[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 164-191.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





РОЗДІЛ V

РОЗДУМИ ПРО НАЦІЮ



Найсучасніші знання про людину, як і попередні дослідження, здається, не беруть до уваги суперечки, що передаються в Європі з покоління в покоління з початку XIX сторіччя, навколо подвійного розуміння концепції нації. Насправді, в різноманітних термінах усі автори врешті-решт протиставляють ідею «політичної» та «громадянської» нації, що народилась у Західній Європі, концепції так званої «етнічної» нації, що походить з німецької традиції, якщо ширше — зі Східної Європи, та ґрунтується на вірі у спільне походження, культуру й мову. Неможливо нехтувати цією полемікою, оскільки демонстрація є невід’ємною частиною соціальної дійсності, які уникнути розуміння, чому сучасна нація розглядалася саме в межах цих термінів.






ДВІ ІСТОРІЇ ТА ДВІ ІДЕОЛОГІЇ


Протиставлення обох ідей, що в більш-менш вишуканій манері складає духовну історію нації, є водночас історичним та ідеологічним.




Історія Заходу та історія Сходу Європи


На Заході політична єдність склалася задовго до виникнення націоналізму у XIX сторіччі. Монархи об’єднали територію, на якій вони здійснювали свої повноваження. Політичний союз Англії, згодом, дещо пізніше, Шотландії та Ірландії був витвором англійської монархії. Протягом /165/ століть королі поступово приєднували до невеличкого Французького королівства провінції, що повинні були формувати національну територію шляхом військових завоювань, подвоєних вдалою політикою одружень, торгівлі та переговорів. Державні інституції повільно з’являлися з Середніх віків у Франції, Англії або Іспанії, викликані необхідністю підтримувати армію, що завдавала великих збитків населенню. Слід було, щоб уповноважені короля підвищували податки, вербували людей, реквізували майно. Прибуток від податків, що спочатку збирався для ведення війни, потім дозволив укріпити королівську територію, централізувати адміністративний устрій, відокремити інструменти державного контролю та примусу. «Саме війна створила державу, й держава творила війну» 1. Проти влади феодалів та проти народних повстань королівські службовці, юристи й військові побудували державу, що перебувала у тісному симбіозі з нацією. У Франції перші вираження національних почуттів спостерігаються з початку XIII сторіччя 2. Національна ідея поступово народжується в Англії та Франції у часи Столітньої війни, що протиставила їх одна одній, в Іспанії з католицькою Реконкістою Піренейського півострова наприкінці XV сторіччя, інструментом та водночас символом якої стало виселення євреїв і мусульман у 1492 році. Французька держава-нація, що стала наслідком багатовікового процесу, існувала у формі монархії задовго до того, як була сформульована націоналістична ідея про право народів належати самим собі. Монархія настільки змішувалася із нацією, що, як відзначає Ренан, коли Франція перетворилась на республіку, нація втрималася: «Ця велика французька королівська влада була настільки високонаціональною, що наступного дня після її падіння нація змогла встояти без неї» 3. Національна ідея та розбудова політичних і державних структур Франції та Англії розвивались паралельно. Ці структури захищались доволі стабільними кордонами та втілювали і символізували цілісність нації.

Тісно зв’язані між собою династичний та релігійний принципи подвоювали їх інтеграційний характер: релігійна єдність посилювала королівську владу. Згідно з моделлю /166/ подвійної натури Христа, людської та містичної, доктрина подвійного тіла короля складала справжню королівську христологію. Винайшовши вигадку про містичне королівське тіло, відокремлене від дійсного тіла короля, але таємничим чином із ним поєднане, англійські юристи створили абстрактну ідею королівської влади, існування якої виходило за межі особистості короля. Таким чином, світська влада виражала настроєність проти церкви, водночас створюючи концепцію держави, що за природою своєю перевищує власні органи й такі, що від них не залежать. Король, який є образом та рушієм Господа на землі, намагався постати на чолі релігійної організації свого королівства. Король Сполученого Королівства став головою церкви. Дуже релігійний король Франції, який вигнав із королівства євреїв та протестантів, вважався наділеним Божим правом. Католицькі монархи Іспанії затвердили свою політичну легітимність на релігійній єдності свого королівства. «Держава все більше набувала тенденції перетворитися на напівцеркву або на таємничу корпорацію на раціональному підґрунті» 4. Але у той самий час, перед лицем політичних амбіцій церкви, наділений Божим правом монарх створив та забезпечив свою політичну незалежність як «цілісну одиницю, що суттєво відрізняється від церкви» 6.

У 1414 році на церковному соборі Констанци п’ять провідних націй Західної Європи (Італія, Франція, Англія, Германія та Іспанія) являли собою стійкі й визнані політичні одиниці. Але протягом наступних століть імперські амбіції, в особі Священної Римської імперії германців, що офіційно припинила своє існування тільки у 1806 році, потім завоювання османцями завадили створенню у Центральній Європі стійких національностей. Від Балтики до Сицилії, у тій частині, що С. Роккан та Д. Урвін назвали «багатоголовою» зоною Європи, міста-держави, незалежні міста, королівства, церковні або династичні князівства продовжували своє існування під прикриттям імперіалістичної мрії аж до XIX сторіччя. В історичній свідомості німців та італійців культурна належність завжди відокремлювалась від політичної організації. Німеччина та Італія перетворилися на країни-нації, що мали, до речі, певні недоліки, лише /167/ після 1870 року. Саме в Німеччині, у Майнеке, у 1907 році виникло протистояння між державою-нацією (Staatsnation) та культурною нацією (Kulturnation). У різні періоди історії німці більш-менш добровільно випробували різноманітні формули, у яких нація та держава були відокремлені, серед яких «дві держави, одна нація» або «декілька держав, одна нація».

Ще у 1914 році Австро-Угорська імперія була між Європою з кількома правителями та Центральною й Східною Європою «конгломератом неоднорідних держав, позбавлена будь-якої внутрішньої згуртованості» 6. Монархія Габсбурґів, що успадкувала стару імперіалістичну мрію, була у самому своєму принципі супранаціональною. Чарлз I, австрійський імператор та папський король Угорщини, був також королем Богемії, Далмації, Хорватії та Словенії, Галичини, Лодомерії, Іллірії, королем Єрусалима, ерцгерцогом Австрії, великим герцогом Тоскані і Кракова, герцогом Лотарингії, Зальцбурга, Стеїру, Коринфії, Країни та Буковини, великим государем Зібенбюрґена, маркграфом Моравії, графом Верхньої та Нижньої Сілезії, Модени, Парми, Плезанси та Гуастали, Аушвіца та Затора, Щецина, Фріуля, Рагюзи та Зари, як і Габсбурґа й Тіроля, Кібурґа, Горищі та Градації, князем Трента та Брезансона, маркграфом Верхнього та Нижнього Люзасу та Істрії, графом Гоенемсу, володарем Трієста, Каттаро та ін. Імператор не міг чи не хотів брати участь в якомусь національному проекті. Імперія, заснована за останньою політичною формою за австро-угорським компромісом 1867 року, поєднувала народи, що відрізнялися історичною свідомістю, були впевненими в надзвичайності своєї долі та відокремленими за релігійною належністю. Католики, протестанти, православні й мусульмани складали мозаїку, в якій церкви розділяли людей, замість того щоб об’єднувати їх. З мовної точки зору те ж саме: з розподілом мов на мови більшості та меншості європейська історія сформувала світ, де рух до Заходу, як здавалося, вів до об’єднання, а східний — до роз’єднання 7. Це різноманіття, яке національним проектом долалося складніше, ніж змученою релігією історією, забороняло розвиток вільної буржуазії. Феодальна традиція довго за-/168/лишалася сильною, зіштовхуючи шляхтичів із селянами, не даючи змоги зародитись політичному суспільству, місцю буржуазної громадянськості.

