂбъ же возма топоръ подъ скутъ и приде к волъхву и рече ему: «то вЂси ли, что утрЂ хощеть быти, что ли до вечера». Онъ же рече: «все вЂдаю». И рече ГлЂбъ: «то вЂси ли, что хощеть днесь быти». — Онъ же рече: «чюдеса велика створю». ГлЂб же выня топоръ и ростя и, и паде мертвъ, и людие разиидошася. Онъ же погибе тЂломъ, а душею предався дьяволу» (Ип. 1071 р. П. С. Р. Л. II, 1908, с. 170; Лавр. ib. I, 1, с. 181).

Можна цілком імовірно припустити, що подія, подібна тій, що її подає літописець, дійсно відбулася в Новгороді, але вигляд, мотивування та самий ефект вчинку князя зформульовано на нашу думку не без впливу Хроніки Амартола.

§6. Літопис знає випадки народження потворів і, бачучи в них пророче явище, звязує ці випадки з кривавими боями, княжими крамолами та иншими лихими пригодами. Коли він читає у візантійській хроніці, наприклад, що за цісара Маврикія «жена дЂтищь роди в КостянтинЂ градЂ без очию и безъ руку; в чреслахъ бЂ ему рыбьи хвостъ прирослъ бЂ въ образъ чрепокожныя рыбы», або «во Фракии 2 дЂтища родистася, одинъ о четырехъ ногах, a другый о двою главу». (Істрін, Хрон. Амартола, I, с. 428), — літописець наш, запозичуючи оці звістки та трохи перекручуючи їх (П. С. Р. Л. II, 1908, с. 154), додає й свої анальоґічні. Він розповідає про напади «поганих», додає — як би пояснюючи, чому все це повстало, — /218/ бо були пророчі з’явища, напр. «в та же времена бысть дЂтище въвержено въ Ситомле: сего дЂтища выволокоша рыболо†в неводЂ..; бяше бо сице на лицЂ ero срамнии удове, а инаго нЂльзЂ казати срама ради» (ibid., c.153). Народження потвора звязується c «примЂнениемь» солнця: «сеже бывають сия знаменія не на добро». Літописець міг запозичити переконання в небезпечність народження потворів — не тільки з Хроніки Амартола; можливо, що він мав взірець і в Олександрії, котру — як можна домислятись — перекладено було з грецької мови майже одночасно з хронікою Амартола, себ-то за часів Ярослава I або трохи пізніше, — в усякому разі до останнього редагування «ПовЂсти временныхъ лЂтъ».

Ось що подає «Олександрія»: народження потвора не на добре бува, воно — від біса: «от простых бо женъ роди нЂкая дитя, гръняя бо тЂла его до боку — все человЂческо по ряду, а яже от стегну и ини звЂрийни образи: бяху бо образи лвовъ, инии и дивиихъ песъ, и бяху сихъ образи всЂмъ (намъ) явЂ, дЂтьское же тЂло бяше мрътво» (Істрін, Александрія p. Хронографов, тексты, c. 100). Автор (Пседовкаллистен) — бачить у цьому «бЂсовсько прозрЂние», як і пізніше — наш літописець, котрому був добре відомий цей епізод з «Олександрії».

§7. Галицько-волинський літопис описує таке «знамение»: «над полком сице пришедшим орломъ и многим ворономъ, яко оболоку велику; играющимъ же птичамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ крилы своими и воспрометающимъся на воздусЂ яко же иногда и николи же не 6Ђ; и се знамение не на добро бысть» (П. С. Р. Л. II, 1908, с. 802).

Ми не маємо певних, вірогідних свідоцтв про віщування з птахів у давній Україні-Русі. В народній пам’яті так само не заховалося до наших часів — нічого подібного. Тому треба пошукати, звідки могло би з’явитись таке вірування, що птахи можуть творити «знамение» на добре чи на зле. Коли ми зазирнемо до нераз вище згаданої Хроніки Амартола, — знайдемо відомості про віщування з птахів взагалі («птицЂсмотреніе», Істрін, I, с. 70), а трохи нижче — вказівки як раз на ворожбу «лЂтаніем птичным» (с. 168). Завважимо ще, що там таки оповідається, як жиди за царя Салманассара почали ворожити «на птица смотряще» (ib. с. 183). Також цікаво, що в літопису взагалі ми не подибуємо инших випадків такої ворожби; це дозволяє припустити, що вона не була чимсь питомим, споконвічним на Вкраїні, а наведені рядки з літопису склались під впливом чужоземної літературної традиції, що виникла з чужих вірувань.

