Попередня     Головна     Наступна





РОЗШИРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МЕЖ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ



Коли вийшла друком «Енеїда» І. Котляревського, її привітали не тільки в Україні, а й у Росії. Звичайно, ні Москва, ні офіційний Петербург на такі дрібниці, як жарти на «малороссийском наречии», уваги не звертали. Інтерес до української мови як репрезентанта окремої від російської слов’янської нації виник в офіційних колах у ході розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства. В окремих документах навіть любов до України, користування українською мовою розцінювались як антидержавний злочин. «В Києві і Малоросії, — занотовується в матеріалах слідства щодо Кирило-Мефодіївського товариства, — слов’янофільство перетворилось було в українофільство. Там молоді люди з ідеєю поєднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вільності й гетьманщини 1. М.О. Маркович, який не належав до членів товариства, був висланий за межі України тільки за те, що він «питает такую привязанность к родине своей, Малороссии, какую он должен питать к отечеству, России» 2, і «в письмах своих выражал неумеренную любовь к Малороссии» 3.



 1 Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — К., 1990.— Т. 3. — С. 379.

 2 Там же. — С. 118.

 3 Там же. — С. 137-138.



Товариство було розгромлене, його учасників засуджено й розкидано по різних закутках Росії і питання з українською мовою на якийсь час забуто. Але приходить 1863 рік — вибухає польське повстання. Відомо, що воно було жорстоко придушене, а наслідки позначилися не тільки на поляках, а й на українцях. /222/

Правобережна Україна (підросійська) в XIX ст. різко відрізнялася від Лівобережної тим, що великими землевласниками тут були переважно поляки, які дотримувались католицького віросповідання і виховувалися у традиціях польського шляхетства. Чимало вихідців із цього польського середовища навчалося в той час у вищих навчальних закладах, розташованих на території України, зокрема в Київському університеті. Коли в 1863 р. спалахнуло польське повстання проти царської Росії, то потерпіла й Україна. Українська мова й культура були розцінені як «польська інтрига», хоч підстав для цього не було ніяких. Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича — сина знаменитого польського поета — і почала розгулювати і в російських виданнях. Наслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр (1863 р.), яким заборонявся, крім художньої літератури, будь-який друк українською мовою. Правда, й на художню літературу накладалися різноманітні обмеження. Міністр внутрішніх справ Російської імперії П.О. Валуєв твердив, нібито «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Як писав М. Костомаров, у розмові з міністром він почув таке: «Хоч думка про написання популярних творів по-малоросійськи з метою поширення в народі корисних знань не тільки не злочинна, але й похвальна, однак, у даний час уряд, за своїм міркуванням, вважає за необхідне зупинити його, щоб не давати нагоди людям з недобрими намірами скористатися для іншої мети і, під приводом дозволеного поширення в народі популярно-наукових книжок, не дати їм можливості поширювати законозлочинних підбурювань до бунтів і безпорядків» 1.



 1 Костомаров Н.И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С. 266.



Це, звичайно, була недалекоглядна, ретроградна і брутальна політика, яка могла викликати тільки негативні наслідки для тих, хто її проводив. На це прямо вказували вчені, які тверезо завбачали можливий розвиток подій. Так, О. Пипін відзначав: «З загальноруської точки зору, — якби вона була вірно усвідомлювана в суспільстві або могла бути вільно висловлена, треба було б бажати встановлення тісного зв’язку нашої південноруської літератури з такою ж південноруською /223/ літературою в Галичині, а зовсім не розриву цього зв’язку, до якого повинні вести утиски нашої малоруської літератури» 1. Проте навіть наукове розуміння ситуації з українською мовою не утримало того ж О. Пипіна заявити в іншій статті («Спор между Южанами и Северянами» — «Вестник Европы», 1885, апрель), що українська мова провінційна, а тому їй судилося потонути у «всеросійському морі». Заперечуючи йому, К. Михальчук писав: «Ніякі спокуси й аргументи не переконають нас віддати перевагу не своїй рідній, хоч і вбогій та загнаній літературі, — а чужій, хоча й близькій нам і гордій своїм багатством і всесвітнім значенням. Не багатством творів і не ступенем світового значення вимірюється висока цінність і велика притягальна сила південноруської літератури, а тим, що в її скромному змісті і формі кожна жива душа багатомільйонного південноруського народу знаходить те, чого не знайде в жодній літературі світу. — У своїй рідній літературі й мистецтві ми знаходимо самих себе, своє власне життя, свою інтимну побутову і природну обстановку, свої непідробні мораль, ідеали і смаки, свою живу душу...» 2



 1 Пипін О. Малорусько-галицькі відносини. У виданні: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з української літературної мови. — К., 1961. — Ч. 2. — С. 65.

 2 Михальчук К.П. Открытое письмо к А.Н. Пыпину по поводу его статей в «Вестнике Европы» о споре между южанами и северянами. — К.,1909. — С. 75.



Циркуляр спершу діяв у досить м’якій формі. Варто згадати, що після 1863 р. виходять друком твори Марка Вовчка («Кармалюк», «Жива душа», «Казка і бувальщина» та ін.), І. Нечуя-Левицького («Дві московки»), Панаса Мирного («Лихий попутав») та ін. Але 1876 р. був прийнятий так званий «Емський акт», яким заборонялося видавати книжки українською мовою, зокрема переклади з інших мов, а також ввозити із-за кордону українські книжки. Було припинено й діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. Чому? Тому що воно за чотири роки свого існування здійснило велику роботу в розширенні знань про українську історію, збагатило українську етнографію і лінгвістику. Як писав М.І. Костомаров, «з 1876 р. все, що стосувалось малоруської народності, почало зазнавати труднощів до появи в світ. Видання будь-якої книги, написаної малоруським наріччям, обставлялось перешкодами і вимагало зносин з Головним управлінням у справах друку; подібні труднощі лягали і на малоруські /224/ книги, друковані в Галичині, відносно їх довозу; утруднювалося навіть видання музикальних нот до малоруських пісень. Навіть у чисто російських творах наведення малоруських розмов викликало у цензорів сумніви і потребу звертатися за дозволом до Головного управління в справах друку» 1. Усе це спричинило перенесення центру розвитку української культури до Львова.

Єдине, що лишалося у Східній Україні, — це театр. У 1881 р. указ 1876 р. був удруге розісланий губернаторам, але з додатками, в яких знімалася заборона на українські вистави, що, правда, мали відбуватися разом з російськими. Скориставшись цією нагодою, М. Старицький і Олена Пчілка зуміли навіть видати твори Шекпіра й Гоголя в перекладі українською мовою. Проте ця «відлига» тривала всього-на-всього два роки. Українські вистави не просто відтворювали народний побут і розкривали національну ментальність — вони пробуджували любов до рідного слова, виховували українську інтелігенцію. Та й у росіян пробуджувалася совість. «Ось перед вами талант, — писав І. Тобілевич про успіхи М. Заньковецької, — котрий показав всьому світові, що наша мова — не мова тільки чабанів», бо ж, мовляв, під впливом українських спектаклів навіть такий «камінь», як редактор «Нового времени» Суворій зазначав: «Коли українські артисти так люблять свою мову, то чому б їм не перекладати своєю мовою п’єс європейського репертуару? Коли я, росіянин, захопився українськими п’єсами, то чому я не міг би захопитися п’єсами Шекспіра в українському перекладі?» 2



 1 Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — К., 1959. — Ч. 1. — С. 294.

 2 Чапленко В. Названа праця. — С. 124.



Звідси й виникали спроби перекладати Шекспіра українською мовою (переклади М. Старицького, П. Куліша), а це розширювало жанри українського культурного мововжитку.

Західна Україна до 30-х років XIX ст. у культурному відношенні спала. В небагатьох школах XVIII ст. дяки навчали початкам азбуки і арифметики, користуючись зробленими ними самими таблицями. Але наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Європі під впливом ідей просвітництва пробудився інтерес до народної творчості, а отже, й до мови. Ці ідеї в 30-ті роки докотилися й до Галичини. У центрі національно-культурного відродження тут стояла, як відомо, /225/ «Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Але ще й у 20-ті роки став помітним процес усвідомлення галицькою інтелігенцією єдності української мови наддніпрянської з наддністрянською, необхідності її вивчення й розбудови, впровадження в освіту й науку, створення з її допомогою видатних культурних цінностей, які б визнавалися усім слов’янським світом. Так, І. Могильницький у праці «Відомость о руськім язиці» пише про рівноправність української мови з іншими слов’янськими, розглядає мову як одну з головних етнічних ознак і вказує на «Енеїду» І. Котляревського як на зразок «мови руської в землях руських» 1. Офіційна віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недавно зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії живе якийсь інший, ніж поляки, народ. І все ж ця влада не була зацікавлена в тому, щоб «рутенська» мова використовувалася з освітньою метою і рекомендувала молоді вивчати німецьку мову «ради їх особистої вигоди», а з метою «пізнання і виховання» — польську 2.