Народи, що боролися із загарбниками зі Сходу, підкорені ними, не могли організовуватись у незалежні політичні спілки чи розділятись міцними кордонами. У той час, коли між XV та XVIII сторіччями у великих монархічних західних державах зароджувалася сучасна держава, Німеччина та Італія лишались політично роздрібненими, а турецькі переможці руйнували національні інституційні основи Угорщини та Богемії, середньовічні королівства Сербії та Хорватії. Оскільки у XIX сторіччі в країнах Центральної Європи поширилась націоналістична ідея, побороти етнічну належність стало ще складніше, бо незатвердженість кордонів не дозволяла зародитись політичним інститутам. Вони не мали ні капіталу, ні державного апарату, ні автономної економічної організації, національної еліти та політичної культури. З другого боку, за часів націоналізму румуни й німці, що облаштувались на угорській території, наприклад, не мали права, ім’ям прав народів, розпоряджатися собою та погоджуватися з правлінням мадярів. Таким чином, історичні народи не могли погодитися з відмовою від політичної незалежності, як це зробили ще до появи націоналізму Британія XVI сторіччя, Ельзас, Артуа та Русійон у XVII сторіччі чи Шотландія на початку XVIII сторіччя, уклавши Союзний договір про об’єднання у 1707 році та Home rule.

Націоналісти Центральної Європи хоч і закликали народи самим розпоряджатися своєю долею, згідно з принципом, що з’явився у Західній Європі, виправдовували свої вимоги етнічними та мовними аргументами. Вони підкріплювали свою історичну особливість пристрасною ворожістю щодо своїх безпосередніх сусідів, такою була, наприклад, ненависть між румунами та угорцями чи між угорцями, сербами і хорватами. Ісайя Берлін був не перший, хто помітив, що націоналістичні зловживання відчуваються «менш у суспільствах, які мали політичну незалежність упродовж тривалого періоду» 8. Страх самого існування національної співдружності, глибоко закла-/169/дений у колективну свідомість, давав привід для колективних істерій, збільшував необґрунтоване національне марнославство. Він підіймав одні народи проти інших та не давав формуватись демократичній нації. Неможливо зрозуміти, як формувались нації, якщо забути про зв’язок між внутрішньою інтеграцією та зовнішнім суверенітетом. Іспанія, Португалія, Англія, Нідерланди та Франція були націями-загарбниками, вони відкрили неєвропейський світ та побудували величезні колоніальні імперії по всьому світу. Бажання зовнішньої влади, звичайно ж, посилило процес внутрішньої інтеграції. Східні країни, навпаки, були завойовані неєвропейськими загарбниками, що прибули зі Сходу. В усій Центральній та балканській Європі народи витіснялись, висилалися, підкорювались, кордони змінювалися згідно з просуванням уперед чи відступом турецьких військ. Підкорені верховенству зовнішніх могутніх сил народи упродовж століть були служками великих імперій, частково неєвропейських. За декілька років вони змогли зорганізуватись у спільноту громадян.




Західна ідеологія та ідеологія Східної Європи


Саме через цей подвійний досвід європейської історії була вигадана нація. Аргументи, висунуті поборниками конфліктів між різними формами націоналізму, що протиставляли у XVIII сторіччі Англію та її колонії в Америці, а потім Францію та Німеччину після революційних війн до часів приєднання Ельзасу до Рейху у 1870 році та війни 1914 — 1918 років, перетворились на Ідеї. Усі думки XIX сторіччя залишаються насправді відзначеними політичною та ідеологічною боротьбою між Великою нацією, що пропонувала новий принцип легітимності, та старими середньовічними «націями», що вийшли з династичної і релігійної історії. Але новий принцип, здавалося, сам містив у собі подвійний зміст. Можна було надати легітимного характеру вимогам народів щодо права самим собою розпоряджатись в ім’я громадян чи в ім’я народу, що виник з початкової історії та культури. Посилаючись на той-таки революційний принцип, виробляється подвійна ідеологія /170/ сучасної нації. Одна її частина згадує про волю людей, інша про їх етнічну та мовну належність. Французька концепція, що виникла з ідеї Люм’єрів та революційного досвіду, була політичною, індивідуалістичною, раціоналістичною та волюнтаристською. Після своїх військових поразок у 1806 та 1807 роках німці на відміну від французів визначали себе в органіцистичних термінах. Заснована на спільноті початкового народу (Urvolk), представники якого походять від єдиних предків, поділяють одну й ту саму культуру та спільне минуле, етнічна нація нав’язується людям.

Після війни 1870 року протиріччя між французькими та німецькими істориками звелося до рівня античної трагедії. Протиставлення між тим, що здавалось двома ідеями нації, відтепер набувало «двозначного характеру». З одного боку, Теодор Моммсен виправдовував бісмаркську політику приєднання етнічною, лінгвістичною та культурною німецькістю Ельзасу, якою б не була попередня воля його мешканців. З другого боку, французи стверджували, що «ні мова, ні раса не будують національності» (Фюстель де Куланж), проголошуючи революційні принципи та легітимність «бажання націй» (Ренан) та «волі» й «вільної згоди» народів, підтримували ідею, щоб Ельзас був «французьким за національністю та відчуттям батьківщини» (Фюстель де Куланж). Роль, яку відіграло приєднання Ельзасу у міркуваннях про німецьку націю у Франції і навіть Італії доводить, наскільки аналітичні роздуми не відокремлювались від політичних.

Ці ідеології, сплавлені воєдино націоналістами з метою координування колективних дій, були потім сприйняті як ідеї в аналітичному розумінні слова. Існування двох ідей, спочатку сформульованих німецькими романтиками з метою побудувати власну націю на противагу французам, було нав’язане потім у різноманітних словниках як щось очевидне; вони були проаналізовані теоретиками і потім прийняті істориками націоналістичних ідей.