§8. Все вище наведене стає цілком зрозумілим, коли ми приймемо добре аргументовану гіпотезу ак. Істріна, — що Хр.. Амартола перекладено було за часів Ярослава та що над цим перекладом працював хто-небудь з гуртка перекладачів, що про них згадує літопис. Його редактор, добре обзнайомлений з Хронікою, маючи дуже примітивне розуміння про можливі та неможливі способи літературної творчости, не міг уникнути /219/ великої спокуси — використати оповідання Амартола так само як напр. автор житія Теодосія ігум. Печерського використав житія Макарія Єгіп., Савви Освящ., Кирилла Скифопільського та инш., свідомо залучаючи до свого твору епізоди, запозичені зі згаданих житій. При чому наслідування нашого літописця виявляється не лише в запозиченні відомостей, котрі він виписує зі своїх джерел, але і в способі обробки свого матеріялу — на взір чужого твору.

§9. Щоб закінчити наші замітки про можливі джерела літопису, торкнуся ще одного випадку — з пізнішої, московської історичної традиції. В «Сказаній о Мамаєвом побоищи», вже в I-й ред., що її уміщено в Ніконов. літоп., знаходимо такий епізод: кн. Дмитро Ів. перед боєм одягає свого улюбленця — боярина Михайла Бренка в княжу «приволоку», бажаючи сам битись, яко простий войовник (Шамбінаго, Сказ. о Мам. поб., с. 147) Цей епізод переходить в пізніші редакції: «Утвердив же полки русския и и сниде с того коня на иной конь и совлече с себя приволоку царскую и в ыную облечеся. Той же конь дасть под Михайла под ОндрЂевича под Бренка и ту приволоку на него положи, иже бЂ любим паче мЂры, и то знаменіе (великокняжеское, В. П.) повелЂ над ним возити. И под тЂм знаменем убиен бысть за великого князя» (Шамб., тексты, с. 29); так повторюється і в наступних редакціях повісти — аж до української переробки XVII в. (ib. с. 184). Але в літописній повісті цього епізоду нема. Звідки-ж узявся? Можливо — з усної традиції, до которої прислухався автор літописної (I-ої) редакції «Сказанія» під впливом багатьох згадок про переодягання в відповідних випадках — в літературі «житій» (див. Адрианова, Житіе АлексЂя чел б., сс. 137, 357 та в стиху — 263, 354). Але можливо уявити собі инший спосіб утворення цього епізоду в «Сказанії» — через наслідування автором якогось готового взірця. Такий взір ми надибуємо в Хроніці Амартола, де є деталь, що за нею ми можемо зробити дуже ймовірний висновок, бо тут знаходимо таке ж мотивування, як в московському «Сказанії»: Цісар Конста перед боєм бачить лиховісний сон, що пророчить йому поразку у першій сутичці — «море же смЂсися кровию греческою, умышление же бысть на цЂсаря; повЂдаша ему приазни, се же исповЂда искренему своему другу, его же в свою одежду одЂ, свЂщався съ другомъ своимъ и в худу лодию вшед в малЂ дружинЂ отплунощию в Костянтинь град. Приде на утра же в царскую одежду облечений, приступь царськы и счетася на брань; се же противній окруживше и лодиами мняще и сущемъ цЂсаремъ крЂпко боряху. Онъ храбрьствиемь своимъ многы от них изби, a самъ, приимъ смертную язву, умре и сверши исписаное: вяще сеа любве никтоже не имать, да кто положить душу свою за другы своя» (Істрін, Хр. Ам. I, с. 458).








УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК
L’ACADEMIE DES SCIENCES D’UKRAINE
№ 76


ЮВІЛЕЙНИЙ ЗБІРНИК НА ПОШАНУ АКАДЕМИКА МИХАЙЛА СЕРГІЄВИЧА ГРУШЕВСЬКОГО
З НАГОДИ ШІСТЬДЕСЯТОЇ РІЧНИЦІ ЖИТТЯ ТА СОРОКОВИХ РОКОВИН НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТИ


II


У КИЇВІ — 1928










Див. також:

Володимир Перетц. Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка феодальної України-Руси XII віку, 1926.


Іпатіївський літопис. ПСРЛ, Т. II, 1908.

Лаврентіївський літопис. ПСРЛ, Т. I, 1926-28.


Книга о побоїщі Мамая, царя татарського, от князя володимерського і московського Дмитрія.

Драма про Олексія, чоловіка божого, XVII ст.











© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
5.IX.2005








‹‹   Головна          



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.