 1 Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійці». — К., 1990. — С. 14.

 2 Білецький О.І. Вступна стаття до фотокопії «Русалка Дністрова». — К., 1972. — С. 8.



На перешкоді розвиткові української мови стояла і західноукраїнська клерикальна інтелігенція, яка відстоювала «вчений руський язик», тобто в основі своїй церковнослов’янську мову. Та й багатовікове панування в краї польської шляхти накладало на розвиток української культури свій гнітючий відбиток.

«Руська трійця» зросла, з одного боку, на глибокій зацікавленості її членів українським фольклором, з другого — на широких творчих зв’язках із чеськими і словацькими будителями — П. Шафариком, В. Ганкою, Я. Колларом, Ф. Палацьким, з третього — на великій науковій роботі в галузі українського фольклору й етнографії, яку вели молоді дослідники. Головною їх метою було на великому матеріалі, зібраному ними і їхніми послідовниками, довести єдність українського народу і відстояти вільний розвиток української мови від зазіхань на неї як з боку офіційних урядових кіл і польсько-шляхетських асиміляторів, так і з боку власної консервативно-реакційної інтелігенції. Про це виразно сказано і в передмові до виданої ними в /226/ 1837 p. «Русалки Дністрової»: «Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однакож язик і хороша душа руска були серед Слов’янщини як чиста слеза дівоча в долоні серафима» (Р. Дн., III). У зв’язку з протестом реакційних клерикалів видана у Пешті 1837 р. «Русалка Дністровая» пролежала без руху до 1848 р. З великими перешкодами потрапляла сюди й література зі Східної України. Навіть повість Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» була під забороною австрійських властей. Революція в Європі, яка захопила й АвстроУгорщину, разом із кріпацтвом знесла заборону й на твір «Руської трійці». І безперечно, він справив значний вплив на національно-політичний розвиток галицького суспільства. О. Білецький серед головних позитивних якостей цієї книжки насамперед називає ставлення упорядників до мови й орфографії: «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш» 1, тобто проведення принципу Вука Караджича, застосованого ним до реформованого сербського письма.



 1 Білецький О.І. Вступна стаття до фотокопії «Русалка Дністрова». — С. 24.



Проте головне в тому, що і сама книжка, і створена діяльністю «Руської трійці» атмосфера звернули погляди галицької інтелігенції на схід, до Наддніпрянської України, до творчості Т. Шевченка, що й спричинило справжній спалах національної свідомості, бажання працювати не тільки для галицького люду, а й для всієї соборної України. Тут починається розбудова української мови не лише як засобу творення художньої літератури, але й як знаряддя всебічного розвитку науки й культури. Одним із свідчень пробудження національної свідомості була газета «Вечорниці», що почала видаватися в 1862 р. У її виданні брали участь не тільки західноукраїнські письменники (К. Климкевич, В. Шашкевич), а й східноукраїнські (П. Куліш, Марко Вовчок, О. Стороженко, М. Костомаров, В. Білозерський). Так започаткували свою діяльність «народовці» — напрям у галицькій культурі, що протиставив свою культурну діяльність «москвофілам» — підгодовуваним московськими «патріотами» провідникам «общерусской» культури і прихильникам «язичія» — штучної мови з орієнтацією на російську. Через п’ять років по тому заснувалося товариство «Просвіта». Року 1873 заходами О. Кониського та Д. Пильчикова з пожертви п. Милорадович був утворений «Літературний фонд», що став /227/ пізніше основою Літературно-наукового товариства ім. Т. Шевченка. Тому не дивно, що український мовно-культурний рух після злопам’ятного 1876 р. переноситься із Східної України в Західну, а головним осередком розвитку української мови стає Львів. В органі народовольців «Правда» (1867—1884 рр.) наголошувалося: «Настигла ж пора для галицьких русинів сповняти довг для цілої руської народності». Окремо слід сказати про мовну ситуацію в Правобережній Україні XIX ст., зокрема на Поділлі. Зважаючи на засилля польських шляхетських родів у цім краю, який з 1793 р. підлягав Росії, тут паралельно відбувалися два асимілізаторські процеси: полонізація і русифікація. Це дуже виразно відображено в повісті А. Свидницького «Люборацькі». Дівчача половина священицьких сімей одержувала шляхетсько-польську освіту в різноманітних приватних пансіонах, а хлопчача — в духовних семінаріях, де панувала російська мова і суворо заборонялося «мужичити», тобто навіть у приватних розмовах уживати українську мову. Результат цих зусиль виразно представлений у діалозі поповича Антося з попівною Галею:

— А ви, панно Анно, давно приєхалі із пансіона?

— Już tydzeń minął, — відказала вона.

— А я вот і нє умєю по-польскі, — каже Антосьо...

— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Гшія.

— Учітєсь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?

— Uczą, ta wszystko po polsku...

Про що й говорити! Адже граматичний лад російської й польської мови був описаний, його викладали в школах.

Українська мова не була зовсім поза наукою.

Перша граматика української народнорозмовної мови — «Грамматика малоросійсского наречия» О.П. Павловського — була, як про це вже згадувалось, видана 1818 р. Фонетичні й граматичні особливості української мови подано тут у порівнянні з російською; до граматики було додано «Краткий малороссійский словарь», що містив понад 1100 слів, українські прислів’я і приказки та зразки творів української мови.

У першій половині XIX ст. у Західній Україні продовжувала функціонувати слов’яноруська літературна мова, доповнена деякими місцевими особливостями. Це, зокрема, засвідчує видання «Граматики языка словенорусского» (1823 р.) І. Могильницького; /228/ у вступі до цієї праці доводиться рівноправність української мови з усіма іншими слов’янськими і її спорідненість з російською та старослов’янською; 1830 р. видана «Grammatica Slavo-Ruthena» M. Лучкая. У 1826 р. завершено шеститомний словник української мови І. Лаврівського, який, на жаль, так і лишився невиданим. У 1834 р. видано працю Й. Левицького «Grammatik der ruthenischen oder kleinrusischen Sprache in Galicien», де аргументовано доводиться єдність української мови Наддніпрянщини і Наддністрянщини; 1849 р. опубліковано «Gramatyku języka małoruskiego» Й. Лозинського; цього ж року виходить у світ у Львові «Граматика русского языка» Я. Головацького, що містила багатий матеріал, узятий переважно з місцевої народної мови.

Національне відродження в Галичині супроводжувалось заснуванням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприклад: «Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних» Т. Глинського (1845 р., рукописна), Граматика руского язика» М. Осадці (1862 р.), «Методична граматика езика мало-руского» П. Дячана (1865 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для висшої гімназії» О. Барвінського (редакція П. Куліша), у 1873 р. — переклад «Ботаніки» і «Географії», 1879 р. — «Руська читанка для низших кляс середніх шкіл» Ю. Романчука. Ясно, що вся ця робота закладала певні підвалини для вироблення української наукової термінології. Особливо багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав українську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск його словника наукової термінології під назвою «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної і народної». Протягом 1869-1879 рр. було надруковано ще п’ять випусків цього словника, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич. Розвиткові українського мовознавства сприяли праці І. Верхратського з діалектної фонетики, морфології і синтасису: Uber die Mundart der Marmoroschen Ruthenen (Станіслав, 1883); Uber die Mundart der Galicien Lemken («Archiv fur slavische Philologie». I. 14-16, 1891-1892); «Про говір замішанців» («Записки Наукового т-ва ім. Т. Шевченка. Т. 3, 1894); «Знадоби до пізнання говорів угро-руських» (у ЗНТШ і окремо: Т.1- 1899 р., т.2 — 1901 р.).

Помітним внеском у дослідження історії української мови, інших східнослов’янських мов були праці М.О. Максимовича, І.І. Срезневського, /230/ П.О. Лавровського. Заслугою цих учених перед східнослов’янським мовознавством було відстоювання самобутності української мови. «Тепер, здається, — писав І.І. Срезневський, — вже немає для кого і для чого доводити, що мова українська (або, як декому подобається називати, малоруська) є мова, а не наріччя російської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов’янських, що вона навряд чи поступиться наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською мовою щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, живописна» 1.



 1 Срезневський 1.1. Погляд на пам’ятки української народної словесності // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. Ч. 1. — С. 207.