Різноманітні національні та наукові мови завжди у підсумку поділяли нації за «французькою» (чи «італійською», чи «американською») та нації за «німецькою» ідеологією, якщо не протиставляли «західну» та «східну» нації, грома-/171/дянську націю та Volk, «націю-державу» (Staatsnation) та «культурну націю» (Kulturnatiori), громадянську народність та народність предків, політичну волю та органічну націю, націю виборчу та етнічну, націю за згодою та націю за духом, цинізм та популізм, індивіда в нації та колективну особистість, думку Люм’єрів та романтизм чи холізм та індивідуалізм. За цими різноманітними термінами завжди приховуються ті самі елементи, що талановито підсумував Ерік Вейль. Він характеризував західний націоналізм як «політику, що турбується про визволення космополітичної за своїми намірами особистості, що стверджує плюралізм цінностей, підкорених одній, найвищій, свободі думки та виразу, що походить з розвинутого суспільства і живе за вільносприйнятими законами (хоча б номінально)»; натомість східноєвропейський націоналізм є «вираженням відчуття підлеглості мовних груп, що не мають власної політичної організації та існують у міфі про природні цінності, в ідеалістичній передісторії, у самосвідомості, яка містить лише права (завжди незнайомі іншим), в ідеології, покликаній не виправдовувати реальність, а трансформувати ту, що є в наявності» 9. Перший великий історик націоналізму Ганс Кон уже засвідчив це протиріччя в історичній науці, стверджуючи, що «для німців свобода ґрунтувалась на історії та партикуляризмі, а не на логіці та рівності, як у Франції». Оскільки угорський історик бажав запровадити ідею, що існувала «третя Європа», вказуючи на Богемію, Угорщину та Польщу, він характеризував її відчуженістю «західного» типу та «східноєвропейської» моделі 10.

Ця серія подвійних протиставлень ще більше позначалась на свідомості, бо вкорінювалася в усі міркування XIX сторіччя про нове суспільство, які з’являлися внаслідок промислової і політичної революції та в умовах легітимності сучасної політики. Вона також вписувалась, у більш далекій перспективі, у філософський дискурс про свободу та необхідність.

Перехід від політичного опису до теорії, характерний для будь-яких міркувань про націю, продовжується й досі. Ентоні Сміт, описавши дві історичні траєкторії, що насправді вели до формування нації, робить висновок про існування /172/ двох «концептів» нації, громадянсько-територіального та етнічно-геніологічного: «виявилося, що поняття про націю є здебільшого нестабільним та подвійним» 11. Джон Пламенатц, порівнюючи німецький та італійський націоналізм XIX сторіччя з вимогами балканських народів, також винайшов подвійну ідею нації: перші, вже поєднані навколо великої культури, потребували визнання себе як незалежного політичного етносу та формування громадянської нації; інші у пошуках спільної культури, з нечіткими й конкурентними історичними та етнічними обов’язками, сподівалися сформувати «етнічну» 12 націю.

Не можна не відзначити, що, фактично, кожна національна традиція є подвійною — коли йдеться чи то про інтелектуальну історію, чи то про історичну реальність. Не всі німці не мали уявлення про політичне визначення нації: Луї Дюмон нагадує, що «твердження Гедера про чітко розрізнені культурні спільноти являє собою аспект німецької акультурації у розвинутій формі індивідуалізму і включає ворожий та індивідуалістичний аспекти» 13. У Франції контрреволюційні мислителі, такі як Жозеф де Местр чи Луї Бональ, продовжили пристрасну критику Бьорка проти революційної ідеї нації «по-французьки». Але ці ж самі критики вимагають існування двох ідей нації, навіть коли вони поєднуються у конкретних формах історичних націй.

Ця інтелектуальна традиція закріплюється ще більше через те, що вона допомагає завжди усвідомити певну реальність. Порівняльний аналіз національних прав і політики імміграції у Франції та Німеччині засвідчує, що протиборство нації за договором та нації за духом повністю не втратило сенсу, більш того, воно продовжує впливати на розум та втілюватись у праві. У Франції автоматичні чи напівавтоматичні заходи отримання громадянства, інколи простою заявою (наприклад, іноземної дружини або чоловіка, одруженого на француженці), та право реінтеграції (для тих, хто втратив громадянство) надають людині особливі права перед державою. Низька ціна запиту та вільне застосування кодексу законів про громадянство все ще відкривають занадто широко французьке громадянство не /173/ лише для осіб, що народились та навчались у Франції, але майже для всіх надовго влаштованих чужинців, які подають на нього запит 14. Французька політика продовжує амбіції щодо залучення іноземців до громадянського проекту в ім’я громадянства. Німці натомість зберігають своє етнічне розуміння національного зв’язку. Хоча сучасні автори продовжують говорити про мовну та історичну спільноту, що має більше значення, ніж політична воля 15. Ідея «німецької крові» все ще живе в народі. До закону 2000 року, право на громадянство, проголошене переважно законом 1913 року, поважало лише «право крові». Як результат — відмова у наданні громадянства чужинцям, навіть тим, хто надовго та безвиїзно облаштувався, впродовж двох-трьох поколінь, навіть окультурених суспільством та німецькою культурою, й надавав громадянство німецьким нащадкам, що жили впродовж сторіч у Польщі, Росії чи Судетах, які часто нічого не знали ні про німецьку мову, ні про суспільство 16.

Інтелектуальна й політична спадщина не є єдиним поясненням того, що це протистояння продовжує впливати на свідомість. Аналіз, проведений у попередніх розділах, дозволяє зрозуміти також, що міркування на цю тему тривають. Окрім інтелектуального комфорту, якого надають подвійні протиставлення, «теорія» двох ідей нації ґрунтується на напруженості, невід’ємній від ідеї нації, між її проголошеним та уточненим у переднаціональних етносах суверенітетом, яку уряд намагається посилити своєю діяльністю. Прихильники й теоретики громадянської нації наполягають на бажанні подолати через громадянство певні устої. Ті, хто стають на бік етнічної нації, згадують про силу, цінність та автентичність укорінень.

Таким чином, європейська історія, яку визначають як систему ідей та цінностей, що управляють політичною дією, виявилася в ідеологічному протиставленні фундаментальною та незмінною, чим можна у великій мірі завдячувати різниці в історії. Ідеї нації, що ґрунтуються на соціальності, застосовувалися в Європі з часів Французької революції як інструменти для ведення націоналістичних протистоянь. Якщо ідеї є обов’язковою складовою історії як засоби використання соціальними акторами для задуму та побудови /174/ нації, не слід плутати їхнє вивчення з соціологічним аналізом. «Подвійні протиставлення є аналітичною процедурою, але їх корисність не гарантує поділення реальності таким же чином. Ми повинні обережно ставитися до чиїхось тверджень про існування двох типів людей або двох типів реальності чи процесів» 17.

До речі, тлумачення класичних творів, Фіхте чи Ренана в межах цього протиставлення спрощує чи навіть скасовує їхню ідею. Фіхте, визнавши «етнічну» націю, включає до свого аналізу елементи громадянського суспільства. Ренан, зі свого боку, не є звичайним ідеологом нації за домовленістю.