Багато уваги в XIX ст. приділялося виробленню українського алфавіту і правопису. М. Максимович відстоював етимологічний правопис з використанням діакретичних знаків для відтворення української вимови. Спробу наблизити українське письмо до фонетичного зробив П. Куліш у виданні «Записки о Южной Руси» (1856 р.) та в «граматці» (1857 р.). Значно далі в фонетизації українського правопису пішов М. Гатцук. У книжці «Ужинок рідного пол’а», виданій під псевдонімом «М. Куций», він фактично застосував фонетичну транскрипцію з великою кількістю надрядкових знаків, наприклад: Ŏколиб нε ц’а важка скрута татарс’кого лиха, миб ўже здаўнаб мали своу рідну моўу, пис’мєнє і достоту °вироблєну; св’атоблиўε °слово Божε і о’го заповіт вірісне кожнй-б тамиу; і нε було б ўнεвічинε ріднε слоўо; миб тоді мали своу’ Літεратуру, своу’ осноўу а’сного жит’а’.

Оригінальний правопис запропонував М. Драгоманов: він відмовився (як і М. Гатцук) від літер ю, я, є, ї, а натомість запровадив латинську літеру j і писав ja, моjу, моjі; він же відмовився від літери щ і писав шч.

Емський указ надовго поклав кінець і спробам виробити оригінальне українське письмо і намаганням впорядкувати українську граматику; згідно з ним вимагалося, щоб у белетристичних українських тестах не було жодного «відхилення від загальноприйнятого російського правопису», а видання будь-якої підручникової літератури /230/ взагалі заборонялося. Як дослідив В. Чапленко, «у Галичині великі перешкоди для творення українського фонетичного правопису чинила греко-католицька церква як могутня організована суспільна сила. От 18 грудня 1870 р. канцлер М. Малиновський в порозумінні з митрополитом Й. Сембратовичем, у своїм плані злиття «Просвіти» з москвофільською «Русскою радою» писав: «Уживати намъ припадає нашого народного галицько-руского языка... Украинщина вообще и такъ звана кулЂшовка въ частности суть нововведеніями, противними духу нашого языка галицко-русского...» 1.

Визначні праці, присвячені питанням історії української мови та її діалектних особливостей, належать учневі І.І. Срезневського О.О. Потебні. Творчість цього видатного вченого обстежена ще недостатньо, повної збірки праць його поки що не видано. Демократичні переконання О.О. Потебні, прогресивні погляди вченого на розвиток суспільства, подвижницьке служіння науці, велика увага до свідчень народних мов, насамперед слов’янських, гуртувала навколо нього молодих науковців. Він підносив у їхніх очах престиж філології, яка з науки чисто прикладної поставала як теоретична і з обмеженої мовно-літературними студіями підносилася до рівня широких філософських узагальнень. Молодим дослідникам дуже імпонувала суспільно значима думка О. Потебні про те, що «як небагатьма знаками виражаються нескінченні числа і як немає мови чи наріччя, що не були б здатні стати знаряддям невизначально різноманітної і глибокої мислі, так і всяка народність, хоча б і найменша, здатна до безконечного розвитку» 2.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 157.

 2 Потебня А.А. Рецензия на сборник «Народные песни Галицкой и Ужгородской Руси, собранные Я.Ф. Головацким» // Эстетика и поэтика. — М., 1976. — C. 229.



Кожна теорія має наукове значення тоді, коли вона дозволяє об’єднати, здавалось би, різнорідні факти, показати їх внутрішній взаємозв’язок, розкрити тенденції їх розвитку. О. Потебня значно розширив горизонти філологічної науки, розвинувши вчення про внутрішню форму слова. Керуючись цим ученням, сучасне мовознавство може з’ясувати, чому слово має знаковий характер, чому його зміст невичерпний (а отже, невичерпні можливості розвитку мов), чому постійно змінюється значення слова і чому лексична семантика слова невіддільна від його граматичних значень. /231/ За О. Потебнею, в основі внутрішньої форми слова лежить порівняння одного предмета з другим. І тому вчений проводить аналогію між словом і художнім твором: і в слові, і в художньому творі порівняння впливає на почуття, і в слові, і в художньому творі можливості дальшого порівняння невичерпні. Спираючись на досягнення культурно-історичного і порівняльно-історичного вивчення словесного мистецтва, він створив принципово новий історико-філологічний метод дослідження художньої творчості. Такі його праці, як «Из записок по теории словесности», «Лекции по теории словесности» справили великий вплив на розвиток вітчизняного літературознавства, хоч і були опубліковані посмертно.

О. Потебня, як ніхто з його попередників, розумів, що виявлення особливостей певної мови дістає найширший простір, коли порівнюється між собою ряд споріднених мов. Тому в його фундаментальній праці «Из записок по русской грамматике» (1874 р.) власне російські слова і їх форми порівнюються із словами і формами інших мов: литовської, польської, чеської, словацької, сербської та ін. Широко використовуються для порівняння з російськими і факти української мови.

Стверджуючи рівноправність усіх мов, О. Потебня дбав про розвиток української мови. Він, зокрема, багато зробив для вивчення мови українського фольклору, пропагував у своїй роботі твори українських письменників, редагував твори Г. Квітки-Основ’яненка, підготував і видав український буквар для недільних шкіл.

Перший систематичний опис історичної фонетики української мови дав П.Г. Житецький у праці «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (1876 р.). Своїми дослідженнями він також зробив значний внесок у вивчення історії української літературної мови. Міцні підвалини української діалектології заклав К.П. Михальчук.

У першій половині XIX ст. при різних виданнях подавалися записи українських лексичних матеріалів, які стали основою спершу рукописних словників (з них найпомітніший — словник П.П. Білецького-Носенка, опубл. 1966 р.), а згодом і друкованих. Опубліковано (не повністю): «Словарь малорусского наречия» О.С. Афанасьєва-Чужбинського (1855 р.), «Опыт южнорусского словаря» К.В. Шейковського (1861—1886 рр.). Видано «Словарь малоросійських идиомов» М.В. Закревського (1861 р.), «Словницю української (або югової руської) мови» Ф.М. Піскунова (1873 р.) та ін. Вийшли друком /232/ перекладні словники: «Німецько-руський словар» О.О. Партацького (1867 р.), «Опыт русско-украинского словаря» М. Левченка (1874 р.), «Русько-мадярский словар» Л. Чопея (1883 р.), «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського (тт. 1—2, 1886 р.), «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки (1893-1898 рр.), «Русско-малороссийский словарь» Є.К. Тимченка (1897-1899 рр.).

Розвиток граматичної думки і словникарства у Східній Україні позитивно вплинув на пробудження наукової уваги до української мови в Галичині й у Закарпатській Україні. Замість незрозумілої простому народові слов’яноруської мови в літературу впроваджувалася народна мова, створювалися посібники з української мови.

І все ж мав рацію Б. Грінченко, коли писав у 1892 р.: «Українсько-руські філологи, правда, дали кілько праць про нашу мову по-німецькому чи по-московському, але досі нема з певних джерел виняткової повної популярної українсько-руської граматики, повного певного словаря» 1.



 1 Див.: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — Ч. 1. — С. 140.



Знаменним явищем другої половини XIX ст. була поява наукових і науково-популярних праць української мовою. Найбільше прислужилися до цього І. Нечуй-Левицький («Унія і Петро Могила» — 1875 р., «Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав» — 1876 р., «Св. Володимир і його потомки» — 1876 р., «Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина» — 1876 р., «Світогляд українського народу» — 1876 р. та ін.) і М. Драгоманов («Література російська, великоруська й галицька» — 1877 р., «Переднє слово до Громади» — 1878 р., «Нові українські пісні про громадські справи» — 1881 р., «Шевченко, українофіли і соціалізм» — 1883 р., «Чудацькі думки про українську національну справу» — 1891 р. та ін.). Правда, мові цих творів (особливо М. Драгоманова) дуже бракувало природності, а отже, й зрозумілості, наприклад, мужицьким бунтам він протиставляв писемні бунти, тобто революції.

Потреба у виданні наукових і науково-популярних творів викликала потребу у творенні наукової термінології. Це був досить болючий процес, особливо у Східній Україні. Важко було навіть із загальнокультурною термінологією, хоч тут ставали в пригоді чеська й /233/ польська мови: строй (ч. strój) «машина», бігун (п. biegun) «полюс», часопис (ч. časopis), злочин (ч. zločin) і подібні. Поширеним у ті часи було і так зване «кування» слів типу громадянство, прямування (І. Нечуй-Левицький), сконалець, завзятець (М. Старицький), нестямлення, мистецтво (Олена Пчілка), громадівство, безначальство, прилагода (М. Драгоманов) та ін. Чимало було в цьому мовотворенні штучного, неприроднього, суперечного природі української мови. Але не можна не погодитися з В. Чапленком, що «мова «ковалів», їхній стиль, особливо Олени Пчілки в її оповіданнях з міського, інтелігентського життя, і є прототип багатьох наших сучасних слів, висловів та й усього стилістичного «обличчя» мови» 1.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 146.



Творчість Т. Шевченка справила великий вплив на українську з походження інтелігенцію. Традиції української прози, представлені досі в повістях Г. Квітки-Основ’яненка і П. Куліша, продовжили Марко Вовчок, О. Стороженко, О. Кониський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, згодом Панас Мирний. В українській поезії розвинулися нові жанри, зокрема байка (Л. Глібов), гумористичносатиричні «співомовки» С. Руданського. Т. Шевченко високо оцінив роман П. Куліша «Чорна рада». Але заслуги П. Куліша перед українською мовою значно об’ємніші. Ніхто з українських письменників середини XIX ст. не працював стільки над жанровим урізноманітненням української мови. Адже це йому належать і перенесені з фольклору жанри думи й казки, історичні оповідання і романи, історична поема, історико-поетична драма-ідилія і т. ін., перші зразки української наукової прози («Історія України від найдавніших часів», «Хмельниччина» та ін.), він же переклав українською мовою окремі твори світової класики.

Основне джерело Кулішевої мови — фольклор. Звідси він черпав лексику і фразеологію високого звучання. Не уникає він і церковнослов’янського джерела, при цьому з плином часу уживає старослов’янізми дедалі частіше: хлад, благо, [о]лжа, возвістить, да возвеличиться і под. П. Куліш багато в чому прислужився розвиткові мови української епістолярії, але його заслуга була б незрівнянно більшою, коли б він і сюди не вніс надто вже потужний струмінь церковнослов’янізмів, наприклад: ненавидяй обличения скончивається срамно; /234/ убо вам чтущу розуміти, яко суєтною гордістю єсм обольщаєм та ін. Спершу це були цитати зі священних текстів, а далі — компонент звичайнісінької розповіді: вознегодує, жажду, вповав, создать храм, Боже ж храни, недугующеє серце, подобіє, житіє совершаеш, раздраженіє, оправдається премудрость од чад своїх; Горняя мудрствуйте, а не земная!; воскресеніє мертвих; воля Всемогущого; частина Вашого духовного существа перейшла через творяшу силу душі моєї в істочник, животворящий роди. Велика заслуга П. Куліша у виробленні в українській мові засобів для передачі слова Божого. Разом з І. Пулюєм він багато потрудився над перекладом Біблії. Гірше з термінологією науковою, зокрема філософською. В листі до О. Барвінського П. Куліш писав: «Пробував я перо на первих аркушиках Мальованої гайдамаччини у мові філософічній — так ні! Вимовніше б написав я те саме по-московськи» 1. Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові української літературної мови — це написання «Чорної ради» українською мовою. Це, як вже згадувалось, відзначив і Т. Шевченко. Він уводить тут таку лексику (частково запозичену з літопису Самовидця), яка дозволяє творити історичний колорит у новій українській літературній мові. Непересічне значення мають і його намагання творити українську наукову мову.

Як справедливо зауважив В. Чапленко, Марко Вовчок прийшла в українську літературу через етнографію та фольклор, що ними вона захопилася була під упливом свого чоловіка О. Марковича» 2.



 1 Куліш П. Вибрані листи, українською мовою писані // УВАН у США. — Нью-Йорк; Торонто, 1984. — С. 222.

 2 Чапленко В. Назв. праця. — С. 105.



Власне, це не дивина: всі українські прозаїки черпали словесний матеріал з фольклору і переймали його синтаксичний лад. Чи не найвиразніше залежність від фольклору виявляється в портретних малюнках — усі вони фольклорно узагальнені, однотипні, пор.: «Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує»; «А в мого брата була дівчина, боже мій милий, яка дівчина! Вона було весь двір веселить собою як зорею. Таке ж молоде та щасливе!»; «Старший Якименко оженив сина та таку вже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик»; «Грицько був парубок високий, чорнявий, кароокий, — парубок як орел»; «Коли вийшов чумак, хороший-прехороший, чорнявий, очі як у орляти» і под. /235/

Такими ж фольклорно нерозгорненими є й пейзажні малюнки; оскільки оповідь в «Народних оповіданнях», та і в повістях ведеться від жінки-селянки, то її краєвид обмежується городом, садком, полем, звідки вона переносить у мову найяскравіші барви: «Зійшла на могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить... Село як на долоні, так мені в очах і замигтіли білі хати, колодязне цямриння, розквітлі садки й городи»; «А сонечко заходить. Річка тече як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купають у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні, і високоверхі коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи високий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а хатина ж у розквітлому городі, як у віночку ховається. І зелено, і червони, і голубо, і біло, й синьо, й рожево коло тої хатки».

Вражає насиченість тексту зменшено-пестливими формами слів: батенько, веселенько, віконце, віночок, голівочка, голівка, голуб’ята, грошенята, дітки, козаченьки, молоденький, молодичка, ніженька, нічка, одежинка, раненько, сорочечка, сіресенька, теперечки, хатка, хлопченята і багато ін. Серед здрібніло-пестливих слів, як бачимо, є іменники, прикметники і прислівники. Нерідко в сполученні іменник+прикметник обидва слова мають зменшено-пестливу форму: братичок ріднесенький, бідненький хлопчик, дитиночка маленька. Дуже багата народна фразеологія. Це здебільшого метафоризовані словосполучення, що вживаються замість нейтральних слів: серце в’яне, піду світ за очі, ґави ловить, і за холодну воду не візьметься, з лиця спав, знайдеш на свої руки муки, лучше з мосту та в воду, годити, як лихій болячці і т. ін. Багато вводиться у тексти народних прислів’їв і приказок. Марко Вовчок навіть виділяє їх у тексті іншим шрифтом: Кому не було добра змалку, не буде й до останку; Сон мара, а Бог віра; До любої небоги нема далекої дороги; 3 миру по нитці — голому сорочка і под.

Не позбавлена мова Марка Вовчка й подільських локалізмів — як фонетичних (під вісень, гурки), так і словотвірних (теперки, невзабарі, печаловитий, обрадіти, завтрий день). Мав рацію В. Чапленко, відзначаючи: «Маркова Вовчкова манера вплинула — і треба сказати потужно! — на багатьох українських письменників другої половини XIX ст., а серед них і на таких видатних діячів у царині мовотворення, як Кониський, Нечуй-Левицький, П. Мирний, /236/ а поза межами Наддніпрянщини — на Федьковича» 1. Визначаючи складові мовостилю письменниці, В. Чапленко зауважує: «Фольклорні елементи у мові Марка Вовчка були, на мою думку, вирішальні, але не тільки з самих цих елементів складалася її мова: друга складова частина її мови взята з розмовно-побутової селянської мови, переважно в жіночій її відміні» 2.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 107.

 2 Там же. — С. 106.



Першим з російських поетів, шанувальників Т. Шевченка, ступив на грунт української мови Леонід Глібов. Прекрасні його ліричні пісні, що стали народними («Стоїть гора високая», «Вечір», «Скажіть мені правду...», «Летить голуб понад морем»), а ще кращі байки, з яких струменить, немов джерельна вода, українська мова.

Л. Глібов переніс у байки властиву Марку Вовчку пристрасть до зменшено-пестливих слів:


— Як ти співаєш, Півне, веселенько...

— А ти, Зозуленько, ти, зіронько, моя,

Виводиш гарно так і жалібненько...

Є в нього і зменшено-пестливі дієслова:

І їстоньки не їм, і питоньки — не п’ю

Та виглядаю все Зозуленьку мою.


Порівняймо ще: частенько, темненько, щупачок, сотенька, живенький, гарненький, пташечки, славонька, доленька, прехорошенько, світилочки, стьожечки і т. ін. Навіть Вовк у нього Вовченько.

Побутова лексика в байках Л. Глібова — це головним чином слова, пов’язані з обійстям, хатнім начинням, одягом, а також млином: ворота, вусики з червоного сукна, горщик, жупан, загорода, кіш, колеса, комір, кухлик, лозина, макітра, мережечка, млин, пляшка, рукава, свита, страва, хлів, чарочка, черенок, черінь, шестірня і под.

Не відступає Л. Глібов від усталеної вже на той час в українській літературі традиції широко використовувати фразеологізми. В байках вони здебільшого виступають завершальним реченням, у якому міститься мораль: Що, братику, посіяв, те й пожни; Рука, як кажуть, руку миє; Не плюй в колодязь: пригодиться води напиться. Чимало у Л. Глібова народних виразів, що виступають своєрідними синонімами стилістично нейтральних слів: од реготу береться за живіт (дуже сміється); Нехай лиш вражий біс поткне свій простий ніс /237/ (хай спробує); То й знатиме — варене чи печене (зазнає біди); Шинкарка язиком як на цимбалах грає (багато говорить) і под.

На відміну від своїх попередників-байкарів, особливо П. Білецького-Носенка, С. Писаревського, Є. Рудиковського, О. Бодянського, Л. Боровиковського та інших, які не цуралися русицизмів і «приперчених» слів (типу опукой — від опука, почухрав, вибухався, мні, жолудей, до утрені попхався, до хріна, нагору і под.), Л. Глібов ніколи собі такого не дозволяв. Його можна назвати одним з нормалізаторів української літературної мови.