У «Роздумах про німецьку націю», проголошених Фіхте після поразки Пруссії під Єною у 1806 році, ми вперше почули про чітке формулювання структури нації, яку романтичні мислителі розвивали упродовж усього сторіччя 18. Фактично тут можна побачити три великі романтичні сюжети: мова формує національну ідею, саме виходячи з «природної сили, що виробляє мову»; німецька нація бере своє джерело у цивілізації Середньовіччя; німецька поразка від французьких військ була результатом руйнування релігій раціоналізмом Люм’єрів. І все ж таки у 1797 році у «Заснуванні природного права» Фіхте прийняв ідею нації, близьку до революційної, «повністю відокремлену від ідеї про націю за духом» 19, перед тим як перейти до наслідків поразки своєї країни, аргументуючи їх корисність. Але навіть у 1806 році ці теми асоціювалися з іншими, які вписувалися в логіку громадянської нації, зокрема її фундаментальна ціннісна база: вона була відкрита всім тим, хто брав участь у спільних цінностях. «Будь-хто вірить у духовність і свободу цієї духовності та хоче через цю свободу досягти загального розвитку цієї духовності, і ця людина, хоч би де вона народилась і хоч би якою була її мова, є представником нашого виду, належить нам та робитиме з нами спільну справу» 20. Звідси можна побачити, що перші задуми твору Фіхте про поняття, за яким «громадянство не є простим засобом приєднання до спільноти, а є здатністю навчатись», виходить, таким чином, за межі «простої альтернативи природи та волі» 21. /175/

Позицію, яку займав Ренан, а до 1870 року він критикував порівняльну філософію Революції та в своїх перших працях згадував про «расу», також не можна звести лише до виразу чистого прояву волі, добровільного приєднання, в якому не відображаються ані національна культура, ані традиція, які б були абсолютним початком, ризикували б привести до втрати ідентичності. Ренан став прихильником громадянської нації, заснованої на прояві волі народів, лише після війни 1870 року та приєднання Ельзасу й частини Лотарингії до німецького Рейху: він хотів захищати права Франції у приєднаних провінціях. Та навіть під час конференції 1882 року на тему «Що таке нація?» це базове ствердження нації, як «чітко висловлене бажання продовжувати спільне життя», продовжує передачу «далекого минулого, повного зусиль, жертв і зречень», оскільки «предки роблять з нас тих, ким ми є». Якщо історичні обставини підштовхнули Ренана до формулювання виборчої теорії нації, що означало для нього приєднання до сучасності та до колективної волі, спрямованої у майбутнє, то це була не лише воля, а факт розуміння та сприйняття спадщини минулого, «спадщини спільної слави та жалів». Він вписав у спільну історичну та культурну спадщину «буденний плебісцит», який, здавалося, підсумував самий принцип нації, сформованої за договором. Воля людей зароджувалась у певних соціальних умовах та за їх допомогою.

Якщо охарактеризувати ренанівський аналіз як «проблематичний» 22, щодо протиставлення «етнічної» та «політичної» нації, взявши його за основу, можна висунути гіпотезу про певну «подвійність», що менш завдячує нестачі авторів, ніж зловживаному спрощенню, що його містить в аналізі національної ідеї традиційне подвійне протиставлення. Відзначимо також, що ні Вебер, ані Мос не брали участі в цьому ідеологічному спорі.






ПОЛІТИКА ТА ГУМАНІТАРНІ НАУКИ


Дослідники гуманітарних наук також нехтували цим фактом. Вони спочатку взялись за дослідження національних та націоналістичних ідей. Потім намагались по-/176/яснити, чому народилися сучасні нації, інакше кажучи, проаналізувати націоналізм, тобто вимоги про створення політичних об’єднань націй. Вони мали легітимний задум, хотіли обміркувати в об’єктивних термінах національний факт, але це намагання раціонального розуміння мало як наслідок політичну недооцінку нації.

Уже приклад Дюркгейма ілюструє це якнайкраще. Його міркування спочатку стосувались нації так «природно», як у Аристотеля, який вважав грецьке місто моделлю політичного суспільства. Але після своїх перших записів та своєї першої подорожі до Німеччини він більше не ставився до політики як до місця, де стикаються різні норми, він мало цікавився інститутами, що забезпечували вибір керівників та контроль над їхніми діями. Дюркгейм не виводив з політики автономії, навіть відносної. Він не відрізняв політичного суспільства у певній національній та історичній формі від суспільства взагалі. У своїх найважливіших працях він підкреслює та ілюструє це, допомагаючи утворити соціологічну точку зору: головним об’єктом його досліджень перестали бути політичний режим та наслідки цього режиму в суспільному житті, він вивчав тепер соціальні відносини та життя у суспільстві, чи, як він це називав, «соціальну згуртованість». Вона для нього була результатом суспільної моралі, а не примусом держави. Ми не знаходимо у нього систематичних теорій суспільства через те, що держава скоріше віддзеркалює стан суспільства, від якого воно не відділене: воно начебто є його представником 23. Ще більше, ніж Токвілль, «він намагається понизити політику до соціального рівня» 24. Не роблячи різниці між соціальною сферою та політикою, між суспільством та політичним суспільством, Дюркгейм не міг виявити демократичної нації.

Під впливом праць Ганса Коха 25 дослідники довгий час займались історією націоналістичних ідей, історією визначень нації у різних західних країнах та їхнього поширення по Європі, а потім і в світі. Ця традиція підтримувалась англійською мовою у праці Еллі Кедурі 26 та Ліа Грінфелда 27. У Франції також історики, які сприймали націю як предмет вивчення, спочатку надавали найбільшого значення ідеоло-/177/гічному та доктринальному змісту і вивчали тексти, написані націоналістичними мислителями 28. Ближче до нашого часу вони продовжили цю традицію, вивчаючи особливий спосіб, у який у Франції вироблялась та розповсюджувалась колективна пам’ять, рівнооб’ємна з нацією, тобто її прояв у «місцях», іноді матеріальних та інституційних, а іноді символічних та емблематичних 29.