Реалістичну традицію в прозі продовжив І. Нечуй-Левицький. Звенигородець, він був близький до мови Марка Вовчка, але в манері мовного використання зробив кілька кроків уперед. Не можна заперечити, що й І. Нечуй-Левицький орієнтувався на мову фольклору, але провідне місце серед його зображальних засобів відігравала мова «баби Параски й баби Палажки». Недаремно чоловіки в його повістях майже безмовні (за винятком грека Кіпрінідоса з «Афонського пройдисвіта»). Дехто з письменників цього покоління і чоловікам приписує жіночу мову (О. Кониський) 1.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 148.



Порівняно з Марком Вовчком І. Нечуй-Левицький зробив відчутний крок уперед у змалюванні портрета. Риси обличчя передаються в нього значно виразніше, напр.: «...Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі обплітали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і видавалось вперед, а надто тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, що червоніли як добре червоне намисто. На височенькому рівному чолі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як дві веселки, дві тонкі чорні, як неначе сині, брови. Як терночок чорні, швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая весняна рожа, а червоні губи цвіли червоним цвітом півонії»; «Ще зроду Василина не бачила такого недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як дошка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та довгим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, неначе Хшановський був зовсім без очей». /238/

І. Нечуй-Левицький був майстром пейзажу. Треба по-справжньому любити свою вітчизну, щоб у кожній річечці, в кожному лісочку, у кожній леваді побачити й відчути їх неповторність і ознаку свойого краю: «На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман...»

Ні Нечуй-Левицький, ні Панас Мирний не допускають офіційних російських слів. У них як звичайні українські уживаються канцеляризми прошеніє, предводитель, гласний, часовой, не цураються вони і слів західноєвропейського походження типу костюм, аромат, механічно 1.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 149.



У Марка Вовчка змагаються між собою фольклорний і народнорозмовний елементи. У її послідовників — І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — теж. Але у Марка Вовчка фольклорна стихія домінує над розмовною, а в її наступників — навпаки. Надмірна стилізація під «народну мову» нерідко вела до несмаку, неспровокованого зниження стилю.

Взагалі ж розвиток української літературної мови в післяшевченківську добу залежав від діяльності неординарних творчих особистостей. Після П. Куліша і Марка Вовчка, Анатолія Свидницького (у його часи незнаного і неоціненого) варто назвати Олексу Стороженка. Його творчість зіткана із суперечностей: замилування в фольклорі і творче наслідування його, записи з народних уст про історичні події минулого і невтримний політ фантазії зі зверненням до чортівщини, схиляння перед героїчним минулим запорожців і виправдання зруйнування Січі. Козацьке минуле родини Стороженків не могло не зачіпати патріотичних струн у душі письменника, і разом з тим довголітня військова служба, а згодом чин дійсного статського радника виховали в нього, як раніше у Г. Квітки-Основ’яненка, безсумнівну відданість імперії навіть з елементом поклоніння російським царям і царицям.

Ці суперечності відбилися й у мові О. Стороженка. Що він прекрасно усвідомлював не лише інтимно-емоційне, але й суспільне та /239/ виховне значення рідної мови, свідчить хоча б така розповідь: «Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б таке святе казання («Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа»). Письменник добре знав народну мову. Особливо кохався він у фразеології. За його творами можна було б укладати фразеологічний словник. Це в основному синоніми до дієслів: душі в собі не чути «радіти», розпустити патьоки, облитися гіркими «плакати», і пальцем не доторкнутись «не бити», перевестись на нівіть що «змізерніти», од дурня поли вріж «не заводься», аж ушами лящить «жадібно їсти», у рот не взяти «не їсти», дутеля з’їсти «нічого не добитися», дати драла / дропака «утекти», залити за шкуру сала «дуже допекти», носа не витнути «не виходити», теревені гнути «вести пустопорожні розмови», душі не чути (в комусь) «дуже любити», за пояс заткнути «перемогти», накинути оком «запримітити», в голову собі не класти «не думати, не приділяти уваги», підлити сала в жар «розбурхати» (про емоції) та ін. Рідше фразеологізми виступають синонімами прикметників і прислівників: велике діло опеньки «про зарозумілу людину», пан на всю губу «дуже багатий», до чорта «багато», хоч в око стрель «дуже темно», іще чорти не бились навкулачки «дуже рано», не зоставити ні кришки ні покришки «нічого», і на макове зернятко «зовсім мало» і под. Широке використання фразеологізмів дає письменникові можливість використовувати їх у синонімічних рядах, напр.: «Подивіться ж, яка з неї молодиця, що вона виробляє з бідолашним чоловіком! І моркву скородить, і кирпу гне, і од завійниць Ґедзається, а деколи рогачем і тьху дасть неборакові, і цибулькою нагодує». До фразеології слід зараховувати й сталі порівняння, якими також багата мова творів О. Стороженка, напр.: стоїть, як у землю вкопана; як риба об лід побивається; годили їй, як болячці печеній; їсти хочу, аж шкура тріщить; щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся; стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу; прилип до мене, як шевська смола до чобота; грається з ним, як кіт із мишею; пропаде, як собака на ярмарку і под. Широко використовуються прислів’я і приказки: Де чорт не справиться — туди бабу пішле!; Як кажуть, голод не тітка, не нагодує; Побачимо, який з цього пива буде квас!; Одна біда не ходить, а з дітками; Люди кажуть: «Біда одна — людей єдна»; Хвалить /240/ шинкар п’яницю, а дочки своєї за нього не віддасть; Доки сонце зійде, роса очі виїсть; Як кажуть: дешева рибка — погана юшка; Брехали його батька сини, та й він за ними; Горбатого і могила не виправить! Правда очі коле; Не даром кажуть: «Мудрий лях по шкоді; як коней покрали, стайню став замикать!»; Або мед п’є, або кайдани тре; Та вже ж ловить вовк, так і вовка піймають; Хоч з корита, та досита, а хоч з блюда, так дохуда; Як кажуть, не продереш очей, продереш калитку; Сидячого, кажуть, татари беруть!; Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило; А ти забрався в чужу солому та ще й шелестиш та ін.

У творах, які О. Стороженко називає «З народних уст», приказки стають заголовками: Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддав; Вчи лінивого не молотом, а голодом; Не впусти рака з рота; Лучше нехай буде злий, ніж дурний. У цих же творах письменник вдається до казкових зачинів і завершень: Був собі чоловік та жінка; Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина; Так і теперечки у дурня живуть, хліб жують і постолом добро возять  1.



 1 Стороженко Олекса. Твори: В 2 т. — К., 1957. — Т. 1.



Пейзажі О. Стороженко змальовує старанно, з любов’ю, але досить-таки стереотипно. Індивідуальні метафори бувають вдалі, з гумористичним підтекстом (годують скромно карбованцями), але деяким з них бракує смаку (онде ж вам і Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті).

Уживання побутових слів розкриває кухню українців, переважно мешканців Полтавщини (тетеря з загребами, галушки з постромою, малай, вареники, мнишки, жарений дрохвич, смажені в сметані карасі; борщ, хляки, риба настябло; тут же труні «напої» — варенуха, тернівка, оковита, наливка, запіканка, біломорські вина), особливості вбрання (переважно жіночого) (грозетова або єдамашкова юпка, шовкова плахта, виступці золотом вигаптувані, а на шиї гранати, коралі, дукачі). Як у творах, в яких чорти й відьми спілкуються з людиною, так і в опрацьованих О. Стороженком народних казках, а також у незакінченій повісті «Марко проклятий» неодмінно присутній елемент народної фантастики. Так, у казці «Три сестри» казковий ігрець («смерч») вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. /241/

Не уникає письменник екзотизмів: вовна з вівці сілезької породи у нього шльонка, опасиста й ледача людина — пудофет, зброя — броня.

Полонізми потрапляли в мову творів О. Стороженка двома шляхами: як характерологічна риса польського магнатства й панства (крулевство, мнішка, кляштор, найсвєнтша матка) і як залишки старої української літературної мови, інкрустованої польськими словами (нензний, крулева, ойчизна, звести до скутку).

Будучи всеросійським патріотом, О. Стороженко, безперечно, бачив подальше існування української мови в її народнорозмовному варіанті. Тому ставлення його до абстрактної і особливо термінологічної лексики своєрідне. Звичайно, він не може обійти увагою тих слів, які або вже здавна увійшли до складу української лексики, або ж прийшли з російської, набувши українських фонетичних і словотвірних особливостей (самоістність, чванство, ганьба, ненатля, надія, слідство, довіреність). Проте в більшості випадків юридична, адміністративна і особливо церковна лексика виступає в російськоцерковнослов’янській формі: рішеніє, спасеніє, преступленіє, прошеніє, наіменованіє, по доношенію, селеніє, заложеніє собору, водосвященіє, погруженіє хреста, глаголаніє і под. В авторській мові письменник допускає вживання народних варіантів термінологічних слів: абахта «гауптвахта», хундамент, скусна робота, хвилозоф.

Цікава особливість позначилася на мові драматургічних творів (М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого): представники української інтелігенції, згідно з життєвими обставинами, на сцені по-українському майже не говорили. Українська мова в устах інтелігента (вчителя, лікаря, актора) сприймалася як фальш. Хоча життя мови вимагало свого, і в творах цих драматургів уже є спроби примусити окремих інтелігентів заговорити українською мовою («Не судилось» М. Старицького, «Суєта» і «Житейське море» Карпенка-Карого).

У І. Нечуя-Левицького і в Панаса Мирного російська мова із уст інтелігента майже не звучить. Що ж до фольклоризмів, то вони в обох письменників виступають уже тільки як орнаментація, як вишивка на комірі й на рукавах сорочки. Це виразно помітно вже у Нечуя-Левицького, а в Панаса Мирного фольклорна традиція майже затухає. Порівняймо у Нечуя-Левицького: «В Палажки брови, як /242/ шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема!»; «І де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврін, — з твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там піймаю»; « — Мелашко! — промовив Лаврін тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився»; у Панаса Мирного фольклоризми не ліричного плану, а скоріше іронічно-приземленого типу: «Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділю як вирвешся на улицю — усе село розлягається... Нема мені впину, нема заборони! Як та вода навесні, розірвавши греблю, знай біжить та клекотить — так я: ані вгаву, ані втоми мені немає... Язик той, як вітряк увосени, повертається у роті та все меле, меле...»

Серед західноукраїнських письменників на шевченкових позиціях стояв Ю. Федькович. У прозі він перейняв мовостиль Марка Вовчка. У А. Свидницького головним джерелом мовотворчості є народнорозмовне. Як зауважував М. Зеров, А. Свидницький «хоче дати правдивий, тобто заснований на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів виведений, малюнок селянського життя і життя інших шарів людності» 1.



 1 Зеров М. Вступна стаття до видання: Свидницький А. Люборацькі. — X.; К., 1931. — С. VIII.



Є, звичайно, в його мові певна схильність до етнографізму. Це, зокрема, засвідчує лексика на позначення одягу, страв, житла, транспорту і под., напр.: хустка із купром, желетка, спідниця, коралі, намітка, запаска, сорочка з виложистим коміром з шляркою, шмаття (білизна), плечінда, мандзарі з луком (дикий часник), ориння (огорожа), бурдій (землянка), візлітерняк (возити снопи), васаг (чумацький віз), валькир і под. Більшість — загальноукраїнські слова, але чимало й діалектизмів. Місцевими особливостями позначена й морфологія: бачили-сьмо, аби-сьмо гудза не набили. Широко використовується фразеологія. Лише частина її відома в інших місцевостях України. Це, наприклад, та ж свита, та не так шита; ні за холодну воду не візьметься; нагадав козі смерть; наче зуби з’їла на пасіці; хто не знає, що кому що, а курці просо; а він пішов та й пішов по слизькому і т. ін. Чимало й місцевих фразеологізмів; то її батько якби спостеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура; вірив у пана, як турчин в місяць; чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла /243/ до Масі; а паню видно по носі, що рилась в горосі і под. Представлені й народні співомовки, якими передається ставлення місцевих українців до польської шляхти: « — Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала; мужики зловили, по селі водили та били у п’яти, бо вона проклята, — гу!» Використовує А. Свидницький і школярську лексику та фразеологію, а точніше — семінарський жаргон. Підводу вони називають subaqua, задні парти, де сидять найгірші учні, — Кавказом, ніс — кушкою і т. ін. А ось типова школярська примовка: «Настане май — в опуки грай; настане юнь — на ігри плюнь; настане юль, — книжки стуль та додому сусуль!».

У А. Свидницького багата народна синоніміка. Так, значення «іти» передається такими словами й словосполуками: потяг за ворота, куди Бог провадить, справді Бог тебе веде, а не ноги несуть, поплентавсь, поволік чоботи та ін.; значення слова «їсти» може бути передане так: затирати (сметану); підопхавши кишку, вклав панотець півбуханця хліба; перекусити і под.; багато синонімів нагромадилося й навколо дієслова «випити» (спиртного): пляшку оковитої підцобрить, чарочку п’є, горло прополоскати, в горло лити, насухо ніхто не виїжджав і т. ін. Зрідка трапляються народні евфемізми типу: По подвір’ї всяка птиця ходила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Синтаксис у А. Свидницького суто народний. Опис місцевостей часто починається з дієприслівника: «Їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже доїжджати до єврейських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз, за пустим городом — двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий пляц, штахетами обгороджений»; «Так їдучи від Теплика, як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного хреста, що стоїть при дорозі, та не доїздячи до другого, бачиш, що Тернівка як з землі росте».

Віддаючи данину мовному реалізмові, А. Свидницький уживає багато росіянізмів і полонізмів. Вище йшлося про те, що в XIX ст. Поділля зазнавало русифікації й полонізації одночасно. Цікаво, що російська мова в повісті «Люборацькі» представлена двома масивами: з одного боку, це казенна мова семінарії (Моє вам ніжайшеє почтеніє; — А умєєт он чітать; — Он c Ковинским в косточки играл, /244/ когда мы пришли к нему на квартиру, — сказали ті, що привели Антося), а з другого, — мова природного росіянина Тимохи Петропавловського (— У тебя вєдь, бачка, дєфкі та єсть? — Та єсть же. — Нутка виваді! Аль нєту! Дай адється). Польська мова чується з вуст панів, їхніх слуг та прислужників і, як ознака нових часів, — попівен: — Fajkę — гукнув пан по вечері. — Słucham, — одвітував Явтух...; — Kogo ż mam honor poznać? — запитала учителька...; ...A ona umie po polsku? — Ні, — відказала паніматка. — Aj-aj-aj! Jaki srom. — каже Печержинська...

А. Свидницький писав свою повість у той же час, коли були надруковані перші твори Марка Вовчка. Але світ вона побачила у «Зорі» тільки в 1886 р., та й то в дещо спотвореному з мовного погляду вигляді. Тільки 1901 р. її було видано згідно з оригіналом у видавництві «Вік». Отже, на розвиток художньо-мовного процесу 60-70-х років повість «Люборацькі» вплинути не могла.

Своєрідне використання фольклору знаходимо в співомовках С. Руданського та І. Манжури: перший закріпив у віршовій формі українські народні анекдоти, другий — українські казки, легенди, приказки і теж анекдоти. Звичайно, обидва поети були й тонкими ліриками, чимало їхніх творів мали соціальний характер, але найбільше збагатили вони українську літературну мову саме в цих жанрах.

Персонажі співомовок С. Руданського взяті з натури. Це мужик, він же Іван, русин, хлоп; пан, він же ляшок, шляхтич, дідич; піп, батюшка, з одного боку, і ксьондз, біскуп — з другого; є тут і купець, школяр, козак, баба, дівка, молодиця, і звичайно ж, циган, циганчук, москаль, корчмар Мошко, рабин. З побутової лексики найбільше представлені назви селянської їжі й напоїв (бахінець, вареники, печеня, кишка, борщ, кашка, ковбаска, порося печене, чарка горілки), але є й панська їжа: фіги, родзинки, марципани; чимало є й назв одягу (лапсардак, шапка, чемерка, свитина, сорочка і под.). Римуються й українські прислів’я та приказки, що вплетені в народні анекдоти, напр.: Плачте очі навісні, щоб повилізали!.. Та же ж бачили самі, що ви купували!

У Манжуриних заримованих казках багато традиційних народних зворотів, характерних для цього виду фольклору: їдуть так не день, не три дні; Щастя-долі пошукає; Скоро казка ця плететься, та в житті не так ведеться; Як же нам тепер годитись. А чи битись, чи миритись?; Десь у морі-океані всякі єсть чуда погані; Проживали десь-то-не-десь /245/ два ріднії брати, і як завжди те у казці — один був багатий. Казка «Трьомсин богатир» починається таким зачином: «Гей, було це за дідів, Ні, брешу, за прадідів: За царя старого Хмеля, ще як миру було жменя, Чи то може й за Панька, як земля була тонка...» Чимало тут і місцевої лексики Степової України, напр.: перекалки — рівчаки або ручайки поперек шляху, макортети — котловини, канцур’я — шматочки, катлама — чабанська їжа: коржі, варені у лою, руда — кров і под.

Отже, післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, незмірним зростанням її словника, певною уніфікацією літературних норм, театрально-сценічним ужитком. Чого різко бракувало — це наукової мови, змагання за яку на той час уже розпочалися в Західній Україні.