Одночасно у царині англійської та американської політичної науки розгорнулось ціле поле досліджень, присвячених національним почуттям. Беззаперечно, це трапилося через те, що, як пише Ентоні Сміт, «існує безліч способів, які допомагають легше «зрозуміти» національне почуття, ідеологічний рух, ніж нації з організованою культурою» 30. Упродовж приблизно тридцяти років англійські та американські political scientists намагались монополізувати сферу міркувань з теоретичними амбіціями про націоналістичні вимоги та рухи. Яким би не було намагання обмежити значення національної належності, вони не можуть не вписуватись до певної інтелектуальної культури та не посилатись на власний історичний досвід. Політична думка англійської традиції і мови намагається принизити особливу роль держави та державних інститутів у створенні суспільства. Отже, як в Англії, так і в Сполучених Штатах політична держава існувала раніше за державу. Ліберальна англосаксонська філософія встановила, що індивіди передують політичній організації, яку вони створюють. До речі, часто переймаючи свою особливу долю від предків, із історії країн Східної Європи чи Середнього Сходу, у випадку з американцями, з історією незалежності Америки, більшість своїх досліджень вони присвятили появі та формуванню націй, тобто націоналістичної думки, а не думки про нації. Коли Еллі Кедурі розмежовує «націю» британську чи американську за національними почуттями, які вона демонструє неявно 31, то вона це робить з метою проаналізувати поширення у світі цього національного почуття, показуючи суміжність тем, які розвивали у XIX сторіччі націоналісти з Центральної і Східної Європи, та в націях, народжених з розпаду французьких та англійських колоніальних імперій після Другої світової війни. /178/

Теоретики політичного та економічного розвитку країн третього світу, особливо американці, вивчили історію створення націй та етапи економічного «від’єднання» (Ростоу) у країнах, що виникли внаслідок прямої чи непрямої європейської колонізації (школи nation building, чи національного розвитку). Вони піддавали політичному аналізу моделі, які вони вживали для усвідомлення етапів економічного розвитку. Їх аналіз стосувався зародження політичних об’єднань націй, а не насправді націй. Більш активні антропологи підкреслювали ті зміни, які нав’язали відбудова нації регіональним 32 чи незахідним народам, позанаціональні вимоги в Європі. Соціологи, в свою чергу, вивчали скоріш міжетнічні відносини у Сполучених Штатах та розвиток ethnicity  33. Згадуючи про країни Західної Європи, американські спеціалісти з ethnicity досліджували конфлікти між фламандцями та валлійцями, вимоги незалежності з боку шотландців чи галлів та проблеми, які підіймали наявні іммігранти-робітники, тобто, іншими словами, конфлікти між сучасними національними державами 34. Ніхто не взяв за предмет дослідження ні ідею нації, ні конкретні форми, яких вона сьогодні набула у західних країнах, в яких вона зародилась і сформувала найбільш закінчений вигляд. Навіть історики, яким слід було б бути професійно більш уважними до політики націй і національних почуттів, виявилися стриманими у судженнях про націю 35. А Чарлз Тіллі та його прибічники вивчали етапи відбудови держав у великих європейських монархіях. Роблячи чітку аналітичну різницю між процесом розбудови нації (nation building) та держави (state building), вони відзначили, що відійшли від проекту для аналізу процесу створення нації та зосередження своїх зусиль на утворенні держави, оскільки «нація» лишається одним з найзахоплюючих та найменш об’єктивних понять політичного словника» 36. У даному разі вони лише продовжують марксистську традицію, в якій усі мислителі, окрім Фрідріха Енгельса та Отто Бауера, неправильно вбачали дійсність, здатну подолати те, що було в їхніх очах справжньою дійсністю із соціальними класами та їхньою боротьбою 37.

Як англійській, так і американській націям, звичайно ж, відома різниця між демократичною нацією та політич-/179/ною одиницею. Саме в Англії ми бачили, як була вигадана власне ідея нації як спільноти громадян, вільних та рівних. Ще більш значущим є той факт, що гуманітарні науки вже понад тридцять років як облишили цю ідею. Протиставлення підлеглого та громадянина, яке довго було однією з головних тем політичної літератури, було сформульоване ще під час війни (Другої світової. — Ред.), тоді, коли демократії боролися проти гітлерівського режиму. «Держава стає нацією, коли замість того, щоб ділити її членів на правителя та підлеглих, уряд та громаду, виконують спільну справу, що вимагає не пасивного громадянства, а активного співробітництва всіх членів» 38. Це визначення використовував ще Едвард Шилз та Кліффорд Герц понад тридцять років тому, вивчаючи народження «нових націй» у «старих суспільствах». Едвард Шилз визначав сучасну націю як «засіб інтеграції суспільства в ціле» 39 та, аналізуючи функціонування нових держав, що з’явилися після розпаду французької та британської колоніальних імперій, відзначав, що вони не являли собою «громадянських суспільств» 40, тобто не були націями. На те ж саме поняття посилався Кліффорд Герц, визначаючи «націю як сукупне суспільство, організоване за новим соціальним порядком» 4’, яке включало «зміну усієї організації політичного життя, перетворення підданих на громадян» 42, та узагальнюючи, коли він згадував про процес створення нових націй, таких як «інтегруюча революція». Таким чином, вони чітко відзначали політичну й економічну подвійність націоналістичних вимог, у які невід’ємно підмішувались бажання народів бути визнаними як відповідальні соціальні та автономні актори в їх бажанні покращити свій матеріальний стан, створивши сучасну й могутню державу.

Але потім цією точкою зору знехтували. Насправді Парсонс пропонує скоріш опис, ніж аналіз, визначаючи «соцієтальні спільноти, або нації» (societal communities or nations) за чотирма чинниками: «Соцієтальна спільнота передбачає наявність народу, якому можна дати якесь загальне визначення і який на цьому рівні ми називаємо зазвичай громадянами за сучасним зразком, та передбачає в рівній мірі, що дана колективна організація створюється /180/ політичним чином за територіальним принципом, тобто підтримуючи нормативний порядок та певні процеси прийняття політичних рішень стосовно людських подій, що відбуваються на певному територіальному просторі. Нарешті, її третій характерний критерій — це спільна культурна традиція певного рівня» 43. Ця спільна культурна традиція (common cultural tradition) для нього складається кожного разу особливо, з елементів, що мають відношення до «крові» та інших продуктів «контракту». Вона тягне за собою «постійну та розмиту солідарність» (diffused enduring solidarity), яка передається з покоління до покоління спільною мовою, відчуттям спільної історії та проектом спільного майбутнього. Парсонс поєднував «соціальну спільноту» та «націю». Етнічна належність була для нього простим пережитком, приреченим на зникнення, на відміну від духу складного, універсалістського, «суспільства», де ролі все менш і менш успадковуються, все більш і більш приймаються.

З часів появи праць Кліффорда Герца та його співробітників, у часи тріумфу статистичних даних у гуманітарних науках, міркування про націю, про те, що вона обов’язково повинна брати до уваги цінності, і водночас про те, що вона не стосується безпосередньо існуючої дійсності, яку можна виміряти, не були продовжені 44. Фахівці з гуманітарних наук вивчають зародження політичних об’єднань націй, не роблячи різниці між ними та демократичними націями. Не роблячи уточнень, як це зробив Шарль Тіллі, вони не сприймають державу як еквівалент нації. За головний предмет свого дослідження вони беруть націоналізм, тобто появу в ім’я демократичної нації політичних об’єднань націй. Сенс їхніх досліджень можна узагальнити формулою Карла Дойча: «Як і коли з’являються нації з більш широких політичних союзів та як вони отримали привілеї над меншими групами, такими як племена, касти чи локальні держави, та більш-менш вдало інтегрують їх до політичного тіла нації?» 45 Історики аналізують скоріше зародження політичних об’єднань націй, що з’являються з більших політичних об’єднань, тобто імперій; у своїх дослідженнях політологи та антропологи зосередяться на відносинах між політично об’єднаною нацією та етносом, /181/ чи етнічними групами, що існували до цього. У будь-якому разі тут не йдеться про громадянську націю.