Останні два десятиліття XIX ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку української духовної культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган «Зоря», тут з 1873 р. працює Товариство ім. Т. Шевченка, яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) стає тоді, коли його очолює М. Грушевський (1893 р.). Воно видавало «збірники» секцій — історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, «Історичну бібліотеку», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Джерела до історії України-Руси», «Українсько-руський архів» та ін. Усе це не могло не позначитися на розвитку української літературної мови: у мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникали галицизми, особливо наукові терміни і слова з абстрактним значенням. Зокрема, галицизми є в мові В. Мови (та ще й такі яскраві морфологічні, як от «тихо чеше довгу косу, ся питаючи»!), у М. Старицького (най, днина, нім і под.), в Олени Пчілки (конечно, тручають). Багато галицьких слів знаходимо і в одному з ранніх наддніпрянських словників української мови — у «Словниці» Ф. Піскунова (перше видання 1873 р.), що мало охопити всі наріччя «украинского языка, раскинувшего свои разнообразнЂйшія отрасли от Бескидовъ до Кубани» (напр., абисьте, бучуля, бута, най і под.). Частенько серед узятих у Галичині слів були звичайні полонізми.

Не всім східноукраїнським письменникам подобалося нашестя галицьких слів. Ще в 60-ті роки такі поборники української мови /246/ й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласти в основу єдиної української літературної мови той стандарт, який виробився на той час у Східній Україні. Разом з тим вони не цуралися і деяких галицизмів (лексичних).

Проте процес злиття двох літературних практик ішов не просто. Одні буквально «накидалися» на галицькі слова, вважаючи їх за ознаку вишуканості, інші виступали проти їх проникнення в загальнолітературну мову. Так, В. Дорошенко писав: «Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали всякі дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичайність для нас за якийсь особливий мовний спеціалітет. Пригадую собі, що нам надзвичайно припало до вподоби слово «позаяк», яке заніс до нас лубенський громадянин як галицьку новинку. Але ще частіше несвідомо засвоювали» 1.

І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, Б. Грінченко критично поставилися до «огаличанення» української мови. У другому номері журналу «Правда» за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування», в якій письменник висловлював дуже спірну думку про те, що «книжний літературний язик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика» 2.



 1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 118.

 2 Цит. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — Ч. 1. — С. 336.



Сам же він і в цій статті, і в інших своїх творах послуговується термінологічною лексикою як запозиченою з європейських мов (епос, ідея, класицизм, літературний центр, містерія, натуралізм, опозиція, офіціальний, пропаганда, період, реалізм, символізм, сюжет та ін.), так і утвореною від українських коренів (душевність, книжність, просвіта, прямування, становище, твір і под.). Не викликала захвату в галицької інтелігенції і стаття Б. Грінченка (під псевдонімом Чайченко) «Галицькі вірші» («Правда», 1891 р., № 8—10), у якій розглядалася мова галицьких поетів, що друкувалися в «Зорі» протягом 1883-1889 рр. Поряд із цілком справедливою критикою (неохайність у наголошуванні слів, численні запозичення з польської мови, не завжди доладні рими, наліт москвофільсько-святоюрського суржика), автор інколи переступає рамки пристойної полеміки, вживаючи вирази типу: /247/ «Читаючи галицькі твори, завсігди вражаєшся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає ніяка голова, опріч спеціально на те вимуштруваної» 1. Чимало в статті й несправедливих зауважень; Б. Грінченкові треба було зважити на те, що єдині норми української мови ще тільки-но вироблялися, а тому визначати наперед, чи залишаться в мові такі слова, як звертаюсь, звук, снити, прецінь, скромний та інші, чи ні — було, м’яко кажучи, необачно.

На статтю Б. Грінченка відгукнулися І. Франко («Зоря», 1891 р., № 18), Школиченко (М.С. Кононенко) (там же, 1892 р., № 20), І. Кокорудз (там же, № 24), Хванько (А. Кримський) (там же), Лосун (І. Верхратський) (там же, 1892 р., № 7-9). Критика Б. Грінченка зачепила І. Франка за живе, він гостро і теж не в усьому справедливо зреагував на неї. На його думку, розмірковувати про творення єдиної літературної мови можуть тільки філологи, мовознавці, а не будь-хто, здатний писати цією мовою. І. Кокорудз теж не утримався від марних звинувачень: «Питаюся, на чім сперся шан[овний] критик, видаючи такі суди? Де критерій? Чи, може, видана історія язика українсько-руського, може, великий і повний критичний словар українсько-руської мови і її діалектів, може, які монографії з округу синтаксису будь-то словесності усної, будь-то бодай голосніших писателів українсько-руських, як от Квітки, Шевченка, чи, може, яка книжка о акцентуації в мові нашій? Де там! Такими речами брати-українці не занімаються і не занімалися...» 2



 1 Цит. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — Ч. 2. — С. 130.

 2 Там же.- С. 153.



Отак! Зігнорувати творчість К. Михальчука, П. Житецького, О. Потебні? І невже автор статті нічого не чув про те, що Б. Грінченко вже давно працює над «Словарем української мови»? Інша річ, що в цей час справді темпи мовного розвитку в Галичині були далеко помітніші, ніж у підросійській Україні — творилася термінологія політична, економічна, філософська, філологічна, історична, математична, юридична, природнича та ін. І брали в цьому участь не тільки галицькі вчені, але й наддніпрянці, зокрема М. Грушевський. Зараз важко встановити, кому завдячують появою такі терміни, як вибух, виконання, відповідь, відродження, вказівка, влада, вплив, гасло, гідність, збагнути, злочин, можливість, освіта, підручник, перешкода, розпука, /248/ тривати, часопис, читанка та ін., але прийшли вони в загальноукраїнську літературну мову саме з Галичини. Отже, звідси йшло в 90-х роках світло наукової мови, хоч, як відзначав А. Кримський, до того «з України досі світло йшло в Галичину, твори українські стояли вище од галицьких та й мали вплив» 1. І все ж цього світла в обох теренах було ще замало. Досить згадати, що в ході дискусії виникала суперечки навколо звичайнісіньких сьогодні слів. Так, І. Верхратський виявився автором слова звіт. У примітці до статті «У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» він пише: «Часом буває, що слово, не конче вдатне, зискає загальне уживання. І так, напр., слово справозданє, з котрого і самі поляки не конче задоволені, уживається дуже часто галицькими русинами, хоть воно зложене, а при тім утягле. Я б предложив на нім. Bericht, польськ. sprawozdanie, російськ. отчет — нове слово, мною утворене: звіт; Berichterstatter, sprawozdawca = звітник, звітуватель; berichten statten, sprawę zdawać — давати звіт, звітувати» 2.

Скільки було спроб і помилок з виробленням абстрактної лексики! Прекрасний науковець, збирач народної термінології І. Верхратський пише, зокрема, й таке: «У нас у Галичині уживано донедавна слова стосунок, ідучи за таким писателем, як Нечуй. Та таки всі ми в Галичині тепер згодились місто стосунок уживати відношенє — та й годі» 3.



 1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 164.

 2 Там же. — С. 161.

 3 Там же. — С. 166.



З погляду сьогодення мовна дискусія 90-х років відіграла дуже важливе значення в історії української літературної мови: вона поставила великий знак запитання на її єдності і тут же його зняла. Які б не були особисті амбіції у тих чи інших письменників і вчених, але вони підсвідомо відчували: мова Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького і мова І. Франка, Ю. Федьковича — єдина.

На щастя, крім мовних дискусій, велася велика і плідна робота щодо вироблення української термінології, про що вже йшлося раніше, і в надрах нової інтелігенції (М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик, М. Коцюбинський) визрівала думка про нову роль української літературної мови: вона має стати посередником між українським народом і світом. /249/

М. Драгоманов різко виступав проти реакційної ролі духовенства щодо перспектив творення української літературної мови на народній основі. Він дорікав народовцям, що вони нібито не помічають тієї шкоди, яка чиниться з їхньої мовчазної згоди: «І цікаво, що навіть найревніші національники-народовці серед галичан ні слова не говорять проти такої зневаги нашої народної мови церквою, проти цього кореня всяких денаціоналізацій нашого народу» 1.



 1 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. — К., 1991. — С. 513.



Згодом, як це нерідко трапляється в історії, греко-католицька церква стане гарантом розвитку української літературної мови.

Важливе місце в зростанні словника української літературної мови відіграло запозичування. Воно відбувалося посередньо (через російську і польську мови) і безпосередньо (згадаймо, наприклад, молдавський цикл М. Коцюбинського). Правда, безпосередні запозичення були на маргінесах літературної мови, хоч у говірках, що межували з іномовними сусідами, вони могли бути звичайними.

Велике значення в поповненні української лексики запозиченнями мали переклади світової класики. Їх здійснювали насамперед провідні українські письменники: С. Руданський, М. Старицький, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, А. Кримський та ін. Зокрема, перекладалися твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Джерома К. Джерома (англомовна література), Гейне, Гете, Лессінга, Г. Гауптмана (німецькомовна література), Данте, Ади Негрі (італійська література), Гюго, Доде, Дюпона, Бріссона (французька література), Петефі (угорська література), Гамсуна, Ібсена (норвезька література) та ін. Українська абстрактна лексика і термінологія, запозичувана з інших мов, часто мала українські дублети. Це явище, започатковане в другій половині XIX ст., спостерігалося ще й у перше двадцятиріччя XX ст., бо це процес цілком природний, від нього не позбавлена жодна з формованих літературних мов. За підрахунками дослідників, «з 60-х років XIX ст. по перше десятиліття XX ст. включно, в українську літературну мову ввійшло понад 1000 лексем інтернаціонального вживання для вираження різних понять суспільної, ідеологічної, філософської, культурної сфер. Якщо ж урахувати лексику інших груп, то це число сягатиме близько 2500 лексем. Найбільш повне уявлення про обсяг запозиченої /250/ лексики дають спеціальні словники іншомовних слів (В. Доманицького та Кузелі, М. Чайковського)» 1. Деякі з цих слів мали тимчасовий характер і або зовсім не збереглися, або ж перебувають на периферії системи, напр.: авеніція «події», десциденція «походження», курація «лікування», опінія «громадська думка», дефензива «оборона», револьта «бунт, збройний виступ», гілозоїзм «наука про живу матерію» та ін. 2 Окремі слова цього типу потрапляли і в мову українських письменників, у тім числі східноукраїнських. Так, слова іритація, зресумувати знаходимо у М. Коцюбинського, негоція — в І. Нечуя-Левицького, курація — в Лесі Українки 3. Відбувалася морфологічна адаптація позичених слів. Оскільки вони приходили в українську мову за посередництвом або російської, або польської мов, то те саме слово могло виступати чи то в чоловічому роді (російський варіант), чи то в жіночому роді (польський варіант): актив — актива, девіз — девіза, клас — кляса, анархіст — анархіста, зал — зала (заля, саля) і под. 4

Запозичені слова приходили в українську мову разом із новотворами, що виникли на базі власних словотвірних засобів. Так утворювалися синоніми, кожен з яких згодом або зникав, або ж набував окремого значення. Спершу вживалися як синоніми слова революція — ворохобня — переворот, солідарність — одностайність, конгрес — мітинг — форум — з’їзд — сход, сходка — збори і т. ін. Згодом ворохобня стає історизмом, революція набуває позитивного значення, а переворот — негативного; слово солідарність наближається до значення «спільність інтересів», а одностайність — до «всі без винятку»; конгрес асоціюється з міжнародним зібранням, близько до цього стоїть і слово форум; мітинг уживається в значенні «нетривале зібрання політичного характеру»; з’їзд — це поважні представницькі збори переважно не міжнародного характеру, а збори — зібрання місцевого значення (збори співробітників установи, представників певного регіону і под.). Що ж до слів сход і сходка, то вони перейшли в розряд архаїзмів, хоч і були спроби їх реанімації 5. /251/



 1 Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій пол. XIX — на поч. XX ст. — Харків, 1985. — С. 76-77.

 2 Там же. — С. 81.

 3 Там же.

 4 Там же. — С. 91.

 5 Там же. — С. 98-100.



Чимало синонімів було й серед українських з походження слів, які означали те саме поняття. Так нинішнє єдине письменник передавалося в другій половині XIX ст. словами писатель, письменник, письмак, писальник, письменець, письмовець, словесник, літерат, літератор 1. Становлення термінології відбувалося не лише внаслідок скорочення синонімічних гнізд, але й широкою термінологізацією звичайних слів. Так, застій «відсутність руху», «нерухомість» стає позначенням певного стану суспільства — «відсутність прогресу», безробіття спершу означало «незайнятість, відсутність якоїсь роботи», згодом — це науковий термін, що передає певний стан у суспільстві і под. 2

Однією з виразних ознак розвитку мови є не тільки розширення її виражальних можливостей у галузі науки й громадсько-політичного життя, а й детермінологізація, тобто процес, коли слова-терміни (типу атмосфера, криза, маса, сфера) починають уживатися як метафори. Звичайно, у певній галузі науки вони не втрачають свого термінологічного призначення, але, потрапляючи, скажімо, в суспільну сферу, набувають іншого, спершу образного значення, яке вони згодом втрачають. Порівняймо, наприклад, слово горизонт: у 40-50-х XIX ст. роках воно вживається як географічний термін, а вже в 60-ті виступає в словосполученні «з’явитися, стати, зійти на горизонті» в значенні «стати відомим, помітним, звернути на себе увагу»: «...Тільки що сходила на горизонті звізда Наполеона» (Вен. 1862, I, 8) 3; порівняймо ще уживання в суспільно-політичному контексті медичного терміна пульс: «...Пульс життя народного у русинів живіше і швидше забився» (І. Фр., XVI, 97) 4. Побутові слова переосмислювалися, стаючи носіями абстрактного значення. Так, світоч (світич), що позначало скіпки, якими світять, набирало переносного значення «джерело вищих ідеалів», підвалина від значення «товста балка, що складає основу дерев’яної стіни», еволюціонувало до вираження поняття «основа, принцип, вихідні положення чого-небудь» і т. ін. 5



 1 Муромцева О. Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій пол. XIX — на поч. XX ст. — С. 111.

 2 Там же. — С. 115-116.

 3 Там же. — С. 122.

 4 Там же. — С. 127.

 5 Там же. — С. 130-131. /252/



Тенденції семантичного розширення побутових слів не обходили ні традиціоналістів, ні новаторів. Скажімо, такий прихильник «селянської мови», як І. Нечуй-Левицький, не цурається виразів типу «вдарити по молодих нервах», «це був найвищий спеціальний клас Стасевої науки, якою він закінчив курс», «невважаючи на поганий вплив тітки...» і под.

З 70-х років XIX ст. обробляти ниву української культури приходить нове покоління. Як письменник-початківець І. Франко писав мішаниною української, російської і польської мов. Але згодом, приєднавшись до народовців, він обрав знаряддям своєї творчості українську мову. Правда, це не була літературна мова, що усталилася на той час у Наддніпрянщині. І. Франко писав говіркою свого села — Нагуєвичів. Він вільно вживав такі локалізми, як шматє, ґазда, п’ясть, гаюкати, злудний, цвілити, д’горі, прецінь, долів, гнеть і под. Користувався він і діалектними морфологічними формами 1. Взявши участь у мовній дискусії 1891—1893 рр., І. Франко спершу виступав проти надання переваги східноукраїнській літературній традиції. Але згодом, вступивши в XX вік, він змінив свою думку, зрозумівши, що без оволодіння мовою Котляревського і Шевченка жоден письменник у нову українську літературу не ввійде. Як пише В. Чапленко, «у практиці мовотворення І. Франко став систематично наближати свою мову до наддніпрянської. А робив він це не тільки в тих творах, що були написані після дискусії, а й при перевидаванні своїх давніших творів. Про це він не раз зазначав у передмовах до перевидаваних текстів. Так, наприклад, в одній із таких передмов він писав: «Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, виробленню котрої до ступеня мови літературної за останніх 20 літ усе ж таки значно посунулося вперед...» 2



 1 Див.: Чапленко В. Названа праця. — С. 153.

 2 Там же. — С. 153.



1894 р. професором Львівського університету став М. Грушевський. Він же очолював у цей час Наукове товариство ім. Т. Шевченка. М. Грушевський чи не найбільше прислужився до вироблення єдиної української мови. Його поглядами пройнялася й нова генерація українських письменників, зокрема Леся Українка й М. Коцюбинський. Леся Українка в листі до свого дядька М. Драгоманова в 1891 р. заперечувала так зване «українофільство». Вона /253/ писала: «...То скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». Заперечував «українофільство» і М. Коцюбинський у своєму оповіданні «Хо», тему якого підказав йому керівник «тарасівців» В. Боровик. У листі до І. Липи 1894 р. він писав: «У числі 19 «Зорі» буде надруковано нову казочку Коцюбинського — «Хо», присвячену мені, позаяк тему і план подав я. Там випроваджено тип «хвила» і трохи зачеплено нас» 1.



 1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 161,



З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», що під проводом І. Франка та М. Грушевського на довгі роки став фільтром формованої української наукової мови.

Отже, хоч якими складними, несприятливими були соціальні і політичні обставини, що в них розвивалася українська літературна мова, вони все ж не змогли її задушити, її життєздатний організм подолав усі зовнішні і внутрішні перешкоди і передав у XX ст. майже сформовану систему спілкування на всіх суспільних рівнях самостійного слов’янського народу.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.