Найбільш помірковані політологи, Карл Дойч, Ернест Геллнер, Бенедикт Андерсон, Ентоні Сміт, парадоксально нехтували політичним розмахом і тлумачили націоналістичні вимоги скоріш на користь умов та потреб технічної й економічної організації.

Для Карла Дойча нації будуються, коли економічний розвиток мобілізує народи та поступово поєднує їх в усе густіші мережі обмінів будь-якого характеру. «Вирішальний фактор національної асиміляції чи диференціації полягає у фундаментальному процесі соціальної мобілізації, який супроводжує збільшення ринків, секторів промисловості та міст, фінансування організації навчання та можливості спілкування мас» 46. «Народ» зароджується з того чинника, що існують додаткові форми існування, а спілкування мас збільшує кількість зв’язків між окремими особами. Впроваджуючи в політичну сферу модель Етапів економічного розвитку, за назвою праці Волта В’їтмена Ростоу, в усіх випадках Карл Дойч знаходить одні й ті ж самі «етапи» у розбудові націй з «етносів»: «відкрите чи таємне протистояння політичної амальгами у спільній національній державі; мінімальна інтеграція до пасивної згоди з наказами уряду; більш глибока політична інтеграція, коли досягається підтримка спільної держави, закріплюючи при цьому згуртованість та різноманітність етнічної чи культурної групи; і, нарешті, збіг політичної амальгами та інтеграція з асиміляцією всіх груп до спільної мови й культури: такими можна вважати основні етапи на шляху від племен до нації» 47.

На думку Ернеста Геллнера, націю створює націоналізм; він вважає, що нації народжуються в об’єктивних умовах сучасних суспільств та пов’язаних з ними вимог. Інфраструктура не є більше для мислителів, натхненних марксизмом, економічною системою, це була система навчання, яка сприймалась як необхідна умова особливого економічного розвитку модерності. Вона ґрунтується на мобільності людей та їхній технічній компетенції, люди повинні поділяти одну й ту ж саму «велику культуру», /182/ загальну й універсальну, та бути здатними зайняти всі економічні посади у ситуації постійних змін. «Націоналізм походить з певного розподілу праці, складного процесу, що весь час змінюється» 48. Лише держава може забезпечити його утворення. «Інфраструктура навчання занадто широка та дорога, щоб якесь інше угруповання, крім держави, змогло б відповідати за неї. Водночас, хоча лише держава може прийняти цей тягар, воно є також єдиним достатньо могутнім утворенням, що здатне керувати такою важливою та визначною установою» 49. І тому держава «монополізує законну освіту, і, можливо, навіть більше за це» 50. Державна централізація є передусім наслідком необхідності централізації освіти.

Геллнер розрізняє три типи націоналізму. У першому, так званому «Габсбурґ класік», йдеться про побудову націй на базі супранаціональних імперій: це випадок націоналістичних вимог центральноєвропейських та балканських країн. Другий тип, як у випадку Німеччини та Італії, відбиває побудову держави-нації на базі етносів, що вже належать до єдиної «великої культури»: націоналісти вимагають, щоб єдина центральна політична організація відповідала вже існуючій культурній одиниці. Діаспорний націоналізм складає третій тип: у доіндустріальних, тобто «аграрних», суспільствах меншини, або групи-парії, виконували фінансові, торговельні та адміністративні обов’язки. У сучасному суспільстві, де будь-хто може виконувати будь-які професійні обов’язки, вони втрачають свою роль та монополію, а разом з цим і захист, який вони мали. У них більше немає вибору між асиміляцією та створенням їхньої власної держави. Націоналістичні вимоги зароджуються у «габсбурзькому» типі, коли інтелектуали, що належали до маргіналізованих етносів, не керують «великою культурою», яка забезпечує більш швидкий розвиток центру. Вони вважають, що в їхніх інтересах вимагати незалежності свого етносу та визнання всередині нації. У другому типі, німецькому та італійському, необхідно організовувати й підтримувати «велику культуру», умову економічного розвитку, що змушує інтелектуалів вимагати збігу культурної одиниці з політичною організацією. У третьому типі, /183/ групи-парії, що стали непотрібними суспільству, в якому вони заснувались, все ж таки вимагають національного вираження. В усіх випадках націоналістичні вимоги виявляються через вимоги освіти, яка нав’язується постійним розвитком економіки. Нація пропонує найкраще вирішення проблем, які викликає організація суспільства, що прагне до сталого економічного прогресу 51.

Цей аналіз було зроблено на основі історичних протиріч: народження та поширення націоналістичних рухів не супроводжувались у часі та просторі етапами індустріалізації 52. Вимоги націоналістів з’являлися там, де не існувало жодної економічної дискримінації. Історики показали, що поява ідеї національних установ у випадку Англії та Франції в колонізованих країнах передувала промисловому розвитку. Ця різниця в часі між індустріалізацією та народженням націоналізму приховує більш загальний факт: не тільки промисловість визначає сучасні суспільства, тобто ті з них, що є демократичними. Матеріальна зацікавленість не є єдиним джерелом націоналістичних вимог, вимога гідності є найважливішою. Англійське національне почуття зародилось у протистоянні двох великих католицьких монархій континенту, у суперництві з Шотландією. Націоналісти-інтелектуали колонізованих країн також вимагали політичної незалежності заради цінностей демократії, які проголошували європейці, відмовляючись при цьому застосовувати їх у своїх власних колоніях. Політика не зводиться до чистої влади. Зрозумівши націоналізм лише з матеріальної точки зору, Геллнер недооцінює роль пристрастей та бажань. Він нехтує ідеєю ідеалу суверенітету народу, сподіваннями людей бути рівними, їхніми бажаннями підкріпити свою гідність. І, нарешті, він не досліджує роль нації, як історично залежної від міжнародного устрою.

А Бенедикт Андерсон, здається, навпаки, вивчав виключно політичний розмах, оскільки відштовхувався від визначення, яке він характеризує як «антропологія» нації: «уявна політична спільнота, і уявляється вона найчастіше як обмежена та суверенна» 53. Потім він спокусливо розвиває цю думку, говорячи, що у назві книги йдеться виключно про появу цієї уявної спільноти. Вона /184/ продукується за допомогою друкарства та інформування мас, які встановлюють абстрактний зв’язок між людьми: читаючи лише свою газету, кожний знає, що решта робить те ж саме, і вони не мають потреби встановлювати між собою конкретні форми обміну. З другого боку, службовці впродовж усієї своєї кар’єри, переходячи з одного міста до іншого, з одного кінця країни в інший, матеріалізують, таким чином, цю абстракцію. Існує структурна схожість між уявною спільнотою та сучасною концепцією часу, лінійного, утопічного та однорідного. Але, визначивши в кінці твору цю уявну спільноту як політику, Бенедикт Андерсон потім забуває про політичний розмах. Про роль держави він навіть не згадує. Потрібно запитати себе про зв’язок між духом спільноти, який зміцнює націю, та політичною владою, яка його виражає й підкріплює. Оскільки Андерсон демонструє, яким чином патріотизм втілюється у мовній практиці, його аналіз можна застосовувати як для етносу, так і для нації.

В цьому розумінні він погоджується з думкою Ентоні Сміта, який також зводить націю лише до продовження етносу. Він справедливо наполягає на двох фактах: існування етносів передувало існуванню націй, тобто на «етнічному походженні націй», та, з другого боку, підтримка чи навіть поновлення етнічного сумління у сучасній нації, і робить з цього висновок, що це сумління не було частиною певної соціальної дійсності. Воно лише використовувало існування етнічних зв’язків для відбудови на їх основі політичних одиниць на певній території. «Поза ставленням до мас та їхнім включенням до спільнот, стає зрозуміло, що сучасні нації та націоналізм лише намагались поглибити значення та цілі старих понять і старих етнічних структур <...> на умовах та з метою, протилежною засобам, і існує помітна послідовність між етносом та нацією» 54. В інших випадках нація намагається стати чимось на зразок поміркованої та абстрактної бюрократичної держави, що визначається як наукова держава. Чим більше у разі економічних потреб держава стає відокремленою від конкретної соціальної реальності, тим більше вона викликає у відповідь етнічний опір та вимоги (ethnic revival): попри інформаційну роль /185/ національної держави, «міфо-символічна» система, що характеризує попередні етнос чи етноси, продовжує існувати. З одного боку, Ентоні Сміт має тенденцію недооцінювати різницю у природі етносу та нації, і звідси — можливість нації по-іншому тлумачити міфи, спогади, символи та цінності етнічних груп, що існували раніше; з другого боку, він намагається не робити різниці між нацією та державою.

Потрібно було дочекатися праць історика Джона Брьойлі, що з’явились у 1982 році і стосувались зародження та розвитку націоналістичних рухів, де він підкреслює «центральну й автономну роль політики для розуміння національних відчуттів» та нагадує, що контроль держави є, виходячи з цього, головною метою націоналістичних рухів до того, як стати інструментом збереження нації. Таким чином, він продовжив ідеї, натхненником яких був Макс Вебер, про головний зв’язок між нацією та політичним ладом, тобто устроєм та урядом 55.

Сучасні політологи (political scientists) більше не піддають аналізу відносини між нацією та державними інститутами, оскільки вони надають тепер значення відносинам між етносами, які до вподоби їм, та нацією, яку вони повсякчасно критикують; оскільки вони відмовляються усвідомлювати значення політики, вони більше не роблять різниці між політично об’єднаною нацією та нацією — спільнотою громадян. Зазіхання на об’єктивність гуманітарних наук не повинне при цьому привести до нехтування значних політичних чинників нації. Якщо демократична нація не існувала в усіх країнах, які зазнали порівняльного технічного та економічного розвитку, то це тому, що політика не зводиться до матеріальних умов суспільного життя.






ЄДИНА ДУМКА


Досить вказати на хибність загальноприйнятої думки, яка існувала завжди про подвійне уявлення про націю. Аналітична думка не може задовольнитись перейманням слів та доказів, які з’явилися в ідеологічному протистоянні XIX сторіччя та з конфлікту між етнічними групами та /186/ націями, між демократичними націями та політичними чи між націями та імперіями, надаючи їм чи то наукової, чи то незрозумілої форми. Лише прийнявши зачатки соціального життя за аналітичні концепти, як сказав про це Дюркгейм, можна виключити думку про існування подвійного уявлення про націю, — в аналітичному розумінні слова, оскільки й насправді існувало два типи історії створення європейських націй — «французька» та «німецька», чи «західна» та «східна», і два типи націоналістичних ідеологій. Не слід поступатись хибним доказам маніхейського дуалізму, який завжди може проникнути у думки.

Якщо прийняти проведений аналіз у попередніх розділах і, як наслідок, характеризувати демократичну націю через амбіції, які ніколи не будуть повністю реалізовані, створити політизоване суспільство, діючи через його громадянство з конкретних укорінень та певних належностей і відчуття прихильності, не існує двох ідей про націю, а є лише одна, неоднакова та нерівномірна, що кожного разу втілюється в неповторні форми, згідно з політичним проектом, що лежить в основі національної побудови.

Нації, які традиційно називають за інтелектуальними традиціями країни громадянськими, західними «за американським взірцем» чи «за французьким», відповідно до того, наскільки вони відповідають своїй логіці та проголошеному ідеалу, були ближче до цієї ідеї чи ідеалу-взірця, оскільки вони робили з існування політичного суспільства та громадянства організуючий принцип спільного життя. Зараз ми не намагаємося сформулювати судження щодо вартостей, які б показували моральну чи політичну перевагу політичної нації над етнічною, але спробуємо зробити логічні висновки з аналітичних визначень.

Я не нав’язую якоїсь думки, це виходить само собою, що французький приклад складає універсальну модель нації. Він лише ілюструє таку модель з історичних причин. У той час, коли англійська нація зародилася з глибинного процесу та прагматичної адаптації політичної організації до вимог демократії, громадянська нація у революційному вибуху грубо вторглася до Франції. Вона миттєво осмислила /187/ себе та впровадила. «Франція характеризується в основному чистими й простими твердженнями люм’єрівського індивідуалізму, на відміну від Англії, яка змогла приєднати до індивідуалізму велику кількість традицій <...>, та на відміну від Німеччини, яка інтенсивно прилучалась до чужої культури десь у 1800 році і відбудувала культуру, де, на відміну від англійської, індивідуалізм Люм’єрів був формою інтеграції <...>. Наше традиційне французьке сприйняття речей є настільки чистим і простим, наскільки є чистим будь-який компроміс соціального життя з дійсністю» 56. Ми, як ніяка інша країна, сформулювали принципи національної розбудови та згадували повсякчасно в соціальному й науковому середовищі республіканську, інтеграційну та універсальну модель. Легітимність суверенітету нації, необхідність підкорити її логіці певні особливості та культури, світський характер тут були набагато більше підкреслені, ніж деінде; з часів Революції політичні й абстрактні суперечки про націю та її вимоги не вщухають. Англія винайшла ідею про націю як факт, спільноту рівних та вільних громадян; французи ж спромоглися створити теорію індивідуального громадянства та універсалізму, хоча б у тенденціях, політичного суспільства і намагалися збудувати його, що не означає, як кажуть американські вчені, процитовані у вступі, що вони завжди дотримувалися своїх власних теорій. Навіть цікаво, чи проголошували б вони з такою ж палкістю ці принципи, якщо б їх було легко запровадити?

Націоналісти та ідеологи етнічної нації, чи нації за німецьким зразком, згадували про донаціональні цінності, а не про особливі чи характерні цінності нації, особливі форми політичної організації в час демократії. Наголошуючи на етнічних зв’язках, що існували до появи нації, більше, ніж на намірі створити політичне суспільство, вони забували про те, що саме характеризує національний проект, зусилля на здолання конкретних належностей та етнічне терпіння, навіть коли воно все ще залишається недосконалим, навіть якщо воно не може не тлумачитись тиском амбіцій про універсальність та підтримкою держави своїх національних особливостей. Якщо націоналізм Центральної Європи /188/ можна й справді назвати етнічним, як за характеристиками, так і за аргументами, які вживали націоналістичні мислителі, то не існує якоїсь певної етнічної ідеї нації в аналітичному смислі. Ідеологія етнічної нації була способом виправдання поразки створення нації в Центральній Європі. Це була, до речі, якщо абстрагуватись від його роздумів про еволюційні тенденції, ідея Моса, коли він констатував: «Слов’янський та еллінський Схід, чи різнорідна Європа здебільшого населена молодими, тобто недосконалими, націями та суспільствами з нижчою за цю формою побудови. Захід Європи є, навпаки, царством націй» 57.

У роздуми Луї Дюмона, здається, добре вписується ідея нації, навіть якщо він і не вживає цей термін. Він описує «дві головні рушійні національні ідеології», залучаючи до своєї власної концептуальної системи традиційне протистояння між «французькою» нацією, яка являє собою «колекцію осіб», та «німецькою» нацією, яка є «колективною особою» 58, щоб «драматично» підкреслити «складність спілкування між двома ідеологіями» 59. Але насправді Дюмона цікавить проведення аналізу сучасної ідеології, як він уточнює це у назві («Німецька ідеологія»...) та у підряднику до своїх праць. Він констатує існування двох теорій: «Етнічна теорія нації увійшла у принциповий струм «сучасних» політичних ідей, поряд з виборчою теорією» 60. Німецька концепція мала більший вплив на інші види націоналізму, оскільки навіть містячи велику кількість ворожих елементів, вона не збігалася з чистою індивідуалістичною утопією, яку впроваджувала громадянська нація. Її можна легше наслідувати саме тому, що вона була більш тісно зав’язана на дійсності та поступилася своїм місцем на користь традиційного холізму: «Сучасна цивілізація є свідком поступових індивідуалістичних змін під час її завоювань через інтеграцію гібридних продуктів» 61.

Для Луї Дюмона цей гібридний характер німецької концепції був по суті донаціональним; він вступав у протиріччя з тим, що він називав «систематичним зв’язком» ідей про націю, інакше кажучи, логікою національної ідеї, яка складається з осіб, окрім будь-яких ворожих складових. /189/ «Нація є, якщо вдатись до уточнень, типом глобального суспільства, в якому панування індивідуалізму є найголовнішою цінністю. Вона не лише історично наслідує його, але взаємозв’язок між ними є необхідним. Таким чином, ми можемо стверджувати, що нація — це глобальне суспільство, що складається з людей, які вважають себе особистостями» 62. Політична нація, приклад якої надає історія західних демократій, є за своїм принципом більш близькою до певного типу-ідеалу, визначеного принципом вилучення людини з усіх форм належностей та етнічних груп чи, кажучи словами Луї Дюмона, усіх форм традиційного холізму.

До цього висновку, до речі, приходять сьогодні німецькі інтелектуали, що намагаються виробити теорію демократичної німецької нації, зародженої у Федеративній республіці після поразки Третього рейху. У своєму бажанні радикально розірвати з інтелектуальною традицією, яка, на їхню думку, призвела до гітлеризму, вони дискваліфікували будь-яку націю, прирівнюючи цей термін до нації в етнічному розумінні слова, яка б відповідала за злочини націоналізму. Вище ми досліджували, як Габермас пропонував нову політичну форму, засновану на «конституційному патріотизмі», за якою особи будуть залучені лише з точки зору принципів правової держави. Цей новий патріотизм прийде на зміну відчуттю належності до нації як до «спільноти, на яку прирекла доля». У тій самій перспективі P. M. Лепсіус також протиставляє демос, носія єдиної політичної легітимності, та етнос, який визначають за його історичними та культурними якостями 63, що містить для нього протиставлення між певною демократією, пов’язаною з демосом, та ідеєю, яку він характеризував як національну (тобто етнічну). Але це «постнаціональне» визначення, над яким усі зосереджено теоретизують, в аналітичному та нормативному розумінні не відрізняється від чистої форми нації, яку нерідко називають «американським типом» чи «французьким типом». Жан-Марк Феррі підкреслює, що французька республіканська модель є двозначною, не повністю втілює громадянську ідею та має етнічні характеристики. Але так він говорить /190/ про конкретну історичну націю, якої фактично ніколи не існувало і не могло існувати, згідно з його принципами, не ідеї і не ідеології громадянської нації.

Німецькі мислителі знову формулюють традиційне протиставлення між ідеєю демократичної нації та Voilk, між ідеальною громадянською нацією чи ідеалом, який всупереч досвіду історичних націй вилучив би всі етнічні показники, та так званою етнічною нацією. Нація, заснована на «постнаціональному визначенні», — чи не є вона лише нацією, яку називають громадянською, тобто самою ідеєю нації? Кажучи про демос та згадуючи про «конституційний патріотизм», щоб створити справді демократичну націю, вони неявно визнають, що лише нація, яку називають громадянською чи політичною, повністю підходить під ідею про націю.

Залучення до певної політичної одиниці, якою є нація, то є певний момент історії, в який люди поступово об’єднувались у все більші спільноти. Відносини, які приєднують особу до соціальної групи, чи габітусу, кажучи терміном Норберта Еліаса, були відтворені відбудовою політичних націй та націоналізацією соціального зв’язку. У західних націях моральні цінності, на основі яких діє громадянин, нав’язуються поступово за рахунок бажання розширити коло прихильників та солідарності, яку забезпечують сімейні чи етнічні стосунки, навіть якщо логіка цієї раціональності ніколи не досягала і не може досягти наміченого. Національний план сьогодні багато в чому відтісняє обміни технічного, економічного, військового, інформаційного та навіть політичного характеру, які поєднують чи протиставляють людей та історичні спільноти, одних — організованих у політичні об’єднання націй, інших — інфра- чи супранаціональних. Об’єктивне залучення людей, як часто кажуть, набуло сьогодні глобальних вимірів, але чи не настільки ж пов’язані суспільний габітус та характерні емоції з національною належністю?

Перехід від національної до універсальної інтеграції на рівні всього людства має все ж таки інше значення. «Людство є цікавою соціальною спільнотою. На інших рівнях /191/ інтеграції, відчуття НАС розвивалося з відчуття загрози, яку створювали та нагнітали на їхню власну групу інші групи» 64. Колективна належність завжди мала рису протистояння іншим групам. Як же відчуття належності до людства може протистояти іншому відчуттю? Який суб’єктивний сенс може мати ідея належності до людства?









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.